22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: Тень Тени Количество символов: 28722
Конкурс №41 (зима) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ad011 Справжній чарівник


    

    Пробуджуюсь, коли відчуваю, що мене грубо хапають під лікті. Підіймаю повіки: замість небес — хмурі обличчя незнайомців. В одного з них — здоровезний ніж. Гостре лезо загрозливо виблискує в ранкових променях сонця.
    — Ти — чародій Фархат? — хрипло цікавиться чоловік із кинджалом. Я у лабетах бувалого харцизяки: замість другого ока у нього глибочіє тіниста западина.
    Треба ж було сьогодні так заспати! Будучи звичайним провідником, я ніколи не стерігся розбійників. Чим раніше вони могли в мене, жебрака, поживитись?
    — Аг'юре, це — він, — підтверджує до болю знайомий дівочий голос. — Слухайся їх, чарівнику, і все буде добре.
    Таріка? Не вірю! Не могла вона зрадити. Я шарпаюсь, прагнучи вирватись. Та, де там. Мене надійно тримають дужі волохаті руки. Почуваюсь, мов здобич у пастці.
    — Не рипайся і не здумай чаклувати, — застерігає нахабний одноокий чолов’яга, який, певно, в цій банді за головного. — Бо, проб’ю в пузі зайву дірку!
    Посіпаки підтримують вожака компанійським реготом.
    Повертаю голову і справді бачу неподалік Таріку. Невже, саме її потрібно дякувати за можливість спілкування з ватагою душогубів?
    — Так, це я їх привела за тобою, — зізнається вона, сумовито опускаючи очі.
    І, справді, пригадую гурт, що бачив учора далеко позад себе. Вітру не було. Отож, серед ночі із запаленими смолоскипами, ніщо їм не завадило піти по моїх слідах.
    — Молодчина у мене сестричка! Еге ж? — хижо всміхається вожак.
    — Беріть все, що хочете — пригнічено відказую я, вражений підступністю красуні.
    — Е-е-е, це все і так наше, — брат Таріки киває на мого верблюда і пожитки. — Та цього замало на взамін твого безцінного життя.
    — Чого вам ще треба? — не можу приховати відчаю в голосі.
    — Золота! Ти казав Таріці, що йдеш в глиб пустелі і знаєш, де заховані незліченні скарби предків. Самому буде важкувато з усім впоратись, а ми допоможемо! За достойну винагороду, звісно.
    — Нікуди я не йду! І про скарби нічого не знаю! — я мало не плачу.
    От, лихо! Нащо мені було зайве патякати перед вродливою дівчиною?
    — Думаєш, якщо ми прості люди, то нас так легко одурити? — глумлива усмішка на обличчі Аг'юра поступається місцем виразу лютої ненависті. Стає зрозуміло, що він довго церемонитись не збирається. Є такі особини, по яких одразу видно — заріже і не скривиться. А, через мить, сидячи ще на теплому трупі, безтурботно реготатиме.
    — Я, навіть, не чаклун! — жалісно волаю. — І ніколи ним не був! Я все вигадав!
    — Багато народу бачило, як ти викликав страшну бурю. А скільком наклав охоронні закляття? Передбачав майбутнє? Зцілив? — вправно заганяє мене в глухий логічний закут одноокий душогуб. — Е-е-е, тепер не відвертишся, якщо життя миле.
    Тільки зараз до мене доходити, в яку страшну халепу по власній вині я втрапив. І треба було прикидатись чарівником? А я так пишався удачею, яка, насправді, виявляється горем. Дурень! От, що буває завдяки маленькому безвинному жартику!
    Повести розбійників у глиб пустелі? Пропаду разом із ними, бо гадки не маю де шукати оті скарби. Не встиг старий книголюб мені щось певне розповісти. Та, знайшовши чорний склеп — як всередину дістатись? Серед нас навряд чи є достойний. Не йти — смерть не забариться, он як холодно виблискує її крицеве жало.
    
