06:14 07.08.2017
Вітаємо переможців!

1 Фурзикова af006 Участковый
2 Левченко Татьяна af029 Мундштук
3 ЧучундрУА af018 Вискал Уробороса


06:39 23.07.2017
Сегодня, в 17.00 заканчивается приём работ на конкурс. Пожалуйста, не оставляйте отправку рассказа на последнюю минуту.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №43 (лето 17) Фінал

Автор: Лариса Іллюк, Макс Пшебильський Количество символов: 16571
Конкурс №43 (лето 17) Фінал
рассказ открыт для комментариев

af028 Хайвей


    
    

    Відпустка відкладалась. Новий проект наздогнав мене посеред львівських розімлілих вулиць і накреслив власний маршрут, подалі від карпатського простору. Треба було терміново дістатися до Луцька – і далі, до певних місцин зеленого туризму. Квитка на потяг, як на те, не знайшлося. Їхати маршруткою я й сама не хотіла – це не дорога, а справжнісінькі середньовічні тортури, усі тельбухи витрясе. Пощастило знайти попутку-легковика на бла-бла-карі, хоч на зупинки час не марнуватимемо – три години сорому, і на місці.
    Водій, чолов’яга невизначеного віку, вдосвіта забрав мене від самого під’їзду, допоміг із багажем і ґречно відчинив дверцята пошарпаної іномарки.
    – Сподіваюсь, не відмовитеся побути моїм співрозмовником? Правду кажучи, боюсь заснути, тому й пасажира шукав.
    – Я  тільки за. Гарна бесіда – це хоч якийсь позитив при тутешніх дорогах.
    – Тоді на «ти», згода?
    Я кивнула. 
    Втім, все виявилось набагато цікавіше. Спочатку розмова була така ж кострубата, як і ямковий ремонт, так що я мимоволі занудьгувала. Аж поки ми не виїхали на порівняно свіже полотно.    
    – Ну ніфіга собі! – моєму здивуванню не було меж, – хоч яєчко катай. Я проїздила тут місяців десять тому – дороги взагалі не було. Як каже мій знайомий, автобан «яма-в-коліно».
    Водій усміхнувся.
    – Та з цією дорогою взагалі хохма вийшла. Технологія проти корупції, один - нуль на користь останньої. Хоча, –  загадково додав він, – може, якраз таки навпаки.
    – Заінтригував… Розкажи! Все одно ще їхати довгенько.
    – Кумедна і не надто зрозуміла історія. Втім, слухай. Півроку тому я працював у райавтодорі. Отримали ми, значить, для тестування новий асфальтоукладач, надсучасний, нафарширований електронікою під зав’язку… розумна машина, знаєш таке? Казали, що він навіть самонавчатися здатен. Стару техніку було наказано відставити: дайош дорогу новим технологіям, ги-ги, у всіх сенсах. Коротше, стою я увечері, мию асфальтоукладач біля гаража. Тут залітає на територію тойота, виходить з неї голова райдержадміністрації. А йому назустріч вже наш шеф підтюпцем трусить. Ну, голова як почне нашого чихвостити, я ледь стримався, щоб це на відео не зняти та на youtube...
     
    ***
     
    – Як шістдесят кілометрів?!. Ви геть охрініли?!. – здавалося, голова районної ради Сергій Іванович Безмогоричний розкатає поглядом начальника райавтодору по подвір'ю, та так, що виглядатиме воно після цього зовсім не згірше, а може навіть краще, ніж зараз.
    Безмогоричний розчервонівся, обличчя узялося плямами.
    – Де, де ми візьмемо ще сорок кілометрів, га, Михалич?
    Кремезний Веніамін Михайлович Мєдяков зіщулився під поглядом Безмогоричного, рясно вкрився потом, навіть попри те, що надворі гуляв сильний вітер.
    – А я фо? Я ніфо... Тефніка ваша...
    – Техніка?!. Вона тут до чого?!. – Безмогоричний зірвався на крик, – техніка йому винна. Розтягли твої архаровці матеріали, а йому техніка. Сам, гляди, теж потягнув. – Погляд голови уп'явся в Мєдякова.
    – Та фо ви? Самі ф знаєте.
    Звичайно ж Сергій Іванович знав, як знав, чи здогадувався будь-який працівник. Зокрема, частина асфальту зараз виблискувала на подвір'ї автодору, гордовито вип'явши емблему «Toyota», але все ж мало зростися! А тут така халепа. Робота йшла швидко і вправно, рвонув автоукладач бадьоро, не вгнатися, добре, погода дозволяла. Закінчили навіть передчасно, але… Замість задокументованих ста кілометрів асфальту райавтодор проклав лише шістдесят, і матеріали... скінчилися. Дали запит на додаткові, а у відповідь – гуляйте лісом, в країні йде капітальна реконструкція доріг по всіх усюдах, розписано на місяці вперед, де ми вам ще матеріалів дістанемо? Мало ж вистачити!
    Хто ж знав, що з тією клятою залізякою не домовишся? І найголовніше – карати ж не було кого, а тут саме перевірка на горизонті.
    – Значить так, Вєня, – накладні ти бачив? Бачив. Підписи твої стоять? Твої. От і організуй мені сто кілометрів траси. Відшукай резерви.
    – Але ф...
    – Своє «але» для міністерської перевірки залиш. Усе, вільний.
    Безмогоричний гепнув дверима тойоти, автівка завелася і кілька центнерів невкладеного асфальту зірвалися з місця.
    Я заходився дужче терти панелі, імітуючи затяту роботу.
    – Княженко! Княженко, фодь фюди, негобо!
    «От же ж халепа», – подумав я і поплентався до шефа.
    – Так, Веніаміне Михайловичу, – я улесливо зазирнув у очі шефа. Тут головне, знай, роби так, як той любить, то й не потрапиш під гарячу руку.
    – Княженко, ану бігом жнайди уфю бгигаду і до мене в кабінет.
    А я що? Треба, то треба – кивнув і поплентався до гаражів. Шахрай шахрая перешахраював, саме час гадати, хто винен і що робити.
     
    ***
     
    – Отже, конфлікт інтересів вийшов?
    – Та якби ж тільки в тому біда… Асфальтовкладач їхній, розумна машинка, отримав дані, розрахував усе по технології, та й зробив як годиться, а не як ті звикли. А вже наші роботяги як реготали! Це ж спочатку, як тільки пригнали того монстра, як він показав свої можливості і продуктивність, то справжнісінька паніка почалась. Без роботи, мовляв, лишаємось, все таке…
    – …роботи в спину дихають, ага, – додала я, реготнувши.
    – Атож. Це вже потім заспокоїлись трохи. Я одним з перших допер, мабуть, у що те все виллється, ще як тільки-но слухи про новації пішли…
     
    ***
     
    Новенький асфальтоукладач виблискував полірованим жовтим боком, який, втім, уже добряче заплямували сажею долоні старшого зміни, котрий любив усе докладно дослідити і спробувати ледь не «на зуб». Кумедно, але перше враження – новачок-ботан посеред жменьки битих життям відчайдухів.
      Отже, навіть без водія?
    – Ну, панель керування у нього, звісно, є, але, в принципі, водій не потрібен, – пояснював довгов’язий хлопчина, якого ми зразу прозвали Гулівером. – Ця штука працює цілком самостійно, а в разі чого я його і з кабінету проконтролюю, по інтернету. Там є GPS, сканери,  камери, новий ощадливий гібридний двигун, акумулятори, теж експериментальні, навіть сонячні батареї для резерву є …
    Він щось там клацав на своєму планшеті, розгортав якісь картинки і графіки, але особливих поціновувачів колупатися у тих електронних мізках не знайшлося, натомість усіх цікавило лише одне – як швидко ми залишимося без роботи. Тому й усі питання чітко лягали у дотичну площину, хоча Гуліверу, вочевидь, це було невтямки.
    –… алгоритм роботи максимально оптимізовано і узгоджено із технологічними нюансами. Я вводжу вхідні дані, а там уже тільки постачай матеріал та пальне, бо ж альтернативне живлення то так, додаткові можливості, в перспективі – повна автономність.
    – Ну а навантажувальники йому потрібні?
    – Та ні, – вів своє хлопчина. – Більше того, з часом він навчиться використовувати не лише те, що йому підвезли для роботи, а й підручні матеріали, наприклад, те ж таки ушкоджене дорожнє покриття.
    Хтось присвистнув. Хтось бовкнув: «Ото вже й справді для декого золотоносний струмок буде!». Хтось із розумінням гигикнув.
    – Якщо чесно, – зізнався Гулівер про заповітне, – з часом він і розрахунки проводитиме самостійно. Збираючи і враховуючи нові дані. Дрібну корекцію, принаймні. Я працюю над цим.
     
    ***
     
    – Серйозна заявка. Кілька десятків таких автоукладальників, і половину автодору можна буде вигнати нахрін через непотрібність.
    – Якщо по-чесному, воно-то так. Та й для якості доріг це було б тільки на краще. Але є одне «але»: штату начальників такі машинки теж не потребують. Хіба, кількох таких айтішників-гуліверів.
     
    ***
     Першим похопився наш старший зміни, молодий та метикуватий Василь. Коли Гулівер приїздив щось подивитися, розпитати чи підшаманити, той чіплявся у нього як будяк в рядно і тягнув у найближчий затінок пошушукатись. І одного дня автовкладальник нам такого полотна понастелював – хоч плач, хоч смійся. Суцільні брижі. Добре, хоч зразу похопилися, Гулівера смикнули.
    Той поколупався у планшеті, поколупався у кабіні.
    – Все, – сказав, – я залочив. Нема сенсу туди лазити, – на Васю красномовно зиркнув. – І не варто.
    – А що тепер із цією ділянкою робитимемо?
    – Та не проблема, – зітхнув Гулівер, пробігся пальцями по екрану планшета, і асвальтовкладальник узявся знімати покриття, як вправна хазяйка пінку з бульйону. За деякий час все було зірвано і перестелено.
     
    ***
    – Ух ти! – вигукнула я недовірливо. Чимдалі сильнішим ставало відчуття, що попутник прибріхує. – То ваш Гулівер так швидко ту омріяну програму розробив?
    – Ну. Але й сама машинка дечому навчилась. Відсіювати усілякий мотлох при завантаженні, наприклад. Різний пластик, дерев’яхи, шлак… Ми побачили, що дорога робиться на совість, і треба було бути повним недоумком, щоб не зрозуміти, що матеріалів бракне. Або тупо не вникати в процес вкладання, як це робили наші начальники – втім, одне другому не завада.
    Я розсміялась.
    – Похопилися вони незадовго до міністерської перевірки.
     
    ***
     
    У кабінет до Мєдякова я протиснувся останнім, як завжди, зачепивши стільчиком двері. Лайнувся про себе. Солідна організація не могла виділити коштів на придбання меблів, відтак кожен на наради тягнув стільчик, позичений чи то у приймальні, чи то в бухгалтерії.
    Бригада сяк-так розсілася. Мєдяков кахикнув, намагаючись привернути увагу, та намарно – більшість трударів втупилися у здоровенну плазму на стіні; напівоголені дівиці на екрані хвацько вихляли сідницями, роззявляли рота, імітуючи спів. Звичайно, ця картинка тримала увагу краще од начальника.
    – Фановні, – почав Веніамін Михайлович, – у нас форф-мажор. Пояфність, фто-небудь, як ви примудрилися замість фта кілометрів пофтелити лифе фістдесят?
    Запала мовчанка. Чутно було, як дзижчить і б'ється у віконне скло муха.
    – Ну-ну, – підбадьорив Мєдяков, – я флухаю.
    – Як, як... по ГОСТу, от як, – відгавкнувся Василь, побачивши, що бажаючих узяти слово нема. – Він запрограмований так класти, от і поклав.
    – По ГОФТу, кажеф, – Мєдяков пожував губами, – чудово, профто чудово... Дороги має бути фто кілометрів, ГОФТ поняття розтяжиме. Чому не рожтянули, га? – він вибалушив очі, здавалося, от-от репнуть. – Ви фо, ніфого вигадати не могли?!.
    – Та яке, там купа-купезна усіляких наворотів. Це ж не радянський троглодит, що хоч міліметр, хоч метр стели – одна дяка.
    – І фо ви пропонуєте? – Мєдяков гепнув по стільниці. – Фо, тряфця, робити?!. Перевірка мініфтерфька на нофі, а в наф форока кеме бракує!
    – Так скільки сировини дали, ми так і поклали...
    – Фо?!. – скрикнув Мєдаков, вирячивши очі. Потім раптом заспокоївся і вкрадливо продовжив, – ви фо сказати фочете? Фо хтофь краде фировину?
    Знову запала мовчанка. Плазма весело замиготіла кольоровим і оголеним.
    – Матеріалів видали рівно на фотню кеме, а ви... Коротфе так, беріть уфе, фо є на фкладах, і докладіть тих нефасних форок кілометрів. А ту кляту тефніку нафіг… фебто… обдуріть якофь, не мені ваф учити, ви тут уфі мафтаки. Хоч ломакою його перепрофийте, але аффальт має лежати. Крапка.
     
    ***
     
    – І ви поламали асфальтоукладача?
    – Ні. Хоча й збиралися. Але Василь запропонував інше.
     
    ***
     
    Розходилися ми без настрою. Кожен чудово розумів, що навіть коли ми згребемо усе на складі, на сорок кілометрів все одно забракне. Як-то кажуть, все уже украдено до нас.
    – І що робитимемо? В когось є якісь ідеї? – запитав бригадир.
    Усі мовчали.
    – В мене кум знається на усілякому комп'ютерному залізяччі. Смарт-будинки проектує і всяке таке… Може, чимось і допоможе, – поміркувавши, відповів я.
    – То чого чекаєш? Телефонуй давай, інакше Вєня нас самих в асфальт укатає.
    – Хлопці, а може не треба? Шкода ж, машинка правильна. Хоч раз робота зробиться так, як має бути, – втрутився Вася, – не треба, га?
    – Теж мені, скажеш. Наших резервів вистачить кілометрів на двадцять, ну, двадцять п’ять, якщо класти по технології, – бригадир розкурив цигарку, – ти не думай, я не проти. Просто зараз... в нас нема виходу зараз. Хіба самим скинутися на матеріали, – і вже до мене: – Телефонуй кумові.
    Я відійшов і набрав кума. Ми переговорили, і він пообіцяв увечері під’їхати, подивитися.
    Але Василь не вгавав:
    – В мене є краща ідея. У когось є телефон Гулівера?
     
    ***
     
    – І що далі? – історія виявилася не просто цікавою, а дуже цікавою.
    – Та що… Приїхав кум, глянув із сумнівом, намагався там щось зламати, клацав-клацав… Розумівся б я на тому, розповів би докладно. А так, дарма тільки час згаяли. Хоча він сказав – працюйте, мовляв, усе путьом. Розхід матеріалів буде менший. Але та машинерія, мабуть, таки й справді вчилась. Аналізувала, коректувала… Глянь, а вже по технології кладе, – водій всміхнувся, – Вже й резерви усі вийшли, навіть супер-НЗ пустили, та от халепа, якихось п’яти кеме все одно не дотягли. Ну тоді вже робити нічого, заслали Василя, як той зразу й казав, до Гулівера з пропозицією.
    – В сенсі, взяти хабаря?
    – Та ні, поробінгудити трохи на великій дорозі. – водій реготнув. Мабуть, ще й досі було приємно згадувати ту витівку. – Справа в тім, що на нашій ділянці був чималенький з’їзд, а посеред лісу кілька хатиночок… будинків… та чого там прибіднятися, справжнісіньких маєтків місцевих номенклатурних князьків. Ну ти ж здогадуєшся, звідки там узявся асфальт? – він змовницьки підморгнув. – Втім, як прийшов, так і пішов. Безмогоричний ледь не луснув від люті, намагаючись дістатися на своїй «Тойоті» до міста після вихідних.
    Я пирснула зі сміху, згадавши один ідеально підходящий до ситуації «пирожок». Різниця хіба лише в тому, що там йшлося про «Порше».
     Такого галасу у райавтодорі не було давно. А може, і взагалі ніколи – достеменно не знаю. Але, найголовніше, що за день після зникнення дороги, зник і автоукладальник.
     
    ***
     
    – Поліцію викликали? – запитав я у Василя.
    – Викликали, а сенсу? Вони й шукати його не будуть. Знайдуть стрілочника, он, все на сторожа звалять, та й потому. Сергію саме на похмілля – учора річницю одруження відмічав, а в нічну зміну вийшов.
    – Еге ж. Стоп, а шлагбаум же цілий, ні? Хто ж його відімкнув?
    А Вася мені пошепки й каже:
    – А от асфальтоукладач сам і відімкнув. І партизанити подався. Його ж справа дороги робити, а не до дурнів пристосовуватися. Він же розумний!
    – Ти чого, зовсім тю-тю?!. – я покрутив пальцем біля скроні, – чи ти теж, теє, – я красномовно стукнув себе по горлянці, – відмічав?
    – Та ні, – Василь не образився. – Ну подумай, теоретично ж це все в одній системі, підключене до інтернету. А що йому вартувало сигнал на пульт дати, чи, скажімо, влаштувати якесь коротке замикання? Якщо він твого башковитого кума довкола пальця обвів, як немовля, то тут – плюнути і розтерти.
    – Гм... може й так. Хоча першого, кого б я перевірив, так то Гулівера.
    – Уже. І, як би там не було, його лишили поза підозрою. Та ти б його бачив! Він сам у шоці! Ти лиш подумай, перший успішний проект, тільки-но дорогу закінчили…
    Угу, прикро, подумав я собі.
    Але ж, зрештою, дорогу ми таки закінчили!
     
    ***
     
    Деякий час ми їхали мовчки, кожен думав про своє. А потім він продовжив:
    – Асфальтоукладача так і не знайшли. А за місяць я звільнився – знайомий далекобійник у напарники покликав, по закордонам кататися. Але як додому повернусь, на гарну дорогу натраплю, часом, от і згадається. Думаю, може, то наша машинка тут партизанить?
    – Та ну, то вже геть фантастика!
    – А сама та машинерія хіба не фантастика? Час такий. Цікавий. Випало на нашу долю в реальності фантастику побачити… І це ж чудово, хіба ні?
    Я задоволено погодилась. Колись про таке можна було тільки мріяти. А водій продовжив:
     Гулівер, в принципі, казав, що асфальтовкладальник до певної міри автономний. Сам собі начальник, сам собі працівник. Ще й самонавчається і вдосконалює власну майстерність. Та й є у мене підозра, – після того, як Вася Гуліверу на наших хапуг нажалівся, – що у справі зникнення без цих ідеалістів не обійшлося. Хоча, може я й несправедливий до хлопців, хтозна. Але часом їдеш-їдеш…
     
    Епілог
     
    Залагодивши справи у Луцьку, я попрямувала далі, до невеличкого мальовничого села, захованого у поліській глушині – мрії екотуристів та інтровертів. Один із туристичних порталів шукав «нову кров» для мандрівних турів Україною, тож замовив мені матеріал із фото.
    Самотня зупинка посеред поля, відкрита усім вітрам, а за нею – вказівник, що повідомляє: до цілі моєї мандрівки півтора кілометра. А між густими верболозами досить пристойна, хоч і неширока «соша», як тут кажуть, вела прямісінько до села. Правда, не довела – мабуть, роботу згорнули раніше чи, може, асфальту не вистачило. І я уявила собі, як десь поміж чагарів, може, тут, а може де-інде, чаїться асфальтовкладальник-утікач. Завмирають рухомі механізми, ледь жевріє поснула електроніка, холонуть виснажені акумулятори. А з початком нового дня, і наступного, і ще одного, ще… раз-по-раз підставляє фотоелементи живлення під не надто привітне волинське сонце, щоб з часом знову прокинутися на якийсь день-другий, та й вимостити гарну й міцну дорогу з підручних засобів.
     
    
    

  Время приёма: 18:56 14.07.2017