17:51 07.01.2017
12 января начинается приём работ на Конкурс

13:36 16.04.2016
39-ый конкурс отложен на 3 месяца (в связи с недостаточным количеством рассказов). Приём работ продолжается (до 24 июля).

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №42 (весна 17) Первый тур

Автор: Тень Тени Количество символов: 22965
Конкурс №42 (весна 17) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ae015 Жорстокий Ангел


    

    Гулкий удар — то Ігор притуляється гермошоломом свого скафандру до мого. За інших обставин він би отримав добрячого стусана. Але відсутність зв’язку та розріджена атмосфера планети змушує до такого примітивного способу комунікації.
    — Врятовані! Я ж казав, що вони пришлють допомогу, — горланить друг радісно, показуючи на всюдихід, що мчить у хмарі рожевої куряви. Впізнаю дослідницький транспорт типу «Конкістадор». Хороша машина з великим запасом автономності.
    — Могли й раніше виїхати, — відказую я сердито. — Стільки перлися. Ніг не чую.
    — Ми ж тільки пів-шляху здолали, — зауважує товариш весело. — Ось якби довелось до самої станції чвалати — якої б ти тоді заспівав?
    — Це вони у мене б затанцювали.
    — Не гнівайся! Все ж добре виходить. Ще до ночі встигнемо перевести наших із корабля, — оптимізму в Ігоря більше, ніж в усіх членів експедиції разом узятих.
    — Всюдихід не зможе пересуватись всередині Аномалії, — нагадую я в’їдливо.
    — Щось вигадаємо! Вище носа! Не існує безвихідних ситуацій — є люди заздалегідь налаштовані здатись!
    За весь час нашого знайомства у всякій скруті він часто повторював цей вираз про значення настрою, мов мантру. Чим набридав неймовірно. Я злився на нього, просив замовкнути. Та відучити Ігоря від дурнуватої приказки у мене не виходило.
    Тим часом транспорт спиняється, не доїхавши до нас метрів двісті. З правого борту висувається продовгуватий пристрій, який націлюється в наш бік. Що вони роблять? Навіщо проводити додаткове сканування? І так видно хто ми й навіщо сюди прибули. Морщу лоба, силкуючись зрозуміти колег зі станції. Позираю на Ігоря. Він на крок випереджає мене й широкими помахами рук вітає «Конкістадора».
    Раптом його скафандр вибухає кривавими бризками.
    Вбитий товариш горілиць валиться на ґрунт чужої планети.
    Інстинктивно кидаюсь за валун, що стирчить неподалік. Камінь шкварчить, як яєчня на сковорідці, але тримається, надійно захищаючи мене від зброї всюдиходу. Свідомість не бажає сприймати дійсність. Жаль утрати, страх, спантеличення — емоції ураганом вирують в душі, затягуючи в безодню відчаю.
    Щосили прикушую губу, аби біль повернув тверезе мислення. В роті — гидкий солодкуватий присмак. Постріли припиняються. Зараз вони під’їдуть ближче і закінчать те, що почали. Секунди розтягуються в хвилини, хвилини — в години. Проте, нічого не відбувається. Невже вважають загиблим? Чи забули про мене?
    Невизначеність — одна з найвитонченіших тортур. Врешті, наважуюсь визирнути: всюдихід стоїть на тому ж місці. Пильнують, гади!
    Пригинаюсь. І, вчасно: мій валун приймає чергову порцію плазми.
    Ага! Дістатись до мене їм заважає ця ж сама Аномалія, в межах якої я знаходжусь. А зловмисник — ще вільний від її впливу і зовсім не прагне це змінювати.
    Неймовірний здогад стискає серце. Те, що наш корабель зазнав аварії — не випадковість! На станції хтось зумисно дав нам для посадки координати в зоні де комп’ютери стають непотребом та зникає зв’язок. Комусь дуже не хочеться, аби його змінила наступна партія вчених. Нам більше ні від кого чекати на допомогу.
    Я у повній безвиході. Гіршої ситуації і не придумати…
    
