 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
1
До пори – до часу, не змовляючись, ми з Джастіном не згадували про втрачений вантаж. Напарник, мабуть, все ще ображався на мене. Що вдієш, навіть у ХХVI столітті емоційність все ще притаманна людям. При чому – емоційність надмірна, і особливо – в старших за званням чи посадою стосовно молодших. Ось і я, не втримався, звинуватив колегу в непрофесіоналізмі (це в перекладі на літературну мову, насправді – було вжито значно перченіші вирази). Але, з іншого боку, піди – розрахуй траєкторію посадки вантажного модуля на поверхню Сета, коли напрям вітру постійно змінюється. Сет – четверта планета Тау Кита. І у нас з Джасом контракт з Галактичною геологічною корпорацією на вивчення її надр. Особливістю цього, як в нас кажуть, об’єкту є постійні піщано-пилові бурі. Через них планета отримала колись свою назву – на честь древньоєгипетського бога піщаних бур (а на додачу ще багатьох нехороших речей: руйнування, зла та війни). Проте виявилося, що на високогірних плато хоч і вітряно – але піску нема і умови прийнятні для висадки нас – геологів.
Взагалі, не часто нам доводиться планети досліджувати, здебільшого трапляється всілякий дріб’язок: астероїди, комети, якщо пощастить – супутники. А цього разу нам не просто підфартило, а підфартило дуже й дуже! Ціла планета! Але в цьому є і свої мінуси, наприклад: інші вимоги до спорядження та й силу тяжіння ще ніхто не скасовував. А тут ще й планета з короткою добою. Недолюблюю я їх. Наш організм ніяк не пристосований до такого екстриму. Тільки щось зібрався робити – уже пора вечеряти. Тільки повечеряв – ліг подрімати – вставай – йди працюй. Але, як то кажуть: планети не вибирають.
Мабуть, те що ми з Джасом геологи – одна з причин втрати вантажу. Нема у нас навичок віртуозного пілотування. Звісно, можна було б найняти пілота – але це дороге задоволення. Чесно кажучи, згідно з контрактом, нас тут аж шість чоловік, а насправді двоє. Економимо – щоб більше до кишені покласти. Можливо, це не навіть і надмірна економія – варто було взяти третього. Порадимося – можливо, наступного разу візьмемо студента. Студент із задоволенням за двох працюватиме, можна домовитися навіть щоб без зарплатні, за їжу та досвід працював. Але все це буде ще дуже не швидко: на Сеті роботи залишилося почати і закінчити, шлях звідси до місць де можна тратити гроші теж неблизький, та й грошей, сподіваюся, нам із Джасом вистачить не на одну ніч.
Існує декілька причин, чому так шкода той вантаж. Там і обладнання, без якого і необхідний перелік досліджень не виконати та й банальні запаси їжі-води-кисню – які ніколи зайвими не бувають. Шкода обладнання – воно нас має ще довго годувати. Якщо ж лишити все як є, то де взяти гроші на купівлю нового комплекту? Не менш важливо, що до вантажу я поклав п’ять літрів віскі. Як відомо, без віскі жодні геологічні дослідження не проводяться. Так що отака от халепа. Спитаєте – чому ми не застрахували вантаж? А що з того, що застрахували – це тільки в старих добрих казках страховики виплачують компенсації, а сьогодні спробуй доведи їм – що ти не навмисно це скоїв.
Ото ж, деякий час після того, як ми зробили все, що можна було зробити без вантажу (отаборилися та сяк-так вивчили плато), – ми про нього не згадували. Навіщо роздмухувати конфлікт? Ще й на самому початку експедиції. Але шила в мішку не втаїти – серйозна розмова назрівала. І от, коли стало зрозуміло що ані золотих чи платинових самородків, ані діамантових гірок довкола нема, за вечерею – Джастін не втримався:
– Командоре, – напарник частенько так до мене звертався, і я цьому не особливо противився, – що будемо робити? На мою думку, треба йти.
– Це небезпечно, м’яко кажучи.
- Я сам піду, скільки там того шляху? Двадцять кілометрів? Дрібниця! Древні із допотопним оснащенням полюси підкорювали, тисячі кілометрів по кризі долаючи. А ми що – навіть не спробуємо? Ще й зразків ґрунту наберу дорогою.
– Двадцять кілометрів крізь піщану бурю, яка ніколи не вщухає. Крім того, плюс спуск п’ять кілометрів до підніжжя плоскогір’я. Підемо разом.
– Але ж це суперечить інструкції.
– Відколи це геологи працюють за інструкціями? Та не так уже й безглуздо йти вдвох, в деяких ситуаціях це матиме переваги.
– Я уже все продумав, підженемо всюдихід до краю, розкладемо бурову вежу горизонтально і так спустимося. Так і платформу витягуватимемо. Линву виготовимо на 3Д-принтері. Я вже порахував, якої товщини вона повинна бути, щоб отримати 20-кілометрову бухту прийнятної маси.
Відзначу – 3Д-принтер дуже цінна штука. Шкода, що геологічне спорядження вона друкувати не вміє. Добре, що його у вантаж не поклали, а взяли з собою.
Що робити? Йти чи не йти? Якісь гамлетівські питання. Врешті, шукати пригоди на свою п’яту точку в людей в крові, а можливо – в генах. Інакше, навіщо ентузіасти ризикуючи життям підкорювали непристуані гірські вершини, перепливали океани? За чим люди полетіли в космос? Тому в Джасовому бажанні спуститися з плато вниз нема нічого дивного. Отже – йдемо!
2
План наш був простим: спуститися вниз, взявши з собою линву. Дійти по линві до вантажу, відкопати чи відремонтувати ходову частину платформи та повернутися на ній до підніжжя плато. Далі – підняти нагору або всю платформу, або вантаж частинами.
Спуск пройшов, на диво, без пригод. Дався взнаки університетський вишкіл скелелаза. Хоча я вниз старався не дивитися. Приблизно метрів за 50 до розрахункової відмітки ми занурилися у бурю. І тут теж, я сподівався, що буде гірше – але чи то справді буря була не така вже й сильна, чи то давалася взнаки близькість до скелі – але окрім практично нульової видимості нічого надзвичайного не спостерігалося.
Щоб зекономити час і кисень, ми вирішили не лягати спати. Врешті, сучасні транквілізатори дозволяють не спати 72 години. То чому б не скористатися такою опцією. За нашими розрахунками цього більш ніж достатньо щоб здолати необхідних 40 км.
Отже, спустившись, ми міцно прив’язали обидві линви – і ту на якій спускалися і ту яка мала виконати роль нитки Аріадни, до здоровенної брили та, трохи відпочивши, рушили в дорогу
Щоб не загубитися, я пристебнувся до линви карабіном, а Джастін кількаметровим тросом пристебнувся до мене. Якби не погана видимість, то сторонній спостерігач мав би, мабуть, з чого посміятися. Не зважаючи на те, що ми спускалися хоч і по незначному схилу вниз, візок доводилося тягнути, оскільки колеса стрягли в піску.
– А що буде, коли доведеться повертатися під гору? – подумки спитав себе кожен з нас.
Коротко кажучи, ми просувалися значно повільніше аніж в найпесимістичніших прогнозах. За перші чотири години ми здолали тільки п’ять кілометрів. Зробили зупинку, щоб відхекатися. Давалися взнаки не тільки тутешні півтора g, але й те, що час від часу доводилося обходити більші чи менші каміння та брили. Як не дивно, піщана буря не особливо дошкуляла. Вітер був боковий, середньої швидкості – з ніг не збивав.
– Якщо за 50 годин не дійдемо, то будемо повертатися.
– Але ж у вантажі, є кисень, - спробував заперечити Джастін.
– Хто знає в якому стані і вантаж і кисень, те що ми отримуємо сигнал – не дає жодної гарантії, – заперечив я. – Буде зовсім безглуздо померти від нестачі кисню.
– Як завжди, командоре, з вами не посперечаєшся, – погодився Джас.
3
Ми помітили їх, чи може насправді, - це вони помітили нас приблизно посеред дороги. Деякий час я нічого Джастіну не казав, сподіваючись, що він сам побачить. Але той, по сторонах не витріщався, а йшов дивлячись під ноги, що було, слід визнати, неймовірно розумно. Врешті, я не втримався:
– Джасе, ти їх бачиш?
– Кого?
– Оці темні чи то згустки чи то вихори, що нас супроводжують.
– Які згустки – буря як буря. Ймовірно, побічна дія транквілізаторів та банальна втома, - заспокоїв мене напарник. – Можемо зробити додаткову зупинку.
– А ти придивися, - он три штуки зліва і дві позаду, метра три заввишки, – я махнув рукою у напрямку незрозумілих об’єктів. Ті знаходилися на межі видимості – всього лиш метрах в чотирьох-п’яти від нас.
Деякий час Джастін не відповідав. Була б можливість, він би, напевно, спробував ущипнути себе – та в скафандрі це не так легко.
– Командоре, якщо ви хотіли мене налякати, то вам це вдалося, – тремтячим голосом врешті відповів він. Давайте повертатися, поки не пізно.
– Ні, Джасе, я вважаю, що повертатися нема сенсу. Якщо б вони хотіли нам перешкодити, то якось би це давно зробили. Крім того, до вантажу зараз значно ближче аніж до стіни. Коли дійдемо, можна спробувати заховатися у капсулі.
– Коли дійдемо… А коли не дійдемо? Командоре, мені страшно, що це за тварюки? Що їм потрібно?
– Так Джасе, не таким людство уявляло собі перший контакт з позаземними істотами.
– Не бачу нічого смішного. Ви як хочете, а я повертаюся.
– Стій Джасе, бо матимеш справу не з ними, а зі мною. І хто знає, хто з нас небезпечніший? Дивись під ноги – і крокуй. Врешті, це була твоя ідея спускатися до вантажу.
Кілька секунд провагавшись, Джас рушив за мною.
– Що це за істоти, командоре? Який в них, так би мовити, принцип дії.
– Здається я знаю, Джасе.
– І що воно таке?
– Це душі невдах-геологів, які все життя тинялися по галактиці, та так нічого і не відкрили.
- Я думав, у вас якась серйозна версія.
- Ми ж геологи, Джасе, – це не наша компетенція. Якби то були якісь скам’янілості, ми б вмить їх секрет розкусили.
4
Не багато ні мало, а через 34 години, ми добралися до платформи. Останні кілька кілометрів йшли дещо швидше. І справа не тільки в тому, що нас підганяв страх, але банально перестали траплятися каменюки, які доводилося обходити. Та й візок з линвою та припасами ставав дедалі легшим.
Довкола платформи юрмилися все ті ж істоти-вихори. При нашому наближенні вони розступилися. Платформа, була ніби на заказ, по дах закопана в пісок.
– От що таке не щастить і як з цим боротися? – вилаявся Джас.
– Ефект болота. Пісок поглинає платформу під дією її ваги та різнонаправлених поривів вітру, які ніби її розгойдують.
– Чому ж ми не подумали про такий варіант, командоре?
– Тому що ми геологи, думання не наш козир.
Для годиться, ми з Джасом спробували відкопати платформу, але це був Сізіфів труд. Поки ми очищували один бік, інший одразу замітало. Зрозумівши марність своєї затії, ми завантажили свій візок навіть не щонайцінніше з вантажу, а те що легше було дістати і рушили в безславну зворотну подорож.
Здавалося, транквілізатори перестали на нас діяти – оскільки на момент досягнення підніжжя плато, ми ледь трималися на ногах. З останніх сил прив’язавши візок та себе до вертикальної линви двоє невдах розпочали підйом.
Говорити не було ані сил, ані бажання. Невдовзі, після тривалої напівтемряви нас засліпило світло. Кілька хвилин ми звикали до нього.
- Командоре, дивіться – там щось суне в наш бік.
З боку нашого загубленого вантажу, над суцільною коричневою ковдрою буревію, до нас рухався гігантський вихор.
- Піднімаймося швидше! Можливо, це за нами.
Тільки опинившись значно вище буревію, ми вирішили сповільнити підйом. Тим часом, вихори добрався до підніжжя плато після чого зник-розчинився ніби його й не було. Ми ж і не думали зупиняти підйом. Раптом, Джас закричав:
– Командоре, там наша платформа! Там наш вантаж!
– Де? – запитав я, але тієї ж миті і сам побачив: внизу під нами буревій ніби розступився показуючи нашу платформу з вантажем.
– Вони мабуть знають, що ми геологи, Джасе?
– Звідки?
– Вантаж вивчили.
– Тобто?
– Вони показали нам платформу, бо інакше ми б ніколи не здогадалися ще раз спуститися. Ось що я маю на увазі.
– А може це пастка?
– Як би вони хотіли нам зробити щось погане мені здається, вони б давно це зробили.
– А чому вони не піднімуть тоді платформу нагору?
– Душі геологів-невдах, мабуть, не всесильні, Джасе.
5
Виконання комплексу геологічних досліджень четвертої планети Тау Кита підходило до фіналу, а в нашому з Джасом спілкуванні з’явилася якась невловима напруга. Ніби кожен хотів щось сказати, але не наважувався. Першим, як завжди, не витримав Джас:
- Командоре, я ось що думаю. Тільки не обзивайте мене ідіотом, я і так геолог, а це нелегко.
- Слухаю уважно.
- Пропоную, в знак вдячності за порятунок вантажу, ми так відредагувати наш звіт, щоб в найближчу тисячу років ні в кого не виникало бажання відвідувати цю планету. Інакше накоять тут, як Колумб з індіанцями.
- Ідея цікава. Я сам щось схоже думав.
- Зменшимо концентрації, товщини пластів…
- Це, Джасе, вже деталі… |
|
|
|
Время приёма: 02:34 22.01.2017
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев