17:51 07.01.2017
12 января начинается приём работ на Конкурс

13:36 16.04.2016
39-ый конкурс отложен на 3 месяца (в связи с недостаточным количеством рассказов). Приём работ продолжается (до 24 июля).

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №42 (весна 17) Первый тур

Автор: ВолодимирЯкубчак Количество символов: 12289
Конкурс №42 (весна 17) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ae026 Іменем себе


    Жовтогарячу зіницю неба закриває димчаста повіка хмари. Пишні крони в вишині змикаються темним склепінням і лісок поринає в похмуру загадковість.
    – Вистачить? – запитує Ламор.
     – Ще он те, – каже Вероніс.
     В руках у неї тонка пряма палиця, яку вона тягне за собою по землі, залишаючи в килимі із листя хвилястий слід. Їй подобається думати, що вона прорізає водну гладь на крихітному човнику.
     Ламор зітхає, заносить сокиру. Один впевнений удар і деревце падає. Він хапається за гілку і тягне його на заднє подвір’я, де вже виситься купа дров.
     Посеред стежки, що в’ється через лісок і огинає будиночок Вероніс, непорушно стоїть чоловік. Стоїть у тій позі, в якій його застала мить Кари. Одна нога в повітрі, великі пальці рук – за поясом. Складається враження, що він ось-ось закрокує далі.
     Ламор з ним вже звикся.
     – Ти за нього не помолишся? – запитує Вероніс.
     – Ні. Може, пора його кудись переставити?
     – Бог нас скоро пробачить.
     Ламору хочеться в це вірити.
     Він рубає деревце на маленькі полінця, не перестаючи дивуватися дівчині. Навіщо вишукувати хворі і хирляві, коли весь лісок у їх розпорядженні? Тепер, коли людей майже не залишилося, можна вирубати хоч усі дерева навкруг. Нікому й діла не буде. Чи справа в її релігійності? Божа сутність живе в кожному дереві. Через це вона не може рубати всі поспіль?
     Його погляд мимоволі падає додолу – на ноги, закутані в рухливий клубок чорних тіней, схожих на вкриті колючками лози. Клубок невеликий, ледь сягає колін, і зовсім не відчувається. Ніби й немає нічого. На ногах Вероніс – такий же. Як і у всіх тих, хто лишився.
     Вероніс виходить з будинку і набирає повні руки дров. На мить він ловить її погляд – очі, кольору тоненької крижини в променях сонця, дивляться прямо в душу, від чого всередині все перевертається. Дівчина посміхається: на щоках виступають ямочки. З морквяно-рудим волоссям і розсипом веснянок на обличчі вона схожа на сонце, якби воно раптом вирішило прийняти людську подобу.
     Ламор дивується сам собі. Де в ньому взялися такі слова? Не так давно він повернувся із затяжної війни за північну провінцію. А тиждень назад все людство спіткала Кара. Чого ж на душі так легко? І навіть той випадок, під час нападу на вороже поселення, вже не так крає серце. І майже перестали снитись жахіття.
     Стоячи посеред розсипу трісок і тоненьких гілочок, з величезною сокирою в руках, він раптом розуміє, що любить Вероніс.
     В день Кари, коли розгублена, але рішуча дівчина попросила про допомогу, він дуже сильно зрадів. І навіть те, що окрім нього в поселенні лишилось лиш троє чоловіків, не затьмарювала його радість. Їй було страшно і вона прийшла саме до нього. Спочатку йому думалось, що він попросту радий від того, що його сила пригодилась ще десь, окрім як на війні. Що він рубає дрова для печі, а не загострює кілки для загородження проти кавалерії, що обробляє землю, а не копає канави і відхожі місця.
     Тепер він знає правду.
     Ламор підходить до чана з водою, змиває піт і бруд. Оглядає себе: міцно збитий, але нескладний. Надто довгі руки, тонкі пальці. Шкіра на руках загрубіла, вкрита дрібними порізами. Обличчя гарним не назвеш: загострене, з короткою борідкою. Очі невиразні, кольору твані, ніс з горбинкою, тонкі губи. Верхня губа розсічена і шрам відтягує її убік, від чого здається, що він увесь час вишкіряється. Волосся довге і неакуратно підстрижене. Він схожий на старого, побитого життям вовка.
     А чи личить вовку мріяти про сонце?
     Ламор сумно посміхається. Можливо й ні. Можливо, сонце посміється над ним. Але надія – дурнувате почуття. Він думає, коли і як їй зізнається, і розуміє: незважаючи ні на що, зараз він щасливий
     – Дякуємо богу за його плоть, – каже Вероніс.
     Дрова лежать біля печі. Тьмяну кімнатку освітлюють язики полум’я, легке тріскотіння заглушає неприродну тишу за вікном.
     Ламор мовчить. Дякувати богу йому не хочеться.
     – Я маю дещо сказати, – шепоче Вероніс.
     Ламор завмирає.
     – Може пізніше? Здається, я оглух від ударів сокири.
     Повисає незручна мовчанка. Незрозуміло чому, але він не хоче чути наступних її слів.
     – Я... піду.
     Він одразу розуміє, про що йдеться і розуміння б’є голкою в серце.
     – Мені вже тридцять років. Я не можу мати дітей. Та це єдине, чого я хочу в цьому житті. І я подумала, якщо пройду випробування, послане богом, то можливо...
     Вона замовкає.
     Ламор не знає, що сказати. Перед очима постає жахлива картина. Поселення. Наче смолоскипи палають хатини. Зброя в руках. На нього кидається жінка. З несподіванки він б’є мечем їй в груди. І чує несамовитий крик. З жахом він витягує меч. З-під грубого плаща, в який кутається жінка, щось випадає. Слідом, на коліна, падає вона. Спочатку Ламор не розуміє, що сталося. Потім бачить як з-під згортка розтікається кров. І заклякає. Немовля...
     – Я... не хочу, – починає він і не знає, що сказати далі.
     Йому стає страшно. Дитина. Повернувшись з війни, він сахався дітей, як вогню. Руки починали трястися і йому ввижалося, що всі діти в крові. І руки його в крові.
     – У нас могло б... – Вероніс говорить дуже тихо.
     Він розуміє, що вона хоче йому сказати. Сонце не проти світити для нього. Але тепер він боїться. Одна думка про дітей сковує його жахом. І він нічого не каже.
     Тиша дзвенить.
     Вероніс розуміє, що він не продовжить і каже:
     – Підеш зі мною?
     – Піду.
     У людей, яких спіткала Кара, на ногах такі ж чорні клубки, як і у них, тільки непорушні і тверді, ніби кущі колючих рослин схопили і не відпускають, тягнучи їх під землю. Тому підійде будь-хто із них.
     Вероніс лізе до скрині. Викладає увесь свій одяг.
     Ламор хмуриться.
     – Хочу вдягнути найкращу свою сукню.
     Він мовчить. За вікном клапоть хмари закриває сонце. В кімнаті стає ще темніше.
     Він дивиться на підлогу: одне лахміття. Чому не можна взяти одяг в інших? В будинках тих, кому він більше не знадобиться? Та Вероніс не взяла нічого чужого з самого моменту Кари, тому марно говорити їй про це зараз.
     Вона зупиняється на темно-зеленій сукні. Ношеній-переношеній. Бере свою улюблену палицю.
     Ламору хочеться сказати, аби вона не йшла. І, можливо, вона б його послухала. Бо якщо все вийде і бог її нагородить... Що робити йому? Для нього діти – непереборний страх. Він не може уявити себе батьком. Тримати немовля на руках, коли перед очима – та картина з війни...
     Вона виходить з будинку. Ламор йде за нею. Він не хоче, щоб з нею щось сталося, але й просити чи наказувати їй права не має. Йому самому наказували на війні і він розуміє, що гіршого за це немає.
     Вони приходять до сусіда, що стоїть на стежині. Вероніс стоїть перед ним, Ламор трохи позаду.
     Лиш один чоловік з тих трьох, що залишились у їхньому поселенні, пробував доторкнутись до клубка. І у нього віднялася рука. Вероніс пояснювала, що вся справа у вірі.
     Зараз вона каже:
     – Я молилася всю ніч. Я впевнена, що у мене вийде. І коли світ прийде до норми, коли я звільню всіх людей, ти відвезеш мене до моря? Я, ти, наш...
    – вона затинається. – На маленькому човнику...
     – Так, – каже Ламор.
     І їй цього достатньо.
     Вона заносить палицю. Ламор не знає, на який результат сподівається більше.
     Вероніс з усієї сили б’є по колючим завиткам.
     І падає на землю.
     – Вероніс?
     Жодної відповіді.
     В душі все обривається. Він жадібно вдихає і затримує подих. Рухайся. Рухайся!
     Тіло Вероніс не ворушиться.
     Ще одна смерть. Йому не віриться. Чому він її не зупинив? Чому дозволив так ризикувати? Страх. Війна зробила його нікчемним згустком страху. Він плаче. Проклинає себе. Потім проклинає бога разом з його випробуваннями.
     Для могили він знаходить їй хорошу сукню. З дому старійшини. Вона не схвалила би крадіжку, але Ламору це вже не важливо. Він хоче, щоб Вероніс була гарною.
     Копати землю не важко. На війні він накопався чимало. Земля піддається дуже легко і він несамовито махає лопатою. Глибина вже достатня, але він не зупиняється. Йому хочеться виплеснути гнів і земля чудово підходить.
     Коли все зроблено – він напивається. Благо, випивки в поселенні достатньо. Ламор ходить від будинку до будинку. П’є, спить. Коли випивка закінчується в одному домі – йде в інший.
