17:51 07.01.2017
12 января начинается приём работ на Конкурс

13:36 16.04.2016
39-ый конкурс отложен на 3 месяца (в связи с недостаточным количеством рассказов). Приём работ продолжается (до 24 июля).

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №42 (весна 17) Первый тур

  Количество символов: 17345
Конкурс №42 (весна 17) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ae021 Кровна ворожнеча


    В залі було тихо.
    Кількадесят свічок так-сяк освітлювали приміщення і, навіть посилені благенькими відблисками віконець, що ховалися високо під куполом, не могли розвіяти ту таємничу й урочисту напівтемряву, що тут панувала.
    Вогники затанцювали, засвідчуючи появу протягу.
    Важкі двері прочинилися всередину, до зали увійшов король Мемфіс. Присутні, що вишикувалися обабіч центрального проходу, шанобливо прихилили голови, поки володар прямував до трону. Його кроки лунко відбивалися від кам’яних стін та мармурових колон.
    Вмостившись на широкому залізному троні, король прикрив коліна вовчою шкурою — його старі ноги крутило від давнього артриту, особливо в цій промерзлій залі, чиї стіни ніколи не зазнавали обігріву.
    Король обвів поглядом військових, радників та вельмож, і ворухнув правицею, даючи сигнал.
    Глашатай дунув у закручений баранячий ріг і дзвінко прокричав:
    — Щорічна рада Королівства Шестипалих оголошується відкритою!
    Зал зааплодував.
    — Воєначальнику Нюркінсоне!
    До трону стройовим кроком підійшов закутий в обладунки величезний чоловік. Павине перо гордо майоріло на його шоломі, а меч у піхвах черкав підлогу. Він простягнув королю пожовклу тубу, перев’язану прядив’яним мотузком і відійшов, уклонившись.
    Король зняв кришку, дістав і розгорнув сувій. Пожувавши губами, почав хрипко читати, раз-по-раз мружачись та прокашлюючись:
    — Літа Божого тисяча шістсот дев’яносто шостого принц Антоніо Шестипалий ІХ, віроломно підстережений на полюванні посіпаками з роду Полініана, рушив небесною стежкою до прабатьків, назавжди увічнившись на небосхилі серед міріад зірок. Умившись кров’ю сина, король Енох Шестипалий ІІІ присягнув, що поки тече вода і росте трава, жодному полініанцію не буде спокою на цій землі. Закривавлена сорочка стала стягом у запеклих битвах на всі наступні роки. Вороги втрачали синів та дочок, згодовували тисячі своїх підданих Псам Смерті, але не бажали визнати свою провину й взяти на себе вантаж відповідальності і тавро ганьби. Смертна ворожнеча, що постала між двома родами, була запеклою і лютою. Запахом металу і гару просякла земля, села й міста поглиналися вогнем і чумою, а сльози матерів змішувалися з кров’ю їх дітей та відносились річними водами прямісінько в Північне Море.
    Король відклав папір, позіхнув, почухав підборіддя, поросле рідким волоссям та продовжив:
    — Віддаючи данину пам’яті принца Антоніо та всьому нашому славному роду, пам’ятаючи про дідів, батьків та синів Королівства Шестипалих, що полягли за честь гербу, підтримуючи багатовікову традицію, оголошую Щорічні Жнива і висловлюю глибоке презирство та люту ненависть до ворога. Не упокоїться наша помста, аж поки останній полініанець не перестане топтати ряст, пити вино і лягати з жінкою.
    Глашатай засурмив у ріг, натовп радісно й збуджено привітав свого короля і початок нової битви. Сміх і галас заполонили неживі стіни королівської зали, войовничі кличі й прокльони противнику лунали далеко за межі замку.
    Піддані, що перебували на вулицях столиці, почули цей шум, їх обличчя прояснилися, посмішки засяяли в світлі полуденного сонця. Продавці відволіклися від прилавків, босота припинила свої забави, і навіть бродячі пси сильніше замахали кошлатими хвостами, відчуваючи всезагальне піднесення.
    «Жнива», — чулося на кожному розі.
