17:51 07.01.2017
12 января начинается приём работ на Конкурс

13:36 16.04.2016
39-ый конкурс отложен на 3 месяца (в связи с недостаточным количеством рассказов). Приём работ продолжается (до 24 июля).

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №42 (весна 17) Первый тур

  Количество символов: 20770
Конкурс №42 (весна 17) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ae019 Перший крок


    

    На пыльных тропинках далеких планет
    Останутся наши следы.
    В. Войнович 

    І

     
    ...Ми першими з землян стали на зоряну дорогу. Промчали крізь холодний пал космічних випромінювань. Продерлись через скупчення міжзоряного водню. Витерпіли невимовний психологічний гніт чорної труби-тунелю червоного зміщення, що заміняла нам довкілля за роки польоту.
    Нам випало щасливо здолати цей тернистий шлях.
    Звершилося! Нарешті всі труднощі позаду. Перед нами – довгождана мета!
    Ось вона – кривава Проксима! Вчені не помилилися – біля цього червоного карлика направду виявилася планетна система. Та ще й яка – сімнадцять планет! Щоправда, в Зону Золотоволоски входило лише чотири, зате всі були землеподібними, а на другій прилади відшукали сліди життя! Чи не варто було задля цього долати космічні відхлані й терпіти повсякчасні нестатки?!
    Певна річ, капітан Бриндін наказав скерувати «Звитягу» саме до населеного світу. Тож попереду нас чекала ще одна надзвичайно важлива місія – першими висісти на планету іншої зірки.
    – Ця подія буде вписана золотими літерами в скрижалі історії Землі! – схвильовано сповістив Бриндін. – Нам не дано права на помилку.
    Ми зі штурманом Брасовим заклопотано перезирнулися. Чергова пайка тягаря відповідальності лягала на наші плечі. Але що ж удієш, раз нам судилося творити історію?
    Поки планета виростала в лобовому ілюмінаторі, ми самозабутньо перебирали варіанти її назви. Здавалося, що може бути легше? Овва! Це ж, як не як, не острів, не материк – цілий світ! Назвеш якось недолуго – потім довіку добре ім’я від ганьби не відмиєш.
    Капітан запропонував охрестити планету іменем когось із екіпажу, «найдостойнішого», як він висловився. Але після мого резонного зауваження, що так не належиться (мовляв, навіть Колумб не удостоївся подібної честі), цю пропозицію довелося відкинути. І чудово! Уявіть собі планету з назвою Бриндія! Звучить щонайменше немилозвучно. Або Брас – крім зайвих асоціацій, жодної романтики. Моє ж прізвище – Гробовський – узагалі протипоказане першовідкривачам.
    Із іменами міфологічних персонажів також нічого хорошого не вийшло. Їх, звісно, чимало, але спробуй не вскочити в халепу, не знаючи, що нас чекає попереду! Наречеш планету, скажімо, Перуном, а вона виявиться райським садом. Або, навпаки, назвеш Едемом, а там лише океан хлюпотітиме. Позичай тоді очі в Сірка, викручуйся, мов лин на пательні.
    Коли вже новий світ займав півнеба, рвучись в ілюмінатори крутим блаватним горбом, нам усім довелося зійтися на компромісі: інакше як Блакитною планету назвати годі. Так, не вельми оригінально. Авжеж, надто прозаїчно. Зате А – позірно близько до істини й Б – треба ж капітанові якось іменувати нововідкриту землю у вітальній промові.
    Назву ухвалили саме вчасно, бо тут навалилися передпосадкові клопоти, й про стороннє думати вже не було часу.
