22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: Стебловский Дмитрий Количество символов: 26355
Конкурс №41 (зима) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ad013 Пасажири


    Старий автобус скреготів, кашляв димом, але впевнено повз вулицею. Його гальма жалібно вищали, коли водій зменшував швидкість на перехрестях.
    В салоні, здавалося, дрижить кожен гвинтик. Старе плексигласове скло тремтіло і от-от наче збиралося випасти з усохлих гумових пазів. Ця трясучка оскоминою віддавалася в кутні зуби. Давно він не рухався наземним транспортом. Та й за містом вже й забув, коли бував.
    Андрій знічев’я оглядав пасажирів: ненав’язливо, зиркаючи зрідка з-під кепки. Все одно нічого робити. Навіть книгу не взяв.
    Людей було небагато. На передньому сидінні позаду водія стара шкапа з сивим гніздом на голові стискала тонкими пальцями накритий рушником кошик. Через прохід від неї, на одинарному місці — молодий тато з малям років трьох. Хлопчик зацікавлено дивився у вікно, його рот раз-по-раз заокруглювався в зачудоване «О»; його батько читав книжку в м’якій обкладинці.
    Сам Андрій сидів на гальорці. За два сидіння попереду шушукалася і сміялася парочка підлітків: він щось показував на планшеті, пошепки коментуючи, вона пирскала і переводила обожнюваний погляд то на дисплей, то на свого супутника. Щасливі і наївні. Думають, що всілісіньке життя будуть разом.
    Андрію стало смішно і разом з тим трошечки гірко. Сам він неодноразово виповзав з купи битого скла нещасливого кохання, весь порізаний, але сповнений жагучої надії щодо свого майбуття. У свої двадцять шість він вважав себе неабияким спеціалістом у сфері взаємовідносин чоловіка та жінки, і після чергового розриву подумки нагороджував себе новим фільтром для відсіювання неблагонадійних супутниць, а характер його обростав глузливістю, що характерно для максималістів.
    Андрій був упевнений, що після таких-от експериментів та спроб він настільки розвине в собі тонкого знавця жіночих душ, що свою половинку віднайде з одного погляду.
    Тому зараз він одночасно і жалів закохану парочку, і зловтішався, що згодом вони поб’ють горшки. Він просто знав, що так станеться.
    Пригріло сонечко, його промені напікали шию, незважаючи на брудне скло. Хлопець трохи сповз, ховаючись від світла і спробував подрімати. Але автобус підстрибував на кожній ямці, від чого сидіння під Андрієм нагадувало молодого жеребця, якого пробують об’їжджати. Він кілька хвилин терпів, вовтузився, але врешті встав і пішов проходом, тримаючись за єдиний брудно-жовтий поручень. Спереду не так буде трясти, та й місць повно.
    Проходячи повз підлітків, мимоволі зиркнув на предмет їх захоплення: якийсь мобільний додаток, що міняв обличчя людей. Так, це було доволі потішно. Він всміхнувся про себе і рушив далі.
    Дивно. Він не бачив раніше ту згорблену фігуру, що займала друге від водія сидіння — прямісінько за старенькою. Чоловік, здавалося, спав, зсунувшись вглиб. На обличчя насунута чудернацька шапка з кокардою, а руки потопали в широких кишенях плаща. Дивак, в таку спеку нарядився, мов на дощ.
    Тільки-но Андрій про це подумав, як у вікна залопотіли важкі краплі. Мить тому зовні буяло сонце, природа блищала й раділа життю, як це характерно для кінця травня. А зараз небо спохмурніло, в салоні стало доволі тьмяно, зважаючи на давно немиті вікна.
    — Сядьте вже, а то гепнетеся, — пролунав голос з боку водія.
    — Так-так, — поспішив заспокоїти його Андрій і всівся прямісінько біля сплячого.
    Водій зиркнув на нього в дзеркало заднього виду, його широке драглисте обличчя тонко дрижало у відображенні. Далі тихенько лайнувся і увімкнув двірники. Вода потоком заливала лобове скло, старі механізми не справлялися з такою навалою і водій збавив швидкість.
