 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Мелівон біг засніженим полем, яке, як і небо вгорі, здавалося нескінченним. Височенна гора з мазком білого на вершині була його єдиним орієнтиром – не беручи до уваги трьох переслідувачів, що незмінно тримались позаду.
З одягу – лиш тонка льняна сорочка і завеликі штани, стягнуті шнурком. Більше нічого дістати не вдалося. Найбільше Мелівон шкодував про чоботи, але зараз, коли ступні ніг більше не відчувалися, це перестало його хвилювати.
Він біг назустріч смерті і знав про це.
Холод кусав. Холод жалив лютими бджолами. Однак, в самому кінці, холод обіцяв тепло і Мелівону марилось, що скоро він солодко засне, вкрившись снігом, як покривалом.
Нарешті він впав. Сил вистачило лиш на те, аби перевернутись на спину. На обличчя падали сніжинки, однак їх дотик не відчувався. Як і плин часу. Ну чому помирання таке довге?
Небо заступили темні фігури. На мить йому здалося, що це смерть прийшла, аби забрати його у пітьму. Як же Мелівону цього хотілось! Він пішов на втечу не задля примарного шансу на порятунок. Все, чого він хотів, це втекти від зради. А ціна забуття значення не мала.
Однак фігури розпрямились. На їх тонких і довгих, як павучі лапки, пальцях зблиснули срібні персні. Мелівону знову відкрилось небо, поцятковане клаптиками хмар, і він з жахом зрозумів, що помирає недостатньо швидко. Його повернуть назад! Змусять жити, дивлячись зраді у вічі. І він почав благати: небо над головою, сніг, що мав стати для нього смертним ложем, самотню гору, що бовваніла на краєчку зору. Зробіть так, щоб я більше не побачив того місця. Зробіть так, щоб я не пережив дорогу назад.
Мелівона почули.
Піднявся сильний вітер. Його пориви стрічками шмагали обличчя, крутили сухий сніг в шалених вихорах. Ніби навколо розгортався бал і дами в білих сукнях кружляли в руках своїх кавалерів. Крізь напівзаплющені очі Мелівон бачив спалахи вогню, що звивалися і розсипалися в кристаликах сніжинок на його повіках. Кожен такий спалах приносив із собою хвилю тепла. І крик. Крик, який міг означати лиш одне – смерть. І коли криків не стало, він зрозумів, що його переслідувачів немає в живих.
Затряслася земля. Ніби сам грім, ставши людиною, закрокував в його напрямку. Над ним хтось схилився. На мить Мелівону здалося, що то гора підсунулась ближче. Але потім гора розплющила очі – мініатюрні сонця з острівцями чорноти посередині. Гора обтріпала тліючий одяг, широко усміхнувшись. Мелівон стиснув праву руку в кулак, зачерпнувши пригоршню снігу. Сніг сочився димом. Гора сказала:
– Тепер з тобою все буде добре, мій маленький друже.
Мелівон прокинувся. З того дня, як Лавотан його врятував пройшло півтора року. Отямившись тоді в теплі печери хлопець твердо вирішив, що його більше ніколи не зрадять, що ніколи більше він не підпустить до себе жодної людини. І не зміг дотриматись власного слова – старигань став йому другом. Другом, про якого можна лиш мріяти.
Сон з порятунком почав снитися Мелівону шість місяців тому – через день після того, як Лавотан його зрадив.
Дотик прохолоди розігнав залишки сонливості. Хлопець глибоко вдихнув, видихнув. Він сидів на землі, обіпершись об стовбур дерева Гаалмаата – гігантського дерева, листя якого раз в рік червоніло і опадало, сповіщаючи про переродження бога, який помирав і знову воскресав, не даючи злу просочитися у світ людей.
Неподалік дзюркотів мілкий струмочок. Мелівон відкинув плащ, який вкривав ноги і невелику сумку, що лежала на колінах. Спина боліла, здавалося, в неї глибоко в’ївся шорсткий стовбур. Він повільно підвівся і схилився над прозорим плесом води. Звідти на нього подивився незнайомець.
Лиса голова, з родимою плямою у формі чи то зірки, чи то якогось листочка, здавалося, зменшилась вдвічі. Глибоко посаджені очі, підкреслені темними мазками синців виглядали вуглинками, що ось-ось погаснуть. Тонкі губи скидалися на засушену скибку яблука з розрізом посередині. Втома зробила його зовсім іншою людиною.
Мелівон попив води, нашвидкуруч поснідав залишками впольованого раніше зайця, знову запив водою, скреготнувши від холоду зубами, і закинув тепер вже майже порожню сумку на плече. Дістав з кишені чистий клаптик паперу, повагався і викинув, пожмакавши, на землю. Зі слів купця, заклинання проявлялося на ньому лише при місячному сяйві. Та Мелівон і так не зміг би його прочитати. Чим він взагалі думав, купляючи щось подібне? З цими думками хлопець продовжив шлях.
