06:14 07.08.2017
Вітаємо переможців!

1 Фурзикова af006 Участковый
2 Левченко Татьяна af029 Мундштук
3 ЧучундрУА af018 Вискал Уробороса


06:39 23.07.2017
Сегодня, в 17.00 заканчивается приём работ на конкурс. Пожалуйста, не оставляйте отправку рассказа на последнюю минуту.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №43 (лето 17) Фінал

Автор: Тень Тени Количество символов: 26263
Конкурс №43 (лето 17) Фінал
рассказ открыт для комментариев

af014 Джек-пот


    У рубці «Альдебарана» панувала радісна атмосфера. Екіпаж був під враженням від дивовижної знахідки і того, що вона дійсно виявилась досі не розграбованою, як і пророкував капітан. А, головне, якихось пасток чи охоронних систем біля неї також не було.
    — Святий гіпер! Якщо викинути зайві припаси, ремкомплект та особисте барахло — могли б відсотків на тридцять більше вантажу впхати у трюм, — діловито запропонував худорлявий інженер. У нього було таке вдоволене обличчя, наче він вже перелічував семизначні суми на банківському рахунку. — Ставлю весь запас кисню на те, що Піраміда явно діло рук Предтеч. А ради такого Джек-поту не гріх пожертвувати мотлохом.
    — О-о-ох, Джордже! Давай це зробимо пізніше, — попрохав опецькуватий колега з кректанням потираючи поперек. Штурман корабля ненавидів фізичну працю навіть в умовах пониженої гравітації. — А що як вибухівка завтра не спрацює так як треба? Каміння в кладці міцніше від алмазу. За весь день ми ледве надовбали заглиблення для зарядів.
    — Рустаме, не переймайся,— поблажливо всміхнувся кремезний чолов’яга, що займав капітанське крісло. — Каліфорнієва начинка — не солодкі родзинки у кексі: астероїди у пил перемелює. Від серця відриваю, саме для такого випадку беріг. І змигнути не встигнеш, як стіни випаруються, наче ядро комети біля зірки. Правда, племінничку?
    Ну, що я міг відповісти капітану? До того ж — рідному дядьку, який милостиво погодився взяти мене на підробіток юнгою, аби я зміг зібрати гроші на навчання та здійснити заповітне бажання: служити в астрокорпусі, літати у далекі наукові експедиції. За це йому до кінця життя зобов’язаний. І навіть якщо діяльність та погляди родича не зовсім мені до вподоби — краще змовчу. Заради великої мрії можна ще й не таке стерпіти.
    Раптом від пульту залунала тривожна мелодія: комп’ютер сповіщав про те, що задраєний двадцять хвилин тому вхідний люк корабля хтось намагається відчинити ззовні. На центральному моніторі з’явилось зображення з камери спостереження. Від здивування Рустам так і застиг з роззявленим ротом, а Джордж, витріщивши очі, схопився за голову.
    У мене мало не зупинилось серце.
    Поряд з нашим зорельотом, переминаючись з ноги на ногу, стояли... штурман та інженера «Альдебарана»! Точнісінькі копії Рустама та Джорджа. Виглядали вони більш ніж підозріло: з-під прозорих забрал гермошоломів визирали похмурі стурбовані обличчя, їх скафандри були сірі від пилу, а у руках напоготові тримали паралізатори.
    Обличчя дядька Сильвестра перекосилось від непідробного подиву. Здавалось він втратив звичне самовладання і перетворився із бувалого космічного волоцюги на звичайнісінького хлопчиська, який крутив головою туди-сюди, порівнюючи присутніх у рубці підлеглих з їх двійниками зовні корабля.
    — Гей, капітане! Ти вже повернувся? Впусти нас всередину! — зраділо попрохав на радіочастоті рубки новоприбулий інженер.
    — Так втомились від розшуків, а ти вже тут, — посоромила мого дядька копія штурмана. — Треба було попередити куди йдеш, щоб ми не хвилювались!
    — Кхм-м... — не знайшов, що відповісти Сильвестр. Напевно, вперше у житті.
    
    ***
    
    ...А все почалось через невеликий збій в роботі зношеного гіпердвигуна. Наш латаний-перелатаний „Альдебаран” викинуло у звичайний космос в системі білого карлика, що згідно зоряних лоцій нічим цікавим не вирізнялась від тисяч подібних у цьому квадранті. Сильвестр спересердя мало не задушив штурмана та інженера, пообіцявши зайві витрати палива компенсувати з їх платні за майбутні десять років служби на зорельоті.
    Та коли комп’ютер корабля повідомив, що на ближній до нас невеличкій планеті його сенсори виявили споруду пірамідальної форми явно штучного походження — капітан вдоволено потер долоні і наказав негайно сідати на поверхню. Будівля, що дуже нагадувала наші єгипетські піраміди, одиноко стовбичила серед встелених шаром древнього пилу сумних пустельних сірих рівнин.
    Те, що дослідницькі зорельоти астрокорпусу Землі проґавили таке відкриття — було не в дивину. З кожним роком сфера проникнення людства у простори Галактики зростала на десятки і сотні парсеків, залишаючи в своєму тилу маловивчені анклави. Більшість ласих шматочків діставалось великим компаніям, які нелегально займались вигідною торгівлею з інопланетянами, розробкою родовищ корисних копалин чи заснуванням колоній.
    Таким же шукачам пригод, як мій дядько — діставались лише жалюгідні крихти. Проте зараз йому, здається, поталанило як ніколи раніше.
    Шрами на сколи на Піраміді свідчили, що не тільки сліпа стихія точила зуби на старезну пам’ятку: мали місце численні свідомі спроби проникнення всередину, де, ймовірно, повинні зберігатись цінні артефакти прадавньої цивілізації. Навколо споруди ми зафіксували зо два десятки поржавілих остовів, в яких по характерним деталям конструкції вгадувались чужинські космічні кораблі. Скидалось, що їх власники не змогли покинути планету і всі давно загинули. Погане передчуття боляче шкреблось в мою душу.
    — Не подобається мені тут. Летимо далі, — тихцем попрохав я дядька.
    — Що ти розумієш? — зверхньо зареготав здоровань. — Якщо вони не встигли забрати звідси скарби — нам більше дістанеться!
    Перед виходом назовні Сильвестр обвів підлеглих важким поглядом і попередив:
    — Не знаю, які небезпеки можуть на нас чекати. Я вам не татусь і бавити нікого не збираюсь. Затямте єдине: хороший чужопланетянин — паралізований чужопланетянин!
    Джордж та Рустам кивнули. У кожного з них на поясі виблискував паралізатор — заборонена зброя, що викликала „коротке замикання” нервової системи усіх відомих істот. Наслідком був тривалий летаргічний сон, сповнений пекельних жахіть. Незважаючи на відсутність видимих пошкоджень на жертві — більш садиського знаряддя годі й шукати.
    Дядько протягнув і мені паралізатора. Я зіщулився і мимовільно сховав руки за спину. Не зважаючи на загрозу, що вірогідно чатувала зовні, в мене не було охоти грати роль ката.
    — Слабак! — з презирством підсумував мій дядько і спересердя сплюнув під ноги. — Ну, як мені з тебе справжнього чоловіка зробити? Га, Максе?
    Довелось мовчки зносити знущання. Мрія про астрокорпус того вартувала...
    
    ***
    
    — Ви — хто? — нарешті вичавив із себе командир «Альдебарана», поволі приходячи до тями. Джордж та Рустам ховались за широкою спиною Сильвестра і з таким острахом поглядали на своїх новоявлених двійників, як мавпа вперше у дзеркало.
    — Як це хто-о-о? — щиро здивувалася копія штурмана. — Ти що не впізнаєш нас?
    — Що сталося, капітане? — поцікавився інженер номер два стурбованим голосом. — Чому полишив і цілий день не виходив на зв'язок?
    Зненацька я помітив ще одну мовчазну постать, що з’явилась у полі зору нашої відеокамери. Вона поволі прошкандибала до люку, накульгуючи на праву ногу. Від її вигляду в мене перехопило подих: у третьому візитері я впізнав себе!
    — Ми думали, що тебе ті двійники кудись забрали, — підтримав колегу дублікат Рустама. — З ніг збились, всю округу переворушили — а ти вже на кораблі!
    — З якими ще двійниками? — перепитав мій дядько якимось чужим, не властивим йому голосом. І з надією на пораду озирнувся на свій екіпаж в рубці. Та ми тільки плечима знизали. Ніхто і гадки не мав про що базікають оті дивні приблуди.
    — З якими-якими… — роздратовано передражнив псевдо-Джордж капітана. — Святий гіпер! Не пам’ятаєш вчорашнього? Досить жартувати!
    — Відчиняй! Їсти хочеться! — додав лже-Рустам з такою характерною для справжнього штурмана інтонацією, що мені стало млосно.
    Йому ніхто не поспішав відповідати. Німа сцена неприємно затягувалась.
    — Капітане, це вже не смішно, — обурився на моніторі підробний Джордж. — Те, що ми не краще виглядаємо після того, як облазили сьогодні всі закутки довкола — ще не привід над нами знущатись! Впускай всередину! Бо я за себе не ручаюсь!
    З цими словами він почав грюкати руків’ям паралізатора по обшивці «Альдебарана». Штурман номер два також приєднався до протесту і азартно загамселив по зовнішніх жаростійких пластинах корпусу. Зорельотом розкотився гулкий стукіт.
    — Святий гіпер! Таких зухвалих іншопланетян ще космос не бачив! — вирвалось у Джорджа. — Ломляться до нашого корабля, наче до свого! За дурнів нас маєте?
    — Думаєте, що зб’єте нас з пантелику і ми відчинемо люк? — вторив йому Рустам. — А дзуськи! Жаднюги! За якесь старе дрантя, до якого ми ще й не торкались — ладні нас із білого світу звести. Оце так гостинність!
    — Гей, Сильвестре! Чую в тебе гості? — дублікат Джорджа одразу перестав бити по кораблю паралізатором і загорлав щосили. — Чи не ті наші вчорашні двійники? Гони їх в шию поки біди не наробили!
    — Це ми-то двійники? — я помітив як у нашого справжнього штурмана почервоніли вуха, що було ознакою його крайнього роздратування. — Оце так наглюги! Чорної діри діти! Самі пішли геть, виродки чужинські! Мерщій поспішайте назад у свої брудні пробірки, бо від нас вам нічого не добитись!
    — Святий гіпер! До чого технології у іншопланетян дійшли, — зачудовано проказала копія Джорджа, кивнувши товаришу. — Рустаме, твій двійник такий же хамовитий, як і ти…
    — Твій також не ангел. Зовсім видно аборигени капітану памороки забили, що він своїх побратимів признавати відмовляється. Тепер вони нас точно по-хорошу всередину не пустять. Погань чу-у-ужопланетна! — огризнувся дублікат штурмана.
    — А ну заткнулись, хто б ви там не були! — навіть я здригнувся від гучного капітанського басу. Схожим ревінням лев у джунглях сповіщає, що він цар звірів. — Якщо через десять секунд звідси не злиняєте — підсмажу маршовими двигунами!
    Приблудам, що спіймали облизня, нічого не лишалось, як посунути геть від корабля.
    