    ***
    
    …А все почалося того дня, коли помер старий Хакім, що взяв мене у провідники. Йому жадалось потрапити до крайньої оази, за якою лежав проклятий безлюдний край. Сонце тоді припікало так заповзято, що навіть думки сонними мухами ледь повзали по свідомості, не маючи найменшого бажання розважити змореного мандрівника. В роті — наче в пересохлому колодязі. Надію вселяв лиш хлюпіт води у баклажці, що бовталась у заплічному клунку при кожному кроці.
    Я йшов попереду, час від часу роззираючись, аби не збитися з напрямку. До самого виднокраю простирався жовтий пісок, збурений хвилями невеликих пагорбів та долин. Тільки на самісінькому горизонті бовваніла чорна тонка риска — той орієнтир, що дає змогу віднайти добру землю в нашому пекельному світі. Завдяки відмінному зору, я міг розрізнити ці орієнтири з великої відстані, що було важкувато для людей літнього віку. Цим нехитрим ділом я і заробляв на окраєць хліба.
    Хто і коли встановив чорні стовпи — достеменно невідомо. Кажуть, що то перші люди їх поклали, аби на цих опорах спорудити величезну будівлю, де всі могли б сховатись від безжального сонця і піску. Та, коли предки стали працювати — перелаялись поміж себе і розійшлись. З тих пір чорні дивовижі підпирають лише сіре небо.
    Правда то чи вигадки, та кожен з дитинства знає: де височить такий стовп — там має бути добра земля та вода. Там, живуть люди. Не всі з них, звичайно, хороші та гостинні до прибульців. Особливо таких бідних й безрідних, як я. Часто лайка і стусани — ось і вся їх душевна щедрість. Проте, якось заробляти на харчі треба. Не всім в житті таланить родитись красенями в багатій та шановній сім’ї.
    Позаду пролунав протяжний стогін. Озирнувшись, я вгледів, як на пісок звалився Хакім. Зморшкуватий сивий дідуган ледве дихав. Старість та хвороби великими ложками наввипередки вишкрябували залишки сил із казанка його життя.
    Зачувши сипотіння піску під моїми кроками старий поволі розтулив каламутні очі. Я за звичкою поправив куфію на голові та обсмикав довгий, мало не до п'ят, дішдаш, що надійно прикривали від сонця та сторонніх поглядів моє гидке тіло.
    — Води, води… — беззвучно просили порепані губи стражденного.
    Я вагався лише мить. Вода і мені була вкрай необхідна. В пустелі вона дорожча за золото. Та не виконати останню волю помираючого — для мого сумління гіршої кари не вигадати. Співчутливість до знедолених — один з багатьох моїх недоліків.
    Розв’язавши клунок, я дістав баклажку. Старий жадібно влив у себе все до останньої краплини. Борлак його смикався в такт з величезними ковтками. І коли він встиг свої запаси спорожнити? Набирали воду із джерела разом… Після тамування спраги дідуган довго пропікав мене поглядом.
    — Ближче, — попрохав він і поманив до себе сухорлявою долонею.
    Я схилився до його голови.
    — Юначе, хочу зробити тобі дарунок, — проказав старець кволим голосом.
    Що у нього може бути доброго? Такого, щоб скрасило мою сирітську долю?
    — У серці пустелі є чорний склеп, — уривчасто бурмотів дід. — Там приховані неймовірні скарби, завдяки яким можна спасти весь світ… Увійти туди зуміє лише чистий тілом і душею. Спробуй, може тим чоловіком виявишся ти… Бо, в мене вже не вийде.
    — Не вірю в казки, — не стримав я розчарування. — Давно вийшов з того віку.
    — Це не вигадки, — голос Хакіма слабшав, його очі туманились потойбічною імлою. — Я вичитав це у мудрих книгах… Вони у мене з собою, переконайся сам…
    — Не вмію читати, — із сумом зізнався я. Та, старого це вже не засмутило. Його погляд навіки застиг десь в недосяжних небесних далях. Звідки, згідно легенд, прийшли наші предки на цю прокляту землю. Скільки я не вдивлявся у небо — нічого цікавого не помічав. Пекельне біле сонце та сизо-сіра далечінь — і де там можуть мешкати люди?
    В торбині померлого дійсно лежали потерті книги. З їх сторінок на мене з підозрою позирали чудернацькі письмена. Вирішив забрати книги із собою. Ще, знадобляться. Наприклад, як паливо для багаття. Інколи, у ночі буває прохолодно. Або для обміну на харчі комусь, хто вміє читати. Тільки таких розумників я бачив за життя дуже мало.
    