    ***
    
    …Багряна мені відразу не сподобалась. І не тільки тому, що ми зазнали тут жахливої аварії. Існувала ще й інша, набагато вагоміша причина. З першої миті на поверхні я відчув себе зле. Під затишною ковдрою свідомості ворухнулось персональне страхіття. Як і п’ять років тому у прадавньому місті планети Шаркуні я почув нерозбірливий шепіт, наче якесь товариство тихесенько розмовляло проміж себе про щось таємниче, а я ненароком опинився поблизу. Здавалось, якщо напружитись, то можна збагнути про що йдеться. Та це підступна омана: скільки я не вслухався — так і не міг нічогісінько второпати.
    Тоді, вивчаючи залишки чужинської архітектури, мені довелось працювати на самоті більше трьох місяців. Нас в експедиції було мало, всі прагнули скоріше впоратись зі своїми завданнями, аби вкластися у короткі терміни. На спілкування часу хронічно не вистачало. На спільний відпочинок — тим більше. Я жив на «Конкістадорі», який слугував мені і транспортним засобом, і робочим місцем, і їдальнею, і ліжком.
    Блукаючи серед пошарпаних часом будівель, я почувався майже так само, як Робінзон Крузо на безлюдному острові, хоча до нашого зорельота була якась сотня кілометрів. А ближче сісти він не міг з міркувань збереження унікальних пам’яток.
    Чудернацькі споруди вражали уяву. Ні одної схожої конструкції чи типового рішення. І жодних предметів побуту. Здавалось, невідомі творці просто насолоджувались процесом будівництва, не плануючи тут селитись. У мене визріло припущення, від якого мали кривитись, наче куштуючи скибку лимону, сивочолі академіки.
    Я вважав, що творіння чужих насправді були не містом, а чимось поки недоступним пізнанню. Нам властиво в силу фізіології, звичок, рівня науки і культури підганяти світ під власні уявлення. Хто це розуміє — ніколи не дивується тому, що відомі істини з часом доповнюються, або взагалі переглядаються.
    Одного разу увечері, коли яскраве біле сонце опускалось за обрій на заході, а на сході підіймалось у бузкове небо тьмяне помаранчеве — я почув отой незрозумілий шепіт. І одразу став перевіряти справність системи зв'язку мого скафандра. Діагностика показала: ніхто не намагався зі мною спілкуватись. Навкруги — теж нікого не було.
    Шепіт звучав у моїй голові!
    Стаття з медичної енциклопедії про наслідки сенсорного голоду тільки додала занепокоєння. Аби погасити симптоми — вирішив слухати музику, що раніше робив досить рідко. Скачавши з корабельного архіву величеньку добірку — занурився у сучасний світ мелодій та ритмів, як дайвер в глибини моря.
    Шепоту більше чутно не було. Я вправно глушив його. І хоча спочатку це кустарне самолікування викликало дискомфорт мало не до нудоти — людина така істота, що звикає до всякого мистецтва. Через два тижні я залюбки пританцьовував під шалений мотивчик, що міг би розважити мисливців за мамонтами епохи неоліту.
    Я наловчився навіть спати під музичний акомпанемент, не даючи хворобі жодних шансів оволодіти моєю свідомістю. Із прикрощів звукової завіси: кілька разів мало не пропускав виклики з корабля, за що отримував від капітана на горіхи. Та це було такими дрібницями в порівнянні з лікувальним ефектом, що й згадувати не варто.
    Таким чином, я витерпів до кінця терміну і успішно завершив покладену на мене роботу. Після відбуття з Шаркуні хвороба зовсім перестала турбувати. Черговий медогляд не виявив у мене ніяких відхилень від норми. А добровільно зізнаватись про минулі прикрощі лікарям — я так і не наважився.
     Коли ж ми оговтались після посадки «Чумацького шляху», яка насправді була падінням, бо всі основні і дублюючі комп’ютери разом перестали функціонувати — в надрах мозку я відчув нерозбірливий шепіт. Неміч, про яку вже встиг забути, знову давала про себе знати. А я так надіявся, що на Шаркуні то було в перший і останній раз.
    Навіть, рятівної музики не було як увімкнути. У скафандрі працювали тільки найважливіші системи життєзабезпечення на зразок регенерації повітря чи вентиляції.
    І за меншої хвороби астронавтів назавжди списували на Землю. Затишний санаторій, співчутливий персонал, заколисана ліками свідомість. Бр-р-р… Не для мене таке існування. Хоч одразу гермошолом знімай. Щоб відволікти себе від сумних думок я напросився йти з Ігорем за поміччю на станцію.
    
    ***
    
    Перед нами до самого обрію простягалась пурпурова рівнина. З піщаного ґрунту подекуди випиналися гостроверхі кам’яні брили. Якщо примружитись: ввижалось, що то зуби гігантських хижаків, можливо, древніх драконів. До речі, міцність валунів теж була вражаючою. На фоні місцевого сонця — величезного, майже на чверть неба, диска кольору тліючої головешки — вони виглядали загрозливо і загадково водночас.
    Гнітюче враження справляла рослинність, яку ми кілька разів зустрічали на своєму шляху у вигляді компактних галявин. Її листя та стебла були чорними, наче вигорівшими при пожежі. Здавалось, торкнись — і вони розвіються крихким попелом навкруги. Тому, оминали ці оазиси, або як я їх охрестив — відьмині кола — далекою стороною.
    Після кількох годин виснажливої ходьби ми зупинились на перепочинок. Присіли на червоний пісок, підперши спинами один до одного. Незрозумілий шепіт настирно свердлив мою свідомості. Я розмірковував над тим, чи вистачить сил витримати цю муку аж до станції, де я вимушено віддамся до рук медицини.
    А, Ігорю дуже кортіло поділитися думками від мандрівки і він почав базікати:
    — Гарно як! Жаль, не вмію малювати…
    Першим поривом було примусити його замовкнути. Та я вирішив, що краще слухати теревені товариша, ніж зосереджуватись на недузі.
    — Ага! Як у пеклі, — старанно підтримав я розмову. — Тільки дідька не вистачає.
    Мої висловлювання чомусь збили бадьорий запал супутника по нещастю. Він довго мовчав. Та врешті знову заговорив, змінивши тему:
    — Дивно, та коли на Багряній заснували станцію — Аномалія знаходилась зовсім в іншому місці. Десь на півдні звідси. Кілометрів за три тисячі.
    І навіщо мені тепер здалась його Аномалія? Коли мою нещасну голову очікувало тривале лікування без особливих надій на видужання.
    — А як там з обладнанням? — поцікавився я тим, що в першу чергу непокоїло. — До прикладу, медичний відсік у повній комплектації? Ти ж кібертехнік. Повинен знати.
    — Де? — не зрозумів Ігор.
    — На станції! Де ж іще! — тупнув я ногою, сердячись на тугодума.
    — Ну, так, — спантеличено промимрив товариш. — На ній взагалі встановлена унікальна система штучного інтелекту. Дескрипційно-модуляційна ноосфера. Скорочено, ДМН… З тобою все гаразд? Якісь ти останнім часом знервований.
    — Нічого особливого, — поспішив запевнити я напарника, додавши в голос дрібку приязності. — Певно, пейзаж трішки на психіку тисне. Не зважай!
    — Під наглядом цієї кібер-системи все обладнання, ресурси, весь персонал, — продовжив Ігор. — Результати мають бути фантастичними. Дійдемо, сам переконаєшся.
    По його інтонації я так і не зрозумів, чи повірив моїй брехні. Відкритись? Звичайно, він не кине в біді, але й не допоможе. Тільки буде дуже ніяково. Одна справа довіритись лікарю, інша — колезі по роботі, поруч з яким спожив не одну пайку харчів.
    — Володю, це нічого, що ми зазнали аварії. У житті всяке трапляється. Не нервуй так. Я теж коли ми падали гадав, що нам гаплик. Серце з грудей мало не виплигнуло, — простодушно зізнався кібертехнік. — Головне: ніхто ж не загинув... Доберемось до станції, візьмем підмогу і повернемось за нашими. Все знову буде добре! От побачиш!
    Слухаючи його балачку мені й справді здавалося: для хвилювання немає причин. Нам неодмінно прийдуть на виручку і допоможуть впоратись зі всіма неприємностями.
    
