17:18 22.10.2017
Начался первый тур 44-ого конкурса.
Судейские бюллетени нужно отправить до 29-ого октября 17.00.


06:14 07.08.2017
Вітаємо переможців!

1 Фурзикова af006 Участковый
2 Левченко Татьяна af029 Мундштук
3 ЧучундрУА af018 Вискал Уробороса


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №44 осень 17) Первый тур

Автор: ЧучундрУА Количество символов: 23500
Конкурс №43 (лето 17) Фінал
рассказ открыт для комментариев

af018 Вискал Уробороса


    

    – Не боїшся? – питаю я Ульріха, мерзлякувато щулячись у скафандрі.
    – Ще й як боюся, – відказує той, і мені мимоволі стає смішно.
    Погодьтеся, почути таке зізнання від двометрового кошлатого бецмана, котрий ще два дні тому під «Політ валькірій» виписував мертві петлі серед блискавиць десь над Праєвразією, а потім із реготом пікував униз, розганяючи над морськими затоками гірчично-жовтих орнітохейрів, вельми кумедно. Та я вірив, що він каже правду. Нам усім було з біса лячно. Того, що чекало нас попереду. Бо він нього залежало те, що чекало нас позаду. Чи, може, навпаки? З цими часовими парадоксами важко щось стверджувати напевне.
    Ми з Ульріхом стоїмо на нерівному майданчику серед дикого кам’яного бескеття, тьмаво окропленого ріденьким світінням Праземлі, котра виглядає звідси не більшою від баскетбольного м’яча. Гострі скелі довкола полискують рожевим та багровим. Відразу за нами на тлі пливучих зоряних стовпищ бовваніє озія темпоратора. Там нас чекає Рама Сінгх.
    Попереду, над зубчастим близьким обрієм, висить величезна рогата мушля, поцяткована білими сліпучими вогнями. Це їхня вімана, як жартома охрестив Рама чужий корабель.
    Віддалік, метрів за сорок, стоять вони. П’ятеро, у сріблясто-матових, мовби вкритих інеєм балахонах. Вищі від людей, цибаті й, здається, мають хвости. Ходять якось дивно, і не лише через мізерне місцеве тяжіння. Рама вважає, що в них більше суглобів на ногах, але роздивитися заважають кляті балахони.
    В руках у чужинців довгі металеві палиці без видимих деталей. Можливо, зброя, хоч не виключено, що прості штоки.
    Наші руки порожні. Захищатися в разі чого нам нема чим.
    Що робити, ми не знаємо.
    І вони не знають.
    Але розійтися просто так ми не можемо.
    Бо інакше станеться непоправне.
     
    Коли Никифор Кимичейвун стверджував, що відкриття ним теорії темпорального проколу є чистісінькою випадковістю, йому вірили всі, хоча за плечима вченого були роки виснажливої теоретичної роботи й небезпечних експериментів.
    Коли тридцять років по тому поблизу орбіти Землі, над площиною екліптики, вдалося пробити перший Т-прохід, фахівці назвали цей експеримент «звершенням на межі ймовірного». Хоча між собою шепотілися, що згідно з усіма відомими законами фізики все мало закінчитися грандіозним пшиком. Подальші розрахунки показали, що для отримання активної «ополонки» потрібно було вдвічі більше енергії, ніж тоді було в розпорядженні дослідників. Звідки вона взялася, ніхто пояснити так і не зміг. Епохальну подію також списали на щасливу випадковість, хоч у це й мало вірилося.
    Але коли вдалося встановити, що мандрувати можна тільки у строго обмежений часовий проміжок, навіть дурневі стало ясно, що все це невипадково. Досяжними чомусь виявилися лише кілька діб у епоху, віддалену від сучасної на шістдесят п’ять мільйонів років. Ніяких вояжів у майбутнє. Жодних коригувань історії. Виглядало, що або люди зіткнулися зі ще не відомим законом природи, який унеможливлював різного роду хроноклазми, або в усьому можна вбачати чиюсь розумну волю.
    Бурхливі дискусії з даного питання, круто замішані на містиці, саєнтології чи махровому атеїзмі, звісно, не давали жодних результатів. Люди вправлялися в казуїстиці, лоскотали власну фантазію й відточували розум, але майже не наблизилися до розуміння суті проблеми. Були, щоправда, й деякі тверезі здогадки, але для їх підтвердження знадобилося ще майже півстоліття й перша пілотована експедиція в минуле.
    Експедиція, яка перевернула світоглядні підвалини й остаточно довела, що випадковостям у Всесвіті не місце. А заразом – що людство таки стоїть на березі неозорого океану й намагається вичерпати його пригорщами.
     
    Тільки-но проявившись у мінус-часі, ми виявили, що опинилися в дивному сусідстві.
    – Хлопці, в нас гості, – нервово кашлянув Рама.
    Ми подивилися на величезний, поблискуючий ажурним мереживом утвір, що повагом обертався у проймах екранів далеко осторонь, і навіть не здивувалися. Спочатку.
    Я підступив до Рами ззаду й лагідно взяв його руки в захват.
    – Зізнавайся, вражий сину, в чому тут каверза?
    Проти сподівання, Рама не відправив мене політати одним зі свої прийомчиків, а лише фаталістично зітхнув.
    – Хтозна. Теорія темпорації не може наразі описати всіх побічних ефектів переходу. На те вона й теорія.
    Утвір найбільше нагадував асиметричну павутину, зіткану зі світляного туману. Попервах виглядало, що це матеріальне тіло, але потім, мовби під дією сонячного вітру, дивний об’єкт «збрижився», частина його фактури злилася в перлисті хмарки, частина почала розлазитися врізнобіч розкошланим «прядивом», кінчики якого все стоншувалися, сходячи нанівець. За хвилину павутина перетворилася на подобу подертої ряднини й продовжувала повагом бгатися у щось на кшталт жужми сяючого повісма.
    – Гадаю, це хмара іонізованої плазми, – осяяло мене. – Сонце приготувало нам нівроку гарячий прийом.
    – Може, то дідьки не припізнилися по наші блюзнірські душі, га? – припустив Ульріх, чухаючи бороду. – А я ще не готовий, от халепа.
    – Чи янголи? – не згодився я.
    – Один чорт…
    – Позаяк більше конструктиву не передбачається, – буркнув Рама, всідаючись до приладів, – пропоную занести явище до категорії НВОС.
    – І як сіє тлумачиться?
    – Просто: не вір очам своїм.
    Ульріх милостиво кивнув:
    – Що ж, хай буде так!
    – Амінь! – докинув і я грошика в скарбничку хорошого настрою.
    Тоді ми не вділили «павутині» належної уваги, дозволивши зникнути поміж незнайомих сузір’їв.
    А потім побачили Праземлю й тимчасово забули про все на світі.
     
    Наша стара, чи молода – залежить від точки зору спостерігача, – планета таки виявилася меншою, ніж її знали ми. Вочевидь, було раціональне зерно в так званій гідратній моделі Землі. До часу появи людей вона розрослася чи не вдвічі.
    На майбутній колисці людства добігав кінця мезозой. Праматерики Лавразія й Гондвана саме розкололися на континенти, що за обрисами лише віддалено нагадували сучасні. Їхні берегові лінії були цілком іншими, затоки клинами заходили глибоко в суходіл. А безліч островів у праокеані Тетіс робили лик Праземлі й зовсім невпізнанним. Особливо збивала з пантелику Індія, що лежала собі опрічно між Африкою та Австралією.
    В атмосфері виявилося значно більше кисню – адже практично вся суша була вкрита лісами хвойних та покритонасінних рослин. А ще спостерігався явний надмір атмосферної електрики – місцеві грози зробили б честь навіть венеріанським бурям! То тут, то там на поверхні спалахували грандіозні пожежі. На нічній півкулі вони справляли враження гігантських освітлених мегаполісів.
    Та, звісно, до них ще лишалися мільйони років. Зараз Праземля була царством рептилій, а наші віддалені предки-ссавці ледь животіли під п’ятою динозаврів.
    Ми гарячково працювали, повсякчас пам’ятаючи, що в запасі маємо лише не цілих сто годин, за які слід було виконати безліч спостережень. Бо іншої нагоди могло й не випасти. По-перше, енергетичні запаси людства не безмежні, й нова експедиція сюди стане можливою лише через кілька років. А по-друге, незрозуміле зменшення терміну перебування в минулому (від першого Т-стрибка він щоразу скорочувався на шість годин) наштовхувало на думку, що Т-канал узагалі може якоїсь миті закритися безповоротно.
    Звісно, Праземля була лише одним із об’єктів досліджень. Головно нею займалися Рама та Ульріх. Поки темпоратор наближався й лягав на орбіту, вони вивчали її поверхню в телескоп, фотографували та картографували з допомогою зондів-автоматів. Згодом, використовуючи дослідницьку шлюпку, почали здійснювати польоти безпосередньо в атмосфері. Сідати на Праземлю було категорично заборонено, щоби звести до мінімуму ризик виникнення часових парадоксів. Тому їм доводилося вивчати багатющий рослинний і тваринний світ планети на відстані. Хлопці були від цього не в захваті, але що ж удієш – краще так, ніж ніяк!
    Я тим часом провадив астрофізичні розвідки. Досліджував процеси на Сонці, вів спостереження за планетами та зірками (за їх розміщенням потім планували уточнити геологічну шкалу часу).
    Та головний мій піддоглядний ще лише наближався. Наразі він не був видимий простим оком, хоча прилади вже локалізували його й не випускали з поля зору. Обчисливши швидкість руху, я визначив, що наше рандеву відбудеться через дві доби. А ще через добу ми матимемо нагоду першими з людей спостерігати одну з найграндіозніших планетарних катастроф, яка різко змінила хід земної еволюції.
    До Праземлі невмолимо підкрадався він – Янгол Смерті, знаний як «демон кліщів».
    І водночас – «хрещений батько» гомо сапієнса.
    Чикшулуб.
     
    Про те, що з Чикшулубом щось негаразд, стало ясно через добу.
    Вже давно вчені визначили, що тіло, яке впало на Землю шістдесят п’ять мільйонів років тому й залишило по собі гігантський кратер на півострові Юкатан, було астероїдом завбільшки майже десять кілометрів. Енергія удару дорівнювала сто тисячам гігатонн у тротиловому еквіваленті. Землею прокотилось кілька сейсмічних хвиль, здійнялися височезні цунамі, прокинулися вулкани, спалахнули небачених масштабів пожежі. В атмосферу було викинуто величезну кількість пилу, сажі та чадного газу, що призвело до так званої «астероїдної зими» по всій планеті та, як результат, до загибелі п’ятдесяти відсотків земної біосфери. Зокрема відбулося масове вимирання динозаврів. Це страшне стихійне лихо, втім, несподівано відкрило нові можливості для розвитку ссавців, з яких через мільйони років виокремився розумний вид – ми, люди.
    Коли бортовий телескоп темпоратора нарешті розгледів астероїд, що стрімко летів до Праземлі, мене чекав сюрприз. Авжеж, тіло й справді вписувалося в десять кілометрів. Ось тільки воно не було єдиним, а складалося з трьох частин. Дві були гігантськими, третя – порівняно крихітною. Але та крихітка… світилася власним світлом і здійснювала незрозумілі переміщення поміж двох великих брил!
    – Що думаєте? – поцікавився я на імпровізованій нараді.
    – Те, що астероїд міг бути подвійним, припускали давно, – відказав Рама. – На дні Індійського океану є кратер Шива, що утворився в один час із Чикшулубом…
    – Нас більше цікавить третя частина цієї астероїдної системи, – дещо роздратовано кинув я.
    Рама ледь усміхнувся.
    – Знаю, що ти хочеш почути. Тільки чому не озвучиш це сам?
    – Він у нас з біса обережний, – фиркнув Ульріх. – Пильнує наукову репутацію. Адже теми, пов’язані з космічними прибульцями, в їхніх емпіреях є проявом кепського тону.
    – Облиш, – не дався я на глузи. – Питання надто серйозне. Я також підозрюю, що там є хтось чужий…
    – Але хто? – промимрив Рама задумливо.
    – Наша техніка відпадає. Отже, це не люди…
    Ульріх поскубав чуприну.
    – Я б зараз не вельми переймався, хто це. Мені більше цікавить, що вони там роблять. Каменюка ось-ось гепнеться на Землю!
    – Не факт, що там живі істоти. Може, автомат?
    – Може. Пошлімо-но сигнал – подивимося, що з цього вийде.
    – І на якій частоті? – іронічно спитав я.
    – Пропоную довжину хвилі двадцять один сантиметр, – відказав Рама. – Радіолінія випромінювання нейтрального атомарного водню – універсальна фізична величина у Всесвіті.
    – Щось SETI з нею не вельми пощастило, – з сумнівом похитав головою Ульріх.
    – То було в майбутньому, – засміявся Рама.
     
    Далі події помчали, мов схарапуджені коні.
    Нас почули майже відразу. З годину тривала нестерпна пауза, відтак – сигнал у відповідь! Водночас телескоп демонстрував, як маленький елемент астероїдної системи припинив свої еволюції й завмер нерухомо.
    Сумніву не було – ми зустріли інопланетний зореліт! Це виглядало неймовірним, тим більше в нашій ситуації, але годі було заперечувати очевидне. Всесвіт укотре довів, що він багатий на сюрпризи.
    – Жени програму контакту, – зашепотів мені в потилицю Ульріх.
    Дяка небу, що така програма, розроблена вже давно для першого контакту з іншим розумом, опинилася на темпораторі. Зазвичай нею споряджали комп’ютери космічних кораблів. Але оскільки пробити Т-прохід виявилося можливим лише у відкритому космосі, то й темпоратор був свого роду космольотом.
    Програма створювалася так, щоб у найкоротший термін налагодити процес спілкування між цілком різними розумними істотами. Звісно, діалог мав вийти вкрай недосконалим, але для початку цього мусило вистачити.
    Відправивши програму на Чикшулуб, ми схвильовано чекали.
    За десять хвилин прийшла відповідна передача – програма, багато в чому тотожна з нашою! Тепер справа була за комп’ютерами. Якщо вони зуміють розібратися в чужопланетних сигналах, ми зможемо вперше побалакати з братами по розуму!
     
    Комп’ютери не підвели.
    От тільки розмова вийшла не вельми зрозумілою.
    Вже перший обмін повідомленнями призвів до плутанини. У відповідь на координати Землі й Сонячної системи ми отримали… щось вельми схоже, майже ідентичне. Спочатку навіть подумалося, що нам переслали наше-таки повідомлення. Але деякі елементи все ж різнилися.
    – Виходить, вони також живуть на третій планеті жовтого карлика, що за своїми параметрами разюче подібна до Землі! – вигукнув Ульріх. – Доннер веттер, комп’ютер сказився!
    – Якщо подумати, це не так уже й неймовірно, – розсудив Рама. – Зона життя може бути схожою в зірок однакового спектрального класу.
    – Але стільки подібностей поспіль? – засумнівався я. – Наразі жодна з близьких зірок не підходить під даний опис.
    Ульріх раптом підхопився.
    – Слухайте, а може це – люди? Ні, не наші сучасники, а зі ще дальшого майбутнього!
    – Неймовірно, – заперечив я. – Ти знаєш Т-теорію, вона не дозволяє короткотривалі стрибки.
    – Теорія може помилятися!
    – Найпростіше спитати в них, – запропонував Рама.
    Та виявилося, що це не так просто. Ми довго билися над формулюванням питання, але нічого путнього не виходило. Як передати, скажімо, що ми з майбутнього, користуючись украй недосконалою машинною мовою?
    Врешті наш діалог із чужинцями звівся до обміну питаннями та відповідями й ще дужче заплутав нас.
    «Ви прибули здалеку?»
    «Так/ні».
    «Ви прибули з миром?»
    «Так».
    «Ви прибули задля контакту з нами?»
    «Так/ні».
    «Ви живі істоти?»
    «Так».
    Ми були в розпачі, бо й самі не отримували конкретної інформації, й мусили відповідати аналогічно. Власне, останнє питання Ульріх запропонував, щоби переконатися, що ми не балакаємо з автоматом. Відповідь його явно спантеличила.
    Безпредметна радіобалачка тривала б іще довго, якби на наступне питання раптом не надійшла відповідь, яка різнилася від нашої.
    «Ви прибули досліджувати?»
    Ми відповіли «Так», вони – «Так/ні».
    Ми дещо розгубилися, бо такого ніяк не чекали. Порадившись, вирішили тричі послати «Ви прибули…», сподіваючись, що на тому кінці здогадаються правильно.
    Відповідь була – мов обухом по голові:
    «Ми прибули знищувати».
    – Оце так! – видихнув Ульріх, падаючи в крісло. – Лише агресорів нам бракувало.
    – Стривай! – відмахнувся Рама. – Що тут знищувати, подумай сам?
    – А Землю!
    Рама заперечно похитав головою, але все ж передав:
    «Ви знищувати планету?»
    «Ми знищувати астероїд»…
     