    «Жнива», — радісно передавали одне одному сусіди, висовуючись з вікон кількаповерхових будинків на вузеньких вулицях.
    «Жнива», — каркала зграя круків, збираючись рябою хмарою над міською ратушою.
    «Жнива», — прошепотів юний принц Фоліо Шестипалий ІІ, стискаючи руків’я меча. Його очі горіли завзяттям, а руки прагнули сікти й рубати. У свої п'ятнадцять він хотів лише двох речей — кохатися й воювати.
    Кинувши погляд на родовий замок, принц позадкував, помітивши королівську армію, що рухалася від замкових воріт, і зник у темному провулку. Тут було вогко, затхло, смерділо сечею та харчовими відходами, але сюди ніхто з тих, хто знає принца, не сунеться — у цьому той був впевнений.
    Стрибаючи через будні калюжі, Фолі прудко біг в обхід Центральної вулиці, яку заполонив натовп, що вітав різнобарв’я лицарів, їх зброєносців, солдат, вельмож, слуг, музикантів. Поки ці блазні купатимуться у загальній любові, він встигне до виходу з міста першим, а там вже сам диявол його не зупинить.
    Хлопець натягнув каптура, помітивши недоброзичливі й ласі погляди якихось розбишак, явно зацікавлених його білою шкірою та золотавим волоссям. Глибше загорнувся у непримітний сірий плащ, навмисне заляпаний грязюкою, аби легше було злитися з натовпом.
    Сходило сонце. М’яким рожевим світлом воно заливало зовнішні мури, виблискувало на вістрях списів, грало й мерехтіло на дзеркально гладких нагрудниках почесної варти, що берегла безпеку столиці.
    Виснажені кількаденним чергуванням, вартові похмуро позирали вниз, проводжаючи поглядами королівську рать, що живою рікою вливалася в Головну браму.
    Молодий воїн помітив невисоку постать, яка кралася біля самого підніжжя муру, ховаючись в тіні від цікавого ока. Але йому було все одно — покидати місто міг кожен і в будь-який час. А от потрапити всередину було досить непросто.
    
    — Цього року ми їх добряче провчимо, — улесливо мовив перший радник короля — Кіо, з головою лисою, мов жіноче коліно.
    — Ми завжди даємо їм прочухана, — відповів король Мемфіс, — це наш священний обов’язок і права честі.
    — Але ж чотири роки тому…
    — Інколи я сам не розумію, чому твоя голова верзе всілякі дурниці, а не прикрашає частокіл, — перебив його король. — Як ти умудрився зайняти таке привілейоване становище? Слідкуй за язиком.
    Той потупив очі і посміхнувся одними губами:
    — Моя відданість вашій величності безмежна, і головна риса, що її характеризує — це щирість.
    Той пом’якшав:
    — Ну, того разу вони застосували в три раз більше кавалерії, ніж зазвичай. Це було трохи підступно, але ж ми не вдарили в грязюку обличчям! З них пір’я летіло!
    — Так, так, ваша світлосте.
    Король з особистою охороною та сонмом радників й прислужників знаходився в центрі процесії, що здавалася нескінченною. Попереду на вкритих багатою збруєю породистих конях їхали найкращі воїни. Оздоблені парчею з вплетеними золотими й червоними нитками — королівськими кольорами — плащі розвівалися по вітру, обладунки світилися, мов жар, а грізні погляди не обіцяли противнику нічого хорошого.
    Позаду них — звичайні солдати, піші, але чудово озброєні, в міцних панцирах та високих шоломах, увінчаних перами заморських птахів. Далі — король зі свитою, придворні, міністри, фаворити, безліч прислужників.
    Видовище було чудове й захоплююче. Багатство, розкіш, могутність королівської сили різали очі. Піддані захоплено вітали свого володаря, дівчата осипали лицарів квітами, діти галасливо бігли наввипередки з конями-красенями.
    Величезні ковані ворота випустили процесію, що звузилася до розміру кам’яного мосту, який пролягав через захисний канал. На баштах заграли сурми, коли король виїхав з міста.