    ***
    
    ...Каменюка надійно прикриває мене від зброї всюдиходу. Точніше, від приладу, який хтось переналаштував для смертоносної мети. Я лежу із заплющеними очима, прагнучи якомога економніше витрачати кисень. А клята свідомість знову і знову настирливо прокручує перед внутрішнім зором останні події.
    Жаль, хлопці на кораблі так і не дочекаються помочі. Навіть, повернутись назад і розповісти про лихо я не можу. Через двадцять годин закінчиться заряд акумулятора мого скафандра. Дихальна суміш перестане очищуватись від вуглекислого газу. Мені настане кінець і без допомоги з боку підступних ворогів, які, певно, саме на це й розраховують.
    Хто ж це в біса захопив нашу станцію? Аборигени? Маячня! Відсутня на цій планеті розвинута раса. Навіть, нерозвинутої немає. Біологічне різноманіття представлене лише мікроорганізмами та чорнолистною рослинністю. Станція на Багряній була побудована саме для вивчення фотосинтезу в умовах переважання інфрачервоного спектру випромінювання материнської зорі.
    Інших чужинців, здатних до міжзоряних подорожей, у відомій нам частині Галактики також не існувало. Кілька планет, та ж сама Шаркуні, носили сліди діяльності позаземного розуму, датовані періодом коли план побудови великих єгипетських пірамід тільки креслився на папірусі, або й набагато раніше.
    Самі ж представник цих древніх і могутніх цивілізацій нам на очі так ні разу не потрапляли. Дві гіпотези, які це пояснювали, змагались між собою, тлумачачи одні і ті ж факти в протилежних напрямках. Вимерли чи кудись переселись? Зараз я схилявся до другої: мандрівні чужинці, відстоюючи свої інтереси, могли запросто знехтувати нашими. Аж до такого ступеня, що пояснює ту ситуацію в яку потрапив я.
    Змучений сумними думами я не знаю, який кінець собі обрати. І порадитись ні з ким. Швидка загибель від ворожої зброї чи повільна від нестачі кисню? Кожний варіант має свої переваги та недоліки. Та навряд чи знайдеться хтось, що позаздрить хоча б одній з цих можливостей. Врешті, приймаю майже соломонове рішення: коли закінчуватиметься повітря — дозволю себе застрілити.
    Тим часом, дивний шепіт з новою наснагою береться за мою божевільну голову. Тільки цього не вистачало! Регочу од відчаю. Мало того, що зовні підстерігає смертельна небезпека, так ще зсередини хвороба підточує, мов хробак — яблуко. Може, недуга хоче першою розквитатись? На тих підставах, що виникла в моєму житті раніше?
    Хоча, яка різниця хто прикінчить? Так навіть цікавіше: втратити глузд і не мучити душу докорами сумління в останні години перед смертю.
    І я старанно прислухаюсь до шепоту, стараючись розібрати у ньому хоч слово.
    Це не вдається, хоч і напружуюсь з усіх сил. У такого невдахи як я і хвороба під стать. Інший на моєму місці давно би вже точив ляси із вигаданими персонажами, померлими родичами чи, навіть, самим Богом. Я розчаровано стогну.
    І наступної миті здригаюсь, ясно чуючи голос, що звертається явно до мене.
    — Вибачте, що порушую ваше усамітнення перед смертю. Та чи будете такими люб’язними, аби побесідувати зі мною? — запитує приємний оксамитовий баритон.
    