    — Татку, дощ, диви! — малюк спостерігав стихію з таким же захопленням, як і деякий час тому залитий сонцем простір. Молодий батько, не відриваючись від книги, буркнув щось на кшталт «угу, дощ».
    Андрій відчув себе незатишно, а особливо після того, як зрозумів, що його сусід не спить. Так, він скоцюрбився під шапкою й коміром плаща, але хлопець помітив, що його довгі пальці з брудними нігтями злегка вистукують ритм на коліні.
    — Дивно, так? Кхе-кхем, — невпевнено почав Андрій, — Як нагло дощ пішов. Ем… далеко їдете?
     Йому було ніяково, що він всівся біля незнайомця, хоча більше половини місць порожніли. Неначе претендував на чужу територію. А пересісти не наважувався, бо це буде вже геть по-дурному. Ходить якийсь телепень автобусом, сідає то там, то сям.
    Чоловік не відповів. Лише на мить його пальці припинили барабанити, але через деяку мить знову застрибали.
    — Далеко, питаю, їдете? — не вгавав Андрій. Його ніяковість досягла такого рівня, що перейшла межу.
    — Далеко їдете? — раптом відповів незнайомець.
    — Що? — розгубився хлопець.
    В автобусі було тихо, навіть підлітки припинили сміятися.
    — Я далеко їду? — знову видав чоловік.
    — Я не розумію.
    — А ти? ТИ — ДАЛЕКО ЇДЕШ!? — він так раптово повернувся до Андрія і втупив в нього своє бліде обличчя, що той заледве не звалився на підлогу.
    — Ти їдеш, я їду, всі ми ЇДЕМО! — дивак піднявся на ноги, махнувши полами плаща, і підняв руки догори. Він нагадував стару ворону, що галасує на гілці.
    Хлопчак заплакав.
    Андрій відступив від божевільного й намацав у кишені ключі. Якщо той рушить на нього, треба одразу бити в обличчя. Але той і не думав бешкетувати. Як наче нічого не сталося, він спокійно сів і прийняв попередню позу.
    Андрій збентежено оглянув автобус: ніхто не ворушився. Пасажири мовчки дивилися куди завгодно, лише не на дивака. Навіть молодий чоловік не зробив йому зауваження за те, що налякав сина, хоча це було б типово для батька. Він напружено вдивлявся у книгу, а малий тим часом тихо скимів.
    Андрій бочком пройшов до водія і сів біля бабусі. Та жувала губами і не відривала сухі пальці від кошика. Хлопець сів напівбоком, щоб тримати психа в полі зору. А далі спитав у водія:
    — Ви це чули?
    Той невдоволено насупив брови, промовив до відображення у дзеркалі:
    — Що чув?
    — Вибачте, але хіба глухий міг не почути того ідіота.
    — Воно вам треба? Їдьте собі спокійно.
    Чоловік з малям на руках встряв:
    — Їдемо собі далі, не треба нервуватись.
    Бабуся відірвала одну руку від свого добра і пригрозила пальцем:
    — Їдь собі, халамиднику і не дуркуй. Всім треба їхати.
    Андрій скорчив на ноги і нервово вигукнув:
    — Та що тут коїться? Автобус зі схибленими?
    Він повернувся до підлітків:
    — Ну хоч ви мене підтримайте! Вам ще до маразму начебто далекувато!
    Ті перезирнулися і лише пирснули від сміху.
    Всередині хлопця з’явився неприємний холодок.
    А може, це розіграш?
    — Доїдуть не всі, — раптом знову озвавсь дивак у плащі. Він зняв шапку і втомлено провів долонею по абсолютно лисій голові.
    Хлопчик заревів ще дужче і крізь сльози пролепетав:
    — Не всііі доїдууууть!
    — Зупиніть автобус! Зупиніть, мені треба вийти! — заволав Андрій. Але водій крутив кермом, хвацько об’їжджаючи калюжі і лише скрушно хитав головою.
    — Зупиніться, я вам кажу! Я .. я вимагаю!
    — А ти впевнений в тому, що дійсно цього хочеш? — запитав товстун. Він знову дивився на хлопця лише в дзеркало і на його обличчі відбивалася заледве не батьківська турбота, — ти ж не доїдеш, якщо вийдеш зарано.
    — Та плювати я хотів, мені треба…. — Андрій замовк, його губи затряслися.
    — Куди тобі треба? Далеко їдеш? — хитро спитав водій.
    — Всі ми кудись їдемо, — прошепотів дивак у шапці, але його шепіт пролунав виразно, немов у самісінькому вусі.
    Андрій зненацька усвідомив страшну річ: він не знав, куди їде.
    Він взагалі не знав, як потрапив у цей автобус. І який сьогодні день.
    — Що відбувається? — промимрив.
    — Нас сюди посадовили, от ми і їдемо, — відповів молодий батько.
    — Цей автобус — цілий світ, а ми в ньому їдемо, — прошамкала стара.
    — Ми не хотіли в ньому їхати, — сумно додав малий.
    — Випустіть мене звідси! — заревів Андрій.
    — Але ж надворі дощ, — зауважив водій.
    — Надворі — вони, — сказав дивак.
    — Хто — вони? — Андрію дуже не сподобалася інтонація, з якою псих вимовив це слово. Його взагалі наразі лякали будь-які слова, що звучали в цьому клятому автобусі! Подібні речі часто відбуваються у снах, але хлопець був упевнений, що не спить. Було відчуття повної реальності того, що відбувається.
    — Якщо ти вийдеш, вони тебе запопадуть, — стиха мовив водій. — А тоді вже, ти, що називається, приїдеш.
    — Ви навмисне розмовляєте, мов герої дурнуватих третьосортних фільмів? — запитав Андрій.
    Йому хотілося знайти зачіпку, зловити на брехні, переконатися, що став жертвою дешевого розіграшу. Він намагався прорвати ту плівку божевілля, яка немов коконом окутувала автобус і всіх, хто в ньому знаходився. Раціональне мислення намагалося знайти вихід, але щосекунди терпіло поразку.
    Якби він хоча б щось пам’ятав. Навряд чи настільки серйозно взялися його розігрувати, що аж відібрали спогади, хай як там це можна зробити. Клофелін абощо. Не буває такого, щоб людина знаходилася при світлому розумі, а тут — тиць! — і амнезія. Щоразу, коли Андрій силився згадати останні дні, свердло його думок натикалося на сірий залізобетон.
    — Добре, припустимо: ми їдемо. Отак от собі їдемо, а виходити не можна, бо там — вони! Хто вони? Що це за чортівня? Хто ви всі? Звідки тут взялися?
    — Пізно питати, — сказав водій. Його опасисте обличчя було незворушним, але очі виражали сум та тривогу. Він натиснув на гальма.
    — Що? Що таке? — Андрій перегнувся через трубу, що відділяла водійське місце від салону і подивився на дорогу.
    — Твої сумніви знайшли вихід. А треба було сидіти тихенько і їхати. Вони занюхали.
    — Хто?
    — Виходь.
    Двері з шумом відчинилися.
    — Я… Я не хочу.
    Всередину увірвалася дощова свіжість, краплі мілко зрошували нижню сходинку. У вологій пелені вгадувалось узбіччя, ділянка асфальту, силуети дерев темніли, розбавляючи загальну сірість. Андрій злякано відступив всередину. Хто б зараз не підходив до автобуса, він наганяв неймовірний жах.
    — Господи…
    Зачавкали чиїсь кроки, почувся глухий кашель, і до автобуса піднялося двоє чоловіків. Одягнені в сірі плащі, у розстебнутих комірах яких виднілися білі сорочки й краватки. Прибульці, здавалося, виглядали однаково — непорушні, немов кам’яні обличчя, тонкі стиснуті губи. Зі звичайних зачісок їжачком стікала вода, скрапувала з одежі, збираючись біля ніг в калюжі. Але близнюками вони не були, різниця в рості була добре помітною.
    Вищий чоловік обвів безкольоровими очима пасажирів і спитав:
    — Хто приїхав?
    Всі сиділи мовчки, кожен дивився у вікно. Навіть водій, що отак зрадницьки відчинив їм двері, зараз прикидався могильним надгробком.
    Низенький глянув на Андрія, що закляк серед автобуса і спитав:
    — Це ти приїхав?
    Той лише замотав головою. Жах скував його щелепи і він не зміг видавити ні слова. Лише зуби стискалися настільки, що він дещо взяв себе в руки, боячись їх покришити. Підняв тремтячу руку і вказав на дивака в плащі, що знову прикинувся сплячим.
    — Це він.
    Той стрепенувся, вищирився. Прибульці направились в його бік.
    — Це не я! Не я! Мені треба їхати!
    Чоловік божевільно заметався сидінням, вискочив з ногами на бильця, почав лізти на поручень. Обхопивши його ногами, мов мавпа гілку, намагався підтягнутися, але не втримався і впав. Коли дві пари чорних заляпаних грязюкою черевиків зупинилися біля його обличчя, що щокою впиралося в підлогу, він заскавулів. А потім сів і заплакав, заламуючи руки. Він дряпав собі вилиці і вив.
    Чужаки мовчки взяли його під руки, підняли і потягнули до виходу. Ноги бідолахи — босі і худі — волочилися брудною підлогою.
    Всі присутні мовчки проводжали процесію поглядами, на допомогу ніхто не прийшов. Водій тримав вказівний палець над кнопкою зачинення дверей і чекав, поки пасажира виведуть надвір. Коли останній благальний вигук потонув в шумі дощу, пневматичні двері стали на місце.
    Тиша.
    Лише барабанить дощ по залізній оббивці.
    Автобус вивернув ліворуч і виїхав на смугу. Товстун вимкнув поворотник і увімкнув радіо.
    
    Верхи на бурі.
    Ми народилися у цьому домі,
    Ми викинуті з цього світу…
    
    Голос Джима Моррісона звучав, немов гімн усьому цьому божевіллю. Перекати клавішних звучали в унісон з погодою. Андрій відчув всередині якесь спустошення. Музика і дощ заколисували його. Він стояв, вхопившись за поручень і час немов зупинився для нього. Далі сів на порожнє місце, з якого забрав залишену шапку і поклав її біля себе.
    Пасажири спали. У вікна заглядала темрява, інколи яскравими покорченими гілками небо оперізували блискавки. Водій тихенько мугикав, фальшиво підспівуючи. Його, здавалося, зовсім не зачепила історія з диваком. Та й нікого вона не зачепила, пасажири вели себе так, мов нічого не сталося.
    Зовні бушувала негода, що ховала в собі таємницю схибленого бідолахи. На якого вказав він, Андрій. Від думки про це було незатишно, гризота накочувала на нього хвилями. Спантеличений, він все ніяк не міг уторопати, що робить в цьому автобусі.
    — Та ти не переживай, — товстун за кермом говорив м’яко, оксамитово. — Ніхто тебе не осудить. Особливо — з присутніх. Кожен з них на твоєму місці вчинив би так само.
    Той підняв очі:
    — Так само? Це що — гра на виживання?
    — Як тобі сказати… Це просто життя. Доки ми їдемо — доти живемо.
    — Що це означає? Я нічого не розумію.
    Водій запалив цигарку, причинив вікно і випустив струмінь ароматного димку. Андрій миттю озирнувся на малого, але той мирно посопував у на руках у батька, який сидів з заплющеними очима, прямий, як палка.
    — Я не знаю, — відповів чоловік врешті. — Нас тут було більше. Ми просто їхали.
    А якось вони взялися забирати людей. Нечасто. Але регулярно. Тих, хто починає метушитися.
    — Ці чоловіки в сірому? Це вони їх забирають?
    — Зсаджують. І нічого ти не зробиш.
    — А ви не зупиняйте!
    — Не можу. Так заведено.
    — Ким? Ким заведено?
    Той знизав плечима.
    — А я коли зайшов? Я не пам’ятаю.
    Озвалась бабуся:
    — Не треба тобі нічого питати, цікава ти Варваро. От зайдуть і заберуть тебе. Наступного разу не викрутишся.
     Андрій різко повернувся до неї, але та зробила вигляд, що спить, мов убита. Навіть похропувала. Не випускаючи кошика з рук. Зібравшись духом, хлопець мовив:
    — А якщо я вийду? Прямо тут. Що буде далі?
    — Гадки не маю, — мовив водій. — Але можеш спробувати. Я припаркуюсь через кількасот метрів, он автозаправка світиться.
    Андрій глянув у шибку: вона стала доволі чистою після дощу, який стиха угавав. Обабіч дороги бовваніли темні силуети тополь, що вигулькували в світлі фар і знову огорталися темрявою. Небо було вкрите рваними клапотями хмар, між якими проступали зорі. Негода відступила.
    Андрій не знав, чому вчиняє так, але щось невідоме тягнуло його на вулицю. Він не міг більше перебувати в цьому дурдомі, хай навіть його мешканці мирно сплять. Хотів відповідей, самоідентифікації. Якщо це сон, то зміна обстановки має сприяти пробудженню, а якщо він помер, то тоді все одно. Лише б не стара бляшанка на скрипучих ресорах.
    Шурхочучи щебнем, автобус вирулив до узбіччя і зупинився біля невеликої зупинки, обшитої металопрофілем. Як і очікувалось, вона була порожньою. За метрів двадцять сонно блимала ліхтарями автозаправка, але автомобілів там не було.
    Андрій став на сходинках, ще раз озирнув салон. Люди начебто спали, але він відчував шкірою пильні погляди з напівтемряви. Біс із вами, бувайте, психи.
    — Ем… Ну прощавайте, — буркнув він водієві. Той усміхнувся, козирнув і потягнувся до панелі приладів, мовивши:
    — Бажаю дістатися до місця призначення.
    — Еге. Вам теж.
    Двері зачинилися, старий «Богдан» попрямував трасою, блиснувши червоними вогнями. Хлопець підійшов до зупинки, роззирнувся.
    На металевій жердині блищав дорожній знак «Вадасковиничі». Дивна назва для населеного пункту. Яка це область? Чернівецька, чи що?
    На дорозі з’явилися дві жовті цятки. По мірі їх наближення Андрій почав нервуватись, але зітхнув полегшено, забачивши новенький рейсовий автобус —двоповерховий, блискучий, комфортабельний. Він підняв великий палець і з задоволенням відзначив, що машина взяла праворуч.
    Складаючи подумки текст звернення, він біг до відчинених дверей, на ходу вкотре обмацуючи кишені, але, як і до того, нічого не знайшов. Ні грошей, ні документів. Треба домовлятися.
    Скочив на нижній щабель, піднявся до водія і вже був відкрив рота, як раптом закляк.
    За кермом сидів довгов’язий чоловік у сірому плащі. Його комір стискала потворна краватка в завиточках, а нога в чорному черевику з товстою підошвою раз-по-раз натискала педаль газу, від чого мотор ревів на холостих обертах.
    — Чого став? Заходь вже. Ти приїхав.
    — Якщо я приїхав, то навіщо мені ще кудись їхати? — мимоволі бовкнув Андрій, і почув ззаду:
    — А ти дотепник, хлопче. Заповзай всередину, пора вирушати.
    Напарник водія стояв біля входу і клацав запальничкою.
    Андрію нічого не залишилося, як сісти на переднє сидіння. Коротун зайняв місце провідника і махнув:
    — Вперед, на сьогодні досить. У мене ввечері фінал Кубку України.
    — Дивне захоплення для людини твоєї професії, — заіржав довгий.
    — Куди їдемо? — поцікавився Андрій.
    — Додому, хлопче, додому, — зітхнув водій і втопив педаль у підлогу.
    Від раптової швидкості у хлопця дещо запаморочилося в голові і він заплющив очі, щоб вгамувати це відчуття. Темрява огорнула його, обволокла, він почав провалюватися кудись глибоко, а в ніс вдарив різкий запах.
    
    Коли Андрій прийшов до тями, то відчув, що знаходиться в горизонтальному положенні. Його кінцівки були міцно зафіксовані, тому він не зміг ними поворушити. Але голова рухалася вільно. Повернувши шиєю, він відчув, як хруснули хребці. Довго, мабуть лежав.
    Навкруги було біло. Коли погляд врешті сфокусувався, хлопець побачив, що лежить на ліжку, біля якого нагромаджена купа апаратури. Системні блоки, пласкі ящики з безліччю кнопок та тумблерів, монітори з незрозумілими символами, шкали зі стрибаючими стрілками. Все це гуділо, пищало, пашіло теплом.
    Біля ліжка на металевому стільчику сидів літній сивий незнайомець в костюмі-трійці. Він тримав смартфона і щось швидко в ньому друкував. Андрій крутнув головою праворуч і побачив кілька столів, за якими спиною до нього сиділи чоловіки в спецівках сірого кольору. Вони були в навушниках і стиха про щось перемовлялися.
    «Тобто я, все ж, ударився головою, чи що, і мене лікують», — з полегшенням подумав Андрій. І тут же заперечив сам собі. Взагалі вся ця обстановка нагадувала лікарняну, якби не деякі відмінності: по-перше — люди в приміщенні не носили лікарняних халатів, по-друге — зовсім не пахло ліками.
    На протилежній стіні хлопець побачив велике дзеркало, і трохи піднявся, щоб побачити своє відображення.
    Ну і пика. Бліде обличчя, маслаки випирають, губи пересохлі, в тріщинках. На голові — металевий обруч, з якого тягнуться покручені дроти. Багато з них з’єднувалися з апаратурою, на яку він спершу звернув увагу. Такі ж дроти вели до його згинів на ліктях, колінах і в паху, де кріпилися за допомогою круглих пластирів.
    — Вітаю, друже, — мовив чоловік, ховаючи пристрій до кишені. — Чи можете ви відрекомендуватися?
    — Щ.. що?
    — Прізвище, ім’я, по-батькові, рік та місце народження, будь ласка.
    — Манзарук Андрій Іванович, дев’яностий, Черешневе Київської області.
    — Чудово! Ви просто молодець! Якби не ваша співпраця, могли би ми ще довго борсатися. Я — Святослав Семенович, професор.
    — Що відбувається? Де я?
    — Ви… як би це сказати. У лікарні. Ну, не зовсім в лікарні, але в місці, де вам допоможуть.
    — Що зі мною? Чому я прив’язаний?
    — Оу, вибачте. — чоловік подав комусь знак і похмурий чолов’яга, увійшовши до кімнати, розстебнув шкіряні ремені, що перетягували його руки й ноги. Також він допоміг Андрієві зняти всі дроти і подав склянку апельсинового соку.
    — Лежіть, ви ще занадто слабкі, — порадив чоловік і знову дістав смартфона, щось занотовуючи.
    — Після чого? Що сталося? З мене біса виганяли? — запитав Андрій?
    — Ну… можна певним чином це назвати і так. Мені подобається, що ви жартуєте. Це ознака прогресування. У вас, дорогенький, дисоціативний розлад ідентичності. Ви не пам’ятаєте? — примружив око Святослав Семенович.
    — По правді сказати, я взагалі зараз погано міркую, — про стогнав Андрій. — В мене проблеми з головою?
    — Якщо грубо і прямо, то так. У вашому мозку вживаються кілька абсолютно індивідуальних особистостей. Всі вони — різного віку, статі, соціального статусу. Навіть дитина є, — всміхнувся професор.