Цікаво, ніч зараз чи день, подумав він. Ну хіба можна до цього звикнути? Бачити один і той же момент одного і того ж ненависного дня, ніби втупившись в картину прямо перед очима! Все те ж сонце високо над головою, незмінний розсип хмар на небі, для якого час припинив свій рух. Почне падати дощ або сніг – неважливо. Небо для Мелівона не зміниться. Злива литиме з рідких перистих хмаринок, а почнись хуртовина – він все ще зможе розгледіти крізь завісу сніжинок ніжну блакить і яскраву пляму сонця. Мелівон вже й забув, що таке ніч, забув, як виглядають місяць і зірки. Хоча останнє можна було віднести до переваг – незважаючи на час доби, йому все бачилось так, як бачилось би в той день.
Та навіть з такою перевагою він знову не впорався. Ще один місяць – і жодного зрушення. Гола рівнина, що з’явилась на місці Семілкона і далі слугувала пристановищем вітрів. Там, де колись кипіло життя, зараз навіть не росла трава. У Мелівона досі не було жодної ідеї, як повернути місто назад і його впевненість у власних силах танула.
Після двох годин неперервної ходьби тіло попросило відпочинку. Ліс то піднімався вгору, то круто спускався вниз. Земля, помережана поваленими колодами і непролазним чагарником, була ще тим випробуванням. Мелівон засапався і спітнів, ніби весь цей шлях пробіг, а не пройшов. Серце гупало, у вухах шуміло. Нестерпно боліли руки і ноги. Та він знав, що причиною була не звичайна втома – в той день, півтора року тому, Лавотан вилікував сильне обмороження, особливо кінцівки, з допомогою магії. Час від часу вони про себе нагадували. Зазвичай в кінці місяця. Та все проходило на протязі двох днів.
Цього разу Мелівон трішки затягнув з поверненням. В перший день місяця він вже мав бути в печері Лавотана – це було частиною домовленості. На нього чекала бібліотека з незліченними книгами і фоліантами. Все що від нього вимагалося – читати Лавотану вголос. Десять годин, будь-що на свій вибір. Адже, зі слів стариганя, той не міг бачити букв. Коли він гортав книжки – то бачив лиш порожні сторінки. Та не тільки в книжках – будь-який напис, чи то на папері, чи то на землі, залишався для нього невидимим.
Та було ще дещо. Особлива книжка. Якщо Мелівон знайде і прочитає з неї хоча б один рядок – Лавотан поверне Семілкон. Мелівон міг начхати на домовленість, продовжуючи спроби повернути місто самостійно і не зустрічатись із зрадником щомісяця, але чіплявся за неї, на випадок, якщо йому забракне сил. Чіплявся, в надії, що колись знову зможе прогулятися кривими вуличками Семілкону, скупатися в глибокій річці, що огинала його східний краєчок, і посидіти в тіні дерева Гаалмаата, що росло посеред площі.
Мелівон не втрачав надії, що знову побачить її. Знову побачить Вірану. Запустить пальці в її пишне руде волосся, доторкнеться до гладенької, як лід, шкіри, загляне у вічі в пошуках звичних іскорок. Однак стирчати там щодня, шукаючи книжку – не дозволяла гордість.
Він сидів на землі, відсапуючись, і ворушив ногою опале листя. Промені ненависного сонця розпорошились в кронах дерев, утворивши на землі сітку химерних тіней. Оскільки для нього сонце завжди залишалось в одному і тому ж положенні – то й тіні не змінювались. Для інших людей вони зараз були зовсім іншими, якщо взагалі були. Мелівон не знав, сонячна зараз погода чи ні. До своєї тіні він вже давно звик. Бачити її завжди в одному і тому ж місці – в цьому було щось заспокійливе. Хоч щось постійне в його, схожому на танець вітру, житті.
Пролунав крик. Ледь чутний, на грані слуху. Ноги все ще нили і коли Мелівон зірвався з місця – спалахнули болем. Пекучим, ніби від укусів мурах. Ліс попереду піднімався вгору. Коли Мелівон видерся на вершину схилу, перед ним розпростерлась долина. На дні, в найвужчому місці, лежало повалене дерево, яке скидалось на руку велетня, що простягнув її, неначе міст.
В тіні гігантського стовбура хтось стояв. Придивившись, Мелівон зміг розгледіти хлопця, на вигляд трохи молодшого від нього. Невисокого, з рудою скуйовдженою шевелюрою. «Це він кричав?»
Крик повторився. Так, він. Кричав, дивлячись вгору. Мелівон помітно розслабився – хлопчина не здавався небезпечним. Він став спускатися схилом вниз. Згодом хлопець його почув і обернувся на звук. А наступної миті в Мелівона полетів ніж.
Лиш на секунду він задумався, чи не причетний до цього Лавотан. Та навіть якщо так – вибору в нього не залишалося. Тіло зреагувати не встигне.
– Принеси меч, – крикнув Мелівон своїй тіні. Час застиг. Ніж завис у повітрі в двох метрах від нього, з вістрям, націленим в серце. Тінь відділилася і Мелівон перестав її бачити. А поки вона не повернулася – важливо було не зрушити з місця. Інакше час прийде до норми і Мелівон залишиться без зброї. Скоріш за все, з ножем в серці, адже на повторний наказ йому точно не вистачить часу.
Мелівон здогадувався, що по меч його тінь вертається в Семілкон. Точніше, не по сам меч. По тінь меча. Справжній меч залишався в місті, що б з ним Лавотан не зробив. Жаль, що тінь зникала, коли він її відпускав. Інакше можна було б дізнатися напрямок, в якому місто знаходилось.
Вістря ножа все дивилося йому в серце і від нетерплячки він ледь не почав притупувати ногою. Та варто було хоч трішки відірвати ноги від землі – і тінь повернеться без зброї. Рухати іншими частинами тіла дозволялось, тому він присів і трохи відхилив голову вліво, подалі з траєкторії ножа. Нарешті біля ніг згустилася звична чорнота, а праву руку наче обдув порив вітру. Меч тримала лише тінь, він не був матеріальним, однак Мелівон міг діяти так, ніби той був в його руці, хоча ні він, а тим більше хтось інший, бачити його не міг.
Час зрушив з місця. Біля вуха щось просвистіло, Мелівон відскочив назад і виставив ліву ногу вперед, відвівши руку вбік.
Жодний мускул на обличчі хлопця не здригнувся, хоча він не міг не бачити дивну тінь. Мить вони дивились один на одного, після чого хлопець заплющив очі, а коли розплющив – розплився в посмішці.
– Ясно, – сказав він, протягуючи руку. – Мене звати Сот.
Мелівон завагався. Раптовий напад можна було списати на те, що хлопчина злякався. Тепер ж, побачивши, що Мелівон не становить для нього загрози, вирішив виправити ситуацію.
Звичайно, Мелівон міг прочитати його душу. Вміння, яке запхнули в нього в тому місці, схованому в безкрайніх снігах. Він ніколи ним не користався і вже не раз за це поплатився. Спокуса прочитати чиюсь душу, щоб знати про людину все, виникала часто, але Мелівон ніколи собі цього не дозволяв. Кожна людина повинна у щось вірити. Він вірив, що чужа душа – недоторканна і свята, і ніхто, навіть з добрими намірами не має права цю недоторканність порушувати.
На мить він перенісся в той день. День зради і втечі назустріч смерті.
Він потрапив в те місце дитиною. Цілий рік його мордували, проводили різні ритуали і поїли огидними на смак зіллями. Якось навіть втирали розтерті в кашу червоні листочки з дерева Гаалмаата, що завдавало просто неймовірного болю.
Коли їм нарешті вдалося – наказували читати їх душі. Та Мелівон завжди відмовлявся. В його розумінні людина була як горіх, а його ніби просили той горіх розтрощити, покопатись в ньому брудними пальцями і змести зі столу.
Згодом до нього стали підсаджувати інших дітей, змушуючи читати їх. Він відмовлявся. Його жорстоко карали, та незважаючи на свої шістнадцять років – він не міг зрадити те, у що вірив.
Всього їх було четверо: три хлопці й одна дівчина. В дівчину Мелівон закохався одразу. Її звали Енава. Вони разом проводили час, говорили про все на світі. Енава змогла викрасти ключі і вони разом планували втечу, мріяли про те, яким буде їх нове життя. Вона... Ні, вони усі – стали йому сім’єю.
А потім виявилось, що все це гра. В той день, коли до камери зайшов наглядач, хлопці впали йому до ніг. А коли він їх похвалив – радісно заусміхалися. Мелівон залишився з Енавою. Вона, як і він, здавалася приголомшеною.
– Ця погань зіграла найкраще, – сказав наглядач, вказавши на Енаву.
– Брехня! Мелівоне…
– Замовкни, – прошепотів наглядач. – А тепер… Хочеш знати правду? Прочитай. Так... її гра незрівнянна. Вирішуй.
«Вирішуй»
Це слово наче придавило його до землі. Мелівон дивився на Еналу і не міг вирішити нічого. Йому здавалося, що він знає її все життя. Та це було не так. Що насправді він про неї знав? Як довго знав? Декілька тижнів? Сумніви крутилися в голові і він себе за них ненавидів. Як вона дістала ключі? Куди їх трьох забирали посеред дня? Чому Енава не хотіла про це говорити?
«Вирішуй»
Прочитати її душу? А що, якщо це правда? Або, ще гірше, брехня?
«Вирішуй»
Мелівон зловив Енаву за руку і ривком потягнув за собою. Вони це планували, Енава знала, де вихід і Меловін завжди тримав ключі при собі. Він вдарив наглядача ногою в живіт, а коли той зігнувся – відштовхнув плечем вбік. Удвох, вони вирвались в коридор. Ми зможемо, подумав Мелівон, зможемо, і навіть сніг не буде нам перешкодою. А потім сильний ривок повалив його на землю. Енава.
«Ні».
– Як ти це зробив? – голос Сота повернув Мелівона до реальності.
– Що?
– Ухилився.
– Пощастило.
– Брешеш.
Безпосередність хлопця збивала з пантелику.
– Я чув крик, – сказав Мелівон.
– Це я кричав. Пташка, ось вона, сидить зверху на стовбурі, вкрала мій перстень.
– Зрозуміло.
Мелівон наказав тіні повернути меч. Поки час не прийшов до норми, він мав змогу краще роздивитися Сота. Просте обличчя з м’якими рисами, жорсткі пружини рудого волосся. Обличчя можна було назвати добрим. Якби не очі – очі виділялись на ньому, як червона крапля на білому полотні. Милий котик з очима яструба – саме так він бачився Мелівону. А ще посмішка. На перший погляд – щира та невинна, і мало хто зміг би розгледіти за нею правду. Мелівон зміг. Хлопець був небезпечний.
Тінь причепилась до ніг, Мелівон розвернувся і закрокував назад.
– Ти куди? – запитав Сот.
– Справи.
– В мене також. Виходить, я іду з тобою.
– Ні, не ідеш, – відповів Мелівон, дивуючись хлопцевій логіці.
Він сподівався, що Лавотан ніколи не дізнається про його вміння. Вони були його козирем. Козирем, який Мелівон притримував на крайній випадок – коли доведеться вбити стариганя. Сот уже щось запідозрив, а коли він ще й звернув увагу на тінь... Якщо перед Лавотаном випливе хоч маленька крихта, одне необережне слово… Мелівон не міг цього дозволити.
– Мені треба в одне місце. Тобі там робити нічого, – сказав Мелівон.
– Мені також туди треба.
– Куди?
– Туди, куди й тобі.
– Слухай, не знаю хто ти і що тут робиш, але мені твоя компанія не потрібна.
– А мені начхати, – сказав Сот. – Я іду з тобою.
Що Мелівону залишалося? Очевидно, позбутися хлопця він не зможе навіть застосувавши силу.
– Добре. Але за однієї умови: коли прийдемо - ти мовчатимеш.
– Не можу обіцяти.
Та що з ним таке!
– Хоча б про те, як ми зустрілися, – Мелівон став втрачати терпець. – Скажімо, ти заблукав.
– Добре.
«Хвала Гаалмаату» Мелівон продовжив йти, хлопець поплівся за ним.
– А як же твій перстень? – згадав Мелівон.
– Він мені і так повірить, – відповів Сот.
Хто він? Та йому більше не хотілось розпитувати Сота. Той діяв йому на нерви.
До печери залишалось близько шести годин. Мелівон не знав, чи зможе подолати решту шляху. Хоч йти стало легше – ріс порідшав, чагарник зник – його тіло заледве справлялось. Ноги не тримали, доводилось робити привал щогодини. Соту він нічого не пояснював, та той і не сильно допитувався.
Нарешті ліс закінчився. Місцевість попереду була поцяткована пологими пагорбами, схили яких де-не-де вкривались мазками різнобарвних квітів. Між ними, прихована густими травами, пролягала стежка. Сот плівся позаду, метрах в п’яти, як Мелівон йому й наказав. Він не хотів підпускати його надто близько. Та згодом Сот пришвидшив крок, буквально наступаючи йому на п’яти. Мелівону так і кортіло обернутись. Більше він не довіряв жодній живій істоті, окрім Вірани, і повернутись до когось спиною... Він зміг зробити лиш декілька кроків і вже збирався попросити Сота відійти, коли той його випередив:
– Ти що, бачиш у темряві?
«Святий Гаалмаат» Мелівон так привик подорожувати наодинці, що більше не слідкував за часом доби. Як він міг так проколотися?
– Це… складно.
– Я складний. Зрозумію.
– Зараз що, вечір?
– Сонце вже давно зайшло.
– Для мене воно все ще на небі. Завжди там.
– Зручно.
– Можливо.
Знав би ти, як так вийшло, подумав Мелівон. Про який біль нагадує це непорушне сонце. Про яку утрату розповідає незмінний узор хмар на небі. Для нього день, коли він втратив Вірану, тривав уже півроку.
Згодом вони зупинились біля підніжжя невисокої гори. До вузького, схожого на тріщину входу вела крута стежина. Навкруги нічого не було, лиш поля, що простягались до самого горизонту. Мелівон ніколи не розумів, як Лавотан тут живе. У нього не було ані городу, ані саду. Де він бере їжу? Воду? Раніше, кілометрах в семи на захід, знаходився Семілкон. Зараз, коли його не стало, до найближчого поселення – день шляху.
– Ти точно будеш мовчати?
– Буду, – відповів Сот.
Вони стали підніматися вгору. Стежина, добре втоптана, не була вузькою, однак удвох вони там не помістилися б, тому Мелівон дозволив Соту йти позаду, тримаючись за полу плаща. Йшли повільно: Сот, для якого все навколо купалося в темряві, мусів ступати дуже обережно, аби не оступитися, та й Мелівон, ноги якого, здавалось, ось-ось підігнуться... Високо не було, однак падати все-таки на каміння. І від думки про це Мелівон ні на секунду не міг розслабитись. Варто Соту лиш смикнути за плащ. Ні, краще про це не думати.
Коли вони дістались входу, Мелівон ледь не впав і зміг встояти, лиш обіпершись на стіну. Масивне склепіння, що скидалося на тронний зал якого-небудь замку, освітлювалося трьома факелами. Стіни і підлога, надто гладенькі, щоби бути творінням природи, грали мерехтливими відблисками. Печера мала декілька відгалужень. Зліва масивні різьблені двері вели до бібліотеки. Раніше, коли Мелівон тут жив, Лавотан зачинявся в ній на довгі години, ніколи його туди не пускаючи. Можливо, не хотів зізнаватися, що не може читати?
Справа три входи вели до значно менших, схожих на нори, печерок. В одній із них спав Мелівон, інша слугувала і коморою, і кухнею, третя – спальнею Лавотана. Схоже, сам Лавотан був у бібліотеці. Сот увійшов слідом, повісивши свій плащ на кілок при вході.
Відчинилися двері. З масляною лампою в руках вийшов Лавотан. В довгому з короткими рукавами хітоні, босий. Сиве волосся, зачесане назад і стягнуте стрічкою, спадало до пояса. Бороду і вуса старигань тримав коротко стриженими і акуратними.
– Вітаю Мелівоне, – сказав він. – Здрастуй, Соте.
– Персня не приніс, – відповів Сот. – Вкрав крук. Де останній?
Сказати, що це приголомшило Мелівона – не сказати нічого. Вони знали один одного.
– Останній вже не твій клопіт. Я про нього подбав.
– Він когось живить. Отже не подбав.
Мелівон приголомшено мовчав, складаючи до купи думки.
– Ви знайомі? – нарешті промимрив він.
– Про Мелівона ти мені також не казав, – сказав Сот. – Добре, що я його зустрів. Одразу побачив в ньому тебе. Я не читав твою душу, бо думав, що ми одне з одним чесні. Видно що ні.
Читав душу? Стоп, Сот такий же, як і він? Як? Лавотан казав Мелівону, що знищив те місце після його порятунку. Він думав, що нікого в живих не залишилось. Виходить, там були й інші діти. Чому Лавотан про це не сказав?
– Не роби цього, – сказав Лавотан, голосом м’яким, але водночас погрозливим.
– Зроблю.
І Сот заплющив очі. А коли розплющив – недобре засміявся.
– Жорстоко. Я йому розповім.
– Ні. Інакше я поверну собі руку. Ти це знаєш. З болем в серці, але поверну. Не смій.
– Добре. Але я знаю, що перстень там. Знаю, що Мелівон шукає туди шлях. Я нічого йому не скажу, але допоможу.
Про що це вони розмовляють? Про Семілкон? Яке відношення до цього може мати Сот? Яку руку повертатиме Лавотан? У нього були обидві.
– Я до себе.
Він більше не міг цього слухати. Виявляється, йому була відома не вся правда. І краще б так залишалося. Як же йому хотілось зупинити час і вбити підступне створіння, яке гралось людськими життями. Може, тоді Семілкон повернеться сам по собі? Але він не міг ризикувати.
В його печері мало що змінилося. Вирізана з граніту плита слугувала ліжком, підлога застелена сіном, в стіні – ніша з каміном і прорізаним отвором для диму. В каміні потріскували колоди – Лавотан його чекав. Дивно, але варто було лиш прилягти – і біль відступив. Це завжди дивувало Мелівона. Може, справа в теплі? Або ця печера вже сприймалася ним, як дім? Адже блукаючи містами у пошуках способів, заклинань чи молитов, які могли б повернути місто, він мало коли міг дозволити собі відпочити з комфортом.
Мелівон вирішив, що сьогодні Лавотану не читатиме. Хотілося відпочити і ще трішки поспати. Він розтягнувся на лежанці, не роздягаючись. Та сон не йшов. Натомість прийшли думки. Він прокручував в голові розмову Лавотана із Сотом і не міг зв’язати все в єдиний клубок. Та непокоїло його одне – Сот прочитав душу Лавотана. Мелівон знав, що хлопець прочитав і його також. Це його вжахнуло, однак дуже швидко відійшло на другий план, адже раніше він ніколи й не задумувався, що душу стариганя взагалі можливо прочитати. Може, це дало б йому якусь зачіпку? Спокуса була сильною. Однак він знав, що ніколи цього не зробить. Навіть з таким, як Лавотан.
Але Сот вже це зробив, прошепотів в голові тоненький голосок.
Відчинилися двері.
– Я хочу щось послухати, – сказав Лавотан.
– Я хотів відпочити.
– Годинку.
Мелівон зітхнув. Навіть легкий відпочинок, здавалося, відновив усі сили. Ніщо більше не боліло. Тому він пішов.
Всі три стіни бібліотеки були закладені книгами. Мелівон завжди вибирав навгад. Запримітивши невеличкий томик зліва на найнижчій полиці, вийняв і, не читаючи назви, відкрив. Як завжди, в душі жевріла слабка надія, що це буде саме та книга. Що декілька слів з неї повернуть Семілкон.
