17:26 05.11.2017
ПОЗДРАВЛЯЕМ ПОБЕДИТЕЛЕЙ!

1 Юлес Скела ag006 Павутиння Аріадни
2 Радій Радутний ag004 Під греблею
3 Левченко Татьяна ag024 Невмирущий


17:18 22.10.2017
Начался первый тур 44-ого конкурса.
Судейские бюллетени нужно отправить до 29-ого октября 17.00.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №44 (осень 17) Фінал

Автор: Саламандра Количество символов: 36491
Конкурс №44 (осень 17) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ag003 Затишні будинки, вулички вузькі


    

    Добре мати серед знайомих кондуктора. Він не подарує тобі жодних привілеїв – ані безкоштовного проїзду, ані зарезервованого особисто для тебе теплого місця біля вікна. Як і решту він попросить тебе пошукати по кишенях дрібні гроші та накаже пройти далі по салону, якщо ти заважаєш пасажирам біля входу. Але за ту ж платню, що призначена іншим, ти отримаєш ще й співрозмовника на всю свою подорож, скільки б вона не тривала. Особливо якщо це автобус із маршрутом №19.
    Оскар був смаглявим і темнооким, від нього віяло сухим східним вітром. Іноді я навіть чув, як під його ногами скрипить пісок, коли кондуктор походжав салоном. Він мав чудернацький вигляд в товстому светрі грубої в'язки на тлі білого-білого снігу за вікном. Неначе вічне літо, що вирішило трохи погостювати у зими. Я був завсідником в його королівстві акуратних сидінь, виблискуючих чистотою вікон і тихої приємної музики. Ми познайомилися півроку тому, і відтоді я завжди міг розраховувати на ненав'язливу розмову в будь-який час дня і ночі, якщо тільки мені вдавалося спіймати автобус. Але цього разу фортуна мене оминала: я чекав №19 вже четвертий день. Не дуже-то й легко сісти на транспорт, у якого немає фіксованого маршруту.
    Я підняв комірець куртки та сховав руки в кишені – тепла від рукавичок страшенно бракувало. Ця зима у Львові видалася сніжною і холодною, просто таки північною, немов вона помилково прийняла моє місто за Ісландію чи Норвегію і оселилася тут з усім розмахом: розбила намети із заметів і щедро обіймала морозом кожного, хто насмілювався вийти на вулицю. Мені здавалося, що за ті три дні, які я стояв на різних зупинках і чекав на свій автобус, я встиг промерзнути до кісток. З іншого боку, мені це було навіть приємно: так буває, якщо на місяць випадаєш із життя, а потім згадуєш, що за вікном є цілий світ. Це і сталося зі мною – я випав із життя, і лише три дні тому нарешті вийшов з дому і пішов на зупинку.
    Я стояв неподалік від Арсеналу і вже встиг випити два стаканчики кави з кіоску неподалік, коли в кінці вулиці випірнув із-за рогу автобус №19, і у мене в грудях радісно затріпотіло. Занадто великий для вузеньких вуличок, він наближався неквапливо і гордовито. У місті, де завжди панувала метушня затишного, але мегаполісу, він залишався чимось дивним, що привертає увагу. До автобусу швидко приклеїлись різноманітні міські легенди: багато хто стверджував, що іноді він проїжджає такі місця, яких немає і ніколи не було у Львові; казали, ніби він не ночує в жодному автобусному парку, і якщо зловити ґав, то можна приїхати дійсно «куди завгодно», як і обіцяла табличка над лобовим склом. Я в це не вірив. Я напевно знав, що це не так, що мій автобус просто завжди їздить різними маршрутами, в цьому і була його принадність – поблукати улюбленим містом, побачити його з усіх боків і гадки не мати, де, врешті-решт, зійдеш з транспорту.
    Незважаючи на те, що на зупинці замерзав не я один, до автобусу більше ніхто не підійшов. Мабуть, всі інші поспішали в певне місце, а я ні. Я не поспішав. І куди хотів приїхати теж не знав. Я вийняв руки з кишень – при цьому дріб'язок, який я вишукував по всьому будинку спеціально на такий випадок, жваво бряцнув – і підійшов до краю тротуару.
    Автоматичні двері роз'їхалися, і мене огорнуло тепло салону, в яке я пірнув, мовби в обійми старого друга. Автобус постояв іще трохи і рушив, а я зайняв найближче вільне сидіння. Я не збирався залишати його щонайменше кілька годин, тому зняв шапку і рукавички. Людей було небагато, залишалося навіть ще кілька вільних місць; я саме почав розглядати особливо колоритну пару в однакових яскраво-жовтих куртках на передньому сидінні, коли у мене над головою пролунало знайоме:
    – Перш ніж оплачувати проїзд купюрами, пошукайте, будь ласка, дріб’язок. А раптом таки знайдеться?
    Я незграбно обернувся і простягнув руку:
    – Здрастуй, Оскаре.
    – Вітаю, вітаю, – кондуктор міцно потис мою руку і білозубо посміхнувся. – Давно ти не зазирав. Я вже подумав, що у тебе тепер немає часу на те, щоб не квапитися.
    – На це, мабуть, у мене завжди буде час.
    Я обшукав кишені і відрахував чотири гривні дрібними монетами, а потім висипав цю жменю в підставлені човником долоні Оскара. Він здивовано присвиснув і одразу ж швидко озирнувся навколо, ніби непокоївся, що свистом потривожив пасажирів.
    – Оце так! Красно дякую. Твій квиток, - сидіння попереду мене було порожнім, і Оскар присів туди. – Щось трапилося? – запитав він приязно.
    – Не хочу скаржитися.
    – Але я ж запитав, отже, припускаю, що ти можеш відповісти і навіть поскаржитися трохи.
    На це я не мав що заперечити і просто відповів:
    – Минулого місяця я втратив роботу. Скорочення штату. Виявилося, що особливої цінності я не становлю. Досі не можу знайти нічого, мабуть, доведеться забути про диплом і йти туди, куди візьмуть.
    – Кажуть, коли хтось або щось йде з твого життя, то ще не відомо, кому більше пощастило, – Оскар виразно подивився на мене, – під таким кутом ти про це не думав?
    – Думав, – зізнався я з усмішкою, – і зрозумів, що коли трапляється щось лихе, люди взагалі мастаки всіляко себе підбадьорювати. «Коли одні двері зачиняються, відчиняються інші» і тому подібне. Ні, серйозно. Я в це ніколи не вірив, а тепер... теж не вірю, але звучить обнадійливо, так?
    Ми засміялися, і я запитав:
    – Є сьогодні хто цікавий?
    Кондуктор підняв угору вказівний палець, мовляв, зараз я тебе здивую.
    – Рано вранці заходив бард. Високий, худий, з гітарою. Довго сидів на останньому ряду, дивився у вікно. А потім попросив вимкнути музику і почав співати. Напевно, давно він цього не робив, бо співав так, ніби рік мовчав, виношував пісню. Тоді зібрався, поплескав мене по плечу і вийшов. Шарф забув. Може, повернеться, то віддам. Он там, – він кивнув на непримітну жінку в коричневому пальто, – поетеса. З ранку катається. А біля вікна спить вчителька. Поскаржилася мені, що ні на роботі, ні вдома їй немає спокою, і задрімала.
    Я охоче слухав і крутив головою, щоб подивитися на тих, про кого розповідав Оскар. Із майстерністю справжнього східного чаклуна він умів швидко викликати прихильність людей і дізнаватися їхні історії. А може справа була в тому, що всі ці історії, включно з моєю, були чимось настільки особистим, що охоче розкажеш незнайомцю, але втаїш від усіх друзів.
    Автобус притягував творчих та романтичних особистостей. Виявляється, іноді все, що потрібно людині, це лише загубитися ненадовго: забути вдома телефон, піти світ за очі без особливої ​​мети, зайти в перші-ліпші двері або сісти на автобус в «куди завгодно». Художники і письменники шукали тут нові образи, музиканти надихалися на створення мелодій, хтось знаходив тут сон і спокій, а для мене це був доступний спосіб втекти від реальності та її труднощів. У мені жила тверда впевненість, що проблеми не доженуть мене, коли я сам не знаю, куди їду, але я б ніколи і нікому в цьому не зізнався.
    Я катався вулицями Львова до самого вечора. Близько п'ятої автобус зупинився біля однієї з кав’ярень, і Оскар запропонував усім бажаючим зігрітися чаєм або кавою. Я купив кави і з задоволенням потягував її в теплому салоні, поки за вікном проносилися темні силуети будинків, засвічені вікна і яскраві мерехтливі вивіски. Вночі місто було дуже гарним, мов новорічна ялинка прикрашена вогнями.
    Цей день в дорозі щось мені дав, чи то довгоочікувану коротку перерву від реальності, чи то надію, але коли я засинав у ліжку, то твердо вирішив, що зранку продовжу пошуки роботи з потроєною силою хоча б тому, що низка невдач не може переслідувати мене довіку, та й коштів до існування залишалося від сили на місяці зо два, якщо економити.
     
    Коли вранці я побачив себе в дзеркалі, то жахнувся. Лише тепер я помітив, як змінився той життєрадісний всім задоволений хлопець, який колись був мною: я заріс і змарнів, весь мій вигляд говорив про те, що я нещасний і знедолений. Довелося терміново виділити кошти на перукаря і гарний ситний обід, адже я щиро вірив – ніщо так не сприяє гарному настрою і моральному задоволенню, як повний шлунок. Особливо якщо довгий час сидіти на макаронах і уряди-годишикувати консервами.
    На задобрений шлунок і стрижене волосся дійсно думалося краще, і вже ввечері у мене був план, за яким я повинен був устигнути на сім інтерв'ю протягом наступних трьох днів. Менеджер із продажу – не найбільш безнадійна в світі професія, а я відповідальний і сумлінний, комусь такий співробітник точно повинен сподобатися.
     
    Минув тиждень, протягом якого я не випускав із рук телефон. "Ми вам зателефонуємо". Наче змовилися. Бо ж не зателефонують. Я це відчував, але не міг перестати чекати. Я продовжував свої пошуки, але удача зовсім відвернулася від мене, тому що варто було набрати вказаний в будь-якій заявці номер, як виявлялося, що вакансія вже зайнята.
    А потім все ж пролунав телефонний дзвінок. Від несподіванки я впустив мобільний з рук, але встиг підняти його і відповісти. Дзвонила мама. Довелося натхненним голосом сказати їй, що у мене все гаразд, а потім залишок дня лаяти себе за незграбність: на пам'ять про той випадок у мене залишилася величезна тріщина на екрані мобільного – ще одна неприємність до моєї скарбнички.
    Тоді ж мене і відвідало бажання знову спробувати взяти себе в руки. Зрештою, я сказав матері неправду, отже, варто було постаратися і привести життя до ладу, щоб моя розповідь хоч трохи відповідала дійсності, і мені було не так соромно. Наступного ранку я відвідав ще кілька співбесід, а потім якось раптово знову опинився на зупинці в очікуванні автобуса №19. Додому відчайдушно не хотілося.
    Щойно з-за рогу з'явився автобус, за моєю спиною прокотився шепіт, і поки №19 неквапом підкочував до зупинки, я встиг вловити краєм вуха кілька кумедних історій, які комусь розповідала жінка десь зліва від мене.
    Салон прийняв мене радо, дихнув теплом, змінив шум вулиці великого міста на розслаблюючу інструментальну мелодію і навіть послужливо запропонував мені вільне сидіння, на яке я із задоволенням всадовився. Ззаду почулися кроки. Я обернувся і простягнув кондукторові гроші:
    – Знаєш, що про тебе кажуть? – почав я замість привітання, згадавши щойно почуту розмову на зупинці. – Що ти прибулець.
    Оскар здивовано підняв брови:
    – Це щось новеньке. Ні, таке я чую вперше. Хм, – він задумливо похитав головою і примружив очі, – тепер ти знаєш мою таємницю, я прибулець, який збирає інформацію про землян. Втираюся до вас у довіру, а сам таємно веду записи і складаю людську картину світу. Насправді у мене десять рук і три хвости, тільки не кажи нікому.
    Я приглушено засміявся, сховав квиток в кишеню, і в музиці салону мені почувся мотив із «Цілком таємно».
    Скоро салон наповнився пасажирами. Неподалік від академії мистецтв у мене з'явилася попутниця. Дівчина в навушниках і з великою сумкою сіла поруч мене. Вона довго поралася, чимось шурхотіла, а потім я відчув, що мене намагаються продірявити поглядом.
    – Перепрошую, – сказала вона, коли я обернувся, – ми не могли б помінятися місцями? Я хочу зробити начерки.
    Так я втратив своє нагріте затишне місце біля вікна.   
    Дівчина кинула безлике «Спасибі», дістала з сумки альбом, олівець і взялася щось чиркати, а я, позбавлений радості спостерігати за пейзажем, почав роздумувати над наступники співбесідами. Я прагнув отримати роботу і цього ж чомусь страшенно боявся.
    Людина – це один суцільний парадокс, тому що зараз в момент невпевненості та необхідності вибору я хотів змінити в своєму житті геть все, не змінюючи при цьому нічого.
    В той день і я сам не помітив, як все ж заснув в автобусі.
     
    Квартира зустріла мене темрявою і тишею. У мене не вистачило терпіння ввімкнути світло. Варто було лишень опинитися за надійно замкненими дверима, як я дістав телефон і почав гарячково гортати зроблені світлини. І коли на них я побачив ті ж пейзажі, які були в моїх спогадах, то в грудях щось стислося, а потім відпустило. Я міг не вірити своїм очам і сумніватися в своїй пам'яті, але електронний доказ того, що це все не сон, заспокоїв мене.
    Похапцем скинувши черевики й куртку, я кинувся до ноутбука, щоб підтвердити свої здогадки.
    Це сталося, коли я вперше заснув в автобусі. Я прокинувся від того, що мене гарненько трусонуло, а потім голосно чортихнувся водій. Здається, хтось несподівано вискочив на дорогу, і йому довелося різко загальмувати.
    За вікном було вже темно, я придивився до будівель і не впізнав жодну з них.
    – Не забився?
    На паралельному ряді сидінь навпроти мене сидів Оскар, трохи розпатланий і сонний. Не лише мене зморило під вечір. Він потирав плече, яким, мабуть, вдарився, коли автобус загальмував.
    – Ні, пощастило.
    – А мені не дуже, – хмикнув він і вже голосніше запитав: – Панове пасажири, всі в порядку? Перепрошую за цей струс.
    У відповідь почулося гудіння: всі були в порядку.
    – Що це взагалі таке було, – пробурмотів кондуктор і пішов до водія. Крізь звуки повільної мелодії я почув, як вони обговорюють інцидент.
    Я розім’яв рукою шию і втупився у вікно в спробі вгадати, в якій частині міста перебуваю. Зазвичай це вдавалося легко, тому що я добре знав практично всі вулиці і міг дізнатися район за розташованими там будівлями і пам'ятками, але зараз не міг вихопити з пейзажу нічого знайомого. Автобус звернув у вузьку вуличку, і я практично приклеївся носом до скла, щоб прочитати її назву, але табличок не виявилося, а зовсім скоро ми виїхали з вулички і зупинилися на світлофорі, оточені зі всіх боків дахами наметів. Їх були десятки –  збірних, на металевому каркасі, і в кожному чимось торгували. Весь простір між наметами був щільно залюднений, я ледь чув голоси по той бік віконного скла, але був впевнений, що розмовляли там дуже жваво. Здається, це був ярмарок або стихійний ринок. А тоді я підняв очі від наметів і зазирнув в зовсім інший світ. Метрів за десять від автобуса височіла будівля вифарбувана в густий сірий колір. Величезне вікно, що світилося над дахами наметів, знаходилося на рівні моїх очей, і я побачив простору залу, декоративні квіти в діжках, невеликі столики, відвідувачів. Це був ресторан. Все плавало і тонуло в приглушеному помаранчевому світлі та коричневих тінях. Так близько, що простягни руку і ти вже там.
    Автобус рушив з місця, а я все дивився у вікно і не міг відірватися.
    – Гей, все гаразд?
    – А? – я обернувся до Оскара і розгублено потер шию. – Слухай, а де це ми? Нічого не впізнаю.
    – «Новий Світ». Вночі все зовсім не таке як вдень, еге ж?
    – Навіть занадто не таке.
    Ми розговорилися, але я не міг викинути з голови той ресторан. Таких будівель в «Новому Світі» не було, але я вирішив перевірити.
    До наступної призначеної мені співбесіди залишалося два дні, і я пішов тинятися по «Новому Світу». Я обійшов усі вулиці та провулки, але нічого подібного на сірий будинок не знайшов. Кілька разів я навіть запитував у перехожих, чи є поблизу щось схоже, але ніхто й гадки не мав, про що я питаю. Невже побачене було лише плодом моєї уяви чи сном?
    Так і розпочалася моя гонитва. Того ж дня я зловив автобус і катався до пізнього вечора, але нічого дивного не побачив. А наступного дня згадав байки містян про те, що коли зловити ґав, то можна дійсно приїхати куди завгодно. Ловити ґав я не міг, ніколи цього не вмів, але згадав, що в той день, який збив мене з пантелику, я заснув в салоні.
    Як виявилося, заснути за самим лише бажанням дуже складно, і не дивно, що у мене не вийшло. На ранок було призначено співбесіду, тому подальші дослідження довелося відкласти.
    Все пройшло досить непогано, мені пообіцяли повідомити про рішення по телефону, і я, замість того, щоб піти додому, поспішив на полювання за автобусом, але так і не дочекався №19. Вночі я майже не спав, і вранці, стоячи на зупинці і кутаючись в шарф, я відчував себе розбитим, але сповненим рішучості зрозуміти, що ж це було, і що я бачив.
    У салоні автобусу я опинився тільки по обіді, замерзлий і трохи розгублений. Заснути цього разу вдалося швидко. А коли я прокинувся, то знову опинився де завгодно, але тільки не в моєму місті: ми їхали вгору по вулиці між невеликих будиночків, і до самого горизонту в небо не штрикала жодна багатоповерхівка. Нічого, тільки крихітні будиночки і небо. Ні світлофорів, ні зустрічних машин, ні людей. Тепер я не роздумував. Я так і не заніс мобільний в ремонт, але навіть з розбитим екраном він не відмовлявся працювати. Я зробив з кільканадцять світлин, а потім ще, коли між будинків виринула церквочка з червоної цегли, похмура і темна. Нехай будинки впізнати буде важко, але церкву хтось колись мав би бачити.
    Дивовижі скінчилися непомітно. Раз! І я вже проводжав поглядом Левандівку.
    Оскар не міг не помітити, що я зачастив останнім часом, але ні про що мене не питав. Тільки дивився так, ніби міг прочитати всі мої думки, і від цього мені іноді ставало лячно. Сам я теж нічого у нього не питав.
    І ось під вечір я, нарешті, дістався додому.
    Пошук по зображеннях нічого не дав. Я переглянув всі старі церкви Львова та передмістя, але тієї самої не знайшов. Нічого схожого, жодної зачіпки. І тут мене відвідала інша думка.
    Пошук.
    «Автобус №19, Львів».
    Enter.
     
    Годинники відміряв початок третьої. Трохи більше двох годин тому настало друге лютого, початок місяця. Час оплачувати комуналку.
    Я лежав у ліжку і дивився на відблиск ліхтарів на стелі. Час сплатити рахунки, саме час знайти роботу, давно вже час ворушитися і борсатися, щоб життя не засмоктало і не розчавило своєю дружелюбністю, а я почав гонитву за примарами і вітрами, що дують в полі. Я прочитав тридцять сторінок форуму, присвяченого моєму автобусу, і що тільки про нього не говорили! Багато хто стверджував, що випадково заснув, а потім прокинувся в незнайомому місці. Були навіть світлини. На одній з них я впізнав церкву. Хтось стверджував, що все це якийсь експеримент, і уряд знайшов спосіб долати відстань, як це траплялося з тими зниклими людьми, які перебували в одному місці, а потім в одну мить опинялися за сотні, а то й тисячі кілометрів.
    Все це виглядало фантастично, але я і сам випустив момент, коли почав серйозно обдумувати ці теорії та критикувати їх. Експериментом це точно не було, інакше я так-сяк зміг би знайти місце розташування незнайомих мені будівель, але відсутність будь-якої допомоги і відгуку з боку всіх пошукових систем мережі наштовхувала на думку про те, що місця на моїх світлинах зовсім не існують.
    Я занурився в свої думки з головою, мені було так цікаво, ніби я знову був хлопчиком, і весь світ здавався незвичайним, із безліччю таємниць та загадок, захоплюючих і страшних одночасно. У тому світі мого дитинства було можливо все і навіть більше, ніж могла осягнути уява.
    І ось я відчував це знову. Ніби я пробрався по вузенькій вуличці, прослизнув по провулку між тісних будинків, зазирнув із надією за ріг і нарешті побачив свою пригоду, не уявну, а цілком реальну. І з не зовсім зрозумілих мені причин ділитися нею я не хотів.
    Напевно, якби у мене були друзі, з якими я міг би обговорити ситуацію, що склалася, я б зробив це. Але у мене залишилися лише хороші знайомі і колишні колеги по роботі. Батьків турбувати я не міг і не хотів: не думаю, що їм було б приємно дізнатися, що на порозі тридцяти син раптово почав ганятися за чимось, чого не розумів, і що не мало ніякого стосунку до реального життя.
    Тому своє наступне рішення я не міг ні з ким обговорити і самостійно прийняв його за вірне.
     
    Щоб знову заснути в автобусі я ліг дуже пізно, а прокинувся рано. У мене паморочилося в голові, заплітався язик, повіки були набряклими, а очі червоними, але я був сповнений рішучості здійснити задумане. До Львова прийшло потепління, сніг почав танути, і під ногами чавкотіла брудна рідка каша. Поки я чекав на автобус, то зрозумів, що один мій черевик добряче сьорбнув води, а на заляпані по коліно джинси навіть дивитися не хотілося. Погода і недосипання зробили мій вигляд зовсім непривабливим.
    Коли я влаштувався на сидінні і, побалакавши трохи з Оскаром, прикрив очі, то з жахом усвідомив, що вірю в те, що зроблю. Я вірив, що це було правильно, що мені дійсно варто було відірватися від світу, як це й відбувалося, і робити те, що вважаю за потрібне. Це була найбільш радісна і страшна думка у моєму дорослому свідомому житті.
    Коли я прокинувся, вже сутеніло, а світло в салоні ще не ввімкнули. Як я і очікував, місцевість навколо була незнайома. Денний сон не додав мені сил, я відчував себе остаточно розбитим, але настільки сповненим ентузіазмом, що вистачило б на чотирьох.
    Трохи оговтавшись, я розпочав свій спектакль. Спочатку я судомно потягнув комір светра, потім насупився, закусив губу, приклав долоню до живота, а після знайшов очима Оскара і повільно поплентався до нього. Він саме про щось розмовляв з кимось молодим і миловидним – одяг, як і обличчя, могли з рівною часткою ймовірності належати і хлопцю, і дівчині.
    – Можна зупинити автобус? – попросив я, і кондуктор стривожено підвівся.
    – Тобі зле? Гей, Остапе, стоп машина!                   
    Автобус з'їхав на узбіччя і завмер. Двері розчинилися. Я спустився сходами і вийшов в цей таємничий морозний світ. В обличчя повіяло вогкістю, мокрою землею і деревиною. Сіре важке небо нависло прямісінько над моєю головою, чужі будинки і голі дерева пливли в білястій імлі. Насправді я хотів тільки подивитися, переконатися, що мої очі мене не обманюють і цей світ реальний, але зараз я мав відчуття дежавю, ніби потрапив у власний сон, і відчайдушно не хотів прокидатися. Я глибоко вдихнув холодне повітря і хотів зробити крок вперед, піддаючись пориву, але на моє плече опустилася рука, утримавши на місці.
    – Не треба, – тихо сказав Оскар, – це не те рішення, яке приймають зопалу. Йдемо. Поговорімо, – він відпустив мене і крізь розчинені двері автобуса я почув, як він заспокоює інших пасажирів, кажучи, що зі мною все в порядку, просто в салоні було дуже задушливо.
    Повертаючись на своє місце біля вікна, я думав, що щойно впустив свій єдиний шанс, і ніхто мене більше не пустить в ці незвідані землі під це чуже небо, в якому я хотів загубитися всього кілька хвилин тому.
    – Ти дійсно збирався це зробити?
    Оскар сів поруч зі мною.
    Я кивнув. Я збирався. Збирався зірватися з місця і мчати так далеко в невідомість, як міг. В той момент я був у секунді від цього.
    – Де ми насправді? – запитав я, обертаючись до кондуктора. – Я все обшукав, перевернув догори дриґом усю мережу, але нічого схожого не знайшов.
    По його очах я раптом зрозумів, що мені дійсно скажуть правду.
    – Ми у Львові.
    – Послухай, – зітхнув я втомлено, – я ж кажу, що...
    – Ні, ти послухай. Ми у Львові. Зараз проїжджаємо Сихів. Я не обманював тебе, коли говорив це і раніше. Просто ми не зовсім у тому Львові, а у, так би мовити, паралельному.
    У цей я міг повірити. Це здавалося цілком реальним, і пояснювало, чому пейзажі за вікном не визнавала жодна пошукова система і не вважало своїми жодне місто світу.
    – Отже, потрібно заснути в автобусі, прокинутися – і ось він інший світ.
    – Ну, хто-хто, а ти це гарненько на собі перевірив, – доброзичливо посміхнувся Оскар, – останній тиждень ти тільки спати сюди й приходив.
    – Хотів переконатися. Чому ти не пустив мене? Мені було просто цікаво.
    Кондуктор посерйознішав і похитав головою:
    – Я не певен, що ми могли б забрати тебе незабаром. Уяви, кожен, хто тут засинає і прокидається, бачить свою реальність. Десять людей – десять світів. Визначити, в якому ми залишили тебе, було б складнувато.
    – А який зі світів бачиш ти?
    – Я бачу всі. І це трохи зводить з розуму.
    Оскар втомлено посміхнувся, і я зрозумів, що нічогісінько про нього не знаю. Ні звідки він, ні ким був до того, як з'явився в цьому автобусі. Гадки не маю, що у нього за акцент, і скільки йому років хоча б приблизно.
    – А там, – я махнув рукою на вікно, – є наші двійники?
    – Ні. Ти, я, всі ці люди в салоні – ми всі в одному екземплярі. Але ми живемо в усіх світах відразу. Це означає, якщо ти вийдеш зараз на вулицю, то десь там, серед будинків, знайдеш той, де знаходиться твоя квартира. Зустрінеш своїх знайомих, там будуть твої батьки і колишня подружка. Твої вороги і колеги, продавці та консультанти магазинів, в яких ти постійно буваєш. Світ дійсно крутиться навколо кожного з нас. Там буде все те саме, але з певними змінами. Ось в чому проблема. Тобі може там сподобатися – в іншому світі може бути краще, і тобі захочеться там залишитися. Але не покидай свого, добре не подумавши. Чомусь він обрав тебе, і живеш ти саме в ньому.
    Я втупився поглядом у сидіння попереду. Я почув те, що хотів мені зараз сказати кондуктор: тікати від проблем таким чином не можна. Він явно зрозумів, що мій дослідницький порив частково був продиктований саме цим бажанням, і заперечувати це було нерозумно і нечесно.
    Ми ще трохи поговорили, а потім автобус зупинився, і в салон зайшло кілька людей. Серед них я побачив вже знайому мені дівчину в навушниках. В її руках була папка. І вона знову пішла в мою сторону.
    Цього разу я не чекав. Просто підвівся і жестом запропонував їй зайняти моє місце біля вікна. Вона посміхнулася і кивнула мені.
    Раніше я, занурений у свої проблеми і роздуми, не звертав увагу на те, що вона малює, але зараз мигцем поглядав на лінії, які вона виводила. Оскар і в цьому не обдурив, сказавши, що автобус возить пасажирів з усіх світів, тому що на папері оживали пейзажі, яких точно не було за вікном. Принаймні для мене.
     
    Наступні кілька днів я майже жив в автобусі №19 і закидав Оскара питаннями. Я дізнався, що цей маршрут через світи запустили не з мого Львову, що моє місто взагалі додали в «програму» лише нещодавно, і в ті кілька днів, коли я не міг спіймати автобус, залагоджувалося питання про продовження його дозволу навідуватися в мій світ. Після роздумів, я задав ще одне запитання, яке здалося мені важливим:
    – А навіщо це все?
    – А чому б і ні? – відповів Оскар, знизавши плечима. – Не завжди відповіді на питання знаходяться там, де ми їх шукаємо, іноді треба проїхати трохи далі і зазирнути в чуже вікно, щоб там знайти свою відповідь.
     
    А якось вранці я прокинувся і, здається, в той день відкрив очі хтось інший, а не я. На вулиці було сонячно, небо вбралося в блакить, і вулиці вкрилися талим снігом. В середині лютого раптово прийшла весна.
    Я загорнувся в ковдру і вийшов на балкон. Тепло виявилося оманливим, було дуже прохолодно, але я не поспішав йти. Я раптом жахнувся думки про те, скільки ж я пропустив. Реальність була тут, ось вона, я нею дихаю, але мої повітряні замки геть захопили мене. Мені здалося, що я даремно витратив мільйони років, що через власну слабкість я ховався і тікав, вигадував шляхи відходу і захищав себе від життя як міг. Я дивився на жваву вулицю і сам почувався живим, відчуття дивне і трохи чужорідне.
    Якщо це мій світ, то мені тут має знайтися місце, і до того ж не найгірше.
    Того ранку цей впевнений у своїй правоті «я» влаштувався працювати в супермаркет неподалік від мого будинку. Це не була робота моєї мрії: я лише розставляв товари на полицях та допомагав покупцям знайти потрібну річ у величезному торговому залі, але це був рух, я більше не сидів, склавши руки. Я жив.
    Час минав, настала справжня весна. Я багато разів бачив автобус №19, але більше не сідав у нього, відчуваючи, що як тільки опинюся там, то все моє ледве налагоджене життя трісне і розкришиться у пісок, мене захоплять фантазії, я знову повірю, що є незбагненні речі і будівлі, яких я не зустріну в жодному місті планети. Але іноді я не міг стриматися і гортав на телефоні світлини, зроблені там, в якійсь іншій реальності. Кілька разів мені здавалося, що я бачив ту саму дівчину з начерками, але кожного разу, коли я поривався перевірити свої здогадки, ноги немов прикипали до асфальту, і вона губилася в натовпі. А восьмого березня, коли на площі Ринок був концерт, я почув музику, що здалася мені знайомою. Грав якийсь бард. Він сказав, що ці пісні прийшли до нього в дорозі, і я майже не сумнівався, що це був той самий чоловік, про якого розповідав мені Оскар, але залишалося лиш здогадуватися, яку саме з цих пісень бард співав одного ранку в автобусі.
    Пройшов весняний Тиждень Моди, Флюгери Львова, Пасха, свято за святом, фестивалі, виставки, концерти та багато-багато іншого. У цьому місті ніколи не буває затишшя. На щось у мене вистачало часу, для чогось просто не було бажання. Поступово я відновив зв'язок з усіма знайомими, ми знову ходили в музей пива у вихідні, час від часу заглядали в кіно, і я відпочивав у такі дні. На фестиваль пива мене потягли саме вони. Я впирався, бо в той день працював і ввечері відчував себе вкрай виснаженим, але врешті-решт погодився.
    Те, що я трохи перебрав, стало зрозумілим вже коли ми прощалися. Я навідріз відмовився від того, щоб мене підвезли, і залишився стояти на зупинці. Мені хотілося заснути тут-таки. Стоячи чи сидячи – байдуже. Мене злегка хитало, вранці знову на роботу, нецікаву, нудну роботу, і в якийсь момент я всім серцем побажав, щоб цей день ніколи не закінчувався і «завтра» з його проблемами, похміллям і яскраво-жовтою формою працівника супермаркету ніколи не настало.
    Потрібного мені трамвая все не було, а єдиний автобус виявився забитим під зав’язку. Я хотів махнути на все рукою і викликати таксі, коли з’явився №19. Салон затишно світився, я майже почув музику, яка грала у ньому. Автобус зупинився, і я впізнав кілька знайомих облич, побачив, що моє улюблене місце біля вікна вільне, а Оскар звично прогулюється салоном.
    – Відвезіть мене «куди завгодно», – пробурмотів я і нерішуче ступив в салон. За моєю спиною зачинилися двері, відрізаючи мене від усього на світі, навіть від завтра, і з першим ковтком теплого повітря я відчув полегшення.
     
    – Я гадав, ти не повернешся.
    Автобус тремтів на бруківці, і мене вже почало трохи нудити від цього.
    – Я теж так гадав, – я подивився на Оскара, що сидів попереду мене, і хотів уже розповісти, в чому справа, але замість цього запитав: – Тобі не набридає, що люди постійно скаржаться тобі на життя?
    Обличчя кондуктора здивовано витягнулося, а потім він засміявся.
    – Але ж скаржаться і жаліються не всі. Хтось просто розповідає те, чим не може поділитися з іншими, хтось ділитися радістю. Хтось мовчить. Так, багато хто говорить про свої невдачі, і кумедно, що частина їх проблем зникає, варто лише проговорити ці проблеми вголос. Ні, не набридає.
    – А кому тоді жалієшся ти?
    – Я не жаліюсь. У тім і річ. Просто нема на що.
    – Ти якось сказав, що бачиш усі світи відразу, – я трохи помовчав. – На що це схоже?
    Оскар задумливо схилив голову набік і подивився у вікно.
    – На калейдоскоп. Або китайські коробочки, що вкладаються одна в одну. Або на відображення дзеркала в дзеркалі. Цікаво, але втомлює. Ти не знайшов того, що шукав?
     Я не був упевнений в тому, про що саме він запитав, але точно знав, що відповісти:
    – Ні, не знайшов.
    – На все потрібен час. Не зупиняйся.
    Я так і не сказав йому про це, але, здається, я вже зупинився.
    Мої очі, як і раніше злипалися, і я попросив Оскара по можливості не давати мені заснути. Я не збирався сьогодні до іншого Львова. Я мав на меті трохи проїхатися, відпочити і повернутися додому.
    Місто за вікном поступово порожніло. Перевалило за першу ночі, але, незважаючи на це, пасажирів в салоні було досить багато. Кожного разу проходячи повз моє місце, кондуктор плескав мене по плечу і будив, і я був дуже йому вдячний за це.
     
    Ще за півгодини я вирішив, що зійду на наступній зупинці, викличу таксі, як збирався раніше, і поїду додому відсипатися. Чверть години тому у мене з'явився попутник. Немолодий чоловік сів поруч і все малював якісь лише йому зрозумілі схеми і формули в потертому щоденнику. Я заглядав у його креслення, але нічого не розумів.
    Мабуть, варто було пробиратися ближче до виходу.
    – Перепрошую, ви не пропустите мене?
    Чоловік бурмотнув щось стверджувальне і встав.
    – Дякую.
    Тримаючись за поручні, я пройшов до дверей.
    – Вже йдеш? – запитав Оскар, порівнявшись зі мною.
    – Так завтра на роботу. Я ще зайду як-небудь.
    – Заходь, – кивнув він, – ми завжди раді...
    Договорити кондуктор не встиг.
    Я почув, як голосно вилаявся водій і пронизливо верескнули шини. Автобус труснуло з такою силою, що мої пальці зісковзнули з поручня. Я втратив рівновагу. І останнє, що я побачив, це яскраві лампи на стелі.
     
    Кілька днів по тому я прийшов до тями в лікарні. Поруч сиділа мама.
    – Милий, як ти почуваєшся? – вона взяла мене за руку, і я подумав про те, що найстрашніше сталося не тоді, коли мене гарненько приклало головою об підлогу в автобусі, а вже потім, коли приїхали мої батьки і побачили мене непритомним. Я їх засмутив. Я засмутив маму.
    У горло пересохло, і я тільки захрипів. Вона подала мені води.
    – Голова трохи болить.
    – Це нічого. Лікар сказав, що таке може бути. Зараз я його покличу.
    Ми не бачилися близько півроку. У мене постійно не було часу приїхати в Тернопіль і відвідати свою сім'ю. Головний біль посилився від цієї думки, а сам я відчув себе жахливою людиною.
    За кілька хвилин мати повернулася з лікарем, поруч з нею був батько. Я сумував за ними.
    Мені розповіли, що коли я їхав в автобусі, на дорогу хтось вибіг. Водій різко загальмував, і я, не втримавшись, полетів на підлогу. Зі струсом мозку та забоями мене забрала швидка. Лікар намагався сказати щось про можливість подати скаргу, але я відмовився, навіть не дослухавши, на кого саме.
    Як тільки мені дозволили телефонний дзвінок і привели до стаціонарного апарату, я відразу набрав номер менеджера супермаркету. Варто пояснити, куди я зник на кілька днів, і переконати не звільняти мене. У трубці почулося шипіння, а потім електронний голос сказав, що цей номер більше не обслуговується.
    Ще через день мене відпустили додому, і перше, що я вирішив зробити, це розповісти батькам про все, що зі мною відбувалося останні кілька місяців. Ми покинули лікарню разом. На вулиці світило сонце. Було тепло і безвітряно. Я б з радістю прогулявся, але батько наполіг на таксі. Ми сіли в машину, і я подумки почав підбирати слова, якими збирався все пояснити, як тільки ми опинимося в моїй квартирі. Я шукав підтримку не там, я даремно мовчав стільки часу. Я даремно так довго не приїжджав до своєї сім'ї. Пора було це виправити.
    Ми потрапили в затор на Кастелівці і тепер повільно повзли за величезним автобусом до перехрестя Чупринки та Київської.
    – Знову ці наметники, – пробурчав таксист, – постійно встановлюють свої вігвами, скільки їх не розганяй.
    Я відкрив вікно, висунувся, щоб подивитися, а коли побачив, то закляк. Попереду височіла сіра будівля з величезними вікнами, а під нею комашилися, немов різнокольорові мухи, намети. Цього не могло бути. Цього просто не могло бути.
    Я так уп’явся поглядом в ресторан, стихійний ринок і людей, що снували між наметами, так що матері навіть довелося нагадати мені, що не чемно так витріщатися.
    Всю дорогу до своєї квартири я мовчав, вражений і збитий з пантелику. Де ж я тоді перебуваю? Хіба не в своєму Львові? Як же це сталося? Напад паніки перервав телефонний дзвінок. Ми щойно зайшли до передпокою моєї квартири.
    – Слухаю.
    – Пане Стрілецький? Вас турбують з компанії «Зелений слон», минулого тижня ви проходили у нас співбесіду.
    – Так, вітаю.
    – Ми раді повідомити вам, що посаду менеджера з продажу ваша. Ви зможете підійти до нас завтра о дев’ятій для обговорення деталей?
    – Так, звісно.
    – Чудово. Отже, чекаємо на вас завтра. Гарного вам дня.
    – І вам, – відповів я.
    – Що там, милий? – стривожено запитала мама.
    – О, я потім розповім.
    Мій погляд впав на мобільний. Тріщини на склі, що мозолила мені очі вже стільки часу, не було.
    – Ви знаєте, у мене зовсім порожній холодильник. Я швидко збігаю в магазин, гаразд? Влаштовуйтеся.
    Я вискочив за двері раніше, ніж мене змогли зупинити, пронісся по сходах і вибіг із під'їзду. Прямо по вулиці, направо, знову направо, прямо і... Я завернув за ріг будинку і стишив ходу. Там, де був мій супермаркет, тулився крихітний магазинчик із товарами для творчості та взуттєва майстерня.
    Повз проходили люди, а я стояв і дивився на ці дві вивіски, намагаючись чи то зрозуміти, чи то усвідомити. Невже швидка, що забрала мене, була не з мого Львова? Не було жодного іншого пояснення тому, що я опинився в іншому світі.
    – Вітаю.
    Я обернувся. Переді мною стояла дівчина. Та сама дівчина із начерками. На її шиї обручем лежали зняті навушники, через плече була перекинута сумка, в руках планшет. Я посміхнувся. Чомусь я був дуже радий її бачити.
    – Вітаю.
    – Я не знала, що ти місцевий, – вона заправила пасмо волосся за вухо.
    – Я і сам не знав донедавна.
    Здається, вона не зовсім зрозуміла, про що я, але посміхнулася у відповідь.
    – Як тебе звати? – запитав я. Раптом все почало ставати на свої місця. Все навколо було так, як я хотів. У мене була робота, поруч моя сім'я, я розмовляв із дівчиною, яка давно мені сподобалася, навіть телефон – така дрібниця – виявився цілим.
    – Наталка. А тебе?
    – Ігор.
    – Приємно познайомитися, Ігор.
    – І мені, – я широко посміхнувся, – дуже приємно.
    А чи має значення, де я? Адже навколо ті ж затишні будинки й вулички вузькі.
    На протилежній стороні вулиці майнув і зник автобус №19.

  Время приёма: 20:03 14.10.2017