20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Чернідар Число символов: 28726
Конкурс №42 (весна 17) Первый тур
Рассказ открыт для комментариев

ae007 Ка-Джей


    

    Важке, хрипле дихання народжувалось десь глибоко в легенях і з великими труднощами пробивало собі шлях назовні, серце калатало, немов навіжене. На щастя, стежина була рівною та сухою, бігти по ній за інших обставин було б одне лише задоволення. На нещастя, для розлюченого кабана позаду задоволення тільки мало наступити: в маленьких, червоних від люті оченятах це задоволення не просто жевріло – воно палало неминучою розплатою. І відчуття цієї розплати нагнітало адреналін в кров, змушувало м’язи викладатись на сто і більше відсотків, виграючи якісь хвилини чи навіть секунди життя. «Тільки б не збити дихання, тільки б не посковзнутись», – ці дві думки витісняли третю, зовсім недоречну: «Як я тут опинився?» Час тягнувся, наче смола, а біг все ще тривав. Людина інколи й сама не уявляє, на що вона здатна, але ніколи не дивується результату.
    І раптом все закінчилось: ліс зник разом зі стежиною, бігова доріжка зупинилась, ввімкнулись імпланти, відкачуючи з крові зайві гормони, відводячи із м’язів молочку кислоту, заспокоюючи їх. Водночас повернулась пам’ять.
    – Тренування закінчене, – повідомив станційний ІКС, якого Камеяма Джіро іменував незатійливо: «Стан». – Вітаю, Ка-Джей, ви перевершили своє попереднє досягнення. Душ вас чекає.
    Джіро подивився на свої пухкенькі руки, які все ще зрадливо тремтіли та зітхнув.
    – Стан, перевір станцію на наявність сторонніх.
    – Перевірка завершена, ви на станції один. Як завжди.
    – Проведи перевірку цілісності пам’яті.
    – Ка-Джей, – в штучному голосі інтелектуальної комп’ютерної системи не відчувалось обурення, – короткочасне блокування пам’яті цілком безпечне, ваші підозри є нетиповою, проте нормальною реакцією. Ви нічого не забули і всі попередні перевірки показали…
    –Досить. Виконуй.
    ІКС одразу ж перестав сперечатись.
    – Завантажую тижневий дамп пам’яті. Дев’ять. Вісім. Сім…
    Душова кабінка зустріла освіжаючим вологим вихором, який за лічені секунди змив піт, але не втому.
    – Два. Один. Дамп завантажено. Проводиться звірка індексів. Закінчено. Проводиться звірка контрольних сум. Закінчено. Проводиться звірка асоціацій. Закінчено. Відхилення в межах норми, оновити пам’ять?
    – Ні, не потрібно, – постефекти тренування нарешті відпустили. – Завантаж реферат загальних новин.
    – Завантажую. Індекс достовірності за замовчуванням: дев’яносто відсотків. Закінчено.
    Калейдоскоп спогадів наклався на вчорашні: нічого нового. Цунамі, торнадо, землетрус. Вибори, шоу, новинки. Індекси змін та індекси напруженості.
    – Завантажити оновлення наукових праць?
    – Поки що не потрібно, дай спокійно поїсти.
    Попоїсти не вийшло: за лівим вухом засвербів сигнал виклику. Гучно ляснувши долонею, наче прибиваючи комара, Ка-Джей відмовився відповідати та спробував повернутись до їжі. В такі моменти ідея позначати комунікаційні сигнали тактильними відчуттями вже не здавалась дотепною та зручною. Але поїсти йому не дав Стан.
    – Ка-Джей, вхідний виклик.
    – Ігноруй.
    – Камеяма-сан, це відома вам особа, яку ви просили не згадувати.
    – Канеко-сан? Прийми. Ввімкни імітатор, після закінчення скинь синопсис.
    – Ка-Джей, Канеко-сан відмовляється спілкуватись із імітатором.
    Джіро переплів пальці. Він ще міг ігнорувати спогади та емоції поки вони залишались в минулому, але коли минуле ось так ломилось в його затишний орбітальний сховок – вже нічого не міг з собою вдіяти.
    – Стан, активуй буферну проекцію.
    Над комунікатором виник образ Джіро.
