17:51 07.01.2017
12 января начинается приём работ на Конкурс

13:36 16.04.2016
39-ый конкурс отложен на 3 месяца (в связи с недостаточным количеством рассказов). Приём работ продолжается (до 24 июля).

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №42 (весна 17) Первый тур

Автор: Вадим Соколенко Количество символов: 13282
Конкурс №42 (весна 17) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ae023 Маяк


        

    Акіро, тамуючи тривогу, спостерігав за посадкою рятувального модуля. Ще кілька хвилин – і він буде у безпеці.
    Втім, щось у вигляді катера бентежило зенку. Чи то агресивне маневрування, чи обриси. Загалом, модуль більше нагадував бойову одиницю. Коли катер востаннє прошипів дюзами і завмер посеред галявини, Акіро підійшов ближче і звів руки у традиційному привітанні.
    На гладкому боці модуля з’явились обриси люка, що безшумно відійшов убік, демонструючи нутрощі апарату. Звідти відразу ж з’явився перший рейнджер. Кремезний, низькорослий чоловік на мить завмер біля входу, прискіпливо оглядаючи околиці. Відтак, не марнуючи час на сходинки, які вже торкнулися ґрунту, зістрибнув з майже двометрової висоти. Акіро відзначив упевненість і граційність рухів прибульця. Услід командирові, мов тіні, метнулися два хлопці у повному бойовому спорядженні. Костюми кольору хакі, бронежилети, повний набір холодної зброї у численних кишенях-піхвах. Доповнювали образ потужні променеві карабіни. Акіро зрозумів – перед ним не звичайні рятувальники. Це – професійні військові.
    – Командир загону спеціального призначення Оскар Грег, – відрекомендувався командир. Не давши зенку можливості відповісти, продовжив. – Як ви тут опинились? Що трапилось? Можете описати ситуацію?
    Грег говорив тихо й монотонно, проте, в голосі військового відчувалося роздратування. Його напарники без наказу кинулись вивчати галявину, тримаючи зброю напоготові.
    Акіро вже відкрив рота, щоби почати розповідь, та так і застиг.
    Із відкритого люка на зенку, схрестивши руки на грудях, дивилася Ярина…
    ***
    Грег на прізвисько «Кремінь» похмуро вивчав морок, який оточив з усіх боків галявину. Це не був туман у звичному розумінні слова. І на дим дивовижа не схожа. Ніби переплелися в густому мережеві безтілесні сутності привидів, як їх люблять показувати в кіно. Вся ця погань коливалася, видавалася живою і смертельно небезпечною. Можливо, тому, що кожну хвилину відвойовувала черговий міліметр простору довкола галявини. Проте, світлові сигнали маяка виділялися досить чітко.
    Як далеко до мерехтливого вогника? Сто кроків, двісті?
    Не подобалося все те Грегові, ох не подобалося! Мало того, що їх екіпаж «перехопили» на фініші попередньої місії, так ще й довелося на практично «нульовому» генераторі рухатися до цього злощасного Маяка.
    Грег згадував отриману інформацію:
    «Маяк на Маяку. Так називається і планета, і розташована на ній проміжна база міжпланетних мандрівок у системі Дзета-15. Зовсім дика планета, де починає розвиватися туристично-мисливський бізнес. Таких граційних і могутніх хижаків, як у джунглях Маяка, більше ніде не зустрінеш…»
    От і зараз на планету занесло табун розжирілих кретинів. Розваг захотілося. Настрілялись! Датчики життя мовчать. Кажуть, таке тут уже було – два цикли тому зник наглядач бази. Ніяких слідів. Мабуть, хтось просто зжер. Чи вижили нинішні, буде ясно після вилазки на маяк – ці бевзі там отаборилися. Нині працює лише датчик косоокого. Цей тут «транзитом». Чекав свій транспорт, відійшов погуляти. Чмарота, якби не він, не було б термінової «рятувально-розвідувальної операції»…
    Втім, зараз треба думати про інше. Заряду генератора вистачить тільки для того, щоб вийти на орбіту. На маяку повинні бути резервні генератори. Добути один з них – і геть з цієї довбаної планети! Кремінь ніколи раніше не відчував такого збентеження, як зараз. А бував ще не в такому лайні. Можливо, лякала мертва тиша? Краще б хтось верещав, гарчав чи вив. Чи лунали постріли…
    А морок усе підповзає. Так, ніби хоче поглинути нову здобич.
    Косоокий каже, що «туман» з’явився раптово. Він дійшов до цієї галявини, світ почав коливатися, стовбури пралісу пішли зигзагами і за п’ять хвилин із густого мороку блимав лише самотній маяк. А за півгодини з протилежного боку з’явилась нова стіна «туману». Марево об’єдналося і почало оточувати япошку. Правда, вже повільніше. Косоокий активував тривожний сигнал датчика, в морок зайти не наважився. Шкода! Тепер стоїть, про щось теревенить із Гюрзою.
    Гюрза… Сучара, кирпу гне. Усім хлопцям дала відкоша. Та що хлопців, самого Креміня послала так далеко… Нічого, й не таких конячок «ламали».
    ***
    Коли вирушаєш у довгу мандрівку, ніколи не можна передбачити, чим вона закінчиться. Наперед уявити всіх потенційних небезпек. Навіть на шляху, котрий давно вважається торованим і надійним. «Іди своєю дорогою – і дійдеш до мети», – говорив сенсей Саторі. Зараз мета – потрапити на Пуну, де проходять урочистості, присвячені ювілеєві учителя. От хто направду бачив мету і шлях – виховати учнів, які продовжили б справу. Зенку, тих, хто повинні йти попереду, до миру у всіх його іпостасях. Для кого життя людини священне.
    Не всі учні Саторі залишилися вірними його переконанням. Тим ціннішими були знання соратників Акіро.
    Сенсей дуже багато надій покладав на Ярину. Довго не вірив, що та пішла іншим шляхом. Зараз дівчина поряд і робить вигляд, ніби нічого не трапилось. Мовби між Акіро і нею не було особливих почуттів. Зовні Ярина мало змінилася. Хіба що русяве волосся підстрижене коротше і чіткіше виділяються ямочки на щоках. Ще вираз обличчя… Немає такої рідної дитячої безпосередності й милої усмішки. Колеги називають бойову подругу Гюрзою. А вона їх кличе Кременем, Беркутом, Сапсаном. Лише в одного, зовсім юного вояка, Панаса, схоже, немає прізвиська. Хоча ні, його величають Юнгою.
    Судячи з фраз, якими обмінюються військові, порятунок людей – не їхній профіль. Тут підібралися специ з каральних операцій. Найманці. Вони давно вже встигли скуштувати крові.
    Коли Ярина сіла поряд із Акіро й почала перевіряти зброю, зенку не втримався:
    – Чому ти пішла цим шляхом? Чому забула слова Учителя?
    – Так захотілося. Претензії? У тебе життя склалося краще? Досяг чогось неймовірного?
    – Я, хоча б, не вбиваю людей.
    – А хто тобі сказав, що я вбиваю? Більше наших биців слухай. Гей, Панасе, ходи-но сюди! Скажи моєму товаришеві дитинства, скількох негідників ти вже вколошкав?
    Хлопець підійшов ближче, але мовчав, ніяково переминаючись з ноги на ногу.
    – Бачиш, Акіро, ми янголи, – голосно, щоб усі чули, повідомила Ярина.
    У відповідь пролунав брутальних сміх Беркута й Сапсана.
    – А мій давній товариш, Паньку, взагалі ягня. Бачиш, носить при боці меч, а користується ним, мабуть, для нарізки салату. І на людину ніколи руки не підніме.
    – Навіщо ти так, Яро? Колись ми поруч ішли шляхом істини. І ти знаєш, що меч – лише один із засобів пізнати себе. Пригадай, ми це робили разом!
    – Еге ж, робили… Ми багато чого робили разом, щоб пізнати себе. І один одного… Жарко тут, – Ярина почала стягувати спітнілу футболку. Робила це виклично, дивлячись у вічі Акіро. Той не витримав і втупився у траву. Військові знову зареготали.
    – Можна подумати, ти мене голою не бачив. Чи більше не подобаюсь? – Ярина впевненими відпрацьованими рухами одягала бронежилет на голе тіло. – А ми не соромимося одне одного. Мої колеги тільки в різанині бувають безстрашними. Правда ж, хлопці?
    Беркут скривився і брудно вилаявся. Сапсан сплюнув.
    Акіро мовчав. Лише прислухався до шурхотіння одягу та розглядав тінь від стрункої дівочої постаті.
    – Ти така ж гарна, як колись. Чому до цього часу сама? Не зустріла гідного? Такого як я?
    – Не зустріла гідного себе, – почулося у відповідь, і Ярина різко підвелася. – Шефе, Гюрза до роботи готова!
    ***
    – Беркуте! Сапсане!
    – Так, командире!
    – Зброю до бою. Готовність номер один. Завдання: проникаєте в цю бридоту, досягаєте маяка, шукаєте персонал і горе-мисливців. Але головне – генератор, без нього нам гаплик. Дієте швидко. Бачите щось незвичайне – стріляєте без попередження. У крайньому разі, – відходите. Ми з Гюрзою прикриємо. Панасе, на тобі цивільний, дивись, щоб кудись не вляпався, хоч одного живим повинні вивезти. Краще, взагалі залізайте в катер. До когось щось не дійшло? Хлопці, вперед!
    Беркут із Сапсаном метнулися до межі мороку. Ще мить – і їхні постаті почали стрімко віддалятися у бік маяка. Неприродно швидко – так, принаймні, видалося тим, хто залишилися на галявині. Раптом найманці зупинилися. Потім почали вимахувати зброєю в різні боки. Незважаючи на морок, Беркута й Сапсана було добре видно. Дивина, але можна було розгледіти навіть вираз обличчя розвідників. Видовище нагадувало німий фільм жахів – військові кричали і, схоже, хаотично стріляли. Тільки не було чутно ні криків, ні пострілів. І з стволів карабінів не виривалися звичні язички полум’я.
    Затим бійці кинулися назад. Точніше… так, вони бігли до своїх, але, при цьому, зменшувалися, танули. Ніби чоловіків зносила вдалину стрімка течія. Кілька секунд страшної тиші – і постаті найманців зникли. А в ошелешених людей, що завмерли на галявині, морок дихнув відчайдушним криком, у якому чулася смертельна туга.
    Тільки крик пролунав з боку, протилежного від маяка.
    – Це Беркут. Його голос. Здається… – прошепотіла Ярина.
    Кремінь виглядав розгубленим. Панас зблід і відступив до катера, ніби ця схованка могла зараз урятувати.
    Акіро вдалося зберегти спокій. Принаймні, зовні. Він повільно підійшов до межі мороку й простяг руку вперед. Здавалося, «туман» колихнувся йому назустріч. Ось морок уже наполовину огорнув зенку. Акіро ступив назад і труснув головою, ніби проганяючи ману. На чоло хлопця впало пасмо чорного волосся, та зенку не поспішав його прибрати.
    Ярина підійшла до Акіро й торкнулася його руки.
    – Дивне відчуття. Мені було важко контролювати думки. Важко, але можливо. Це… ніби медитація, тільки не твоя, а чиясь. А ти мусиш скоритися його волі… Щось неприродне. Звідки воно тут? Нам треба злетіти. Ви ж казали, енергії для цього вистачить? Далі продовжимо надсилати сигнал тривоги й чекатимемо на допомогу.
    – Ти забагато береш на себе, – Кремінь заспокоївся і стояв тепер у розслабленій позі. Дуло карабіна дивилося вниз, але запобіжник у бойовій позиції. – Гюрзо, ти наступна.
    – А може, сам підеш, командире? Прикриваєшся дівчиною… – Акіро зробив крок до найманця, але той уже встиг підняти зброю.
    – Косоокий, ти тут ніхто. Ти… «тушка», яку ми маємо вберегти. Закрий пельку, бо можу передумати.
    – Тобі мало двох життів? Там, – Акіро вказав у бік мороку, – не діє вогнепальна зброя. Ти ж сам бачив.
    – Гадаєш? Перевіримо… – Кремінь, не відводячи дуло від грудей зенка, ступив до небезпечної зони. Різко завів руку зі зброєю в «туман» і натиснув гашетку.
    Тиша.
    – Гм… А так? – пролунав сухий постріл, і біля ніг Акіро в ґрунті утворилась ямка з оплавленими краями.
    – А тут діє! Гюрзо, карабін залишиш. Ти й ножами чудово обійдешся. А ти, «тушко», не стріляй так очицями. Ти ж у нас миротворець. Все одно руку на людину не здіймеш. Вибачай, але потримаю на мушці. Щоб не рипався.
    Ярина підійшла до межі мороку, підбадьорливо всміхнулася Акіро:
    – Не турбуйся. Я не все забула, чому вчив Саторі-сан. Я знайду дорогу назад.
    – Візьми, – зенку зняв із пояса ритуальний меч, що нагадував коротку катану, і простягнув дівчині. – Він довший і зручніший від твоїх ножів. Ти ж знаєш.
    Дівчина лише кивнула, взяла зброю і рішуче ступила у невідомість…
    Час линув неймовірно повільно. Минуло лише кілька хвилин, відколи Ярина зникла в «тумані». Акіро вони видались вічністю.
    – Ти вбив її. Ти вбив своїх людей, – Зенку стояв спиною до Кременя, перед густою пеленою мороку.
    – Це слова. Вони знали, на що йдуть. Втім, маєш рацію, треба вшиватися. Ця погань підступає все ближче. Гей, куди?!
    Акіро не відповів. Його вже поглинув морок.
    Найманець сплюнув:
    – Тим краще. Мені менше мороки.
     ***
    Панас готувався до відльоту. Він нервувався – марево наступало. Воно знову лякало мертвою тишею. Хлопець не бачив, що йому в потилицю націлений карабін – Кремінь, після коротких роздумів,  вирішив прибрати усіх свідків неприємної події.
    Коли з мороку з’явився Акіро, найманці завмерли, мов побачили привида. Зенку вийшов з боку, протилежного до маяка. З того, що іноді «звучав». В руках хлопець тримав генератор і… меч. Той самий, з яким рушила у невідомість Ярина.
    За якусь мить Панас зі здивуванням помітив, що він – під прицілом. Кремінь теж оговтався і дуло зброї хитнулося у бік Акіро.
    – Ну, ти даєш. А як хрр…
    Найманець, тримаючись за розсічену шию, опустився на траву. У вирячених очах застигло німе здивування.
    Акіро витер кров із меча і простягнув генератор ошелешеному Панькові.
    – Ви ж… не вбиваєте людей.
    – Людей – ні. Юнго, тобі треба летіти. Ось запрошення на Пуну. Воно твоє. Саторі-сан – чудова людина. Чудовий наставник. Він усе зрозуміє. Думаю, ти ще не обрав свій шлях.
    – А ви?
    – Я повертаюся в морок. Його треба вивчити, зрозуміти. А якщо це шлях в інші світи? Я там бачив тварин, живих, але… в якомусь заціпенінні. Значить, місцеве життя адаптоване до мороку. Він тут часто буває. Неймовірне явище, після нього по-іншому дивишся на довкіля! Неймовірна планета. І яка вдала назва! Знаєш, у кожного повинен бути свій Маяк. Учитель жартував, що ми з Яриною маємо один на двох. Тому наші шляхи завжди будуть перетинатися. Не вірю, що Ярина зникла зовсім. Вона там просто заблукала. Може, й інші теж. Тому… треба йти. Бувай!
    – Стійте! А як вам удалося повернутися? Ще й так, з іншого боку? Наші ж не змогли?
    Акіро посміхнувся:
    – Все просто. Іноді потрібно нікуди не збочувати і, тим більше, не повертатися до небезпеки спиною. Іти лише веред.
    Широко відкритими очима Юнга спостерігав за самотнім мандрівником, котрий вирушив освоювати новий світ. За мить до того, як Акіро зник, Панько зі здивуванням помітив поряд із ним ще одну постать. Струнку, дівочу.
    Чи то йому тільки здалося?..
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 19:57 12.04.2017