 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Як тільки Сергій наблизився до палати дружини, вирівняв спину, кілька разів махнув руками, розминаючись, посміхнувся розмитому відображенню у непрозорому склі на дверях. Посмішка видалася скоріше зболеною гримасою – кутики губ опущені, погляд приречений. Так не піде!
Закопирсався у пам'яті, воскрешаючи один із тих спогадів, завдяки яким ще тримався. Семирічна Софійка у ліжку, закутана в ковдру, і з обмотаним шаликом горлом – ангіна. І Віра.
Дружина примостилася поруч із донькою і вже чи не вп'яте за день читала її улюблену казку "Спляча красуня".
– Мені від неї горлечко менше болить, – сипіла Софійка, лукаво посміхаючись.
Викликана спогадом посмішка цілком задовольнила Сергія, і він штовхнув двері, поки відчуття щастя не розсіялося.
Сьогодні дружина була ще блідішою, зовсім сірою на тлі білої постелі. До руки змією присмокталася незмінна крапельниця, мов не живлячи, а витягуючи із пацієнтки останні сили. До носа були вставлені кисневі трубки – вночі їй стало гірше.
Вірині очі засяяли, коли вона побачила Сергія. Очі – єдине, що ще залишалося в ній від тієї колишньої Віри.
Кулаки стиснулися від безсилої люті.
Софія, що сиділа поруч із ліжком і читала матері, підвелася. По її очах Сергій зрозумів, що справи кепські. Донька підійшла до вікна і застигла втупившись у одну точку.
– Сергійку, ти прийшов, – кволо проговорила Віра сухим ламким голосом.
– Не розмовляй, – він присів на стілець. – Бережи сили.
– Для… чого… їх берегти, – затинаючись промовила дружина. Слова їй довалися важко. – Мій час спливає.
– Не кажи дурниць. Я до речі прийшов з хорошими новинами, а ви тут депресію розводите, – Сергій відчув, що перестарався і його голос надто вже бадьорий. Але краще так, ніж, якщо він зірветься.
Донька стрепенулася, повернула обличчя із блискучими доріжками сліз.
– Ти отримав результати досліджень? – очі її благали відповісти ствердно.
І він не розчарував її.
Зосередившись на світлому спогадові, Сергій радісно видав:
– Так. І вони досить обнадійливі.
Помітив як посвітлішало обличчя доньки, а дружина недовірливо примружилася.
– Новий препарат досить добре справляється із хворими клітинами. Ще, звісно, треба кілька досліджень… Але вже зовсім скоро ти зможеш повернутися додому.
– Це… не так швидко… робиться – заперечила Віра, кволо посміхнувшись.
– Ми стільки чекали, – підбадьорила її донька. – Почекаємо ще трохи.
Але Віра не зводила пильного погляду з чоловіка. Хвороба не змогла підкосити її гострий розум.
Сергій набрав у груди повітря, як перед стрибком у воду і видав:
– Інститут кріоніки завершив випробовування камер і вже випустив першу партію. Я домовився. Ти проспиш увесь час, що мені знадобиться на завершення роботи. Для тебе цей час пролетить як одна мить.
Сказав і внутрішньо зіщулився очікуючи реакції.
– Це чудова ідея! – вигукнула Софія. – Тату, ти геній.
А Віра мовчала.
– Скільки? – зронила вона.
– Ну, років з пят…
– Пять років?! Ні! – вона спробувала похитати головою. Та метлялася з боку в бік, як голівка зів'ялої ромашки. – Це дуже багато!
– Це ж всього лише п'ять років. Може і… менше… – сказала дочка і вхопила матір за руку. – Це такий шанс. Давай його використаємо.
Віра розгублено посміхнулася і подивилася на Сергія.
– Ти ж їх навіть не помітиш, – підтримав він доньку. – Зате тепер я буду старшим за тебе, як ти завжди і мріяла. Перестанеш, нарешті, соромитися, що твій чоловік на два роки за тебе молодший.
