Холодний ранок листопада. Водії сигналять, клянуть неповороткі маршрутки, що затримують рух. Але швидше не буде — юрби кидаються у відкриті двері, бажаючи не стільки їхати на роботу, скільки потрапити в тепле металеве нутро. Поки всі не влізуть — автобус не рушить.
Бридко й незатишно.
Пара від дихання здіймається поверх шарфа, від чого запотівають окуляри. Віктор зупинився посеред широкого тротуару, дістав серветку і почав протирати скельця, мружачи підсліпуваті очі на чергового жовтого кита, що підкотив до зупинки, жалібно скрегочучи гальмами. Наче не «дев’ятка».
Натовп обходив чоловіка, розгалужувався, мов стрімка ріка навколо кам’яної брили. Місто о сьомій ранку завжди нагадувало повоєнні чорно-білі фільми, в яких біженці покидають насиджені місця, що завтра опиняться під вогняним дощем. Люди — з торбами, з портфелями, з дітьми; хто в навушниках, хто втуплений в смартфона — рівними вервечками повзуть вулицею.
Віктор начепив окуляри, поправив шапку і зітхнув. Небо висіло, здавалося, в кількохстах метрах над головою — важке, темне. Навіть сонце, що зійде за півгодини, не розгонить цю сірість. Залізобетонні опори мосту, яким неквапом повз товарняк, ледь вгадувалися в тумані.
Якщо через п’ять хвилин він не сяде в маршрутку, то ризикує запізнитися на роботу. А затримуватися він не любив. У свої тридцять три мав певні принципи.
Коли Віктор влився в потік людей, годинник показував чверть на восьму. А о сьомій двадцять земля здибилася, велетенська тріщина перекроїла світ надвоє, обломки мосту, що, неначе два цурпалки у водоверті, зникли в прірві, поховали чоловіка під тоннами землі й бетону. А заодно й кількасот людей.
***
«…планетою ширяться катаклізми, які забирають десятки тисяч життів. Уряди країн, військові та науковці намагаються знайти пояснення тому, що відбувається. Людство об’єдналося перед лицем небезпеки, але на сьогоднішній день ніхто не в змозі знайти причину катастрофи та запобігти…»
Телевізор шипів та кашляв. Сигнал був слабким, зображення постійно смикалося. Дикторка з переляканими очима щоразу переривала трансляцію, жадібно вдивляючись у планшет, у якому щохвилини оновлювалася інформація.
В барі люди з похмурими обличчями мовчки пили горілку. Ніхто не розмовляв, не зойкав, не біг світ за очі. Просто пиячили й свердлили поглядами телевізор. Бармен наливав спиртне безкоштовно. І сам пив теж. Хтось пошепки молився.
Середа ознаменувалася вибриками земної кори, що активно трансформувалася всупереч всім законам фізики. По всьому світу велетенські тріщини, що зненацька з’являлися в землі, ховали в собі цілі квартали й вулиці. Це відбувалося без жодних закономірностей, географічних чи часових.
До вечора рахунок жертв йшов на мільйони. Вулицями снували мародери й проповідники. Увірували навіть завзяті атеїсти. А деякі набожники, навпаки — кляли небеса і плювалися, розчарувавшись у милості Всевишнього.
В Шанхаї, Єкатеринбурзі, Сіетлі та деяких невеликих містечках відбулися масові акти суїциду. Не бажаючи стати жертвою страшної стихії, люди добровільно позбавляли себе життя. У більшості випадків причетність до цього мали релігійні фанатики.
Матері згодовували дітям смертельні дози снодійного і полишали світ разом з ними, скорчившись в постелях. Міцно обіймали, даруючи свою любов до останнього подиху. Чоловіки заливалися алкоголем і вішалися, або вистрілювали собі мізки. Перед цим вони напивалися до нестями, адже були не настільки сміливими, як жінки.
О 00:03 за київським часом земля здригнулася востаннє і все стихло. Хмара пилу, що піднялася над діловими кварталами Лондона, за кілька годин осіла на уламки, вивернуті скиби ґрунту та понівечені тіла.
***
Стрілка на годиннику поводила себе дивно. Тремтіла, рухалася в зворотному напрямку, а коли й зовсім завмирала. Дивина.
— Котра година, підкажіть, будь ласка, — зупинив він перехожу.
По ньому ковзнув ясно-сірий погляд.
— Десять на восьму.
— Дякую.
Дівчина посміхнулася, кивнула і почимчикувала геть, наостанок стрільнувши очима. Всередині аж залоскотало. Та він ще ого-го! Не геть пропащий.
Віктор йшов у натовпі, що поспішав, щулився від холоду. А йому було тепло. Випадкова посмішка зігрівала зсередини. Навіть спина випрямилася, а рухи стали розслабленими.
Він гаряче дихав у шарф, що заборолом прикривав обличчя. Окуляри миттю запітніли. Став, заходився витирати їх серветкою. Між тим поглядав на жовту пляму, яка підкочувала до зупинки.
Треба бігти. Якщо він не буде в маршрутці за п’ять хвилин, то ризикує запізнитися.
В грудях щось тьохнуло. Далеке відлуння тривоги.
Віктор не міг зрозуміти, що сталося. Хребтом пробіг морозець, і причиною цьому була не вранішня холоднеча.
Він широкими кроками попрямував до зупинки, витираючи окуляри на ходу.
Брудний «Богдан», на лобовому склі якого тьмяно світилося «9», вже рушав. Чоловік ледь встиг заскочити в задні двері.
О сьомій десять автобус залишив позаду міст, чиї опори невиразними палями прохромлювали густий туман. Віктор сидів біля вікна і силувався вгледіти щось за брудним склом.
Автобус їхав вздовж набережної, петляючи вузькими вуличками. Коли на зупинках виходили й заходили люди, у відчинені двері йодом та гниллю дихало море. Чоловік склепив повіки та спробував здрімнути, але раптова тиша немов штурхнула його, будячи.
В чавунних небесах скиглила невидима чайка. Її крик пробивався навіть крізь шум мотора. Всередині замлоїло.
Віктор хотів зосередитися на думках про дівчину, що подарувала йому посмішку. Але не зміг відсторонитися, адже почув схвильовані вигуки та плач.
Маршрутка зненацька рвонула до узбіччя та зупинилася, втелющившись в зад припаркованого легковика. Хто стояв, покотом завалився на підлогу. Почулася лайка.
— Мамочко, що це? — запитала дівчинка в рожевій шапці з помпоном.
Мати не відповіла, схопила дитя під пахву і кинулася до виходу, як і решта пасажирів. Віктор також вийшов.
Набережна була заповнена людьми. Машини сигналили, намагаючись об’їхати численних пішоходів, але марно. Кожен, хто опинявся на вулиці, йшов до невисокого парапету і вдивлявся в море.
Вдалині, скільки сягало око, клубочився туман. Темна, зловісна стіна ховала в собі обриси води. І ось щось загуло — спочатку приглушено, далі сильніше. Як наче до берега наближався пароплав. Повітря тремтіло, густішало. Віктору заклало вуха.
Він став біля жінки з дівчинкою і тривожно зорив у горизонт. Гудіння посилилося, до нього приплівся дивний шепіт; ці два лячні звуки зазвучали в унісон. А коли до них приєдналися верески і плач, Віктор побачив.
Велетенська хвиля, що, здавалося, підпирала небосхил, накочувала на берег. Невідворотна, жахлива.
Рівно о сьомій двадцять шалена вода обрушилась на сушу. Зминаючи будівлі, зриваючи асфальт, ховаючи в своєму череві людей, дерева та машини, цунамі за лічені хвилини знищило майже все місто.
Рівно до третьої ночі скажена стихія лютувала, руйнувала, змивала цілі мегаполіси, немов ті були пасочками з піску. Континенти позбавилися значної частини суші, їх обрамляли вилизані, відшліфовані береги, біля яких у спіненій нуртуючій воді плюскались останки двох третин людства і того, що воно створило.
По радіо проповідували про Апокаліпсис, великий потоп та рятунок для людства.
***
«…вони всі промовляють молитви, але якщо вторгнутись в їх нічні страхи, можна стати свідком убивства!»
Віктор смикнувся, боляче вдарився головою об скло.
Гарячковито розглянувся довкруж, міцно стискаючи спинку сидіння.
Він у маршрутці. Якийсь псих віщав по радіо про грішників та праведників, але водій перемкнув канал і зазвучав блатний мотив про фраєрів.
В салоні напівпорожньо. Дивно для такої пори. Адже він… їде на роботу?
Чоловік виглянув у вікно, але зорієнтуватися не вдалося. З однаковим успіхом зараз могла бути як сьома ранку, так і сьома вечора. Мряка, темінь, слизькі пасма туману. Крізь вологу блимають ліхтарі та червоні стоп-сигнали.
Зиркнув на годинника. Зламався — стрілка дрижала, як струна.
— Передайте на Вірменській, будь ласка, — пролунало ззаду. Цей голос примусив його здригнутися. Він поволі обернувся. Миловидна дівчина протягувала йому п’ятірку і здивовано примружилася, коли він витріщився на неї. Схаменувшись, Віктор взяв гроші, ковзнувши пальцями по гладенькій шкірі. Неначе струмом вдарило.
На нього накотила невідома млість, у вухах загупав пульс, свідомість почала тонути в червоному мареві. І наче за сотні кілометрів пролунав занепокоєний голос:
— Вам погано? Егей, чоловіче!
— Котра година? — процідив він, борючись з безпам’ятством, що напористо підступало.
— Ем… Двадцять по сьомій.
— Рівно?
Пауза.
Віктор приречено глянув на неї.
Вона злякано глипнула по сусідніх сидіннях, шукаючи підтримки.
— Сьома дев’ятнадцять.
Нутрощі зав’язалися морським вузлом, у свідомості спалахнув образ чорної стіни, що погрожувала впасти і розчавити його вщент.
— Як тебе звати?
— Що?
Він схопився з місця, наліг на дівчину, носом майже торкаючись її щоки. Вона заціпеніла, зблідла. Хтось обурено його окрикнув.
— Надя.
Потужний шквал увірвався до маршрутки, на дрібні осколки трощачи скло. Кривий брудний уламок увігнався Віктору в шию, простромив плоть і застряг у трахеї. Він захарчав і сповз на підлогу.
Дівчина хотіла закричати, але не встигла: буревій підхопив автобус, мов консервну бляшанку і пожбурив в товсту акацію, неначе професійний пітчер кинув м’яча. Машина згорнулася навколо стовбура підковою, але старе дерево витримало, лише трохи похилилося. Проте ненадовго.
Повітряні потоки неймовірної сили змітали автомобілі, руйнували будівлі, підіймали на величезну висоту дерево, бетон та метал, мов сміття, а потім розкидали увсебіч. Велетенські хвилі прасували сушу, ковтаючи те, що не встигли розтрощити урагани.
Руйнація була страшною. Як апогей усіх всесвітніх катастроф.
Повставала вода, кришилася земля, розверзалися пекельні ущелини.
Планета стогнала, не витримуючи такої наруги. А десь у її лоні, цяткою-мікробом ворушачись серед зґвалтованого простору, кричав у мікрофон безумний проповідник, і голос його здавався знайомим.
***
У незримості дещо ворухнулося. Те, що було більше за планету, хоча насправді не мало розміру. Те, що існувало поза межами простору та часу, не мало ні форми, ні розуму. Чиї невидимі кінцівки обволікали Землю, пульсуючи, всотуючи життєдайні потоки.
Своїми неіснуючими очима воно спостерігало, як з поверхні, генеровані зарядом ядра, піднімаються міріади тонких ниток, всередині яких пульсує сила хаосу, ектоплазма руйнувань. Воно жадібно поглинало ці зіткані з мізерних енергетичних сплесків потоки, що в сукупності нагадували буремну річку, зібрану з краплин.
Воно не знало подібних аналогій. Єдине, чим оперувала ця неземна сутність — це категорії створення, існування й знищення. І саме останнє давало йому необхідні харчі.
Біль втрати, страх смерті, відчай, крик безнадії, божевільне забуття — все це акумулювалося в його щупальцях, які незліченним числом протягнулися в біосферу. Воно навіть не підозрювало про існування живих істот там, внизу, адже такі явища як життя та смерть були йому невідомі. Древній інстинкт спонукав діяти так, а не інакше, ось уже цілу вічність.
Воно практично наситилося, тому обважніле неіснуюче тіло рухалося з неохотою, не бажало витрачати силу на сепарацію, а тим більше — на часове відновлення. Й так багато енергії пішло на перезавантаження, хоча такого поняття, як час, для нього не існувало. На відміну від тих, хто давав йому харчування. Інстинкт диктував, що життя на землі необхідно зберегти. Відсутність здатності мислити не приводили його до думки, що життя може самознищитися і без його участі. Воно не вміло думати.
Від зітхання космічним простором пробігли брижі. Воно завмерло на деякий час. У Києві пробила перша хвилина на четверту.
***
Віктор прокинувся, різко сів у ліжку, розкидаючи бризки поту.
Пройшов до ванної, глянув на своє відображення. Нахилився, прочесав пальцями чуприну. Срібні нитки мережили його ще вчора смоляно-чорне волосся.
Він потер шию, втомлено хруснув хребцями. Що могло йому наснитися такого жаского? Всередині наче бурулька застрягла. Але він нічогісінько не пам’ятав.
Знову ліг, заплющив очі, спробував заснути. Адже через кілька годин на роботу. Не можна запізнюватися. А ще його не покидало передчуття: має дещо відбутися.
Щось хороше.
Рассказ открыт для комментариев