17:26 05.11.2017
ПОЗДРАВЛЯЕМ ПОБЕДИТЕЛЕЙ!

1 Юлес Скела ag006 Павутиння Аріадни
2 Радій Радутний ag004 Під греблею
3 Левченко Татьяна ag024 Невмирущий


17:18 22.10.2017
Начался первый тур 44-ого конкурса.
Судейские бюллетени нужно отправить до 29-ого октября 17.00.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №44 (осень 17) Фінал

Автор: Юлес Скела Количество символов: 23981
Конкурс №44 (осень 17) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ag017 Пастка для авантюриста


    Опритомнівши, Ден виявив себе на м’якій пиловій подушці, а в очах – бездонний об’єм зоряного пилу, розсипаного в антрацитовому небі. Він підвівся на ліктях. Кістки не ломило. Отже – ціленькі. Уже добре... Обпершись спиною об найближчий камінь, він озирнувся. Навкруги панувала пустеля, дивним чином підсвічена сяйвом зірок. Ближче до обрію ясно вимальовувався сфінкс, за спиною якого височіли піраміди.
    В небі над сфінксом нахабним зоряним артефактом сяяв Ікосаедр – зграя яскравих точок із тьмяними перемичками (як модель кристалічної решітки алмаза, але із зовнішніми гранями ікосаедра) – база силового відомства Федерації.
    Практично пласка пилова поверхня пустелі навколо Дена була усіяна брилами, кожна з яких мала в пилу свій неповторний слід пересування. Вони що, плазують?..
    Кумедна еклектика. Впіймавши, імперці скинули мене на штучний безлюдний острів? Навіщо?
    – Ви вже тут… Можна мені увійти? – розлився в просторі м’який, але наполегливий голос молодої жінки.
    – Я із задоволенням замовив би столик на двох і з нетерпінням очікував би з букетом астростилій на вашу появу… Але я тут лише випадковий гість… Тож приєднуйтесь, якщо є таке бажання, – видихнув Ден, внутрішньо концентруючись і готуючись до найнесподіваніших сюрпризів.
    У повітрі в дюймі від землі з’явилася горизонтальна шпарина яскравого світла й почала стрімко розширюватися вгору. З утвореного отвору в куряву пустелі граційно ступила темна жіноча фігура без ознак одягу. Шлюз моментально зачинився за нею і зник.
    Коли очі Дена знов адаптувалися до сутінок, він розгледів перед собою спокусливу струнку брюнетку в ліловому з пурпуровими плямами бікіні.
    – Вітаю. Чи не запропонуєте дамі присісти? – замуркотала німфа, блиснувши вогненно-бурштиновими очима.
    Ден знехотя прийняв вертикальне положення і пробурмотів, в’яло повівши рукою:
    – Влаштовуйтесь на будь-яку зручну каменюку. Ласкаво прошу.
    – Могли би й підсунути крісло, – скрушно зітхнула німфа. – Ну, нехай, коли вже нема джентльменів – то я сама.
    І найближча брила-пілігрим покірно підповзла й зупинилася саме там, куди пляжниця мала намір опустити свій дорогоцінний центр ваги.
    – Спритно! – хитнув головою Ден і вирішив за дозволене й самому опуститися на брилу.
     – Вам би теж не склало труднощів, – посміхнулася гостя, закинувши ногу на ногу. – Весь довколишній вінегрет – результат взаємодії мізерної фантазії пенітенціарних дизайнерів, вашої хворої уяви, ну і… частково – моєї свідомості… Завдяки чому на мені залишився хоч якийсь одяг, – додала дівчина, окинувши побіжним поглядом своє небагате вбрання. – Хоча я була готова й до гіршого.
     Ден трохи зніяковів, чого вистачило рівно на те, щоб на пані з’явився широкополий капелюх.
    – Дякую і на тому, – саркастично посміхнулася німфа.