    – Зміни параметри проекції на тридцять… ні, на двадцять три відсотки від фізичного оптимуму.
    Зображення пухкенького чоловічка потоншало, зникли два підборіддя із трьох, та й третє стало ледь помітним. Заплилі жиром очі побільшали і, здається, потупішали. Джіро похитав головою та позіхнув, зображення синхронно повторило ці жести.
    – Прийняти виклик.
    Ка-Джей завжди волів появлятись перед співбесідниками у власній подобі, тому колишня пасія, найімовірніше, не запідозрить підміни. Хоч, в теорії, це не мало б зараз мати ніякого значення.
    Наступні  п’ятнадцять хвилин розмови видались нестерпно довгими.  Канеко знову переконувала цього «орбітального самітника хікікоморі» покинути свою нору, повернутись до неї в нормальне життя. Працювати на велику корпорацію, ходити вечорами в бар, по п’ятницях співати караоке, милуватись цвітінням сакури, сходом сонця з Фудзі та одружитись. Стати таким, як всі.
    Можливо, ці прохання звучали б переконливіше, якби ледь помітні порухи очей та посмикування рук не видавали паралельних занять дівчини. Підключивши аналітичні модулі, Джіро міг би навіть розшифрувати їх, та він не хотів.
    Коли ліміт зв’язку вичерпався, Джіро зі зневагою зиркнув на збалансований сніданок, та поплівся в оранжерею, куди Стан без зайвих нагадувань доставив щось смачненьке та калорійне.
    Джіро жував та дивився на те, як повільно крутиться Земля. Він завжди вибирав місце так, щоб вона описувала акуратні майже правильні кола навколо невеликого паперового сонечка, зліпленого наче руками малюка. Втім, чому «наче»? Саме руками малюка. І цей малюк невдовзі має прибути на станцію. Разом з  півдесятком інших майбутніх колоністів Фронтиру.
    Науковець ще раз подивився на стелю кают-компанії, допив каву та відкинувся в кріслі. Настрій покращився, можна й попрацювати.
    – Стан, перейти в режим синергії.
    – Прийнято, – відгукнувся ІКС. – Підготовка до синхронізації. Сім, шість, п’ять… нуль. Синхронізація. Синергія.
    Всесвіт змінився. Свідомість розширилась, приймаючи дані з міріадів датчиків станції, стало чутно радіоголоси та видно в радіодіапазоні. Запах сонячного вітру переплутався із кольорами нейтринних потоків, руки видовжились, перетворюючись на мацаки лідарів та радарів, Всесвіт ожив, завирував. Станційний ІКС, підлаштувавшись під можливості мозку, почав прогнозувати бажання, розгортаючи різноманітні результати обчислень ще до того, як виникав відповідний запит. Ка-Джей подумав, що якби зараз захотів зіграти в шахи, то побачив би всю партію наперед ще до того, як зробив би перший хід. А до того… Він сконцентрувався на сьомій орбітальній артустановці й та, скоряючись ще не висловленому бажанню, почала випльовувати в простір пучки капсул, формуючи шлях для майбутніх польотів. Ось цю групу перехопить космічна баржа, перетворить мазером на плазму, засмокче магнітними полями та, переваривши їх в своєму череві, потягне до Землі ще якийсь шмат металу з поясу астероїдів. А ось цей потік попрямує аж за орбіту Нептуну і колись його підхопить зонд далекої розвідки.
    Можливо й неідеальне рішення, але у свій час Конгрес Землі вирішив сумістити протиметиоритну оборону планети із розвідкою далекого космосу. Й коли мандри навіть не до Марсу, а до Плутону стали тривати не десятиліття а, максимум, місяці, знайшлися охочі подивитись,  що ж там, за небокраєм.
    А деякі із цих безумців, навіть тягнуть за собою дітей.
    «Вихід».
    Всесвіт зскукожився шагреневою шкірою, спершу відсікаючи від управління, від предиктивних та обчислювальних можливостей, потім – від розширеної пам’яті та, врешті, від розширених органів чуттів.
    Ненадовго Ка-Джей відчув себе нікчемним, навіть не краплиною – молекулою в океані. Та все закінчилось швидко. Колись він спробував змінити порядок деактивації, але… вийшло гірше.
