22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Стебловский Дмитрий Количество символов: 40000
Конкурс №40 (осень) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ac003 П’ять хвилин


    

    Лікарня
    

    З-за мереживної фіранки видніється шматочок неба. Насичено-блакитний, аж сліпучий. Від соковитої сині сльозиться праве око, солоний струмочок стікає вилицею і лоскоче ніс. Зазвичай від такого нестерпно хочеться почесатися, але Володимир настільки поринув у роздуми, що всі відчуття немов відключилися. Лише пам'ять працює, як злагоджений механізм, сортуючи, розкладаючи думки по полицям.
    Свідомість напружено шукає відповідь, або, скоріш — виправдання.
    «Упущена можливість».
    Цей канцелярський термін розпеченим паяльником обпікає його мозок, пульсує велетенськими буквами, наповзає, накочує, наче прилив на морський берег.
    Поряд сидять його діти. Син тарабанить пальцями по спинці ліжка. Застебнутий, мов не в лікарняній палаті сидить, а на автобусній зупинці. Тонка шапочка збита на потилицю. Щока нервово сіпається. Поспішає, або робить вигляд. Сказати б йому: «Гей, хлопче, наша хата не кабак, хто у шапці — той  дурак», але потік думок заважає реагувати на зовнішній світ.
    «Упустив».
    Донька копирсає носком черевика потертий, в «ялинку» лінолеум. Очі вологі, але без сліз, пальці стискають ручки сумки, аж побіліли кісточки. Пряма, мов лома проковтнула.
    Володимир не бачить своїх нащадків, адже перебуває думками далеко звідси. Тільки покашлювання сина звучить як фон його тяжкій розумовій праці.
    Де він схибив? Де непевність і страх ризикнути стримали його від того, щоб пересвідчитися в правдивості існування дарунку, отриманого сорок шість років тому? Чому було не використати його, коли бриніло лезо бритви під ногами, а задля того, щоби втриматись на ногах, приходилося вириватися з лабет смерті, залишаючи в них клапті м’яса і здорового глузду?
    В палату зазирнула медсестра, своєю присутністю тактовно нагадуючи відвідувачам, що час спливає. Син продовжував дратівливо рахувати секунди, донька кусала губи, зрідка кидаючи погляд на нерухоме тіло, від якого тягнулися пластикові трубки та дроти.
         Пора, — прокашлявся син. Він піднявся зі стільця, роблено розминаючи руки й тіло.
    Туман навколо закрутився віхолою і почав втягуватися сам в себе.
         Ми підемо, татуню, — донька підійшла до ліжка і несміливо погладила руку, обтягнуту тонкою, наче пергамент, шкірою.
    Бідні діти. Він міг дати їм набагато більше, ніж дав. А все через власну невпевненість. Чи жадібність. Він або сцикун, або скнара. Або те і інше.
    Він згадав свого діда, що ховав під периною радянські рублі та облігації майже на шістдесят тисяч. У вогкі та непевні восьмидесяті, коли батьки Володимира з трьома дітьми перебивалася, як могли, скніючи в маленькому будиночку без газу, ті гроші могли стати неоціненною допомогою.
    Через півроку після проголошення Незалежності діда поховали. А коли потім викидали на морозне повітря його постіль, щоб поганяти кліщів та бліх, звідти випала жерстяна коробка від цейлонського чаю. А в ній — купа грошви. Точніше — макулатури, непотрібних папірців з ликом лисого вождя. Мама тоді плакала навзрид, обіймаючи найменшого брата, що одразу кинувся складати літака з хрумкої сотні, а тато сплюнув, підкинув ту знахідку ногою і пішов до хати.
    Підхоплені лютневим пронизливим вітром, кольорові прямокутники літали двором, наче багряне листя восени.
    Тато тоді прокляв діда і його жадібність. А він, Володимир, виходить — теж такий?
    Пам'ять послужливо почала підсовувати спогади. Образи, ситуації та персонажі тасувалися, мов карти в колоді.
    Звісно, що найпершим згадався сльотавий березень 2004-го.
    Станція метро «Нивки», обривки помаранчевих агітаційних плакатів на стовпах, голодне смоктання в шлунку. І плеяда запахів.
    Тут, в палаті, що пропахла медикаментами і смертю, він відчував зовсім не лікарню.
    Сморід з перекинутого сміттєвого ящика. Гостре амбре перегару, спотілі пахви. А найсильніше — душний, хімічний аромат з під-землі. Так пахне лиш метро.
     