    Сонце вже підбилося в зеніт, коли останні учасники Жнив — блазні та торговці, покинули столицю.
    
    Майже до вечора король мандрував своїми володіннями, минаючи містечка, села, хутори й селища. Шлях до Урочища Круків був неблизьким, але до першої вечірньої зорі мали встигнути.
    Втомлений важкою дорогою, що здебільшого пролягала по нерівному тракту, король був роздратований і смикався від сну, в який часом провалювався. Радник Кіо занепокоєно поглядав на нього, мудро зберігаючи мовчанку.
    Випивши келих легкого вина, король жестом покликав радника до себе.
    — Ти впевнений, що діти залишилися з їх матір’ю? Ніхто не бродить містом, поки король їде на війну?
    — Так, ваша світлосте, — відказав той, — мої помічники відшукали чудових бродячих артистів з ведмедем та мавпами, вони будуть при дворі весь час, поки славетна армія розбиватиме ворога. Вашим спадкоємцям дуже сподобається, це скрасить їх час очікуванні батька.
    — В мене лише один спадкоємець, — різко мовив король. — І якраз-таки за нього я хвилююсь найсильніше. Ти ж знаєш Фоліо — його поведінка більше нагадує згаданих тобою мавп, ніж старшого сина короля.
    — Молодий принц має гарячу кров, любить пригоди й небезпеку. Це притаманно хлопцям його віку. Не варто перейматися, ваша сім’я у безпеці. Краще відпочиньте, вам завтра керувати битвою.
    Король прикрився м’якою ковдрою з лебединого пуху й задрімав, заколисаний хиткою каретою.
    
    Урочище Круків брудно-жовтою плямою вклинилося поміж вкритими буйною рослинністю пагорбів. Сосни, осики та дуби, росли густою змішаною стіною, перемежовані кущами глодини й терену. Вони збігали прямісінько до урочища, але на межі різко обривалися, далі лежав лише витоптаний бугристий піщаний ґрунт.
    Виснажена регулярною наругою земля не встигала покритися зеленню навіть за рік. Збита копитами, розтоптана десятками тисяч кованих чобіт, ця пустка відгонила неживою природою. Це була мертва земля.
    Король сидів на похідному троні, і з трепетом в серці споглядав на майбутнє поле битви. Сьогодні тридцять четвертий рік поспіль він, Мемфіс, очолює Шестипалих у нещадній бійні за честь королівського гербу.
    Полініанці також вже були тут. На протилежному боці урочища майоріли їх стяги — зелене з білим. Зліва сходило сонце, виблискуючи на обладунках ворога.
    Позиції були рівними — сонце нікому не било в лице.
    Воєначальник Нюркінсон та трійка радників на чолі з Кіо завершували останні приготування. Тактика та стратегія розроблялися протягом року, зараз залишалося лише звично закріпити те, що вправно вивчалося на тренуваннях.
    — Лучники, кавалерія, піхота, — сказав Нюркінсон, — все за класичною схемою. Ну, а цьогорічну хитрість застосовуємо безпосередньо при зіткненні піхоти.
    — Мені не зовсім до вподоби використання лучників по флангам, — мовив король. — Це попахує безчесністю.
    — Безчесність — це бити в спину, ваша величносте, — відповів воєначальник із властивою йому твердістю. — Так, як ці шолудиві колись повелися з принцом Антоніо.
    — Ну-ну. Енох також не відрізнявся чесністю — різати голови сплячим — трохи не по-лицарськи.
    — То була відплата, — зціпив зуби Нюркінсон. — Вони її заслужили.
    — Так, знаю, — мовив Мемфіс, — і символ помсти Шестипалих вкотре це продемонструє.
    Небо над королівським ложем прохромили два древка. На них майоріли полотнища — червоно-золоте, з шестипалою долонею — прапор королівства, та біла сорочка з кривавою плямою на спині — свідчення віроломності полініанців.
    — Що цікаво, полініанці вважають себе правими. Твердять, що це їх честь зазнала шкоди, — протягнув Кіо. — Наївні, стільки років зазнають поразок, а все ніяк не приймуть гірку для них правду.
    — Це традиція, Кіо, — сказав король. — не так важливо, з чого все почалося, набагато важливіше, чим все це закінчиться.
    Король зі свого місця спостерігав, як гінці з обох сторін рухаються назустріч, аби обмінятися традиційними посланнями.
    Червоний та вороний коні збивали пилюку, скорочуючи відстань.
    Нарешті два вершники наблизилися, обвели коней по колу і подали одне одному цидулки. Мемфіс знав, що там написано, йому для цього не потрібно було читати послання.
    «Смерть безчесним!», — ось що проголошували обидва королівства.
    — Смерть безчесним! — вигукнув король, оголеним мечем вказуючи в бік ворога.
    — Смерть безчесним! — підхопило військо. Їх глас був подібним громовому гуркоту.
    Далеким відлунням відізвалися полініанці.
    Зазвучали сурми.
    Обидві армії рушили назустріч, аби в центрі урочища зійтися в жорстокому герці. Наблизившись на відстань польоту стріли, воїни зупинилися, розтягнувши шеренги на всю ширину поля.
    Вершник зі стягом, на якому перехрещувалися лук та стріла, промчав перед строєм. Полотнище тріпотіло на вітрові, з-під копит летіли грудки, звук сурми не стихав.
    Король задоволено посміхався в бороду, однією рукою погладжуючи велетенського пса, що займав місце біля господаря праворуч.
    Вперед вийшли лучники. Вклавши стріли, натягнули луки й завмерли в очікуванні команди.
    В вишині прокричав крук.
    Раптова тиша порушувалася тільки скрипінням туго напнутої тятиви.
    Король кивнув.
    — До бою! — на всю силу могутніх легень вигукнув воєначальник Нюркінсон.
    — До бою! — повторив командир лучників.
    Небо, залите вранішнім сонцем, здавалося, затягнулося грозовими хмарами. Це тисячі стріл зі свистом розсікали повітря, спрямовуючи свої смертоносні наконечники в ворожі серця.
    З боку ворога навзаєм полетіли стріли.
    Браві шестипалі прикрилися щитами, але не всім вдалося вберегтися від смерті: могутні воїни валилися на землю, підтяті, мов пшеничні колоски. Передні ряди помітно поріділи, простір заполонили крики помираючих та стогони поранених.
    Молодий лучник, у якого з черева стирчали кілька оперених зелено-білим стріл, продовжував натягувати тятиву, ра-по-раз випускаючи смертельні подарунки. Врешті він впав лицем в пил і завмер.
    Король закусив губу й кивнув Нюркінсону.
    — Кавалерія! — викрикнув той, і вершник зі стягом, на якому був зображений вогненний кінь, проскакав перед військом.
    Злетіла земля з-під кованих підков, міцним строєм посунули на ворога кавалеристи, наїжачившись списами. Закуті в броньовану сталь, ці воїни нагадували богів смерті, їх очі в прорізах шоломів світилися люттю і відвагою.
    Стріли відскакували від металевих пластин, що вкривали бойових коней, не приносячи жодної шкоди. Лучники завбачливо розбіглися в боки, даючи дорогу власній кавалерії.
    Мов дві гігантські хвилі, зіткнулися ряди вершників, молотячи вщент метал та плоть. Списи простромлювали тіла, а важкі шаблі відсікали кінцівки й голови. Хмара пилу піднялася аж під небесне склепіння, налякавши хижих птахів, що кружляли над полем битви.
    Бій був неймовірним, здавалося, ще жодного разу зіткнення кавалерії не виглядало настільки епічно; брязкіт зброї, галас та іржання коней лунали на багато миль.
    Король задоволено спостерігав, як його гордість та еліта армії вгризається клином в ряди противника і прокладає собі дорогу, лишаючи обабіч посічених, мов траву, ворогів.
    Зненацька засурмили відбій.
    — Що? Що сталося? — король скочив на ноги, шалено крутячи головою. Його пальці до болю стискали руків’я дворучного меча, а очі метались по урочищу, шукаючи причину раптового сум’яття.
    Відбій трубили обидві сторони. Військо, що було змішане в шаленій битві, почало повертатися на свої позиції.
    — Воєначальнику! Що, в біса, відбувається?! — верещав король, злісно гамселячи себе по стегнам.
    Підбіг Нюркінсон. У старого досвідченого воїна трусилися губи, а з кутика рота стікала цівка слини. Він був нажаханий.
    — Кров! Кров на полі!
    Король завмер.
    Він не міг повірити почутому. Серце наповнилося тривожним передчуттям.
    — Коня!
    Володареві підвели улюбленого огиря, він влетів у сідло, забувши про артрит, пришпорив і поскакав у гущу битви, перелітаючи тіла й підступні вибоїни. Вже здалеку він побачив, що солдати обох армій припинили бій і вишикувалися півколом напроти одне одного. На ділянці пустища між ними хтось підігнав карету, на урочищі з’явилися люди в біло-зелених шатах.
    «Це ж Карло Полініанський!» — впізнав Мемфіс.
    Правитель ворогів стояв в оточенні особистої охорони, навіть здалеку його обличчя виражало занепокоєння та тривогу.
    Підлетівши, король Мемфіс зіскочив з коня, боляче забивши підошви, але не зважав на біль. Більше його тривожило місце, яке оточили полініанці.
    — Що сталося? – засапано запитав король, відпускаючи коня.
    Карло глянув на нього, виглядав він доволі ошелешено:
    — Людина на полі.
    — Що? Не може бути. Це…це просто неможливо.
    Обидва правителі наблизились до тіла, що лежало, скорчившись. Через груди тягнувся червоний напівмісяць, з нього повільно витікала кров, б’ючи невеликим поштовхами, а через якусь мить перестала. Серце припинило роботу, воїн був мертвим.
    — Як… Як це? — голос Мемфіса тремтів. Вбитий був одягнений в форму Шестипалих, його вм’ятий середину шолом носив знак долоні на лобній частині.
    — Інженери доповіли мені, що в повітрі зафіксовано викид біологічної рідини, — відповів розгублений Карло. — Ми завбачливо очистили урочище від мілких гризунів, встановили захисний екран для немеханічних птахів, навіть ґрунт витравили інсектицидами. Аж тут раптом: кров. Я одразу дав команду розібратися. Детектори виявили це тіло.
    Мемфіс присів, простягнув тремтячу руку до шолома і відщепнув ремінець.
    Знекровлене обличчя його старшого сина скляними очима споглядало блакить неба, з губ стікав багряний струмочок.
    Мемфіса немов молотом вдарило. Свідомість помутніла, ноги не втримали, він сів у жовтий пил.
    — Як він… проник між андроїдів? — сухо запитав король. Величезний клубок розпирав горло, біль втрати заструменів по жилам.
    — Так ми ж давно відмовилися від попереднього огляду. Тільки час раніше втрачали через ті сканери. Хто ж знав, що комусь при ясному розумі прийде в голову лізти між роботів у бійку? — сказав Карло і тут же похнюпився: — вибач.
    — Син. Мій син. Через ті кляті традиції я втратив свою кров, — голос Мемфіса дрижав, а очі блищали від вологи.
    — Так хто ж знав, друже… хто ж знав. — Карло журливо похитав головою.
    Мемфіс підняв тіло сина і звернув погляд до Нюркінсона, що наспів щойно:
    — Подайте квадроліт. Я не буду повертатися з Фоліо в тій клятій кареті, від якої й так всі кістки ниють.
    Він глянув на Карло:
    — Я сподіваюся, ти не проти, якщо цього року ми закруглимося раніше.
    — Ні, ні, що ти, — поспішив той запевнити Мемфіса, заметушився, допомагаючи.
    — Я сам, — відрізав Мемфіс і рушив в бік літального апарата, що приземлився, піднявши хмарки пилюки.
    Карло стояв в оточенні радників-людей та воїнів-андроїдів і розчаровано дивився вслід Шестипалому.
    Коли той вже піднімався трапом до квадрольота, вигукнув вслід:
    — Сподіваюся, це не позначиться на наших дружніх відносинах?
    Той лише похитав головою.
    Звісно, ні.