– Тря-асця!
Задерши голову, Неділько закляк у зачудуванні. За блікуючим заборолом годі було роздивитися його веснянкувате лице, проте Скіппі ладен був заприсягтися, що на ньому яскравими олійними фарбами написаний захват. Він-бо й сам відчував дещо схоже.
Горбиста рівнина перед ними бігла вдалину нерівними язиками, з вигляду чи то мокрими, а чи вкритими поливою. Товплячись, налазячи один на одного, язики ген на обрії ставали сторчма, і з-під них випирала якась незбагненна штука. Величезна, масивна, приземкувата – вона мріла на тлі зоряного неба, мов той Сфінкс на сторожі таємниць Усесвіту.
Штука була давня. Далекі зонди землян виявили її ще двісті років тому, але скільки простовбичила вона тут доти? Можливо, це вдасться розгадати невдовзі, а може – й ніколи.
Скіппі ковтнув гірку слину. Хтозна, чи пощастить із цим артефактом саме їм. Розвідницька місія – аж ніяк не дослідницька. В них були чіткі інструкції. Раз уже люди дістали, нарешті, змогу дотягтися й до цього закутка світобудови, належало переконатися, чи варто витрачати неймовірні ресурси на його вивчення. Космос безмежний, усього не охопиш – доводилося розриватися між цікавим і ще цікавішим.
– Не виглядає на штучну споруду, – зауважив він, щоб не мовчати.
Неділько шумно зітхнув.
– Ага. Проте й на природну не тягне. Дивна форма, дивні обводи…
Його цибата постать дещо зіщулилася, скафандр заблискотів тисячами іскорок. Либонь, товариш задумався про щось своє. Скіппі поплескав його по плечу.
– Давай глянемо зблизька?
– Так, звісно! Навіщо гадати…
Чимчикуючи до небаченого витвору чи то природи, чи то її творінь, що скоро заступив увесь виднокрай, Скіппі з сумом думав: ось зараз вони оглянуть це мовчазне диво, зроблять звичні заміри, візьмуть сякі-такі аналізи матеріалу, сфотографуються на його тлі… І все? Атож. Приписи-бо недвозначні: провести попередні дослідження. Якщо це руїни – обдивитися. Якщо ціла споруда – спробувати увійти, проте в жодному разі не проникати всередину при відсутності відкритого входу. І, звісно, нічого не чіпати без крайньої потреби – це вже клопіт фахівців…
Ґрунт раптом стрімко кинувся під ноги. Скіппі з Недільком попадали, спантеличено крутячи головами. Кам’яні язики навколо начебто ворухнулися, дещо змінивши розташування, мовби влягаючись зручніше.
Космонавти перезирнулися.
– Землетрус, чи що?
– Схоже на те.
Не змовляючись, глянули на мету свого походу. Величезне окоренкувате ЩОСЬ як і раніше незворушно підпирало зоряне склепіння асиметричними банями й зубчастими шпилями. З вигляду воно не змінилося.
– Міцне одоробало, мабуть, – оцінив Неділько сейсмостійкість «будівлі». – Раз нас заскочило коливання місцевої кори, землетруси тут звична річ.
Скіппі роззирнувся – навсібіч тяглася все та сама вилискуюча черню й фіолетом поверхня. В спину їм світило далеке безіменне сонце завбільшки з горошину. Розріджена атмосфера майже не розсіювала світло, тож зірки тут було видно і вдень. Химерний світ.
– Якщо це, скажімо, якась рослина – нічого дивного.
– Ми, звісно, запишемо це в бортжурналі, – відрізав Неділько ущипливо. – Єдина рослина на всю планету.
Скіппі не став сперечатися, зауваживши, втім, подумки, що і єдина будівля на цілий світ – річ не зовсім звична.
– Хтозна…
Йому страшенно кортіло, щоб ця озія виявилася таки штучною спорудою, і щоб у ній знайшовся вхід – відчинені двері! Щоб можна було увійти, уздріти небачене й діткнутися до творінь чужих рук і розуму. Задля такого він ладен був віддати бодай і половину життя… фігурально висловлюючись, звісно. Але ж їх напевне чекає попереду глуха стіна…
Хвилин за п’ять обоє наблизилися до гороподібної громади впритул. Зблизька вона справді дещо нагадувала кремезне дерево без гілля, що пнулося в небо, розпихаючи пласти ґрунту могутнім жилавим стовбуром. Утім, стіна з вигляду радше була кам’яною… а ще інкрустованою металевими вставками – якимись завитками, ґратками, в’яззю концентричних кілець та овалів! І хоча побачене й близько не нагадувало нічого звичного, враження складалося однозначне!
– Це споруда, Скіппі!
– Поза всякими сумнівами!
– Ну, сумніви все ще лишаються, та мені подобається твоя категоричність, друже.
– Мені теж. Пошукаємо вхід?
Скіппі розреготався.
– Ти ж розумієш, що шанси в нас мінімальні?
– І все-таки!
– Хотів би я побачити, хто зможе мене зупинити!
Та вони зрушили з місця лише хвилин за двадцять, приголомшені й зачаровані величчю незрозумілого творіння, притлумлені його потворною красою й доладною естетикою дикого хаосу міріадів деталей чи то декору, чи то функціональних елементів.
– Розійдемося? – врешті запропонував Неділько.
– Н-не думаю, – від самої думки залишитися наодинці з ЦИМ Скіппі обсипало дрижаками.
– Слушно. Тоді гайда.
Без надії сподіваючись, космонавти взялися обходити невідомий артефакт. Просуватися перетнутою місцевістю було важко, доводилося раз-по-раз дивитися під ноги, хоча погляд постійно норовив допастися до незвичних обрисів громаддя, що з різних ракурсів відкривало себе геть по-новому.
Двічі людей валили з ніг підземні поштовхи; останній гоцав ними з півхвилини. Саме тоді космонавти помітили, що споруда все ж реагує на коливання планетної кори: деякі шпилі під час землетрусу нечутно запалися, деякі бані прогнулися всередину, натомість спучилося кілька нових – усе це в тиші, плавно, неспішно.
Скіппі не витримав:
– Як таке можливо для будівлі?
Наділько не відказав нічого. Лише за кілька хвилин кинув непевно:
– Для земної неможливо. Але тут…
Скіппі зрозумів його й, далебі, навіть був згоден. Але не до кінця.
Нарешті з-за плавно закругленого боку чужопланетного утвору зблиснули вогні посадкової капсули. Й цієї самої миті Неділько радісно скрикнув. Скіппі здивувався, чого це він, аж раптом застиг – просто перед ними, дещо зависоко як для людини, в стіні горбатилася нерівна приступка, за нею друга, потім щось на кшталт ребристого, мов маглівниця, пандуса, далі знов сходини... Цілий марш сходів, що закінчувалися десь у глибині кам’яної стіни темною зірчастою проймою…
– Це вхід, Скіппі, чорте лисий, вхід!
– Та напевне… Недільку, рудий ти дідьку!
Сумніви майже відпали, хоч насправді то були не зовсім сходи, принаймні призначалися вони не для людей.
Скільки минуло часу, поки розвідники знімали «вхід» і все навколо, сказати було годі. Врешті Неділько отямився:
– Чому ж ми не заходимо?
І, не чекаючи відповіді, поліз на приступку. Скіппі не довелося запрошувати двічі.
Здиратися «сходами» виявилося незручно, проте неважко – тяжіння тут було слабке. Люди, однак, просувалися повільно, уважно придивляючись. Перше зачудування минуло. Може, тому, що вражень було надто багато, й мозок утомився дивуватися. Скіппі з Недільком спромоглися згадати, що вони передусім на роботі, й відчули, що можуть, нарешті, сприймати дійсність спокійно і зважено. Від цього обом дещо полегшало на серці.
– Ніяк не можу дібрати, коли все це збудовано, – зізнався Скіппі приблизно на середині прогону. – Пропорції чужі, все покручено, начебто переламано, але…
– Виглядає як нове? – допоміг йому Неділько. – В мене такі ж асоціації. Тут усе залежить од матеріалу. Могли звести й відносно недавно. Або ж мільйони років тому. Побачимо, що всередині. Відповідь, без сумніву, там.
Але всередині їх чекала не відповідь. Там узагалі не виявилося нічого з того, що люди називають пам’ятками матеріальної культури – ані речей, ні приладів. Порожня безформна зала з голими стінами й похилою стелею з напливами, мовби вона колись плавилася, а потім застигла на тріскучому морозі.
Зате там лежав труп! Заклякле в химерній позі, вочевидь мертве тіло небаченого створіння, згромаджене на похилому й ледь перехнябленому узвишші. Великого, втричі масивнішого від людини. З п’ятьма короткими й десятьма довшими відростками на пласкому циліндричному торсі. А ще з п’ятьма кутастими головами, посадженими по колу. Власне, хтозна, чи були то голови – просто більше нічого підхожого для вмістища мозку в поле зору не потрапляло.
Космонавти німували тільки перші кілька митей. Вони знову спізнали уразу, та цього разу значно слабшу, мовби внутрішньо були готові зустріти щось подібне.
Скіппі тріумфував. Сталося! Його найпотаємніші мрії несподівано збулися!
– Це чужинець, Недільку! – хрипко кавкнув він. – Доказ, що люди не самотні у Всесвіті!
– Так, так, – відмахнувся товариш. – Певніше, спорохнявілі мощі, та перебирати не випадає…
Тіло істоти й справді виглядало мовби висушеним, притрушеним кристаликами паморозі. Втім, хтозна, чи не була вона такою за життя? І чи не вбрана в якісь шати або скафандр? Деталей чи анатомічних особливостей типу очей, вух, носа не проглядалося зовсім…
Мимохіть у Скіппі навіть майнуло: годі, чи труп це? Та здоровий глузд переконував, що так воно й є. Перед ними таки мертве тіло, мумія чи кістяк того, хто колись пізнавав світ, у кому горіла жива іскра розуму, що вивищує живий організм над собі подібними й робить паном над зашкарублою матерією.
Долівка задвигтіла, перериваючи його піднесені роздуми. Рештки чужинця ворухнулися, мовби той пересмикнув уві сні дивоглядними кінцівками. На хвильку людям здалося, що труп направду ожив! Вони злякано відступили від узвишшя, схрестивши на мумії промені прожекторів…
Потім Неділько засміявся – дещо істерично, проте з полегкістю. Скіппі не став іронізувати – в самого-бо піджилки ще посмикувалися. Він занепокоєно озирнувся.
– Залишатися тут, либонь, небезпечно. Як би не завалило…
– Твоя правда. Давай не затримуватися більше, ніж необхідно.
Вони звично зробили необхідні заміри, запакували мікроскопічні зразки. Та коли дійшла справа до трупа – завагалися.
– Слухай, а що, коли ця штука розвалиться до прильоту археологів? – обвів широким жестом залу Неділько. – Мумія буде втрачена…
– Не розвалилася ж досі, – в голосі Скіппі протягав сумнів.
– Це не аргумент. Часті землетруси… ну, ти ж сам бачив! Ще пару днів – і оте опудало гепнеться зі свої марів…
– Ми не маємо права…
– Але переможців, як то кажуть, не судять! Врятуємо цього жмурика – і вчені нам дякуватимуть повіки. Але якщо через власну бездіяльність утратимо…
Скіппі зважив усе й заперечно похитав шоломом.
– Воно не вміститься в люк нашої капсули. Шкода й пробувати…
– Викличемо корабель, там щось вигадають! Наразі досить буде винести труп під відкрите небо.
– А-а… раптом він розвалиться?
– Не розвалився ж досі! – передражнив Неділько.
– Маю на увазі, ми не знаємо, як вплине на нього повітря… чи там світло…
– От дивак! Гробниця ж не герметична. І від наших прожекторів небіжчикові ні холодно, ні тепло!
Скіппі врешті змушений був визнав слушність товариша.
– Н-ну, далебі…
– Тоді не будемо гаятися!
Вони хутко вийшли з таємничої будови й закрокували до капсули – тепер-бо не треба було витрачати час на обхід почварної озії.
На борту, не скидаючи скафандрів, відшукали найбільші ноші та шмат цупкої плівки. Відтак Неділько зв’язався із зорельотом. Капітан Лоусон виявився не в захваті від пропозиції, та Неділько був збіса переконливим.
– Ось і все! – вдоволено підсумував він, вимикаючи передавач. – Вони з’являться тут завтра. А нам, щоб душа стала на місце, треба доти убезпечити покійничка.
Попри побоювання Скіппі, транспортування трупа не завдало їм особливих клопотів. Саме тіло виявилося легким, мовби становило лише порожнисту оболонку. Коли його підняли, в космонавтів з’явилося відчуття, що в руках у них якась химерна ялинкова прикраса. Задубіле, воно скоцюбилося тепер у єдине ціле, тож годі було остерігатися, що якась частина дорогою відпаде.
Космонавти обережно запакували мумію у плівку й згромадили на ноші. Насамкінець Скіппі востаннє оглянув приміщення. Тепер узагалі нічого не нагадувало про його призначення. Асиметрична печера, ото й усе…
Приступками довелося сходити боком, наче краби, щоб ноша, боронь боже, не зсунулася й не загриміла вниз. Через це розвідники не відразу зауважили, що в довкіллі щось змінилося.
– Тря-асця! – протягнув Неділько, та цього разу в його вигуку вчувалося радше роздратування.
Їхня капсула лежала на боці, за кількадесят метрів од місця приземлення, безпорадно задерши телескопічні опори.
Розвідники мимоволі опустили ноші, приголомшені побаченим.
– Але ж… потужного землетрусу не було!..
Неділько не відповів. Озирнувшись, Скіппі побачив, що товариш дивиться не в той бік. Перевів погляд і…
Зовсім поряд височіли чотири футуристичні постаті, полискуючи дзеркальною бронею. Роздивитися їх як слід люди не встигли – ті майже відразу почали рухатися. Проте в них цілком точно було більше як дві опорні кінцівки. А ще – якісь стрілчасті гінкі пера. При цьому важко було порівняти істот хоча б з чимось.
Мить – і прибульці оточили космонавтів (а що то були прибульці – живі й цілком реальні – годі було засумніватися). Ще мить їх немов би вивчали пильні, пропікаючі до кісток очі, хоч власне органів зору, та й самих голів не було видно в безперервних відблисках, що їх відкидали дзеркальні площини.
А потім Скіппі та Неділько відчули сильний удар. Щось шмагонуло їх на рівні грудей, вибиваючи дихання… короткий політ… і жорстке приземлення…
Ніхто з них не втратив свідомість, тож одразу після падіння розвідники підхопилися. Скоряючись рефлексам, виробленим за роки тренувань, обидва миттю згрупувалися, обводячи поглядом виднокіл – через приціл «універсалів».
Нічого побіля похмурої озії не змінилося. Незнані істоти й далі стовбичили коло нош, тіла їхні перебували в постійному русі, мовби чужинці про щось бурхливо сперечалися.
– Воно вдарило мене… – поскаржився Неділько. – За що?
– Значить, заслужив, – понуро пожартував Скіппі.
– Воно напало! – не слухав його Неділько, націливши на прибульців зброю. – Першої-таки хвилі після зустрічі! Оце такий контакт?..
Скіппі стурбовано покосився на товариша.
– Не здумай стріляти, герою. Хоча б тому, що їх більше…
– Хіба може в розумній істоті бути стільки злоби?..
Нарешті чужинці дружно схилилися до нош, відхилили плівку… Відсахнулися… Один з них сягнисто ступив до людей…
Скіппі похолов. Здається, без бою не обійдеться. Він не дуже тямив, що діється, але усвідомлював, що нічого доброго.
На півдорозі прибульця щось спинило – мовби від гурту його побратимів вилетів сріблистий зміїний язик, ужалив – і метнувся назад. Звихоривши довкола дрібні камінці, створіння розвернулося й кинулося назад.
– Я ледь не вистрелив, – повідомив Неділько. – Ніколи не думав, що зможу вбити розумного, та зараз…
Скіппі мовчав, не зводячи погляду з нападників. Ті щось робили біля нош… На людей, здавалося, більше не звертали уваги.
– Відходимо, – одрізав він. – Назадгузь, поволі, не опускаючи «універсалів» – але забираємося звідси!
– Охоче, – Неділько вже трохи оговтався. – Але куди? Тут нема де сховатися.
– До капсули. Замкнемося всередині – а там видно буде!
Вони задкували все далі й далі від чужинської будівлі. Тим часом прибульці начебто ухвалили якесь рішення – зчепилися в тісний гурт і зникли за рогом споруди.
– Вони забрали наш труп! – обурився раптом Неділько.
Скіппі спинився, мимоволі зареготавши.
– Ти хоч утямив, що допіру бовкнув?
Та Неділько не розділив його веселощів. Він повернувся до титанічної будівлі спиною, погляд зробився відсутнім. Затим у ньому зблиснула іскорка розуміння.
– А й справді… Це багато що може пояснити…
Скіппі вхопив його за руку.
– Ану бігом, поки вони не похопилися! Другого шансу може й не бути!
Неділько знехотя підкорився. До капсули вони дісталися без пригод, ніким не переслідувані. Вихідний люк опинився тепер високо – не дотягнутися. Довелося Скіппі як більш кремезному підставляти плечі. Нарешті Неділько ковзнув усередину капсули, а наступної миті звідти почувся здавлений вигук.
– Руку! – гаркнув Скіппі, гадаючи, що наближається погоня.
Та коли товариш витяг його нагору, стала зрозумілою причина збентеження Неділька – з протилежного боку монументальної споруди виднілося щось ажурне, подібне на зв’язку кришталевих голок навпереміш із бурульками, сталактитами та органними трубами.
– Їхній корабель, – виснував Неділько. – Ось тільки…
Скіппі вперто похитав шоломом.
– Маячня якась. Люди триста років освоюють космос, і ніде не натрапили на розумне життя. Аж раптом тут, на краю Галактики, у цілком порожньому світі, ми випадково зустрічаємося з іншими братами по розуму.
– Ага, теорія ймовірностей нервово курить на узбіччі. Але щодо випадковості я б не поспішав…
– Поясниш усередині, – Скіппі рішуче зачинив за собою люк.
За кілька хвилин, убравшись у скафандри вищого захисту й зручніше вмостившись на стіні біля одного з оглядових екранів, Неділько продовжив свої міркування:
– Думаю, ця споруда належить отим дзеркальним зухам, друже. А ми попхалися до неї без запрошення…
– І що ж такого цінного вона собою являє?
– Хтозна. Може, то рештки прадавнього зорельота, може – якийсь маяк або ж бібліотека. Та найпевніше – це пам’ятник.
– Судячи з трупа всередині – надгробний?
– Не виключено. Можливо, там похований якийсь шанований учений, національний герой чи навіть святий!
Скіппі ця думка дуже не сподобалася. Саме тим, що виглядала вельми слушною.
– Виходить… Ми осквернили святиню?..
– І сплюндрували гріб! Ось чому стріли такий теплий прийом! Певна річ, високорозвинена розумна істота не може бути злобним агресором. Але коли грубо, брудними руками вдираються в її духовний світ…
Скіппі уявив, як би зустріли на Землі прибульців, котрим забаглося б розкопати, скажімо, могилу Магомета чи евакуювати з Єрусалиму гріб Господній… ба навіть розкрити гробницю Ньютона… хай зі щонайкращими намірами… Бр-р-р!
– Що ж ми накоїли, га? – прошепотів він розгублено.
Неділько відмахнувся.
– Звідки ж нам було знати?
– І що тепер буде?
– Гм… За ідеєю, вони б мали все зрозуміти… дещо охолонувши. Врешті, непоправного нічого не сталося.
Скіппі, втім, не був у цьому такий упевнений. Вони як мінімум зірвали контакт між світами. І добре, якщо вдасться уникнути зоряної війни. Конфлікти починалися й через далеко менші причини…
– Ех, ну чому все так трагічно співпало? В нас же не було жодних шансів зустрітися саме сьогодні!
– Ось тут ти помиляєшся! Вочевидь, за гробницею доглядають, а ще ймовірніше – вона є місцем паломництва. Може, нас навіть чекали, помітивши двісті років тому розвідзонди. Просто нагодилися трохи запізно…
Біля будівлі виник якийсь рух. Космонавти підібралися: це ВОНИ! Справді, знайомий гурт вироївся з-за рогу. Що робитимуть прибульці? Нападуть чи дадуть їм спокій?
– Думаю, вони не підійдуть, – прошепотів Неділько. – Гидуватимуть…
Але створіння дружно кинулися до капсули. Щоб досягти її, знадобилося всього кілька хвилин. Апарат струсонуло, ще раз, він накренився…
– Я помилився, – скоромовкою визнав Неділько. – Коли що – прощавай, Скіппі, чорте лисий!
Скіппі не встиг відповісти – протяжно рипнувши, капсула перекинулася й… – торох! – стала на свої опори.
– Вони… допомогли нам? – не ймучи віри, пробурмотів він.
На екрані майнули дзеркальні розмиті постаті. Втікають? Ні, прибульці спинилися біля будівлі, вочевидь, спостерігаючи за ними.
Неділько кашлянув.
– Боюся ще раз помилитися, та, гадаю, це натяк. Нам пропонують забиратися з миром, поки цілі та здорові.
– А чи не зіб’ють нас під час зльоту?
– І який у цьому сенс? Якби хотіли, ти б уже смажився в пеклі.
Заперечити на це не було що.
Їх ніхто не атакував. І не переслідував. Схоже, їм направду дали відлетіти тихесенько та любесенько.
Але чи пробачили?
– Гарна вийшла перша зустріч, нічого не скажеш, – скрушно похитав головою Скіппі. – Які-бо ми різні!
Неділько здивовано звів брови.
– Про що це ти? Навпаки, ми надто схожі! Настільки, що у вдалому контакті я практично не сумніваюся… врешті-решт.
«Але що буде доти?» – подумав Скіппі з мимовільним острахом.
Відповіді не було. Це мав показати лише час. |
Рассказ открыт для комментариев