— В темную ніч я до моря душі прислухаюсь.
Море мовчить, мороком вкрите,
Урвища сплять у тиші.
Я вдивляюсь.
Серце серпанком зловісним облите,
Бачу примари…
Євген перервав читання та подивився на друга. Навколо гуділа їдальня, Олег наминав борщ та ніби не слухав його.
— Тобі подобається?
Той зкривився:
— А що таке серпанк? Радянській кіберпанк якийсь?
Євген насупився, вимкнув векс та засунув його за вухо.
— Ти іноді таке скажеш… Серпанок — то бавовняна тканина або легкий прозорий туман. У даному контексті — складний художній образ на основі другого значення.
— Образ, — Олег пхикнув. — Це маячня, а не образ. Я дивився Стуса у візуальній адаптації — ось де словообрази, здуріти можна! Розумієш чи ні, картинки все одно кльові.
— Та ну…
Євген випив узвару та втупився у вікно-стіну. Човгав пішоходами, шарудів безпілотними авто та гудів монорейковими поїздами Київ середини двадцять першого століття під теплим сонечком, а душі в ньому майже не лишилося. Як сто років тому люди читали, мислили, уявляли? Місто майбутнього звели, а життя з нього витравили: ні гарної сучасної поезії, ні навіть скільки-небудь цікавої прози — всюди мигоче ширвжиток словообразів. Євген зосередив погляд на власному примарному відображенні у вікні — так і є, він солом’яноволоса примара в хай-тек пентхаусі сьогодення. Хоч би знайти вже споріднену душу серед пустелі прогресу, та прочитати разом з нею всі рідкісні книжки…
— Друже, ти чого ображаєшся? — затурбувався Олег. — Ну не розумію я твого Семенюка…
— Семенко! Михайль Семенко, засновник українського футуризму.
— Так, добре. Але визнай: текстова література — анахронізм. Чи є візуали по цьому автору?
— Не потрібні мені твої візуали, — майже розлютився Євген. — Не існує у світі кращого графічного процесора, ніж мозок! І навіть не починай знову про нейрокристали, вони не живі. Коли я читаю, то настільки яскраво все бачу…
— Не у всіх така уява, Женю! Багатьом складно та нудно читати. Графіка має супроводжувати текст, прогрес не зупинити. До речі, наші векси дуже скоро теж перетворяться на мотлох.
Євген подивився на друга з деякою тривогою. Той витримав паузу і продовжив.
— Я чув про прорив у нейроінтерфейсах. Ніяких більше векс-проекторів, — Олег торкнувся тоненької сірої палички за вухом. — І навіть лінзи з генетичним шифруванням не потрібні. Замість цього — імплант, який живиться від струмів мозку, виходить у мережу просто з голови, а дані виводяться напряму в зоровий нерв.
Євген ледь не впустив склянку з-під узвару.
— Тобто я зможу читати із заплющеними очима? Як зветься, кажеш?
Він вихопив векс, облокотився на столик із залишками обіду й увімкнув проектор. У повітрі перед очима Євгена відразу з’явилася головна сторінка пошуковика, але побачити її міг тільки він. Чужий векс було неможливо хакнути, не завантаживши найіндивідуальніший код користувача з усіх можливих.
— Охолонь, друже: імплантів ще немає у відкритому доступі. Мій кузен працює у Троєщінській лабораторії, вони з поляками та британцями спільний проект мають. Він просто поділився концепцією прототипу.
— Але ж є наукові статті на цю тему чи щось таке?
— Так, але там тексти тільки для технарів.
Євген, який закінчив гуманітарне відділення інформаційного факультету Шевченки, закотив очі та випадково залив векс-лінзи червоним кольором. Іноді вони дивно реагували на рухи зіниць.
— Почекай, пане розумний технар, — Євген пригадав щось та ляснув пальцями. — Як один чіп може підлаштуватися під кожен мозок? Над сумісністю інтерфейсу «мозок-комп’ютер» уже років десять б’ються.