     В короткі моменти тверезості усвідомлює, що знову повернувся на війну. В те нікчемне, гірше ніж тваринне, існування. В повні страху і невідомості дні між битвами. Коли від безглуздого чекання і копання могил нічого не залишається, окрім як напитися.
     Знову повертаються жахіття. Раз за разом, уві сні, він вбиває немовля, а коли прокидається – старається якнайшвидше забутися в алкоголі. Вдень на вулицю не виходить.
     Коли прокидається в черговий раз – випивки не знаходиться. Доведеться йти деінде, але сил встати з ліжка немає. В голову лізуть думки. Перед очима – кривавий згорток. Він відганяє нестерпні видіння.
     В кімнаті пахне немитим тілом і застарілим блювотинням. Ламор морщиться. Чому він тримається за життя? Тепер він чесно може собі зізнатися: якби не Вероніс – після війни він покінчив би із собою. Побитий вовк вийшов з гущавини лісу і побачив сонце. І сонце йому сподобалось. Але тепер воно зайшло і більше ніколи не зійде. А повертатися в чорні нетрі лісу вовк більше не хоче.
     Вставши з ліжка – Ламор ледь не падає. Коли він востаннє щось їв? Слабкість розливається всім тілом, але він змушує себе вийти на вулицю. Шкутильгаючи широкою дорогою, з-під лоба позирає на людей. Людей, що застигли в найрізноманітніших позах. З чорним колюччям на ногах.
     Вероніс думала, що це випробування. Що бог хоче, аби йому довели свою вірність і любов. Ламор вірив їй, але тепер розуміє, що насправді просто прикидався. Він правильно назвав цей акт божої любові. Кара. Бо люди її заслуговують. Всього, що б з ними не відбувалося – люди заслуговують. Він це зрозумів ще на війні.
     Ламор бачить вузьку стежинку, що тягнеться схилом пагорба, і вирішує скоротити шлях. Перейти в іншу половину села. В голові паморочиться. Він ледве видирається на вершину і вражено ахає. Посеред поля стоїть жінка. Спиною до нього. З довгим рудим волоссям, в білій із латками лляній сукні.
     – Вероніс, – хрипить він і лякається свого голосу. Чужого. Звіриного.
     Ламор, як може, біжить до неї. Падає, та щоразу знаходить в собі сили піднятись. Прямо в обличчя світить сонце і волосся Вероніс сяє, як золота корона.
     Він доповзає останні два метри до неї навкарачки, і коли підносить брудне, з чистими доріжками від сліз, обличчя – не може стримати розчарування. Воно виривається з горла страшним риком.
     Не вона!
     Ламор падає на землю і, тихо схлипуючи, лежить так деякий час. Коли піднімається – бачить, що жінка вагітна. Мимоволі посміхається. Принаймні, дитина не побачить того жаху, який твориться в світі. Вона, разом з матір’ю, навічно застигла в блаженному сні. Їм не треба ні їсти, ні пити. Вони не страждають ні від холоду, ні від спеки. Чорні клубки не підпускають до них хижих тварин.
     Від думок про дитину згадується Вероніс. І те, як вона сама мріяла бути матір’ю.
     І тут він бачить, що дитина ворушиться. Це його жахає, але вже по іншій причині. Він не боїться. Він злий! В ньому закипає лють. Бог не подбав про ненароджених дітей. І ця дитина всередині жінки помре. Скоро.
     Жах побаченого начисто вимітає сп’яніння і безглузді думки про те, що люди заслуговують Кари. Ця дитина не заслуговує. І тисячі інших дітей по всьому світі. Заради дитини Вероніс готова була на все. Можливо, вона вірила, що зможе мати дітей. Що бог її нагородить. А може й не вірила. Неважливо. Вона вирішила боротися.
     А що він? Ламор розуміє, що поводився як останній боягуз. Він мав підтримати її. Те, що сталося на війні, не мало зашкодити мрії Вероніс. Він не мав просто дивитися. Можливо, саме він похитнув її віру в себе?
     Ламор збирає думки до купи. В ньому немає стільки віри, як у Вероніс. Але будь він проклятий, якщо не спробує. І не заради бога. Він не хоче бути частиною якогось недолугого випробування. Він спробує заради Вероніс. І майже напевно в нього нічого не вийде. Але це неважливо.
     Ламор вирішує почати з цієї жінки, так схожої на Вероніс.
     Він збирається з силами і з усієї сили, ногою, наче хоче розтоптати саму війну, її огидне і роздуте, як в таргана, тіло, б’є по путах. Він чекає чого завгодно: болю, кривавих ран, смерті. Але пута розриваються. Жінка падає на колінах. Ламор помічає неподалік скованого чоловіка. Батько її дитини? Він розвертається і крокує до нього. В ногах відчувається дивна сила. Він розбиває пута чоловіка і так само мовчки, йде далі. Ламор плаче.
     Він робитиме це, поки не впаде від знемоги. А потім встане – і продовжить.
     Бо для нього знову світить сонце.

  Время приёма: 16:55 16.04.2017