    ***
    
    Розплющивши очі, я очманіло озираюсь довкола. Криваві промені гігантського сонця освітлюють навкруг ту ж саму пустку. «Вітаю! Я таки дійсно зійшов з глузду, чого і слід було чекати», — іронічно відповідаю собі подумки. Долоні мимоволі тягнуться до кріплень гермошолома на скафандрі: самогубство — теж вихід.
    — Ні, ні! — поспішно застерігає слухова галюцинація. — Не треба так поспішати. Я не вчиню вам нічого поганого. Трішки побалакаємо і все! Погодьтесь, завжди цікаво, як почувається смертний в останні години життя. Мені, наприклад, такого виняткового досвіду чекати дуже довго. А, можливо, його не буде й ніколи...
    — Чим завинив? — нервово волаю, звертаючись до неба з риторичним питанням. Істерик я ніколи не любив, але зараз мені на це начхати. — За що така кара?
    — Цікавить, чому для спілкування обрав саме вас? Дуже просто. Ви — сенсетив, особа здатна отримувати інформацію із прихованих вимірів. Але дешифрувати і зрозуміти — звісно не вмієте. Зате я можу спілкуватись з вами, готуючи її відповідним чином.
    — Справді? — спантеличено вичавлюю з себе. Якась у мене занадто підступна недуга: вигадує настільки логічні пояснення своєму існуванню, що в них легко повірити.
    — Не сумнівайтесь, я не плід вашої уяви, а мешканець внутрішніх вимірів. В цьому легко переконатись. Я знаю відповіді на такі запитання, про які ваш розум, будь він хоч тричі хворим, не має й гадки.
    — Це ви захопили станцію та всюдихід? — б’ю питанням невидимку прямо в лоба.
    — Ні! Навіщо це нам? — безтілесний голос здається дуже здивованим.
    — Тоді, чиїх це рук діло? — не відступаюсь я.
    — Ваших, — слідує впевнена відповідь.
    Ага! Отже я дійсно втратив останню клепку та розмовляю сам із собою, бо такого безглуздого пояснення мудрий чужинець з іншого виміру не міг би дати.
    — Прошу вибачення за неточність формулювання. Це зробила істота, яку створили ви. Штучний розум надто прагматично виконує свої функції, що йому притаманне по природі, як нам — надлишкова емоційність. В результаті, ви стаєте цьому створінню не тільки непотрібними, але й зайвими. Таке й у нас траплялось на певному етапі розвитку.
    Що там говорив Ігор про встановлену унікальну кібер-систему? «Дескрипційно-модуляційна ноосфера. Скорочено ДМН…» Ось і справжній сучасний демон! Без рогів і копит, зате з пекельними намірами. Від здогаду бігають мурашки по спині: зрозуміло, чому він за всяку ціну не хотів аби ми дістались станції та перевірили його роботу.
    — Хто ви? — цікавлюсь я у незримого співбесідника. — Як до вас звертатись?
    — Називай мене Ангелом. Моє завдання — нагляд за зовнішніми вимірами, — відказує пустка довкола. — Я з народу тих, що випередили вашу цивілізацію на шляху розвитку. Ви помиляєтесь, гадаючи розшукати наші помешкання на далеких планетах чи космічних спорудах. У книзі, яку вважають у вас священною, є вислів про світ видимий та невидимий. Останнє — про нас.
    — Аномалія — ваша домівка?
    — Ні-і-і! — баритон чужого деренчить від сміху, наче я розповів неймовірно кумедний жарт. — Те, що ви звете Аномалією — тільки побічний ефект від дренажного каналу до внутрішніх вимірів, за який ми не несемо відповідальності.
    — Все-одно ми через вас зазнали аварії при посадці, — зауважую я болісно.
    — Ми не хотіли щоб ваш чи будь-який інший корабель руйнувався. З іншого боку, ми й не запрошували нікого на нашу планету. Ви самі потрапили у халепу.
    У логіці Ангела не має слабких місць. І все ж це якось не по-людськи. Хоча, чого вимагати від істоти, що настільки могутніша за нас, як ми — за мавп?
    — Ви можете нас врятувати? — з надією питаю я про головне. Хто, як не він здатен допомогти у цій скруті. Одне малесеньке чудо при їхніх можливостях — це дрібниця!
    — Так.
    — То зробіть це! — прошу я, складаючи долоні докупи, мов у молитві. Мене, наче далекого напівдикого пращура, переповнює благоговійний трепет перед всесильним божеством. Уособленням мудрості, справедливості та любові. Взірцем для наслідування.
    — Не маю права, — голос Ангела стає сумним. — Мені заборонено втручатись.
    — Чому? — у моєму крику бринить відчай. Невже у нас настільки різні уявлення про доброту, а моральні закони не універсальні для всіх цивілізованих істот Всесвіту?
    — Аби діти розвивались, дорослі не повинні виконувати за них уроки.
    — І ви будете спокійно спостерігати, як ми вмираємо? — перепитую я, обдаючи опонента окропом праведного гніву. — Це — жорстоко! У вас немає ні співчуття, ні совісті! Навіть, уявлення про них відсутнє! Мені гидко з вами розмовляти!
    — Потурання слабкостям вередливих підлітків — ось, що насправді жорстоко, — лунає тиха відповідь, сповнена щирої печалі. — Ми в цьому мали нагоди пересвідчитись. Можливо, ви це колись також зрозумієте. Й перестанете нас осуджувати.
    
    ***
    
    Не вірю своїм вухам, точніше, тим, що сприймає слова чужака. Могутній ангел відмовляється допомогти здолати демона! Куди світ котиться! Зовсім не таким наші предки уявляли майбутнє. Нічого старшому брату по розумі використовувати для свої пояснень біблійні аналогії і цим давати марні надії на спасіння.
    Навіщо я стільки мучився з отим шепотом? Що з того, що я сенсетив, тобто можу сприймати недоступне іншим людям, якщо від цього немає ніякої користі? Жодна розгадка таємниць, жодне потаємне знання не варте людського життя.
    Серце шматує неймовірний жаль за всіх нас, що даремно загинуть на Багряній тільки тому, що існує якесь дурнувате правило невтручання, від якого віє холодною байдужістю, а не вищим просвітленим розумом.
    Як же мені обридлий всі ці ангели і демони разом узяті! Ще невідомо хто з них гірший! Саме час підставити голову під постріл зі всюдиходу, який контролює знахабніла новітня кібер-система. Я стискаю кулаки, готуючись висунутись із-за кам’яної брили.
    І тут нестримна хвиля протесту повстає в душі, виносячи з глибин пам’яті на поверхню свідомості улюблену приказку загиблого друга: «Не існує безвихідних ситуацій — є люди заздалегідь налаштовані здатись!».
    Не діждетесь кляті створіння аби я підняв білий стяг і віддався на вашу милість!
    Треба щось придумати! Неодмінно! В пам’ять про Ігоря. Заради всіх нас!
    Зненацька мій розум прояснює спалах, наче від вибуху наднової такої потужності, що проти неї тьмяніє на мить галактика з міріадами зірок.
    — Слухайте, Ангеле, — лагідно звертаюсь я до невидимої істоти. — Мені казали, що раніше, коли на Багряній тільки-но заснували наукову станцію, ця ваша Аномалія була за тисячі кілометрів звідси. Як сталось, що вона змінила місце розташування?
    — Де вона перебуває в межах планети — не принципово, — неохоче повідомляє Ангел. Здається, що він втрачає інтерес до спілкування і готується розпрощатись. — Інколи я, щоб розім’яти м’язи, так би мовити, пересуваю її з екватора на полюс і навпаки.
     — Якщо знаходження Аномалії не має суттєвого значення, чи не могли б перемістити її туди, де міститься наша станція? Хоча б на невеличкий термін? — пропоную я, тамуючи від хвилювання подих. — Формально, ви тоді свої правила не порушуєте. Адже за побічні ефекти відповідальності не несете!
    Відповіді не було так довго, що я занепокоївся чи не покинув Ангел мене назавжди.
    — Гаразд. Це — можна, — нарешті погоджується чужовимірна істота. Чи мені здається, чи то так є насправді, та в інтонації я відчуваю приховану радість за мене. — В тебе є доба, аби дістатись до станції і зробити те, що вважаєш за потрібне, поки ваші комп’ютери не будуть функціонувати. А всюдиходу — можеш не остерігатись. Я вже перемістив до нього епіцентр Аномалії.
    — Дякую! — вигукую я з неймовірним полегшенням. З моєї душі наче знімають важелезну брилу, схожу на ту, за якою зараз ховаюсь. Ми такі врятуємось! Наперекір всім обставинам та правилам. А як би тріумфував Ігор, якщо б дожив до цього моменту...
    — Не має за що! Я ж вам не допомагаю, — суворо нагадує Ангел.
    — Звісно, — швидко погоджуюсь я. — Ми самі мусимо розв’язувати свої задачки.
    — Прощавай, винахідливий друже! Було приємно спілкуватись. Надіюсь, що і ви колись приєднаєтесь до нас, — лунають останні слова незримого співбесідника.
    — До побачення, — відказую я, відчуваючи, що мене вже не чують. Озираюсь довкола: нічого не змінилось. Так само палає у небі гігантська куля розжареного газу, забарвлюючи ґрунт, каміння і навіть мій скафандр у червонясті відтінки.
    Але тепер я точно знаю, що нам є куди рухатись і на кого рівнятись. Можливо, коли досягнемо схожих вершин — розвіються сумніви, щодо правоти тих, які називають себе ангелами. Або, швидше за все, ми у майбутньому спробуємо привнести у Всесвіт кращу частинку своєї душі, сповненої співчуттям та любов’ю. Що з того вийде — неймовірне питання, відповідь на яке отримають лише далекі нащадки.
    
    ***
    
    З Ангелом я дійсно більше не розмовляв. Напевно він вирішив, що й так багато зайвого розповів про себе, гадаючи, що я неодмінно загину. Як він і обіцяв, дивовижна Аномалія через добу благополучно перемістилась десь далеко. Ймовірно, на протилежний бік планети і вже не заважала нам у дослідженнях.
    Ховаючи тіло Ігоря в червоних пісках Багряної — дякував товаришу за наше щасливе спасіння. Адже саме йому завдячую тим, що не опустив руки у вирішальну мить і добився бажаного від представника настільки розвинутої цивілізації, що аж моторошно уявити. І тепер у всякій скруті охоче повторюю улюблену приказку друга, чим інколи дратую таких, як я колись, песимістів.
    До шепоту в голові з тих пір ставлюся спокійно. При нагоді — стараюсь дослухатися, але щось самостійно розібрати так і не виходить. Зате, розумію — де він з’являється, там поруч є вони, наші старші брати по розуму. Жаль тільки, що поспілкуватись з ними можливо виключно за ініціативи з їхнього боку.
    Так само, як і з Богом.

  Время приёма: 18:41 14.04.2017