17:18 22.10.2017
Начался первый тур 44-ого конкурса.
Судейские бюллетени нужно отправить до 29-ого октября 17.00.


06:14 07.08.2017
Вітаємо переможців!

1 Фурзикова af006 Участковый
2 Левченко Татьяна af029 Мундштук
3 ЧучундрУА af018 Вискал Уробороса


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №44 осень 17) Первый тур

Не соответствует формату конкурса.

Автор: Макс Попіль Количество символов: 37793
Конкурс №43 (лето 17) Фінал
рассказ открыт для комментариев

af003 «Там, де чути шум моря» Фото 001 (а), 004


    Навколо простиралась бліда випалена пустеля. Повсюди виднілись безмежні широти жовтого піску, який на горизонтах скручувався вітром у дюни. На чистому безхмарному небі висіло пекуче сонце. Його палаючі промені розкидались майже по цілому небу, що не було майже видно бліду голубизну. Сонце здавалось таким великим, що от-от могло впасти з неба на цю безкрайню пустелю та розплавити її, наче віск. З півдня дув розпечений вітер, який підіймав широкі хмари піску, і здавалось, наче той оживав. Назустріч вітру під пекучими променями сонця йде дівчина. Її одяг — весь старий та порваний, звисає з худого тіла, який лахміттями тріпотить на вітрі. Одяг дівчини широкий та просторий, закриває собою кожен клаптик вразливої обпеченої сонцем шкіри. На голові у неї солом’яний капелюх. Обличчя закрите шарфом, який на місці роту змочений водою, щоб легше було дихати. В руці вона тримає тростину, яка слугує їй опорою в дорозі та захистом від злих людей. На ногах — старі черевики з товстою підошвою, щоб ноги не відчували розпеченого сонцем піску. Руки перев’язані брудними рваними бинтами, подекуди оголюють потріскану загорілу шкіру. Обличчя дівчини майже не видно — тільки великі карі очі вглядаються в горизонт. На плечах у неї велика сумка з одягом та припасами, а під пазухами дві фляги з водою. Зараз води майже не залишилось — весь світ являє собою мертву розпечену пустелю, вже як багато століть. Звати дівчину Аліса. Коли її батьки ще були живі, вони розповідали їй різні дивовижні історії про цей світ, яким він був сотні років тому назад. Вона любила слухати ці розповіді. Аліса завжди могла тільки слухати інших, бо сама була німою від народження. Батьки розповідали їй про гігантські міста, в яких жили мільйони людей, а будинки тих міст були такими високими, що здавалось, скребли небо. Навкруги все було зеленим, велетенські ліси покривали собою більшу частину світу. В них жили різноманітні дивовижні звірі, які образи яких тепер існують тільки в стародавніх розповідях. Аліса любила слухати історії про те, яким колись був світ. Як люди робили машини, на яких швидко пересувались по суші і літали в небі. Мама їй розповідала, що колись люди могли навіть дістатись до зірок. Але найбільше дівчині подобалось слухати про море. Батьки розповідали, що колись давно, як ще жили діди їхніх прадідів, майже весь світ покривали безмежні простори води. У тих просторах жили багато різних створінь, які називались рибами, китами, дельфінами, та ще по іншому. З розповідей дівчина дізналась, що води було настільки багато, що її межам не було видно кінця, а люди будували великі кораблі, які плили по хвилях цих безкрайніх синіх просторів. Їй так хотілось побачити море, почути, як шумлять його хвилі. В тих розповідях завжди все було прекрасно, а особливо море. Аліса ніколи не бачила моря — води тепер майже ніде не залишилось. Вся вона тепер була під землею дуже глибоко і люди копали глибокі колодязі, щоб дістатись до неї, але й там її було мало. Не існувало більше тих великих міст, в яких жили мільйони людей, а будинки скребли небо. Найбільші поселення складались із сотні жителів, а будинки були вириті глибоко в піску, а наверху виднівся тільки хилкий дах. Не було більше нічого зеленого — все навколо було кольором мертвої пустелі і навіть небо, здавалось, було її віддзеркаленням. Рослин майже зовсім не залишилось, як і тварин. Ті рослини, що залишились, не були зеленими, а скоріш ядовито-жовтими або коричневими. Через це, ті всі розповіді здавались їй скоріш простими вигадками, ніяк не пов’язаними з сьогоднішнім світом. Аліса продовжувала йти, підіймаючись по схилу високої дюни, а на горизонті повільно заходило сонце, перетворюючи небо у палаючу заграву. Спека потроху вщухала. Вітер ставав холоднішим і дівчина зрозуміла, що час шукати місце для ночівлі. Вона довго в дорозі — цілий місяць, а може й два. Вона давно втратила відчуття часу, як і всі інші люди. Ніхто вже не знав, який зараз рік. Можливо йшли вже навіть трьохтисячні, хтозна? Нікому більше не було потрібно рахувати дні. Колись давно батько Аліси рахував дні, як і його батько, дід та прадід. Він казав, що це важливо, але для Аліси це не мало ніякого значення. Батько тоді твердив, що зараз дві тисячі п’ятсот сорок другий рік, але звідки він міг знати? Скоріш за все це були просто здогадки, бо нікому ще не вдавалось порахувати роки. Після того її батька і матір вбили. Вони вміли знаходити воду, точніше вміла Аліса. В неї був дар. Кровопивці знайшли їх та вбили, залишивши в живих тільки її, по черзі зґвалтувавши. Хоч і вони були людьми, та насправді в душі це були не люди. Вони полювали на інших, вбивали та пили їхню кров. Так вони втамовували спрагу. Таких, як вони було дуже багато в світі, тому дівчина ніколи нікому не довіряла. Тоді вона ледь вижила, а тепер залишилась сама і йде по цій безкінечній пустелі, без мети, без надії, без нічого. Тільки зі своїм даром. Аліса знаходила воду. Вона могла чути її тихий шум глибоко під піском. Чути, як та грайливо шумить та переливається. Алісі завжди вдавалось знаходити воду, вона її чула навіть за кілька кілометрів до джерела. Ще вона могла розуміти рослин і тварин, тих, що залишились від страшних часів. Вони її ніколи не чіпали, Аліса завжди могла взяти у руки отруйного скорпіона чи павука і той повзав по ній, не причиняючи шкоди. Одного разу дівчина приєдналась до групи інших людей і коли ті побачили, як по ній лазить отруйна кобра, то одразу почали кричати, що вона відьма. Аліса на це не звертала уваги. Вона знала, що особлива, а інші її за це ненавидять, бо не можуть стати такими. Сонце вже зайшло за обрій, залишивши ненадовго за собою гаснучу вогняну пляму, яка розкинула свої відблиски по цілій пустелі, від чого здавалось, що горить пісок. Аліса дійшла до підніжжя дюни. Збоку стояв великий потрісканий камінь і дівчина сіла під нього, готуючись до ночівлі. Повітря стало прохолодним. Вітер холодними крилами розвіював її одяг і лиш остигаючий пісок під ногами залишав у собі згадку про минувшу спеку дня. Аліса сіла навколішки та почала копати у піску яму. На ніч вона зариється в пісок, який ще зберігав тепло, щоб не замерзнути, а камінь вранці захистить її від пекучого сонця. Викопавши нічліг Аліса сіла поїсти. Дівчина з’їла серцевину кактуса, кілька сухих корінців, та шматочок в’яленого зміїного м’яса. Тварин їй легко було вбивати, бо ті не боялись її і йшли прямо в руки. При кожному вбивстві душа Аліси несамовито кричала, а серце обливалось кров’ю від вчиненого. Вона мусила це робити, бо хотіла жити. Поївши, дівчина зробила кілька малих ковтків води, накрилася одіялом та лягла у викопану яму, закидавши тіло піском. Вона дивилась на зорі. На небі їх була безмежна кількість — тисячі зір, різних розмірів та кольорів. Вони слабо мерехтіли у нічному небі, наче нерухомі світлячки. Аліса думала про той старий світ, який був колись, думала про людей, які могли на своїх машинах діставатись до тих далеких зірок. Їй розповідали, що колись люди долітали до Місяця і Марсу та відправляли безліч своїх машин ще далі, шукаючи інші світи, схожі на цей. Аліса думала про ті світи, які могли знаходитись далеко у зорях. Можливо, там теж живуть люди, або якісь схожі створіння, і у тих світах є трава, ліси, гігантські міста, літаючі залізні машини та моря. Але найбільше Аліса думала про море. Вона так хотіла його побачити, але тепер морів не залишилось — все перетворилось на безплідну жарку пустелю. Ніхто не знає, чому так сталось зі світом. З стародавніх переказів дійшли розповіді про страшні війни, в яких використовували неймовірну зброю та незліченні війська, та про різні природні катастрофи. Казали, що це могло стати причиною повільної загибелі світу, але Аліса сумнівалась в цьому, бо ніхто не міг знати напевне, як було тоді насправді. Розповіді про старий світ здавались скоріше вигадками ніж правдою, і їх тепер пам’ятають дуже мало людей, а через сотню років і взагалі все забудуться. Повітря вже стало досить холодним, але у теплому піску Аліса не відчувала холоду. Тільки вітер обдував волосся дівчині, змушуючи відчувати її на тілі холодні голки. Аліса заснула, дивлячись на зорі. Їй снилось море — безмежні простори чистої води, по яких пливуть кораблі. Глибоко у вісні, вона навіть змогла почути, як шумлять його хвилі. Прокинулась Аліса від того, що гарячий пісок сиплеться її в обличчя. Сонце вже зійшло і стало знову жарко, але у тіні під каменем повітря ще не встигло сильно нагрітись. Аліса виповзла із нічлігу, засипала яму та випила ковток води. Вона не їла, бо скоро повинна дістатись до поселення, яке знаходилось на півдні за дюнами руслі висохлої річки. Через годину сонце вже безжалісно палило пустелю, від чого далекі силуети піщаних дюн попереду плили брижами. Аліса йшла навпроти гарячого, вперемішку з піском вітру, спираючись на свою тростину. Там, за дюнами є поселення, де вона зможе деякий час перепочити, поповнити запаси їжі та води, а потім знову вирушити в дорогу по неживій пустелі, якої ніколи не побачить кінця. Аліса давно не чула шуму води — останній раз вона копала колодязь місяць тому. Тепер дні були всі одинакові і сама вона вже їх не рахувала. По піску повз скорпіон. Вітер здував навколо нього хмари піску, від чого той здавався дівчині беззахисним. Аліса присіла та взяла скорпіона у руку. Той почав повзати по ній, вивчаючи її долоні, але не причиняючи ніякої шкоди, бо міг розмовляти з нею через думки. Аліса трохи потримала його у руках, а потім відпустила і пішла далі. До заходу сонця дівчина дісталась до вершини дюн, спостерігаючи перед собою поселення, що розкинулося у висохлому руслі річки. Будинків було десь з п’ять десятків, з піску стирчали їхні різноманітні химерні дахи. Посередині знаходилась невеличка площа, обкладена палатками та накрита величезним рваним брезентом, захищаючи людей від пекучого сонця, яке вже повільно ховалось за обрій. Подекуди вже світились факели. З деяких коминів йшов дим — люди готували вечерю. Аліса сподівалась, що у цьому поселені не їдять людей. Аліса почала повільно спускатись по пологому схилу дюни. Вітер майже зовсім стих, що було поганою ознакою — насувалась піщана буря. Останнім часом бурі були дуже страшними та сильними, інколи могли тривати навіть кілька тижнів. Дівчина відчувала, що ця буря не буде такою страшною, але буде досить серйозною для тих, хто в дорозі. Алісі пощастило, що вона встигла дістатись поселення. Дівчина чула тихий плескіт води глибоко під піском. Аліса не могла викопати тут колодязь — це була територія поселення, тому воду їй доведеться тільки обмінювати у торговців на свої речі. Аліса відчувала, що води тут небагато залишилось, можливо, ще на кілька місяців, а потім джерело всохне. Багато джерел вже позникали, а через деякий час зникнуть взагалі всі. Коли Аліса спустилась в поселення, вже було темно, а на небі розсипались зорі. Вона увійшла у поселення через ворота, які складались з великих поскладаних каменів і охоронялись кількома чоловіками. Ті були озброєні саморобними мечами та списами із поржавілого металу. Одяг їхній був схожий на її: довгий та просторий, перев’язані кінцівки, обмотана тканиною голова. Пов’язку з лиця вони скинули, бо вітер вже не сипав піском. Їхні лиця були покриті гнійними виразками, шкіра була коричнева та злізала з обличчя клаптями, оголюючи рожеву вразливу шкіру. В них був рак шкіри — тепер майже у всіх була ця хвороба, особливо у тих, хто довгий час перебував на сонці. На вході у поселення Алісу зупинили і почали обшукувати. Спочатку вони говорили до неї, але вона жестами дала їм зрозуміти, що німа. Чоловіки пропустили її, наказавши себе порядно вести: не красти, нікого не вбивати, не розпалювати вогнища. Аліса крокувала поміж багатьох дахів будинків чудернацької форми: у деяких дахи були конусоподібні, у деяких просто накриті брезентом, подекуди траплялись і вибудувані з каменю. Кожен дах був зроблений з різних матеріалів: від звичайного брезенту до поржавілих залізних листів та сухої рослинності. Аліса не збиралась поселятись у якомусь домі — вона буде спати просто під відкритим небом, сховавшись між дахами чи під каменями. Дівчина пройшла невеличким ринком, з якого вже збирали палатки та знімали великий брезент. Люди готувались до бурі. Коли вона почнеться, всі люди, наче мурахи поховаються у свої викопані в піску домівки і будуть чекати закінчення стихії, сподіваючись, що буря не погребе їх заживо тонами піску. Зрозумівши, що на сьогодні все закінчено і всі розходяться то домівках, Аліса зайшла поміж двох хатин та сіла. В неї ще залишилось трохи сухарів, сушених корінців та половина в’яленої змії. Повсюди ходили люди, затягуючи свої палатки та речі у будівлі і через деякий час поселення стало майже зовсім пусте, окрім з десятка таких бродяг, як вона, що розсілись по маленьких вуличках поміж хатин. Раптом Аліса відчула холодний дотик леза ножа у себе на шиї. Хриплий чоловічий голос прошепотів їй у вухо: — Віддавай сумку, хвойдо! Аліса не перечила. Вона відчувала, що цей чоловік дуже поганий — готовий вбити її, коли вона не зробить того, що він хоче. Дівчина бачила його думки — повні ненависті, готові причиняти біль та смерть людям. Аліса віддала сумку. Раптом із темряви до неї підійшов ще один незнайомець, відібрав сумку та почав у ній ритись. Забравши все, незнайомець жбурнув сумку їй до ніг, наче якійсь собаці. Холодне лезо ножа повільно відпустило шию і голос ззаду промовив: — Тобі пощастило, стерво, що я тебе прямо на місці не вимахав, бо цієї ночі маю багато повій. Після цих слів дві темні фігури зникли у ночі. Аліса не впадала у відчай через те, що сталось — вона давно звикла, що її обкрадають. Найбільше дівчина боялась зґвалтування та вбивства, тому завжди не перечила нападникам, особливо, коли тих було багато. Аліса вправно володіла своєю тростиною, але не завжди наважувалась вступати у бій. Тепер вона залишилась без нічого: ні їжі, ні води, ні інших речей, на які б можна було обміняти воду. Все забрали. Аліса думала, що краще їй