22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Мандрівник Количество символов: 13397
Конкурс №41 (зима) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ad022 Звірятко


    Таня відкрила двері. Кімната зустріла її запахом вчорашніх коробок їжі, шлунок знову вимогливо забурчав. Повісила протигаз відкритої моделі біля дверей а куртку в невеличку шафу біля стіни. Центром кімнати був широкий диван, біля вікна стояв стіл з двома старими, проте міцними стільцями. Між шафою та дверима висіло дзеркало, яке упіймало молоду привабливу хоч і надто худорляву дівчину з рудим волоссям до плечей. Щоденні сидіння в центрі для безробітних з виконанням кількох завдань подай-принеси давали їй «зменшений стандартний обід» та половину набору «стандартні вечеря та сніданок», голод це звичайно стримувало, але половину дня все рівно хотілося їсти.
    Каструля на столі на три чверті наповнилася водою зі стелі, кімната п’ятого поверху пустувала вже рік. Таня ввімкнула хронограф який матеріалізував над столом дві фігури, одна з яких потрапила в каструлю, з цими хронограмами завжди так. Щоб відволіктися від голоду і обдумати як спокусити Євгена, що жив через дві кімнати. Він був чи то військовим чи то спортсменом і мав подвійну стандартну порцію та ще й вітамінні добавки.
    Підтягнутий чоловік з чисто виголеним обличчям почав «Доброго вечора тим хто вже повернувся з роботи або центру! З вами, як завжди о цій порі – Семен Жовнір, і сьогодні ми будемо обговорювати принципи колонізації Довженка і так званого «Хлопчика-звіра», в чому нам допоможе один з передових науковців – професор Віктор Коринько.»Таня засмутилася, згадавши університетську роботу нянею з сином Довженків, та попрямувала в душ. Тим часом чоловік років сорока з бородою, підстриженою з місяць тому, і чорно-сивим волоссям коротко кивнув, ведучий не зупинявся «І одразу питання Вікторе чи вірите ви в теорію Довженка?» Професор спокійним голосом відповів «Ну, всі науковці вірять в правильність основ, на яких базується ця теорія – кожна планета відрізняється від нашої і ми вижили тільки завдяки вмінням пристосовуватися. А от про ефективність використання цих емпіричних речей для формування команди колонізації ми з ним завжди сперечались.» Поки Таня приймала душ і вибирала сукню в якій йти «по батарейки» до Євгена, як же їй хотілось хоча би ще чверть порції, чоловіки встигли обговорити жорстокість такого підходу і особисто професора Довженка, що відправив сина на «смертельну Венеру» в тринадцять років, але якось швидко згорнули обговорення голоду на землі.
    Таня вже встигла одягтися, коли в двері постукали. Обережно підійшла до дверей, причепила ланцюжок і відкрила. За дверима стояло троє чоловіків. У двох з них обличчя виражали глибоку стурбованість зміною кольору основної страви стандартного обіду, а от третій – високий, чисто виголений чоловік п’ятдесяти років з глибоким шрамом на лівій щоці від ока до підборіддя та сивим, коротким волоссям був ніхто інший як власною персоною Богдан Ігорович Довженко.
     – Доброго вечора Тетяно, можна ми зайдемо? – спитав Богдан Ігорович;
    – Доброго. – хоч Таня й відчула наближення чогось небезпечного, але зняла ланцюжок, відкрила двері і жестом запросила їх – Звичайно.
    Першим зайшов один з вояк, оглянув кімнату і відійшов даючи прохід іншим гостям.
    – Сідайте на диван – коротким жестом вказала на нього, а сама сіла на стілець і вимкнула хронограф – почувайтесь як вдома.
    Двоє гостей скористалися запрошенням один з вояк закрив двері і став спиною до них. Довженко почав:
    – Вони встигли розповісти про повернення Мирона?
    – А він вже повернувся?! – здивуванню Тані не було меж.
    – Так повернувся. І саме тому я прийшов до вас. – професор замовк на секунду і важко видихнув – Ви пам’ятаєте ті кілька років коли доглядали за Мироном, а я весь час був у лабораторії?
    – Звичайно – вона чудово пам’ятала майже єдину свою справжню роботу, завдяки якій у неї й з’явився хронограф і ці кілька суконь, які тільки-но повернулися до шафи.
    – Так от, спроби спілкуватися з Мироном завершуються невдало.
    Довженко торкнувся шраму, скривися і продовжив:
     – Колегія психологів, що над цим працює вирішила, що Мирон прийме вас. Отже! ми пропонуємо вам повернутися до роботи няні і доглядати за шістнадцятирічним хлопцем.
    В грудях щось зашепотіло: «не погоджуйся! не погоджуйся!», а от шлунок говорив: «ура! у нас буде їдло!»:
    – Які умови? – насправді питання було символічним, а точніше навіть спробою виторгувати більше.
    Довженко оцінююче глянув на неї:
    – Проживання в дослідному центрі імені Довженка, збільшена на четверть стандартна порція і гроші на власні потреби у розмірі стандартного матеріального забезпечення, вистачить щоб кілька разів на тиждень виходити з центру до тих кількох розважальних центрів, що ще функціонують у Києві. Але графік роботи залежить від того чи день чи ніч зараз у східній півкулі Венери.
    Друге питання було залишене без відповіді.
    – Можна більш детально, на рахунок графіку, – на всяк випадок вирішила уточнити Таня.
    – День на Венері зараз триває приблизно сто днів, стільки ж само й ніч. Поки йде день Мирон спить по кілька годин, а решту часу проводить на ногах. Коли ж наступає ніч, все змінюється він спить по дві третини доби і у вас з’являється багато вільного часу. Зараз день.
    Набравшись сміливості Таня додала:
    – А чому його називають «звіром»?
    – Ніколи його так не називайте! – гримнув Довженко.
    Таня ледь дочекалась поки спливе хвилина, вихована дівчина не повинна погоджуватись відразу:
    – Добре, я згодна, мені потрібно трошки часу на збори.
    Вже через п’ять хвилин наша героїня стояла на порозі з широченною посмішкою, тримаючи в руках маленьку валізку та протигаз. По переду її чекала ситість.
    ***
    Дорога до колишньої студії, а тепер дослідного центру імені Довженка, навіть таблички не всі змінили, зайняла близько години. В першу чергу по прибутті – вечеря. Після чого її відправили до «колегії психологів» яка спочатку годину опитувала нову няню, потім хвилин тридцять радилася, а потім ще годину проводила інструктаж як працювати з пацієнтом.
    Поки проходила ця вся підготовка пацієнт заснув і Таню відпустили до її кімнати. Засинаючи вона знову задумалась чому Мирона називають звіром, згадала яким він був перед експедицією і заснула.
    Рівно о шостій ранку прямо зі стіни Таня почула приємну спокійну мелодію. Після того як вона відкрила очі мелодійний голос повідомив час і розповів як йти до їдальні. Коли в їдальні їй видали порцію і поставили розчинну каву, здавалося щастю не було меж. Кава була тільки у третини всіх присутніх і вона вирішила, що це подарунок від професора.
    Після сніданку довелося відразу йти до Мирона, який, як виявилося, прокинувся ще о п’ятій. Перед входом до «спеціалізованої лабораторії» її чекав один з вчорашніх психологів і новий інструктаж.
    ***
    Прямокутна біла коробка з ліжком, столом та стільцем. Прямо на вкритій м’яким килимом підлозі підтягнувши ноги та повернувшись до єдиного вікна сидів Мирон. Тіло вже дорослого чоловіка яке б зробило честь будь якому військовому, вираз обличчя старив його років до тридцяти, очі заплющені.