    – Радий бути корисним, – у тон їй відповів Ден, мимоволі оглянувши і себе. Нічим не примітний сірий комбінезон не залишав жодних ілюзій щодо привабливості. Тоді він задумливо втупився в простір:
    – Отже, це – моя тюремна камера…
    – Не зовсім так, – хитнула головою дівчина і почала пояснювати серйозним тоном: – Ваше тіло знаходиться під посиленою охороною в боксі життєзабезпечення на імперській станції. Повністю заблоковане від свідомості, яка, в свою чергу, контактує зараз з моєю у віртуальному переговорному просторі.
    – І все, що я скажу в цьому просторі, – розуміючи закивав Ден, – прослуховується і пишеться і може бути використане проти мене.
    – Не думаю. Нас захищає оця штуковина, – дівчина тримала в руці пристрій, трохи більше за наручний інком. – Глушилка і одночасно індикатор спроби вторгнення.
    «І звідки вона його витягла?» – мимоволі промайнуло у Дена, що продовжував безсоромно роздивлятися фігуру співбесідниці.
    – Тут гарна акустика, – докірливим тоном зауважила красуня, поблажливо посміхаючись. – Тож свої розпусні вульгарності можна думати й тихіше. А ще краще – взагалі тримати при собі.
    – Я намагатимуся, – схилив голову Ден, ховаючи посмішку. – Але з якого дива я повинен довіряти вашій глушці?
    – Ну, хоча б тому, шановний Рексе-Хирурге, чи як вас там, що я – ваш адвокат. До речі, дозвольте відрекомендуватися. Селена Мейдж. Можна просто міс Мейдж. А як мені називати вас? – дівчина вичікувально схилила голову набік.
    – Та як завгодно. Близькі мене кличуть Деном. Але ви, як бажаєте, можете й надалі вважати мене Рексом. – Ден допитливо втупився на Селену. Саме час починати вибудовувати свою лінію захисту від адвоката. – До речі, якщо ви вірите, що я і справді ватажок банди головорізів з Плеяд, то як вам не страшно залишатися зі мною наодинці? Тим більше з таким розкішним інтерфейсом?
    – Між нами надійний непроникний бар’єр, – незворушно відповіла Мейдж.
    – Щоб позбавити мене доступу до тіла? – з розумінням закивав Ден.
    – Доступу до моєї свідомості, – з ноткою докору поправила його Селена. – І до шлюзу за моєю спиною.
    – …Що саме й становить зручний шлях для проникнення у ваше тіло. – Ден єхидно примружився. – Я лише це й мав на увазі.
    – Ну годі, досить блазнювати, – стомлено зітхнула Мейдж, потираючи скроні. – Ближче до справи. Ви заарештовані як Рекс-Хірург, ватажок одного з угрупувань піратів і контрабандистів. І хоча більша частина ваших звитяг здобувалася на територіях Федерації, в імперців до вас теж є чимало претензій. І якщо ви знайомі з імперським судочинством…
    Дівчина зробила паузу, багатозначно дивлячись на Дена, а потім продовжила:
    – Але це було б іще півбіди. Адже ви знаєте, що зараз, програючи федералам по всіх фронтах, Імперія гарячково шукає додаткові силові ресурси. Тому вами займається не звичайна прокуратура, а Комітет Управління Безпекою Імперських Колоній. І ось цей КУБІК збирається поставити вас перед жорстким вибором. Або підконтрольний вам флот виступає на боці Імперії, або ж – грінстоунські копальні. Як мінімум.
    – Ну, припустимо, в подібній ситуації можливі варіанти, – усміхнувся Ден. – Наприклад, погодитися, а потім…
    – А потім не буде, – перервала його Селена. – Вони не ідіоти. На вашу свідомість поставлять кодовий капкан. Спробуєте надути їх – і як мінімум нічого не вийде.
    – А як максимум?
    – Як максимум – бум! – і ваша свідомість розмазана по стінках черепної коробки. – Селена недобре посміхнулася. – Тож доведеться служити на задніх лапках до скону днів своїх. Або ж до скону Імперії.
    – Маємо ще інший варіант, – заперечив їй Ден. – Ви як адвокат могли б затребувати проведення експертизи мого психопрофілю. І розбіжність із Рексом стала б моїм алібі…
    – У ситуації, що склалася, – перебила його Мейдж, – усім глибоко наплювати на ваше алібі, навіть вашому справжньому адвокатові.
    – Он як! – здивувався Ден, а потім примружився. – А я все дивлюся – щось тут не так. Не схожі ви на справжнього адвоката. Але тоді, що ви тут забули?
    – Хотіла запропонувати Рексові одну оборудку, – зітхнула дівчина, підводячись з брили. – Але коли вже ви – не він…
    – А вам потрібен лише він, чи його ресурси? – схопившись на ноги, поспіхом кинув Ден у спину Селені, що вже розвернулася вирушати. – У мене повний доступ. Тож викладайте свою пропозицію.
    Дівчина озирнулась. Яка ж вона все ж таки граційна! Це, напевно, лише тут. Тому що обом підсвідомо цього кортить.
    – Я можу витягнути вас звідси, якщо зійдемося в ціні, – діловито заявила Селена. – Не всього, звісно, а лише свідомість. І якщо ви готові сплатити мені... десять мільярдів, то у вас ще залишаться заощадження на доволі пристойне тіло.
    – І залишитися голим і босим? – почав було торгуватися Ден.
    – Все краще, ніж рабство або копальні. Втім, – дівчина знизала плечима і почала демонстративно повертатися, – справа хазяйська.
    – До біса, – махнув рукою Ден. – Я згоден! Але як бути з бар’єром?
    Селена ледь помітно усміхнулась:
    – Будь-які бар’єри між людьми руйнуються, коли цього сильно жадають обидві сторони. Нумо, потренуймося.
    І несподівано в її руці з’явилися кайданки.
    – Овва! – саркастично задер брови Ден. – Спочатку – психоскремблер, тепер – оце. Лячно навіть угадувати, що ще криється на дні вашої дамської сумочки!
    – Як мінімум – корабель, – в тон йому відповіла дівчина. – А тепер – серйозно. Я кидаю кайданки вам, а ви дуже сильно бажаєте їх спіймати й начепити.
    – Навіщо? Я взагалі не прихильник таких рольових ігор!
    – А ви вважали, що я дозволю вам вільно хазяйнувати в моїй голові? – здивувалася Селена і жбурнула кайданки.
    С третьої спроби Ден усе ж таки спіймав браслети і знехотя замкнув за спиною.
    – А тепер що?
    – Ідіть до мне, доки не упретеся в бар’єр.
    Вони зустрілись, упершись в невидимий бар’єр в якомусь дюймі один від одного. Її бурштинові очі з розширеними зіницями свердлили очі Дена, а губи шепотіли:
    – Іди до мене… Ти ж цього бажаєш… Я теж хочу, щоб ми були разом… Зламай бар’єр… Іди до мене!
    І Ден, як зачарований, почав рухатися услід Селені, що задкувала. Спочатку міцний і пружний бар’єр поступово ставав усе більш еластичним, все сильніше розтягуючись, наче латекс…
    У мить розриву Ден ледь не вимкнувся від потужного удару, але Мейдж, підхопивши його, буквально затягла до прочинившогося шлюзу. І поки свідомість Дена не встигла отямитися від шоку і дезорієнтації, Селена заштовхала його в якусь темну тісну комірчину і зачинила двері.
    – Сиди тихо, якщо не хочеш усе зіпсувати!
    
    * * *
    
    Прийшовши в свідомість, наскільки це можливо в чужому тілі, Ден знайшов у дверях своєї в’язниці тонку шпаринку, крізь яку пробивалося світло і було чутно віддалені голоси.
    – Повернулися, міс Мейдж? – слідчий у військовій формі відірвав погляд від тривимірного кросворду на своєму екрані. – Як там наш підслідний?
    – Нормально. – Селена, знявши шолом, розтирала пальцями скроні. – Поводиться спокійно. Але спілкуватися з вами згоден лише у моїй присутності.
    – Я й не сумнівався, – байдуже кинув офіцер, потягнувшись до свого шолому. – Що ж, влаштуємо конференцзв’язок.
    – При всьому бажанні… – стомлено заперечила «адвокат», продовжуючи масажувати скроні. – У мене і без того після сеансу розколюється голова.
    – Зараз я знайду вам щось в моїй аптечці.
    Слідчий відклав шолом і потягнувся до аптечки на стіні.
    – Не варто, – запротестувала Мейдж. – Я не користуюся чужими препаратами. У себе на кораблі маю свої. Я хутко.
    – Один момент, – підняв палець слідак. – Надіньте, будь ласка, шолом. На хвилиночку.
    Яскраве світло прожектора, пробившись крізь шпарину, змусило Дена відсахнутися і примружитися.
    – Даруйте, міс Мейдж – тим самим байдужим тоном виголосив офіцер. – Стандартна процедура. Щоб підслідний не ушився в чужому тілі. Тепер можете йти. Тільки не затримуйтесь.
    – Ні в якому разі, – багатозначно відповіла дівчина і вислизнула з приміщення.
    – Ну, тепер-бо ти мене випустиш?! – заволав Ден зі своєї комірки.
    – Не горлай, я й так тебе добре чую, – відповіла Селена, і Ден одразу ж опинився в зручному кріслі, щоправда, намертво пристебнутий до підлокітників і спинки. Перед ним розгорнувся широкий екран, що транслював у форматі 3D усе, що бачила хазяйка.
    Вона йшла довгим нудним коридором, і Ден вирішив зав’язати розмову.
    – Мене, до речі, звуть Денис Безхмар. А ти хто така насправді?
    – Софі Мунтян… А ми що, вже перейшли на ти?
    – Ти перша перейшла, коли мене витягала. Забула? До того ж – такі близькі стосунки, як у нас… – Ден на хвильку замислився. – Софі Мунтян – Селена Мейдж. Цікавий перевертень. Я називатиму тебе Муні. Га, як тобі?
    – Та хоч чортом лисим! Я тебе, до речі, називатиму Бєсом.
    – Прийнятно, – посміхнувся Ден. – Тим паче, що не ти перша.
    – Хто б сумнівався!
    Тим часом тіло Селени-Софі винесло їх до велетенської внутрішньої площі станції, де в паркувальних боксах завмерли десятки такшипів, штурмовиків та іншого космічного посуду. Коли Ден побачив, до якого корабля вони прямують, він захоплено вигукнув:
    – Ай, Муні! Ай, розумниця! Та це ж «Снукер»! І що, тепер усі адвокати так подорожують?
    – Оперативність і маневреність – ось девіз нашої неіснуючої адвокатської контори! – з якимось відчайдушним завзяттям відповіла Софі, й Ден ледь не фізично відчув, як вона напружена й сконцентрована.
    – А як ми збираємося видиратися? – заклопотано поцікавився він у рятівниці. – Нам навіть шлюз не відчинять!
    – Авжеж, Бєс, ти точно не Рекс! – поблажливо кинула дівчина. – Ми стрибатимемо з місця!
    – Хвацько! – чомусь спокійним тоном відповів прикутий до крісла Бєс. – Звичайно, ризиковано. Але якщо вийде – заразом розтрощимо кораблі потенційного переслідування. А ти впевнена, що впораєшся?
    – Зараз побачиш!
    
    * * *
    
    Розвідувально-диверсійний катер класу «Снукер» набирав швидкість в міжзоряному просторі десь далеко від імперської станції. На екрані заднього огляду повільно затягувалося жерло гіперпросторової нори.
    – Ну, от і все! – подумав Ден, а Софі розслаблено видихнула це вголос.
    Але в ту саму мить діра, що вже згорталася, виплюнула до реального простору імперський штурмовик.
    – А ось тепер, дійсно – все! – відчужено прошепотів Ден.
    – Дідька лисого! – входячи в раж, вигукнула Софі. – Снукер має фору в швидкості!
    І вона знову запустила генератори гіперстрибка, одночасно вводячи координати виходу.
    – Сонечко, я, можливо, і не зовсім Рекс, – нудьгуючим тоном почав Ден, коли вони знов виходили із стрибка. – Але ти, Муні, не врахувала одну обставину. Риючи нірки, ми втрачаємо в швидкості. А штурмовик користується нашими тунелями і повільно, але впевнено скорочує відстань.
    На підтвердження його слів з нори позаду знову виринув переслідувач, але цього разу вже з меншим відривом.
    – Окрім швидкості є ще й маневр! – не вгамовувалася Софі, закладаючи крутий віраж і знову запускаючи генератори. – Для входу в нору він втратить більше часу на розворот!
    Після декількох стрибків стало очевидним, що відстань не скорочується, але й не збільшується.
    – Муні, сонечко! Ми сильно витрачаємося, свердлячи тунелі! – Ден почав втрачати терпіння і ялозив у кріслі, марно намагаючись зірвати окови. – Іще з дюжину даремних стрибків, і ми висітимемо в дрейфі, як дохла риба! Пусти мене покермувати! Я знаю, що робити!
    – Ага, зараз! – злісно зашипіла Софі, прошиваючи матерію простору все новими і новими безладно-скаженими стібками. – Якщо знаєш, що робити – кажи – я зроблю!
    – Довго пояснювати і ще довше переконувати! У нас немає на це часу! – вигукнув Ден уже з відчаєм у голосі. – Я обіцяю повернути тобі твою власність у цілості й неушкодженості, коли все закінчиться! Тобі що страшніше – довічна каторга чи п’ятнадцять хвилин чужого контролю?! Дай мені врятувати нас!
    – Гаразд, Бєсе, чорт з тобою! – після секундного вагання здалася Софі.
    З Дена вмить злетіли кайдани, і він відчув легке запаморочення, поступово звикаючи до володіння новим, тим більше жіночим, тілом зсередини. Але це тривало всього пару секунд, після чого свідомість Софі миттєво опинилася прикутою до того самого крісла, в якому раніше нудився Ден.
    – Покидьок! Як ти смієш! – бурхливо протестувала колишня господарка тіла, несамовито звиваючись в кріслі.
    – Так буде надійніше, – спокійно заявив Ден і, не втрачаючи часу, схопившись за приладову панель, із силою рвонув її на себе, видираючи «із м’ясом».
    – Ти що робиш, ідіоте?! – заволала в паніці Софі.
    – Не кричи! – грубо обірвав її Ден. – А то взагалі звук вимкну!
    Він безжально зав’язав на потилиці потворним вузлом чарівні чорні локони захопленого тіла дівчини. Після чого, не роздумуючи, запхав колишню її голову до темного нутра консолі керування в павутиння кабелів і шлейфів.
    Прямий контакт мозку зі штучним інтелектом корабля відгукнувся різким болем в голові. А замість 3D-екрану перед Софі блакитним неоновим сяйвом в темній порожнечі повисла об’ємна структура нейронної мережі, якою пробігали розряди-імпульси. І хоч полонянка не приймала в цьому процесі активної участі, але зміст того, що відбувалось, їй був зрозумілий. З неймовірною швидкістю свідомість Бєса обмінювалася з машинним інтелектом величезним потоком інформації, спільно вибудовуючи і вирішуючи надскладну систему нелінійних рівнянь з великою кількістю невідомих.
    А коли Софі усвідомила кінцеву мету цих розрахунків, то навіть страшний головний біль не завадив їй простогнати:
    – Псих! Це ж самогубство! І навіщо тільки я тобі дозволила…
    У цей момент у зовнішньому світі Ден висмикнув голку із шиї під потилицею і витягнув голову Софі з розкуйовдженого нутра консолі керування.
    – Інакше б це зайняло години, – прохрипів він і стиснув голову руками, чого і Софі давно кортіло зробити.
    Вона знову бачила те, що і Ден – а саме центральний екран рубки, на якому вхід до нової нори, розширюючись, поступово уповзав кудись убік, починаючи з’являтися на екрані заднього огляду. Снукер, розвертаючись і стрімко втрачаючи швидкість, поволі запливав до гіпертунеля. Бочком, майже задом-наперед.
    – Якщо не вийде, Бєсе, ти – мертвяк! – відчужено прошепотіла Софі.
    – Не сумніваюсь, – усміхнувся Ден такому чорному гумору.
    Снукер тим часом повільно виплив з тунеля, перебуваючи чітко орієнтованим на зірку своїми маршовими двигунами, які працювали на межі своїх можливостей. Зірка – червоний гігант – невидимими гравітаційними мацаками жадібно тягнула його до себе.
    В рубці ставало гаряче, попри відчайдушну роботу систем захисту й охолодження.
    – Зараз усе вирішиться, – прошепотів Ден.
    Снукер на мить завмер, а потім повільно почав набирати швидкість геть від палких обіймів гіганта.
    Через декілька довгих секунд залитий вогнем екран заднього огляду показав, як із жерла тунеля «на всіх парах» вискочив штурмовик, кваплячись на смертельне побачення з палаючою пристрастю зіркою.
    Можливо, на такій відстані від Снукера, він уже міг би дістати його потужним імпульсом. Але переслідувачам було не до того. Складно навіть уявити собі, які перевантаження мусив терпіти екіпаж штурмовика, марно намагаючись гальмуванням погасити велику інерцію важкого корабля і вивернути на безпечну орбіту.
    Але жадібний велетень, уже втративши одну здобич, тепер надійно скував у своїх гравітаційних обіймах нову жертву.
    І штурмовик, завалившись в низхідну траєкторію, спалахнув маленькою іскоркою в короні червоного гіганта.
    – Ну ось, тепер, мабуть, дійсно все. Свобода, – полегшено зітхнув Ден, відкинувшись у пілотському кріслі.
    – Кому як! – заперечила Софі вимогливим тоном. – Ти обіцяв повернути мені тіло, коли все скінчиться!
    – А я й не відмовляюсь. Але ти знаєш, Муні, мені це тіло навіть сподобалося, – почав знущатися Ден, відчувши грайливий настрій після пережитої напруженості. – Просто спочатку було б логічно отримати своє, а вже потім…
    – Бовдуре! – різко перебила його Софі. – Я ж поставила таймер! І через пару хвилин ти теж будеш заблокований! І що тоді робити двом безпорадним особам в такому ж безпорадному тілі-овочі?!
    – Еге ж. Без вікон, без дверей, повна світлиця людей, – видав Ден фразу, що спливла звідкись із темних закутків пам’яті. – Гаразд уже. Я повертаю ваш портрет.
    І Софі знову отримала повну свободу і владу над тілом, а Ден миттєво опинився розіп’ятим на кам’яному моноліті, прикутий до нього товстими ланцюгами.
    – І ось вона подяка за порятунок! – скрушно простогнав він.
    – І за мої нерви, і за безлад у рубці! І особливо за безлад у мене на голові! – Софі уперто намагалася розплутати жмут волосся, зав’язаний Деном у неї на потилиці. – Знала б раніше, скільки з тобою клопоту... Сподіваюся, хоч із гонораром не буде проблем. До речі, Бєс, показуй тепер шлях до своєї печери зі скарбами!
    – А ось це, сонечко, навряд чи! – несподівано заперечив Ден. – Щоб ти, діставшись до моїх заощаджень, скинула мене у сміттєзвалище якогось безнадійно хворого напівтрупа?!
    – І ось такої ти про мене думки?! – обурилася Софі. – Не міряй інших по собі. Я, між іншим, тебе саме й витягла, вважай, із смітника! І після цього ти мені не довіряєш?
    – Так, але ж… Довіряй, та перевіряй, – задумливо відповів Ден. – Звичайно, все спільно пережите… в такій… вкрай тісній співпраці… повинно викликати довіру. От і покажи приклад! Займемося спочатку тілом. Інакше так і висітиму у тебе в мізках... Допоки не протухну.
    – Гаразд, Бєсе, – після хвилинного роздуму відповіла Софі. – Але мені потрібні будуть гарантії. Отже я поставлю тобі кодовий капкан. До речі, за твій рахунок. Тоді, якщо замислиш мене надути…
    – Абсолютно не в моїх правилах надувати таких симпатичних дівчат, – знову почав єхидствувати Ден, відчувши прорив у непростих перемовинах. – Тим більше без їх згоди.
    – Паскудник, – байдуже кинула Софі. – Скоріше б тебе позбутися!
    
    * * *
    
    Прокинувшись, Ден стрімко схопився з ліжка і гайнув до дзеркала. Автоматика палати миттєво зреагувала, додаючи світла.
    У дзеркалі Денові посміхався голий білявий шибайголова з блакитними очима, в точності відповідно до вибору, зробленому Софі, і звичайно ж, погодженому з Деном.
    Поки що все йде за планом. І Ден потьопав у душ обмити своє нове придбання.
    Вийшовши з душу, він зустрів Софі, що сиділа в кріслі і байдуже розглядала його з ніг до голови.
    – Яка безцеремонність! – награно обурився він, обертаючись рушником.
    – Якщо ти про своє ню, то я вже бачила цю модель, коли робила замовлення, – так само байдуже відповіла дівчина. – А якщо про непроханий візит… Та ти ж сам казав, після такої тісної співпраці… До чого зайві умовності? Твої нові ідентифікатори – на столі. Куди пересилати гонорар – я вже завела в інком. Справа за тобою.
    – Куди такий поспіх? – з ноткою підозрілості поцікавився Ден. – А раптом це знову симуляція, черговий «переговорний простір»?
    – Перевір, – незворушно відрізала Софі.
    Ден забажав побачити крізь стелю зоряне небо з Ікосаедром, але нічого не сталося. Тоді він узяв панель управління інтер’єром і задав режим прозорості стелі. Зорі з’явилися. Саме у конфігурації, характерній для цього сектора. А Ікосаедра не було.
    – Все одно не переконливо, – спантеличено спохмурнів він. – Може це все твоя присутність…
    – Чого тобі ще треба, Бєсе? – Софі схопилася з крісла і стояла тепер перед ним на відстані простягнутої руки.
    – Є один надійний спосіб... упевнитися в реальності оточення, – вкрадливо прошепотів Ден, обхопивши дівчину за талію і пригортаючи до себе.
    – Бєсе, мені з лишком вистачило і тієї близькості... – прошепотіла вона, слабо пручаючись.
    – Я більше не влізатиму тобі в голову. Віддаю перевагу простішим стосункам…
    
    * * *
    
    – Ну, тепер ти задоволений? – сердито спитала Софі, вдягаючись. – Упевнився в реальності того, що відбувається?
    – Ще й як задоволений! – ліниво замуркотів Ден, солодко потягуючись. – Реальність, що відбулася, перевершила усі мої очікування!
    – Ще б пак! Скористався залишковим ефектом від довгого спільного… володіння тілом. Тепер він задоволений! Теж мені, підкорювач просторів! Збоченець… Ну все, хвилинна слабкість пройшла і забута.
    – Хвилинна?! – задер брови Ден. – І вже й забута?! А я ж бо думав у нас взаємні…
    – У нас взаємні ділові зобов’язання, – як завжди різко обірвала його Софі. – Я б воліла краще отримати зараз свій гонорар замість неплатоспроможного овоча. Забув про капкан?
    – Та пам’ятаю я, пам’ятаю! Бум! – і стінки моєї нової макітри заляпані клаптями моєї старої особистості.
    І Ден неохоче потягнувся до стаціонарного інкома на столі.
    Софі проконтролювала переказ суми на своєму наручному інкомі й, обернувшись до Дена, з посмішкою підсумувала:
    – Ну все, Бєсе, нарешті я тебе здихалася. Сподіваюся, більше не зустрінемося. Прощавай!
    І попрямувала до виходу.
    – Агов! Агов! – спохопився Ден. – Міс Мунтян! А ви нічого не забули? А капкан?
    – Я і не думала витрачатися, – обернувшись уже при дверях, усміхнулася Софі. – Так що заспокойся, феєрверк скасовується. Не було ніякого капкана. Як, утім, і таймера, там, на Снукері.
    І вона вискочила, грюкнувши дверима.
    Блеф, блеф, і знову блеф! І в результаті – ушилася, зірвавши банк! Та й пограли ж дівки в покер! Ну і біс із нею!
    Але спокій, всупереч пораді Софі, все не приходив.
    Стоп! Але ж вона зараз, в реалі, була така сама, як і тоді в пустелі, хоча він раніше ніколи її не бачив! Отже там вона виглядала так, як сама того хотіла! Ну і штучка…
    У Дена виникло неясне відчуття, що він усе ж таки потрапив до якогось капкану. Можливо, іншого, не такого смертельного. І при цьому – за свій рахунок. Ну і нехай, зате хоч фізично вільний. Навіть якщо і з дірою в кишені.
    І Ден замріяно втупився в зоряне піднебіння над головою. Там саме розпочався метеоритний дощ.
    І все ж таки воно того коштувало. А все інше – зоряний пил. Он його скільки. Встигай тільки жмені підставляти.

  Время приёма: 18:55 13.10.2017