    1
     
    Біля каси — чимала черга. Ліниво позіхаючи, шкребучи за вухом, зиркаючи в яскраві дисплеї мобільників, черга потроху рухається. Занадто повільно для Володимира. Йому ще треба зробити дві пересадки, а часу обмаль. Гуртожиток зачиняється через півгодини, а на вахті сьогодні поганська Тонька. Ця нізащо не пропустить, якщо запізнився, май ти хоч стонадцять поважних причин, листа від ректора і десятеро свідків.
    Стара курва. Скільки разів через неї приходилось повзти на третій поверх водостічною трубою. Благо, було за що зачепитися. Але була ще одна проблема: виходити треба було тим же шляхом, бо в маленьких злих очицях Тоньки працювала надсучасна система сигналізації. Вхід-вихід — все фіксувалося бездоганно.
    Секундна стрілка невблаганно завершує чергове коло.
    Від хвилювання чешеться тіло. Байдужі спини попереду викликають роздратування. Хочеться підігнати, давши смачного підсрачника.
    Віконце каси. Стомлені очі, обрамлені пергідрольними кучерями. Рука очікувально лежить на пластмасовій підставці.
    Гроші.
    Грубо лаючись про себе, Володимир гарячково почав ритися в кишенях, але жодної гривні не знайшов. Ідіот, як він міг забути кошти на проїзд! Відчай струмом пройшов крізь спинний мозок, а початкова стадія сколіозу ще більш проявила себе, коли ззаду пролунало:
       Ти ще довго телитися будеш?
    Бурмочучи вибачення, хлопець ступив було вбік, звільняючи місце в черзі, як раптом біля отвору для прийому грошей лягла широка долоня. Пещена шкіра, доглянуті нігті, на середньому пальці — перстень-печатка.
    Володимир здивовано закляк.
    З-під долоні червоніла десятка. М’який оксамитовий голос звернувся до касирки:
       Нам два жетони, будьте ласкаві.
    Дзенькнула решта. Синє потерте кружальце лягло в його жменю.
         Ем… дякую. Не треба було, — Володимир від ніяковості спробував вшитися і покрокував до ескалатора, але добродій йшов збоку. Краєм ока хлопець оцінював чужинця: високий, статечний чоловік під полтинник, добре одягнутий.
         Не треба соромитися. Дають — бери, б’ють — тікай. Чув? — в голосі дзвеніла смішинка.
    Голос, мов у телевізійного диктора. Заворожує, обволікає.
       Та я не те, щоб…, — Володимир відчув, як палають вуха.
    Ескалатор повіз їх під Київ.
         Треба допомагати ближньому. Як там в Біблії? Давно читав, — вів далі чоловік.
         Я б теж вам допоміг, якби була така ситуація, — знічено мовив хлопець.
         Так-так, охоче вірю. Ти добрий малий, одразу видно. Але ти невдаха.
    Володимир зупинився біля підніжжя ескалатора. Що за розмови?
             Чоловік також став. Потік людей, що поспішали на останню електричку, розгалузився на два рукави і обтікав двох людей, що свердлили одне одного поглядами.
       Бувай здоровий!
    Незнайомець рвучко повернувся і пірнув у юрбу. Враховуючи його габарити, було дивом, як він так швидко зник з очей.
    Промчав состав, закручуючи потоком повітря паперове сміття.
    «Ну так, невдаха. Зірок з неба не хапаю, з моделями діла не маю, про дороге авто можу тільки мріяти. Та й про дешеве теж».
    Володимир плівся платформою, що блідо освічувалась настінними лампами.
    Сказане чужаком якимось чином вразило його, образа і злість чорнилом розтікалися по серцю, отруюючи настрій і самопочуття.
    Звичайно, він — середньостатистичний небагатий студент. Класичний. Виріс в селі, батьки — вчителі. Смішна стипендія, регулярні, але невеликі підробітки, «общага» і сумки з закрутками. «Мівіна» і дешеве пиво. Повний набір селюка, який самонадіяно вирішив вибитися в люди. Місто не прийме його, відторгне. Скільки таких.
    Такі похмурі думки не раз навідували хлопця, але молода кров і наївна віра в світле майбутнє відганяла подібні роздуми. А зараз розуміння власної нікчемності важким каменем засіло в шлунку.
    «Клятий недоносок. Загіпнотизував».
    Кроки луною відбивалися від стін, гулко давлячи на вуха. Зненацька Володимир зрозумів, що не чує ні шуму електричок, ні голосів. Навколо було порожньо і лячно. Протяг ганяв безлюдним коридором флаєри та обгортки, підсліпувато блимали лампи.
    Де це він? Що за перехід? Коридор був незнайомим. Сірі стіни, зачовгана плитка під ногами.
    Він прискорив крок. Зустрів розгалуження, навмання рушив ліворуч. Потрісканими сходинками спустився на платформу.
