06:14 07.08.2017
Вітаємо переможців!

1 Фурзикова af006 Участковый
2 Левченко Татьяна af029 Мундштук
3 ЧучундрУА af018 Вискал Уробороса


06:39 23.07.2017
Сегодня, в 17.00 заканчивается приём работ на конкурс. Пожалуйста, не оставляйте отправку рассказа на последнюю минуту.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №43 (лето 17) Фінал

Автор: Назар Педан Количество символов: 29356
Конкурс №43 (лето 17) Фінал
рассказ открыт для комментариев

af011 Зона для прогулянок


    Не знаю правда це, чи ні, але… люди говорять, що то було насправді! Ця історія – таємниця, та я її розповім. Коли потрапляєш у скрутне становище – свідомість фокусується тільки на одному завданні. Врятуватись. При цьому ніхто ніколи не рятує лише власне життя. Адже кожне життя пов’язане з кількома іншими.
    На даху лікарні стоять двоє чоловіків, а над ними в польоті зависла доля людства.  Марк Макаренко, так
звуть молодшого. За кілька кроків від нього лежить дівчина, яку ще можна врятувати. Сироватка повинна бути десь тут. Можна вколоти собі і їй. Але якщо він це зробить, то колба розіб’ється і постраждають мільйони людей.
    З кожним обертом колби в повітрі зробити вибір все важче, з кожним обертом стають перед очима спомини недавніх подій.

    

     

    *

               
    Все почалось тим, що Марк отримав той папірець, який наводить жах на мільйони юнаків планети. Ні, це не штрафна квитанція від поліції і не платіжка комунальних послуг. Це повістка. Звичайне прохання з’явитись до військкомату.
    - Якого хріна? Я ж тільки відслужив. Два роки коту під хвіст, – сказав він.
    - Геть подуріли! - мовив Вітя. Хлопці стояли в черзі, щоб розігріти обід на роботі. Вони були не ким іншим, як «маститими» провідними інженерами Водного господарства та отримували трохи більше ста баксів на місяць.  І це в нинішні часи.
    - Що ти все мружиш ті очі? – продовжував Віктор. - Йди по справку і не вигадуй дурниць. Пришиють тобі, що ти теє, тю-тю.
    «Справка» - означало реально забити на тих хлопців у формі. Зараз всі так робили. Довідка ставила хлопців в авторитет перед пацанами. Крута штука.  Вона дозволяла ще півроку почекати такої ж повістки і насолодитись всіма смаколиками життя, які тільки можна було собі дозволити.  Якщо хто й не «брав справку»,  то це навіжені патріоти, які не боялись підставити свій зад Бог знає за що. Макаренко таким не був.
    - Ага,  ти мабуть не доганяєш, що кляті справки вже не так просто знайти. Їх просто не дають. Лікарі вже не ті, що раніше.
    Марк окинув поглядом кабінет, де він працював вже кілька років: стіни сірі, шпалери ще з часів Горбачова, а мерзенний вазон засмердівся від старості так, що пекло очі. Або ж його квіти, що саме починали свій ріст, мали такий запах, або він гнив зсередини, як і все управління Водного господарства.
    Але тут хороший графік.
    Так, збіса хороший. З 8.00 до 17.00, тоді як друзі Марка працювали до 17.30, або ж і до 18.00. Інколи півгодини фори могли змінити цілий день. Було круто приходити з роботи тоді, коли всі ще працюють. Це тішило.
    А зарплата?
    На неї терпіння не було. Хоча Вітю і влаштовувала, та Марк хотів оновлювати гардероб хоча б раз на рік. Вітя не робив і того. Його старі джинси були брудними, майже сірими й сильно потертими. Дівчата ніколи б не подивились на такі. Але які дівчата?  З такої зарплатні не вистачить навіть зводити котрусь кралю у кіно.
    Треба щось міняти! Так більше не можна. Це ж не життя, а черговий випуск програми виживання з Девідом Аттенборо.
    Наступного дня Марк пішов до військкомату.
     

    *

     
                Сигаретним димом не тільки пахло в кабінеті, а й забивало подих. Попільничка давно не оновлювалась і комісар просто вдавлював туди нові й нові недокурки. Прилуки. Їх завжди вважали класикою.
    - Ну що, Марку, завтра відправляєтесь, – просопів комісар. – Ще раз до ВНЗ не вступив,  дружина не вагітна?
    - Ні, ми розійшлись.
    - Шкода… - насправді йому було по цимбалах. Він бачив Марка два роки тому, коли той відправлявсь на строкову службу, бачить зараз і надіється, що це востаннє. Ці молокососи йому не в кайф – з них нічого не візьмеш.
    - Так, період служби був занадто довгим. Ми розійшлись. Ось тут і штамп є.
    - Ахах! Бачиш, як буває. Але річ не в цьому, – комісар затягся і поклав перед собою папку з документами, - у командування з’явилось особливе завдання. Чергова маячня, як на мене.
    - А я тут до чого?
    - Бо ти клятий біолог. В мене дюжина відмінних вояк, але потрібні саме науковці. Роботи там не багато.
    - Ні, я своє відвоював, - заметушився Марк. – служити ще куди б не йшло, хоча й за другим разом, а от воювати не можу.
    При самому слові «воювати» мурашки бігли по затилку хлопця. Комісар нахилився ближче і процідив без ніяких емоцій:
    -  А я хіба питав тебе? Взагалі хоча б хтось тут ставить запитання? Ми виконуємо, що написано, - він вказав на папку. – Чи ти вважаєш: я, чи хтось із командування, не знають про випадок в Авдіївці? Про те, що ти там натворив? Добре, що тебе не пустили під суд.
    Марк побліднів:
    - Але… 
    - Всі в курсі. Не рипайся. – перебив комісар. – ту справу, видно, зам’яли.
    - Знаю навіть для чого.
    - Так. Щоб ти міг поїхати на це завдання і виправити бісові помилки минулого. До того ж, там стріляти не повинні.
    Та Маркові виднілась інша причина. В разі не повернення ніхто б не називав його героєм і не оплакував. Просто б підняли справу Авдіївки, а те що там було... Нікому не шкода дезертирів.
     

    *

     
    Кілька місяців Марк Макаренко і сотня таких як і він парубків з автоматами несли службу. Може завдання вже відмінили? Він так і пробуде тут, у казармі, в безпеці до кінця служби? Та не тут то було.
    - Макаренко!
    - Я.
    Марк вийшов з казарми і побачив броньований автомобіль «Козак 2М». За кермом був капітан.
    - Збирай речі та поїхали.
    Ось і він - день, коли його знову змусять робити те, на що він не здатен. Як можна застрелити людину? Це просто не вкладалось в голові. Марк розумів, що він виконує шляхетну справу – захищає свій народ, але це ніколи його не переконувало. При самій думці вбивства його нудило. Не можна вбивати, таку заповідь передав старий Бозя Мойсею.
                Марк попрощався з хлопцями і вирушив в дорогу.
                Погода була прохолодною, а дорога довгою. Мальовничі пейзажі дедалі частіше змінювались сірими розрухами. Марк розумів, що вони вже майже на місці.
                - Вперше, мабуть, так сталось, щоб капітан особисто, - хлопець наголосив на цьому слові, - віз рядового до бази підрозділу.
                - Легше, солдате! – капітан зайнявся сміхом. – Я їду по своїх справах, а тобі пощастило, що було вільне місце.
                - Що там нас чекає?
                - Інструктаж проведуть, не нервуй. Я й сам нічого не знаю. Чув тільки, що командування стурбувалось, бо думають, що в москалів з’явилась нова точка. Розробляють там щось.
                - Біологічну зброю? – це б пояснювало те, навіщо потрібен біолог.
                - Може й так. Це й треба буде з’ясувати. Відомо тільки, що там творяться дивні речі. Люди їдуть з котушок. Стають ніби зомбі.
                Мотор заглох і капітан з рядовим вийшли з авто. Вони підійшли до палатки, де було кілька вояк. Одному перев’язували передпліччя.
    - А ось, до речі і твій командир. – капітан вказав на рудоволосу дівчину біля пораненого бійця. – Оксана Петрівна.
    - Дуже приємно, - сказав Марк і потис її  руку – крихітну і ніжну. 
    - То це ти той біолог? Таки схожий на ботана, - сказала дівчина.
    Кругом пролунав сміх та Марк цього не слухав – він вже поринув у блакить очей й руді хвилі зачіски Оксани.
     

    *

     
    Колектив виявився хорошим. Кілька днів вони ще займались буденними справами, а вечорами розповідали анекдоти, або хвастались своїми бойовими досягненнями. Та найбільше Маркові подобались прості розповіді Оксани та кава, якою вона всіх пригощала.  На завдання йшли п’ятеро осіб. Окрім Марка та командира, були такі бійці, як Тополя, Кардан і Бізон. Перший був снайпером, інший кулеметником, а Бізон – стрільцем.
    На завдання вирушили до сходу сонця. Першою йшла дівчина, а замикав колону кулеметник. Кілька годин брели степом, потім перейшли лісосмугу. Зліва внизу долини виднілось село. Марк не знав, як воно звалось. Світло не горіло в жодному будинку. Та й взагалі хлопець думав, що люди вже давно покинули це місце – зруйновані будинки, розбомблені двори й городи. Пейзажі все більше нагадували зону відчуження.
    - Кляті комарі, - сказав Бізон. – їх тут цілий мільйон.
    Марку здалось дивним, що такий досвідчений бієць не застосував спрей, якого було валом в палаті.
    - Мене теж дістали, - сказала Оксана.
    Марк помітив, що їх командир рухалась не так, як кілька годин тому. Дівчина, мабуть, стомилась.
    - З тобою все гаразд? – запитав він.
    - Я в нормі, мабуть, сніданок був не зовсім свіжим…
    - Треба робити привал, - мовив Тополя. – Та улоговина попереду нам якраз підійде.
     

    *

     
    Яр виявився глибоким, відділеним з одного боку лісом, а з іншого чагарниками – надійна схованка, куди спуститись можна було лише однією стежкою. Внизу балки відкрили свої сухпайки для обіду:
    «Хех, кляті консерви» - думав Бізон.
    Раніше міг перетравити жменю гільз, принаймні так він говорив. Днями під час скрутних завдань міг обходитись без їжі, п’ючи воду з калюж і до цього шлунок не підводив.
    Зараз минеться. Фігня якась.
    - Дайте води, бо моя вже майже вийшла. – сказав він.
    Кардан подав пляшку. Зробивши ковток, Бізон усвідомив, що щойно, як то кажуть,  «полетів». Тьмяні кола поплевли перед очима.
    Я що, на секунду вирубивсь?
    Наступної миті він почув опору під руками. Земля.
    Таких «вертольотів» навіть після  спиртного не бувало. Може його поранили?
    Та далі він вже не відчував нічого – тільки темрява, тільки морок.
     

    *

     
    - Гей, Ксюшо! – крикнув Кардан. – Сашкові погано.
    Марк оглянувся і побачив, як Бізона зігнуло в три погибелі, а ще за мить той бився в конвульсіях на землі.
    - Тримайте його, - сказала Оксана. – Ось так, знерухомте руки. Тополя, притисни он там.
    - Сильний, зараза… - шипів Кардан.
    Ксенія таке бачила не раз, коли проходила інтернатуру в Дніпрі, і хотіла вже проводити наступні заходи, та вмить все припинилось. Бізон затих.
    Пульс?
    Дівчина відразу відчула ці коливання в Бізона на шиї.
    - Що це, чорти б вас побрали, таке? – роздратувавсь Тополя. – Він що, на дозі сидів?
    - Та ні, ми б помітили… – знизав плечима Кардан. – це якийсь припадок. Епілепсія абощо?
    - Може, це вода? – запитав Марк.
    - Всі пили її.
    Оксана оглядала бійця:
    - Таке враження, що він міцно спить, пульс стабільний, тиск в нормі, але до тями прийти не може, - дівчині ставало страшно, все таки вона - командир і відповідає за здоров’я своїх хлопців. – Треба доправити його до розташування… там йому нададуть допомогу. Далі доведеться йти втрьох… Кардане, ти зможеш?..
    - Доправлю, не хвилюйся.
    Так команда розділилась.
     

    *

     
    Оксана передала командування Тополі, бо погано себе почувала. Нудота так і не проходила. В особовій справі Василя Тополі значилось, що він мав неабиякий досвід, побував у багатьох гарячих точках.
    Почувся шум рації, Тополя з кимось розмовляв.
    - Все в порядку,  з ними все гаразд. Кардан з Бізоном на місці – сказав він.
    Команда рушила далі.
    - Гей, друже Тополя, - сказав Марк. – Згідно мапи ми відхилились на кілька кілометрів на Південь. Поглянь… - і простягнув товаришу карту.
    - Чувак, я снайпер. Затямив ? Ніхто так не орієнтується на місцевосці, як снайпер.
    - Облиш, - прошепотіла Оксана. – Він свою справу знає.
      Кілька годин вони брели в східному напрямку, і Марк помітив, що дівчина ось-ось втратить сили. Він взяв її під руку, вона присіла.
    - Ксюшо, дозволь допоможу.
    - Перепочинемо, - кивнула вона.
    Сонце, яке лише на кілька хвилин виглядало з-за хмар, знову сховалось за сірою пеленою. Пролунав вибух грому і почало легенько моросити. Маркові стало шкода свого командира. Могла б працювати зараз лікарем, в теплі та затишку. Натомість її оточує суцільне пекло. Суцільні трупи і страждання. Так, це дорога до пекла.
    Highway to Hell.
    - Що ти сказав ? – запитала Оксана.
    - Я ніби мовчав.
    - Ні, - вона посміхнулась. – ти пробубнів - Highway to Hell – дорога в пекло. Слухаєш їх, правда?
    - А, - Марк збагнув про що вона. – ти про рок-групу? AC/DC?
    - Так, - в її очах блиснув вогник. – Ти наспівав їх пісню. Я тащуся від них. Цей Янґ просто відпад. Скажений чувак.
    - О, так, - погодився хлопець, - не те слово. Молодці хлопці. З дитинства їх фанат.
    Насправді ж Марк чув цю пісню кілька разів чи то у бабусі по радіо, чи ще десь. На тому й закінчувалась його обізнаність про австралійський гурт.
    Милу розмову порушив шум стрілянини. 
    - Ворог на дві години! – заволав Марк.
    Він впав на землю і поповз до Оксани, що вже перезаряджала свій АК-74.
    - Швидше, Марку! Чому не відбиваєшся?
    - Я не можу… - проскиглив він. – Не можу вбити людину.
    - Що за жарти? Допоможи мені, а то нам кранти!
    Та враз стрілянина затихла. Оксана для певності пустила кілька куль в сторону противника. Та коли вона повернула голову, побачила, що над нею стоїть чоловік.
    - Тополя? Ти чому не обороняєшся? Займи позицію.
    Той мовчав і тільки крива тоненька посмішка пробігла його обличчям. Марк почав все розуміти:
    - Ах ти, виродок, ти навмисно нас сюди затяг! Він їхній, Оксано, на їхньому боці!
    З лісу почали виходити темні постаті. Там були і солдати ворога, і бійці у формі ЗСУ. Всі вони рухались однаково, ніби їх штовхала одна сила. Рухи були незграбними, а погляд спрямований просто вперед. Марк подумав, що так вони нічого не бачать під ногами, але незнайомці долали рельєфні перешкоди ґрунту, ніби так і треба.
    - Бляха, що це ще таке?
    - Це зброя нового покоління, бовдуре, – сказав Тополя. – Всі вони, як одне ціле. Кожний – частинка іншого. Хіба це не диво? Ти теж можеш стати одним з нас. Приєднуйся і ми будемо разом ходити на прогулянки цими землями.
    - Дідько…
    - Разом прогулюватись -  це все, чого ми прагнемо. Ти відчуєш, що всі твої нікчемні проблеми зникнуть. Ти хотітимеш прогулятись.
    Постаті вже були за спиною Тополі. Тікати можна було тільки назад. Марк обмінявся поглядом з Оксаною і наступної миті натиснув на гашетку автомата.
    - Тікай, Ксюшо! Біжи.
    Вона побігла і хлопець, стріляючи вище ворогів, побіг за нею. До лісу лишалось з півкілометра. Насправді, це не далеко, але здавалось, що біжать вони цілу вічність. Марк почув гуркіт і тільки встиг побачити, що Ксенія на землі. Нога! Схоже, вона її вивихнула.
    Прокляття.
    - Тікай, Марку, рятуйся.
    Він став і закляк. Позаду чорна хмара нелюдів вже забрала командира, а попереду ліс кишів такими самими темними фігурами з неотесаними рухами. Вони вивалювались з-поза дерев і, перечіпаючись через гілля, прямували до хлопця.
    - Підемо на прогулянку, малий… – так вони казали.
     

    *

     
     Те, що друзі в біді, Кардан побачив з відеосигналу, що його передавав  квадрокоптер. Причому, підозра виникла, відколи Тополя відхилився від маршруту.
    Щось тут не те.
    - Як Бізон ? – запитав він у медиків.
    - Житиме. Вчасно надана допомога  - це вже 50% успіху.
    Ага, так і є.
    Кардан запалив цигарку і нервово ходив по території. Знову повернувся до монітору квадрокоптера.
    Що за біс його поплутав? Тополя не туди прямує. Цікаво, куди вони влізуть, якщо продовжать рух. Кардан натиснув на джойстик керування пристроєм і той полетів східніше. Коли на екрані поміж деревами майнули тіні, десятки тіней, Кардан схопив рацію і зв’язався зі своєю командою.
    - Друже, Тополя, прийом! Прийом!
    - А, це ти, Кардане? – почулось у слухавку.
    - Міняйте курс пересування, там засідка!
    - Дуже добре, що з вами все гаразд. Молодці.
    Рація видала характерний звук і затихла. Більше ніхто не відповідав.
    Оце так маємо. Карданові запаморочилось в голові. Він все зрозумів, але частина його свідомості не хотіла в це вірити. Тополя – зрадник.
    Збирати команду немає часу.
    «Думаю капітан не розгнівається, якщо я позичу на деякий час його броньовика - Козака-2М» - подумав Кардан і натиснув на акселератор авто.
     

    *
     

    - Підемо на прогулянку, малий…
    Це не люди, це якісь почвари. Треба їх пристрелити, але…
    Але Марк не міг цього зробити. Колись в Авдіївці їх оточили. Хлопці відбивались як могли, та все ж понесли втрати. Їх врятувала підмога. Та коли рятівники побачили Марка в окопі, який лежав скрючений, обійнявши автомат, то зрозуміли, що той не випустив жодного набою, щоб прикрити своїх. Приписували дизертирство.
    Трупів вистачало, справу вирішили не розголошувати.
    Тоді рядовий Макаренко подумав, що його помилували. Але тепер він був певен, що їх випустили сюди, як непотріб. Просто щоб розвідати, на що здатні ці тварюки.
    І тепер дюжина темних фігур вже схилилась над хлопцем, який ніколи не вбивав.
    Над Марком Макаренко.
     

    *
     

    Авто було новим, тому Кардан анітрохи не шкодував двигуна.
    Екран від квадрокоптера солдат примостив на пасажирське сидіння і споглядав напрямок руху.
    Ось і ця клята галявина.
    - Зараз старий Кардан надире вам зад!
    Для розгону боєць втиснув педаль в підлогу.
    Далі водій відчув, що колеса не тримають дорогу. Бронеавто на скаженій швидкості злетіло з пагорба, мов з трампліну, вписалось поміж дерев і вже було на галявині, де юрмилось дві групи ворогів.
    - От, паскуди!
    Приземляючись, авто відкинуло одну з потвор вбік, та вона все одно підвелась і рушила до бронетранспортера.
                - Паскуди, паскуди, - повторяв наляканий Кардан.
                За мить серед натовпу мелькнув знайомий одяг – форма Марка. Вона вирізнялась з-поміж інших, бо не була такою брудною та поношеною.
                - Ну, начувайтесь!!!
                Оглушливий рев мотора примусив ворогів оглянутись. Через брудне скло і краплини дощу, що його омивали, водієві вдалось побачити, як один за одним почвари відскакували в боки, щоб їх просто не розчавило одинадцятитонним залізним монстром.
    Кермо різко вправо і ось вона, ціль: 
    - Заскакуй! – ревів Кардан.
    За мить Марк був всередині.
    Темні постаті, не очікуючи броньованої підмоги своїм жертвам, вочевидь, розгубились і вже тікали лісом. Між деревами то тут, то там мерехтіли зрадливі тіні.
    - У них Оксана…
    Авто так і стояло посеред галявини, екран квадрокоптера мерехтів сірими тонами – мабуть, ці тварюки вцілили у нього. Біля лісу виднівсь силует і хоча обличчя з салону Козака розрізнити не можна було, та Марк знав, що клятий Тополя посміхається.
     

    *

     
    - Ми її там не залишим. – сказав Марк.
    Часу на роздуми не було. Кардан скурював цигарку за кілька затяжок, а хлопчина метався з краю в край. Здавалось, ніби в нього щось украли. Щось дуже й дуже важливе. Щось таке, від чого холонуло в грудях і світ втрачав свої обриси.
    Марк встиг закохатись у військову красуню-медика?
    Можливо.
    Він і сам не знав. Зараз боєць прагнув одного – повернути Оксану з полону. 
    - Кинутись туди стрімголов удвох… - Кардан похнюпивсь, - дурощі вищої категорії. До того ж ти не здатен пристрелити їх. Хіба що сядеш за кермо.
    - В мене ніколи не було прав. Я не вмію.
    - Кепсько. Цієї миті вони вже можуть бути де завгодно… Я думаю, вихід тільки один.
    Та Марк сам розумів це. Він підійшов до своєї зброї, підняв з землі, струсив пил. Звичайний шматок металу. Сьогодні від нього хтось загине. Хлопець дививсь на світ по-іншому.
    - Вони пішли на схід? Заводь цього звіра. Вирушаймо.
     

    *

     
    Тополя собою пишався.
    Звісно, він до безтями хотів піти прогулятись, але якась частина його свідомості ще жевріла. Він рухався темним коридором. Колишня міська лікарня – в ній скільки місця, що добрим людям вдалось перетворити її на щось сакральне, священне. Звідси щодня виходили такі, як Тополя. Вони виходили і просто йшли. Прогулювались.
    Тополя сяяв. Він просто не знав, як би склалось життя без Майкі Ферта. Той з’явивсь нізвідки і сказав, що лікарню відновлять, що тепер місто не будуть обстрілювати. Святий чоловік цей Майк. Правда.
    Одним із перших туди потрапив Володимир Тополенко, так його раніше звали. Він був геть розчавлений життям. Сім’я дременула з окупованого міста, роботи не було, стріляли часто… Питво? О таак, його було море. Напитись до чортиків – все, що лишалось Володі. Далі відчуття часу було втрачено. Відверто кажучи, саме в пошуках питва Володя й потрапив до старого Майкі.
    Ферт сказав, що допоможе знедоленому чоловіку. Щоденні прогулянки його врятують. Потім йому щось вкололи і світ змінився. Його обступили друзі. Небачена досі радість переповнювала колишнього пияку. Він був частиною чогось великого, частиною їхнього колективу. Тополя помітив, що мислить, як вони, говорить, як вони і рухи його були ідентичними. Це нова сім’я, подумав він. З ними я щасливий. Він хотів вийти на подвір’я і гуляти.
    Майк Ферт сказав бідоласі, що такий розчин треба ввести всім. Тоді й буде мир на землі. Тополя ще раз переконався, що цей чоловік прийшов з Небес, щоб врятувати світ. Пророк.
    І Тополя виконував роботу. Витягував зі сховищ та будинків людей, запрошував на прогулянку і втішав прозорим розчином щастя. Спочатку новобранців трохи трусило і вони на деякий час «вирубались». Та коли приходили до тями – дякували за спасіння. Для порозуміння між товаришами не потрібно було навіть нічого говорити. Вони – частина його,  розуміли все без слів: він дививсь вгору – всі туди дивились, він стріляв по позиціях бійців і вони робили те саме. Ідилія.
    Пізніше Великий Майк пішов ще далі і почав видавати своїм людям контейнери розміром з тенісний м’яч. Там було до біса комарів. Тепер треба було їх просто розносити по тереторії, а бажано – за її межі.
    Та зараз Тополя міг собою пишатись: він виконав завдання та ще й притяг з собою полонену. Майкі буде в захваті.
    - Великий Майк, поглянь, що в нас є, - сказав Тополя.
    Двоє військових відпустили дівчину і вона гепнулась додолу. Її знудило і вона виблювала.
    - А, бачу задумка працює, друзі, - заусміхався Ферт, підстаркуватий чоловік в колись білому халаті. – Комари виявились зручними переносниками. Просто чудово! Володю, відтягніть її в плату, зараз з неї користі нема.
    Та тільки Тополя нахилився перед дівчиною, як розчулись крики та вибухи. Пекельний біль паралізував верхню частину тіла, вояка впав долілиць і поринув у темряву.
     

    *

     
    Кардан вивертав «баранку» то вліво, то вправо. Авто заносило, майже розвертаючи, та все ж воно пробивало собі шлях. Від огорожі і чисельних барикад перед лікарнею тільки дрантя летіло. Марк лупив з кулемета, що кріпивсь на «Козаку».
    Вчувши непроханих гостей, вартові, як один, зайняли оборонні позиції. Вели вогонь наосліп.
    - Тримайся, малий! – дав команду водій.
    Марк пірнув всередину і вп’явся в сидіння, мов кліщ.
    Зі стін приміщення полетіла цегла, наче конфетті на Новий рік. «Козак» вивалив одну стіну, та іншу пройти не вдалось. Макаренко почув солоний присмак крові. Брова була розсічена. В очах плавали світлячки.
    - Давай, Марку, це твій шанс! Я їх затримаю.
    Марк кинувся вперед. Ну і вляпалися ж вони. Пригадались слова комісара «там стріляти не повинні». О, так, він йому ще процитує їх, коли повернеться. Хлопець минув коридор і потрапив у простору залу, далі кілька поверхів – теж нікого. Попрямував на дах. Відразу помітив, що якийсь кретин намагається тягти Оксану за комір. Кілька куль, без роздумів, були пущені в ту сторону.
    - Ще крок і всім кінець, любчику !
    Марк зупинивсь і побачив літнього чоловіка.
    Ці чудові комахи миттю розлетяться навсебіч, не встигнеш і моргнути, - чоловік говорив з легким акцентом, тримаючи над головою якийсь ящик. - Ти і не уявляєш, скільки тут їх! Не уявляєш! Пів-країни буде заражено! Ще крок - і все! Я його розіб’ю в друзки!
    - Я заберу свого бійця і ми розійдемось…
    - Хм, ти що, знущаєшся? Вона вже давно не ваш боєць, – скрививсь Великий Майк. - Кого вони прислали, хлопче? Тебе? Малого пуцвірінка? Це ти приїхав брати зразки штаму? Серйозно?
    Марк чув, що кулемет Кардана ще працював, тож хвилька часу ще була:
    - Що це ти торочиш?
    - О, ти навіть не здогадуєшся. в що вляпався. Давай розкажу простими словами, оk? Ти ж розбираєшся у вірусах? Так от, - він шкірився усмішкою гієни, - в цій колбі, що в мене в руках, тисячі комарів-пискунів Culex pipiens. І у кожного з них слинні залози кишать вірусами на зразок тих, що провокують Гарячку Західного Нілу. Ти, мабуть, хочеш запитати, яка їхня дія? Що вони вражають?
    Марк дививсь просто в очі схибленому чоловікові. Він думав, що такі типажі є тільки в дешевих голлівудських бойовиках. 
    - А нічого вони не вражають, - засміявсь Майк, - вони просто проникають у клітини мозку, не вбиваючи їх. Цікава штука, га? Та то б нічого з цього не було, якби не знайшовся спонсор, що підігнав трошки зелених. Мені знадобились роки, щоб навчитись активувати латентні віруси. Спочатку вони активувались всі відразу і піддослідні віддавали душу Богові. І мене вигнали з моєї лабораторії! Я не зміг залишитися в Штатах. А у вас, в цій зоні, рай для науковця. Я добився свого – активувались тільки ті віруси, які мені були потрібні. Бачив ту штуку на третьому поверсі? – мабуть, він мав на увазі кремезний екран на стіні, що під’єднаний до ноутбука, - там їхні показники.
    - Ти схиблений… - мовив Марк. А сам думав – говори довше, дай час щось придумати.
    - Ти ж знаєш, що таке пам’ять, хлопче? О, я дев’ять років над цим працював. А все просто. В двох словах - це сукупність нейронів головного мозку, які відповідають за певний спомин. Наприклад, щоб згадати як виглядає цифра 1 – активується певна кількість клітин, за цифру 2 відповідають інші нейрони. Інколи активуються одні й ті самі, але в інших комбінаціях. І що я зробив? Спочатку виявив, які ділянки активуються при ходьбі, поворотах вліво вправо – елементарних діях.
    - А потім ти активував ділянки піддослідних… Вони тобі корились, самі того не підозрюючи…
    - Можна й так сказати. А тепер кидай пушку і розійдемось з миром.
    Марк вслухався, що відбувалось знадвору. Кулемет Кардана мовчав. Хлопець помітив, що навіжений учений непомітно наблизився до Оксани. Саме в цю мить дівчину почало трусити, як і Бізона кілька годин тому.
    - Не наближайся до неї! І поклади ту штукенцію на землю.
    Та Майк зробив по своєму – з усіх сил він кинув колбу в сторону Марка. Макаренко ніби потрапив у вповільнене відтворення фільму – на мить все зупинилось.
    Перед ним стояв Великий Майк і, можливо, тільки він знав, як знешкодити вірус.  Якщо це можливо… Над ним пролітала, відблискуючи стінками, колба, де затаїлось велике зло… А позаду нього була прірва – край даху четвертого поверху - вірна смерть.
    А що, як саме зараз в мозку Оксани активуються наночастинки вірусів?
    А що, як колба вивільнить тисячі проклятих комарів-переносників?
    Дуже багато питань, а часу обмаль. І Марк Макаренко, колишній провідний інженер Водного господарства, зібравши всю свою відвагу і міць, стрибнув у спробі дотягнутись до колби!
    Однією рукою він схопив її, іншою вхопився за виступ… Нігті шкребли бетон і сповзали.
    - Ви завжди сунете свого носа, куди не слід! – Майк стояв над хлопцем, склавши руки на грудях, - От навіщо ви приперлись у це Богом забуте місце?
    - Тому, що це наша земля, недоноску! – голос Кардана лунав з іншого боку даху, де виходили східці. Наступною була автоматна черга. Великий Майк, колись - видатний науковець, а нині просто злочинець, впав мертвий.
    Марк побачив простягнуту руку, вхопився і вже був на даху.
    - Думав, тебе порішили ці зомбаки…
    - Я й сам так думав, - відповів Кардан, - та потім знайшов в багажнику ось це.
    Він показав кілька гранат  Ф-1.
    - Треба допомогти Оксані.
    - Цей смердючий америкос завжди був серед цих комах і вірус його не чіпав.
    Марк скривився – він не любив зневажливих прізвиськ за національністю. Проте, цього разу напарник мав рацію.
    - Ти геній, Кардане. Значить, в нього є сироватка!
    Понишпоривши трохи по карманах науковця, Марк знайшов ампулу.
    Це вона. Потрібен шприц. Ось він, в іншому кармані.
    Спочатку, після уколу, нічого не відбувалось. Потім дівчина відкрила очі.
     

    *

     
    - Колбу забираємо з собою, - сказав Марк. – Схоже, саме для цього ми і тут. Шкода, ні вакцини ні сироватки більше не знайшли, а шукати далі немає часу. Я заберу усі вінчестери з компів – може, там щось знайдеться.
    Вони втрьох стояли біля екрану і процесора, що керував піддослідними. Кардан прикріпив туди кілька шматків С4. Так буде правильно. При виході все підірвали.
    - Ну що, я вас вітаю з успішним завданням, - сказала Оксана, до якої вже повернувсь рум’янець, - якщо не враховувати Тополю, то обійшлись без втрат.
    Команда зручно вмостилась по місцях в потрощеному «Козаку» і рушила у напрямку бази розташування.
    - Зачекай, - сказав Марк, - якщо це капітановий броньовик, то тут має бути дещо.
    Він нишпорив в бардачку.
    - Знайшов, ось вона – приєднана прямо тут.
    - Звідки тут магнітола? – запитала дівчина.  
    - Не важливо, - посміхнувся солдат. - Кардане, додай газу!
    Марк натиснув кнопку і салон здригнувсь від знайомих басів альбому Back in black. Оксана міцно поцілувала хлопця. Він подумав, що їх історія тільки починається. Та на цю приємну думку важкою тінню лягала інша.
    Його країна стала не лише територією війни, але й зоною для «прогулянки» схиблених вчених з їх маніяковими ідеями.
     

    *

     
                Коли Сашко Бізон відкрив очі, то відчув себе щасливим. Кишені були набиті чимось на зразок тенісних м’ячиків. Їх йому дав Тополя. Так, це вони. Комари. Так прикольно дивитися, як вони розлітаються у всі боки. Щасливої прогулянки!
    Бізон вийшов з медчастини і рушив до казарм.
    - Самому прогулюватись нудно… Гайда і ви зі мною. Прогуляємось.
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 11:21 23.07.2017