17:26 05.11.2017
ПОЗДРАВЛЯЕМ ПОБЕДИТЕЛЕЙ!

1 Юлес Скела ag006 Павутиння Аріадни
2 Радій Радутний ag004 Під греблею
3 Левченко Татьяна ag024 Невмирущий


17:18 22.10.2017
Начался первый тур 44-ого конкурса.
Судейские бюллетени нужно отправить до 29-ого октября 17.00.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №44 (осень 17) Фінал

Автор: Прокрастинатор Количество символов: 12904
Конкурс №42 (весна 17) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ae025 Пам’ятник, який сидів сам по собі


    

    – Это же памятник, кто его посадит?
    Из фильма «Джентльмены удачи»

     

    «Має той пустельник хату із каміння,
    Ложе кам’яне, свічку кам’яну»
    Із пісні «Пустельник» групи «Піккардійська Терція»
    (Хоча на деяких планетах так починається казочка-аналог про місцевих Гензеля і Гретель)

     
    Влітку парк перетворився на пустку. Що поробиш – сезон відпусток. Навіть парочок, що вічно цілуються, ніде видно ні під яким кущем. Хоч бери вдень і винось усі пам’ятники з парку, ніхто й не помітить. А такі прецеденти вже були на тому тижні. Та вандали, що саме так розбушувались у місті, те ж десь заховались по сутінкам і взяли собі вихідні. Ось і добре. Наодинці посумую, поринувши у думки. Кожен має ж право на усамітнення? Аби не змушеною була та самота.
    Для роздумів символічно вибрав лавчину, що знаходилася біля вцілілої кам’яної копії Мислителю. Статуя сиділа на своєму постаментові чимось сильно зажурена. Чоло борознила печальна дума і під таким тягарем голова мимоволі оперлася на руку.
    За прикладом прийняв і собі таку ж філософську позу. Мабуть, дарма, оскільки трапилась якась синхронізація, в повітрі запахло сіркою, а пам’ятник потягнувся, озирнувся, й помітивши мене, промовив:
    – Ладно, зійде і ця. Привіт, людино!
    Тепер статуєю прикинувся вже я. Точніше так від страху закляв, що аж дух звело. Не кожен день трапляються зі мною містичні переживання.
    
– Агов, ти мене чуєш? – пам’ятник підійшов до мене і смикнув боляче за плече, аж піднявши на ноги. Я здавлено видихнув:
    – Чую. А ви – хто?
    Статуя розвернулась і тицьнула в табличку на постаменті:
    – Я – пам’ятник самому собі.
    – Овва, – тільки й вимовив я.
    – Та це ще що, – скоромовкою чисто випалила статуя, – а знаєш про що міркував роками?
    – Як прожити на зарплату? – бовкнув перше наболіле, що одразу прийшло в голову.
    – Ха, гуморист? Поважаю! Ні, вічність просидь – не додумаєшся як на неї прожити. Тим паче я. Вся платня в мене – голубина «вдячність». Щоправда, на тому тижні якийсь двоє субчиків хотіли відчикрижити довбешку. Довелося підвестися та кишнути на них. Цього вистачило, щоб вони накивали п’ятами. А мені добавилось ще «вдячності». Вже людської. Отож, хоча за прикметами, я повинен бути олігархом, та не багатший від тебе. Ні, роздумував зовсім про інше. Спробуй ще раз.
     Я помацав собі лоба, потер скроні в надії, що це сонечко напекло голівоньку. Та дивовижна фантасмагорія не розсіювалася, пильно дивилася на мене, чекаючи відповіді. Тому цього разу звернувся за допомогою до уяви:
    – Ви, напевно, зазнали корабельної катастрофи та не знаєте, як повернутися на рідну планету.
    – А ти звідки знаєш про наш кораблепад? – пам’ятник від несподіванки аж гепнувся назад на постамент.
    При слові «наш», я озирнувся й уточнив:
    – А де «ваші» ще знаходяться?
    – Та повсюди, – махнув рукою той, – от Сфінкс біля пірамід тисячі років куняє. Міцно так. Піски замітають, вандали то бороду, то ніс відбивають, юрби туристів снують туди-сюди. А хоч би хни чи басми бери та фарбуй його в цяточку й вухом не поведе. До речі, пам’ятник Леніну, що був у центрі парку – теж з наших. Я його ще попереджував, не копіюй політиків, пам’ятаєш сімнадцятий-двадцятий, влада тринадцять разів змінювалась. А він: «Ну як не копіювати Леніна, він так забавно гаркавив». Та під час «ленінопаду» протестувальники прийнялись і за нього. Обв’язали тросами та стали тягнути. Спочатку він посміювався над їх «казковими» потугами: Бабка за Діда, Жучка за Внучку, а сам лише міцніше на ступні опирався. Але коли підігнали трактор, то став драпати куди очі бачать. Мітингарі розповіли все міліції, де їм не повірили, вирішили, що ті просто завалили Леніна, розібрали і придумали байку. А псевдоленін відростив собі вуса та сидить тепер замість Шевченка з книгою, і навіть на ній написав за прикладом з цитатника рунета: «Я – Шевченко – чесно!».
    Тут я трохи розслабився та заусміхався: – Неправда, сусід хвалився, що це його витівка. Так, на всякий пожежний, щоб не переплутали.
    Пам’ятник аж образився:
    – Не хочеш – не вір. Так і тобі ніхто не повірить, якщо розповіси про мене. Навіть твій сусід.
    Ось тут він мене уїв. Після такої розповіді мене, в кращому разі, направлять до психотерапевта. Статуя ще раз поцікавилася:
    – Але таки, звідкіля взнав про нас?
    – Нізвідки, – розвів руками, – просто здогад. А нащо під пам’ятники маскуєтесь?
    – Треба якось ховатись. А краще всього – на самому видному місці. Та й під сонечком гарно фотосинтезуємо. Хоча й приходиться бути не зеленими, а мімікрувати під колір пам’ятника, який підмінюємо. Та нам вистачає.
    – Та це ж не мімікрія, а перебудова всього організму, причому на органельному рівні! Тобто ви належите до третього типу живих організмів, які не пристосуються до природи, не перетворюють її під себе, а змінюють своє власне тіло та таким чином перетворюючи самих себе під природу за Лемом!
    – Так ти – біофізик? – знітився кам’яний прибулець.
    – Ні, фантаст-початківець.
    – Так, ось, мій юний фантасте, це дуже добре, що ти це все знаєш, але я хотів розказати щось важливе, – пам’ятник на хвильку замовк і потер лоба, – А, згадав! Я розмірковував про роль розуму у Всесвіті, про сенс його буття. Погодься, більш гідної теми не відшукати.
    – Погоджуюсь. Ну, я почимчикував тоді, всього найкращого, – і позадкував подалі від статуї.
    – Стояти! – обурився прибулець, – Я ж не пояснив для чого ти існуєш!
    – Ну живу собі та й живу. Не скаржусь, – мене лякала ця ситуація. Розумію, перший контакт, і все таке. Одначе теревенити з інопланетянином, який при розбіжності поглядів може розчавити тебе як таргана, зовсім не пробуджує громадянської відповідальності. Як й історичної свідомості. Тим паче в такий для мене день. Хоча можна буде зекономити в надгробному написі, написавши роки життя через риску. Адже дата народження без років співпаде з датою смертю.
    – Хіба це життя, – розвів руками пам’ятник хмари самоомани над моєю головою, – Так, блукання навмання в темряві невігластва. Але я тебе просвічу, – й запросив присісти знову на лавку.
    Свій покрик душі «Не треба мене просвічувати вашими інопланетними променями» я героїчно стримав. Не хотілося зайвий раз дратувати цей «рупор просвіти». Прийшлось присісти. Руками обхопив коліна, щоб припинити дрижаки. А «Кам’яний філософ» став походжати з руками складеними за спину і наставляти мене на шлях істинний:
    – Що ми є та куди торуємо. Питання на яке в мене не було відповіді, поки не опинився на вашій планеті. А зараз їх море, вибирай котру забажаєш. Кращі уми людства розклали все по полицям. Щоправда, поки в парку не поставили безкоштовну точку Wi–Fi, ці знання доходили до мене уривчасто через розмови людей, які прогулювались навкруги. Передбачаючи твоє питання, поясню, що кремнієвий мозок у представників моєї раси уловлює електромагнітні хвилі напряму.
    Та він не вгадав. Я підняв руку і задав зовсім інше питання, спробувавши ще раз здійснити втечу від оратора:
    – А можна вийти?
    – Куди?
    – В кущі.
    – Посидь вже. Досі по ним валандатися. Взагалі, підмітив одну спадкову закономірність. Навіть залежність місцеву. Біля мене зачате вже третє покоління. Ось незрозуміло – цій родині деінде чому медом не намащено?
    Я почервонів, ось це так подаруночок від дочки на день народження. Нічого не скажеш. Мабуть, треба переїхати в іншу місцину, щоб така ж доля не спіткала меншу дочку. А говірливий пам’ятник, як ні в чому не бувало, продовжив.
    «Хоча йому можна дозволити», – змилосердився над ним, – «От скільки років мовчав, сидів, думав, і зараз може набалакається та знову в задумливість на добру сотню років присяде», – став я сподіватися на краще.
    – Так, про що я розповідав? – знову замислився пам’ятник.
    – Про полиці, – люб’язно нагадав йому.
    – Які до мавки полиці, – звився філософ, – Ах, так, – зморщив чоло він, – і розібрали всі полиці. Нема куди не те що свою думку, а зуби покласти.
    – На думки кращих умів? – уточнив я.
    – Та ні. Нормальні в них міркування. Просто вони відірвані від життя, оскільки прив’язані до смерті. Ось ти – смертний? – вказав він на мене перстом.
    – А ви – ні? – згадав я двоюрідного дідуся Ісака.
    – Ми – безсмертні, хоча й уразливі. Можемо загинути в разі нещасного випадку, та не хворіємо і не помираємо. А загинути чи померти, погодься – різні речі. Наш корабель впав десятки мільйонів років тому. Динозаврів, звичайно, жаль. А ми встигли розсіялися в рятівних капсулах по всій планеті. І нема нам шляху назад. Бо від корабля залишилися одні рештки. Так і живемо серед вас – смертних.
    – А якщо новий збудувати корабель?
    – Не ті умови на Землі, мій юний техніку. Наш зореліт був не простим транспортом. Він був живою істотою. Навіть більше, він був нам за матір. Точніше з біологічної точки зору – маткою. Так-так, ми були космічним роєм, що борознить простори галактики. Одним міцним телепатичним організмом. Матка трішки не дотягнула до планети і впала вже мертвою. А нову виростити ми не можемо, бо від старої нічого майже не залишилось. Але не це стало головною нашою проблемою в новій вітчизні. Ось ви змалечку маєте власну свідомість, ви до неї звикаєте, вчитеся відповідати за свої вчинки. А ми раптово отримали власну «душу» як дар, чи як кару. Багато хто не витримав. Одні впали в сплячку, як Сфінкс, інші залягли на дно вулканів та океанів, намагаючись ні про що не думати. Раніше за нас думала Велика Мати, як знайти нову планету, розмножити нові рої, не треба було ні за що переживати. Просто виконуй наказ. Як гвинтик. А тепер потрібна була хоча би якась соломинка в морі безглуздя. І кожен тягнув навмання. Комусь траплялась коротка. А потрібно було лише не думати про сенс буття. От звір, коли ситий – щасливий і не переймається зайвими питаннями.
    – Так що ж озвіріти треба? – зацікавила мене вже історія його народу.
    – А хіба ні? Всі величні людські імперії будувалися на звірячому порядку без виключень.
    – Люди не кращий приклад для наслідування, тим паче ті, що поводять себе як звірі, – запротестував я.
    – Може й так. Як казав, ви – люди – все одно помираєте, тому придумали потойбічний світ, щоб мати хоча би якусь ілюзію безсмертя. Все своє коротке життя ви хвилюєтесь над тим, чого не здатні змінити. Ганяєтеся за примарним сенсом життя.
    – Не зрозумів, що ж ви пропонуєте, щоб не думати про сенс. Ампутувати мозок? Тоді я – проти! Мені моя особистість потрібна. А щоб не відчувати ні суму, ні журби, необхідно мати кам’яне серце. Бути без души.
    – І нащо тобі така душа потрібна, якщо створює одні проблеми?
    У мені закралася підозра:
    – Чи випадково покупкою душ ви не займаєтесь? А може ви ними харчуєтесь?
    – Ні, мені потрібні кремнієві сполуки, як вам – органіка. Бо належу до представників кремнієвого життя на основі сірчаної кислоти. І хоча, на моїй батьківщині, гм, трохи тепліше, ніж, навіть у вас в пік літа, і вона, дійсно, нагадує ваше міфологічне пекло, але нам душі ні до чого. До того ж, вже казав, що маємо власні процеси фотосинтезу. Тому вибираємо лобні місця. Нехай і у виді істуканів. Що, до речі не складно. На Землі доволі прохолодно для нас і ми легко впадаємо в сплячку.
    – Тобто, ви їсте каміння та запиваєте його піском? – зацікавився тепер вже я їх фізіологією.
    – Якось так.
    – А «дякуєте» цеглинами?
    – Так, юний ксенобіологе, тобі самому не гидко?
    – Так що ж ви надумали про сенс, можна поцікавитися? А то мене вже дома чекають, – пішов я напролом, поглянувши на полуденне сонце, і змінивши тему. Точніше до неї повернувшись.
    – Все напрочуд легко. Розум, і взагалі, живі істоти, своїми організованими діями, як не дивно, є чи не єдиним чинником боротьби з ентропією. Бо при досягненні максимуму ентропії відбудеться «теплова смерть» Всесвіту. І я зрозумів, що ми, лише знаряддя Всесвіту в його боротьбі зі своєю смертю. І не маємо права його підвести. Зрозумів, що всім нам треба робити?
    – Е-е, не дуже.
    – А те, що проголошують усі релігії і філософії, що спрямовані на розвиток людини, твори добро – і воно повернеться сторицею. Тобто сприяти боротьбі з навколишнім хаосом шляхом організації та упорядкування останнього. А всяке руйнування і зло тільки збільшує хаос. Тому я вирішив донести цю правду до всіх людей, а почав з тебе. А зараз відправлюсь до Сфінкса, та інших наших зберу, і ми разом розробимо план порятунку Всесвіту.
    Він потиснув мені руку на прощання. На дотик його долоня нічим не відрізнялася від звичайного каменю. А потім пішов геть. Більше я його ніколи не бачив. І чесно кажучи, не все до кінця зрозумів з того, що він мені розказав. Та в мене ще є час.
    Я встав з лавки та попрямував додому. Мабуть, там вже зачекалися родина зі своїми сюрпризами. Хоча подумки ще не відійшов від розмови з прибульцем. Все таки для нас – фантастів, сорок два роки має символічне значення. Як раз залишається ще рік, щоб розібратися в сенсі життя, Всесвіту та будь чого.
    Проходячи повз пам’ятника Шевченку в другому кінці парку, я не стримався і прошепотів йому на вухо: «Тікай, бо тебе розкрили». Статуя, здається, кліпнула. Тому на наступний не дуже здивувався, коли почув у новинах, що слідом за пам’ятником Мислителю, зникла статуя Шевченка. І що вандали тепер працюють по-крупному. А якийсь гуморист пожартував що так скоро доберуться і до Сфінкса. Наївний.
    
    
    
    
    

  Время приёма: 02:55 09.04.2017