    
    Ось і омріяний острівець доброї землі. Тут росли фінікові пальми, апельсини, інжир та інші плодоносні дерева, тінь від яких створювала приємну прохолоду. Буяла трава, яку випасали борунги та верблюди. Десь посеред оази, неподалік чорного стовпа, струменіли джерела життєдайної води. І тут жили люди, з якими волів би зайвий раз не бачитись, бо не сподівався на їх добре до таких, як я, ставлення.
    Здалека запримітивши охорону, я перевірив чи справно закриває тіло поношений одяг. Пити хотілось так, що аж макітрилось в голові. На зустріч вийшло з півдюжини сторожів, хоча, вистачило б і одного. Кремезні хлопці зі списами в руках — погана прикмета. Означала, що на теплий прийом чужинцям розраховувати не доводилось. Решта мешканців із цікавістю спостерігала за видовищем віддалік.
    — Щоб ваші джерела були повноводними! — вигукнув я звичне привітання.
    — Хто ти і чого прийшов? — неввічливо сплюнув мені під ноги найвищий із чоловіків. Певно, він тут за старшого. Масивна нижня щелепа та крупні зуби схиляли до думки, що у бою він і без зброї зможе впоратись із ворогом перегризши йому горлянку. Воїн був взірцем грубої, не обтяженої зайвим інтелектом, сили. Судячи зі суворого погляду, історією провідника, який втратив підопічного, жорстоке серце не розжалобити.
    Я озирнувся, подумки повертаючись до померлого дідугана. Похололо в грудях: можу опинитись в біді, якщо охоронці цієї оази вирішать, що то я старого прикінчив. Раптом мої зіркі очі помітили в далині темну цятку. Рятівна ідея освітила свідомість не згірше од блискавки, що на мить розганяє предковічну темряву ночі.
    — Я — великий чарівник! Моє ймення — Фархат. Подорожую в далекий край. В самісіньке серце пустелі, — я прагнув, аби голос звучав якомога переконливіше. — Мені потрібна вода та харчі. Якщо гостинні господарі допоможуть — обіцяю нікого не чіпати.
    Стражі спантеличено перезирнулися. Намальований моїми словами образ грізного чародія та нікчемний вигляд вбого вбраного жебрака — важко поєднувались. Поклавши на пісок торбу померлого Хакіма я витягнув першу ліпшу книгу. Розгорнув посередині і почав вдавати, що врочисто декламую древні чаклунські закляття. Ще в дитинстві, я був свідком виступу на базарній площі одного відомого мага і деякі слова врізались в пам'ять:
    — Аберація навігація інфляція реплікація лактація верифікація цивілізація!
    Роль так захопила, що я відвів очі від сторінки лише «дочитавши» її до кінця. На мою втіху, обличчя вояків посіріли, наче небеса. Їх погляди були спрямовані позад мене. Там вже бовваніла величенька хмарина. На нас стрімко насувалась пилова буря, яку я, завдяки відмінному зорові, запримітив на кілька хвилин раніше за інших.
    — Тепер, мені вірите? — я сердито зиркнув на старшого. — Чи вам цього замало?
    — Вибач, о великий Фархате, наше невігластво! — запевнили мене стражі низькими поклонами. —Змилостився над твоїми нікчемними слугами!
    — Це залежатиме від вашої гостинності, — вирішив я сповна скористатись підходящим моментом. Доля мені так широко ще не посміхалась. Старий книголюб був таки гарним чоловіком, що за поміч йому небеса посилають щедру винагороду.
    — Звичайно, о милосердний! Тільки, прости нас, не відбирай нещасні життя, — скиглили бувалі воїни, з острахом поглядаючи на потемнілий горизонт.
    — Самі винні, — пояснив я. — Ведіть мене до надійного прихистка. Не забутьте про воду та харчі… Буде вам зараз добра наука, як поважних чарівників ображати.
    
    
    Ніколи раніше не доводилось перечікувати стихію у такій затишній будівлі. Не інакше, як задля шанування поважного гостя нею поступився якійсь багатій. Поки за міцними стінами вітер з гулким реготом жбурляв жмені піску, я наминав м'ясо борунга, запиваючи його не звичайною водою, а міцним вином. Смолоскип давав досить світла. Безпеку вселяли щільно закриті ставнями вікна та міцні двері на масивному засуві.
    Одне було незручно: доводилось увесь час остерігатись поглядів молодої і досить вродливої дівчини, якій доручили мені прислуговувати. Я кілька разів поривався виставити її геть, але негода не давала цього зробити. Звали красуню Тарікою. І була вона досить сором’язливою. Довелось грізно нагримати, аби розділила зі мною розкішну трапезу. Дівчина була присутня при моїм вдалім «чаклуванні» і весь час позирала на мене із непідробним захопленням.
    Так на мене ще ніхто не дивися. Особливо, із привабливих особин протилежної статі. Під цим зачудованим поглядом великих карих очей я танув, наче щербет на сонці. На душі ставало так приємно і хороше, як ніколи раніше.
    Гарна професія в цих майстрів чарівних справ. І я був би хорошим чаклуном. Марновірних людей вистачає. Та, краще було б справді навчитись читати і дізнатись, що приховують оті списані закарлючками книги, які так цінив померлий старець. Можливо, там і є відповіді на всі питання, які хвилювали мій розум ще змалку. Допитливість — також моя вада. Адже, більшість цікавить лише де і чим можна поживитись…
    — Як це гарно все розуміти, — думки Таріки були напрочуд схожими з моїми. — І, чому сонце біле, а небо сіре? Через що у борунга є крила, а він не літає? Для чого поставлені чорні стовпи посеред місцин з доброю землею?
    — Авжеж, — кивав я, милуючись струнким станом красуні та смакуючи вином.
    Якби не мої тілесні недоліки — схопив би її в обійми і хай там будь, що буде…Та, ні. Соромно себе, з такими відразливими вадами, показувати нормальній людині. Треба до кінця грати роль стриманого та загадкового чарівника, який настільки мудрий, що йому і діла немає до принад жіноцтва.
    
    
    На щастя для місцевих, а, особливо, для мене — пилова буря зачепила нас тільки краєчком. Зі всіх збитків — лише двійко поламаних дерев, та зруйнований дах однієї хатини. Якщо порівнювати з іншими буревіями, які мені довелось бачити — це дрібниці.
    Кілька днів мене справно годували та поїли. Ставились, як до самки борунга, що от-от має обзавестись дитинчатами. Приносили дарунки, аби я зачаровував господи та рідню від нападу лихих духів та усяких негараздів. Дехто просив передбачити майбутнє. Багато було таких, що прагнули зцілення від хвороб.
    Я нікому не відмовляв і справно «чаклував» для усіх від малого до старого на здоров’я та всілякі життєві успіхи. Мені це, навіть, подобалось: від кожного доброго слова обличчя сповнювались надією на краще майбутнє, очі радісно сяяли. Хотілось, щоб всі ті люди завжди жили в передчутті чогось хорошого. Тоді, вони і гадки не мали б, як вчиняти злі, не гідний людини, вчинки.
    В таких гарних умовах кортіло зоставатись якнайдовше, та я став непокоїтись аби моє самозванство не відкрилося, коли стане очевидним недієвість вигаданих заклять та неправильність передбачень. В такому разі простими вибаченнями за подібні жартики вже не відбутись. А бути осміяним і жорстоко побитим тими людьми, які ще вчора тебе обожнювали — розвага не для мене. Нехай, хтось відважніший спробує.
    Поклавши на верблюда, якого також вручили, як бакшиш, свої нові численні пожитки — я з усіма попрощався. Одне мене сильно засмучувало — розставання з Тарікою. За весь час, що ми провели разом, я занадто прихилився до неї душею. І вона, з усього видно, теж. Просила забрати з собою. Та зі мною їй світили лише поневіряння...
    
    ***
    
    Напружено вдивляюсь у далечінь — весь світ застелений гребінчастим покривалом дюн. Ніде ані найменшої проріхи з острівцем доброї землі. Моєму зорові немає за що зачепитись, а це втомлює не менше, ніж невблаганна спека та втома від довгої подорожі. Серце пустелі — величезна незвідана пустка, яку розумний подорожній старається оминути. У ній немає жодних орієнтирів, окрім сонця.
    Запаси води та їжі з кожним днем тануть, а погляди розбійників все лютішають. Якою сильною не була б жадібність, та після багатоденних поневірянь вона пасує перед інстинктом виживання. Якби не клятий отаман — усі давно повернули б назад. Тільки його єдине око горить невтомною жагою до перемоги. Такі люди, як він — звикли йти до кінця. Якщо не свого — то інших, наприклад, мого.
    За останній час я практично звикся з гадкою про смерть. Чим більше про неї думаю, тим більше бачу позитиву. В моїй уяві вона постає вельми милосердною особою, здатною позбавляти від страждання та печалі. Набагато приємнішою за людей, які ці муки тільки примножують, щедро ділячись з оточуючими.
    В полуденну пору, коли спека виходить за будь-які рамки пристойності, ми зупиняємось на тривалий перепочинок. Напинаємо намети. Один із розбійників зціджує з міху в наші кварти належну порцію води, яка з кожним днем стає все меншою. Коли черга доходить до мене, одноокий шайтан Аг'юр вибиває з моїх рук ще порожню посудину:
    — А ти, чародію, на воду не заслуговуєш!
    Я марно драпаю пересохлим язиком по порепаним губам.
    — Ти її взагалі більше не отримаєш, якщо не приведеш до скарбів, — обіцяє вожак голосом повним зневаги. — І не надійся виморити нас. Нічого в тебе не вийде!
    Немає сил доводити, що я ніякий не чарівник. Схиляти до своєї думки іншого, який не поділяє твоїх переконань — не тільки марна, але й небезпечна справа. Під наглядом приставленого душогуба, якому наказано слідкувати аби я не втік чи не затіяв чогось лихого, вже вкотре гортаю книги старого Хакіма.
    Деякі їх сторінки, окрім тексту, містять дивовижні малюнки. Проте, і вони не допомагають щось збагнути. Зображене в книгах — явно витвір хворобливої фантазії. Ну, не можуть у світі існувати подібні чудні тварини, ніде не ростуть рослини з такими квітами та плодами, а глечики такої форми взагалі неможливо виготовити.
     Особливо незрозумілою видається книжка, що складається із самих зображень світлих цяток на темному фоні. На кожній сторінці кількість і розташування їх інше. Кожна цятка позначається написом. Якби я щось второпав — можливо, пошук скарбів міг би перетворись на дитячу забаву. Та де там, мені так хочеться пити, що як себе не відволікаю, а все вертаюсь до сумних думок про воду, яку мені більше не бачити.
    Зненацька до мене підсідає Таріка. Ми уникали один одного від самого початку подорожі. Я трохи відсуваюсь, показуючи, що нам немає про що говорити. Тихцем від приставлено сторожа вона протягує кварту. На дні весело хлюпотить життєдайна рідина.
    — Пий, поки ніхто не бачить, — гаряче шепче зрадниця.
    — Де ти взяла?
    — Пий!
    Я не примушую просити себе тричі. Не в тому стані. Лише потім до мене доходить — дівчина ділиться своєю пайкою. Потай від скаженого братчика.
    — Вибач мені за все, — просить вона з каяттям в голосі. — Я гадала, що ти справді могутній чарівник, якому за виграшки викликати бурю чи віднайти древні скарби.
    Що ж, красуня мала право так думати, слухаючи мої п’яні теревені під гул «начаклованої» бурі. І чому у нас, чоловіків, заведено похвалятись перед гарненькими дівчатами тим, чого ми насправді не можемо? Чому вважаємо, що не достойні кохання просто так, не за свої звитяги, статки чи положення у суспільстві?
    — Я прохала не чіпати тебе, — тихцем продовжує Таріка. — Але ти ж бачиш, який в Аг'юра норов. Він нікого ніколи не слухає. А припасів вже так мало, що нам усім для повернення не вистачить. Кількох вояк доведеться залишити тут…
    Вона замовкає, оглядаючись на розбійників, що пораються біля верблюдів.
    — Чому ти з ним? — цікавлюсь я співчутливо. — В такої, як ти, має бути чимало славних залицяльників. Важко вибрати достойного?
    — Вони всі, як вогню, страхаються мого брата, — зізнається дівчина, опускаючи очі. — Боягузи нещасні. А жити мені якось треба. Ось і тримаюсь цього покидька.
    
