22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Юлес Скела Количество символов: 22098
Конкурс №40 (осень) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ac021 Доставка майбутнього


    

    
    

    
    Обмеження волі. Хтось скаже, що це – дрібниці. От раніше – за тебе все вирішували інші – де жити, ким працювати. Постійний контроль, обшуки. А тепер – нічого такого. Лише браслет, ззовні схожий на звичайний наручний годинник…
    Ян Леміш так не вважав. Воля, на його думку, концентрується більшою мірою всередині, ніж назовні. Обмеження зовнішніх проявів волі – це ще терпимо. А от внутрішньої… Браслет – це як постійна краватка на шиї особи з родовою травмою удушення пуповиною.
    Хто не чув кумедних, майже анекдотичних розповідей про невдах, що потрапили «під браслет»? Перші ж дії «підбраслетників» – виплюнути жуйку чи кинути недопалок просто під ноги, на асфальт. Не влучити в пісуар в громадському туалеті. Перевірити, так би мовити, свою обмеженість. Дзуськи, не виходить. Але до цього люди звикають. Звикають не палити в недозволених місцях, не пиячити до нестями, не сваритися в громадському транспорті. Головного більшість не помічає – зникає творчій порив. Для п’яниць, дебоширів і дрібних злодюжок це менш помітно, ніж неможливість брутальної поведінки.
    І працевлаштуванням «обмежених»ніхто не переймається. Для токаря чи слюсаря – байдуже, «годинник» працювати не заважає. Але ж для фахівця з корекції ситуацій – «диригента випадкових оркестрів», чи, як їх іще називають – патімахера, – це крах! Бо ж окрім знання соціопсихології, фізіогноміки і трішечки НЛП, патімахер – це, насамперед, митець. Політ фантазії, натхнення. Кураж, в решті решт. А браслет усе це пригнічує.
    І нічого не вдієш. Зірвати браслет ­­– одразу ж піде сигнал до поліції. Спіймають, і отримаєш ти, друже, повне позбавлення волі замість обмеження. Ні, це теж не тюрма, але контроль уже тотальний. І вже не браслет, а ошийник. А з ним тим паче не пожартуєш. Спробуєш позбавитись – одразу ж страта. Без жодних сигналів. Ошийник сам винесе вирок і сам виконає. А браслет нібито й жити не заважає. Тож навіть мріяти щоб спекатися його – нема дурних. Хіба що всілякі диваки-митці…
    Окрім як диригувати ситуаціями, які створюють (грають) експромтом людські ансамблі, Ян нічого не вмів. А попереду було цілих два роки обмеження волі. І останнього гонорару за «симфонію» на прийомі в посольстві Портландії не вистачить і на півроку. Бо пройдисвіт-посол сплатив лише рівно за контрактом, хоча на словах обіцяв ушестеро більше. Скнара…
    Отак і довіряй обіцянкам політиків! А два роки протягти якось треба. Що ж, доведеться перекваліфікуватись у двірники…
     

    * * *
     

    Сьогодні в Яна тридцять другий день народження. Вперше без веселого гульбища із друзями. Якось не до того «підбраслетнику». А іще сьогодні черговий сеанс обовязкового щомісячного перегляду відеозапису свого «злочину». Вже вшосте чи всьоме.
    Чітко о дванадцятій браслет змусив Яна всістися перед візором і ввімкнув запис. На екрані зявилась оскаженіла юрба перед огорожею портландської амбасади. І його, Яна, розгублене обличчя…
    І як же все це йому набридло! Навіщо ця нудота щомісяця?! А щоб усвідомив і не забував, за що його покарано! Та Ян і без цього запису чудово памятав той роковий день.
    Ранок того дня почався для Яна з піднесеного настрою. Ще б пак, на рідкість цікаве й «жирне» замовлення. Це вам не якесь весілля чи вечірка! Увечері в посольстві Портландії заплановано прийом. Контракт уже укладено. Яна винаймають як фахівця з корекції ситуацій. Він мусить забезпечити бездоганне проходження зібрання. Як сторожовий пес, він має бігати серед гостей, винюхуючи й попереджаючи будь-які неприємності, чи навіть незручності. В розкутій, невимушеній атмосфері не має виникнути жодного ексцесу, жодного непорозуміння.  Та найголовніше – на прийом запрошено послів Тартарії та Ікарії. А це вже проблема.
    Ян вчергове розгорнув на екрані компа весь склад гостей, запрошених на прийом. Він уже достеменно знав усіх не тільки за іменем та в обличчя – ха, цього замало! Він знав майже все про їхні характери, звички та уподобання. Все, що йому надали портландці. А ось і найголовніша його проблема – тартарієць та ікарієць. Між їхніми країнами і досі жевріє старий конфлікт, періодично загострюючись до збройних сутичок. З ікарійським послом замовник планує обговорити якісь справи після прийому. І для цього йому ікарієць потрібен у найкращому, найдобросерному настрої.
    Але на прийомі буде присутній тартарієць, не запросити якого було б занадто відвертою демонстрацією зневаги, чого Портландія ніяк не може собі дозволити. Та відомий своєю брутальністю та нахабством тартарієць може зціпитися з ікарійцем і все зіпсувати. Складний розклад? Так, але ж тим цікавіше!
     

    * * *
     

    – Міледі, будьте обережні! Ваша вишукана сукня, помножена на вашу неземну красу, може призвести до міжнародного конфлікту! А ви увійдете в історію як перша леді, що затьмарила славу Єлени Троянської!
    Треба знати коли, кому і що сказати. А найголовніше – з якою інтонацією. Дружина тартарійського посла Гелен Полянська очікувала на комплімент саме такого штибу. І одразу ж розквітла як травневий розарій.
    – Краще стережіться ви, мілорд, а то я покличу чоловіка, і вам доведеться виплачувати чималі репарації, – відповіла вона, розпливаючись у задоволеній посмішці.
    – Я вже готовий капітулювати перед вами! Причому беззастережно! – відповів Ян і продефілював далі, залишивши даму наодинці з її марнославством. Принаймні тепер можна було сподіватися, що вона своїм настроєм не стане дратувати чоловіка. З дружиною ікарійця Ян уже відпрацював подібним способом, щоправда з певними варіаціями з огляду на індивідуальні властивості.
    Ян творив, Ян диригував оркестром, який нічого не підозрював. Він був скрізь і в жодному місці не затримувався надовго. Він насолоджувався можливістю спілкуватися з високопосадовими особами на рівних, вільно та невимушено. Тому що знав, як із ними розмовляти. Він багато чого про них знав і їхні обличчя читав як розкриті книги.
    Та Ян ані на мить не втрачав із поля зору двох своїх найголовніших об’єктів – двох ворогів. А вони поступово зближувались, наче айсберг із «Титаніком», що загрожувало неминучою катастрофою. І найбільшу небезпеку з цієї парочки становив тартарієць. Він неухильно наближався до ікарійця, кружляючи, мов стерв’ятник, звужуючи кола, потроху заводячи сам себе і заливаючи в топку коньяк келих за келихом. І коли він уже готовий був накинутися на свого ворога, як бик на червону ганчірку, це змусило Яна імпровізувати. Тобто – діяти за обставинами, але діяти радикально. А це означало спровокувати ексцес (хоч це і проти правил, але ж – клин клином). Тільки щоб не зачепити нікого з гостей.
    Повз Яна в цей момент проходив стюард з підносом, повним келихами з шампанським. Ян пригадав його імя – Марек.
    – Мареку, – ледь чутно прошепотів Ян, але з такою інтонацією, що хлопець просто не міг відреагувати інакше, ніж рвучко обернутися до Яна, врізавшись підносом йому в плече. Звісно, Ян йому в цьому допоміг. І зробив це так, щоб усі келихи перекинулися на нещасного стюарда. Дзвін розбитого скла на хвилинку пригорнув увагу гостей до хлопця, з ніг до голови облитого шампанським. Засяяли стримані посмішки. Пробач, Мареку, я потім все поясню твоєму керівництву. Найголовніше – тартарійський посол мало не розреготався. А це суттєво збило його власноруч накручений агресивний настрій. І з черговим келихом коньяку він підійшов до ікарійця вже зовсім в іншому емоційному стані. Але те, що його збудження перейшло з агресивного рівня на більш грайливий, ще не означало, що він не виплюне із себе якусь огидну тираду. Та тільки-но тартарієць відкрив рота для оголошення якоїсь образливої провокації, біля нього як з під землі виріс Ян із підлесливою посмішкою.
    – Я, звісно, дико вибачаюсь, та просто не можу стриматися. Бачу, ви неабиякий поціновувач гарного коньяку, але жодного разу не спробували закусити оцими  тарталетками з зеленою ікрою. Рекомендую – неперевершене поєднання.
    І він мало не запхав тарталетку в глотку тартарійського дипломата.
    – Взагалі-то, коньяк – так собі, – пробурмотів той, тим не менш, автоматично приймаючи тарталетку з рук доброзичливця і відправляючи до рота. Таке перемикання уваги і, головне – перемикання пельки з одного виду діяльності на інший, суттєво відволікло їх власника від попередніх планів.
    Та коли підбадьорений таким успіхом Ян уже прораховував свої подальші дії, до нього несподівано підскочив помічник замовника і господаря прийому – портландського посла. Ян познайомився із цим хлопцем під час укладання контракту.
      Вибачте, шановне панство, але пана Леміша хоче бачити мій шеф. Будь ласка, прямуйте за мною.
    Чорт забирай! Як же Ян ненавидів, коли в самому розпалі гри клієнти лізуть в процес і починають заважати! А потім спробуй довести, що все пішло шкереберть не через твій непрофесіоналізм, а через їхнє несвоєчасне дурне втручання!
    Помічник провів Яна в коридор неподалік, де біля вікна, завішеного важкою портьєрою, стояв замовник з дуже заклопотаним виглядом.
    – Якого біса… – почав було Ян, та посол його перебив.
    – Дивіться, – дипломат дещо відхилив портьєру. Так, щоб Ян міг визирнути у вікно.
    А за вікном, за кованою огорожею посольства зібралась чималенька юрба. Люди щось вигукували – чи то заклики, чи прокльони, але що саме – розібрати було неможливо. Та не треба було навіть бути патімахером, щоб зрозуміти – натовп налаштований дуже агресивно. Від розлюченої юрби огорожу амбасади захищала ціла шеренга чорних шоломів зі щитами та кийками.
    – І це саме зараз, під час такого важливого для нас прийому, – роздратовано прогарчав портландець. – Ви маєте з цим щось зробити!
    – А як же ваше замовлення?  – почав заперечувати Ян. – В контракті про це нічого не йшлося.
    – Це форс-мажор, пане Леміше. Я готовий подвоїти ваш гонорар. А з гостями я вже якось сам упораюсь. А ваш клопіт тепер ось, – посол красномовно тицьнув пальцем убік вікна, – ваші співвітчизники.
    – Але ж я ніколи не працював з розлюченим натовпом, – продовжив відкараскуватись Ян. – Це зовсім не те, що на вечірці. Розумієте, це все одно що змушувати хірурга-косметолога робити надскладну операцію на внутрішніх органах.
    – Я потрою гонорар, – не відступався дипломат.
    – І взагалі, це не мій профіль. Я навіть не певен, що впораюсь.
    – Назвіть ваші умови!
    Ян зрозумів, що від настирливого портландця він так легко не відбудеться. А з іншого боку – і без того неабиякий гонорар обіцяв вирости в рази.
    – Гаразд, – здався Ян. – Нехай ваша пропозиція потроєного гонорару буде авансом, платнею лише за те, що я візьмуся за цю справу. В разі вдалого виконання ви сплатите мені ще стільки ж.
    – Ну й апетити у вас, пане Леміше, – захитав головою посол. – Що ж, нехай буде по-вашому.
    – Укладемо новий контракт?
    – На це немає часу. Довіртеся слову дипломата. А вам ще треба переодягтися. Не підете ж ви до натовпу в смокінгу. Мій помічник допоможе вам підібрати щось відповідне.
     

    * * *
     

    Ех, як же ж Ян тепер шкодував, що довірився «слову дипломата»! І шкодував, що взагалі взявся за цю справу, спокусившись великими грошима.
    На екрані візора прокручувалися знайомі кадри, зафіксовані камерами відеоспостереження посольства. Ось летять через огорожу яйця і пляшки з зеленкою. А ось серед натовпу і його дурне розгублене обличчя.
    Та Ян памятав і те, чого не бачила камера. То там, то там він помічав тоді прутки сталевої арматури, приховані під кутками та пальтами. Ходили по руках пляшки, вочевидь заготовлені для «коктейлів Молотова». Хтось заходився розбирати бруківку.
    І хоч Ян не був екстрасенсом-ясновидцем, він дуже виразно уявив подальший розвиток подій. Він майже фізично відчув запах диму і крові, почув вибухи, несамовиті крики, стогін поранених.
    Треба було запобігти цьому жахіттю. Але як? Він розгублено озирався довкола, шукаючи вихід. Вихід? Так, треба знайти вихід агресії, переспрямувати її до більш безпечного русла. Найгарячіші голови мають кудись витратити свій запал, втомитися в решті решт.
    На очі Яну потрапила череда автівок представницького класу, припаркованих трохи осторонь. То був транспорт працівників і гостей посольства. І там не було чорних шоломів – вони зосередились на захисті огорожі амбасади.
    На екрані візора Ян вкотре побачив, як змінився вираз його обличчя – з розгубленого на рішуче. Ось він біжить до автівок дипломатів, ось видирається на дах однієї з них. Кричить у натовп, закликаючи трощити ці ненависні символи зажирілих супостатів.
    Демонстранти перемикаються на автівки, розхитуючи і перекидаючи їх. В хід ідуть прутки арматури. При цьому юрба втрачає свою щільність, знімаючи тиск із шеренги чорних шоломів. Скориставшись цією обставиною, силовики просочуються в натовп, вихоплюють по одному і скручують найбільш агресивних. А ось вяжуть і його, Яна…
    Посол, звісно, потім сплатив лише суму, зазначену в контракті. Справжній політик – господар свого слова. Захотів – дав, захотів – забрав. Але зрозуміти його можна. Ну який дипломат буде платити засудженому значні кошти, не оговорені документально? Виникнуть питання, а що відповідати? Що Ян скоїв злочин, виконуючи його усне замовлення?
    У цю мить від вхідних дверей пролунав дзвінок. Хто б це міг бути? Ян сьогодні ні на кого не чекав. Невже хтось сам вирішив сюрпризом привітати його з днем народження?
    Ян натиснув на пульті паузу. Добре, що браслет хоча б це дозволяв. Дійсно, а що як людині треба вийти до туалету? Нічого страшного, потім все одно додивиться, нікуди не подінеться.
    На екрані застигло зображення Яна із заломленими спецназівцем руками, а на обличчі – знову той самий вираз розгубленості.
    – Добридень. Пане Леміше? – На порозі стояв щиро усміхнений рудий хлопець в сіро-червоному комбінезоні з емблемою на груді й написом «доставка майбутнього».
    – Так, це я, – здивовано відповів Ян. – Але ж я не викликав службу доставки. Я нічого не замовляв.
    – Вам посилка, – продовжував усміхатися курєр. – Прийміть і розпишіться.
    І хлопець простягнув однією рукою маленьку коробку у фірмовому пакеті, а другою – планшетку з авторучкою.
    Ян машинально прийняв пакет і розписався в накладній. Хтозна, вочевидь хтось вирішив зробити йому подарунок на день народження.
    – Вдалого вам дня, – не припиняючи посміхатися, кивнув курєр. – Користуйтеся й надалі послугами нашої кампанії. Будемо раді.
    Зачинивши за хлопцем двері, Ян уважно роздивився свій екземпляр накладної. Там, в графі «відправник» стояла та сама адреса, що і в графі «одержувач» – його адреса. От нехлюйство!
    Ян розірвав пакет і заходився здирати з коробки товсті шари скотча. В коробці виявилася знайома з дитинства іграшка – звичайнісінький кубик Рубіка. Та тільки на кожному з різнобарвних квадратиків додатково була написана або літера, або цифра, або ж взагалі якась незрозуміла позначка на кшталт ієрогліфа. Нанесені рукошма, якимсь маркером типу сіді-лайнера.
    Цікаво, що воно має вийти, якщо зібрати кубик, розставивши всі сегменти на свої місця?
    З цією іграшкою в руках Ян повернувся в крісло перед візором, який миттєво знявся з паузи й продовжив демонструвати запис. Браслет свою справу знав. Та для Яна це було зовсім не цікаво. Радий, що можна хоч якось відволіктись від набридлого перегляду, він повністю зосередився на головоломці, пригадуючи забуті з дитинства алгоритми збирання кубика.
    Нарешті це йому вдалося, всі кольори розташувалися на своїх гранях. Та ясності це не додало. Поєднання літер, чисел та позначок залишалося для Яна незрозумілим та незвязним  скупченням символів.
    А от візор у цю мить якось поперхнувся і зашипів, чим привернув до себе увагу Яна. На екрані рухалася зовсім інша картинка. Там була справжня бійня. Злітали над головами кийки та ломи, лунали вибухи. Над натовпом там і сям спливали хмаринки чи то диму, чи то сльозогінного газу. Падали закривавлені тіла. Леміш побачив там і себе із панічним виразом обличчя.  Покрутивши головою, той Ян розвернувся й дременув подалі від кривавої сутички.
    А бійня на екрані продовжувалась. Яну нестерпно закортіло вимкнути це жахіття. Та чи дозволить клятий браслет? Ян кинув злий погляд на запясток і з подивом побачив новенький швейцарський годинник замість ненависного «обмежувача». Дистанційний пульт слухняно виконав наказ Яна, вимкнувши страхітливе відео.
    Про браслет, як і про курєра, Ян одразу ж забув. Прихопивши пачку дорогих цигарок, вийшов на балкон. За вікном нудний жовтневий дощик скупо зрошував золотаве листя берізок та кленів.
    Жадібно затягнувшись, Ян усвідомив, що є питання, яке не дає йому спокою. Навіщо він знову й знову переглядає це кляте відео? І одразу ж знайшов відповідь. Він раз за разом намагається з’ясувати, чи міг він хоча б щось змінити, вплинути на ті події так, щоб вони пішли іншим, більш безпечним шляхом? І начебто вирішення десь поблизу, воно є, але кожного разу вислизає. І звідки взявся цей чудернацький кубик Рубіка? Яке відношення він має до всього цього?
     

    * * *
     

    Свій наступний, тридцять третій день народження, Ян Леміш, успішний власник патімахерської студії «Леміш і Ко» з трьома підмайстрами у штаті, знову святкував наодинці. Співробітники вчора урочисто привітали свого шефа і вчителя, а сьогодні розбіглися по весіллях та вечірках. Справжньої роботи для майстра – солідних дорогих корпоративів – сьогодні не знайшлося. Ну, то воно й на краще.
    Поставивши на паузу злощасне відео, Ян вийшов перекурити на балкон. За вікном знову мжичив ледачий осінній дощик. В руках Ян тримав, розглядаючи, той самий загадковий кубик, значення символів якого так і залишилося для нього повною таємницею.
    Але дещо Ян таки спромігся зясувати. Якось він помітив, що зображення на тому відео з часом потроху псується, розпливається, немовби інша картинка накладається на головну. Якось він схопив головоломку і побачив, що символи у клітинках зблідніли, наче почали танути. Тоді Ян, взявши сіді-лайнер, заходився наводити їх, підкоряючись якомусь неясному, інтуїтивному поштовху. Після цього відео знову прийняло знайомий чіткий вигляд. Два місяці тому ця ситуація знову повторилася. Отже, цей диво-кубик якимось чином нерозривно повязаний з тими подіями. От тільки як?
    За вікном, через дорогу навпроти, завернув за ріг і розчинився в березовому золоті білий бусик з червоною емблемою і слоганом «доставка майбутнього». Яну нестерпно закортіло скористатися послугою «доставки майбутнього». Відправити те саме майбутнє хоча б самому собі. Привітати, так би мовити, з днем народження. А що? В багатіїв свої примхи!
    Не пройшло й десяти хвилин після виклику, як на порозі перед Яном виник рудий усміхнений курєр. В Яна виникло стійке відчуття, що він уже десь бачив цього хлопця. І позбутися цього відчуття він ніяк не міг.
    – Добридень. Викликали, пане Леміше?
    Пройшовши на запрошення до вітальні, хлопець скромно вмостився на стільці спиною до візора й одразу ж заходився заповнювати накладну.
    – Так, відправника заповнив, куди доставляємо?
    – На ту ж саму адресу, – відповів Ян, ніяково вертячи в руках кубик.
    Попри очікування, хлопець зовсім не здивувався.
    – Що ж, у нас і таке трапляється, – зауважив він з незмінною посмішкою, яка тепер Яну здалася дещо глузливою. – Отже, три координати доставки нам відомі. Залишилося вказати четверту – час, в який треба доставити відправлення. В майбутнє, в минуле?
    – Ви й таке можете? – Ян округлив очі від здивування. Чи це він божеволіє, чи хлопець і справді з нього знущається?
    – Ми все можемо. Тільки рекомендую обирати відстань, кратну цілим рокам. Так дешевше.
    – Це ж чому так? – тільки й спромігся запитати Ян.
    – Ну, ви ж пам’ятаєте зі шкільної програми, що квадрат відстані дорівнює сумі квадратів координат, – почав пояснювати кур’єр наче малюку, посміхаючись тепер уже якось поблажливо. – А Земля, обертаючись навколо Сонця, через рік опиняється майже в тій самій точці. Тож просторова відстань збігає до мінімуму. Залишається тільки відстань у часі. Мінімальна – один рік.
    – Стривайте, – засумнівався Ян, – але ж час і простір мають різні одиниці виміру.
    – Та невже, справді?! – награно здивувався хлопець. – А хіба ви не вимірюєте відстань до зірок у світлових роках?
    На це ствердження Ян нічого не зміг заперечити.
    – Ну так що, в який час відправляємо?
    – На рік у минуле, – машинально відповів Ян, розгублений від нереальності того, що відбувалось.
    – А що саме доставляємо?
    – А хоч би й це, – простягнув Ян те, що в ту мить тримав у руках – кубик із символами, який він і незчувся як перекрутив, перемішавши кольори сегментів. При цьому погляд Яна мимоволі впав на стоп-кадр на екрані візора. Там було чітко видно, як одне зображення накладається на інше. І на відміну від знайомої картинки, на другій, незнайомій, не було диму й тіл, розкиданих на бруківці. І якщо на першій видно було, як Ян тікає геть від сутички, то на другій його, розгубленого, скрутили спецназівці.
    Яна немовби струмом ударило. Ось воно – вирішення! Те саме, що весь час було поруч, але постійно вислизало з рук.
    – Я передумав, – тихо прошепотів він.
    Але кур’єр уже міцно вчепився в іграшку і не квапився відпускати. Посмішка на його обличчі стала зухвалою і злою.
    – Пошкодуєш, Леміше, ой як пошкодуєш! Зауваж собі, скільки всього ти втратиш!
    – Ні, не пошкодую, – вже твердим голосом відповів Ян.
    Кур’єр миттєво зник, а разом із ним і кубик Рубіка. Ян одразу ж про них забув. А на екрані завмерла огидно знайома картинка його арешту. Ян вирушив на балкон. Нікуди це відео не подінеться – браслет все одно його запустить. Нехай тільки трохи пізніше.
    Закуривши, Ян відпустив думки плисти вільним струмком. Вільним? Іще п’ять місяців обмеження волі.  П’ять місяців у двірниках. Спочатку прибирати опале листя, а потім всю зиму розгрібати сніг. Ну і нехай! Нехай його засуджено за підбурення до масових безладів. І нехай той пихатий портландський індик засуне собі свої гонорари разом зі своїм «словом дипломата»…
    Головне, що він, Ян, вчинив так, як мав вчинити. І не треба ні про що шкодувати. Звісно,  за час обмеження волі він суттєво втратив свої професійні навички. Нічого, після звільнення за деякий час можна буде все надолужити і повернути втрачений рівень. А там, дивись, і студію відкриємо.
    За вікном, крізь ледачий жовтневий дощик, то ховаючись за золотаві крони берізок та кленів, то знов виринаючи, неквапливо прошелестів бусик з емблемою з чотирьох  червоних стрілок (чотири координати?) і написом «доставка майбутнього». Цікаво, от би можна було відправити собі звісточку в минуле! Із вчорашнього завтра в завтрашнє позавчора.
    І що б ти, Яне Леміше, відправив? Хіба: «Роби що мусиш, і хай буде як буде».
     
     

  Время приёма: 00:07 25.10.2016