    ***
    
    Ми ще довго обговорювали відверто провокаційну поведінку чужих. Їх сильне прагнення до встановлення стосунків із нами можна було зрозуміти та навіть привітати. Проте методи, які вони для цього застосовували, були на межі панібратства і віроломства. В історії спілкування людства з представниками іншопланетних цивілізацій ще не було випадків, коли на перший контакт посилались ідентичні до нас копії.
    Джордж переконував, що це вимушений прийом, бо насправді аборигени настільки гидкі, що поява їх у вигляді, в якому родила мати одразу спровокувала б у нас незворотні психічні розлади. Штурману не сподобалась ця теорія: від несподіваної появи двійників ми також зазнали шоку. Врешті обоє зійшлись на тому, що нехай господарі планети і суттєво випереджають землян в технологіях, проте у моральному вимірі їм ще до нас дуже далеко.
    Коли ж обговорення торкнулось питання про плани на завтра, Рустам радив не поспішати з підривом Піраміди і взагалі надовго забути про скарби, аби не дратувати справжніх власників. Йому заперечував інженер, який пропонував попрохати тубільців віддати артефакти в знак вияву доброї волі або виміняти їх на зайві припаси, ремкомплект та особисте барахло — все те, чого Джордж так прагнув здихатись з нашого корабля.
    Базіканню підлеглих врешті поклав кінець мій дядько:
    — Досить язиками повітря ганяти! Не для того стільки по космосу вештались, щоб відступати за крок від багатства. Такого шансу більше не буде і я не збираюсь його втрачати.
    Він змовк, задумливо погладжуючи підборіддя, а тоді додав спокійніше:
    — Вразі протесту місцевих — подаємо все, як трагічну аварію нашого застарілого обладнання. І під шумок хутко відлітаєм на Землю, прихопивши скарби, як компенсацію за отриманий стрес. Головне — діяти чітко і злагоджено. Всім зрозуміло? Питання?
    Сперечатись з мої дядьком бажання не виникло ні у кого. На його правоту натякали не тільки здоровезні, схожі на кувалди кулаки, які він у молодості використовував в якості вагомого аргументу на свою користь, але й впевненість з якою він віддавав накази. В давні нецивілізовані часи з таким залізним характером і міцною статурою мій родич міг би претендувати на чільне місце серед будь-якого товариства джентльменів удачі.
    Ми розійшлись спати, бо вже й так було пізно. А наш бувалий капітан залишився сам на вахті, не довіряючи своїй команді чергування в такий відповідальний час, коли десь поряд з «Альдебараном» блукали майстерні на хитру вигадку чужинці.
    Я довго не міг заснути. Все ворочався з боку на бік, перебираючи в свідомості минулі події. Мені і раніше було дуже шкода руйнувати давню і прекрасну Піраміду. Та коли стало ясно, що на планеті і зараз існують потомки тих, хто її збудував — душевні муки досягли апогею. Та хіба моє слово щось варте супроти дядькового авторитету?
    Також не давало спокою питання: чи існує двійник нашого капітана? І що буде, якщо ми завтра біля Піраміди зіткнемось з його точною копією, що так само полюбляє свавільно командувати підлеглими, як і справжній Сильвестр? А потім я провалився у глибокий спокійний сон, де бачив себе на борту величезного білосніжного космолайнера, стіни якого були прикрашені гордовитими емблемами астрокорпусу.
    Коли ж ми вранці прокинулись — виявилось, що мій дядько зник з корабля, а його комунікатор не працював не тільки в режимі зв’язку, але й особистого маячка. Дані з комп’ютерного бортжурналу та відеозаписи з камер спостереження за останню вахту були стерті. Слідів від його кроків по поверхні планети також не зосталось — легенький ранковий вітерець їх давно змів. Моє серце стиснули льодяні лещата страху.
    