Порожні сторінки. Що це? Записник? Він прогорнув увесь том, але жодного напису так і не побачив. Повернувши книгу на місце, він взяв сусідню і, примостившись у кріслі навпроти Лавотана, став читати. Надія померла разом із третім словом. Не вона.
Лавотан слухав не перебиваючи. Минула година. На цю книгу потрібна була ще одна. Всього йому доведеться прочитати ще три або чотири. А отже, трапиться ще три-чотири шанси.
– Дякую, – сказав Лавотан, йдучи. – Погасиш смолоскипи.
Гримнули двері. Ця його подяка дуже сильно дратувала. Мелівон підвівся і один за одним погасив усі смолоскипи. Бібліотека поринула у темряву. Вікон тут не було, тому ніч зараз чи день, світить сонце чи ні, значення не мало і Мелівон залишився віч-на-віч із пітьмою, що траплялося нечасто. Ще трішки постоявши, він навпомацки пробрався до дверей і рушив до себе. Сота видно не було.
Як завжди, коли він сюди повертався, коли бачив стариганя, в пам’яті зринав той день шість місяців тому.
Мелівон недовго жив з Лавотаном. Старигань прилаштував його в Семілкон, пообіцявши навідувати раз в місяць. Жилось йому там непогано, хоча із жителями, беручи до уваги його клятву не заводити друзів, відносини складались із скрипом. Працювати доводилось мало. Зрідка він супроводжував купців в інші міста в якості охоронця, для чого довелося купити меч, та переважно усім необхідним Лавотан його забезпечував. Вони зустрічалися щомісяця, але так, щоб про це ніхто не знав.
Місяць за місяцем, і Мелівон став потроху звикати до такого життя. А потім прийшла вона. Вірана. І він знову закохався. З пам’яті ще не зникла зрада Енали, та нічого вдіяти він не міг. З’явився ще хтось, окрім Лавотана, кому він міг стовідсотково довіряти. І це було чудово.
Та щастя тривало недовго. Вірана сказала, що смертельно хвора і жити їй лишилось не більше місяця. Звичайно, Мелівон розповів Лавотану і той пообіцяв допомогти. Залишити поселення Вірана відмовлялася, тому вже на другий день, на який припадало переродження Гаалмаата, Лавотан прийшов сам.
Вони зустрілись на подвір’ї Віраниного будинку. Вірана вийшла, загорнувшись в покривало. Лавотан попросив меч і, зробивши на долоні надріз, попросив її протягнути праву руку. Та вона не захотіла. Ліву – так, але не праву. Лавотану це не сподобалось. А коли він побачив групу людей, що наближалась до них, то зірвав з неї поривало, схопивши обидві руки. Мелівон підняв закривавлений меч, нічого не розуміючи. Він увіткнув його в землю, збираючись запитати, в чому справа, а вже наступної миті, наче порив вітру здув із столу розсипану муку, все навколо зникло. Всі будинки, дерева, живі істоти. А Лавотан повернувся до нього і сказав:
– Нова гра. Зараз я розкажу тобі правила.
В очах у нього стояли сльози.
Зараз Мелівон сумнівався, були сльози, чи ні. З чого б йому плакати? Не його зрадили, не його прирекли жити в одному моменті, не у нього забрали кохану. Чому Лавотан так вчинив він і досі не знав. Невже все це було лиш продовженням того, що робили з ним в тому місці?
Несподівано для себе він заснув.
Розбудив його голос Сота.
– Піднімайся. Через п’ять хвилин вирушаємо в дорогу.
З цими словами він вийшов. Мелівон протер очі. Що сталося? Куди вирушаємо? Він встав з ліжка, поправив плащ і вийшов у зал. Там, за столом, сидів Лавотан, поруч – обіпершись на спинку стільця стояв Сот.
– Ми йдемо в Семілкон, – сказав Сот. – Показуй дорогу.
Мелівон невпевнено перевів погляд на Лавотана. Старигань промовчав, однак зціплені губи говорили самі за себе.
– Я не знаю, де Семілкон, – відповів Мелівон.
– А як же твоя тінь?
Мелівон різко глянув на Лавотана, однак той, схоже, не придав ваги словам Сота.
– Поговоримо в дорозі, – поспіхом сказав Мелівон, крокуючи до виходу з печери.
Сот, без зайвих питань, пішов за ним. Вже ззовні Мелівон згадав про домовленість. Дев’ять годин. Якщо він піде, домовленість порушиться? Треба повернутись. Та й куди він взагалі збирався йти?
До нього підійшов Сот.
– Ти обіцяв мовчати про тінь, – сказав Мелівон.
– Ні, я обіцяв мовчати про нашу зустріч. До чого тут тінь?
– Що ти від мене хочеш?
– Щоб ти показував дорогу.
– Але я не знаю…
– Твоя тінь знає. Я прочитав тебе, зокрема декілька твоїх спогадів. Вона зникає, а потів повертається з мечем? Так ось. Я думаю, що місто залишилось на своєму місці, просто стало невидимим. Якщо я правий, то коли ти прикличеш меч в ньому, це займе дуже мало часу, адже тіні доведеться пройти значно меншу відстань.
Мелівон застиг. Як він раніше про це не подумав? Хоча вмінням він користувався нечасто, боячись, що Лавотан про нього взнає, та як він міг не помітити, що тінь відсутня не однакові проміжки часу?
Це може спрацювати.
У вході до печері з’явився Лавотан.
– Не роби цього, Соте, – сказав він. – Я прошу тебе.
– Цим я не порушую нашої угоди. Ти пожертвував свою руку мені, щоб я, в свою чергу, карав для тебе зло. Я цим і займаюсь. Така природа магії – аби щось отримати, мусиш чимось пожертвувати.
З цими словами він вихопив ножа і кинув в Лавотана. Лезо пройшло крізь руку, не зустрівши плоті. Ілюзія.
– Ти мене не зупиниш. Можеш сам йому розповісти, а якщо боїшся – я зроблю це за тебе. Точніше, покажу. Йдемо.
– Ні, – сказав Мелівон. – Я ще не прочитав…
– Неважливо, – сказав Сот. – Веди. Світить місяць, але, щоб зійти вниз, мені треба щось надійніше.
Мелівон недовго повагався, після чого розвернувся і впевнено закрокував вниз. Варто було ризикнути.
До місця, де раніше розташовувався Семілкон вела втоптана численними возами та екіпажами дорога. Йшла вона майже прямо, дві глибокі колії, де-не-де заповнені позавчорашнім дощем, виблискували в сонячному проміння, а для Сота, напевне, відливали місячним сяйвом.
Через годину, що пройшла в повній тиші, Мелівон побачив перший завиток річки, що раніше опоясувала крайні будинки, а за нею – нічого. Ні будинків, ні дерев, ні людей. Ніби художник витер на полотні пейзажу пляму.
Нарешті Сот порушив тишу:
– Ти пам’ятаєш, де увіткнув меч? Зможеш знайти те місце?
–Зможу, – відповів Мелівон. – Біля її будинку, у бік річки, пролягала канава для відводу води із пральні.
– Веди.
Хоч все зникло – рельєф залишився незмінним. Коли вони удвох зупинились поблизу канави перед очима Мелівона виник маленький, критий соломою будиночок, а біля нього, метрах в двох – Вірана, якою він запам’ятав її в той день.
– Приклич меч, – сказав Сот.
Мелівон послухався. Не пройшло і секунди, як тінь вже тримала його в руці.
– Що тепер?
– Не відпускай. Спробуй намацати тією ж рукою справжній меч, – сказав Сот.
Мелівон так і зробив. Він став водити рукою з боку в бік, тінь повторювала за ним, поки пальці не зачепили щось холодне. Він тут, промайнула думка, поки пальці, поспіхом, жадібно, змикались на руків’ї.
А в наступну мить, наче крапля, що просочується крізь тканину, навколо виросло місто.
– Не відпускай, – закричав Сот.
Та Мелівон і не збирався. Він завжди думав, що місто просто кудись перенеслося і життя в ньому продовжується. Та за останні шість місяців тут пройшла лиш мить. Він побачив Вірану, що ошаліло озиралася і його серце, здавалося, збільшилось вдвічі, тиснучи на грудну клітку. Радість і полегшення грозили вивернути душу. Та вона його не бачила. Мелівон закричав і вона обернулася. В руках у неї був дивний дерев’яний кілок.
А потім, не встиг Мелівон зреагувати, до неї підскочив Сот. Його права рука горіла, наче головня, витягнута з печі. Одяг тлів і опадав рваними шматками, дим крутився і звивався навколо руки, і крізь його завитки проглядали палаючі вуглинки. Все сталося в одну мить. Сот схопив Вірану за руку. Клинок згорів одразу, осипавшись кучкою попелу. А слідом, наче сніг, струшений з маленького деревця, розвіялась й вона. На землю щось впало. Червоний перстень, подарований Вірані матір’ю на смертному одрі. Сот схилився і підняв його, широка посмішка сяяла на обличчі.
Він щось сказав, однак Мелівон не чув. Не хотів чути. Сот підійшов і протягнув долоню. Його рука вже не горіла. На білій шкірі виразно виділявся червоний перстеник. Він знову щось заговорив. Мелівон підняв руку і, ніби тримаючи зброю, щосили опустив вниз. Тінь меча на землі замерехтіла. Здавалося, лиш повітря сколихнулося від руху, але Сотова кисть впала на землю. Відрізана. Він відпустив меч і місто знову зникло, наче відблиск на воді, коли місяць закрила хмара. Сот не закричав.
Гнів, спустошення, відчай: всі ці емоції закрила холодна порожнеча. Мелівон нічого не відчував. Колись він казав стариганю, коли вперше згадав про Вірану, що його життя втратись сенс, якщо її не стане, що жити він не зможе. І це правда. Лиш одне тримало його на світі. Лавотан. Наче уві сні, він закрокував назад. До печери.