    
    Коли я, нарешті, помічаю склеп — виникає підозра, що знову бачу чудернацький міраж. Мені часто раніше ввижалися зелені острівці оазисів. А одного разу, моя вимучена спрагою свідомість зауважила джерело, що било тугим струменем води аж до неба. Це видіння було таким гарним, що коли розтануло, я від горя втратив свідомість.
    Обриси чорної овальної споруди з кожним кроком стають виразнішими. Таки правду казав старий книголюб, а я — не вірив. Обличчя розбійників світлішають. Навіть, Аг'юр вдоволено всміхається. Завдяки його жорстокому примусу ми здолали цей шлях. Звичайна людина при здоровому глузді — не витримала б і половини наших поневірянь.
    
    ***
    
    Зблизька склеп виглядає ще більш нереалістичніше, ніж здалеку. Він схожий на чорне яйце, запорпане на третину у пісок. Воно таке велике, розміром в кілька звичайних будинків, що годі й уявити, якою гігантською має бути та пташина, що його знесла. Тільки могутні чаклунські сили предків могли створити таку дивовижу.
    Радісно перегукуючись, розбійники спішно злазять з верблюдів.
    — Е-е-е! А ти, Фархате, все мене дурив, що нічого не знаєш, нічого не вмієш. Мало сам не повірив, що ти не чарівник, а пройдисвіт, — кепкує з мене Аг'юр.
    Якби він відав, що моє здивування набагато сильніше, ніж його! Та, краще тримати язик за зубами. Всім гуртом обходимо довкола споруди. Склеп настільки вправно збудований, що у кладці немає жодного шву: всюди гладка тьмяно-чорна поверхня.
    В одному місці знаходимо прямокутне заглиблення — вхід. Він закритий дверима, що складаються з двох частин. Отаман підходить до них першим, обережно обмацує. Здивовано клацає язиком: ніде і натяку на ручку чи якусь клямку. Половинки дверей так міцно пригнані одна до одної, що і лезо ножа не встромити між ними.
    Під ногами Аг'юра щось гучно тріскає. Після недовгих розкопок стає зрозумілим: під шаром піску спочивають людські скелети, черепи яких вітають нежданих гостей гротескною посмішкою. Розбійники розгублено позирають на свого лідера. Ніщо довкола не підказує хто ці нещасні і чому загинули всього лиш за кілька кроків від омріяної мети.
    У брата Таріки наливається кров’ю єдине око і він сичить до мене:
    — Що це значить, чародію?
    Я мовчу. Мені нічого відповісти. Якщо доля вберегла від смерті в дорозі — то тут у мене шансів взагалі немає. Залишається чекати розв’язки, яка не забариться.
    — Гей, Махкаме, — кличе найбільшого з побратимів отаман і показує йому на вхід.
    Цей дужий кремезний чолов’яга міг би голіруч впоратись з борунгом, тому використати його для ламання дверей — ідея більш ніж слушна.
    Махкам відходить на кілька кроків назад і з розгону кидається на двері, щосили гупаючи у їх середину правим плечем. Тієї ж миті яскраво спалахує блискавка. Здоровань завалюється на спину, мов погано прив’язаний лантух із верблюда. На місці його живота чорніє велика діра, з якої клубиться пара. Повітря повниться смородом горілого м’яса. Розбійники відскакують од мертвого побратима, як ошпарені.
    — Це — пастка! — ричить приголомшений Аг'юр, спопеляючи мене поглядом. — Фархате! Зізнавайся, що робити, бо роздеру тебе на шматки!
    — До склепу може зайти лише чистий тілом і душею, — чую свій голос наче збоку. Він механічно повторює слова старого книголюба Хакіма.
    — І де ж такого знайти? — кривиться, наче покуштувавши недозрілого персика, ватажок головорізів. Неждано, він хапає сестру, приставляючи до її горла кинджал. — Ти, чарівнику, знаєш, що мені потрібен живцем. А, як щодо Таріки? Або вигадаєш, як дістатись скарбів, або прощайся з нею на віки…
    Те, що скажений братець не пожаліє рідну сестрицю — сумніватись зовсім не приходиться. Від хвилювання серце починає надсадно гупотіти. Якщо через мене загине така красива і добра дівчина — гіршої муки годі й шукати. Хитрий Аг'юр все правильно розрахував. Єдине, що він не бере до уваги — те, що я не чарівник і не той обраний, який достойний скарбів предків.
    Стоп!
    Та в цьому ж для мене ховається вихід!
    Одразу беруся виконувати задумане, аби ніхто не встиг зупинити.
    Кидаюсь до клятих дверей з наміром щосили садонути по ним грудьми і прийняти швидку смерть від охоронних чар, як покійний Махкам. Адже, якщо загину — Аг'юру вбивати Таріку не буде ніякого сенсу. Ціною свого життя я врятую її.
    Перед самим зіткненням малодушно закриваю очі: ніколи не вважав себе героєм.
    