— Ти диви, шариш, — поважно посміхнувся Олег. — Із дорослими проблему не вирішили, але є ідея імплантувати чіп дворічним дітям, щоби він навчався разом з індивідом та будував власний програмний код.
— Тобто нам із тобою це не світить, — пробурчав Євген.
Він, ностальгуючий романтик посеред технологічного прагматизму, був би одним із перших у черзі за диво-чіпами. Це ж просто утопія: не потрібно весь час тримати перед собою векс-проектор, зникне свербіж від лінз, а всі улюблені книги зберігатимуться прямо в голові!
— Уяви, візуали в зоровому нерві! Повне занурення! Я б тиждень не спав, — додав Олег до утопії Євгена префікс анти-. — Якщо б ми народилися років на тридцять пізніше, а наші батьки були б достатньо продвинуті… Тобто люди, які… Вибач, друже.
Євген махнув рукою — він не ображався. Навряд чи б безрідному хлопчикові імплантували найсучасніший чіп у дитбудинку в Житомирі, навіть за тридцять років. Там йому подарували тільки прізвище — Травневий, по місяцю, коли його підкинули. Ім’я Eugene, чомусь англійською, було набрано з клавіатури бебі-боксу.
— Я іноді сумую за їхнею бібліотекою, у дитбудинку, — Євген відвів очі до вікна-стіни, тому що відчув у них сентиментальну вологу. — Там було повне зібрання Коцюбинського, а ще…
Він майже випадково зфокусував розлагоджені через сльози лінзи на дівчині, яка стояла серед кіплячого натовпу на вулиці та дивилась… у небо. На неї було легке весняне плаття бірюзового кольору, з жовтими прінтами давньогрецького алфавіту, по останній світовій моді. ЇЇ плечі вкривало солом’яне волосся, яке поблискувало нанопокриттям проти пилу та міського бруду, тож разом із ангольським обличчям складався образ на кшталт славетної Венери Боттічеллі. Дівчина здалася Євгену настільки знайомою, що він видав невиразний звук.
— Кого ти там побачив, Женю?
Незнайомка опустила голову та подивилася на свій векс-проектор — напевно, вона розфокусувала погляд на небі, щоби скинути налаштування лінз. Судячи з того, що за мить дівчина почала активно моргати, її векс серйозно збоїв.
— Травневий, Федоров! Знов ваші тривалі обіди? Перерва вже все!
Керуючий банком даних не мав звички запрошувати двічі, тож Євгену не довелося пояснити Олегові, що його так вразило за вікном, а чат на роботі їм вимикали.
«Де я її зустрічав?»
Євген усівся за стіл у світлому боксі, закріпив векс-проектор на горизонтальній підставці та розширив віртуальний екран із планшетного до великого. Він ще раз прокрутив запис із дівчиною, пошукав збіги по заархівованих у лінзах обличчям за останні два роки, але нічого не знайшов. Проте мозок — найкращій процесор з усіх — був впевнений, що цей образ він уже зустрічав.
Євген зупинився на теорії дежа вю, тобто артефакту сприйняття, та поринув у робоче середовище. Перед його очима розкинулося широке та об’ємне древо вільних інтерпретацій літературного процесу початку двадцять першого століття, але не всі його гілки були істинними. Сумнівів не викликали лише Жадан та ще декілька письменників, а решту потрібно було як слід профільтрувати.
Будь-яка людина з вексом або навіть з архаїчним стаціонарним комп’ютером могла знайти прірву даних по кожному явищу світа, проте лише першого кроку в інформаційний океан вистачало, щоби потонути в ньому. Навіть користувач із досвідом міг витратити декілька годин на пошук відповіді до складного чи контроверсійного питання, та при цьому залишався шанс, що його дезінформували в інтересах рекламників, політиків чи будь-кого. Виключити обман був покликаний мультіоб’єктивний аналіз, який проводили в ліцензованих банках даних працівники на зразок Євгена Травневого. Зараз він робив уже третю версію літературного процесу початку двадцять першого століття, з ухилом до контексту Війни за незалежність. Тобто основними письменниками та поетами визначалися ті, хто писав по мотивах трагічних подій, починаючи з далекого 2013 року та не обов’язково лише українською. Ця інтерпретація суттєво відрізнялася від древа з класичними літературними критеріями, але Євген мав зробити цілій сад таких дерев для всіх користувачів, залежно від передумов кожного пошуку.
Аналітики хаосу, санітари мережі, навіть інфошахтарі — як тільки не називали тих, чия невтомна праця зберігала людям час, нерви та гроші. Євген навряд чи міг знайти більш цікаву та комфортну роботу для своїх здібностей… А ще в підвалах банку даних, окрім гудячих серверів, зберігали тисячі справжніх паперових книжок від колишньої бібліотеки. Час від часу Євген знаходив привід спуститися до сховища та погортати перші видання Андруховича чи Ірванця, позбувшися векса. Якими мудрими, оригінальними та повними фантазії тепер здавалися автори тих золотих часів!
— Відвідувач! Відвідувач! — настирливо проголосило в навушниках. Євген навіть забув, що сьогодні четвер, тобто його черга приймати клієнтів. Він одразу загадав, щоби цей відвідувач замість ручного фіксу платних оновлень попросив дістати зі сховища якусь раритетну книжку з відділу Розстріляного Відродження.
Євген пригладив свої світлі патли, обсмикнув комір сорочки та через службові двері ковзнув до приймальної кабінки.
— Доброго дня! У мене невеличка проблема, — це було промовлено чистою англійською, з відчутним британським акцентом, але Євген не міг відвести очей від гостю з іншої причини. До банку даних зайшла та сама знайома незнайомка — і тепер сонячна Венера зніяковіло посміхалася йому.
— Да… тобто єс! — виправився Євген та продовжував англійською: — Чим я можу допомогти, міс?
— Мій векс відмовляється ловити місцеву мережу, не можу нічого завантажити. Мені здавалося, що в Україні вже років сто немає роумінгу з Єврозоною.
Євген ледве слухав — він знов намагався пригадати, де бачив цю красуню. Може, десь у мережі? Британська акторка чи модель?
— Пробачте, міс, але налаштування вексів з Об’єднаного Королівства дещо відрізняються від загальноєвропейських. Вам потрібно звернутися до технічного сервісу… — тут він зрозумів, що ось-ось віддаст чарівну клієнтку Олегові та запнувся. — Або просто візьміть цю сім-капсулу, це в мене друга.
Він зняв зі свого вексу захисний ковпачок, витягнув зсередини пластиково-металеве зернятко та передав його дівчині крізь отвір у склі кабінки.
— Вау! Скільки я вам винна? — вона зашарілася та прийняла сім-капсулу.
— Це безкоштовно, — Євген змусив себе посмілішати. — Тільки скажіть мені, де я вас міг бачити? Ви селебріті?
Вона негучно розсміялася та подивилася на хлопця дещо по-інакшому, але не фліртуючи.
— Я хто завгодно, але не селебріті. Інстабук лише з двома сотнями підписників — даруйте! До того ж, я вперше в Україні. Завжди мріяла опинитись тут, вивчити вашу культуру з оригіналів.
— У вас українське коріння?
— Можна й так сказати. Шукаю декого… — якось сумно сказала дівчина. — Перепрошую, можете завантажити мені декілька файлів? У вашій сім-капсулі не так багато трафіку.
— Що завгодно!
— Література, але не візуал. Текстова збірка по Розстріляному Відродженню знайдеться?
Євген присвиснув.
— В мене якраз є автентична копія! Прикладіть, будь ласка, свій векс ось сюди.
Він та дівчина однаково піднесли сірі палички до зеленого кола на склі — для прямої передачі між вексами. Євген відкрив у лінзах папку з текстами та просто перетягнув потрібний файл на зону трансферу.
У старі часи небезпечно було навіть вставити переносний диск — «флешку» — до чужого комп’ютера, не кажучи вже про персональні дані з комунікаторів — «смартфонів». Інформацію про користувача могли завантажити без його відома та продати рекламникам чи зловмисникам — саме тому зміст вексів настільки складно кодувався, що чужі проекції для лінз у повітрі перетворювалися на білий шум.
— Дякую! Дивно, але ваше обличчя теж здається мені знайомим, — раптом зізналася дівчина, отримавши збірку. — Або я вигадала це після того, як ви запитали.
— Я поки що бачу в нас одне спільне — ми читаємо тексти, — підморгнув Євген. — Зовсім не те, що всі ті візуали…
— Та не кажіть! Ніколи не розуміла сурогатної моди на словообрази, — її очі спалахнули симпатією, але швидко і згасли. — Перепрошую, у мене Інтерсіті до Житомиру за сорок хвилин, ось буде що почитати. Дякую за все!
«І навіть ім’я не спитав», — засмутився Євген, намагаючись зрозуміти дивне відчуття від цієї зустрічі. Чому така гарна дівчина здається йому водночас дуже близькою та неймовірно далекою?
Гостя тим часом зупинилась у фойє біля дверей та ввімкнула векс. Євген навздогін рефлекторно ззумив лінзи на її плечі та з легкістю прочитав у повітрі за ними: «В темную ніч я до моря душі прислухаюсь…»
Вона вийшла, а він так і залишився стояти, мов нікому не потрібна телевежа посеред Лук’янівці.
— Та ні, це неможливо, — Євген знервовано гигикнув та перезапустив лінзи: приверзеться ж таке! Ніхто просто фізично не міг читати чужі векси.
Повагавшись, він усе ж таки відкрив візуальну історію та передивився останній запис.
«Серце серпанком зловісним облите», — на цьому рядку зона видимості за плечима обривалася.
— Але як…
І тут Євген здогадався.
Він стрімголов вискочив із кабінки та через службовий вхід — на вулицю, ледве не збивши керуючого.
— Вибачте! Я потім відпрацюю!
— Що трапилось, Травневий? Чи помер хтось?
— Ні! Навпаки!
За сорок хвилин її вже не буде в місті… Євген пробіг метрів сто по велелюдній вулиці та зупинився біля входу до монорейки. Ідея! — він же міг просто подзвонити на свою сім-капсулу в її вексі! Євген не спромігся викликати номер у власній пам’яті, тому викликав у лінзах перелік контактів. Він проскролив усе, але свого другого номеру не знайшов — справді, навіщо його було зберігати? Ідіот!
Майже заричавши, Євген злетів по сходинках до станції монорейки — тільки для того, щоби побачити дівчину в бірюзовому платті з давньогрецькими символами у вагоні, який уже розганявся від платформи! Якщо б він не зупинявся для пошуків номеру…
«Всі Інтерсіті проходять через головний вокзал. Наступна монорейка буде за десять хвилин, до метро далеко. Оптимальний варіант: таксі», — Євген не помітив, де закінчилися його думки й почалися поради від вексу. Він повернувся на вулицю та за три хвилини сорок одну секунду сів у безпілотне таксі.
— До головного вокзалу, терміново! Зроблю потрійний бонус, якщо довезете за двадцять хвилин!
Хоч водій був і програмою, але написали її в Одеському технохабі. Обіцянка потрійного бонусу відкрила режим «Питання життя або смерті», тож таксі ракетою стартануло до цілі. Звісно, софт не дозволяв порушувати правила та ставити під загрозу безпеку інших, але денні дороги були ледве завантаженими. Кібертаксисту вдалося навіть зрізати частину шляху дворами, однак в останньому вони мало не в’їхали в натовп пікетувальників — знов забудову ущільнювали.
— Ганьба! Геть! Не дамо звести черговий техносквер! — скандували захисники двору, де не було навіть підзарядок для електрокарів. Акцію знімала журналістка з фірмовим роботом-оператором одної з національних контент-студій. Коли Євген висунувся з вікна та прокричав, щоби натовп скоріше дав дорогу таксі, — він, напевно, потрапив до новин. Але глядачі ні за що не здогадаються, куди так поспішав той дивний молодик!
За дев’ятнадцять із половиною хвилин від старту таймеру Євген вистрибнув із таксі, не забувши списати з рахунку потрійний бонус. Що ті гроші, коли таке коїться?
— Де тут Інтерсіті до Житомиру? — спитав похапцем Євген вокзальний комп’ютер, який одразу підключився до його векса.
Швидкісні поїзда приходили на шість платформ, а рейси з трьох так чи інакше проїжджали Житомир. Два відправлялися з різницею в п’ять хвилин…
Тут не було права на помилку. Зрозумівши, що прочесати дві платформи за залишок часу неможливо, Євген кинувся бігати уздовж вікон галереї над коліями, видивляючись дівчину. Він налаштував лінзи на маску її зовнішності, але скрипт вперто не бачив збігів.
За декілька хвилин Євген визнав, що програє гонку: вона могла бути де завгодно, навіть ще не на платформі. Залишалося тільки одне. Коли вокзальний комп’ютер відмовився, довелося вирішувати питання особисто.
— Ви знаєте англійську? Тож прочитайте цей текст негайно, благаю! — протараторив Євген, тикаючи вексом в обличчя вокзального службовця в диспетчерській. — Зараз завантажу вам файл!
По всій будівлі рознеслося оголошення, яке мало змусити її прийти до нього. Євген сподівався на диво та чекав у галереї — хвилину, дві — але дівчина все не з’являлася. В останній спробі не упустити її Євген збіг вниз до колії, куди прибував перший із двох можливих потягів, та почав снувати між людьми, лякаючи їх своїм шаленим поглядом поза лінзами… як раптом зіткнувся з дівчиною ніс до носа.
— Ти! — видихнув Євген та безцеремонно обійняв її в потоці повітря від під’їжджаючого поїзда.
Дівчина так сторопіла, що навіть не поворухнулася. Збожеволівший молодик випередив усі питання та зробив одну річ — увімкнув свій векс та підніс до її лінз.
— «Море мовчить, мороком вкрите…» — насилу, з акцентом прочитала дівчина та замовкла, кліпаючи очима. — Як?! Як ви зробили це?
— Я знав, що десь є споріднена душа, але щоби настільки… — Євген розсміявся, потім майже заплакав та схопив її за плечі. — Невже не розумієш? Тебе більше не потрібно їхати шукати мене в Житомирі! Ми знайшлися!
І вона зрозуміла та уклала його в обійми — вони закружилися, а світлі волосся сплелися в один солом’яний клубок із намистинками сліз щастя.
Чужі проекції для лінз завжди перетворювалися на білий шум — інакше могло бути тільки в одному випадку з десяти мільярдів. Інформація з вексів кодувалася за допомогою найунікальнішого шифру з усіх можливих.
— Дивись, це називається «королівські близнюки», — показав Євген статтю на своєму вексі, коли Інтерсіті на Житомир уже понісся з вокзалу. — Це дуже рідкісно, у нас половина генів однакова. Тому ми й можемо читати векси один одного…
Євген замовк. Він знову забув про найголовніше.
— Тож як тебе звати, сестричко? — його серце завмерло та вкрилося лоскотливим серпанком передчуття.
— Джулія, — відповіла вона та розквітла, мов тисяча Венер Боттічеллі. — Джулія Мей.
|
Рассказ открыт для комментариев