Він йшов. Сонце знову непорушно застигло, хмари, за той короткий час, на який місто повернулося, ледь помітно змінили візерунок. Він все йшов, нічого перед собою не бачачи. Крок за кроком, поки не ступив на стежину, далі, до входу в печеру, через зал до бібліотеки. Підійшов впритул до Лавотана і прошепотів:
– Принеси меч.
Час застиг, поки тінь долала сім кілометрів. З кожною секундою, поки він дивився старому в обличчя, гнів вибирався назовні, ламав стіну порожнечі. Він знав, що скоро старигань помре. Навіть не зрозуміє, що сталося. Не встигне ухилитись. Це знання приносило задоволення.
Тінь згустилась біля ніг. І в ту ж мить Мелівон змахнув рукою. Нічого не сталося. Лавотан не постраждав, натомість тінь меча розлетілась на клаптики, а до Лавотана долинув віддалений звук. Ніби тріснув метал.
Мелівон спробував ще раз, але нічого не відбулося. Тінь більше не рухалась.
Мелівон схопив стілець і замахнувся. Його зупинив Сот. Він вирвав стілець у нього з рук і відкинув подалі. Тепер Мелівона просто переповнював гнів. Ні, він не помре. Поки живий Лавотан – буде жити і він.
– Забери його, – сказав Лавотан Соту. – Хай йде, куди хоче. Він мені більше не потрібний.
– Ні, – відповів Сот. – Вистачить. Більше не треба прикидатись.
– Про що ти, хлопчику?
– Достатньо. Я все розповім.
– Твоя рука...
– Моєї руки більше немає, – відповів Сот. – Я можу робити, що забажаю.
– Що?!! – закричав Мелівон. – Про що ви говорите?
– Твоя дівчина – створіння з безодні. Такі як вона тримали нас в тому місці. Створіння, яких живили персні. Персні, зроблені з дерева Гаалмаата. Його дерева.
Сот вказав на Лавотана.
– Персні, зроблені з дерева, в якому раз в рік тече його кров і які, саме через це, дозволяють їм залишатись в живих, незважаючи на його переродження. Тому він і піклується про нас. Про нас, яких створити, аби знайти його, дізнатися його секрети. Він багато чим пожертвував заради нас. Рукою, здатністю бачити букви. Все заради нас.
Мелівон слухав, а всередині нього все переверталося. Навіщо? Навіщо він це зробив? Хто ми для нього? Для бога? Яке йому діло до нас?
Він подивився на Лавотана. Той посміхався. Сумною, ніби присоромленою посмішкою.
– Навіщо? Чому ти не розповів мені правду? Навіщо придумав ці казки про магічну книжку? Навіщо змусив мене жити одним моментом? Чому? Чому не сказав правду? – питання посипались з Мелівона, а на очах почали збиратися сльози.
– До речі, про це.
Мить, і для Мелівона все навколо змінилося. Крізь вхід печери він вже бачив не сонячне проміння, а м’яке місячне сяйво.
– Книжка – це не брехня. Ти навіть тримав її в руках. Тільки букви в ній видні лише при місячному світлі. Я мушу грати по правилах Така сутність бога. Саме тому я зробив так, щоб ти ніколи місяця не побачив. Одне компенсує інше.
– Але чому не сказав про Вірану? Я б зрозумів.
– Ні, не зрозумів би. Я бачив, як сильно тебе зламали попередні зради. Ти сам казав, що без неї не жив би.
– Але я зненавидів тебе.
– Що для тебе якийсь старигань? – сказав Лавотан і посміхнувся. Такою ж посмішкою, як тоді. Коли він схилився над ним посеред снігового поля.
– Як же мені було боляче бачити тебе щомісяця. Це було необхідно? Щоб я приходив?
– Ну, я все таки не міг читати. А я люблю читати. І ще ти. Тобі потрібний був вплив магії. Хоча б раз в місяць. Ти не до кінця вилікувався. В Семілконі я приходив до тебе і ти не помічав, що тобі поступово ставало погано. Це мало продовжуватися й надалі.
Мелівон стояв, дивлячись на Лавотана і лиш коли товста крапля зірвалася на підлогу, зрозумів, що плаче. Є люди, що живуть лиш заради грошей. Чи влади. А є люди, що живуть заради інших людей. Мелівон був таким. А що робити таким людям, коли всі навколо їх зраджують? Навіщо жити, коли немає нікого, заради кого варто було б жити?
Відповідь проста – не переставати таких людей шукати. Або краще придивитися до тих, що вже тебе оточують.
– Йдемо, я вам почитаю, – сказав Мелівон.
– Навіщо? – здивувався Лавотан. – Тепер я вже і сам можу.
– Не важливо, – Мелівон всміхнувся крізь сльози. Йому згадався той момент, півтора року тому, коли він зачерпнув в кулак сніг, з якого піднімався дим. І як протягнув його Лавотану. Ніби в знак подяки.
– Не важливо. |
|
|
|
Время приёма: 16:42 24.01.2017
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев