06:14 07.08.2017
Вітаємо переможців!

1 Фурзикова af006 Участковый
2 Левченко Татьяна af029 Мундштук
3 ЧучундрУА af018 Вискал Уробороса


06:39 23.07.2017
Сегодня, в 17.00 заканчивается приём работ на конкурс. Пожалуйста, не оставляйте отправку рассказа на последнюю минуту.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №43 (лето 17) Фінал

Автор: ВолодЙович Количество символов: 31041
Конкурс №43 (лето 17) Фінал
рассказ открыт для комментариев

af007 “Садок Вишневий” 4D.


    
      “Садок Вишневий” 4D.
     
      – Нині вже й важко уявити, що колись Україна жила без нашої милої і любої національної ідеї. Бо всі вже звикли до неї – ніби до природних явищ. А насправді ж, вона має історичні корені! Деякі навіть вдається дослідити і тоді здається, що це доволі-таки нова національна ідея. Але як свідчить давня, дещо міфічна історія – просто забута стара. Тому цікаво поглянути з відстані років: як саме відбулось блискавичне й витончене впровадження її в життя. Події, що тоді відбувались, були настільки епохальні, що навіть збереглись якісні записи, хоч і минули тисячоліття. Частину матеріалів ви зможете побачити під час лекції.
      Хоч і не все з тих часів зрозуміле. Наприклад, навіщо люди жили настільки скупчено і в таких жахливих умовах, якщо середні ціни на житло в деяких місцях в рази перевищували середні пожиттєві чисті прибутки жителів? Але, саме так і жили. Ми вирішили не прикрашати тогочасну дійсність у своєму історичному дослідженні.
     
     
      Офіційний початок змін заворожував.
      Вулиці Міста, міст, містечок і навіть нечисленних сіл – збезлюділи. Країна ніби вимерла.
      Це мало вагому причину – перед нацією виступав сам Мер Києва. Так, так, той самий Мер. І він говорив про майбутнє країни і її національну ідею і мрію.
      Про подію оголосили неабияк заздалегідь, тож всі 40млн українців (і це не обмовка, їх і справді було тоді в мільйони разів менше!) уважно слухали як будуть жити далі. Це й не дивно. 20млн вже були киянами, а решта 20млн поки-що-не-кияни,але-скоро… Як врахувати, що 99.99(9)% бюджетних надходжень України давали особи зареєстровані у Києві, то уважно слухав і президент, і уряд, і рада… Їм теж було цікаво.
     
     Прямий Ефір:
      “– Шановні Українці!
      Звертаюсь до Вас як головна політична особа країни. Ми дійшли до межі. Ні-ні. Не лякайтесь. Звісно ж Києву є куди рости. Він наразі займає менше половини однойменної області і ще зовсім слабо зачепив сусідні – Чернігівську, Полтавську, Черкаську, Вінницьку й Житомирську. А ще ж є й інші… Ні. Проблема не у розширенні, хай там хоч що кажуть зашкарублі прихильники ідеї “…не гумовий” Проблема з національною мрією. Не та вона у нас. Не наша. Тому й люди існують… живуть погано. Бо в джунглях, хоч і кам’яних, добре їм бути не може. Бо наша історична пам’ять відкидає "джунглисте життя". І виникають всілякі нездорові спотворення, і навіть аберації. І не лише ментальні. Трапляються вже й хромосомні…
      Нині ми вже маємо такі основні підвиди киян:
      * підземні,
      * смогові,
      * висотні,
      * летючі.
      Назви кажуть самі за себе. Деякі люди вже не виходять з підземелля, бо не витримують яскравого світла й різких перепадів температур; інші так звикли дихати низовим смогом, що задихаються без нього, а в лісі й взагалі втрачають свідомість; у частини висотних виробився страх низини; летючі люди чомусь ставляться зверхньо й зневажають всіх інших, і вже інколи загрожують авіаційному сполученню.
      Суспільство розладнане. Нам не підходить "джунглисте" життя.
      Тому ми звернулись до фахівців. Науковий звіт НАН виявив, що проблема з … (так, хто понаписував неподобства у текст виступу? ага… то давайте табличку…)
      Отже проблема з:
      "Himn-ом".
      Так донині називали український славень… Фахівці стверджують, що таке безглузде мовне запозичення нам накинули … , але ці вже за все заплатили сповна, і про них заведено більше не говорити…
      Так само у комісії є зауваження і до суті стародавнього славня, а саме, до слів:
      "Ще не вмерла…
      Душу й тіло ми положим…
      Згинуть як роса…"
      Найновіші дослідження в галузі НЛП показують, що такі настанови можуть мати довготривалий згубний вплив на суспільство. Вони породжують тривогу й страх, а нездійснення невиправданих сподівань – ще й розпач та фрустрацію і прострацію. Так, так. Саме в такому порядку. Отже, депутати майже одностайно вирішили, що словам про смерть, суїцид і необґрунтовані мрії – не місце в новому українському славні. Він має бути відповіднішим нашому часу. Особливо, якщо врахувати, що найвдалішими нашими операціями, зокрема військовими, були ті – де, озвірілих від безкарності "вороженьків", знищували не сподіваючись на дію сонця (навіть якщо вони за всіма видимими ознаками були упирями), і де ми робили це з мінімальними втратами зі свого боку. Саме тоді у "воріженьків" трохи вправився мозок, а нас перестали переслідувати думки про смерть.
      Але, так чи інакше, дражнити хворих на голову, та ще й словами "ще не вмерла…" – не варто. У них постійно виникає нездорове бажання "піднатужитися" і таки добити. Тому, комісія фахівців пропонує одне-єдине рішення: “садок вишневий коло хати…” Це давня українська творчість, але краще пізно, аніж ніколи.
      Отже, нас чекають докорінні зміни.
      Вже є рішення, ухвалене на найвищому рівні, самою Київською МіськРадою, спільно з усілякими облрадами, і площа Києва наразі зросла вдесятеро – за рахунок сусідніх областей…
      – Що? Яка паніка? – (слухає, що йому кажуть у вухо)
      І знову звертається до нації:
      – Громадяни. Заспокойтесь. Купувати землю вже пізно…
      – Отже, основні райони міста тепер такі: старе місто (музейне), житомирський, вінницький, черкаський, полтавський, чернігівський.
      Всі ліси будуть збережені. Джерела впорядковані й закриті від вандалів.
      Новий центр міста – Канів.
      У всі райони вже проводимо з центру промені частково НадЗвукового Метро (НЗМ), які будуть додатково сполучені двома кільцями. Навколо станцій НЗМ ростимуть локальні кільця швидкісного й звичайного метро.
      І ще вирішили: як будувати, то вже будувати. Тому один промінь доходитиме до Карпат. А інший – до моря.
      Старе, неякісне житло зноситимемо…
      (…слухає…)
      – Люди, люди, та заспокойтесь – продавати вже пізно…, а тим більше – всім і одразу.
      – Під знесення підпадають передусім прямокутні паралелепіпеди, а також інші архітектурні жахо-форми.
      – Простір між будинками зросте. Ось там і будуть ті “садки вишневі…”, якими рятуватимемо країну…
      (…)
      – Що? Хто вже продає "вільні" ділянки між будинками в Каневі? От же ж…
      (…)
      – Шановні громадяни! Переконливо прошу не купувати “вишневу землю”. Кожен новоспечений власник, який заявлятиме права власності на неї і вимагатиме великі-великі-ще-більші компенсації – буде особисто використаний для удобрення тих вишень. Рада вже вносить необхідні зміни в конституцію. Є 99% голосів за (… приглушено: “цікаво, а хто проти? перелік потім мені дасте, треба знати, кого за спину не пускати…”).
      – Я розумію, що країну чекають важкі випробування й порушення звичного існування… еее життя громадян, але ці кроки необхідні, і ми їх зробимо.
      Разом ми вистоїмо!
      Слава Україні й Києву!”
     
      Всі, хто затамувавши подих, уважно слухав, нарешті видихнули:
      – Героям Слава!
      Кияни – занепокоєно.
      Жителі донедавна сусідніх областей, які щойно стали киянами – радісно.
      Решта країни теж втішилась, бо з такою швидкістю й вони не сьогодні-завтра…
     
      А 3D принтери рушили. Всюди, крім як на північ. Чорнобиль все ще відлякував, особливо після недавніх (порівняно) подій.
     
      Всім киянам, особливо мешканцям Кам’яного Мішка, закортіло дізнатись: які вони, ті вишні. Ціни в крамницях миттю зросли. Нечесні продавці продавали черешні, просто підробивши назву.
     