    Накрутивши навколо Блакитної з десяток витків, «Звитяга» пішла на посадку. Ми вибрали для майбутнього табору рівну місцину в тутешніх субтропіках, щоб не дуже мерзнути й не надто страждати від спеки. Внизу був суцільний синій ліс, але газові стерна сформували під кораблем щось подібне до смерча, який вимів на місці спуску акуратний круглий майданчик. «Звитяга» сіла на нього без жодних труднощів.
    Те, що відчували ми в ті хвилини, годі описати словами. Ейфорію? Захват! Радість? Аж ніяк. Я б сказав – передчуття. Й легку тривогу. А ще – страшенну нетерплячку. Ось зараз… Ось-ось!
    Ми гарячково напинали скафандри вищого захисту, навіть не давши собі праці вивчити покази приладів. Устигнеться! Звісно, це порушення інструкції, але яка, до біса, інструкція, коли за стінкою корабля – чужий світ!.. А втім, на населені планети однаково належало виходити в скафандрах, так що наш проступок, якщо подумати, був не таким уже й значним.
    Ще хвилин зо п’ять довелося пронудитися в шлюзокамері: Бриндін похапцем перечитував із папірця текст вітальної промови. Я знічев’я ще раз перевірив відеокамеру – належало зафіксувати цю епохальну подію для нащадків. Брасов мужньо шпанувався під вагою квантового випромінювача, перекинутого на ремені через плече. Потреби в ньому не було жодної, але виглядав цей універсальний інструмент вельми значливо, й капітан наполіг на включенні його до складу спорядження. Все мало виглядати вкрай ефектно, адже на Землі ці безцінні кадри переглядатимуть (і надихатимуться ними) десятки й сотні поколінь.
    І ось нарешті – вікопомна мить! Вихідний люк із шипінням розчиняється й плавно стає горизонтально. З нього вистрілює розкладне поруччя, й до землі стрімко збігає вузький язик пандуса.
    У вічі нам креше сліпуче світло рожевуватого неба, ми бачимо частокіл чудернацьких рослин, схожих на сині бородавчасті свічки, що обрамлюють овид. Мимохідь помічаємо зритий червонуватий ґрунт зі слідами видертої вихором бурої порості. Але все це сприймається лише краєм свідомості. Мерщій назовні!
    Останньої миті капітан зупиняє нас і коротко нагадує сценарій висадки. Ми переминаємося з ноги на ногу, але слухаємо, розуміючи, що в даній ситуації поспішати годі. Не той випадок, не ті масштаби!
    – Отож, я виходжу й першим ступаю на ґрунт нового світу. Гробовський знімає кожен мій крок. Я сходитиму повільно, тож можеш узяти кілька крупних планів, а також показати схвильованого Брасова, що з захватом спостерігає біля шлюзу. Затим – вітальна промова. Далі – кілька інопланетних панорам і «Звитяга» на тлі неземних хащів. Потім подумаємо, як усе це змонтувати. Нарешті, Гробовський установлює камеру на автозйомку і ми всі троє, обнявшись, співаємо гімн Землі біля прапора ООН... Ну, поїхали!
    Отут-то мене й штрикнула тривожна гадка. Навіть дивно, чому ніхто не подумав про це раніше!
    – Стійте! Капітане, то хто ж виходить першим?
    Від несподіванки одухотворений вираз не відразу збіг з лиця Бриндіна. Брасов так само поволі пригашував показний захват. Обоє збараніло витріщилися на мене.
    – А що, стосовно цього є якісь сумніви? Заперечення? – голос капітана від обурення почав клекотіти. – Я заслужений капітан космофлоту, академік… почесний член…
    – Сам хочеш на лаврах спочити? – криво всміхнувся штурман Брасов. – Слави закортіло… Ех ти!
    – А ще друг! – доточив гірко Бриндін. – Побратим-космофлотець! Хто б міг подумати…
    Тут уже я збентежено вирячився на товаришів. Про що це вони?
    – Я б, може, й сам не проти, – провадив своєї Брасов із нищівною зневагою. – Я ж нічим не гірший від капітана. Я ж також доктор наук, професор, ще й майстер спорту з альпінізму. Вірші пишу. Без мене й «Звитяга» не літатиме. Але ж субординація, і взагалі…
    – Та ти й слів не знаєш! – викривально тицьнув пальцем мені в груди Бриндін. – Ач, безвусько! Демосфен гаркавий!
    – Демокріт, – машинально поправив я й вибухнув: – Та ви що, сказилися? Яка, до біса, слава? Першим зійти я просто мушу. Про вас же, невдячних, дбаю!
    – Брат Терезій знайшовся! – пирхнув капітан, відвертаючись.
    – Самі посудіть: ну як мені інакше зняти ваші перші кроки по Блакитній?
    – Що значить як? Камерою!
    – Гаразд, – я зробив широкий запрошувальний жест. – Прошу дуже! Але попереджаю, капітане: вдома вам доведеться до самої смерті доводити, що це саме ви першим ступили на землю чужої планети. Але й тоді знайдуться невіри, які сумніватимуться.
    – Це ж чому, коли відеокадри…
    – А що відеокадри? Мені ж доведеться знімати вас зі спини. Нічого, крім глухого скафандра, глядач не побачить!
    Бриндін ошелешено завмер, роззявивши рота.
    – А й справді! Я не подумав…
    – А штурманів непідробний захват так і залишиться при ньому, бо я ж не можу одночасно знімати його лице й броньований капітанський зад! – закінчив я зі мстивим задоволенням.
    Брасов знічено пошкрябав шолом, крекнув і пробурмотів щось добродушно-вибачливе.
    – Що ж робити? – забідкався капітан.
    Він нишпорив відсутнім поглядом по навколишньому пралісі, де вже починали мелькати якісь дивні тіні, але не бачив нічого. Значно важливіша дилема зараз поглинала його увагу.
    – Може, й справді хай Гробовський першим зійде? – несміливо запропонував штурман.
    – Він слів не знає! – скинувся капітан. – Невже ви не розумієте: перший крок – це страшенно відповідальна річ. Це ж не лише для мене – для всієї цивілізації, як той казав! А ви хочете звести все до якоїсь банальщини!
    – Я ж зійду без жодної фіксації – інкогніто, – озвався я терпляче. – Зніму вас у найкращому вигляді…
    – Ач який хитрий! – зареготав Бриндін. – Невже ти гадаєш, що на Землі самі бовдури все те дивитимуться? Що ніхто не збагне, звідкіля ноги ростуть? Та ти й сам, либонь, не втримаєшся, щоб котрійсь зі своїх пасій не пробовкатися: насправді я, мовляв, а не той простак Бриндін, першим на Блакитну ступив…
    – Тьху ти, – спересердя сплюнув я в шолом і від цього ще дужче розізлився: – Ну нехай тоді Брасов знімає. Так хоч у кадр потраплю…
    Капітан і штурман заперечили одночасно й не змовляючись:
    – Він слів не знає!
    – А-а… в тебе забороло запльоване!
    В цей час із лісу виткнувся якийсь кудлатий дивогляд і допитливо витріщився на нас віялом очей-м’ячиків на стеблинках. На нього ніхто, крім мене, й не глянув. Чудерство було гірчичної барви, якої я терпіти не міг. Тож його з’ява була останньою краплею в чашу мого роздратування.
    – То як же бути?! – загорлав я, пожбуривши в худобину ультразвуковий щуп. Не докинув, звісно, але волохате одоробало ввібрало очі й розважливо ретирувалося. – Може, взагалі не висідатимемо? Проведемо всі заміри з борту – й гайда звідси. Ну її к чорту, цю Блакитну!
    – Дурниці верзеш! – почав закипати й штурман – Стільки летіти – й навіть територію не застовпити… для нащадків?
    Напругу розрядив капітан. Махнувши рукою, він рішуче захряпнув люк і похмуро буркнув:
    – Думатимемо. Вихід мусить бути. Неодмінно мусить. 
     