    ***
    
    Полишені на самих себе, ми не знали що робити і тинялись відсіками, натикаючись один на одного, в марних спробах розшукати вожака, на керівництво якого так звикли покладатись. В ситуації коли нашого капітана, ймовірно, викрали підступні тубільці штурман запропонував дати драпака з цієї проклятущої планети, бо невідомо яких ще сюрпризів можна від неї очікувати.
    Я ж зі сльозами на очах закликав членів екіпажу організувати пошуки мого дядька за межами «Альдебарана», взиваючи до їх почуття обов’язку та братерства. Інженер вагався на чий бік стати. З одного боку він також боявся потрапити до лап чужопланетян, а з другого — жалів за скарбами, які могли забезпечити йому безбідне існування до кінця життя. Та врешті страх переміг і вони гарячково стали збиратись до відльоту, не зважаючи на мої мольби.
    Все вирішила відсутність стартового ключа. Один його примірник зберігався у Сильвестра на шиї, а другий — у «потаємному» сховку, про який знала вся команда, на випадок втрати першого екземпляру. Штурман не знайшов другого ключа на своєму місці. А значить втікати з планети стало неможливо. Отож наш екіпаж «дружно» вирішив йти на розшук капітана, а заодно і стартового ключа до корабля.
    Озброївшись паралізаторами, сякими-такими наїдками та запасом кисню ми завантажились у старенький всюдихід і поїхали в бік Піраміди. Обшук жалюгідних решток чужинських зорельотів та околиць споруди Предтеч не дав результату. Ретельний огляд кожної тріщини, кожного валуна, кожного закутка де тільки можна було сховатись — не виявив нашого шановного командира. Здавалось, наче він ніколи сюди й не прилітав.
    Піднятий нами пил в умовах слабкої гравітації осідав поволі, притрушуючи наші сліди, обліплюючи скафандри з голови до п’ят, змушуючи раз-по-раз протирати забрало гермошолома. А я, на лихо, умудрився підвернути ногу, зашпортавшись за уламок Піраміди. Крім того, у нашого всюдиходу вийшов з ладу двигун і нам довелось його полишити за три кілометра від зорельоту. Тривога і втома змагались за панування над нами весь день.
    Ми також ніде не зустріли підступних двійників. Хоча, якби побачили — заздрити їм причин не було. Рустам запевняв, що вони отримали б такого прочухана, що назавжди заріклись би грати з нами в хованки чи будь-які інші ігри. Коли маленьке біляве сонце стало рожевим і набрякло, наблизившись до горизонту — ми почвалали в бік «Альдебарана», аби добряче відпочити, а потім вже думати, як бути далі.
    Я трохи відстав від колег: боліла нога. А коли наздогнав — вони вже перемовлялись з капітаном, який, виявляється, був живим-здоровим, проте, зачинився всередині зорельоту.
    — Ми думали, що тебе ті двійники кудись забрали, — пояснював йому Рустам. — З ніг збились, всю округу переворушили — а ти вже на кораблі!
    — З якими ще двійниками? — перепитав мій дядько зі щирим здивуванням.
    — З якими-якими… — роздратовано передражнив Джордж капітана. — Святий гіпер! Не пам’ятаєш вчорашнього? Досить жартувати!
    — Відчиняй люк! Їсти хочеться! — додав Рустам нетерпляче.
    Йому ніхто не поспішав відповідати. Німа сцена неприємно затягувалась.
    — Капітане, це вже не смішно, — обурився Джордж. — Те, що ми не краще виглядаємо після того, як облазили сьогодні всі закутки довкола — ще не привід над нами знущатись! Впускай всередину! Бо я за себе не ручаюсь!
    З цими словами він загрюкав руків’ям паралізатора по обшивці «Альдебарана». Штурман також залюбки загамселив по жаростійких пластинах корпусу.
    — Святий гіпер! Таких зухвалих іншопланетян ще космос не бачив! — почувся у динаміках голос, дуже подібний на Джорджів. — Ломляться до нашого корабля, наче до свого! За дурнів нас маєте?
    — Думаєте, що зб’єте нас з пантелику і ми відчинемо люк? — вторив йому голос, як дві краплі води схожий на Рустамів. — А дзуськи! Жаднюги! За якесь старе дрантя, до якого ми ще й не торкались — ладні нас із білого світу звести. Оце так гостинність!
    — Гей, Сильвестре! Чую в тебе гості? — справжній Джордж одразу перестав стукати по кораблю і загорлав щосили. — Чи не ті наші вчорашні двійники? Гони їх в шию поки біди не наробили!
    — Це ми-то двійники? — засичав із корабля підробний Рустам. — Оце так наглюги! Чорної діри діти! Самі пішли геть, виродки чужинські! Мерщій поспішайте назад у свої брудні пробірки, бо від нас вам нічого не добитись!
    — Святий гіпер! До чого технології у іншопланетян дійшли, — зачудовано проказав інженер, кивнувши товаришу. — Рустаме, твій двійник такий же хамовитий, як і ти…
    — Твій також не ангел. Зовсім видно аборигени капітану памороки забили, що він своїх побратимів признавати відмовляється. Тепер вони нас точно по-хорошу всередину не пустять. Погань чу-у-ужопланетна! — огризнувся штурмана.
    — А ну заткнулись, хто б ви там не були! — навіть я здригнувся від гучного капітанського басу. Схожим ревінням лев у джунглях сповіщає, що він цар звірів. — Якщо через десять секунд звідси не злиняєте — підсмажу маршовими двигунами!
    Нам нічого не залишалось, як повернутись до всюдиходу. І тут у моїх очах наче розвиднілось, хоч навколо смеркалось — я нарешті здогадався, що відбувається!
    
    ***
    
    По дорозі назад до зламаного транспорту я картав себе за те, що раніше не зрозумів до якої халепи ми втрапили. Одначе, хто ж міг знати, що безхозну на перши погляд Піраміду охороняють не якісь примітивні механізми зі сталі та пластику, як вже траплялось на інших планетах, а щось на зразок петлі часу, в яку ми непомітно для себе вскочили.
    Мене вкидало то в піт, то в холод при думці, що нас вічно буде так носити по колу між днем сьогоднішнім і завтрашнім, аж поки не зійдемо з глузду і не повбиваємо один-одного. Якби наш невеличкий колектив був хоч трішки терпиміший — ця пастка могла б не спрацювати. А так виходило, що ми самі себе карали за свої ж гріхи.
    — Святий гіпер! Хіба таке можливо? — зморщив лоба Джордж, вмощуючись у водійському кріслі. — Ми зараз наче помінялись місцями з тими вчорашніми двійниками. Якесь прокляття, не інакше... Сюди ворожку треба було брати з собою!
    — Безсоромне порушення причинно-наслідкових законів фізики — от як це називається, — простогнав Рустам, впавши у сусіднє крісло і тяжко дихаючи, наче стаєр після забігу. — Совісті немає у цих... нелюдів! Зжити нас зі світу хочуть, безсумнівно!
    — Що ж робити? — заскиглив інженер. — Навіть не уявляю, як вмовити Сильвестра нас вислухати. Може ти, Максиме, знаєш, як вплинути на свого дядька? Інакше — згинемо тут ні за цапову душу. Кисню в нас зосталось менше, ніж на добу. Вся надія на тебе.
    І тут у мене справді з’явилась чудова ідея. Звичайно, дядько не буде слухати пояснення про часові парадокси, не той у нього характер. Проте і у нього є слабке місце.
    — Згадайте, що було учора, після того як ми прогнали двійників, тобто, нас сьогоднішніх, — попрохав я товаришів по нещастю.
    — Ми посперечались та й розійшлись відпочивати, — відгукнувся Джордж.
     — Капітан залишився чергувати на вахті... — додав штурман без ентузіазму.
    — А з ранку ми його вже не застали, — завершив я. — Ті двійники, тобто тепер ми, якось виманили його з корабля у цей проміжок часу. І я знаю, як це вчинити!
    Перечекавши трохи, аби екіпаж на „Альдебарані” заснув, я спробував вийти на зв’язок з дядьком з особистого комунікатора. Та це не вдалось: Сильвестр, певно, ще раніше наказав бортовому комп’ютеру ігнорувати запити на цій частоті, аби підступні двійники не збивали його з пантелику своїми теревенями. Що ж, розумно.
    Мої колеги знову провалились у безодню відчаю, проклинаючи ту днину, коли зв’язались з Сильвестром. Обіцяли, якщо тільки виберуться з цієї біди — краще підуть працювати асенізаторами в самий брудний мегаполіс, ніж знову повернуться в його екіпаж.
    Та я знав, що вихід мусить бути. Так само, як у задачнику з математики де кожен приклад обов’язково має розв’язок. І мені таки вдалось вийти на зв’язок з рубкою через канал всюдиходу, яким раніше нам не доводилось користуватись:
    — Сильвестр Стражинський, вас вітає представник охорони Предтеч, — проказав я у мікрофон, з усіх сил прагнучи аби мій голос звучав якомога впевненіше та врочистіше. — Просимо вибачення за перевірку, яку вчинили над вами згідно давньої традиції і повідомляємо, що почесна винагорода чекає на вас у Піраміді.
    Серце від хвилювання мало не вискакувало з грудей: а ну як дядько не захоче розмовляти? Теорія теорією, а гинути зовсім не хотілось. Та він таки відгукнувся.
    — Справді? — в голосі капітана бринів непідробний інтерес. А ще в ньому зійшлися у смертельному поєдинку підозріливість та жадібність. — Яка?
    