    І ось ми тут. На Чикшулубі.
    Ми ще ні в чому до пуття не впевнені. Але всі факти свідчать на користь маячного припущення Рами, яке, однак, може виявитися слушним...
    Тоді, після заяви прибульців, він різко вимкнув зв’язок і поглянув на нас.
    – Ви зрозуміли?
    Ми вражено мовчали. Тоді Рама нетерпляче пояснив:
    – Вони прилетіли знищити Чикшулуб!
    – Навіщо? – ляпнув я.
    – Щоб урятувати динозаврів, хіба ж не очевидно? Мабуть, прибульці давно досліджують Праземлю. Й коли помітили, що їй загрожує, вирішили втрутитися.
    – Кляті космічні альтруїсти, – процідив Ульріх. – Кляті непрохані рятівники!
    – Гм, логічно, – змушений був визнати я. – Й навіть закономірно, якщо подумати. Ми б на їхньому місці вчинили так само.
    – Але це означає… Вони ж зітруть своїм втручанням епоху ссавців! І людство просто не виникне!
    – Хіба чужинці можуть здогадатися, за ким майбутнє? На Праземлі зараз царство рептилій. Ссавці займають одну з найнижчих ланок у харчовому ланцюзі, й ніяка перспектива їм поки що не світить.
    – То треба їм повідомити!
    – Як? І що? «Дайте більшості біосфери на цій планеті загинути, бо через мільйони років жалюгідні ссавці стануть нами й розмовлятимуть з вами»?
    – Ну… чому ж… можна щось придумати…
    – Може, й можна. Але поки ми думатимемо, наші гості ось-ось підірвуть астероїд і відлетять додому з почуттям виконаного обов’язку. Чи не вони-бо вже розкололи його?
    – То що ж робити? – заревів Ульріх безпорадно. – Таранити їхню чортопхайку, чи що?
    – Я знаю, що робити, – спокійно обірвав нас Рама. – Ми сядемо на Чикшулуб!
    – І? – не відразу втямили ми.
    – Чужинці не зможуть знищити нас. Вони розумні й, отже, гуманні. Лише так астероїд уціліє…
    – І ти в це віриш? – майже заридав Ульріх.
    Рама здвигнув плечем.
    – Однаково варіантів у нас катма. Варто спробувати.
    – Але ж темпоратор не пристосований для посадки, ти це чудово знаєш. Навіть якщо все закінчиться гаразд, ми ризикуємо не повернутися… – нагадав я.
    Рама жорстко відрізав:
    – Якщо переливатимемо з пустого в порожнє, нам узагалі не буде куди повертатися.
     
    Верхівки гір ураз наливаються білим жаром. Сходить Сонце. Все навколо затоплює сліпуче світло, від скель протягуються чорнильні тіні. Ми машинально опускаємо світлофільтри.
    – Щойно передали знову: «Відлітайте. Небезпека знищення», – каже Рама по радіо.
    Наша посадка на астероїд була для гостей повною несподіванкою. Вони-бо гадали, що ми проводимо звичайний маневр зближення. Ми впали на них, мов сніг на голову. Саме впали – темпоратор не вміє сідати, це машина простору. Довелося припнути його до скель кількома линвами. Та все ж ми боялися, що прибульці можуть якось зіштовхнути його з космічної каменюки, тому про всяк випадок вийшли самі. Це був жест відчаю, але що нам іще залишалося?
    – Передай тричі «Ні», – раджу я. – Грубо, зате зрозуміло.
    Насправді я не певен, чи їм таки зрозуміло. Мене б така поведінка гостей неабияк спантеличила. Як, як розтлумачити їм дати астероїдові спокій?
    – Як гадаєш, вони не образяться на рукоприкладство? – з надією питає Ульріх, стискаючи й розтискаючи кулаки.
    Я мовчу. Ульріх кокошиться, щоби приховати розгубленість. Він незгірш від мене знає, що в малому тяжінні астероїда двобою не вийде. Якщо дійде до сутички, можна розраховувати лише на кумедну штовханину. Заняття, не вельми гідне розумних істот.
    Зрештою, зчепитися завжди встигнемо. Хай іще попрацює дипломатія.
    Знову озивається Рама:
    – Передали тричі: «Небезпека. Мало часу. Відлітайте».
    – От же ж замололи, – ледь не спльовує в шолом Ульріх.
    – Я відповім так: «Знищення астероїда – знищення нас».
    – Валяй, – кажу я. – Хоч не певен, що це трактуватиметься однозначно.
    Так і стається. Негайно прийшла відповідь: «Ви – відлітайте – знищення астероїда».
    Я задумуюся, як вийти з цієї патової ситуації, неуважно спостерігаючи, як Сонце пнеться в зеніт, а з-за обрію вже випирає горб близнюка Чикшулуба – Шиви.
    – Гляньте, стара знайома! – раптом вигукує Рама.
    Ми помічаємо над поверхнею Шиви безформне полотнище вже баченої нами «павутини». Воно, здається, виростає, шириться навсібіч, при цьому стоншуючись і прозорішаючи.
    – Цікаво, це їхня мануфактура? – чуємо ми риторичне питання Ульріха.
    Навряд чи, «павутина» зовсім не подібна на «віману». «Мушля» все-таки матеріальна, тоді як полотнище радше нагадує якесь енергетичне поле.
    Чужинці також помічають «павутину», починають жваво жестикулювати. Що це означає, ми не знаємо.
    Втім, «павутина» зараз – усього лише елемент космічного інтер’єру, не більше. Нас знову обсідають тривожні думи про ситуацію, що склалася.
    – Спробуй-но передати так: «Знищення астероїда – планета – знищення нас», – пропонує знічев’я Ульріх. – І на цьому досить. Я вже всі мізки віддумав.
    Рама передає. Западає пауза, чужинці знову починають жестикулювати. Нараз один, найвищий, відкидає свою патерицю й рішуче крокує до нас.
    Ми з Ульріхом перезираємося, він поплескує мене по плечу й спокійно ступає назустріч прибульцеві.
    – Вони запитують: «Планета – ви?» Відповідаю ствердно, – повідомив Рама.
    – Зараз щось буде, – бурмочу я, весь напружившись.
    Дві постаті зійшлися, зупиняються за метр одна від одної. Роззираються. В цей час Шива заступає Сонце. Ульріх мовчки піднімає світлофільтр. Чужинець підносить руку до свого шолома, щось робить з ним. Непрозорий щиток ясніє. Ми бачимо глянсувату голову, вузькі зизі очі, широкий рот…
    – Майн ґотт, та це ж ящір! – не стримує вигуку Ульріх.
    Чужинець також виглядає вельми схвильованим. Він обережно торкається Ульріхового скафандра, тоді вказує рукою на Праземлю, на себе. Після паузи – на темпоратор, затим робить відштовхуючий жест.
    Негайно озивається Рама:
    – Вони кажуть: «Планета – ми. Знищення астероїда – планета – ми».
    – І як це зрозуміти?
    – Не знаю. Ульріху, це точно рептилія?
    – Точніше не буває! Слухайте, а може, це – розумні динозаври? Чи не проґавили ми на Праземлі цілу цивілізацію?
    – Маячня… – Рама зволікає. – Я передам так: «Планета – ми – час. Знищення астероїда – знищення нас».
    Прибульці відповідають якоюсь нісенітницею. Спочатку тричі повторюють за нами: «Планета – ми – час». Потім: «Знищення астероїда – ні – знищення нас».
    – Усе, глухий кут, – тихо ронить Рама. – Нам не збагнути одне одного. Занадто ми різні…
    – Чи, може, надто схожі? – вихоплюється в мене.
    Сам дивуючись своїй несподіваній здогадці, збентежено бурмочу:
    – Ульріх може й мати рацію. Принаймні, частково. А що, коли чужинці – такі самі мандрівники в часі? Може, вони направду з Землі? Але не з нашої, а з іншої…
    – З паралельного світу, чи що? – зацікавлюється Ульріх.
    – Атож! І коли вони виявили, що Праземлі загрожує астероїд, що динозаври можуть вимерти, то збагнули, що тоді загине й їхня майбутня цивілізація!
    – Незле як для спекулятивної теорії, – хвалить Рама. – Головне, багато що отримує пояснення. Ось тільки притягнуто все за довжелезні віслючі вуха.
    – Та хоч за кролячі! Усе стикується!
    – Якщо так, нам буде непереливки. Вибору в ящерів нема. Вони явно не бажають нам зла. Та ми становимо загрозу для їхнього світу. Й вони без вагань підуть на все задля врятування своєї цивілізації.
    – Вже йдуть, – оголошує Ульріх, весь підібравшись.
    Чужинці неквапом наближаються, тримаючи свої палиці напереваги.
    Що ж робити? Вбити нас не вб’ють, достатньо буде простої нейтралізації. Як-не-як, їх усе ж п’ятеро проти двох…
    І тут загорається «павутина» в нас над головами.
    Й світ осипається дощем крижаних скалок…
     
    Коли ми опритомніли, темпоратор дрейфував у відкритому космосі. Чужинці з їхньою віманою й дивна «павутина» кудись зникли. Осторонь виднілася величезна Праземля, й біля неї – сліпуче зернятко Чикшулуба.
    – Що, в дідька, сталося? – прохрипів Ульріх. – Я вже на тому світі?
    – Нічого в них не вийшло! – переможно закричав Рама. – Дивіться, астероїд уже досяг екзосфери!
    – Але чому? – здивувався я. – Перевага ж була на їхньому боці. Й чисельна, і, якщо чесно, моральна…
    Ми на якийсь час замовкли, не зводячи очей з планети, на якій ось-ось мала розігратися віковічна драма.
    – На думку спадає лише одне, – врешті промовив Рама, заплющуючи очі. – Якщо і ми, й вони прибули з майбутнього, та ще й із Землі, то виходить, що допіру реальність розгалузилася. Й пішла двома паралельними потоками. В одному з варіантів Чикшулуб упав, динозаври вимерли, й це дозволило врешті з’явитися людині. В другому – астероїдові не дали впасти, динозаври вижили і з часом якийсь із видів рептилій віднайшов розум.
    – Логічно… От тільки чому реальність розшарувалася? Мусить бути якась причина…
    – «Павутина»! Клятий НВОС! – здогадався Ульріх. – Не дарма ж вона поблизу ошивалася.
    Рама кивнув.
    – Не виключено.
    – То що, ви сюди ще й третю силу приплели? – протягнув я розчаровано.
    – А що ж залишається? Все вказує на якусь могутню цивілізацію, що, вочевидь, підтримує лад у Всесвіті, в зародку гасить конфлікти. Хоч сама й не втручається в події безпосередньо. Скажімо, вона дозволила нам і ящерам проникнути в минуле, проте лише для того, щоб розвести наші цивілізації у просторі-часі й цим урятувати нас від небуття – нашими-таки руками!
    – Якщо так, то дорога в минуле нам відтепер закрита? – спитав Ульріх.
    Рама посміхнувся й підморгнув нам.
    – Для нас зараз значно актуальніша дорога в майбутнє.

  Время приёма: 00:01 15.07.2017