     
     Розселення.
     
      – Мамо, нас проженуть з нашої каналізації? – питала підземна дівчинка.
      – Ні доню. Нас переселять у кращу, більшу каналізацію.
     
      Вождь Орлине Перо озирав посуворілі обличчя своїх небесних воїнів.
      – Питання є?
      – Вождю. Навіть найкращі з нас не перестрибнуть з будинку на будинок, якщо відстань так значно зросте. Що з нами буде?
      – Слушна думка. Але ми або навчимось літати по-справжньому, або розіб’ємось. Третього не дано. Ми не будемо повзати по землі, як якісь слимаки!
     
      – Тату, а чим ми дихатимемо, якщо Київ зміниться? – непокоїлось дитя смогу.
      – Нас можуть поселити біля якогось заводу чи фабрики. І ще захистять від вітру з отруйним чистим повітрям. Наприклад лісом довкола. Так-так. Рослини не лише шкідливі, але, за умови правильного використання – можуть бути й корисні. А держава у наш час піклується про людей з особливими потребами.
     
      А от висотним людям непереливки: знадобиться реабілітація. Бо містки між будинками вже недоцільно протягувати…
      Так само важко буде особам, що з якихось причин ненавидять вишні. Звісно, сад може містити також і яблука, груші, сливи, черешні та інші регіональні плодові дерева. Але як не ростуть в Україні банани й ананаси, то що вже зробиш? Ідею про зміну осі планети відкинули навіть без всенародного обговорення. Та й деякі інші країни світу могли висловити занепокоєння. От уявіть: екватор пройде через Канів. Тоді північний полюс потрапить десь на Тихий океан, а південний – найкраще розташувати посеред Індійського (так втратимо найменше суходолу). Але, як не крути той глобус, а людям довкола полюсів буде прохолодно. І якщо про Африку, Азію, Австралію ми ще можемо "випадково" забути, то що робити з мільйонами канадців і американців?
      Тому всім, хто не міг змиритись з думкою про “садок вишневий” – порадили змінити місце проживання і надалі вдаліше вибирати собі зону (кліматичну).
     
      3D Принтери і їхні підземні відповідники – працювали напрочуд добре. Особливо, як для першого випадку масового застосування. Нові будинки й станції метро росли швидко як тепличні огірки й фабричні кури, коли їх виробники втрачають рештки честі й гідності.
      Втім, наразі все було добре – містобудівні принтери діяли зі значно простішим матеріалом і не мали змоги порушити закони фізики, хімії, біології…
      А на південь від будинків незабаром зазеленіли сади. Переважно молоді, але височіли також вкраплення і старших дерев. Але і їх добували природнім (як для людей) шляхом. Приблизно отак:
      – Миколо, а де це наш вишневий сад?
      – Вчора приїздили київські. Купили. Викопали. Й повезли разом з землею…
      – А за землю заплатили?
      – От трясця! Так і знав, що про щось забув…
     
      І от почалось велике Переселення. Туго. Зі скрипом. Але почалось.
      – Ми не ступимо на землю – линула одностайна ухвала летючих людей і їх забирала авіація.
      – Нам страшно – лебеділи висотні люди і їм видавали пов’язки на очі.
      – Ми задихнемось – волали смогові люди і отримували не лише спец-автобуси зі вдосконаленою системою використання випускних газів, а ще й додаткові балони з димом.
      – Нам не можна під Сонце! – твердо заявили підземні люди. Й виїхали вночі.
      – Я тут народився, тут і помру – гримав дідо, поки внуки переконували його, що там можна ще пожити. І теж є де вмерти. А цвинтар більший, просторіший і значно ближчий. І місць поки що багато.
     
      Садки ростуть. Разом з ними – національна мрія. А більшість людей все-таки радіє змінам.
      Бо в садку інколи є квіти. Або ягоди й фрукти. Або шурхотливе листя. А буде ще більше. Поряд з деревами – гімнастичні споруди. Як хтось соромився перед будинком тренуватись, то тепер має виправдання: поліз за плодами або дерево доглядати.
     
      Але подекуди живі дерева заздрять мертвим меблям. Бо недопалки, сміття, бите скло і "просто так" поламані гілки – не те життя про яке вони мріяли зернятами, щепами й саджанцями. Тому Мер видав історичний указ: “всі будинки, які не вбережуть свій сад, будуть виселені з Києва, до східних кордонів України; якраз поблизу мінних полів, які відокремлюють нас від радіоактивного попелу”. Це вплинуло. Хоч там ніби-то й не страшно (попіл майже одразу полили полімеризаторами і він вже давно не світився, та й вітер був більш-менш чистий; а мінні поля не фіксували проникнень). І ризик мінімальний. Перша й остання ядерна війна захлинулась, бо ракети виявляли і підривали ще на старті, а радіоактивні опади прибивали на землю агресора. То було наймоторошніше масове самогубство у відомій історії людства – і подумати лишень, що його викликало всього-на-всього обнулення цін на вже непотрібну сировину, якусь там нафту. А їх же ж попереджали й не раз: “забудьте про свою застарілу ядрьону зброю” і дикунство типу "превентивні удари", бо у Світу є на кілька поколінь сучасніша система ПРО. Не послухали… Нині система захисту Землі від “мавп з гранатами” – стала ще досконалішою, тому ризик агресії мінімальний.
      Але охочих їхати на схід – чомусь не було… Частина людей осіб вгамувалась: бо як дерево беззахисне і здачі не дасть, то ті хто переглядатиме запис веб-камери – йому поможуть. А деякі люди почали задумуватись: як поїти й годувати дерева? Завозити чорнозем – дорого. Гній – і дорого, й закопувати треба. Але чому б тоді не використовувати органічні рештки, які є найбільшою частиною відходів будинку (навіть без врахування каналізації). Компостні ями й удобрюватимуть дерева. Викопали. Наповнили. Накрили землею. Хто краще сортує сміття – має пишніші сади. Можна брати участь у всіляких конкурсах.
      Поставало питання:
      – Але ж є ризик, що так дерева отруять.
      – Можливо. Але як схочуть, то й без цього отруять… А так хоч більше шансів знайти ДНК злочинця в його ж смітті. Доказ побічний, але ще можна аналізувати (підземними дронами-кротами) рештки сміття і співставляти його з даними про витрати власника. Та багато всіляких способів… Тому є сенс збирати окремі контейнери від кожної квартири. Зрештою, хоч для того, щоби виявити нездатних сортувати сміття – кандидатів на “промивання мозку”.
      Втім, у ті часи, найпереконливішим чинником були ще свіжі спогади про Львів. Колись було таке містечко неподалік давнього, маленького Києва. І от, воно потрапило під сміттєву блокаду. Та ще й з мером йому не пощастило – хоч і розумів, що блокада спрямована передусім проти нього і його політичної сили, але так і не зміг: ні навчити містян самостійно сортувати й переробляти сміття, ні вчинити як гідний політик для їх порятунку…
      Відтак, маючи такий наочний і моторошний приклад, на той час вже майже всі люди у світі розуміли: якщо хтось, найімовірніше від влади, поширює ідеї про необхідність роздільного збору й закопування органіки на місці, то можна або вчасно дослухатись, або якийсь час не зважати – але потім вмирати посеред смердючого смітника – якщо не вдасться перетнути карантинну зону довкола.
      Та й місцева влада якраз тоді порозумнішала і виявила, що якщо забирати в першу чергу посортоване сміття, то це стане необхідним і достатнім позитивним зворотнім зв’язком. А згодом – за вторсировину почали доплачувати. І зрештою, коли суспільство цивілізувалось, а доходи від вторинних енергетичних та сировинних ресурсів будинку перевищили витрати на його утримання, то зникла й та архаїчна форма "колгоспного" здирництва, яку називали "квартплатою". На той час всі справжні товари й послуги вже містили ультрамітки з вичерпними даними, цінами та інформацією про корисність-шкідливість. Тому, деякі історики вважають саме перемогу над квартплатою – звільненням людей з рабства. Відтоді їм більше не доводилось платити (й працювати) у примусовому порядку за щось уявне, ефемерне й незрозуміле.
     
     
     Великий переляк (2шт.)
     
      Але повернімось до приємнішої історії.
      Київ і його садки.
      У травні наступного року будинки стривожено загули – на дерева напали якісь страшні летючі звірі. Великі, шестилапі, з коричневою спинкою. Роїлись на деревах. Жерли листя.
      В народі ширились чутки про біологічну зброю, некомпетентність влади, війська й СБК (з рештками СБУ включно).
      Але фахівці НАН знову були на висоті: ще до того як явище помітили всі, й напруження досягло апогею, вони з’ясували, що страшний звір є частиною пророцтва, причому він зі значимого другого рядка:
      “садок вишневий коло хати,
      ХРУЩІ над вишнями гудуть!”
      Нація видихнула з полегшенням. Певний неспокій викликала поведінка тих хрущів. Вони чомусь замало гули. А здебільшо – жерли. Причому все підряд, а не лише вишні. І так, ніби не в себе. Дехто намагався їх зганяти й спрямовувати на шлях істинний, але безуспішно. Зрештою вирішили, що може так і на краще: ягоди ціліші будуть.
     
      Для уникнення подальших непорозумінь, в новинах були зачитані й інші рядки, що описували нову (давно забуту стару) національну мрію:
      “плугатарі з плугами йдуть,
      співають ідучи дівчата,
      а матері вечерять ждуть”.
      Щоби запобігти масовому “зависанню” слухачів, читачів (так-так – дехто вмів читати і в ті темні часи!) і тодішньої версії світового Словника (ним користувались обрані), одразу дали пояснення, що “плуг” – то будь-який робочий інструмент, або й взагалі його символічне позначення. Застереження було своєчасне і вкрай доречне, бо хто-зна що понесли би додому працівники, наприклад, АЕС?
      Лише старі селяни дивно посміхались, чуючи цей рядок нового українського славня по першій програмі радіо. Втім, на це не звернули уваги, бо останнім часом всі селяни приблизно так і посміхались, добре заробляючи на вишнях і всьому, що з ними пов’язане.
      Трохи невдоволення викликали 4-й і 5-й рядки, бо з якого дива звичайні дівчата й матері отримали місце поряд з Садками, Хрущами й Плугами? Чим гірші хлопці, чоловіки й бездітні жінки? Втім, 4 й 5-те місця – все-таки не призові, тому широкого невдоволення не спостерігалось.
     
      Але неабияк пощастило дівочому хору “Вогник”, який ледь жеврів в той час, особливо в сяйві безлічі одноденних "зірок" – дощенту заглушуваний їхнім підсиленим вереском у мікрофони. Хор раптом почали слухати, хоч його учасниці й не мали особистих підсилювачів й звучали дещо затихо. Він стрімко злетів на вершини хіт-парадів. Там і зостався – як взірець для інших дівчат, що шукали способів примазатись до нового загальнодержавного славня, і пробували себе як не на сцені, то принаймні у самодіяльному хорі десь під вишнями. І хоч “Вогнику” й дорікали, що його дівчата співають стоячи (а не йдучи!), але загалом ми маємо визнати неоціненну роль цього хору в заміні пісень сумнівної якості (у виконанні п’яничок) на зусебіч кращі: як за репертуаром, так і за виконанням – від тверезих місцевих дівчат. Подекуди до місцевих хорів почали долучатись навіть летючі й підземні представниці одночасно! Та й послухати приходили мало чи не з усіх частин будинку.
      Трохи легше вдалось прилаштуватись до нового життя оперним співачкам – співати вже вміли, місця на сцені більше, декорації додати просто – й вони могли вдовольнити всі очікування слухачів-глядачів.
     
      Втім, хоч все й складалось добре, але все-одно не підготувало киян до першої національної зими. А була вона незвично сніжна. Доводилось майже що прокопуватись до найближчої станції метро. Щоправда, можна було переходити й під землею, бо поверхневі люди вже не так боялись тих місць: у новому плануванні вони стали просторішими, сухішими, світлішими, а їхні мешканці – привітнішими.
      Але дехто ностальгував за старим містом, яке, розпікшись за літо до справді пекельного стану, топило сніг ще у повітрі. Летючим людям було особливо важко. Але вони стійко й мовчки заздрили перелітнім птахам.
      Знову звідкись виникла ідея підправити земну вісь. Полюси не чіпати, а от кут нахилу не завадило би змінити. І буде рівномірніший рік: тепліша зима, холодніше літо… Але ідея запізніла. Раніше, у пекельній спеці стиснутого й розпеченого міста треба було її впроваджувати. А от від холоду, взагалі-то, зовсім просто захиститись.
      От і діти чомусь не тужили за старим, безсніжним містом.
     
      Непевні чутки ширились і щодо Вишень. Чи потрібні їм інфрачервоні обігрівачі? Науковці запевняли, що таку маячню поширюють продавці тих обігрівачів; але вона раз за разом знаходила своїх слухачів. І це мабуть і на краще, бо вони, порпаючись біля Вишень, перші помітили ознаки страшного злочину: кора подекуди була обдерта! Новина поширилась як пожежа на нафтопереробному в доісторичні часи. Були використані навіть ІЧ-відеокамери для нічного стеження. І зрештою виявили злочинців: нові звірі. Білі звірі! Ще більші й страшніші. З великими антенами. Може дрони? Мордор ще інколи смикався, навіть після повного обвалу цін на нафту і моторошної само-пацифікації… Дров у вогонь підкинув невчасно показаний фільм “Білі Звірі” за повістю якогось стародавнього, доісторичного письменника Ігоря Росоховатського. Поодинокі голоси розуму потонули в хаосі. Люди боялись виходити з будинків, вимагали більше поліції, війська… Підземні жителі показали себе з найкращого боку й гостинно приймали біженців, забувши про минуле. Комусь з "батьків нації" довелось перервати відпустку, щоби заспокоювати людей і відловлювати невдатного популяризатора давнього мистецтва.
      Збереглись цікаві записи з часів первинної паніки. Ось ви бачите натовп жителів будинку. І це не “чорна п’ятниця” – біжать вони не на розпродаж! Ні-ні, хай хоч як схоже. Бо ось позаду зацікавлений білий звір. Дивіться уважно. Він маскується на снігу. Ось-ось: стриб-стриб-стриб…
      …
      Але на щастя, це були свої, рідні, без будь-яких ознак гмо, зайці. Тому все швидко владналось. І поки дорослі ще продовжували, за звичкою, лякатись, діти знову зірвали лаври першопрохідців: попервах саме вони відволікали гризунів від Священної Вишневої Кори. Причому, звичайною капустою і морквою! Якщо зрозуміти як люди тоді уявляли смакові вподобання стрибучих довговухих істот зі страшними зубами й, інколи, червоними очиськами, і додати до цього розпачливі стогони австралійців (“Ооооо ні… Невже знову…“), то й не дивно чому вчинок дітей було вшановано скульптурним ансамблем: “Хлопчик приборкує кровожерного Зайця”.
      А згодом заповзятливі виробники винайшли не дуже й дорогий чудо-засіб: досить розпилити клейкий білий порошок на кору – і гризуни відступляться. На якийсь час. Тим більше, що органіку взимку не закопували. А тепер, враховуючи обставини, ще й перестали ретельно запаковувати овочеві й фруктові рештки. Тому зайці дали садкам спокій і купчились біля годівничок смітників. Зиму вдалось пережити майже без втрат серед вишень.
      Певний час голодні вухані ще створювали неспокій. Наприклад, дитина приносила одного додому, давала йому гору овочів, і поки мама, мабуть від надміру почуттів, верещала, забившись у куток десь на столі, дитятко випорпувало сховані від нього цукерки й ласувало, напихалось, обжиралось… І всім, зрештою, було прикро. Навіть зайцю (бо проганяли від над’їденої гори) й дитині (бо болів і живіт, і дупа…) Але з часом ці завзяті гризуни розжиріли і їх вплив значно знизився. Вже майже будь-яка людина могла легко обійти підозрілу істоту чи втекти (за потреби), і проблема майже зникла.
     
     
     Життя людей змінювалось.
     
     
Підземні люди дізнавались, що і вгорі є для них місце.
      Смогові – потроху звикали до чистого повітря.
      Висотні – вчились ходити внизу.
      І лише літаючі вперто чіплялись за дельтаплани. Втім, інколи й вони змушені були сідати на землю, й тайкома, під покривом ночі, намагались прошмигнути назад, на дах.
      Але ж при цьому виявляли, мабуть, що земля стала цікавішою. Температура знизилась до терпимішої. З’явилось придатне для дихання повітря. І навіть вітер! А ще Садок. Вишні і т.п. Ліси. Лісові ягоди. Джерела, вкриті скляними куполам. Вода текла просто з землі! Але чомусь була краща аніж у пляшках… “Отже, не лише в небі можна жити…” – закрадалась зрадницька думка, хоч як ретельно її відганяли.
      У ті часи, мабуть, і зародилась відома легенда про Ромео і Джульєтту. Він – з підземних людей. Вона – вилетіла без дозволу в невдалу погоду, змушена була сісти й зустріла Його, що теж без дозволу прокрався нагору. Зародилось почуття… Знайома змалку історія. Всі ви чули старовинну пісню:
      “Її очі міняли колір,
      А руки – як крила
      …
      Її очі міняли колір,
      – Та вона п’яна!
      – Але красива…
      …
      Вона була майже дитина,
      Але мала руки як крила.
      …
      Руки до неба, а небо під ноги,
      І знаючи, що буде боляче потім,
      …
      Полетіла вона…”

      [Галілео Галілей - Полетіла Вона.mp3]
     Хоча, драматурги, звісно ж, перебільшують. Так, крику й шуму було аж занадто, але трагічна кінцівка, в якій вони тікають з Києва – є явним перебільшенням. Їм досить було переїхати в інший район міста. І хто б з родичів надокучав, якщо треба діставатись кілька годин (долетіти ще складніше) зі щонайменше чотирма пересадками, а потім ще й виходити на поверхню?
      – Хто там хихотить? Останній ряд, в чому справа? Що значить, як вони могли виїхати з Києва? Ви чим слухали початок? Ах просковзнули пізніше… Гм… Отже, повторю коротко, а якщо таке повториться, то заллю всьому ряду річний курс лекцій прискореним методом – після того цілий тиждень ледь дибатимете і не схочете “ковзати”.
      Ряд затих. Та ще й синхронно нашорошив вуха – до шанобливого стану „особливо пильна увага”.
      – Це було на світанку історії. Київ тоді був маленьким. Зовсім крихітним. Щойно зріс з половини області до п’яти. І ще не було навіть ознак, що він заполонить всю планету, зупинить ядро, охолодить його, щоби зробити легшим, швидшим і дешевшим переміщення на зворотній бік планети. А згодом саме в ядрі збудували центральну станцію МіжПланетного Метро. Втім, центр Києва так і залишився у Каневі. Посеред найкращого Вишневого Садку у Всесвіті. Всі ви, мабуть, ще змалку їздили безпересадковим міжгалактичним Метро на фінансовані МінОсвіти екскурсії до Канева, бачили Прадавню Вишню і слухали Дніпровські Пороги – мовив лектор і, задумливо посміхнувшись, поринув у спогади… – Саме завдяки сучасним технологіям ущілення часу – така можливість є у кожного. Радійте, бо був період, коли для всіх охочих там не вистачало часо-простору.
     
      – Але повертаюсь до нашої лекції про найдавніші часи. – опанував він себе, коли найнетерплячіші, не бажаючи радіти своїм перевагам, зашаруділи.
      Без тисняви, у природніших умовах, люди стали спокійніші. Психіатри підраховували збитки і приглядали собі іншу сферу діяльності.
      Хоча, трохи їх і зосталось. Декому важко було звикнути до змін. Хтось ненавидів не лише вишні й хрущів, а й плуги, дівчат, матерів… та й все інше. І таким потрібна була фахова допомога… На щастя, тоді їх було легко відрізнити від порядних людей – за звуками перфораторів, молотків та інших засобів (наявних повсюдно у ті дикі часи!) для безкарного катування оточуючих.
      Іноземці приїздили переймати досвід. Не вірили, що живуть у місті, ствержували, що то "Парк", їли борщ і заглядались на садки вишневі, не слухаючи порад, що краще б їм орієнтуватись на свої власні рослини й ґрунти. Але всі вчепились за вишні; слідом прийшли хрущі; співаючі дівчата, борщ… Так Україна (Київ), хоч як вона пручалась, намагаючись зберегти світове розмаїття, але таки поширилась на увесь світ…
      І от, вже по всій земній кулі, переважно у вишневих садках, залунали мрійливі й журливі старовинні пісні:
      “Помрій про широке море
      Помрій, і хай відступить горе
      Помрій…
      Пливи синім океаном,
      Пливи широким океаном,
      Пливи…
      Відступи журба і тихі сльози,
      Відступи журба і сильні грози,
      Відступи…
      Мрію я про сині океани,
      Мрію я про фйорди і савани,
      Мрію я…
      Забери мене Сонце,
      Забери мене з Вітром,
      Мрію я…
      Понеси мене з Вітром,
      Понеси мене в Хмари,
      Мрію я…”

      [Дорош Орися - Помрій.mp3]
     Або
     “Вже віддавна я не бачив свій рідний край
      Ті прекрасні Ліси, Гори – мій чудовий земський рай
      Думка моя там літає…”
      [Худі а Моцні - Рідний Край.mp3 або Аня - Рідний Край.mp3]

     
      Нині вони здаються незрозумілими (сідай в Метро і їдь куди хочеш) і, на жаль, забуті – попри високу художню цінність. Але в ті часи мали підстави: бо багато нарікань викликала швидкість Метро. Так, може й надзвукове – хто-зна на якій швидкості його ганяють без зупинок, коли перони вночі вакуумують. Та й вдень шуму вже майже не чути. Але ж навіть на найдовшому тоді перегоні (Вінниця-Стрий =~ 333км) надзвуку нема! (при 0.05g). І щось таки шуміло навіть крізь розріджене повітря. Та й до Карпат чи моря все-одно доводилось їхати аж майже годину з центру (з врахуванням зупинок). Пасажири ремствували: чому так повільно? Інженери, втомлені вічною людською невдячністю, мляво відказували, що і раді би швидше, але є обмеження на поздовжнє прискорення… А оскільки воно має змінний напрямок, а вагони тоді були забиті, люди стояли, то що тут зробиш… Навіть 0.05джі комусь забагато… А якби і їхали лише сидячи, і зробити значне прискорення, то як бути на другій половині шляху, коли 0.5-1джі почне тиснути не в спину, а в груди? Дівчата навряд чи таке схвалять. А вони ж 4-й рядок славня! Кому то треба – якщо почнуть співати на виході про те як їх “катують” у Метро? Вони ж і раніше були… Були, одним словом. А з манією величі – і поготів – ніби стихійне лихо. Мало хто хотів з ними зв’язуватись, коли збирались люті в натовп і погрожували “от зара як заспіваємо щось жалісливе!” Краще було тримати їх поодинці і не провокувати критичних скупчень… Більше того, з часом, для протидії вокальному тероризму, у важливих, людних місцях – навіть змінили акустичні характеристики поверхонь приміщень, щоби нова реверберація і поглинання певних частот – віднадили дівчат співати в неналежних місцях. І, зрештою, вони розбрелись хто куди, в пошуках кращого звучання: опера, філармонія, театр…, чи хоч би й у вишневі садки. Також хороше відлуння забезпечував старий буковий ліс. І спокій було відновлено.
      – Що? – пропищало в нижньому ультразвуковому діапазоні спантеличене зеленокосе дівча з першого ряду, так округливши очі від здивування, що з'явились білі смужки – невже вони так просто змирились з тими жахливими переслідуваннями і такою кричущою наругою?
      – Катерино! – подумки всміхнувшись, гримнув викладач інфразвуком, аж всі зблідли – скільки разів казати, щоб не користувалась на лекціях напрямленими хвилями? І так, на якийсь час таки змирились.
      Тим більше, що метро (біляназемна частина) так і залишилось повільним, допотопним транспортом. Лише заглиблення до 5-го рівня дало пристойні швидкості, але то вже було пізніше. На щастя, планування відбувалось розумно і безліч хорд, які пронизували земну кулю – не завадили потім прокладати радіальне Метро до центру планети.
     
     
      Мер постарів – бо в ті часи це відбувалось саме собою. Але вперто керував за допомогою чергової "молодої команди". І як йому лишень вдавалось переобиратись? Чорна бухгалтерія, звісно, і на жаль, не збереглась для історичних досліджень. А відкриті дані – в ті дикі часи рідко коли містили правдиву інформацію. Але ціни на гречку так і зостались на порівняно захмарному рівні. Малоймовірно, що люди продавались за сіль, цукор, овес, горох і сірники. Тому, можемо констатувати, що саме організація і блискуче впровадження в життя національної мрії – надовго забезпечили його виборцями. А ще злі язики стверджували, що насправді то чергова "молода команда" користувалась харизмою старого Мера. Але про всіх них – тепер лише хороше…
     
      Інколи, вручивши комусь нагороду “за кращий Вишневий Садок року” і пробуючи вишню, Мер казав якомусь помічникові:
      – А черешні ж кращі… Ми справді не могли переробити слова? От якби:
      “садок черешневий коло хати…”
      …
      – Ні? Ніяк? Зовсім не римується? То що вже зробиш…
      Так теж добре.

  Время приёма: 20:17 19.07.2017