    ІІ

     
    Думали ми два дні і дві ночі – тутешні, звісно. За цей час занегодило, місце посадки встигло зарости кучерявими врунами й виглядало значно мальовничіше, ніж раніше. Саме те тло для зйомки – мокрий синьо-бурий ліс на тлі захмареного розкошланого неба. Та ба!.. Нас займало в цей час зовсім інше.
    – Може, вийдемо всі троє водночас? На рахунок раз-два-три!
    – Ви слів не знаєте!
    – Байдуже! Ви двоє повернетеся й удасте, що виходите вперше…
    – А ти потім скажеш…
    – Гаразд, поставлю камеру на автоматичну зйомку й піду разом з вами.
    – Не годиться. Фіглярство все це. Обман. Не личить космофлотцеві…
    – Ніхто ж не взнає!
    – Ми знатимемо… До того ж, поступатися пріоритетом я не маю наміру. Як капітан, академік, заслужений діяч…
    Із лісу раз-по-раз сторожко показувалися якісь небачені створіння; деякі, надто оті, гірчичні, пробували підкрадатися до корабля, але впритул наближатися не зважувалися – мабуть, їх неабияк збентежила моя нещодавня маніфестація.
    – Слухайте, придумав! Скину линву з верхнього люка й спущуся по ній на посадкову лапу. Звідти зніматиму!
    – Небезпечно, можеш упасти!
    – Нехай! Для загальної справи не шкода й ризикнути!
    – Е ні! Якщо впадеш, мимоволі першим ступиш на Блакитну! Хай навіть посмертно…
    Ми схудли, закинули повсякденні справи й усі зусилля спрямували на вирішення однієї, вкрай нелегкої задачі. Врешті, то був виклик чужого світу, й не прийняти його ми не могли.
    – Змайструю з обсадних труб диби й вийду на них, щоб землі не торкатися… Потренуюся трохи в трюмі…
    – Треба зробити з ізоляційної фольги дзеркало й установити біля пандуса… Ні, краще дзеркальний куб, його можна відкотити, так певніше… Зніматимемо відображення…
    – Давайте підвісимо камеру за волосінь до держака від прапора й закинемо, немов наживку на гачку… Зображення трохи гойдатиметься, але…
    – Може, просто ввімкнути камеру й пожбурити її подалі від корабля? Раптом упаде потрібним боком?
    Пропозиції, одна маячніша від одної, сипалися, мов із рогу достатку. Та потроху потік їх почав висякати. Все більше нас поймала безнадія. В розпачі Брасов навіть запропонував довірити йому вивчити слова вітальної промови, яку мав би зняти Бриндін, а капітан, згнітивши серце, вже ладен був піти на маленьке фальшування й для встановлення камери винести мене на руках. Аж тут мені спала на думку проста, мов парена ріпа, ідея.
    – Іграшка! – загорлав я радісно.
    – Мабуть, іди спочинь трохи, – турботливо поплескав мене по плечу Бриндін, перезирнувшись зі штурманом. – Запрацювався, сердешний…
    – До біса! – відмахнувся я. – Ваше щастя, що я ще не доріс до ваших поважних учених звань. Ще не забув, так би мовити, витоків!
    – Primarius infantilis, – розуміюче покивавши, кинув капітанові Брасов, лікар за сумісництвом. – Треба його приспати…
    – К чортам, кажу! – огризнувся я, про всяк випадок вискакуючи на стіл. – Я не божевільний. Просто – еврика!
    – Теж мені, Аристотель знайшовся!
    – Архімед, – поправив я машинально. – Та ви послухайте! Чи доводилося вам у дрімучому дитинстві запускати радіокеровані моделі?
    Запала тиша. Затим обличчя капітана й штурмана просвітліли.
    – Геніально! Щоправда, щось подібне я згадав-було одразу…
    – Та й я також… Але в нас нема такої моделі.
    – Зате є все необхідне, щоб її скласти. Та я за кілька годин склепаю вам подобу електромобільчика з радіокеруванням! Установимо на ньому штатив із камерою, відтранспортуємо подалі від виходу й…
    – Пілотові Гробовському оголошується подяка з занесенням в особову справу! – урочисто проголосив капітан, змахуючи непрохану сльозу. – А попередні догани скасовуються… Якщо, звісно, все вийде як слід.
    – Вийде, не сумнівайтеся! 
     

    ІІІ

     
    Сім разів відміряй, а тоді вже ріж! Нам би згадати в ті хвилини цю завше актуальну мудрість. Оцінити ситуацію, так би мовити, комплексно, врахувавши всі внутрішні й зовнішні чинники. Та ба! Надто вже великому випробуванню піддалося наше терпіння.
    Втім, тепер пізно винуватити себе. Всього не передбачиш, тим більше в критичній ситуації. Та ще й у чужому, незнайомому світі!
    А може, нам просто не пощастило. Цього також не варто скидати з рахунку.
    Хоча, з іншого боку…
    Словом, години через три радіокерована модель на коліщатах прудко з’їхала пандусом і, натужно завиваючи електромоторчиками й плутаючись у дірчастій порості, покотилася від корабля. Я сидів на верхній приступці й захоплено керував своїм недосконалим творінням. Бриндін із Брасовим, затамувавши подих, слідкували за всім, що відбувалося.
    Біля самої стіни деревоподібних свічок я зупинив «Гробоконика» й хвацько розвернув його на місці. Відкрив приладову валізу, почаклував із сенсорами. Над ледь помітною звідси машинкою плавно розпросталися павучі лапи штатива, увінчані сріблястою камерою. Залишилося лише ввімкнути її й навести об’єктив на корабель.
    – Готово! – тамуючи законну гордість, сказав я недбало.
    Здавалося, мої товариші дружно видихнули сконцентровану полегкість. А відтак переможно загаласували. Ще б пак: я щойно врятував від фіаско долю експедиції! Моє елегантне рішення увійде в усі підручники й енциклопедії, в цьому я не мав сумніву. Й на чорта тоді мені той пріоритет першовідкривача!
    – Ну, виходимо? – нетерпляче піднявся я.
    – Хвилиночку! Нагадаю вам ще раз сценарій висадки…
    Я й штурман мовчки вислухали напучування капітана. Порядок є порядок. Із кожною секундою ми все дужче проймалися важливістю миті. Навіть чужопланетний праліс знову почав видаватися якимсь таємничим і незбагненним, а докучливі почварки, що неприкаяно блукали поміж «свічок», виглядали тепер уособленням тривожної невідомості. Що тут скажеш – терра інкоґніта!
    Закінчивши, Бриндін нерішуче потупцював, тоді витяг із кишені цидулку й ще раз освіжив у пам’яті свої слова. Він не мав права затнутися. Адже другого дублю не буде. Ми зі штурманом терпіли. Секунди скрапували, мов крижана вода на розпечену сковорідку. Серця калатали в усе швидшому ритмі. Ось зараз…
    І саме цієї миті з лісу сторожко, мов кіт по стерні, вигулькнув його величність випадок у подобі мого знайомця – кошлатого «гірчичника». Акурат біля камери. Чи то він допіру пильнував за її еволюціями, чи то просто невчасно наднесла його лиха година.
    На хвилю запала німа сцена – повне заціпеніння кінцівок, затримка дихання, білий шум у свідомості, зупинка погляду на одній точці, осердям якої була камера…
    – Ну йди, йди собі з богом, – простогнав крізь зуби змоклий, мов миша, Бриндін.
    – Хороша хоха, хороша, – мов мантру, твердив штурман Брасов, поволі стягуючи з плеча випромінювач. – Зараз ми тебе приголубимо.
    Я ж лише про себе повторював «А дзусь!», та й то пошепки, щоб не спровокувати заброду на якусь витівку. Раптом забереться по-доброму!
    Чудовисько першим зруйнувало чари. Звісно, воно нас не почуло, й до побажань не прислухалося. А тому утнуло щонайгірший для нас експромт – моторно простягло одну зі своїх численних кінцівок, черкнуло камеру зі штатива й стрімголов дременуло в джунглі.
    Цього стерпіти ми вже не змогли… 
     

    IV

     
    Буває, що одна прикра випадковість пускає коту під хвіст усю старанно виконану роботу. Й не важливо, що робота ця, загалом, завершена успішно. Задоволення від неї неповне, хай би результат перевершував найсміливіші сподівання.
    Злодійкувату потороч ми так і не наздогнали, тільки всю живність розполохали. Зате потім, у кораблі, дістали унікальну можливість спостерігати за життям аборигенів у їхньому природному середовищі – камера ж-бо справно передавала все, що потрапляло в поле зору об’єктива. Якби не це, ми б нізащо не здогадалися, що «гірчичники» не просто допитливі, а наділені зачатками розуму!
    Але що з того, коли на Батьківщині так ніколи й не зможуть побачити справжні кадри першого кроку землянина на ґрунт Блакитної! Адже тієї історичної миті, в пориві праведного гніву забувши про все на світі, ми на одчай душі гурмою кинулися переслідувати волохатого викрадача. Спохвату жоден із нас не завважив, хто ж першим залишив свій слід на курній стежині цієї планети.
    Те, що ми привеземо на Землю, буде звичайним постановочним фільмом. Я таки вмовив товаришів піти на підміну, щоби хоч якось заповнити прогалину в історії й не залишити скрижалі порожніми…
     