– Нічого я не соромилася! – на щоках Віри проступив ледь помітний рум'янець.
Софійка пригорнулася до Сергія, Віра простягнула руку, а він, прокручуючи у голові світлі спогади, думав: "Тільки б не заплакати".
***
Сергій закохався у Віру з першого погляду. Із першого дня, коли вона зайшла до аудиторії їхньої групи і сказала, що буде їхнім куратором.
Така маленька, тендітна постать із рішучим поглядом і вогнем у очах.
Коли вона приходила, Сергій завжди прилаштовувався десь поруч, щоб просто дивитися на неї, слухати м'який голос і лагідний сміх, спостерігати як срібляться від радості очі, як неслухняне пасмо русявого волосся спадає їй на лоб, а вона все заправляє його за вухо.
Він навіть не сподівався на взаємність. Старша на два роки Віра мала коханого – талановитого, успішного, з хорошої заможної родини.
А потім польова практика у складі Віриної групи. Працювати поруч із нею було найвищою насолодою. Кільканадцять спільних вечорів біля вогнища, безліч схожих інтересів, марш-кидок на танці у місцевий клуб, карколомна втеча по плантаціям капусти від не дуже привітних "місцевих" – і Сергій закохався ще більше.
Після практики Віра порвала із Артуром. І якось зовсім несподівано почала зустрічатися з Сергієм.
Різне було, та він ні разу ні про що не пошкодував. Був найщасливішим у світі і робив усе, щоб і Віра була щасливою.
Все було добре. До тих пір, поки Віра не захворіла.
Не жаліючи сил і здоров'я, Сергій вдень і вночі пропадав у лабораторії, намагаючись винайти ліки. Вірі все гіршало, і він розумів, що не встигає. Тоді, коли примарна надія змінилася вагомим шансом на успіх, Сергій усвідомив, що Віра може просто не дожити. Час працював проти них. Та він готовий був на все, щоб його перехитрувати.
***
– Це така чудова новина, – Софія пригорнулася, мов у дитинстві.
Сергій важко зітхнув. Донька напружилася і відсторонилася.
– Щось не так? Дослідження провалилося? – в голосі забриніли істеричні нотки. – Тобто… ніяких ліків не буде, – вона стиснула кулаки. – Як ти ... міг збрехати про таке.
– Софійко, доню, заспокойся. – Сергій силоміць підтягнув її до себе і погладив по голові. – Ліки будуть. Дослідження пройшло вдало. І прогнози досить оптимістичні. Наш вірус прекрасно руйнує клітини хвороби.
Софія у його руках розслабилася.
– Так що не так?
Сергій поцілував доньку у потилицю.
– Якщо говорити простими словами, так щоб ти зрозуміла, вірус поки не бачить різницю між здоровими і хворими клітинами. Його треба культивувати. Вивести новий штам, більш розбірливий. А це може бути довготривалий процес.
Він втомлено підніс руку до очей, торкнувся пальцями кутиків очей біля носа і зажмурився.
– Тобто, це не на п'ять років?
Сергій заперечливо похитав головою.
– А наскільки? – Софія повернулася і її очі чекали на відповідь, як засуджений чекає на вирок.
– Може десять, може двадцять. Може всі тридцять чи п'ятдесят.
– Ти їй не скажеш? Готовий обманути, щоб порятувати?– не запитувала, стверджувала Софія. – Тату, те, що ти задумав, це подвиг з твого боку, велика жертва. Я знаю, як ти її любиш і, що робиш усе можливе і неможливе для її порятунку. Але вона має право знати.
– Вона нізащо не погодиться, – обірвав доньку Сергій. – Навіть п'ять років зачекати не хоче. Уяви, як вона відреагує на правду?
– Як же вона там потім… сама...? Я буду вже геть дорослою! Я буду старшою, ніж вона зараз. А ти? Ти будеш уже зовсім старим, якщо не...
– Краще вже останнє, ніж побачити, як вона страждатиме. Але так вона буде жити, – твердо вимовив Сергій.– За цей час наша лабораторія уже точно досягне результатів. Лікування стане безпечним і ефективним.
– Ми не можемо залишити її. Хтось має піти із нею.
Сказала Софія і швидко прикрила рот долонею, ніби силячись упіймати слова, що вже вилетіли.
Сергій знову важко зітхнув, набрав у груди повітря і видихнув:
– Я знаю. Але я не можу. Не маю права. Мушу завершити дослідження і проконтролювати, щоб усе пройшло як слід. Маю бути впевнений.
– Невже нема нікого достойного тебе замінити? – Софія скулилася і виглядала жалюгідно.
– Якщо щось піде не так, я собі не пробачу.
Донька скам'яніла.
– Я хотів попросити… тебе, – Сергій опустив очі.
Говорити таке було надто боляче, просити таке було надто егоїстично, але він не міг інакше.
– Ти все вирішив! – Софія відштовхнула його. – Ах ти ж поганець, – гіркоті її слів позаздрив би полин. – Все вирішив, так? Маму обманув і очікуєш, що я поставлю хрест на своєму житті. В мене тільки все почало налагоджуватись. Робота і Юрко. Чи я і його маю вкласти в кріокамеру?!
– Я розумію, Софійко. Я тебе не примушую, – сказав він, відчуваючи, що якраз примушує. Серце обливалося кров'ю, але Вірі буде потрібен хтось із рідних. – Це повинно бути твоє рішення. Як ні, щось іще вигадаємо.
Доньчині плечі опустилися, ледь чутно вона проговорила:
– Через кілька десятків років мої знання і вміння застаріють. Кому я буду потрібна? А ще Юрко… І…
Очі її наповнилися слізьми.
– У нас із Юрком буде дитина, – схлипнула вона. – Я все чекала нагоди сказати.
Ноги Сергія підкосилися і він похитнувся. Яка полинно-солодка новина. Підійшов і обійняв тендітні плечі, що здригалися від ридань.
– Софієчко, це ж чудово, – спробував заспокоїти.
– А як же мама?
– Я щось вигадаю. Обіцяю.
***
За кілька днів потому Віру поклали у капсулу кріокамери. У ній вона була схожа на сплячу красуню із казки, що в кришталевій труні очікувала, коли принц поверне її до життя поцілунком. А принц? А той зібрався покласти своє життя на пошуки магічного зілля. Та хто сказав, що на світі лише один принц.
***
За останні роки у них значно поменшало друзів. Не тому, що вони влізли в борги і, що лікування й реабілітація вимагали все більше коштів. З цим проблем не було. Друзі щедро ділилися, хто чим міг і відмахувалися від обіцянок Сергія все якнайшвидше віддати. Просто в один момент перестали приходити, не маючи сил бачити, як Віра гасне. Сергій не осуджував їх. Бачити дружину такою зламаною і виснаженою і йому було несила. Тому і вимотував себе нещадною працею в лабораторії, щоб тут же, в комірці чергового, провалитися в сон без сновидінь.
Він довго роздумував до кого звернутися за допомогою. І в підсумку обрав кандидатуру, до якої обіцяв ніколи не звертатися.
Артур сидів за столиком у розслаблено-зневажливій позі. Побачивши Сергія, він не переставав зухвало усміхатися.
Артур не встав на зустріч, не простягнув руки – досі не міг пробачити, що Сергій відбив у нього Віру. Довго не втрачав надії, що вона одумається і повернеться до нього. Так і не одружився.
Сергій поборов бажання розвернутися і піти геть. Заради Віри він має поступитися самолюбством.
– Пане Сергію, щось лісі здохло, що ви вирішили зі мною зустрітися? – підкреслено ввічливим тоном, на межі в'їдливості запитав Артур, відставивши горнятко з кавою. – Пам'ятаю, в минулу нашу зустріч ви все поривалися натовкти мені пику. За правду, між іншим. Хочете продовжити?
Сергій проковтнув образу.
– Ти знаєш, що я б до тебе ніколи не звернувся. Якби не Віра.
– Грошей для Віри дам. Для неї мені нічого не шкода. Інших справ з тобою мати не хочу. Надішли мені номер своєї картки.
Артур рвучко піднявся кинув на стіл кілька купюр – досить щедрі чайові.
– Я не жебракувати прийшов.
– О, а це уже цікаво. Що ж тоді тобі від мене треба? – Артур не поспішав сідати на місце.
– Сядь, будь ласка, – Сергій зам'явся.
Він стільки разів прокручував цю розмову у себе в голові, але все пішло не так з самого початку.
Артур опустився за столик і вичікувально подивися на співбесідника.
– Знаєш, – почав він здалеку, – я ніколи не стояв між вами. Не відбивав її.
Артур пирхнув.
– Чекай, це правда. Я навіть не міг сподіватися, що така дівчина як вона, зможе мене полюбити. Я нічим не видавав себе. Вона сама вибрала. А ти сам винен, що відпустив її.
– Не знаю, до чого ти мені це говориш, – у Артура заходили жовна. – Але якщо ти зараз не перейдеш до справи, то пошкодуєш. Я не повинен вислуховувати від тебе звинувачення і образи.
Сергій набрав повітря у груди і почав розповів про дослідження, про кріокамеру і про шанс який не можна втратити.
– В мене до тебе незвична пропозиція. Я даю тобі можливість все виправити. Ти можеш лягти у кріокамеру і прокинутись разом з нею.
– Ти з'їхав з глузду? – Артурова пиха куди й поділася. – Ти розумієш, що ти мені пропонуєш? Ти віддаєш її мені? Це точно ти?
Сергій кивнув:
– Віра найцінніше у моєму житті. І я знаю, що можу її тобі довірити.
– Ти ж розумієш… – Артур виглядав спантеличеним. – Це такий крок… Я маю подумати.
– Звісно, подумай.
На душі у Сергія було гірко, але плечі розправилися, немов з них зняли непідйомний тягар.
Він підвівся, щоб піти, але Артур попрохав його:
– Залишся.
Вони трохи випили, розмовляли більше, ніж пили, згадували минуле і постійно затиналися, коли мова заходила про Віру.
***
Сергій прийшов попрощатися із Артуром. Не хотів, але той наполіг.
– Що це? – увагу Артура привернув документ в руках суперника.
– Свідоцтво про розлучення. На випадок, якщо раптом…, – Сергій не договорив і простягнув документ Артурові.
– Не передумав? – той піддражнив його.
– Ні.
Сергій, озирнувся на працівників кріокамери, що готували капсулу, зібрався з духом і додав:
– Попроси у неї вибачення, що обманув її.
Артур посміхнувся і відповів:
– Сам попросиш.
Сергій нерозуміюче застиг. Щось злегка кольнуло в шию і він ще встиг помітити кріомедика, що ввів йому якийсь препарат.
Захотілося закричати, що це помилка, але мову відібрало, підкосилися ноги, і якби Артур його не підхопив, то впав би на підлогу.
– Продовжуйте, – сказав суперник і… зрадник.
Сергій боровся із сонливою млістю, що розтікалася по тілу, роблячи його водночас і непідйомним, і надзвичайно легким. Голоси відчувалися, мов крізь запону очі заплющувалися.
Ні, не здаватися. Це підступно. Дослідження… Він має їх завершити.
– Тату, ти чуєш мене, – ніби крізь водну перепону почувся голос Софійки. – Артур Васильович потурбується, щоб усі дослідження завершили якомога швидше і краще. Ми все зробимо. А ти будеш там із нею. Чуєш? Все буде добре!
Звуки віддалялися і перетворювалися на незрозумілий гул.
– Вірі передавай привіт, – хтось схилився до самого його обличчя. – Ти все ж достойний її більше, ніж я. |
|
|
|
Время приёма: 16:21 16.04.2017
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев