22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Ліандра Количество символов: 25128
Конкурс №41 (зима) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ad014 Таємниця відділу "Ґ"


    Коли керівник НДІ – високий сухуватий чоловічок із колючими очима – повідомив про те, що Ольгу переводять у відділ "Ґ", вона не знала, чому більше здивувалася: тому, що її переводять, чи тому, що в НДІ є відділ "Ґ".
    – А як же моє дослідження? – інформація про переведення ніяк не вкладалася в її голові. Хіба отак переводять? Без попередження, без можливості завершити роботу?
    – О, не турбуйтеся, – начальник склав вузькі губи у подобу посмішки, – ваше дослідження завершить Боровик. Інструкцію отримаєте на місці, – він протягнув Олі перепустку.
    Механічно взявши картку, Ольга ошелешено вийшла. Боровик? Але ж це її дослідження. Вона працювала над ним майже рік. Залишилися тільки фінальні акорди. Стільки сил і часу вкладено, а плоди прийде пожинати оця…
    Охоплена своїми думками, вона минула вестибюль і пройшла до ліфта із широкими стулками дверей. Мовчки протягнула пропуск охоронцеві. Той хмикнув і зміряв Олю недовірливим поглядом.
    – Ми будемо їхати, чи як? – виклично зиркнула тому в очі. Дівчина давно звикла до такого відношення, але щоразу воно болюче її ранило. У мікробіологічному відділі, де вона до сьогодні працювала, їй довелося досить довго доказувати, що її не за гарні очі взяли до НДІ. Тепер доведеться починати все спочатку.
    Охоронець викликав ліфт. Дівчина пройшла у відчинені двері і спантеличено вдивилася у панель керування. Що ще за відділ "Ґ"?
    – На якому це поверсі?
    Охоронець узяв її перепустку і провів по зчитувачу, а тоді натиснув три кнопки одночасно – двійку, п'ятірку й сімку, і миттю вискочив із ліфта, що зачинявся.
    Нічого собі. Оля відчула себе як у шпигунському фільмі. До чого така секретність?
    Ліфт рушив униз. Дівчина посміхнулася про себе. Підземні поверхи? Таки правда. А вона завжди скептично ставилася до тих, хто поширював ці чутки. Цікаво, що там досліджується? Таємно виготовляють ядерну зброю? Чи біологічну? Ледь не в центрі міста? Навряд. Хоча… Тоді зрозуміло для чого їм мікробіолог. Але чому вона? Може, навпаки, щоб відволікти її від чогось? Чи прибрати? Що, як вона наблизилася до якогось революційного відкриття, і її просто вирішили усунути. Опустять на сотні метрів під землю і ніколи не випустять.
    "Дурниці!" – відмітала Оля ці думки, але вони не залишали її. В уяві поставали моторошні підземелля з замученими тваринами, чи й не тільки тваринами.
    Із дзеркальної стіни ліфта на неї дивилася бліде обличчя із переляканими очима за скельцями окулярів. Щоб відволіктися вона прискіпливо оглянула – чи не вибилася із тугої зачіски хоч волосина, чи не загорнувся комірець строгої блузи, розгладила складочки на вузькій спідниці. Ольга докладала усіх зусиль, щоб її не сприймали як симпатичну пустоголову ляльку – спеціально зав'язувала коротке світле волосся у куций хвостик на потилиці, нечасто користувалася косметикою та носила окуляри зі звичайними скельцями, які, як їй здавалося, додавали солідності.
    Через цілу вічність наповнену переживаннями і страхами ліфт зупинився.
    З ліфта Ольга вийшла у невеличке приміщення з сірими бетонними стінами та з написом "Відділ "Ґ" на єдиних дверях. Дівчина піднесла пропуск до зчитувача.
    Углибині стіни задвигтіло, двері відкотилися, впускаючи у довгий світлий коридор з великими міжкімнатними вікнами. Деякі були зашторені жалюзями, а інші викривали нутрощі лабораторій. У Олі розбігалися очі від засилля найсучаснішого обладнання від ДНК-ампліфікаторів та аналізаторів, до рядочків пробірок та мікротитрувальних планшетів і мікропіпеток.