    КОДА

     
    Цей та два майже аналогічні мнеморолики наразі знаходяться в обмеженому користуванні. Опублікувати їх можна буде лише після смерті фігурантів описаних вище подій. Однак із їхнього люб’язного дозволу фахівці все ж отримали доступ до цих матеріалів, позаяк вони становлять безперечний науковий інтерес відразу для кількох галузей знань.
    Першим із людей на ґрунт Проксими-ІІ, чи то пак Блакитної, ступив професор Нечипоренко, й сталося це через двадцять років після щасливого повернення «Звитяги» на Землю. Експедиція закінчилася блискуче: було детально вивчено саму планету і встановлено контакт із її первісними мешканцями. Воно й не дивно, якщо враховувати, що дослідники йшли вже торованим шляхом і точно знали, що їх чекає попереду. В цьому плані політ «Звитяги» перевершив будь-які сподівання.
    Але він збагатив земну науку не лише цим. У ході небувалого, надзвичайно складного експерименту вчені змогли не тільки по-новому поглянути на технічні й фізіологічні аспекти польоту, а й відхилити завісу таємниці над деякими загадками психіки.
    Загалом експеримент закінчився вдало. Однак його побічні ефекти викликали бурю суперечок у вченому світі. Особливо науковців збентежив моральний бік питання. Зрештою, дослід визнали негуманним і негайно припинили. Свою справу він зробив, далі людям належало рухатися самостійно.
    Екіпаж «Звитяги» ніколи не зустрічався в повному складі – ні до старту, ні тим більше після повернення. Одна його частина, вельми збентежена окремими наслідками місії, воліла якомога рідше з’являтися на Землі: Бриндін викладав у Місячній школі астронавтики, Брасов очолював Диспетчерську службу Марса, а Гробовський водив розвідницькі капсули в кільцях Сатурна. Втім, у їхньому житті нічого радикально не змінилося.
    Друга ж частина «звитяжців», навпаки, більше не покидала Землю. Блаженне й безтурботне життя в райських кущах Черкаського біологічного інституту стало мандрівникам нагородою за всі випробування, що випали на їхню частку. Позбувшись мнемошоломів та синтезаторів мови, Капітан, Штурман та Пілот могли тепер сповна насолоджуватися свободою. Часто їх відвідували діти, й тоді вся безпосередність славних космонавтів миттю виривалася на поверхню, на обопільну радість завсідників і відвідувачів.
    Про політ вони практично не згадували. Й не тому, що не хотіли. Просто психоматриці, записані в їхній мозок перед польотом, були стерті, а з ними зник і весь багаж знань, досвіду та культури, притаманний їх носіям. Тепер це були прості відставники-пенсіонери, які мало чим відрізнялися від своїх побратимів, що жили по всій Землі.
    Щоправда, іноді котрийсь із них завмирав, наче в задумі, й тоді сутулі плечі розпрямлялися, голова зводилася до неба, й від усієї постаті віяло несписанною шляхетною величчю. Може, щось-таки залишилося в хитросплетіннях мозкових звивин, не дарма ж учені досі дискутували про можливість взаємопроникнення психік донора й носія. А можливо, то проскакувало підсвідоме розуміння свого безперечного вкладу в прогрес земної цивілізації. Адже саме їхнє плем’я завжди йшло в авангарді науки, прокладаючи дорогу для всього людства й повсякчас даючи людям змогу подивитися на себе збоку!
    Проте такий стан швидко минав, і трійця поверталася до своїх повсякденних занять.
    Життя шимпанзе по-своєму вельми насичене й змістовне.