напевно не затримуватись тут більше ніж на ніч, адже люди у цьому поселенні не надто дружелюбні. Дівчина вирішила вранці знову вирушити в дорогу. Вона не любила людей — воліла краще все життя бути самою, якою й була після смерті батьків. З спогадами про свою родину Аліса заснула. Їй знову снилось море. Прокинулась дівчина від яскравого потоку світла, який линув у заплющені очі. Спочатку Аліса подумала, що це зійшло сонце, забувши про те, що сховалась у тіні між дахами хатин. Розплющивши очі, вона побачила, що небо заливає яскраве зеленувате сяйво. Коли її очі привикли до цього сліпучого світла, Аліса побачила, що це сяйво швидко летіло в небі, освітлюючи пустелю фантастичними кольорами. Вона не могла описати цей колір, він був водночас і зеленим, і блакитнуватим… Це був колір морської хвилі. Аліса зачаровано спостерігала це летюче сяйво в небі, який швидко рухався у сторону сходу і мало форму кулі. Щоразу це сяйво ставало дедалі більшим, здавалось, що воно от-от виросте та поглине своїми сліпучими променями всю пустелю. Аліса спочатку навіть не помітила, як зі своїх домівок повиходили люди і зачаровані вглядались в небо. У їхніх поглядах відображалось захоплення, невіра і навіть страх. Вони не вірили, що насправді бачать щось подібне. Раптом нічне небо освітив сліпучий спалах, який супроводжувався сильним гуркотом, від якого всі позакривали долонями вуха. Здавалось, наче летюча куля світла вибухнула. Після спалаху люди побачили, що куля стала набагато тьмянішою і швидко опускається до дюн на сході. У швидкому польоті з сяйва сипались блискучі іскри, наче від обвуглених головешок. Потім куля зникла на сході і знову почувся потужний гуркіт, але вже не такий сильний, а небо за дюнами засяяло ще одним яскравим спалахом. Всі люди навколо були в паніці. Вони думали, що це прийшов диявол. Алісі теж було страшно, але не так сильно. Вона повільно піднялась зі свого нічлігу, щоб подивитись туди — за дюни, де впала сяюча куля. Попри неї бігли озброєні чоловіки, щось на ходу викрикуючи. Всі люди навколо панікували: хтось кричав, хтось ховався, а хтось падав на коліна та молився, бо чомусь всі думали, що це сяйво несе в собі якусь небезпеку. Не думала так тільки Аліса. Вона стала посеред площі, дивлячись на дюни, за якими впала куля світла. Там все палало, полум’я розгорілось дуже сильно. Навіть попри те, що не було чому горіти, його язики майже лизали небо. Від цього люди ще більше впевнювались, що до них прийшов диявол, але дівчина навіть попри страх думала, що це щось гарне. Коли вона тільки побачила це прекрасне сяйво, їй якось стало якось спокійно. Аліса зразу собі згадала море, траву, гігантські міста. І ще, дівчині здавалось, як щось кликало її на допомогу. Якраз в той момент, коли куля пролітала прямо над нею, вона почула якусь несамовиту тривогу, відчула, як це сяйво просить її допомогти. Дівчина вже захотіла йти туди, де впала куля, але раптом почула звідти крики чоловіків та передумала. Її всі недолюблювали, а там вона була б точно зайвою. Аліса вирішила посидіти тут, почекати, поки вони повернуться, а потім піти самій і подивитись. Дівчина й досі пам’ятає у голові цей несамовитий крик про допомогу, як щось на повну силу благало допомогти. Водночас, це щось було дуже чужим та незбагненим, що ставало моторошно. Через деякий час з вершини дюни почулись радісні крики. Аліса побачила, як чоловіки почали повільно спускатись з дюн, і у гаснучому світлі вогню вона розгледіла, як ті когось ведуть. Від побаченого її спочатку охопив несамовитий страх, який потім поступився дивному співчутті та жалості до цієї істоти, адже навіть здалека було видно, що воно зовсім не схоже на людину. «Вони впіймали диявола, — подумала Аліса. — І тепер хочуть його вбити» Але їй не вірилось, що це диявол. Майже всі люди тепер вірили в нечисту силу, але тільки не вона. Чоловіки вели істоту у поселення, зв’язавши її мотузками. Аліса бачила, як відчайдушно хоче істота вирватись, але їй нічого не виходило. Прибулець був зовсім знесиленим, ледве пересувався, а люди весь час били його палицями та кололи мечами. Раптом істота пронизливо заволала від болю і цей крик був такий чужий та незрозумілий, як те прохання про допомогу. Дехто збоку закричав від страху, почувши як волає впіймана істота, але у Аліси від цього крику болісно стиснулось серце. Чомусь їй стало дуже шкода цього створіння. Вона бачила, як люди знущаються над прибульцем, бо привикли причиняти комусь біль. Дівчина знала, як це важко коли тобі роблять боляче, коли вбивають рідних, коли обкрадають, б’ють, та обзивають, а ти нічого не можеш зробити, бо за тебе ніхто не заступиться. Коли всі ненавидять тебе, через те, що ти інша. Аліса спостерігала, як чоловіки ведуть істоту в поселення і почала плакати. З очей невпинно лились сльози, вона ще ніколи так не плакала, як зараз. Навіть коли їй було десять, і кровопивці вбили її сім’ю вона так не плакала, а зараз, коли минуло майже двадцять років, Аліса реве, як мала дитина. Раптом у її голові знову лунає той крик про допомогу і вона плаче ще сильніше. Дівчина нічого не в змозі з собою зробити — її душать сльози, а з грудей виривається протяжний стогін, який неможливо приховати. Аліса тікає вбік — туди, де між дахи хатин, щоб люди не бачили, як вона плаче. Аліса так і сидить там між хатинами, закутавши обличчя у шарф, не в змозі зупинити несамовитий плач. Крик прибульця лунає у її голові з кожним разом сильніший, але дівчина нічого не може зробити. Вона не може йому допомогти; що вона зробить, проти десятків озвірілих людей? Аліса може тільки плакати. Тепер вона чує урочисті вигуки чоловіків дуже близько — ті привели прибульця в поселення. Аліса виходить зі своєї схованки і стає посеред натовпу місцевих жителів, дивлячись, як озброєні чоловіки з факелами ведуть змучене створіння. Від погляду на прибульця Алісі стає трохи моторошно, вона стоїть, обхопивши руками обличчя і розглядає те створіння. У прибульця чотири довгі руки, на вигляд міцні та м’язисті. Ноги у нього теж такі, з трьома широкими пальцями, з яких ростуть довгі кігті. Шкіра прибульця покрита темно-синьою лускою, наче у якоїсь морської істоти, що колись жили в морі. Прибулець високий, на кілька голів височіє за найвищого з чоловіків. Голова подовгувата, овальної форми, на потилиці закінчується гоструватим наростом, від якого лускатій голові тягнуться гребні. З істоти звисають порвані лахміття чорної одежі, такої незвичайної та чужої, що теж стає трохи не пособі. У прибульця шість очей, які розташовуються в ряд, тягнучись від місця, де б мав бути ніс до країв голови. Ці очі — брудно-жовтого кольору, всередині яких сині зіниці. Прибулець весь час кричить. У нього немає роту — на його місці просто товста шкіра, покрита лускою, а під шиєю знаходяться чотири подовгастих отвори, наче прорізаних ножем, через які виходить цей крик. Істота стікає кров’ю — з неї тече густа сіра слизь, вона сочиться з глибоких ран та порізів, місцями з тіла стирчать куски погнутого металу. В голові Аліси знову лунає цей крик про допомогу, такий потужний, що вона аж лапається за голову та сама кричить. Люди навколо тикають пальцями в істоту, волаючи від страху та огиди, жбурляючи в нього камені. Прибульцю боляче, він безперестанку кричить жахливим пронизливим вереском, але таки не в змозі перекричати озвірілий натовп. А дівчина весь час чує у себе цей чужий крик допомоги і не витримуючи кричить у відповідь: «Не можу!» Раптом прибулець зупиняється, втупившись поглядом у дівчину. Три пари жовтих очей пильно дивляться на Алісу, наче чогось від неї чекаючи. Дівчина не в змозі поворухнутись, вона, наче зачарована цим пильним неземним поглядом. Навіть розлючений натовп притих, дивлячись, як істота пильно впилася поглядом в Алісу. Раптом в голові дівчини лунають слова: — Допоможи мені… Ці слова, тепер зовсім людські, промайнули у її голові. Аліса думками питає прибульця: — Як? — Знайди це, — мовляє у думках він і в голові Аліси виникає зображення невеликого круглого предмету, повністю прозорого, зробленого наче зі скла. — Що це? — питає Аліса. — Це допоможе викликати допомогу. За мною прилетять інші та заберуть мене. Я зв’язаний і не можу цього зробити, зате можеш ти. Аліса в подиві від сказаного, але питає прибульця зовсім про інше: — Хто ти? — Я прилетів з зірок. — З зірок? — Так. Я прилетів з далеких просторів космосу, з планети, схожої на вашу. — Там, у небі, є інші світи? — Так, і багато. Там живуть багато різних створінь, які ти раніше не бачила. Хочеш покажу? — Так! — відповідає Аліса. І вона побачила. Сотні різних світів, населених різноманітними фантастичними істотами, яких не могла б уявити собі жодна людська уява, гігантські міста, з будинками, що просто зникають в небі, ліси, небеса та хмари, всі різних кольорів — все це за одну мить пронеслось у голові Аліси, закарбувавшись в її пам’яті. — Тепер ти бачиш? — питає прибулець і раптом один з чоловіків ввіткнув свій меч у його зранене тіло. Прибулець паде на коліна і кричить так сильно, що аж неможливо слухати. Люди підіймають його і ведуть на бік. Аліса щось закричати, щоб ті зупинились, але не може. Ні з ким в житті вона ще не говорила, тільки з прибульцем і вона починає знову плакати. Сонце вже потроху починало сходити: на сході за дюнами нічне небо почало бліднути, освічене ранковими променями. Нічна прохолода поступово зникала, поступаючись місцю черговій спеці. Вітер зовсім стих — наближалась буря. При ранковому світлі сонця Аліса спостерігала, як люди прив’язують прибульця до високого стовпу, який височів посеред площі темним зловісним силуетом. Прив’язавши прибульця і виставивши навколо стовпа з охорону, жителі поселення по черзі виходили навпроти неземного полоненого, викрикуючи в його адресу різні прокляття та кидаючись камінням. Дехто зі сміливців підходив і бив змучену істоту, задовольняючись причиненими муками. Прибулець вже нічого не говорив Алісі, просто непорушно сидів на своїх міцних колінах, заплющивши очі та важко дихаючи. Він спав. Дівчина не знала, як і де знайти той скляний предмет, про який в думках розповів їй прибулець, не знала, що їй робити. Просиділа Аліса під тим каменем довго, напевно не одну годину. Сонце повільно підіймалось, розростаючись по цілому небу, наче гігантський павук, випалюючи навколо змучену пустелю і її жителів. Алісі було жарко, але вона не ховалась в тінь. Зараз хотілось померти — вперше за багато років свого життя. Вона не зможе собі пробачити, якщо не допоможе прибульцю, якщо той помре. Він надалі непорушно сидів під стовпом. На його тілі надулись міцні м’язи, від кожного вдиху через дрібні отвори на шиї тіло істоти судорожно стискалось. Можливо не тільки від болю, може просто тутешнє повітря було для нього незвичним, не таким, як на його рідній планеті. Його покрита лускою темно-синя шкіра тепер виблискувала на сонці, наче скло, а цей відблиск чому нагадував Алісі море. Тіло прибульця вкривала безмежна кількість жахливих ран та порізів: подекуди вони були настільки глибокі, що крізь густу сіру слизь, яка була його кров’ю виднілись білі м’язові тканини. Прибулець весь був покритий цією липкою сірою речовиною, що стікала з його тіла і від цього шкіра його блищала ще сильніше. Аліса могла б так напевно просидіти цілу вічність, якби не почула збудженні чоловічі викрики. Вона повернула голову. Десяток закутаних у рваний одяг людей йшли від дюн, де впала раніше куля. На тому місці залишилась широка почорніла пляма розплавленого піску, наче якась гангрена. В руках чоловіки несли великі мішки. Вони кричали, що знайшли уламки колісниці диявола. В серці Аліси миттю загорівся вогник надії. Вона швидко вскочила на ноги і разом з іншими людьми попрямувала в сторону чоловіків, лиш по дорозі мимохідь кинувши погляд на прибульця. Той надалі непорушно спав, впершись об стовп. Аліса стала посеред людей, які стовпились навколо чоловіків і дивились, як ті висипають щось з мішків. Там було багато різних блискучих уламків та інших незрозумілих предметів, які були непідвладні для розуміння людям. Всі почали швидко розбирати уламки. Дехто хотів зробити з них зброю, бо цей метал є напрочуд міцний. Раптом серед понівечених блискучих уламків, Аліса побачила той скляну кулю, зображення якого подумки передав їй прибулець. Вона швидко кинулась за ним, падаючи колінами на розпечений пісок. Її рука вже майже дотягнулась до неї, але раптом дівчину випередив один з чоловіків, швидко вхопивши кулю. Він подивився на дівчину і сказав: — Що, хвойдо, хотіла його собі? Аліса у відповідь закивала головою, простягаючи перебинтовані долоні, сподіваючись, що чоловік віддасть їй цей скляний шар, але той не віддав. — Ні-ні-ні, я собі перший взяв, а ти далі рийся, може знайдеш щось схоже, — сказав він і копнув кусок погнутого металу прямо в живіт дівчині. Від жахливого болю Аліса впала на пісок, відчуваючи, як той пече їй обличчя. Вона не могла підійнятись, їй було дуже боляче і дівчина тільки непорушно лежала та плакала, а навколо люди, як справжні дикуни з криками кидались до купи уламків. На неї ніхто не звертав уваги, дехто навіть ступав по її спині. Потім всі розійшлись і Аліса підійнялась, терплячи жахливий біль. Всі люди бігали, як божевільні, поміж хатами, вихваляючись знайденими залізяками. Дівчина подивилась в сторону прибульця. Той далі непорушно сидів, опустивши гребенисту голову на груди, а навколо нього стояли озброєні люди. Скляну кулю забрали і тепер Аліса не знала, що їй робити. Раптом дівчина відчула сильний порив вітру, який підійняв у повітря величезну хмару піску, сиплячи їй в очі. Вітер звівся так раптово, що зненацька застав людей, змусивши знову натягнути на обличчя свої маски. Аліса поглянула на південь. Звідти насувала гігантська хмара пилу, швидко наближаючись до поселення. Коли люди її побачили, то почали швидко забирати речі та готувати свої домівки до бурі. Тепер ніхто не зважав на прибульця. Аліса повільним кроком, затуляючи обличчя від піску рушила до прибульця, але раптом побачила чоловіка, у якого в сумці знаходився скляна куля. Дівчина повернулась до нього і почала спостерігати. Той ремонтував дах свого будинку, а сумка вільно звисала з його широких плечей. Аліса повільно закрокувала до нього, стараючись не привертати до себе уваги. Вітер такий сильний, що ледь не здирав одяг. Хмари піску здіймалися в повітря, через що видимість стала дуже поганою, наче в тумані. Аліса глянула на бурю, що наближалась. Гігантська хмара пилу підступила вже зовсім близько до поселення, закриваючи собою половину неба, наче величезна стіна. Аліса швидше закрокувала в сторону чоловіка. Поки той, зігнувшись, поправляв брезентовий дах, вона просунула руку у його сумку і витягла кулю, швидко розвернувшись та покрокувавши в сторону зв’язаного прибульця. Раптом якась жінка за спиною закричала: — Крадійка! Вона вкрала в Бородача! Аліса не поверталась, бо знала, що це нічого не змінить. Дівчина швидко перейшла на біг, прямуючи до прибульця та міцно стискаючи у руках скляну кулю. Вона — А ну стій, падлюко! — почула ззаду чоловічий голос Аліса. — Ти в мене вкрала! Дівчина побігла ще швидше. Пісок летів їй в обличчя, Аліса вже не бачила, куди біжить, тільки чула гул багатьох ніг, що гнались за нею. Раптом дівчина відчула сильний удар в спину і повалилась на пісок, не випускаючи з рук кулю. Серед піщаної завіси вона вже бачила прибульця. Той непорушно сидів сірим силуетом, повернувши голову в її сторону, але не говорив з нею — мовчав. Аліса чула крики озвірілих людей, які стовпились навколо неї. Чиїсь руки почали виривати в неї скляну кулю, але тут раптом пальці дівчини провалився у якісь заглибини в кулі. Та миттю засвітилась сліпучим сяйвом, таким, яким світилась та сяюча куля, що впала за дюнами. Аліса, наче поринула в якийсь сон. Вона зовсім нічого не бачила і не відчувала, тільки у її думках переливалось це чудове сяйво. Аліса навіть забула про біль та спеку, їй стало якось спокійно, наче вона повернулась до себе додому. В голові дівчини миттю проносились думки, і вона почула чиїсь зовсім незрозумілий голос, що зринув у її голові. Подумки Аліса сказала: — Будь-ласка, допоможіть йому! Вона подумки передала тому голосу все, що сталося, а потім все зникло. Те дивне відчуття чогось незрозумілого та неземного, що тихо слухає її і оповило, наче сном, швидко зникло. Аліса просто лежала на піску, а навколо неї вирувала піщана буря. Чиїсь міцні руки вхопили її за плечі і перевернули на спину. Аліса старалась втримати у руках цю скляну кулю, сяяння якої почало тьмяніти. Чиїсь руки вихопили в неї кулю. Вона закричала — закричала дуже голосно, що було сили, але тільки у своїх думках. Від її пронизливого крику прибулець повернув голову, дивлячись на неї. — Ти все правильно зробила, — мовив подумки до неї прибулець. — Але ж вони в мене його забрали! — Це вже неважливо. Куля вже відіграла свою роль, вона більше непотрібна. Хай забирають. Тепер залишилось тільки зачекати. — Чого зачекати? — Побачиш, — відповів їй прибулець і замовк. Кілька чоловіків підняли Алісу на ноги. Дівчина не пручалась — не хотіла, щоб її знову били. — Ти в мене вкрала, хвойдо! — кричав чоловік, тримаючи у руках скляну кулю. — Тобі що, мало того, що ми принесли, га?! Чоловік схопив Алісу за шию, стиснувши своїми перебинтованими пальцями худе горло. Його наповнені ненавистю очі дивились на дівчину, але вона витримала цей погляд. Піщана буря вже дійшла до поселення і тепер стало зовсім темно. Все навколо поринуло в брудно-коричневі сутінки. Безперестанку дув сильний вітер, здіймаючи тисячі тон піску в повітря. Люди навколо в паніці метались зі сторони в сторону, більшість покинула дивитись розправу над Алісою, сховавшись у своїх хатинах, але з десяток людей все ще стояли. — Я не люблю, коли в мене крадуть, — прошипів чоловік, наче отруйна змія. — З крадіями я розправляюсь особливо жорстоко. Зараз ти підеш до моєї хати і я з тобою покінчу, брудна ти хвойдо. Після цього чоловік повів Алісу вглиб поселення, яке від бурі перетворилось у брудну коричневу примару. Аліса знала, що він з нею зараз зробить. Їй було дуже страшно, але це буде з нею не вперше, тому вона витерпить. Раптом з неба почало линути бліде сяйво, пробиваючись крізь щільну завісу вируючого в повітрі піску. Сяйво ставало дедалі яскравішим, наче прорізало ці важкі гігантські хмари здійнятого піску. Люди навколо налякано дивились по сторонах, не розуміючи, що відбувається. Аліса почула у себе в голові голос прибульця: — Бачиш? Не довелося довго чекати. Подивись вгору. Аліса підняла голову і побачила, як крізь високу щільну завісу вируючого в повітрі піску пробивається куля світла. Вона стає все більшою та яскравішою, наче невпинно наближається до землі. Дівчина зупинилась, зачаровано дивлячись на світло. Чоловік ззаду крикнув на неї: — Чого встала, ти? А ну… Сказав чоловік, відвівши руку для удару, але раптом з сяючої кулі світла до нього ринув сліпучий промінь. Чоловік застиг в нерухомості, наче статуя, яку в давні часи ліпили люди. Аліса дивилась на нього. Він світився тим самим кольором, що й промінь — кольором морської хвилі. Люди навколо, охоплені жахом від побаченого тікали в різні сторони, залишивши дівчину сам на сам зі летючим сяйвом. Тепер Аліса побачила, що буря втихла. Вітру більше не було, в очі вже не сипав пісок, який просто застиг в повітрі, наче навколо зупинився час. Аліса побачила у небі ще дві сяючі кулі, які невпинно наближались. Вони вишикувалися в небі трикутником — одна куля прямо над нею, одна збоку, а одна над прибульцем. Раптом з летючої кулі, що знаходилась над полоненою істотою, ринув широкий стовп світла. Аліса зачаровано дивилась на це сяйво, яке переливалося всіма відтінками синього і зеленого кольорів. Аліса зробила маленький крок в сторону сяючого стовпу, потім ще крок, а потім вже пішла зовсім впевнено, в палкому бажанні доторкнутись до нього. Раптом на півдорозі стовп щез, швидко згорнувшись вгору. Аліса застигла в нерухомості. Вони забрали його, подумала дівчина. Аліса була рада, що тепер прибулець повернеться додому, але водночас її розривав біль та смуток через те, що вона тепер ні з ким не зможе розмовляти. «Він був першим, з ким я могла заговорити, — подумала Аліса. — Першим і останнім» — Ні, не останнім, — раптом почулось Алісі. Вона зраділа, вдивляючись в сторону дивлячись крізь завислий в повітрі пісок, де раніше сяяв стовп світла. Здавалось, наче навіть саме сонце в небі завмерло. Аліса побачила тьмяний високий силует у коричневій імлі — це йшов прибулець. Він повільно підійшов до неї та став навпроти, дивлячись на неї своїми очима. Аліса помітила, що на його тілі не залишилось жодної рани — шкіра тепер стала, наче нова. — Хочеш побачити інші світи? — запитав прибулець. — Так, — відповіла дівчина, її серце затріпотіло в передчутті чогось прекрасного. — Якщо хочеш, ти можеш полетіти з нами. — Як це? — Ми тебе заберемо з собою — туди, — сказав прибулець і в голові Аліси миттю пронеслись зображення космосу та інших світів. — Як… Як ви літаєте в цьому світлі? — Це наші космічні кораблі, — сказав прибулець і в її голові миттю виникли зображення фантастичних зорельотів. — Колись ви теж могли робити такі, хоч не настільки потужні. Ви змогли долетіти до Місяця, Марсу та інших планет, кілька корабель послали навіть за межі Сонячної системи. — А потім? — А потім людство почало повільно гинути — планета почала помирати. Люди занадто багато зробили їй болю, вони палили. Земля не витерпіла і почала помирати, а разом із нею все людство. Прибулець хотів передати їй, як все це сталось, але Аліса відмовилась. Їй було боляче бачити, як помирав цей світ. — І що тепер? — запитала Аліса. — Наша планета загине? — Так, загине, — відповів прибулець. — Ми давно спостерігаємо за вашим світом, інколи намагались допомагати, але ми не могли вас примусити жити краще — це був ваш вибір. Все людство приречене. Через кілька сотень років тут не залишиться жодної людини, а через тисячі — на ще один з багатьох безплідних світів, загублених у всесвіті. — Але щось ж можна зробити, так? — Можна. За сотні років деякі люди змогли відкрити в собі різні можливості, так як ти телепатію. Ми збираємо по Землі таких людей і пропонуємо їм жити в інших світах, кращих за цей. Таких людей небагато, але вони є і мають право жити в світі кращому за цей. Що скажеш ти? — Я теж хочу, — відповіла Аліса. — Гаразд, — сказав прибулець, — ти полетиш з нами. — Але мені буде страшно, я ще ніколи не літала. — Не переймайся. Весь ти політ будеш просто міцно спати, а коли прокинешся, то вже будеш у новому світі. — Ти будеш мене навідувати? — Авжеж. — Добре. А там буде море? — Побачиш, — відповів прибулець. Раптом з неба прямо на Алісу линув стовп яскравого світла. Вона почала відчувати, як тіло її стає дуже легким, потім ще легшим, а потім підіймається вгору і повільно пливе ввись у сяючому потоці світла. Під кінець Аліса відчула, що засинає. Вона прокинулась, відчуваючи холодний дотик до своєї щоки. Розплющивши очі, Аліса побачила, що надворі ніч. Тіло обдував приємний холодний вітерець, але повітря не було холодним. Аліса піднялась на ноги і побачила, що вся гола. Вона роззирнулась навкруги. Під ногами в неї був мокрий пісок, який поприлипав до її тіла. Попереду знаходилась земля, повністю поросла різними чудесними рослинами, яких дівчина не бачила ні разу в житті. Там були справжні ліси. Аліса подивилась вгору. Небо було вкрите мільйонами яскравих зірок, але зовсім інших — не таких, які вона звикла бачити на Землі. На небі світило аж три Місяці: один рожевий, інший блакитний, а останній схожий на земний. Раптом Аліса почула шум у себе за спиною і повернулась. Перед нею простиралось море. Її охопило відчуття невимовного щастя, вона посміхнулась і побігла до води, що простягалась на сотні миль навколо. Аліса ще ніколи не купалась. Здавалось, що морю просто немає кінця. Бігаючи у воді, дівчина побачила, як в хвилях відбивається зеленувате сяйво. Аліса поглянула на небо і побачила там три бліднучи цятки, які світились кольором морської хвилі. Аліса знала — вони ще повернуться. Вона купалась у морі, бризкаючи водою собі в обличчя і була щаслива. Тепер вона щаслива, бо знає, що прокинувшись, буде чути, як шумить море.

  Время приёма: 20:37 14.07.2017