    Попід стінами виблискували металевими боками витяжні шафи, ламінарні бокси та холодильники. В центрі кімнат витіюватими ієрогліфами перепліталися ряди столів. На них у робочому безладі поруч із комп'ютерними терміналами тулилися різноманітні прилади. Очі зупинялися на знайомих обрисах термостатів, міксерів та систем культивування. На одному зі столів вона навіть помітила резервуари біореакторів та ферментерів. За нещільно прикритим вікном вгадувався силует трансмісійного електронного мікроскопу та супутнього обладнання. Щоб тут не вивчалося – дослідження проводяться ґрунтовні та добре фінансуються.
    Дослідники у лабораторних халатах кидали на неї прохолодні погляди з малесенькою іскоркою інтересу, а тоді знову поверталися до роботи.
    Гул ламп денного світла, голоси працівників та звуки лабораторій зливалися у єдиний робочий гомін.
    – Новенька? – до неї підскочив симпатичний молодий чоловік у заплямованому халаті. – А я Костя. Іди за мною!
    Він поспішив по коридору, навіть не обернувшись, щоб переконатися, чи дівчина слідує за ним.
    Проминувши кілька дверей, провідник нарешті зупинився і розмашисто штовхнув двері плечем.
    – Зустрічайте поповнення!
    Оля рішуче видихнула і зайшла слідом. Лабораторія мало чим відрізнялася від тих, що вона бачила за склом у сусідніх кімнатах. Лабіринти столів із нагромадженим обладнанням і паперами. На кількох столах купчився немитий лабораторний посуд. Майже вся протилежна стіна зашторена широкими жалюзями. Збоку від них розташувалися ще одні двері. Двоє чоловіків за столами тільки підняли погляд на Ольгу. Ще один, невисокий, з буйною, зачесаною доверху чуприною поспішив їй назустріч. Чистий халат, трохи зім'ятий на рукавах, обтягував невеличке пузце, крізь бліду шкіру гладко виголеного підборіддя просвічувала майбутня щетина.
    "Василь Вікторович Фещук, науковий керівник НДЛ" – прочитала Оля на бейджику.
    Чоловік невдоволено зміряв Олю з голови до ніг. Явно, що очікував побачити дещо інше.
    – Чи не занадто ви молода і гарна для подібної роботи? – пробурмотав ніби сам до себе.
    Оля закипіла від обурення, щоки розпашілися, а долоні стиснулися в кулаки.
    – Ну-ну, любонько, полегше.
    За спиною начальника новий знайомий у халаті із плямами показав їй великий палець. Оля вимушено посміхнулася. Нічого позитивного вона поки що не бачила.
    – Ось що любонько, – сказав начальник цілком миролюбиво, але його блідо сірі очиці уважно стежили за реакцією Олі, – ви поки часу не гайте. Хлопці у нас трохи нечупари, – він повернувся до столу біля мийки, вщерть заставленого брудними колбами, пробірками та ретортами, чашками Петрі й іншими посудинами, – тож наведіть тут лад.
    – Але, – щоки Олі запалали. Нічого собі дослідницька робота!
    – Сподіваюся, це вам під силу? – очі Василя Вікторовича дивилися вичікувально, мовби підштовхуючи обуритися, відмовитися. – Мені завжди здавалося, що мити посуд істинно жіноча справа. А я поки сходжу до начальства, розберуся із деяким непорозумінням.
    Дівчина не одразу зрозуміла, що під "непорозумінням" він має на увазі її.
    – Ну, мікроскопом теж можна і горіхи колоти, – Оля демонстративно розвернулася до мийки і взялася до роботи.
    Шеф хмикнув за її спиною; важкі кроки та скрип дверей підказали, що він вийшов.
    
    – Ти на Вікторовича не злись, – Костя поставив на стіл поруч із Олею ще купку посуду. – Він у нас хороший. Начальство його трохи взуло, от він і незадоволений. А ще він у нас страшенно не любить жінок.
    – Я помітила, – буркнула непривітно. А тоді додала вже стриманіше: – Оля!
    Все таки він не винен, що у керівника такі заскоки. А ще була вдячна, хлопець не сприйняв її вороже, а підійшов поговорити.
    Костя швиденько познайомив її з іншими – Аркадієм – невисоким лисим дядечком з борідкою і цигаркою за вухом, та Ярославом Максимовичем – сухеньким сивим дідусем.
    – І що ви тут вивчаєте?
    – О, – Костя красномовно підняв палець догори, – то велика державна таємниця, – він глипнув на зашторену стіну.
    – Що там?
    – Я не можу тобі сказати? – хлопець притишив голос.
    – А як же я маю працювати?
    – Як треба буде, шеф сам тобі усе розповість. Вікторович усіх співробітниць з лабораторії або сплавив, або вижив. Шкода, якщо ти в нас не затримаєшся. Ти гарна.
    Оля посміхнулася у відповідь на незграбний комплімент, проковтнувши різкість, що зазвичай зривалися у подібних випадках.
    Хлопці зібралися на обід, а Оля вирішила залишитися.
    – Я ще трохи домию, – пояснила вона, стараючись не видати себе поглядом, що мов намагнічений раз по раз повертався до стіни, схованої за жалюзями.
    – Правильно. Вікторович любить старанних, – Костя підморгнув їй і вислизнув услід за колегами.
    Впевнившись, що кроки в коридорі стихли, Ольга поспішила до стіни. Відхилила запону. Схоже, що вся стіна скляна. А за нею у рідині погойдувалися якісь водорості. Точніше розгледіти не вдавалося, надто мало світла. Що ж там таке?
    Дівчина прислухалася до звуків у коридорі і усміхнулася. Що ж це вона? Хіба адекватний працівник пропустить обідню перерву? Вона сміливіше відгорнула жалюзі і перелякано скрикнула.
    За прозорим товстим склом велетенського акваріума колихалися буруваті водорості, схожі на товсті відростки. Вони погойдувалися у воді, зміїлися у різні боки. Та ось поміж дивних тонких пагонів Оля розгледіла великий панцер із безліччю наростів і воронкоподібних отворів. Саме з його нижньої частини й відходили щупальця, які дівчина спершу прийняла за водорості.
    
    Вхідні двері розчинилися, і Костя із колегами посміюючись ввалилися в лабораторію.
    – Я ж казав, що вона одразу ж загляне, – самовдоволено мовив Костя, – витрясайте кишені!
    Аркадій та Ярослав Максимович докірливо глянули на Ольгу.
    – Що це? – все таки допитливість переважила бажання образитись.
    – А-а-а, це? – буденно та трохи із насмішкою проговорив Аркадій. – Це позаземна цивілізація. Інопланетянин одним словом.
    Ольга застигла.
    – Це що, розіграш? Новеньких так розігруєте? Дуже винахідливо.
    – От нема нам що робити, як з вами в ігри гратися, – до кімнати зайшов Василь Вікторович, сердито глипнув спершу на чоловіків, а тоді на Олю. І додав невдоволено: – Працюватимеш поки тут.
    Костя знову підняв великий палець.
    – Принаймні вона не втратила свідомість, як деякі, – Аркадій поправив цигарку за вухом і кинув погляд на Костянтина.
    – То це справді прибулець? – Оля не змогла повірити тому, що почула. – Але як, звідки?
    – Ну, поки контакт встановити не вдалося, – реготнув Костя. – Кілька місяців тому привезли якусь штуковину і його звідти дістали. Один пастух з Рівненщини подзвонив у МЧС і заявив, що за їхнім селом прямісінько на пасовиську НЛО впало.
    – І йому повірили?
    – Повірили чи не повірили, а перевіряти зобов'язані, – здається Костя тільки-но помітив плями на халаті і заходився їх відтирати. – Поки пастух збирав наляканих корів, НЛО і слід простиг – наші постаралися. Спецвідділ! Тепер техніки, що поверхом вище, у мене там товариш працює, з тарілкою розбираються. – Костя стишив голос, – Велика, зараза, я сам бачив. Юрась мене провів тихенько. Тільки тс-с-с! А ми от оце досліджуємо. До цього колупалися у заморожених напівгнилих рештках, а тут живий-живісінький.
    – Але ж це негуманно! Це жива істота, до того ж розумна, як так можна?
     – А ми що? – знизав плечами Костя. – Ми люди маленькі. Якщо не ми, то хтось інший. Та й цікаво ж. Шкода тільки, що воно неконтактне зовсім. Тут різні експериментатори намагаються до нього достукатися і звуковими хвилями, і світловими; приходили математики зі своїми заморочками, психологи цілий консиліум влаштували, навіть екстрасенс один був.
     – А воно що?
     – Нічого. Немов води в рот набрало.
     – Мабуть, думає, що ми дикуни якісь, з нашими методами, – Оля ніяк не могла повірити у те, що чує.
     – Часом мені здається, що воно взагалі не думає. Може, травмувалося коли тарілка гепнулася? Бо апарат суттєво розбився. Або це "Білка-Стрілка" на інопланетний манер. Посадили інопланетяни якогось звірка у тарілку і ф'ю-у-уть! До нас запулили. А тепер потішаються з наших спроб з ним домовитися.
    
    Прибулець манив Ольгу. Зі свого місця дівчина часто спостерігала за ним, намагаючись зрозуміти, що він таке. Створіння було апатичне і тільки погойдувалося в якомусь своєму ритмі. Вода в акваріумі була насичена сірководнем та іншими мінеральними речовинами. Саме у ній істота плавала всередині свого корабля. Ярослав Максимович, що пропрацював найдовше у цій лабораторії, знав не найкращі її часи, розповідав, що довелося працювати дуже і дуже швидко, щоб прибулець не загинув: визначити склад і відтворити рідину для акваріума.
    Потайки від колег дівчина почала вести щоденник зі спостереженнями за прибульцем. Вона записувала усе, що дізнавалася про нього, свої думки та здогадки.
     Пучки водоростей насправді виявилися його плавниками чи щупальцями. Часом із отворів на панцері висувалися тонесенькі павутинки, мов очка у равликів. Оля була зачудована. Це ж який прорив. Стільки років людство б'ється у пошуках інших розумних світів і ось нарешті те, чого так хотіли і так боялися люди, трапилося. Та хіба так бачився людству контакт із іншими?
     Страшно було уявити себе на його місці. він, напевно, вважає нас чудовиськами – потворними і жорстокими. Щоразу, як у нього брали зразки тканин для експериментів чи досліджень Оля відвертала погляд. Це здавалося неправильним. Він же повинен усвідомлювати, що з ним відбувається? Невже не прагне порозумітися? Чи і справді має нас за примітивних дикунів?
     Іноді, коли залишалася на самоті, в обідню пору чи під час чергового "перекуру", підходила близько-близько до скла і вдивлялася у висувні вічка, подумки проговорюючи до нього.
     – Ти не подумай ми не варвари, не чудовиська. Ми розуміємо прекрасне, ми вміємо любити і співчувати. Просто вони дуже бояться, що ти можеш виявитися небезпечним. Ми боїмося всього, чого не розуміємо. Якщо ти мене чуєш і розумієш, то спробуй якось відреагувати на них. Коли ми зрозуміємо тебе – перестанемо боятися. Я на це дуже сподіваюся.
     Однак, вдивляючись у переплетення щупалець та похитування вічок, Оля не бачила ні натяку на розуміння.
    Одного разу дівчина вирішила залишитися на ніч. Поспостерігати за істотою в іншу пору доби, за відсутності людей та різноманітних шумів від обладнання. Може він настільки чутливий, що просто оглушений чи засліплений такою кількістю звуків та образів.
    Ольга залишила невеличку настільну лампу, щоб було зручно записувати. Та навіть і вночі у його поведінці нічого не змінилося.
    
    Розчарована, Оля примостилася на зсунутих докупи стільцях і вмостилася спати.
    Їй наснився дивний сон. Вона все так же залишалася у лабораторії, а прибулець за склом акваріума. Істоту оточувало білясте сяйво, що тягнулося до неї. Вічка на гнучких ніжках хиталися, щупальця спліталися між собою у дивовижні візерунки. Олі здавалося, що він намагається їй щось сказати, але нічого не змогла зрозуміти.
    Прокинувшись, дівчина здивувалася можливостям своєї фантазії. Це ж як треба перейматися цією істотою, щоб бачити її навіть у сні.
    Відтоді прибулець її снився мало не щодня. Біле сяйво огортало Олю і оберталося досить реалістичними картинами. Дівчина опускалася у підводні міста, витесані у велетенських коралових рифах, спостерігала за життям подібних до прибульця істот. Як тільки в її розумі виникало питання, уява одразу ж малювала відповідь.
    
    – Не можу на нього дивитися, – сказала якось вона Кості, – воно мені вже снитися почало.
    Костя засміявся.
    – А може воно з тобою так спілкується? Через сон. Кажуть у сні свідомість людини більш відкрита і менш засмічена сторонніми думками.
    Оля засміялася у відповідь, але дурнуватий жарт не йшов у неї з голови. А що як і справді? Вона проаналізувала деякі образи. Частина із них були досить незвичними, щоб належати її уяві. Не хотілося займатися самообманом, але і можливість спілкування у сні не слід було відкидати.
    
    Життя Олі змінилося. Вона відчувала себе на межі грандіозного відкриття. Ретельно замальовувала та записувала усе, що їй показував у сні Тшаах (так воная його прозвала. Часом, вона сумнівалася у власній адекватності. Але образи, що вимальовувалися у її свідомості були такими неймовірними, що просто не могли бути виплодом її фантазії. Не досипаючи, не доїдаючи, Оля витала у хмарах майбутньої слави. Що може бути видатнішим, ніж встановлення контакту із інопланетною формою життя. Весь світ знатиме її ім'я. Василь Вікторович подавиться черговим жартом про роль жінки. Боровик вирве усі свої патли від заздрощів. Батько визнає, що помилявся стосовно неї. Знайомі нарешті зрозуміють, яка вона талановита. Уява малювала картини майбутніх почестей: президент тисне їй руку і присуджує довічну пенсію, їй вручають Нобелівську премію, вона виступає на всесвітньому конгресі перед найкращими умами Землі. Вони схвально кивають сивими головами і не зводять із неї захоплених поглядів. Газети рясніють заголовками: "Молодий талант із Черкащини", "Наймолодший професор", "Українка встановила контакт із прибульцем"…
    Все більше Ольга переконувалася, що це не просто сни. Щодня дівчина не могла дочекатися ночі, поспішаючи на зустріч із дивом.
    Одного разу замість картинок фантастичного світу перед внутрішнім зором Олі вималювалося обличчя із сумним виразом.
    "Ти сумуєш за домом", – здогадалася вона.
    Обличчя розтануло і на його місці з'явився образ рожево-золотистого коралу з великими порами. Оля немов пливла у блакитнуватому тумані, наблизилася до одного із великих отворів. З попередніх снів вона вже знала, що це вхід. Всередині плескалося світло, що проникало через малі пори у стінах… кімнати? коралової печери?
    "Це твій дім? Тут дуже гарно і затишно," – Оля постаралася передати захоплення і ніжний щем, що охоплювали її.
    Нелюдська туга просочувалася в неї. Як же йому тут одиноко і некомфортно. Як би ж Оля могла чимось допомогти.
    Враз із сяйва зіткався образ кімнати-акваріума. Оля побачила себе, що висипала до акваріуму щось із невеличкого пакетика. Рідина злегка зафарбувалася в рожеве, щупальця прибульця обвисли, а вічка втягнулися у щілини, і він завмер. Натомість з отворів виділилося яскраве сяйво і здійнялося вгору. Воно злітало все вище і вище, до зірок, минало цілі галактики, аж поки не зупинилося над однією із планет і почало опускатися. Спершу Оля не бачила нічого, окрім величезного океану, а потім упізнала бачені раніше у снах чудернацькі підводні міста, чужу, незвичну рослинність і безліч, схожих на прибульця істот. Сяйво опустилося на один із "будинків" і пройшло крізь стіну. Там похитувалося тіло прибульця. Звідкись Оля знала, що це той самий. Сяйво увійшло в отвори на його панцирі. Створіння заворушилося і ожило.
    "Ти хочеш, щоб я це зробила? Ти повернешся додому? Але я не знаю, що робити," – розгублено подумала вона.
    
    Оля відчувала себе як у дитинстві. Розпізнавання кожної речовини та необхідної кількості було схоже на розгадування мудрованого ребусу. Система понять прибульця не те, що кардинально відрізнялася від людської, а навіть будувалася за іншими принципами.
    Вдень Оля посилено працювала, щоб не викликати нарікань. Навіть перестала сперечатися із Василем Вікторовичем, коли він в'їдливо піджартовував про жіноче призначення. А вночі засядала над книгами, намагаючись розібратися із даними, отриманими від прибульця. Їй було б значно простіше, якби він давав образи молекул. Та сама вона не могла сконцентруватися на одному образі і донести до нього, що вона має на увазі.
    Тшаах показував речовини через їхні властивості та через реакції з іншими речовинами. Але часто розшифровувати доводилося обидві речовини, тому справа посувалася досить повільно.
    Згодом вони із ним виробили свою систему. Відштовхуючись від простих речовин, Оля змогла розпізнати значну частину періодичної таблиці елементів. А далі справа пішла легше.
    Необхідні інгредієнти брала у лабораторії. Намагаючись не викликати підозр, навмисно зіпсувала кілька зразків, щоб списати зниклі речовини. І ось нарешті усе було готове. Дівчина мала на руках суміш, яка допоможе Тшааху повернутися у своє тіло.
    
    Все мало вирішитися сьогодні. Оля час від часу сягала у кишеню халата, перевіряючи, чи не загубила бува пакетик із приготовленою сумішшю. Їй здавалося, що відстовбурчена кишеня привертала увагу колег.
    Костя, проходячи повз, прошепотів:
    – Не пались.
    Оля заклякла від страху. Він усе знає. Серце шалено стукотіло – Оля помітила як в такт із серцебиттям підстрибує на грудях блузка.
    – Не бійсь, – Костя посміхнувся, – не здам. Сам кілька разів виносив деякі інгредієнти. Тільки тс-с-с, – він демонстративно приклав палець до губ і голосно засміявся, мов із якогось жарту. Ольга стримано захихотіла, підіграючи йому. Від душі відлягло. Подумати тільки, він вирішив, що вона краде реактиви! Але хай краще так.
    Оля усе ще не була впевнена, що чинить правильно. Чи може вона приховати, що знайшла спосіб контакту із прибульцем? Чи має право утаїти це від усього людства? Можливо їй і не повірять. Але кілька місяців тому, вона сама в прибульців не вірила. Якщо хтось її упіймає, то у кращому разі її звільнять. Про те, що буде у гіршому випадку думати зовсім не хотілося. Душа рвалася на клапті. Це був чудовий шанс, та можливість, про яку вона мріяла усе життя. Слава. Та що там слава? Це відкриття потягнуло б на нобелівку! Вона б утерла носа всім. Колегам, що вважали її капризною татовою донечкою, якій закортіло погратися у вченого; батькові, що називав її заняття пустою тратою часу; знайомим, для яких вона була лише пустоголовою симпатичною лялечкою; і собі, що вона дійсно чогось варта сама собою. Від цього її відділяв лише крок. Варто тільки натякнути і вона матиме все. Можна навіть буде домогтися належних умов дотримання для інопланетного гостя. Переведення нагору, до сонця, великий басейн, із життєдайним бульйоном, все, що йому необхідне. Але тоді його ніколи не відпустять додому. Олі важко було уявити себе на місці прибульця. Оточений незрозумілими, на його погляд потворними істотами, без можливості побачитися з рідними – він повинен бути дуже нещасний. Не дивно, що він такий апатичний.
    – Обідатимеш? – Костя вирвав її із суперечливих роздумів.
    – Ні, я ще трошки попрацюю, – Оля постаралася не видати голосом своє хвилювання.
    Колеги пішли, простукотіли їхні кроки в коридорі, поволі віддалився гомін голосів. Стало майже тихо. Подзенькувала мийка для лабораторного посуду і в куточку гуділа витяжна шафа.
    Ольга витягла пакетик із кишені і нерішуче завмерла перед дверима.
    Протягнулася до ручки.
    З коридору залопотіли кроки, вхідні двері розмашне відчинилися. Оля зіщулилася. Ну все!
    – Ти чого тремтиш? Я от тобі бутербродів приніс, а то геть охлянеш.
    Костя! Оля істерично захихотіла. Сміялася і не змогла зупинитися. Здавлений сміх перетворився на регіт, а тоді на ридання. Підкосилися ноги.
    Костя впустив бутерброди і кинувся її ловити.
    – Олю! Олю! – він поплескав її по щоках, посадив на стілець. – Я зараз… допомогу…
    – Ні, стій! – Оля трохи заспокоїлася. Принаймні перестала сміятися. – Чекай!
    Дівчина витерла сльози і подивилася на чоловіка, що присів поруч.
    – Мені треба твоя порада. Як ти думаєш чи можна відмовитися від мрії усього твого життя, заради блага когось іншого? Тільки серйозно. Без оцих твоїх жартиків.
    – Олю, ти чого? – Костя стурбовано зазирав їй у очі. – Ти що задумала?
    – Можливо, зруйнувати свою кар'єру, – вона піднесла на долоні пакетик. – Якщо оце висипати в акваріум, Тшаах повернеться додому.
    – Тшаах?
    – Не питай. Можеш не вірити, але він дійсно у снах зі мною спілкувався. Знаю, це звучить не зовсім нормально. Він дуже хоче повернутися додому. Насправді, це штучне тіло, в яке переноситься свідомість. Так безпечніше літати. І він не може запустити механізм повернення без деяких речовин, – Оля випалила все на одному подиху.
    – І ти їх підготувала для нього?
    Дівчина кивнула. Вона вичікувально дивилася на Костю, бажаючи, щоб він прийняв рішення за неї.
    – Тобто ти вирішила його відпустити? – Костя задумливо вертів пакетик в руках.
    – Я не знаю.
    – Тоді ти маєш поквапитися, обід скоро закінчиться.
    – Але я не впевнена… як правильно…
    – А як ти відчуваєш?
    Оля раптом підскочила зі стільця, чмокнула Костю в щоку і швидко пірнула за двері кімнати-акваріума. Як все просто. Прислухатися до своїх відчуттів. Не до того, що скаже батько, чи знайомі, не до того, що твердить їй власне его.
    Вона притиснулася чолом до товстої прозорої стінки, потягнулася подумки до… друга? А чом би і ні?
    "Я допоможу тобі. Не тримай на нас зла. Не суди про всіх за декількома. Ми не злі."
    У її свідомості розквіт образ – Тшаах сяяв – посміхався? А потім вона ніби з космосу дивилася на земну кулю і водночас бачила на ній усіх людей. Це здавалося неймовірним і неможливим. Оля навіть розрізнила себе, що стояла у кімнаті-акваріумі. І враз образ Землі і людства перетворився на немовля згорнене в материнській утробі.
    – Я зрозуміла, – прошепотіла Оля, витираючи сльози. – Ми ще такі юні. Прощавай.
    Дівчина відсунула заслін невеличкого отвору в стінці акваріума і висипала суміш. Нічого не змінилося, але вона знала, що щось почало відбуватися.
    Зачинивши заслінку, Оля повернулася в лабораторію. Її оглушили звуки кроків і розмов у коридорі. Костя зненацька накинувся на неї, притиснув до дверей кімнати-акваріума і заходився цілувати. Оля спробувала відпихнути його. Та він прошипів їй:
    – Тс-с-с, не пались.
    – А що це у нас тут відбувається? – Аркадій застиг у дверях.
    Оля відсахнулася від Кості. Руки її тремтіли, серце калатало, горло стискало від переляку. Добре все-таки Костя придумав із поцілунком.
    
    Вранці прибульця знайшли мертвим.
    – Чим це ви тут займалися, – підсміювався Аркадій, – що воно здохло? Та ще й нагадило, – він проглянув аналізи рідини із акваріума.
    – Та воно вже давно на ладан дихало, – не зморгнувши оком парирував Костя.
    Оля збентежено посміхалася, як належало посміхатися молодій дівчині, яку застали в компрометуючій ситуації. Вона була впевнена, що вчинила правильно. Та і завдяки Кості ніхто її не запідозрив. Хороший усе таки хлопець. І цілується гарно.

  Время приёма: 11:39 22.01.2017