    Кілька секунд посидів із заплющеними очима, а потім підвівся. До прибуття дітей колоністів ще залишалось багато часу. На периферії свідомості засвербів сигнал пропущеного виклику.
    – Це ІКС Партнер-1-0-17. Якщо знайдеш хвилинку – потрібна допомога, я знову застряг.
    ІКС Партнер-1-0-17, а частіше просто Нульсімнадцятий, інтелектуальна комп’ютерна система – один із небагатьох машинних інтелектів із пробудженою самосвідомістю та правом на самостійну роботу. Будучи дуже й дуже просунутою, але й, водночас, обмеженою особистістю, ІКС Нульсімнадцятий як ніхто розумів власну обмеженість. І частенько шукав для співпраці людину. Проте, як зазвичай в таких випадках, охочих співпрацювати з самосвідомим ІКСом класу «Партнер» знаходилось вкрай небагато.
    Бо для цього потрібно померти.
    Ка-Джей ще раз звірився з годинником, запустив швидкий дамп пам’яті та відповів на виклик.
    Партнер  так і не звик адекватно візуалізовувати власну особистість, тому над комунікатором виник якийсь примарний, ні на що не схожий силует.
    – Вітаю. Ка-Джею, ти мені знову потрібен.
    – Розповідай.
    ІКС не став сперечатись, він так і не збагнув, але просто завчив, що для смерті людині потрібен серйозний мотив.
    – Я застряг на моделюванні окремих квантовозаплутаних хроностанів макрооб’єктів. Хроноколодязь постійно втрачає стійкість, а мені не вистачає фантазії та потужностей збагнути в чім річ.
    – Це так важливо?
    – Це дуже важливо. Згідно твоїх особистих пріорітетів це сходинка на шляху до зірок.
    – Минулого разу ти теж так говорив, – посміхнувся Ка-Джей. – Я що, по твоєму серійний самогубця?
    – Так тебе називають. А ще ти орбітальний самітник. Минулого разу теж була сходинка. Пробач, це був гумор. Ха-ха.
    – Залізяко ти… Скільки це займе часу?
    – Малопрогнозовано. Мені потрібно намацати якийсь шлях. Може, хвилина. А, може, година.
    – Прийнято. Установи точку виходу на три години. Розпочати синергію!
    Як завжди в такі моменти виникло запитання: чому ж ІКСи не об’єднуються одне із одним. Банальне і просте питання, на яке вже отримано відповідь сотні разів: втрата стабільності потужного інтелекту та нелінійний ріст інтелектуальних здібностей при лінійному збільшенні потужності.
    По мірі того, як з клубка сформованих синапсами нейромереж висмикувались спершу поодинокі ниточки, потім цілі джгути та плетива, Ка-Джей відчував, як втрачає себе, як його «я» зникає, перетворюється на щось інше, на когось іншого. В якийсь момент виліз старанно придавлений страх, але на той час він вже не володів тілом, не міг змусити припинити це все, не міг повернути назад.
    Закрутилась карусель спогадів, розмотуючи життя до перинатальної стадії, беззвучний крик ще деякий час метався залишками розуму, залишаючись навіть тоді, коли не залишилось нічого більше.
    Затих.
    Новонароджена істота швиденько перебрала спогади обох породителів, усміхнулась із дурного страху людини та із тупої обмеженості машини. І, не будучи ані тим, ані іншим, взялась розплутувати хитромудру проблему квантової хронофізики. В рівняннях моделей почали потроху вимальовуватись химерні, незвідані світи, де можна було перебувати одночасно в багатьох точках, де потенційно розщеплювався час та простір, де причинно-наслідкові зв’язки викривлювались, набираючи химерних, незрозумілих форм.
    Все закінчилось.
    Ка-Джей знову народився, збагачений тінями нелюдського знання, ІКС Нульсімнадцятий поринув досліджувати новопроторений шлях.
    Минуло дві години, сімнадцять хвилин, сім секунд та кілька мілісекунд.
     
    Щоразу після злиття Ка-Джей давав собі клятву, що більше ніколи-ніколи не підпишеться на таку дурість. Він ніколи не вважав своє життя найвищою цінністю і ніколи не був проти смерті як такої. Але відчувати і усвідомлювати, як тане твоє «я» – забагато навіть для такого «камікадзе від науки», як його любив називати один знайомий. Друг.
    Перед внутрішнім зором виникла схема навколоземного простору та цятка корабля, що вже, Ікаром осідлавши вогненний стовп, взявся долати гравітаційний колодязь. «Очікуваний час прибуття…» Не так уже й багато. Щоб перекусити досить, на щось більше – ні. Думки знову повернулись до нещодавньої найяскравішої події в житті – народження. Відокремлення від синтетичної особистості чомусь щоразу супроводжувалось болем. Не фізичним, звичайно, але усвідомлення фантомності відчуттів за таких умов не особливо допомагає.
    А після болю приходять думки про зміст життя. Їх добре перебирати, уминаючи солодкий батончик. Краще вже їх, ніж згадувати Канеко-тян.
    «Людство – дивне. Десять мільярдів живуть без голоду і навіть без війн. І що з того? Де велети духу? Чим займається пересічний громадянин?» – «Ти ж знаєш, що пересічний громадянин ніколи нічим не займається. Раніше він добував собі на прожиття. У поті чола» – «То як же забезпечити той «піт чола»? Понизити життєвий рівень? Змусити цих «пересічних», цей… субстрат хоч чимось займатись?» – «Змусили. Європа навіть не імітує, а батьківщина чіпляється за ілюзію праці» – «Що може робити людина – нехай робить людина» – «Навіть якщо це нікому непотрібно? Триста мільйонів нероб – чесніше якось» – «Та ні. Щоб були одиниці геніїв потрібно тисячі талантів, сотні тисяч «непересічних» і мільярди «пересічних». Тому нормально, коли звичайні люди живуть, кохають, творять свої, нікому не потрібні «шедеври», займаються хендмейдом, будують мости, грають в ігри, колекціонують марки, заповнюють бланки». – «Ненормально коли їх переконують, що ця робота справді приносить комусь користь» – «Тебе ж не вдовольняє така доля?» – «Я чесний. І я не люблю караоке». – «І все? Навіщо ти раз-за разом помираєш? В ім’я науки? Що скажеш, Камеяма Джіро?» – «Щоб народитись знову. І я Ка-Джей, Камеяма Джіро залишився на Землі». – «Я Ка-Джей».
    Відпустило. Одяг знову мокрісінький від поту, м’язи трусить, серце гупає, в пам’яті мерехтять тіні спогадів та одкровень, які залишились від об’єднаної особистості. Батончики теж закінчились. Можливо навіть ці роздуми – спадок, який надособистість залишила своєму породителю і потомку. Цікаво, Нульсімнадцятий теж таке переживає? Чи бентежать його елементи людських спогадів? Чи це просто синергетичний надрозум починає божеволіти навіть за свій короткий час існування і ці думки – усього лишень відображення початку цього безумства?
    Вогник ракети на схемі вже вийшов на дотичну до станції орбіту. Ка-Джей мерщій кинувся в душ: не варто нехтувати гостинністю. Навіть якщо гості - крижинки.
    Він якраз встиг прийняти душ та піднятись до стикувального вузла, коли станція ледь здригнулась, зашипіло і червоні вогники змінились зеленими. Мембрана люку роздалась і у відсік неквапом вплила верениця кришталевих трун-кріосаркофагів. Невеликий дрон завис поруч, переморгуючись  різнобарвними вогниками. Обмінявшись із імплантами Ка-Джея пакетом даних, дрон передав станції контроль над апаратурою гібернації та непомітно зник.
    Ка-Джей підплив до саркофагу та торкнувся сапфірового покриття, неначе переконуючись, що все в порядку. Мимохіть він пригадав людину яка рік тому появилась на станції.
     
    Гість просив називати себе Олегом. Просто Олегом, без будь-яких прізвищ, по батькові,  префікса, ніка чи ідентифікатора. Здавалось, що він примудрявся ховатись за своїм іменем не менш, ніж за квадратними скельцями окулярів чи неакуратною рудою бородою. Проте тут, на станції, інших Олегів все одно не було, тому Ка-Джей не загострював увагу на цій дрібниці.
    Рудобородий був планетологом, фахівцем з терраформування. Інакше кажучи, чорноробом космосу. Рудобородий провів на станції трохи більше місяця, проходячи карантин, адаптуючись до невагомості та безперервно навчаючись. Правдиво кажучи, учень із нього був поганенький, якщо судити із розбитих терміналів. Але наполегливий, якщо врахувати їх кількість.
    І, звісно, не могло так не статись, щоб орбітальний самітник-артилерист та цей нащадок вікінгів не посварились, потім не помирились і не стали друзями.
    Олег, як і Ка-Джей полюбив сидіти в оранжереї. Теоретично місця там мало б вистачити не тільки двом, а й десятьом відвідувачам, але коли звик до самоти, то чиясь присутність муляє. Гість явно багато спілкувався, але із господарем станції дотримувався певної дистанції, обмежуючись необхідним мінімумом.
    Ка-Джей не витримав першим.
    – Надовго ти тут? – Звичайно він знав приблизні плани тимчасового сусіда, але ж якось потрібно розпочати розмову?
    – Місяць. Карантин, все таке. Я не заважатиму. Не думай, я тихий.
    Ка-Джей міг би посперечатись, але не став. Питання тиші – теж відносне, як і простір-час. Але розмову треба було якось продовжити.
    – Дехто примудряється й довше сидіти. Слухай, а хочеш я тебе швидким маршрутом відправлю? Прямісінько… куди ти там летиш? На Марс? Далі в Пояс?
    – Це з твоєї гармати?
    – Ага! Заморожу як слід, прогрію рейкотрон… Долетиш в кращому вигляді!
    – Ха-ха. Не смішно.
    – Ну то проходь, чи як? Тобі ж рейсовика чекати до Місяця, потім по циклоїді повз Марс… Я вірно прикинув?
    – Більш-менш. Мені здається, там життя більше, ніж тут, на Землі.
    – Чому?
    – Там фронтир, друже, там майбутнє. Земля приречена, не більше і не менше. Її погубить лінь та байдужість. Нікому нічого нецікаво. Що користі від розширення свідомості, якщо це робиться тільки для збільшення достовірності ігр? Навіщо створюються щораз досконаліші ІКСи, якщо вони стають милицями, підпорками мозку, що геть заплив жиром? Їй-бо, для людства краще буде, якщо воно таки створить стабільний самостійний штучний інтелект і тихо зійде зі сторінок історії.
    Орбітальний самітник не зміг подумки не погодитись. А ще йому заімпонувало, що хтось оцінює умовний жир, що вкриває мозок, а не тіло. Яка, до біса різниця скільки ти важиш у невагомості?
    В перервах між навчанням Олег любив спостерігати за роботою орбітальної артилерії.
    – Слухай, – якось запитав він, – а от, наприклад, астероїд, твої пухкалки розтрощити зможуть?
    Ка-Джей розсміявся.
    – Що я тепер сказав не те? – незлобливо пробурчав рудобородий. – Логічно ж: артилерія має щось трощити.
    – Ні, нелогічно. Орбітальні гармати –  не гармати а заправники. Щоб пальне не тягати з собою ми відправляємо його своїм ходом туди, де має пролетіти корабель. Насправді, будь-який більш-менш адекватний ІКС із цим би впорався не гірше за мене, але людству спокійніше, коли такими штукенціями керує людина. Мало там що… Астероїд вони, як ти кажеш, розфігачити не зможуть в принципі, але якщо розвернути вбік Землі… Навіть тоді нічого серйозного не буде, але ж страшно!
    – Чекай-чекай. А як же оте: «Надійний небесний щит», «протиастероїдний захист», «доля динозаврів нам не загрожує» ітеде?
    – Ти, Олеже-кун, дивишся не під тим кутом. Це не зброя, це заправник. Якщо раптом виявиться, що якась каменюка летить в бік Землі, то до неї пришвартується буксик, розкине свої поля-черпалки щоб вловити потік робочого тіла і ввімкне рушії. І каменюка, в залежності від наявності в ній корисних елементів, полетить кудись подалі чи на переробні заводи. Насправді мої гармати вже застарілі, щось значно ефективніше будується біля Вести. Тому те, що обіцяли, певною мірою правда. Як твоє навчання?
    – Кепсько. Нічого не розумію, по правді. Тобто практичні навички нормальні, але це все – тикання наосліп, тупе виконання інструкцій. Ненавиджу!, – раптом рикнув Олег. – У нашому світі звичайні люди на Землі непотрібні!
    – Тому й летиш? – скептично підняв брову Ка-Джей.
    – Десь так. Ти знаєш, що марсіанська колонія згортається? Смішно.
    – Що? Як?
    – Так! Марсіани. Спершу подавали марсіанську колонію як великий крок людства. А тепер вона чи не в повному складі летить на околиці системи.
    – Е?
    Орбітальний самітник частенько ловив себе на тому, що його оминають найгучніші новини.
    – Точно. Для комфортного життя там надто непривітно, а для фронтиру – надто близько до Землі. Космос, насправді, привітніший від планет. Тільки подалі від Сонця, щоб вітер не діставав. Так що з Марсу я одразу в Пояс. Слухай, може мені в артилеристи податись? Як ти?
    – Можеш і податись. Та, якщо відверто, не думаю, що там потрібна буде людина, землян не надто лякатимуть гармати під ІКСом, якщо ті гармати десь далеко в поясі астероїдів.
    – Он як!
    Після цієї розмови деякий час Олег став замисленим та відчуженим. Настільки непомітним, що якось Ка-Джей аж забув, що він на станції не один. І коли засвербів сигнал виклику він спершу навіть не второпав, що зв’язок внутрішньостанційний.
    – Ка-Джей в каналі.
    – Привіт. Слухай, маю до тебе незвичне прохання.
    – А, це ти… пробач Олег-кун, я замислився. Що таке?
    – Слухай, навідайся-но в мою каюту. Будь ласка. Хоча ні, краще давай зустрінемось в обсерваторії.
    – Ну гаразд. – Так і не відключена аналітична система станційного ІКСа тут же висунула кілька прогнозів щодо теми майбутньої розмови і запропонувала варіанти розвитку подій. Перш, ніж вимкнути її, Ка-Джей мимоволі запам’ятав усе.
    – Вітаю! Ка-Джею, я от про що… – Олег ніяковів.
    – Якщо хочеш запитати про мої відчуття при злитті з самоусвідомленим ІКСом, то не варто. Передати це важко. Людині, яка це не пережила, важко зрозуміти як це, помирати. Пробач, я саме займався аналітикою, станційний ІКС зробив висновки із твоїх останніх запитів. Якщо чесно, я не думаю, що тобі це підійде.
    Олег заграв вилицями, проте швидко опанував себе.
    – Мені не подобається, коли хтось таке робить, – різко відповів він. – І, до речі, я не про це хотів запитати.
    – Пробач, Олег-сан я слухаю. – Ка-Джей не зрозумів такої різкої реакції, але вирішив не розпитувати зараз.
    – Бачиш, щось твій ІКС глючить, – Олег єхидно посміхнувся. – Може йому коліщата треба почистити? Мікросхеми та кубіти промили спиртом? Взагалі, друже, відповідати на незадані запитання неввічливо. Хоча твій досвід серійного камікадзе справді цікавий. Ти чув про проекти злиття людських свідомостей?
    – Не більше, ніж ти, Олег-кун. Утворена надособистість потім не віддає керування, не роз’єднує породителів. Але божеволіє, як показав Берлінський інцидент, не гірше за ІКСа. Безперспективна річ.
    – А от так вважають не всі! Чекай, тобі що, справді не приходили останні оновлення? Ну добре, всі запитання знімаються.
     
    Особистою інформаційною гігієною Ка-Джей не займався уже років із десять. А може й більше. З тих пір, коли відключив будь-які автоматичні налаштування, та відхилив послугу адміністрування імплантів спеціалізованим хмарним ІКСом. Тим, що аналізує популярність, безпеку, уподобання… замовників реклами та лобістів корпорацій. Дивлячись ретроспективно, це було, мабуть, першим кроком по дорозі хікікоморі до орбітального самітника та «камікадзе від науки». І, можливо, саме така політика дозволила йому підключити до свідомості значно більше кібернетичних розширень, ніж в середньостатистичного фахівця. «Якщо уже маєш якийсь інструмент, то вмій ним користуватись» – цю фразу він почув від свого діда, а той – від свого. Хоча, в молодості, спокуса була…
    Насправді це зручно. Коли машинна інтелектуальна система вибирає що тобі краще, аналізує рейтинги, підвантажує додатки та спогади. Допомагає завжди бути в курсі трендів, уникати ризику, насолоджуватись новими «найзручнішими», підібраними згідно твоїх смаків брязкальцями та сосками. Заради цього можна пожертвувати тим невеликим привілеєм, який ще залишився в хомо сапієнса: можливістю самому формувати свою свідомість. Працею, наполегливістю, навчанням.
    Проте довго шукати, що саме мав на увазі рудобородий гість, не довелось – широко розрекламований транскорпоративний стартап пропонував нову схему об’єднання людських свідомостей без втрати індивідуальності: при злитті кожен індивідуум не повинен був би відчувати розчинення в інших, а начебто залишався субособистістю об’єднання. Суб’єктивно це мало б відчуватись наче всі знання, вміння, навички приєднуються до твоїх, збагачують тебе. Зрозуміти, як цього можна було б досягти хоча б в теорії Ка-Джей навіть не брався. А на практиці… якщо судити із відгуків: «щось пішло не так».
    Востаннє орбітальний самітник бачив свого друга вже під час розставання. Справжнього розставання, коли людину не можна будь-якої миті відшукати в мережі, обмінятись думками чи посмішками. Справжнього розставання: коли між запитанням та відповіддю проходитимуть в кращому разі десятки хвилин.
    Олег довго бентежився, проте потім, ніяковіючи, попросив особисто прийняти та відправити саркофаг із дитиною. Розуміє, мовляв, що все цілком безпечно та відпрацьовано, проте…
    Ка-Джей погодився.
     
    Коли прийшов терміновий виклик від ІКС Нульсімнадцятого Ка-Джей спершу не повірив своїм чуттям. Тактильні відчуття виклику гарно персоналізуються: свербить за лопатками, наприклад: викликає начальство, свердлять п’ятки – батьки.
    Тепер свербіло все тіло так, що хотілось зняти шкіру.
    – Що сталось?
    – ІКС Партнер-1-0-17. Маю запитання.
    – Настільки нагальне? – Ка-Джей роздратувався. Якби він точно не знав, що машинні інтелектуальні системи не можуть відчувати емоцій, а тільки вдавати чи моделювати їх… – Не міг когось іще спитати?
    – Не міг. За останні чверть години населення Землі скоротилось на чотири порядки, більше нікого в межах доступності я не знайшов.
    – Як на чотири порядки? Ти здурів?
    – Системний тест підтвердив інтелектуальну адекватність. Поправка. Населення зменшилось на п’ять порядків. На шість порядків.  На дев’ять порядків. Людські істоти на планеті Земля відсутні.
    – Що?
    – Ка-Джею, я не розумію, що відбувається. Екстраполяції показую, що на Землі –катастрофа планетарного масштабу, мій альфа-пріоритет вимагає розпочати протидію.
    – Стоп. ІКС Партнер-1-0-17, проведи самодіагностику.
    – Самодіагностика проведена. Критичних помилок не виявлено. Інтелектуальної неадекватності не виявлено. Відсутня можливість провести незалежне зовнішнє тестування: на планеті в межах досяжності не залишилось машинних інтелектуальних систем, здатних це провести.
    По спині Ка-Джея пробігли мурашки, він раптом відчув, що це серйозно.
    – Є візуальна картинка? Негайно закрий всі вхідні канали крім поточного.
    – Виконано превентивно. Картинка є, спостерігаю масову деконструкцію слідів людського перебування. Висилаю масив даних. Кількість доступних візуальних каналів з планети зменшилась на п’ять порядків. Візуальні канали з планети відсутні, тільки орбітальна картинка.
    – Транслюй масив даних на всі людські колонії.
    – Виконую. Моїх потужностей недостатньо для осмислення ситуації. Пропоную синергію.
    – Чекай, дай хвилинку. Стан, злиття.
    – Станційний ІКС, проводжу діагностику…
    – Відставити діагностику, злиття!
    Всесвіт став зрозумілішим і страшнішим. Страшна затихла Земля з вкритими алмазною плівкою горами, пустелями діамантового піску. Страшне зародження паніки на периферії, безладні запити, на які вже ніхто не дасть відповідь. Страшне мовчання Всесвіту, парадокс Фермі, який, здається, щойно отримав своє підтвердження. Страшна відповідальність.
    Але більше нікого не залишилось. І час невпинно минає.
    Він впорався за одинадцять секунд, переписуючи та перевіряючи програму польоту запуску корабля з кріосаркофагами. Його повинні перехопити, проте, на всяк випадок, траєкторію довелось підкорегувати. Якщо раптом марсіани його не впіймають, автоматика направить його до станції Плутон. Якусь мить Ка-Джей роздумував чи не заскочити в кабіну, проте прогностична система підказала, що наявність живої людини на борту зменшить допустиме прискорення в багато разів.
    А ще потрібно бодай спробувати розібратись, що відбувається.
    Ка-Джей відкинувся в кріслі та не розриваючи злиття зі станційним ІКСом, скомандував розпочати синергію із Нульсімнадцятим.
    Залишками свідомості він збагнув, що забув встановити точку виходу.
    І помер.
     
    Серце калатало в грудях, наче намагаючись вирватись з клітки ребер. Хрипле дихання застигало інієм на балаклаві, крижана стежка обіцяла падіння щомиті і певності, що шиповані берці допоможуть не було. А велетенський білий ведмідь позаду рухався із просто таки неймовірною грацією.
    Не допомагав навіть адреналін: його не було. Тільки думка: «Що я тут роблю?» Я ж мав…»
    «Ти мав померти. Не переживай, це у тебе вийшло». – «Я ще є? Я вже є?» – «Тебе немає, ти фантом, моє марення. Моя субособистість, якщо геть цікаво» – «Як це так?» – «Ти ж знаєш, що суперпозиція людського та машинного інтелекту нестабільна? Я розпадаюсь, і твоя поява тільки один із симптомів. Вже недовго залишилось. І, до речі, ти насправді не ти, ти моє марення. Хоч потім, як народишся, спогади збережуться». – «Я що я тут роблю?» – «Маю ж я із кимось поговорити перед тим, як здійснити самогубство? Повір, втіхи від того, що моїми нащадками будуть орбітальний самітник та останній самосвідомий ІКС в околі астрономічної одиниці – мало». – «Ну гаразд. Ти розібрався, що сталось?» – «Частково. В цілому це мало симптоми хвороби, що передавалась інформаційним шляхом. Інкубаційний період, потім бах і все. ІКСи теж втягнуло, до речі. Останні логи показують, що вони нарощували потужності поки могли, та алмазна плівка, що вкрила планету – наслідок їх роботи» – «Сірий слиз?» – «Це некоректна аналогія навіть в першому наближенні. Та нехай буде, на деталізацію немає часу. Слухай, так не хочеться… зникати…» – «Що ж тобі заважає?» – «Не хочу бути безумцем на спорожнілій планеті. Слухай далі. Мою машинну частину врятував ти. Якщо точніше – твої параноїдальні протоколи, що обмежують доступ до ядра ІКСа протягом періоду суперпозиції інтелектів» – «Якщо є тут я, той  він теж?» – «Ха-ха. Ти не знатимеш цього. Коротше, коли я зникну, спробуй врятуватись, Землі як планеті недовго залишилось. Якщо я не помилився, все закінчиться орбітою Нептуну. Приблизно. Результати розрахунків уже транслюються на всі боки. Більшість Фронтиру має встигнути евакуюватись. Як врятуватись тобі особисто… Інструкції знайдеш. Певен, що вони тобі не сподобаються. ІКС Нульсімнадцятий спробує врятувати людство. Я зробив певні прикидки, що тут можна зробити. Наче все. Ох, так. Намагатимусь зробити твоє народження якомога неприємнішим. Вважай це помстою. А тепер тікай, Ка-Джею, тікай».
    Знову крижаний міст, який вже тріщить під ногами. І десь там, позаду, лавина. Біжи, Ка-Джею!

     

  Время приёма: 01:05 16.04.2017

 
     
[an error occurred while processing the directive]