17:18 22.10.2017
Начался первый тур 44-ого конкурса.
Судейские бюллетени нужно отправить до 29-ого октября 17.00.


06:14 07.08.2017
Вітаємо переможців!

1 Фурзикова af006 Участковый
2 Левченко Татьяна af029 Мундштук
3 ЧучундрУА af018 Вискал Уробороса


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №44 осень 17) Первый тур

Автор: Чернідар Количество символов: 20514
Конкурс №43 (лето 17) Фінал
рассказ открыт для комментариев

af022 Навколо світу


    

    1 червня 2020 року
    Вирішив завести цей щоденник для нащадків. Навряд чи стану великим мандрівником, проте, уявляю собі, колись освіжатиму в пам’яті ці записи та переказуватиму їх в геть фантастичному вигляді. Може навіть напишу роман. Якщо це колись станеться, то я вже знаю, як назву перший розділ: «У дупі». Ні – це не про те, як я потрапив у неймовірно складну ситуацію, із якої з честю виплутався, врятувавши екіпаж та італійську принцесу, це про те, як я розпочав службу на цепеліні Департаменту Пошуку. Фантазія у чиновників явно відповідає посаді, бо офіційна назва мого судна: ДП-7. ДП, ясно? Дупа. Хоч, якщо чесно, якщо б справа була тільки в цьому, то назва розділу першого мала б бути «на Дупі». Інтригує. Але ж не можна погрішити проти правди? ДП-7 – це двокорпусний цепелін підвищеної автономності із ядерно-паровою силовою установкою, балонетами, наповненими вакуум-гелем, новими електрорушіями… ітд ітп. Ключове слово тут не «ядерна установка», а «двокорпусний». Дві такі еліпсоїдні штукенції з гондолою поміж ними. Еліпсоїдні – це якщо збоку дивитись, якщо ж дивитись із заду… Так що служу я у дупі.
    Майже перезнайомився із командою. Якісь всі вони… звичайні, чи що. Як з кіно: кок як кок, старпом високий та різкий, механік бородатий… і так далі. Таке враження, що їм навіть імена не потрібні. Електриків їм треба аж двох: електрика-механіка та електрика-радиста, а в старій команді немає жодного. Може тому й взяли мене, молодого та зеленого. Хоч краще думати, що я продемонстрував неперевершені навички та особисту харизму.
    Піду пересплю із цим, завтра мене представлять першому після Бога – капітану.
    
    2 червня 2020 року
    Мій конкурент-колега виявився худим лисим чоловіком середнього віку в окулярах. Такого легко уявити в мастилі та з газовим ключем у руках, але ніяк не як фахівця із чогось такого делікатного, як електрика. Тим більше я здивувався, коли капітан нам влаштував перевірку, і я йому програв вчисту! Ну, майже вчисту: морзянка моя виявилась кращою, але все ж… Я, кращий випускник Київського Електротехнічного Інституту! Майже кращий. Такого не може бути, бо такого не може бути ніколи.
    Назвався електрик-механік Іскандером. «Олександр?» – перепитав я? – «Іскандер, – відрізав він. І пояснив: для простоти».
    Старший помічник просив не називати Дупу Дупою при капітані. Капітан теж просив при ньому не називати Дупу Дупою. Це при тому, що Дупа поки що не має іншого імені – згідно з традицією, капітан оголошує його під час першої експедиції. Як же мені називати Дупу?
    Капітан товстенький та веселий, але сперечатись із ним якось не тягне.
    Іскандер запропонував на мостику вибити девіз: «Туди, куди не ступала нога людини». Кеп задумався.
    Завтра пробний виліт.
    
    3 червня 2020 року
    Пробний виліт післязавтра.
    
    5 червня 2020 року
    Пробний виліт. По-перше, треба говорити «пробний рейс». По-друге, познайомився з лікарем. З нього теж можна малювати картину. Точніше – плакат про шкоду алкоголю. Старпом каже, що кращого не знайти. Цікаво, де вони шукали?
    Іскандера збентежили комбінезони: він заявив, що червоне не вдягне, хоч що йому роби. На щастя, у нас, фахівців, комбези сині, у офіцерів – жовті. Чомусь це його заспокоїло, хоч він ще довго буркотів про «червоносорочечників». Пробний рейс тривав десять хвилин і закінчився пожежею четвертого двигуна. Капітан висловив усім подяку.
    
    3 липня 2020 року
    Ми в експедиції на АУХ-146. Читається як А-У-Ікс. Що це означає, я не знаю – при нагоді поцікавлюсь. Проходження цепеліном порталу – ще та морока, але перевага модульної двокорпусної конструкції очевидна навіть мені. Потім ми з Іскандером перебирали всю проводку. Ну цей чоловік і працює! Мені в нього вчитись і вчитись. Ще б говорити вмів.
    
    4 липня 2020 року
    Другий пробний рейс, стокілометрове коло навколо бази. Кажуть, що в предках людей були мавпи. Якщо так, то в предках інженерів Дупи були короїди: для зменшення ваги тут перфороване геть усе: каркас, стільці (крім капітанського крісла), кожухи обладнання. Очко в гальюні теж. Ні, це не смішно. Смішно, що під час першого обіду перфорованою виявилась і ложка. Усюди перфорованою. Я думав, так і має бути, але… Оце було весело. Нам з Іскандером капітан урочисто видав нормальні (тобто, перфоровані тільки частково) ложки. Одразу ж капітан зібрав команду щодо питання імені корабля. Матроси захотіли назвати нашу Дупу «Мандрівним Гусаком», механік наполягав на «Святому Христофорі», я пригадав покровителя аеронавтів Джузеппе з Копертіно.
    Кеп, почувши мене, широко усміхнувся і урочисто назвав цепелін «Христофор Джузеппе». Увечері я переповів Іскандеру біографію цього святого: як це, вчити тільки один білет перед екзаменом та молитись, щоб саме він випав – відомо чи не кожному студенту.
    «Чому ж він того… опікуються літунами?» – «А, він ще літати вмів».
    Більше Іскандер не питав нічого.
    Скоро вже експедиція, нагадали, що маємо час відіслати листи рідним. Напишу, мабуть, мамі. А то хто його зна…
    
    7 липня 2020 року
    Мабуть, пора. Завтра вирушаємо, якщо все буде добре, то менш ніж за три місяці ми облетимо планету та повернемось до порталу. Майже «навколо світу за 80 днів». Звичайно, картографувати надто багато не вийде, але скласти загальне враження… що ми й зробимо. Мандражую. «Христофора Джузеппе» завантажують усім необхідним, док пиячить, кеп кудись зник. Все як завжди.
    
    11 липня 2020 року
    Рушили.
    
    15 липня 2020 року
    Ловлю себе на тому, що з нетерпінням чекаю сеансів зв’язку. Думаю, із хлопцем по той бік ефіру ми потоваришуємо. Мені, чорт забирай, подобається його звичка закінчувати сеанси чимось приємним та приватним.
    

    21 липня 2020 року

    
Пройшли трохи більше тисячі кілометрів, якщо по прямій. Коли мені обіцяли повну пригод подорож, якось забули сказати, що буде так нудно. Потроху зловживаю ефірним часом. Хоч мені здається, деякі фривольності в радіограмах зайві. Втім, тут, на краю світу, можуть бути трохи інші порядки.
    Призвичаївся ходити в тир. Уявляєте? На цепеліні – тир. Стріляю погано, хоч і з пневмату. Нічого, такими темпами навчуся. Іскандер кудись пропадає, треба розвідати. Далі буде ще гірше: радіозв’язок і без того не надто певний, стає все складнішим, ще трохи – і залишимось на самоті. Обов’язки рутинні: зв’язок, передача зібраної інформації, короткі новини, кілька непротокольних слів радисту по той бік антени – от і все.
    Механік якийсь стурбований останнім часом.
    
    22 липня 2020 року
    По той бік ефіру – дівчина! Здуріти. Місяць переписувався як із хлопцем, а тут таке! Каже, що переживатиме за мене. І дуже чекатиме. Там нас уже майже не чути, хіба дуже поталанить. Ну й жіноча інтуїція, як вона каже. Але на базі станція сильніша, я ще можу щось розібрати. Вона розповідає про себе та про переживання, каже, що у неї погане передчуття. Добре їй, говори скільки хочеш, я ж відповісти не можу! Це так по-жіночому… Її звати Олеся. Треба ж!
    Не забути простежити за Іскандером, він точно щось цікаве знайшов. Версія, що він пиячить із лікарем, не підтвердилась.
    Механік не в собі: блукає кораблем, як сновида.
    
    25 липня 2020 року
    Зв’язок остаточно обірвався. Капітан, механік та старпом провели непомітний обшук Дупи. Звичайно, про це одразу ж дізнались геть усі (може, крім Іскандера – той знову кудись пропав). Здається, не знайшли нічогісінького. Капітан офіційно заборонив викидати за борт навіть недопалки, попередньо їх не зваживши.
    От про що думаю: невже хтось протягнув на борт контрабанду? І, головне, навіщо?
    
    26 липня 2020 року
    Знайшов Іскандера. Вистежив. Виявляється, на Дупі є бібліотека. Точніше, на Христофорі Джузеппе: Дупа з бібліотекою – це таки перебір. Так от, є бібліотека, Іскандер там весь вільний час переглядає мікрофільми. Пам’ятаю, в дитинстві читав книжки про прийдешнє – там мікрофільми були усюди замість книжок. Не збулося. Але на цепеліні, де економлять кожен кілограм ваги…
    Гаразд, я Іскандера не вистежив, він здався сам. А точніше, на черговому капітанському обіді сказав, що наша А-У-Ікс-146, можливо, А-І-Ей-17. Дванадцять із двадцяти параметрів співпадають. Це ще нічого не доводить, але… Одним словом, дванадцять шансів із двадцяти, що ми на одній із Загублених Колоній. Весело, га? Правду дізнаємось, як подолаємо океан.
    Взагалі, сьогоднішній день треба відмітити, як неймовірний за кількістю подій. Капітанський обід не закінчився голосною заявою електрика-механіка, він нею тільки почався. А механік таки здивував.
    Взагалі, механік не вміє чітко говорити, тому коли він почав розповідати всім відомі нюанси щодо конструкції Дупи, я половину пропустив повз вуха. Щось там було з відомого, що підйомна сила регулюється гарячим повітрям, як гріється плутонієвим ядром, і лише в меншій мірі – баластом. А механіку не подобалась вага Дупи та наш багаж. Спершу я подумав, що він бухтить про те, що йде перегруз, але коли вслухався – мало не вдавився. Дупа, виявляється, іде з недогрузом, десь по дорозі втрачає вагу. За борт, звісно, викидалось уже багато чого, але замало, щоб пояснити те, що відбувається.
    «Ну й у чім проблема? – запитав лікар. Правильно, до речі, запитав. – Замало – то не забагато. Вода, продукти та запасне пальне на місці? Ну, наберемо ще баласту, зробимо зупинку перед океаном», – «Проблема в тім, що все на місці, ми перевірили. А вагу втрачаємо. А попереду океан, – капітан вміє говорити переконливо. – Тому робимо зупинку. Погода повинна бути безвітряною, кілька днів перепочинемо, пополюємо, розберемось, що й до чого. А ви всі тим часом дивіться, чи від гондоли не відпадають шматки», – «А я припасую динамометр до швартовочних канатів», – додав механік.
    Ні, вони це серйозно? Я от думаю, що з Дупи просто пісок сиплеться. Звичайно, я скромно промовчав про свій здогад, краще це показати просто вже на стоянці.
    Дивне відчуття: наче й пригода є, і таємниця є, а нудно усе рівно.
    
    28 липня 2020 року
    Дупа висить над велетенським самотнім дубом, пришпилена до землі півдюжиною тросів. З гондоли спущено два трапи та зо два десятки тросів із петлями. Як пояснив старпом, це щоб одразу вішались, як налетить шквал. Все ж краще, ніж залишитись одному на тисячі кілометрів довкола.
    Звірина довкола нелякана. Навіть занадто: кількох великих кошаків довелось підстрелити, щоб пояснити, що здобич із нас погана.
    Половина команди працює на кока, друга половина – вдає, що працює на кока. Я знову в Дупі – невдалий жереб. Час від часу шкрябаю ефір, пробуючи вловити Олесине та-ті-ті-та. Цікаво, чи можна закохатись через морзянку? Мені, здається, вдалося.
    
    29 липня 2020 року
    Заготівлю припасів закінчили. Механік похмурий: Дупа втрачає вагу, і нічого з неї не сиплеться. На всяк випадок капітан розпорядився набрати побільше баласту: скинути його можна завжди.
    Далі – океан.
    
    1 серпня 2020 року
    Знову берег. Чому я так боявся океану? Йшли на висоті, під нами штормило. Іскандер намерзся – не хотів грітись, коли механік вмикав наддув теплого повітря від плутонієвого ядра. Смішний. Тепер кашляє, док насварив забобонного та нафарширував бактеріо- та вірусофагами. І особливе лікування на додачу.
    Неважко здогадатись, яке.
    
    2 серпня 2020 року
    Сімнадцять із двадцяти ознак співпадають, вже схоже таки доведеться повірити, що ми справді в Загубленій колонії А-І-Ей-17. Капітан наказав змінити маршрут, щоб він пройшов через ймовірне місцезнаходження колонії. Ох, загнув.
    Було б добре їх врятувати – уявляю, як вони натерпілись страху та самотності. Щось із цим доведеться робити, сімнадцять тисяч кілометрів до порталу – таки забагато. Евакуюють їх, чи що… Вирішать. Головне, знайти.
    До речі, хтось із команди знає італійську? Бо я в інституті більше за дівчатами на цих парах дивився. Ще, кажуть, дівчата у них гарячі, а я, що не кажи, буду одним із рятівників. Хоч у мене наче Олеся тепер є. Ех, чому все так непросто?
    
    15 серпня 2020 року
    Обходили гори. Йдемо по картах з А-І-Ей-17, тільки звіряємось. Відмінності незначні, але наявні. Як повернусь додому – перечитаю лекції про формування альтернатив Землі та про те, куди ведуть портали. Тоді загуляв, вирішивши, що лектори самі нічого не розуміють.
    Вага нашої Дупи веде себе непередбачувано: після перельоту над океаном швидкість її втрати прискорилась, а тепер знову сповільнилась. До цього вже звиклись, сприймається, як закон природи.
    Зараз Іскандер спить, знову надміру дискутував із доком. Але перед тим щось бурмотів про те, що Христофор Джузеппе належить іншому простору й часу, і дивина, що відбувається із нами, пов’язана з імплементацією нас в цей світ. Він казав «інпелеметацією», але я здогадався.
    По радіо нічого не чути, крім перешкод. Інколи мені здається, що пробивається Олесина морзянка, але навряд чи то щось більше від моєї уяви. Хоча бувають незрозумілі випадки наддалекого зв’язку. Це не вигадки і не байки для легковірних, тому шанси теоретично є.
    Колонію не чути. Навряд чи у них були радіостанції десять років тому, тим паче, навряд чи вони залишились працездатними весь цей час, але хто зна?
    Капітан сказав слухати – я слухаю.
    
    20 серпня, рік невідомий
    Весь час думав, що пишу щоденник «для себе». Тепер є чималі шанси на те, що так і станеться. Або хтось через багато років чи десятиліть його відшукає. Через століття навряд чи, папір стільки не протягне.
    Я написав «20 серпня», але насправді це умовність.
    Ми знайшли ту загублену колонію, тепер це точно і достовірно А-І-Ей-17. Ні, не так: ми знайшли руїни колонії. Людей там немає, все заросло навіть не чагарником – віковим лісом. Якби не великий, увінчаний шпилем кам’яний купол базиліки, не знаю, як ми б це шукали.
    Тоді ми ще не зрозуміли, що сталось, тільки шукали місце, де пришвартуватись. Цепелін погано пристосований для посадки серед лісу на галявину.
    Після багатогодинного кружляння капітан прийняв рішення десантувати команду, яка підготує місце для причалу.
    Звичайно, туди не увійшли ані кеп, ані механік: вони потрібні на цепеліні, щоб той повернувся. Але матросів-червоносорочечників, старпома та одного із електриків це не стосується.
    Я там був три дні, перебинтовані долоні – не найгірше, чим все й обійшлося. Спершу ми провели коротку розвідку, переконались, що ані людей, ані небезпечних тварин в околицях немає, і як навіжені взялись розчищати колись кам’яну площу від дерев. Крім одного, найбільшого, яке вирішили використати як причальну щоглу.
    Не знаю, чи хтось крім мене задавався питанням, як могли вирости столітні дерева на площі колонії, портал до якої обірвався десять років тому. Мабуть, задавався, бо старпом попросив мене не патякати зайвого.
    Коли Дупу міцно пришпилили тросами, ми спробували розібратись що й до чого.
    Далі буде страшно. Напишу завтра – здається, док збирає бажаючих на своє лікування. Піду нап’юся.
    
    21 серпня невідомо якого року
    Капітан захотів особисто побачити все те. Тому поки що головний – старпом, а я виконую обов’язки електрика-механіка. Не те щоб вони принципово відрізнялись, але ж підвищення! Чим би зайнятись?
    Зазвичай веду щоденник перед сном, але зараз страшно. Тому пишу.
    Ну й на випадок, якщо комусь випаде це читати.
    Отже, пришвартувавши Дупу, ми взялись обстежувати територію. Колонія як колонія. Центральна площа, портальні кільця. До речі, в порівняно хорошому стані. Напевне, колоністи все чекали, що раптом на майданчику от-от спалахне і погасне портальна сфера. І чекали вони, схоже, довго.
    Церква, тобто базиліка, мерія, в’язниця – все як у людей. Велика брукована площа так і не заросла як слід, що й дозволило порівняно легко її розчистити. Покинуті будинки – від геть розвалених на околицях до майже цілих ближче до площі; вулиці – від яких тепер залишились заледве стежки, всюдисущий плющ.
    Все стало зрозуміло, коли ми вийшли на кладовище. Не одразу, але все ж прочитали цифри на могилах. Найдавніша датувалась 2012 роком. Наступна – 2014. Потім кілька 2015, зо п’ять 2016. Все вірно: новий світ, більше народу, нові могили. Моторошно стало, коло цілого ряду, датованого 2020 роком. Потім ми пішли не вздовж рядів, а поперек. 2030, 2060, 2100… Останній ряд, зовсім короткий 2318. І остання заглибина, яка зараз вже лише вгадується. Хтось почав молитись, а я тільки тупо дивився на числа. Скільки часу минуло після останнього поховання? І який зараз рік?
    Не знаю, скільки ми там стояли, із заціпеніння вирвав гучний сигнал з площі. Ми кинулись бігти так, наче всі мерці за триста років спробували нас затягнути в порожню яму.
    Повернувся капітан, допишу пізніше.
    
    31 серпня, рік той самий
    Дупа набрала висоту й чимчикує далі. Попереду трохи менше половини дороги. Тільки що чекає нас після повернення?
    Док ходить злий та тверезий, старпом дрючить команду, не залишаючи часу на зайві роздуми. Офіцери отримали зброю.
    Бородатий колобок кеп виявився хлопцем з яйцями.
    
    1 вересня, про рік більше не писатиму
    Отже, базиліка. Це, мабуть, було найгірше з усього. П’ять велетенських колон, вітражі, струхнявілі ряди лавок. Скелет – це, мабуть, останній колоніст. І дзвін, раз у кілька секунд – бам. Бам. Бам. Бам. Дивний, накритий ковпаком із потьмянілого скла пристрій, до якого підведені товсті проводи звідкись з-під даху. І металева кулька, що ритмічно вдаряє по тарілках: бам, бам, бам. Безкінечний дзвін за померлими, наче відчайдушна спроба достукатись до Господа.
    Ми так і не дізнались, чому вимерла колонія. Можливо, хвороба, якась чума – тоді залишається молитись, щоб її спори втратили силу за ці роки. Можливо, внутрішній розбрат, братовбивча війна, а переможців залишилось надто мало. А можливо, щось, про що ми ніколи не дізнаємось.
    Бам-бам-бам…
    Скільки років чи століть це продовжується? Я не уявляю собі, як людина може зробити пристрій, який працює так довго. Є у цьому щось неприроднє. Бам. Бам. Бам. Скільки це ще триватиме?
    Іскандер потім щось пояснював, розповів про замбонієві стовпи та кристалічні батареї. Вірю я йому, вірю, не уявляю тільки, звідки він це все знає. Каже, що по тривалості роботи такі елементи не поступаються навіть ізотопним джерелам. Запитати, що це таке, я поостерігся. Але поговорити наважився. Запитав, що буде, якщо ми повернемось, а дома минули століття?
    «Нічого страшного, – відповів він. – Повір моєму досвіду, вживатись в чужий, хоч і подібний світ не так уже й складно». – «А втрата ваги? Може, це якось пов’язано із часом?» – «Чому ти так вважаєш?» – «Ну, – чесно, я не вважав ніяк. Просто не хотів мовчати, – там втрата часу, у нас втрата ваги. Втрата-втрата». – «Не думаю, що нам слід через це переживати, – заявив він. – Навряд чи час іде якось інакше строго для нас. Якщо б в колонії пройшов хоч скільки-то тривалий часовий проміжок, увесь ефір був би вже забитий радіохвилями. Ти щось таке чуєш? Я теж не чую. Якщо ж хід часу змінився строго для нас і для колонії пройде кілька днів, а для нас кілька місяців – не біда. Тому заспокойся і не сій паніку».
    Так він сказав. Може він не помітив, але, вважаю, що варіант, коли ми знайдемо ще одну зарослу лісом портальну площадку, він пропустив навмисне.
    
    5 серпня
    Капітан все ще робить вигляд, що ми щось досліджуємо – команда робить вигляд, що підкоряється наказам. Насправді ж ми чимдуж мчимо вперед, щоб завершити нашу навколосвітню подорож. Я майже весь час сиджу біля радіостанції, навіть не в свої зміни. Ніхто нічого мене не запитує, але ж я бачу погляди, і тільки мовчки хитаю головою: «Ні, і сьогодні я теж нічого не почув».
    
    25 серпня 2020 року
    Не писав давно – було не до щоденника. Христофор Джузеппе попав у бурю, яка занесла нас у повну дупу. Втім, всі ми щасливі: це сталось якраз після того, як я вловив сигнали бази. Не можу гарантувати, але в переспіві морзянки я вловив Олесин почерк. Так всім і сказав.
    І мені повірили.
    А потім нас почало трясти і нести. Дякую кепу, механіку та самому Христофорі Джузеппе – вони нас не підвели. Розірваний корпус, перегоріла від удару грому проводка – дрібниці, врешті, для того і є аж два електрики на борту. І один із них настільки придуркуватий червоносорочечник, що мало не задихнувся всередині балонету.
    Зате тепер ми знаємо, що сталось із вагою. Вакуумна піна, яка тримає цепелін в повітрі, з часом деградує. Мудрагелі-інженери (Іскандер каже щось про рукодупих, але я не слухаю його) завідомо понизили її підйомну силу, навісивши баласт, що випаровувався рівномірно із деградацією вакуумгелю. Тобто, був би повинен – рівномірно. Але якщо під час транспортування брили невдало… не знаю, що із ними робили, але вони в тріщинах. Може Іскандер не такий вже й неправий. Одним словом, деградація піни йшла майже з тією ж швидкістю, що й розраховувалась, а от випаровування баласту – значно швидше.
    От і вся загадка.
    Потім був пекельний тиждень ремонту, і от ми на всіх парах прямуємо на базу. Якщо кеп не надто помилився в розрахунках, завтра-післязавтра ми її почуємо, а через день зможемо відповісти.
    Сподіваюсь, вахта буде моя.
    Звичайно, перше питання буде від капітана і стосуватиметься дати. Але, хай буде що буде, друге питання буде моїм особистим.
    Я ж так і не знаю, скільки Олесі років.

    
    

  Время приёма: 22:01 21.07.2017