    – Привіт подруго – починаючи розмову Мирон повернув до неї обличчя але очі залишалися закритими.
    – Привіт, давно не бачились, – більш машинально відповіла трохи налякана Таня.
    – Не бійся, я не збираюсь на тебе нападати, – навіть посмішка, що з’явилася, не дуже заспокоїла.
    – Я більше боюсь, що у тебе заплющені очі, з ними все добре? – хвилювання вона намагалася не видавати.
    – Коли сонце світить по сто днів, а потім стільки ж не світить на очі не зовсім можна покластися, тому я розвиваю інші чуття і можу сказати, що ти стала ще худіша. Тобі, подружко, треба побільше їжі.
    – Твій батько про це подбав.
    Після цих Таниних слів Мирон змінився в лиці, а вона інстинктивно зробила крок назад і почала повторювати в голові «не боятися! не боятися!». Швидко опанувавши себе, вона продовжила:
    – Ти сердишся на батька?
    – Так! – Звук не зовсім співпадав з цим словом, але його означав.
    – Через те, що він відправив тебе до пекла?
    – Скоріше через повернення до дому, – Мирон навіть трохи заспокоївся – до пекла я звик. Звик до важкої системи фільтрації у наплічнику, звик до отруйності дощів. Вам багато розповідали про нашу експедицію?
    – Та хто ж нам розкаже, вирушила стандартна експедиція і дитина, тобто ти, для перевірки теорії батька.
     За тиждень до того Таня відпрацювала останній день. Мирон кивнув і продовжив:
    – Так і було. Тільки дорослі теж діти. Двоє хлопців, вирішили посперечатися чи отруйні дощі насправді, один з них вийняв руку з захисного костюму. Буквально кілька крапель вистачило, щоб рука покрилася рубцями, а якби мед-бот не відреагував, то руку взагалі не вдалося би врятувати.
    Таня розсміялася, а Мирон тим часом продовжував:
    – І це тільки один з казусів. Іноді там було справді весело, але не завжди. Інша планета, все таке. Перший рік всі намагалися робити мені поблажки, як дитині. А потім вирішили, що вже досить і я готовий бути повноцінним членом команди.
    – Щось мені підказує, що ти добре справлявся – у неї швидко повернулася звичка хвалити Мирона, бажано завжди.
    – Звичайно ж, – нова посмішка згладила суворість його обличчя – проблеми виникали тільки при особистому спілкуванні, всім було ніяково через мій вік, вони ж чемні люди, хоч і космонавти. Хоча, основна біда була навіть не в цьому. Б’юсь об заклад ти не знаєш чому мене повернули.
    – Звідки ж мені знати секретну інформацію – здивовано відповіла Таня.
    Вона вже встигла повністю опанувати себе і бачила, що знаходитися самому так довго хлопцю важко.
    – Найбільшою проблемою нашої бази були зубасті, принаймні ми їх так називали. Істоти схожі на шаблезубих тигрів тільки більше, всю морду покривають шерстинки кожна з яких окремо аналізує зовнішній світ, а з пащі стирчать два великих ікла і ще з двадцять гострих зубів. Коли він тебе помічає ти починаєш його боятися.
    Тані перехопило подих, картинка чомусь дуже гарно вляглася в її голові припорошена страхом. Мирон тим часом продовжував:
    – Так от, мене відкликали бо я вбив одного з них.
    – Так хіба ж не повинні були тебе нагородити? – Тані вирішила, що таке питання зможе показати йому її підтримку.
    – Спочатку я теж так думав. Вбити зубастого здавалося мені достойним вчинком для героя. – на обличчі відбився жаль.
    – Тобі цікаво як я впорався? – Мирон ніби читав її думки – Мені пощастило, що це було дитинча. Я саме піднявся на невеличку скелю і побачив його унизу. Я точно знав, що він мене не бачить, але серце все рівно почало проситися назовні. Я був сам і розумів – як тільки він мене побачить мені кінець, тому дочекався поки він підійде і спихнув на нього важкий камінь. Це спрацювало.
    Він знову замовк і лице його наповнилося смутком. Поки Таня підбирала слова Мирон повів далі:
    – Я не одразу зрозумів, що вбив живу істоту. Я знав, що кілька разів він намагався нападати на наших і бачив як він розривав місцевий аналог корів, але я все рівно відчув себе дуже погано.
    – Мироне, ти не хочеш обняти свою подругу? – Таня відчувала, як йому зараз самотньо, і присіла поряд з ним.
    Він схилився на її груди і продовжив:
    – В таборі всі мене вітали. А вночі почалися дивні сни. Я ніби почав ходити по планеті в околицях нашого табору, знаючи – ці землі мої, а на кордонах цих земель, я можу знайти моїх братів, які володіють такими самими землями. Коли я спав, то вважав істот того ж виду що я вбив своїми братами, вони кликали мене.
    Таня почала тремтіти від страху і ледь стримувала сльози від жалю. Мирон як ніби відчував все що вона зачаїла, а може тремтіння її видавало.
    – Не бійся, я тебе не скривджу, ти заміняла мені батьків поки я ріс, а мій відкликав, хоч я й просив не робити цього.
    Тетяна заспокоїлась і запитала:
    – Чому ти так сильно засмутився своєму поверненню? Невже тобі не краще тут, вдома?
    – Мені не можна було покидати Венеру, я знав це і говорив про це. Але мене ніхто не хотів слухати. Всі вирішили, що моя психологічна стабільність підірвана вбивством.
    – Я бачу, що вони помилилися, – в ці слова вона дійсно вірила.
    – Ти навіть не уявляєш наскільки. Через кілька днів після мого відбуття, кілька вже дорослих зубастих напали на наш табір і змогли зруйнувати одну з захищених оглядових площадок, де в цей час перебувало двоє хлопців.
    Мирон знітився ще сильніше, а Таня зрозуміла, що його терміново треба підтримувати:
    – Як ти можеш винити в цьому себе? Тебе взагалі не було на планеті.
    – От саме в цьому я й винен. Я не повинен був покидати планету. Якщо б я залишився, ніхто б не прийшов на мої землі, вони відчувають, вони знають. А я тоді ще не міг говорити з ними.
    Таня знову задрижала.
    – Не бійся, це елементарна телепатія і я обіцяю не використовувати її з тобою, майже.
    Вона задрижала ще сильніше і спитала:
    – Тобто мені не здалося і ти дійсно читав мої думки. Ти мусив мені одразу сказати!
    Мирон спокійно посміхнувся:
    – Вибач. Я боявся, що ти втечеш тільки-но дізнаєшся.
    Таня якось дуже швидко заспокоїлась, а потім здогадалась. Мирон не став чекати запитання:
    – Так. Я можу впливати на твої емоції. І знову обіцяю робити це тільки в крайньому разі.
    Очі Мирон відкрив тільки коли принесли обід. За цей час вони встигли обмінятися багатьма історіями, в основному розповідав він.
    Вона йшла від Мирона вже по опівночі. Коли Таня стояла в дверях то почула:
    – Я повернуся на Венеру. І ніхто більше не потривожить моїх володінь.
    Вона відчула спокій, але швидко схаменулася:
    – Мироне, ти обіцяв!
    – Ну добре, добре.
     На прощання Мирон посміхнувся і підморгнув, прямо у неї в голові.
    Поки вона поверталась в свою кімнату їй захотілося вбити тих хто назвав його «хлопчиком-звіром». Вона точно знала – це не його ім’я. Він людина, яка готова прожити все життя на отруйній планеті. А потім їй стало сумно від розуміння, що скоро їй доведеться повернутися в центр для безробітних.

  Время приёма: 16:04 24.01.2017