    ***
    
    Обличчя Джорджа та Рустама проясніли, наче небо після затяжної негоди. Я таки зміг зацікавити Сильвестра, а отже пів-справи зроблено і нам до порятунку вже рукою подати.
    — Вам, як найдостойнішому з представників роду людського, надається право увійти до Святині і забрати стільки скарбів, скільки зможете винести. Та поспішайте — з першими ранковими променями сонця таємний вхід буде зачинено, — додав я, аби мій дядько довго не вагався. — Чекаємо на вас з нетерпінням!
    Останнє було правдою найвищого ґатунку, на відміну від всієї попередньої вигадки, яка наче сама собою злітала з моїх вуст. Я відчував, що поки роблю все правильно. Мовби ступав слід в слід за кимось, хто вже йшов цим шляхом до мене і успішно здолав його. Від цього по спині наче бігала зграя мурашок і ставало якось по-особливому лячно.
    — Гаразд, — після тривалої паузи, впродовж якої ми у всюдиході тамували подих, погодився Сильвестр. — Але якщо це знову якісь підступ — розвію вашу Піраміду на кварки. Жодного цілого атома не зостанеться. Обіцяю!
    Покинувши зламаний транспорт, наш гурт поспішив у бік споруди Предтеч. Хоч ми були до неї ближче за „Альдебарана”, та Джорджу з Рустамом не терпілось якомога швидше зайняти місця серед уламків, аби із засідки легко нейтралізувати свого капітана. У непевнім сріблястім сяйві зірок Піраміда та й уся місцина довкола виглядала напрочуд містично.
    Поки чекали Сильвестра, я все думав, що за неймовірні скарби приховані у середині цієї будівлі, якщо вона охороняється таким дивовижним чином? Детальна карта Всесвіту? Таємниця гіперу? Секрет виготовлення нездоланної зброї? Чи щось інше, що зробить власника абсолютним володарем часу, простору та душ усіх сущих?
    Не достойні ми поки таких дарунків. Правильно до них не пускають...
    Час йшов, на виднокраї вже почало світати, а мого дядька все не було. Першим втратив терпіння Рустам. Він обережно визирнув із-за кам’яної брили, а тоді підвівся на увесь ріст аби краще розгледіти місцину. Блакитний спалах — і він упав, мов підкошений.
    Джордж одразу випустив заряд у бік, звідкіля стріляли і цим видав себе. Ще один постріл влучно поцілив у інженера, який ховався неподалік мене: його тіло вигнулось у конвульсії і лантухом впало на ґрунт. Зброя, випавши із руки Джорджа, боляче вдарила мене по пошкодженій нозі. Я мимоволі зойкнув, чим підказав супротивникові своє розташування.
    Відчуття, що все буде добре миттєво випарувалось. Мене охопив відчай. Надіятись, що доля буде завжди прихильною — самовпевнена дурість. Так мені й треба, заслужив!
    
    ***
    
    — Гадали, я такий наївний, що дозволю себе підстрелити? — дуло дядькового паралізатора цілилось у мене. Сильвестр обережно підійшов ближче. В іншій руці він тримав пульт дистанційного керування до закладеної вибухівки. Від його слів віяло жорстоким космічним холодом. — Веди до скарбів. Інакше — начувайся! Вдруге повторювати не буду!
    І як він зумів підібратись так непомітно? От що значить хижацька натура та досвід!
    Я з розпачом огледівся довкола. За моєю спиною нависала громада Піраміди, затуляючи добрий шмат неба. За постаттю капітана місцеве сонце неохоче визирало з-під горизонту, кутаючись у простирадлі рожевої хмарини. Штурман та інженер безпорадно лежали в незручних позах, безжально взяті в полон пекельними снами.
    В погляді Сильвестра читався вирок для мене. Точніше, для чужопланетної істоти, якою я зараз йому видавався. Магія часових парадоксів скінчилась. На допомогу вже ніхто не прийде. Прийшло розуміння — моя участь і доля Всесвіту зараз залежить тільки від мене.
    Зненацька неподалік щось грюкнуло. Певно, скотився камінець. Рятівна думка обпекла мене не гірше окропу і я запитав, стараючись щоб голос не тремтів від хвилювання:
    — А про свого двійника ти і забув?
    Мій дядько озирнувся, як затравлений звір, очікуючи підступного нападу ззаду. За цю коротку мить, що він випустив мене з поля зору — я встиг підібрати біля своєї ноги зброю інженера. І натиснути спуск на долю секунди раніше Сильвестра, обличчя якого спотворив невимовний подив, адже він вважав, що я ніколи не зможу скористатись паралізатором.
    Дякую, дядьку! Ти таки зробив з мене справжнього чоловіка!
    Кремезне тіло важко гепнулось додолу, здіймаючи куряву. Здригаючись від огиди, я пожбурив геть ненависну зброю. Обережно підібравши з розкритої долоні капітана пульт — зважив його в руці. Всміхнувся до Піраміди, вершечок якої вже сяяв від ранкових променів. Ні, не можна допустити, щоб цей Джек-пот перетворився для нас на скриньку Пандори.
    Я витяг з приладу акумулятор, а корпус акуратно розтрощив підошвою, змішуючи з сірим пилом планети. Добре хоч гравітація тут вдвічі слабша за нашу, та все-одно треба поспішати, аби знешкодити вибухівку, перетягти всю команду до корабля та відлетіти подалі звідси, поки ніхто з неї не очухався. Про те, які сварки розпочнуться після того, як екіпаж „Альдебарана” прийде до тями — думати не хотілося.
    Жаль тільки, що про моє навчання в астрокорпусі тепер доведеться забути.
    Нічого, на Землі є ще багато не менш важливої роботи...

  Время приёма: 16:51 23.07.2017