    ***
    
    Те, що скоїлось потім — інакше, як чудом, назвати не можна. Замість того, аби прийняти наглу смерть від нещадної блискавки — провалююсь у пустку. За мить до зіткнення мого тіла із дверима, їх половинки магічним чином втягуються у стіни. Я з розгону падаю всередину, боляче вдаряючись об підлогу. Позаду переможно виє Аг'юр.
    Як сталось, що мене було впущено до заповітного склепу? Не заслуговую я такої честі. З моїм то мерзенним тілом та недостойними вчинками. Завжди мав себе за пропащу людину, нікчемного виродка. Певно, захисні чари помиляються. На щастя для мене.
    Обережно підіймаюсь: переді мною простирається білий, як молоко борунга, коридор. Ніде не помітно, а ні факела, а ні вікна, проте, навколо світло, мов у ясний день. А ще — прохолодно. І, наче, дихається легше.
    За спиною чую напружене сопіння розбійників. Озираюсь: склеп впускає їх слідом, наче довіряє моєму вибору. Ех, якби моя воля — примусив би їх у каменоломнях спину гнути до сорокового поту. Всіх, крім Таріки, звісно.
    — Ну, де мої монети? — хамовито вимагає Аг'юр, азартно потираючи долоні. — З дитинства мріяв стати таким багатим, щоб і чесатись самому не треба. Махнув слугам — і готово! Що тільки захочу — все роблять підтюпцем, наче їх у зад оса вжалила.
    Простую коридором. Головорізи слідують за мною, роздуваючи ніздрі від очікування багатої здобичі. Попереду видніються кілька дверей, які ведуть до внутрішніх приміщень. Десь там нас очікують неймовірні скарби. Та, мене більше цікавить і вабить вражаюча магія предків, яка створила все це. Холодок пробігає по спині, коли усвідомлюю — ми єдині, хто потрапив сюди за багато поколінь.
    За першими дверима, які розсуваються за крок переді мною — зала, що нагадує велику крамницю. На високих стелажах ряди коробок та пузатих глечиків всякої величини та забарвлення. У розбійників від кількості трофеїв розбігаються очі. Отаман першим кидається перевіряти їх вміст, вправно орудуючи кинджалом. Побратими хутко пруть услід за вожаком, відсовуючи ліктями один одного. Зі мною залишається лише Таріка.
    Приміщення швидко перетворюється на щось середнє між базаром та полем бою. Підлогу вкривають відірвані шматки пакувань та дивні речі, про застосування яких можна лише гадати. Вигуки невдоволення з кожним разом все гучніше лунають під високою білою стелею. Перекошені розчаруванням обличчя душогубців повертаються у мій бік. Серед пустелі вони не були настільки злими на мене, як зараз.
    — Де золото? — скрегоче зубами від праведного гніву одноокий шайтан.
    Ігнорую його запитання. Йду до наступних дверей. За ними — подібна кімната, але заповнена вже книгами. Сотні, тисячі в одному місці одразу — я і не підозрював, що їх може бути так багато. Крім них, на полицях лежать інші дивні предмети, від яких також віє давнім позабутим знанням.
    — Що за жарти, Фархате? — із тваринною люттю хрипить Аг'юр. — Мені потрібні скарби, а не цей вбогий непотріб. Веди до них, бо пожалкуєш, що на світ родився.
    Не подобається йому скарбниця, по вінця повна заповітного знання. Подавай йому гроші і більш нічого… Стає його шкода. Потім, і себе. Якщо брат Таріки не знайде нічого дорогоцінного — смерті мені не уникнути. А так кортить розібратись у всьому.
    
    
    В наступній кімнаті тамую зойк: мені стає по-справжньому лячно. Під стінами стоять кілька домовин із прозорого матеріалу, скрізь який добре видно покійників. Чарівним чином тління не торкається трупів. Якби не відсутність дихання — можна подумати, що вони міцно сплять. Їх зовнішність примушує насторожитись: худорляві, кволої статури люди, нагадують когось дуже знайомого. Дивні обличчя з невиразними надочними дугами та маленькими щелепами, відсутність на тілах шерстяного покриву…
    — От, виродки, — виривається в Аг'юра. Він вкрай настраханий видом колишніх всемогутніх володарів світу. — Добре, що ці покидьки вже всі виздихали!
    Ні! Далі терпіти одноокого шайтана не в моїх силах! Треба його зупинити, чого б це не коштувало. Хто, як не я, має заступитись за пам'ять предків? Інакше — він все тут зламає та сплюндрує. Піддаючись пориву, відважно скидаю з себе одяг, залишаючись лише в набедреній пов’язці. Стискаю долоні в кулаки і грізно суну на ворогів. Розбійники розгублено задкують, роззявивши роти від здивування, наче від покійника, що оживає.
    Справді, у мене більше спільного в зовнішності із мерцями у трунах, ніж з цими нікчемними людцями. Ось чому мене було впущено до склепу! Всі прикрощі життя проносяться перед внутрішнім зором. Все, чого раніше в собі соромився та мислив недоліком — постає в іншому світлі. Зринає розуміння: те, що ми вважаємо вадами в дійсності може виявитись нашими перевагами.
    — Ти, ти… — силиться щось сказати роз’ярений до нестями отаман. Його обличчя наливається багрянцем, рука з кинджалом тремтить, як у закоренілого п’яниці. Зненацька, він падає, мов підкошений. Організм Аг'юра не витримує гігантської дози ненависті і гине від надлишку власної отрути.
    — Це ви — виродки! Геть звідси, бо спалю всіх блискавками! І попелу не зостанеться! — летять нестримним буревієм мої слова, змітаючи з кімнати душогубців.
    Насправді, мені невідомо, як втілити ці погрози, але мого вигляду та обіцянок достатньою, аби нажахати безсовісних грабіжників.
    Таріка схиляється над братом. Скрушно хитає головою. Потім, підводиться. В її очах немає огиди чи страху переді мною. В них — полегкість та теж саме почуття зачудування, яке я бачив під час нашого знайомства.
    — Залишишся зі мною? — запитую я з погано прихованою надією.
    — Так, — згоджується вона і вперше за багато днів кволо посміхається. — Думаю, що навіть такому могутньому чарівнику, як ти, потрібна помічниця.
    
    ***
    
    Дуже нескоро, шляхом численних проб і помилок, я потроху навчаюсь користуватись хитромудрими речами, що наповнюють склеп. Тут струменить дивовижне джерело води та є багато харчів. А кращого прихистка від спеки — годі й шукати.
    Ще довше я вчуся читати. Найважче дається розуміння таких магічних слів, як «космос», «планета», «терраформація», «мутація», «деградація». У мене є надія, що як не я, то мої діти, чи внуки, зможуть до кінця розібратись у мудрій чародійній спадщині пращурів. Та, врятувавши цей світ, зуміють колись побачити над ним яскраві зорі.

  Время приёма: 12:09 22.01.2017