    — Господи, — хлопець впав головою на подушку.
    — Здебільшого вони безпечні, і доволі сумирні. Тобто ви не проявляєте агресії, не грабуєте, не ґвалтуєте, не бігаєте голяка, як це часто буває з шизофреніками.
    Це слово вогнем впекло Андрія, він відчув до себе сильний жаль і відвернувся.
    — Не хвилюйтеся. Ми працюємо з вами достатньо давно, і застосовуємо абсолютно новітню систему боротьби з подібними розладами.
    Професор пересів на край ліжка і подивився на нього дуже серйозно.
    — Проблема в тому, юначе, що всі ваші, так би мовити, особистості, дуже самостійні. І практично порівну бажають жити у вашій, як би це сказати, оболонці. Ваша первісна особистість, ви, тобто, домінує над ними, але хвороба прогресує. Тому ми, отримавши згоду вашу, — він дістав якісь папери з невеликої теки і помахав ними у повітрі, — і ваших рідних, ризикнули піти на експеримент.
    — Що за експеримент? — Андрій сьорбнув соку і відчув, як йому полегшало.
    — Ви граєте в комп’ютерні ігри?
    — Ну… бувало. Якось. Може, студентом.
    — Якщо провести найближчу аналогію, то ми з вами граємо у віртуальний квест. Не вдаючись у технічні подробиці, зазначу, що це не зовсім віртуальна реальність. Локацією являється ваша свідомість, а ігровими персонажами — ваші альтер-его. Наші люди, — Святослав Семенович кивнув на людей за комп’ютерами, — гравці. Їх завдання — знайти вашу основну особу, тобто — вас, і… ну, як би це сказати, знешкодити інші, неіснуючі особистості.
    — Тобто знищити їх? —почав здогадуватися Андрій.
    — Ліквідувати. Як пухлину, тільки ментальну. Без шкоди для вашої психіки, — відповів професор. — Система наразі виправдує себе, але все одно залишається експериментальною. Ми не можемо дозволити собі зашкодити вашій свідомості, тому діємо дуже обережно, в щадному режимі.
    — Тобто ваші люди, мов у банальному шутері ходять і відстрілюють мої другі «я»? — здивувався Андрій.
    — Не зовсім так. Це не звичайна комп’ютерна гра в традиційному її розумінні. Якщо по-простому, за допомогою певних маніпуляцій, які мають більше спільного з алгебраїчними рівняннями, ніж з віртуальним світом, ми зосередили всі ваші особистості в одному ізольованому місці. Разом з вами. Ми застосували як технічні, так і хімічні методи, а подекуди й гіпноз. Це наче знерухомити комп’ютерний вірус: всі вони, і ви в тому числі, перебуваєте в межах певної локації, а задача наших спеціалістів — виманювати їх назовні, проводячи через фільтри.
    — А це якимось чином пов’язане з тим, що я уві сні перебував у автобусі з купою диваків?
    — Автобус? Чудово! Просто чудово, — забурмотів професор, клацаючи по дисплею, — ви маєте розказати мені все, що бачили.
    Після кількох хвилин плутаної розповіді професор забігав кімнатою, збуджено махаючи руками.
    — Як так і думав! Це дійсно працює! Розумієте, суть процесу в тому, що ми пеленгуємо несправжнього вас і витягаємо, мов рибу на гачку. Це доволі важко, бо на моніторі ви всі — просто точки, які здебільшого поводяться смирно, поки до вашого організму приєднана система. Нам пощастило, що ви свідомо вирішили покинути той автобус, це показник! Бо інші ваші сусіди добровільно нізащо цього не зроблять. Поки вони перебувають в нашій пастці, підсвідомо намагаються перебувати там якнайдовше. Підсвідомість у підсвідомості, уявляєте? Га? Як звучить?!
    Професор вихопив склянку з рук Андрія і жадібно хильнув. Спеціалісти обернулися і з посмішками поглядали на свого начальника. Так от вони — люди в сірому.
    У Андрія голова йшла обертом.
    — А що стається з тими…ем…особистостями, яких ви ловите і витягуєте?
    — Ми їх просто стираємо! Переформатовуємо ваш мозок, при цьому запеленгована особистість зникає. Це все робиться в режимі он-лайн, поки ви присутні в системі.
    — Стривайте. Тобто я раніше постійно перетворювався на когось іншого? А чи не відбудеться це прямо зараз?
    — Не відбудеться, бо наразі автобус ще їде. І пасажири всі перебувають всередині. Хоч їх і меншає. Те, що ми змогли вас витягнути зараз, це дуже добре. Ви давненько вже не приходили в себе. Відпочинете, наберетеся сил. Попереду ще багато роботи.
    — Мені знову повертатися туди? — з жахом запитав Андрій. — Я і так заледве не збожеволів!
    — Не факт, що це буде те ж саме місце. Все залежить від того, як його сформує ваша підсвідомість. Та й, скоріш за все, ви забудете нашу розмову. Це одна із умов експерименту, інакше ваш мозок може не витримати.
    — О ні, знову божевільні бабці, — скуйовдив собі волосся Андрій.
    — До речі, бабця — одна з найсильніших. З нею прийдеться погратися. Коли ви ще не потрапили до нас, добряче сусідам кров псували, хе-хе, — потішався професор, — про це навіть телевізійний сюжет знімали. Але найважче буде з товстуном. Той, що водій автобуса. Він з вами найдовше, отже і тримається, мов кліщ. Має реальний прототип, до речі. Колись налякав вас у дитинстві, от ця травма і породила його у вашій голові.
    — Зараз їх… Два…Чотири… П’ятеро! І малий! Малий — теж?
    — Нічого дивного. Кожен з них з’являвся на певному етапі вашого життя. В мої практиці і не таке бувало. Колись був, пам’ятаю, шкільний учитель, який час від часу вважав себе трамваєм.
    Андрій всміхнувся і відчув, що не так вже все й погано.
    Коли через деякий час на його голові встановили датчики, а апаратура була готова до запуску, Андрій дивився в стелю і думав про всіх тих людей. Яка незбагненна матінка-природа! Повноцінні, хай і не фізичні істоти, існували в його черепній коробці. А якщо всі люди на Землі — це розлад особистості якого схибленого інопланетянина? Він подавив смішок і зосередився.
    — Гарної вам подорожі, Андрію Івановичу, — пролунав голос професора, який перебував біля спеців і керував їхніми діями.
    — До зустрічі, — мовив Андрій. І чомусь додав, мов Юрій Гагарін: — Поїхали.
    Задзижчала апаратура, хлопець приготувався.
    — Що відбу… — раптом почувся голос професора. За межами палати хтось шумів. Андрій піднявся, наскільки дозволяли ремені, і побачив, як двері влетіли всередину, а за ними мов чортики з табакерки ввалилися двоє чоловіків. У сірих плащах, товстих черевиках.
    У Андрія миттю пересохло в горлі.
     Святослав Семенович налякано спостерігав, як прибульці наближаються. Специ мовчки зняли навушники й насуплено зиркали то на начальника, то на незнайомців.
    — Хто приїхав? — спитав високий.
    — Це ти приїхав? — додав коротун, звертаючись до професора.
    — Н-ні… Це…він! Це він! — заверещав той, тицяючи худим пальцем в Андріїв бік.
    — Що? Ні…Це не я, це…, — Андрій хотів у свою чергу вказати на професора, але не міг ворухнути рукою. Прив’язаний він був на славу. Міг лише шиєю вертіти, а дроти, наче гірлянди, хилиталися від його рвучких рухів.
     У Святослава Семеновича у кишені завібрував смартфон, зазвучала пісня «Верхи на бурі». Перекати клавішних попали в унісон з ритмом, що почав вибивати на склі дощ.
    
    

  Время приёма: 23:45 21.01.2017