22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор не проголосував вчасно.

Автор: Радій Радутний Количество символов: 15192
Конкурс №40 (осень) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ac028 Не викидайте дитячих мрій


      

    - Тату, тату! – малий хлопчик біг узбережжям назустріч. Незграбно – ну а як би мав бігати пятирічний малюк? – але то нічого. Прийде час, і бігатиме хлопчина краще, й у футбол гратиме, й копатиме мяча ногами та головою, й розбиватиме носа – собі і людям, аякже. На те він і хлопець. На те він і ніс.
    - Тату, тату! – малюк щось тримав у руках й щосили тим «чимось» вимахував, а це вже вимагало втручання.
    Війна лишила купу слідів на узбережжі, на й в глибині країни також. В руки могло трапити… та що завгодно. Загублена ще кимось іграшка. Гарна скойка. Дохла рибина. Панцир від краба. Відірвана рука загиблого німецького льотчика. Кашкет загиблого англійського моряка. Уламок винищувача або крилатої бомби. Снаряд від авіаційного гармати або зенітки. Детонатор з ріжків морської міни. Ще якийсь сюрприз, що ним homeguardщедро засіяв узбережжя Каналу, не потурбувавшись нанести міни на карти й встановити табличку.
    Що завгодно те могло бути, тому батько перестав усміхатися й рушив сину назустріч.
    - Тату, тату! – аж захлинався малюк. – Дивись-но, що я знайшов!
    «Щось» не було запчастиною від моряка або льотчика – уже добре. На міну воно такожне скидалося – теж непогано, хоча міни – вони, знаєте, всякі бувають. Інколи геть на міну не схожі. Але наче не міна. Ні протипіхотні, ні протитанкова, і явно не «палець» від морської рогатої гадини.
    А от на ту міну, що нею з труби стрілять, підозріло схожа.
    Винахідники часівHomeguardнародили багато дивних конструкцій. Були серед них і гармати, що стріляли гранатами, і гармати, що стріляли картоплинами, і гармати, які стріляли тільки якщо їх набік перекинути. Був гранатомет, який доводилось заряджати ногами. Були неозброєні броньовані автомобілі й озброєні неброньовані тракторці.  Були зенітні вогнемети й зенітні міномети. Всяке було.
    Могло щось і лишитись в піску.
    - Стівене, - лагідно, щоб не злякати, покликав батько. – А ну покажи, що воно, похвались…
    - Ось! – малюк радісно тицьнув батькові залізяку. Й тут-таки перейшов до справи. – Со це таке?
    А чорт його зна, що це було таке.
    Може й міна. Точніше, те, що від неї лишилося. Носик обтічної форми, у носику скельце, за скельцем – щось таке як маленький фотоапарат, причому не просто так, а на шарнірі. Кому й навіщо спало на думку ставити фотоапарат на шарнір?
    За шарніром вгадувалася муфта, яка вела… нікуди вже не вела. Обірваний метал застиг у мовчазному докорі «За шо? За що так пошматували?! Воно ж боляче!»
    Всім боляче. Особливо якщо на такий шматок наступити. Особливо як босоніж.
    Багато в тутешніх пісках траплялося пошматованого металу. Нехай лежить. Пройде років двадцять-тридцять, може, півсотні, й перетвориться небезпечний метал на руду іржу, тільки археологам і цікаву.
    А от з не пошматованим гірше. Й півсотні років може пролежати міна, й сотню, й не одне життя ще обірветься привітом з давньої напівзабутої вже війни.
    Але цей уламок був пошматованим. Вже не вкусить.
    - Це со? – наполегливо смикав батька за штани малий Стівен.
    - Ще не знаю, синку, - тато знизав плечима. – Але давай захопимо цю знахідку додому й там розберемось.
    - Лозбелемось! – захоплено підхопив малюк. – Сце й як розбелемось! Сьогодні, добле?
    - Ні, - похитав головою батько. – Сьогодні вже не встигнемо.
    - Тоді завтла!
    - Ну завтра можна й спробувати.
     
    На жаль, ані завтра, ані післязавтра розібратися не вдалось, а вийшло лише через півроку, та й то, мабуть, сильно не до кінця. Але задача виявилась цікавою, й батько, по натурі дослідник, та й за фахом не дроворуб, про витрачений час жодного разу не пошкодував. Та сину було цікаво, значно цікавіше, аніж просто вештатись вулицею або малювати олівцем чортиків на шпалерах.
    - Мабуть, синку, це головна частина від бомби, - міркував батько, ледь не почухавши потилицю розпеченим паяльником.  – Або від снаряда. Якогось нового. Експериментального. Ось дивись…
    Дивитись було куди. Знахідка обросла дротами, а на кінцях дротів виросли кольорові лампочки. Колись вони не були кольоровими, але спільними зусиллями стали синіми, зеленими та червоними, а сам процес фарбування малюка просто заворожив. Ще б пак! Опускаєш лампочку на дротиках в розведену фарбу, вмикаєш – і темна нецікава пляшечка раптом починає вигравати зсередини кольоровим світлом. А коли витягаєш - звичайна за звична прозора світлова кулька раптом виявляється синьою, як неонова реклама, або червоною, як вивіска над будинком, повз який мама намагається провести малого Стівена якнайшвидше.
    Дивина!..
    - Отут у цієї штуки фотоприймач, - бурмотів тато, тицяючи паяльником в штуку, схожу на маленький фотоапарат. А отут у нього, мабуть, був електромотор. Маленький. Не мотор, а моторчик. І він цей фотоприймач крутив.
    - А насо? – ну як було не влізти із запитанням!
    - Навіщо, - поправив батько. – Навіщо? А от навіщо. Коли фотоприймач дивиться на джерело світла, він видає напругу. А коли не дивиться, то не видає.
    Стівен зачудовано слухав, але, мабуть, термінів було забагато, як на шестирічну дитину, й батько взявся перекладати.
    - Це око, - він потицяв скельце обєктиву. Якщо воно дивиться на світло – бомба думає, що вона летить правильно. Якщо не на світло – то око підказує їй, що треба трохи повернути, й летіти на світло. Тоді бомба трохи нахиляє крило…
    - Клило?!
    Світ дорослих нудний та передбачуваний, а от світ малюків просто-таки наповнений приводами для здивування. Виявляться, бомби мають крила! Виявляється, бомби уміють ними махати!..
    Деякий час по тому дитячий альбомчик для малювання поповнився акварельним етюдом з крилатими бомбами. Вони були схожі на чайок й літали над морем, а на березі стояли дві постаті – велика й маленька, підозріло схожі на батька з сином, але то таке.
    - Так, синку, - терпляче вів далі тато. – Бувають і бомби з крилами. Але ця бомба вибухнула, й крила згубила, так що замість крил я причепив оці лампочки. Бачиш, якщо ми повертаємо голову бомби ліворуч від світла – загоряється синя лампочка, а якщо праворуч – червона.
    - Тату, тату! – однозначно, сьогодні був день відкриттів. – А що, у бомби і голова буває?
    - Буває, синку, буває… - покивав батько. – Тільки маленька. Не голова, а голівка.
    Малюнків з головатими бомбами у альбомчику не зявилося, але знову ж таки, то таке.
    - Так що? – малюк був готовий дивуватися й дивуватися. Дорослі так вже не вміють. – Виходить…
    Він аж голос притишив й про всяк випадок озирнувся на обплутану дротиками знахідку.
    - Виходить, наша бомба лозумна?
    - Ну… - батько замислився. – Щодо розумної - це все-таки перебільшення. Навряд чи дуже розумна. Як на людину, то бомба досить тупа, тільки й знає, що на світло летіти.
    - Як муха! – радісно знайшов порівняння Стівен.
    - Точно! – посміхнувся і батько. – Саме як муха. Тупа. Але як для бомби… мабуть, ти маєш рацію, і як для бомби наша знахідка цілком розумна.
    Синок з повагою глянув на уламок, й, знову притишивши голос, вирішив її подальшу долю.
    - Тату. А знаєш що? Ти її не викидай. Хай там що мама скаже, а не викидай.
    Й аргументував:
    - Бо вона ж розумна!
    - Взагалі-то, синку… - батько почухав неголене (а ви поголіться у холодній воді!) підборіддя. – Конструкція цікава. Треба було б здати її до міністерства оборони… Бо хтозна, що далі буде. Фашистів розбили, але комунізм живий…
    -Тату, тату! А со таке міністелство оболони?
    - Ну…- мабуть, одразу знайти правильні, зрозумілі малюкові слова не вдалося, й батько вдався до хитрого маневру. – Це приблизно як… як королівське військо, о!
    - Хай живе кололь! – спробував виструнчитися малюк, і батько, ясна річ, не утримався від посмішки, а потім продовжив:
    - Може, в міністер… гм, в королівському війську щось корисне зможуть зробити на основі штуки. Як гадаєш, можна її подарувати самому королю?
    Стівен тяжко зітхнув. Король – це, звісно, король, але шматок розумної бомби – це таки шматок розумної бомби. Король – то десь далеко-далеко, а такої іграшки ніхто з однолітків не має.
    - Але…  - батько явно вагався, й Малюк затамував подих.
    - …але я тут подумав… чорт з ним, з міністерством. У нас зараз, мабуть, ще цікавіші проекти роблять. Обійдуться. Й викидати не будемо, раз вона тобі так сподобалася.
    - Ула! – зарепетував малий й кинувся обійматись. Рухи його все ще не дуже зграбні, але батько того не помічав, бо яка вже тут уважність, якщо син лізе обійматись?
    І що говорить синок не зовсім добре, не всі літери вимовляє, та й затинається – теж не помітив. Буває. Навіть король, кажуть, раніше затинався. Кажуть також, що його вилікував якийсь  австралієць, але, мабуть, неправда це.
    Та навіть якби й помітив батько синові негаразди – все одно зробити б нічого не зміг. І ніхто не зміг би. Не знає поки що медицина, що з цим робити.
    І навіть через три чверті століття – також не знає.
    Знахідку не викинули, але родина кілька разів міняла житло, і якийсь з переїздів став для непотрібної залізяки фатальним.
    Потім померли батьки, і король помер, і навіть комунізм теж помер, а хвороба спочатку посадила сина у інвалідний візок, потім змусила говорити через пристрій-вокодер, й кінець кінцем залишила під його керуванням лише один м’яз на щоці.
    Пройшло багато, багато, багато років.
     
    - Леді та джентльмени, - промовив синтезований голос. – Я сподіваюсь, ви всі ознайомилися з проектом, але про всяк випадок нагадаю основні тези. Ми пропонуємо послати до іншої зірки рій мініатюрних зондів. Мініатюрних в буквальному сенсі, розміром з палець. Зонд несе відеокамеру, систему управління та засоби звязку. Зірка – найближча до землі, всім відома Альфа Центавра. За останніми науковими даними, біля неї є принаймні одна планета.
    Голос зробив невеличку паузу.
    - Кожен з цих зондів являє собою космічний вітрильник з невеличкими двигунами для корекції курсу. Вітрило, до речі, заразом служить антенним дзеркалом для апаратури звязку. Початковий розгін буде зроблено за допомогою батареї потужних лазерів. Зонди розженуться до швидкості в одну пяту від світлової, й це означає, що через двадцять-тридцять років деякі з них досягнуть системи Альфа Центавра, найближчої до нас зірки. Дозвільної здатності камер вистачить, щоб розрізнити рельєф планети. Якщо, звісно, він там є, і тамтешні мешканці не мають розвинутих засобів протиповітряної оборони.
    Залом прокотилися короткі смішки.
    - Ще чотири роки піде на те, щоб передані зондами фотографії досягли Землі. Місія пролітна. Зонди не мають гальмівних двигунів, й після того, як минуть систему Альфи Центавра, полинуть далі. А тепер прошу ваші запитання.
    Першим з місця зірвався представник якогось з наукових журналів, явно технар, і запитання було цілком передбачуване – про енергію. Відповідь теж особливо нікого не вразила. Радіоізотопний генератор в конструкцію так і просився – його й поставили. Цебто, поки що не поставили, а лише запроектували.
    - Докторе Гокінг, скажіть будь ласка, - влізла з реплікою блондинка з якогось громадсько-політичного видання. – А чи не можна було поставити сонячні батареї замість того, щоб засмічувати космос радіацією?
    На деякий час стало тихо, потім безтілесний голос з вокодера прошелестів:
    - Наступне запитання, будь ласка.
    Зазвичай таким чином на прес-конференціях натякають, що питання надто тупе, щоб на нього відповідати, й залою прокотились смішки.
    Блондинка ображено закопилила губу й всілася, а її попередник знову поліз зясовувати технічні деталі.
    - Ви сказали «корекційні двигуни»?
    - Я сказав «двигуни для корекції», - уточнив Гокінг, але цим технаря  з пантелику не збив. Про особливості характеру шановного доктора знали всі, але ставилися з розумінням. Який ще міг бути характер у людини в такому стані? Ясна річ, і дружини тікатимуть, і колеги уникатимуть, і навіть волонтери, що розробляють для нього гаджети та програми, інколи будуть ображатися й зникати з обрію.
    Але доктор Гокінг все одно нагадає про себе. Він такий.
    - Уточніть, будь ласка, про який тип двигунів мова. Ясно, що реактивні, але що буде для них робочою масою й чи вистачить її на тридцять років польоту?
    - Вистачить, - прошелестіло з динаміків. – Робочою масою буде світло, а двигуни, відповідно, будуть фотонні.
    От тепер зала справді захвилювалася, й лише блондинка лупала очима, явно не розуміючи, про що мова.
    - Не лякайтесь, - якби Гокінг міг посміхатись, він, мабуть, посміхнувся б. – Ці фотонні двигуни багато хто з вас має  вдома.
    Він витримав паузу і додав:
    - Якщо, звісно, хтось ще користується компакт-дисками.
    Блондинка форкнула. Вона явно не користувалася таким антикваріатом.
    - Я маю на увазі лазерні світлодіоди, - пояснив Гокінг. –  Для корекції курсу на такій довгій дистанції їхньої потужності цілком вистачить.
    Зал ще раз зашелестів – цього разу вже розчаровано. Більшість присутніх застали часи, коли зорельоти з фотонними двигунами малювали на обкладинках популярних журналів. Трохи інакшими уявлялися тоді фотонні двигуни, але що вдієш – змалилось людство порівняно з шістдесятими роками двадцятого століття, й цілі змалились, й бомби змалились, й двигуни, відповідно, теж стали мікроскопічними.
    І все одно образливо. Одна справа – зореліт з кількасотметровою тарілкою на хвості, й щоб у тарілці горіла-палала антиречовина, й щоб промінь був такий, що й атмосферу з планети здує, якщо раптом зачепить!.. Й зовсім інша річ – крихітний зондик з чотирма тьмяними лампочками. Хоча фотони, звісно, однакові.
    - А система наведення? – не вгавав технар. – Вона має бути досить складна. Чи вдасться розмістити її в такому мініатюрному зонді?
    - О, - пожвавішав Гокінг. – Тут якраз жодної проблеми не бачу. Насправді система наведення дуже проста. Альфа Центавра має певні спектральні характеристики. Відеокамера, розміщена в носику зонда, ловить її у центр свого поля зору. Якщо зірка світить ліворуч від центру – вмикається лівий корекційний двигун, цебто світиться лівий світло діод. Якщо праворуч – то, відповідно, вмикається правий. Так само з верхом і низом. Рік-два – й зонд повертається на правильний курс. Або не повертається і вважається втраченим.
    - Гм, - сказав технар, сів, і одразу почав щось рахувати в блокнотику/
    Над кріслами в конференц-залі знову виріс ліс рук, й лише блондинка все ще копилила губу. Серед запитань переважали технічні – а як ви плануєте те, чи як ви зробили се; чому саме так, а не, наприклад, отак; навіщо тут одне, а тут інше. Як боротися з космічним пилом, і як протистояти жорсткому випромінюванню. Чому зореліт проекта «Дедал» мав нести товстезну берилієву плиту перед собою, а ваші зонди ховаються за тоненькою фольгою вітрила. Хто інвестори. Який прибуток вони збираються отримати з цього проекту. Чи планується випуск акцій, і яка буде їхня ціна.
    Блондинка пускала те проміж вуха, й воно там не застрягало.
    Час від часу траплялися питання економічні – і в цьому випадку кореспондентка робила позначки. Але названі суми були занадто великими, й кількість нулів сприймалась абстрактно. Не вражала. Потрібно було щось таке, що зачепило б читачів її видання, а особливо читачок. Наприклад… наприклад… наприклад… о!
    - Скажіть будь ласка, докторе Гокінг, - блондинка знову піднесла руку. – А як ви прийшли до цієї ідеї? Що спонукало вас замислитися над проблемою…
    Вона зазирнула в блокнот.
    - …міжзоряних самонавідних зондів?
    Зал був готовий до «наступне запитання, будь ласка», але відповідь надійшла.
    - Дитячі мрії, - по деякій паузі прошелестів вокодер. Помовчав. Повторив. – Так, саме дитячі мрії. І знаєте, що я вам скажу? Не викидайте їх. Ніколи не викидайте. Рано чи пізно вони згодяться.
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 14:45 25.10.2016