06:14 07.08.2017
Вітаємо переможців!

1 Фурзикова af006 Участковый
2 Левченко Татьяна af029 Мундштук
3 ЧучундрУА af018 Вискал Уробороса


06:39 23.07.2017
Сегодня, в 17.00 заканчивается приём работ на конкурс. Пожалуйста, не оставляйте отправку рассказа на последнюю минуту.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №43 (лето 17) Фінал

Автор: Юлес Скела Количество символов: 19133
Конкурс №43 (лето 17) Фінал
рассказ открыт для комментариев

af024 Маленька Принцеса


    Це лише тепер, сидячи під зоряним небом посеред марсіанської пустелі, я нарешті все розумію і пам’ятаю. А тоді... Та й зараз, з усім цим усвідомленням, я й гадки не маю, як воно буде далі...
    
    * * *
    
    Що й казати – така вже доля контрабандиста. Рано чи пізно ти обов’язково зіткнешся з патрулем на кордоні Карантинної зони. Саме це зі мною і трапилось. Я своєчасно не помітив патрульні катери, і це дозволило їм досить близько підійти до моєї яхти, щоби накинути на неї стазис-аркан. Майже. Я все ж таки встиг вирватися і, хоч і з паралізованими маневровими, рвонути убік Марса. А крихітка моя, щоб ви знали, не якась там “сушка” чи “тушка”. Автентичний АН “Гепард” із форсованою “моторсіччю”. Навіть коли кульгає, бігає так, що куди там тим патрульним! І якщо встигнути залягти на дно марсіанського каньйону – залишиться шанс уникнути знайомства із представниками Закону. Нишпорити занадто ретельно вони не наважаться – сам Марс уже знаходиться в зоні Карантину. Тому затримуватися надовго для них все ж таки трішечки лячно.
    Опритомнівши після «м’якої посадки», я насамперед подався до ілюмінатора. Яхта лежала на пустельному дні каньйону, занурившись носом у піщану дюну. Добре, що сюди нанесло стільки піску! Потім я прогнав діагностику. Так, маневрові двигуни мертві. А спробувати злетіти без них було б самогубством. Доведеться ще розібратися, що там з ними не так, та навряд чи мені вдасться полагодити їх самотужки в польових умовах з наявним ремонтним інструментарієм. Краще буде зв’язатися з якоюсь базою з тих, що ще залишились на берегах Великих Озер. Марсіани будуть раді допомогти, особливо з огляду на те, чим набитий мій трюм. Контрабандні продукти та напої мають їх дуже втішити.
    Але зв’язок також не подавав ознак життя. Ось це вже зовсім кепсько. Запасів провіанту в трюмі вистачить, звісно, надовго. А потім? Зв’язок треба буде полагодити будь-що, бо інакше звідси не вибратися. Та скоріш за все, заспокоював я себе, це має бути несуттєве зовнішнє пошкодження внаслідок аварійної посадки. Із цим я повинен упоратися. Тож, прихопивши валізу з інструментами, я виперся назовні.
    Дякувати богам Усесвіту, що до Карантину терраформатори встигли забезпечити Марс пристойною атмосферою. З іншим, шкода, забарилися, хіба що зона Великих Озер… Та тепер, без потужної підтримки Землі, там теж невдовзі все прийде в занепад.
    Кинувши валізу на пісок, я вдихнув на повні груди й озирнувся. Пустеля – величне видовище, що зачаровує, наче погляд вічності. Навкруги розкинулися піщані дюни, а з двох боків руді кам’яні стіни каньйону спиналися високо в небо, ніби намагаючись там зімкнутися. Хочеш роздивитися вузьку смужку бузкового неба – стережися, не скрути собі шию.
    Поспішати потреби не було – якщо обладнання зв’язку можна полагодити, то я це встигну зробити сотні разів перш ніж скінчаться припаси. Якщо ж ні… Не хотілося думати про найгірше. Я сів на пісок, прихилившись спиною до ще теплої обшивки яхти, дістав електронну сигару і задимів, насолоджуючись довколишнім пейзажем та заспокоюючи нерви. Самотність завжди допомагає привести до ладу думки, а заразом і психіку…
    – Привіт! Пограєш зі мною?
    
    * * *
    
    Від несподіванки я здригнувся і впустив сигару. Тонкий дитячий голосок пролунав серед марсіанської пустелі настільки неочікувано й недоречно, що змусив мене на секунду заклякнути, витріщивши очі. Від ступору мене врятувало те, що я поперхнувся паром і закашлявся. Озирнувшись на голос, я побачив темношкіре дівчисько років шести-семи в легкому помаранчевому комбінезончику, типовому для мешканців баз, але не дуже придатному для далеких подорожей пустелею. З-за вух дитини кумедними ріжками стирчали дві коротенькі чорні косички.
    – То ти пограєш зі мною? – перепитала дівчинка, нахиливши вбік голівку і свердлячи мене величезними карими оченятами.
    – Ти звідки тут? – рвучко схопившись на ноги, я почав озиратися. – Де дорослі?
    – Я сама, – безтурботно відповіла дівчинка, зосереджено колупаючи пальцем пісок.
    Подумки махнувши рукою на дитячі пустощі, я рушив в обхід яхти, роздивляючись довкола і навіть оглядаючи стіни каньйону. Жодних слідів чиєїсь присутності. Дивно. Звідки ж взялась ця дитина? Завершивши обхід, я знайшов дівча на тому ж місці за тією ж самою справою. Підійшовши ближче, я запитав якомога спокійніше:
    – А як тебе звати, принцесо? Мене – Антон.
    – Принцеса, – не підводячи голови відповіла дівчинка, продовжуючи виводити на піску химерні візерунки.
    – Ну гаразд, Принцесо, а де ж твої дорослі? Тобто, де твої батьки?
    Дівчинка на мить відірвалась від свого заняття, звела очі догори і відповіла, тицнувши пальцем у небо:
    – Там... – і додала вже вимогливо: – То ти будеш зі мною грати чи ні?
    Я набрав повні груди повітря. Щоб отримати хоч якийсь результат треба було залишатися спокійним. Терпіння й стриманість.
    – Гаразд, я обов’язково пограю з тобою, але за однієї умови – ти спочатку докладно мені розповіси, як ти тут опинилась.
    – Прилетіла, а ти? Ти теж прилетів?
    – Так, ось на цьому, – я поплескав долонею по обшивці яхти. – А ти на чому?
    – То воно вміє літати? – здивовано перепитала Принцеса, ігноруючи моє запитання. – Воно ж неживе!
    – Так, – скривився я. – Наразі неживе. Але ще кілька годин тому... А на чому ж ти прилетіла?
    – Ні на чому. Просто так прилетіла. Навіщо мені щось?.. То ми гратимемо чи ні?
    – Стривай-стривай, я ще не все зрозумів... А скажи-но мені, Принцесо, а звідки саме ти прилетіла? З бази на Великих Озерах?
    Дівчинка знову звела очі до неба.
    – Ні. Там... З астероїду. Він найбільший!
    – То ти з церерської бази? Довго, мабуть, летіла?
    – Ні, літати зовсім не довго, – вона легенько підкинула невеличкий камінець. – Хоп, і ти вже тут!
    – Але ж людина не може долетіти з Церери до Марса без нічого. Без корабля, без скафандра. Чи ти не людина?
    – Я дівчинка! – сердито вигукнула Принцеса і жбурнула в мене цілу жменю піску.
    Я відчув, що опинився у тупику. Як змусити це чудернацьке дівчисько розповісти мені хоча б щось виразне?
    – А ти покажеш мені, як ти літаєш? Можеш, наприклад, перелетіти ось на той уступ, – я вказав Принцесі вбік скелястої стіни каньйону. “Зараз я тебе виведу на чисту воду!”
    Але відповіді я не отримав. Замість того дитина просто зникла. А там, куди я щойно вказував пальцем, на темно-рудій кам’яній стіні з’явилась яскрава помаранчева цятка.
    
    * * *
    
    – Як ти це робиш?
    Ми сиділи просто на піску біля моєї яхти. Маленька Принцеса зосереджено розкреслювала пісочницю на клітини викруткою з моєї валізи. Ми збиралися грати в хрестики-нулики до п’яти. На Землі ця гра, здається, звалась рендзю. Тільки ми домовились грати на безмежному полі.
    – Просто літаю.
    – Тобто – просто зникаєш тут і з’являєшся там?
    Звісно, я в це не вірив. Люди не володіють телепортацією. Хіба що у фантастичній літературі. Навіть наукові підвалини під теорією телепортації виглядають більш ніж сумнівно.
    – Ні, ну як же ти не розумієш! Не можна просто зникнути і просто з’явитись. Треба обов’язково подолати весь шлях... Ну що, я починаю? Ось мій хрестик. Твоя черга.
    – Але ж як можна перетнути вакуум без скафандра? – я продовжував бездумно ставити свої нулики довкола її хрестиків. – Та й з якою ж швидкістю треба рухатись, щоб подорож не стала занадто довгою і нудною?
    – Яка ще швидкість?
    – Ну як це яка? Та, що відстань поділити на час. Щоб подолати велику відстань за короткий час треба мати високу швидкість.
    – Нісенітниця! – безапеляційно заявила Принцеса, ставлячи черговий хрестик. – І чому дорослі завжди так наполегливо чіпляються за усілякі дурниці? Час і відстань – це одне й те саме. Якщо одне поділити на інше – отримаєш свій нулик. І до чого тоді та твоя швидкість?
    – Але як же...
    – Я виграла – задоволено перебила мене Принцеса, з’єднуючи п’ять хрестиків однією лінією. Потім, сумно зітхнувши, наче над тупеньким учнем, поблажливо проголосила:
    – Гаразд, що з тобою поробиш, дивись.
    І вона осторонь від ігрової шахівниці накреслила дві паралельні лінії.
    – Ти знаходишся ось тут. А тобі потрібно сюди, на інший берег. А посередині – потік часу. Якщо ти перепливаєш потік упоперек, він тебе зносить і ти опиняєшся ось тут, – на “протилежному березі” з’явилась іще одна точка. – Оця різниця – Принцеса з’єднала точки лінією – і становить витрачений на подорож час. Але якщо плисти навскіс, трохи проти течії, то опинишся саме тут, – вона тицьнула викруткою у першу точку. – І немає ніякої різниці в часі. І швидкості теж ніякої немає. Є тільки витрати енергії... Ну що, граємо наново?
    Я автоматично кивнув головою, зачаровано втупившись в дитячу/недитячу схему. За стилем викладення – цілком дитяча. За глибиною... Ця дитина не тільки літає. Вона ще й вундеркінд!
    Тим часом Принцеса витерла попередню і накреслила нову шахівницю. Перебуваючи під враженням від почутої лекції, я машинально програв і наступну партію.
    – Граємо ще?
    – Ні, так не цікаво, коли ніхто нічого не виграє. Давай зробимо ставки. Той, хто програє – має відверто і чесно відповісти на всі запитання переможця. Ти згодна?
    “Зрештою, що я втрачаю?”
    Принцеса посміхнулась:
    – Чудово! Так навіть цікавіше!
    Цього разу я мав тверду мотивацію на виграш, тому й зосередився на грі, не відволікаючись на сторонні думки і балачки. Кілька разів нам довелось домальовувати сітку, щоб продовжити гру. Врешті-решт мені таки вдалося вистроїти лінію з п’яти нуликів. Я тріумфував!
    – Ну що, я виграв! Тепер ти мусиш відповісти на всі мої запитання. Скажи-но, ти можеш злітати до Великих Озер і покликати людей на допомогу?
    – Можу, але навіщо? – сердито відповіла Принцеса. Надуті губки явно вказували, що вона ображена на мене за свою поразку.
    – Як це навіщо? Щоб мене урятувати!
    – Ти ж лише одна маленька частинка. Одна з багатьох мільярдів. Людство не постраждає, якщо тебе не стане. Я б цього не стала робити навіть заради своєї однієї частинки...
    
    * * *
    
    Я сидів ошелешений такою прагматичною безжальністю і байдужістю. Як таке може існувати в цій дитячій голівці? Так і кортіло сказати: “Ну й лети собі світ за очі і не заважай мені лагодити мій корабель.” Але я стримався. Доки вона тут – це шанс, який треба спробувати використати.
    – Скажи, а давно ти вмієш літати?
    Маленька Принцеса вперто мовчала.
    – Ти повинна мені відповідати, пам’ятаєш?
    – Мені складно відповісти. Недавно... І давно. Одна моя частина літає давно – відтоді як виникла. Інша – недавно, від моменту дослідження.
    – Якого дослідження? Які частини?
    Принцеса сиділа нерухомо, зосереджено дивлячись кудись у простір, повз мене.
    – Одна Я існую дуже давно. Я складаюсь із багатьох часточок, не знаю як їх назвати. Вони не живі й нерозумні. Але вкупі я маю розум. Я досліджую Всесвіт. А найцікавіше – досліджувати життя. Воно таке різне, таке мінливе, таке чудове! Щоб дослідити якесь життя я стаю ним. Мої часточки вивчають часточки життя й замінюють його. Цього разу я вперше зіткнулася з життям, що має розум. Так само, як і я. І тепер – я дівчинка, яка вміє літати і має дві пам’яті... Ти отримав свої відповіді?
    – Стривай, а що сталося з тією дитиною, яку ти дослідила?
    – З тієї речовини утворилася нова колонія часточок, яка помандрувала далі теж вивчати Всесвіт.
    Я відчув, як спиною побігли мурашки, а руки почали тремтіти.
    – Ти що її вбила?!
    – Ні, я її дослідила, – здивовано відповіла Принцеса, явно перелякана моїми емоціями. – Вона жива. Я – це вона. Вона – це я.
    – Ні, ти її з’їла! – горлав я. – Перетравила й народила ще одного монстра, такого як сама! Досліджувати – не означає їсти!
    І без того великі карі очі Принцеси стали ще більше.
    – А як же іще?.. Це ж одне й те саме... Люди теж їдять... Хіба можна задовольнити голод пізнання лише виглядом чи запахом?
    Мне почало трусити. Якась розумна колонія вірусів з’їла дитину і вважає, що так і треба!
    – Ти ж убила не просто життя! Ти вбила розумне життя!
    – Але ж я не зашкодила людству... Лише одна часточка з мільярдів...
    Раптом я зупинився і припинив труситись. Я усвідомив, що розмовляю не з людиною, як би вона не була схожа на звичайну дівчинку.
    – Слухай-но ти, розумнице... Ти складаєшся з мільярдів нерозумних неживих часточок. І кожну з них окремо тобі не шкода. А людство – навпаки, нехай в цілому і не дуже розумне, складається з живих і розумних істот, кожна з яких хоче жити. Порівнюй себе не з людством, а з людиною. Кожен з нас, як і ти, складається з нерозумних клітин. Одну не шкода. Але ти вбила не одну, а всіх! А всі вони разом були дитиною, яка хотіла і мала б жити!
    Від мого крику у великих очах Принцеси бриніли сльози.
    – Але ж вона... Я... Мені сподобалось. Я тепер вмію літати... Якби я злякалась чи була проти того перетворення, я б повернулась у ту мить і все б виправила...
    – То зроби це зараз! – вигукнув я, ще не зовсім опанувавши роздратування. – Ні, зачекай. Спершу зганяй до людей на Великих Озерах. Мені потрібна їх допомога. Скажи, що я щедро розрахуюсь харчами... Але потім обов’язково – мухою до тієї дитини!
    
    * * *
    
    І знову я не отримав відповіді. Принцеса миттєво зникла. І що тепер думати? Чи виконає вона мої настанови, чи просто образилась і попрямує собі далі досліджувати Всесвіт? У будь-якому разі я її більше не побачу. Що мені тепер залишається? Можна сидіти й чекати допомоги, та чи прийде вона? А можна нарешті зайнятися справою – спробувати полагодити систему зв’язку.
    Але щойно я вхопив валізу з інструментом, як Принцеса знову з’явилась просто переді мною. В її очах, як і раніше, бриніли сльози.
    – Що, не вийшло? Занадто швидко ти повернулась... Та ні, що це я! Тобі ж-бо швидкість і час – дитячі пустощі! Тоді що, не вийшло проти течії?
    – Ти злий, – ображено зауважила Принцеса. – Щодо тебе – я покликала допомогу. Але якби в мене вийшло з дівчинкою – я б цього не змогла.
    – Цікаво, чому це?
    – Якби мені вдалося, я б не стала такою, як зараз і нікому було б злітати по допомогу до Великих Озер.
    – Гаразд, припустимо. Але найголовніше тобі не вдалося. Чому?
    – Ну я не знаю, як же тобі пояснити, – відповіла Принцеса зі страдальницьким виразом обличчя. – Все наче ходить по колу, але вивертається...
    – Як стрічка Мьобіуса? – вихопилось у мене як перша-ліпша асоціація, але помітивши запитливо задерті брови дитини, я прикусив губу: – Забудь. Продовжуй, будь ласка.
    Принцеса на хвилинку замислилась. А потім почала повільно промовляти, виводячи пальцем вісімку на піску:
    – Щоб скасувати дослідження... я тодішня маю бути проти нього... А для цього... я маю зустрітися з тобою... Але я не зустрічаюсь із тобою, якщо дослідження не відбувається... І тоді я знову погоджуюсь на перетворення... і знову зустрічаюсь з тобою... Знаєш, як я втомилася?
    – Шкода... – тільки й зміг зітхнути я, заглиблюючись у сумні роздуми. Невже нічого не можна змінити?
    Наче прочитавши мої думки, Принцеса почала розмірковувати вголос:
    – От якби ти мені зустрівся тоді... коли зустрілись мої обидві я...
    Раптове осяяння промайнуло в моїй голові, викликавши захват, який одразу ж згас. Скоро має надійти допомога. Мене буде врятовано...
    Великі дитячі оченята з надією свердлили мене, немов благали про щось. Мене, дорослого. Космача-контрабандиста без принципів і докорів сумління. Чому ж це мене так зворушує? Якась неправильна в мене реакція...
    
    * * *
    
    Дивне відчуття... Ти нібито одночасно живий і неживий. Смертний і безсмертний. Тебе можна вбити, але сам ти не старієш і ніколи не помреш. Незвично. І пам’ять... Їх дійсно дві. Ба ні, тепер навіть три. Та ще й розвіялися блоки, що заважали пригадати, ким я був насправді. Тепер я все розумію. Пригадую, як мене викликав шеф.
    – Ти, Антоше, звісно, дещо знаєш про Карантин?
    – А як же. В Поясі астероїдів почали зникати люди...
    – Авжеж, але головного ти, як і більшість, не знаєш. Люди зникають – це типово для першопрохідців. Ніхто б не здіймав такого галасу. Та якось один зі зниклих з’явився на марсіанській базі і почав розповідати. Про те, що з ним сталося. А ті бовдури замість того, щоб розпитати докладніше, спробували його затримати. А він узяв і просто зник. Отак собі розчинився і все... Із того, що він устиг розповісти, науковці вивели, що людину атакує дуже агресивний вірус, котрий швидко її знищує і повністю собою дублює. Вони назвали його “Екзоп’юра”. І наполягли на оголошенні Карантину. Не лише на Поясі, а й на Марсі також... Іще така особливість – вірус нападає на усамітнених осіб, так би мовити, без свідків... Наразі в зоні Карантину чергує декілька наших агентів, періодично усамітнюючись. Ловимо, так би мовити “на живця”. Звісно, з усіма пересторогами. В кожного з них є портативний генератор стазису. Але досі – жодних атак. А тим часом люди продовжують зникати. Аналітики вважають, що Екзоп’юра якимось чином відчуває, що на неї полюють. Тож прийнято рішення використати агента “втемну”.
    – Якщо ви збираєтесь доручити це мені, то я не розумію, як це зробити “втемну”?
    – Усе, що стосується твоєї служби, наші енелпішники заблокують, а натомість запишуть тобі легенду цивільної людини, яка ні сном ні духом про твоє завдання. Твій корабель буде оснащено потужним стазис-генератором. Коли почнеться атака, в тебе спрацює нлп-код і ти натиснеш на певну кнопку наручного органайзера. Нам піде сигнал і одночасно в кораблі і в десяти-двадцяти метрах назовні згенерується стазис... Ми тебе витягнемо, хлопче... Хоча певні ризики, звісно, існують... Тож я не наполягаю, ти можеш відмовитись.
    Еге ж, а заразом відмовитись від кар’єри. Навіщо тоді було йти до лав Служби Зовнішньої Безпеки? Я ж-бо завжди знав, що служба тут – справа небезпечна й ризикована...
    Тепер це все здається навіть трішечки смішним. Принаймні у порівнянні з тим, що на мене чекає – далекі зорі й планети з їх таємницями і найцікавішим, що тільки можна досліджувати – життям у всьому його розмаїтті. Мабуть, саме це й пересилило той клятий нлп-код і не дозволило мені натиснути на кнопку. А може, мене зупинило те, що існує більш важлива і нагальна справа? Та як би там не було, все ж таки треба дещо зробити для цього кумедного і часом недолугого суспільства розумного життя.
    Я сідаю в крісло пілота й починаю готувати до відправлення файл з відеореєстрацієй усього, що тут відбулося. Ще й додаю свої коментарі, щоб їм там легше було зрозуміти. Нехай вивчають, аби тільки не препарували. Сміюсь і відправляю файл шефові. Досліджуй, старий.
    Чекати на відповідь за десять хвилин – довго і не цікаво. Зринаю на край каньйону. Тут краще видно весь зоряний купол над нічним Марсом. Весь безмежний Всесвіт переді мною як на долоні. Вірніше, його половина. Половина від нескінченності. Знову сміюсь. Як же кортить просто зараз поринути туди...
    Та ні, є певне зобов’язання, що його конче треба виконати. Маленька Принцеса не повинна ставати жертвою досліду. Вона ще дитина, і їй зарано робити такий складний свідомий вибір між смертним життям і безсмертним нежиттям. Нехай спершу в неї буде дитинство, а обиратиме вже коли подорослішає. А я попрямую до зірок уже після того, як відмовлю Екзоп’юру (себе?) досліджувати Принцесу. Якщо, звісно, після цього від мене хоч щось залишиться. А може, історія зробить різкий поворот, і вірус, пройшовши повз дівчинку, попрямує собі далі? І я з ним уже ніколи не зустрінусь... Чи зустрінусь і зловлю його у пастку? І прощавай мандрівка до зірок...
    Внизу, на дні каньйону яскраво спалахує, а через секунду долинає гуркіт вибуху. Ось і відповіді дочекався! Я знову сміюсь. Які ж ми люди, все ж таки цікаві та кумедні створіння!
    Та менше з тим. Піднімаю очі до зірок. Мені час туди, на Цереру. І трішечки проти течії. Що б там не було, але я маю це зробити.
    Бо ми ж у відповіді за тих, кого дослідили...   

  Время приёма: 20:11 16.07.2017