    Темні тунелі лякали. Як і відсутність звичних для цього місця звуків. Лише тріщали й сіпалися лампи. Володимир підійшов до жовтої лінії, роззирнувся. Глянув на годинника.
    Дідько, не може бути.
    В найкращих традиціях жаских трилерів стрілка завмерла. Скоріш за все, здохла батарейка, але ж…
       Ти проґавив свого поїзда, невдахо, — хтось прошепотів у саме вухо.
    Володимир скрикнув, нажаханий, різко обернувся і побачив, що за кілька сантиметрів до його обличчя скалить зуби недавній дивак. На якусь мить хлопець заціпенів, а тоді ненароком зробив крок назад. П’ята натрапила на порожнечу і він, змахнувши руками, ледь не завалився на рейки. Чоловік схопив його за барки і він завис над коліями, самими носками чіпляючись за край платформи.
    Бліде обличчя з очима без вій наблизилося до Володимира.
         Ти запізнився на поїзд. Хай це дрібниця, але це втрачена можливість. Ти позбавився шансу і хтозна, чи не стане це для тебе фатальним?
    Володимир від шоку не міг видавити ні слова, лише поводив очима.
    А той продовжував свої божевільну тираду:
         Ти хоч уявляєш, як тобі пощастило? Я вже хотів було відбути на спочинок, але побачив тебе. І я зрозумів, що ти заслуговуєш на подарунок. Так, ти невдаха, але ж і лузерам колись щастить, еге ж?
         Він смикнув комір куртки до себе і хлопець відчув під ногами твердь. Не сходячи з місця, чоловік відпустив його і задумливо пожував губу:
         Так-так-с… Чого би ти хотів, юначе? Чого прагнеш найбільше? Якими вологими мріями ти пестиш себе перед сном?
             Мовчанка.
       Багатство, слава, успіх? Гаряча краля з четвертим розміром?
    Володимир здивовано кліпнув. А чужинець роблено розреготався, ляскаючи себе по стегнам, а тоді раптом його бляклі очі відбили світло лампи і втупилися в хлопця.
       Певно думаєш, що я божевільний? Маніяк-психопат?
       Ем… та нічого я…
         Та срати мені, що ти там думаєш, — лютий погляд прошивав наскрізь. — Точніше — я і так знаю. Якась частина тебе, та, що менш скептична, намалювала собі вже джина і три бажання? Вже подумки на Мерседесі рисачиш?
       Я…
                  Замовкни. — Голос знову був м’яким та лагідним, достоту як при першій зустрічі. — Я дам тобі дещо.
    Десь вдалині загудів поїзд.
       Другий шанс.
         Що? — Володимир сонно глипнув на чоловіка, його тіло налилося солодкою важкістю. Захотілося прилягти прямо на холодну підлогу і заснути.
       В комп’ютерні ігри граєш? Вважай, що даю одну «зберігалку».
       Як це? — прошепотів хлопець, важко осідаючи.
         П’ять хвилин. Це не так вже й мало. За цей час створюються і нищаться  світи. Ти зможеш практично все. За правильного застосування цей дар може зробити людину неймовірно багатою, успішною, покриє славою та впише в історію.
       П’ять хвилин, — повторив, мов папуга.
       Просто забажай. І повернешся на п’ять хвилин назад.
             Володимир приліг на жорстку платформу, яка здавалася йому найм’якішою у всесвіті периною. Трохи розплющив важкі повіки:
       А якщо ненароком побажаю? Це буде нечесно.
         Не вийде ненароком. Бажати треба дуже сильно і свідомо. Бувай, невдахо. Всього один шанс.
     
    Лікарня
     
    Донька тримала худі пальці, вільною рукою практично навпомацки набираючи SMS.
    Студентка.           Купа справ, місць, які треба відвідати, безліч людей, з якими треба зустрітися. Активістка і спортсменка, староста курсу. Серцеїдка. Пізня, кохана дитина. Шанувальники пишуть і пишуть, телефон не вистигає.
    Володимир усміхнувся самим куточком губ, наскільки дозволяв клятий інсульт, що бульдожою хваткою скував обличчя. Згадав свої студентські будні. Його діти таких злиднів, як він, не знали. Він все життя гарував, щоб дати своїм кровиночкам найнеобхідніше. Шовками не вкривав, марципанами не годував. Але, принаймні, красти спиртне з супермаркету їм не доводилося.
    Він з якимось азартом і острахом (скільки років минуло!) згадав перший невикористаний шанс. Ледь відчутним потиском відповів донечці.
     
    2
     
    Отямився Володимир вже на поверхні.
    Він сидів, скоцюрблений, на лавці біля метро, в колі світла від ліхтаря.  Розгублений, очманілий. Тіло били дрижаки; здавалося, мороз проник всередину тіла і там буяв, розбишакував, жонглюючи внутрішніми органами. При цьому обличчям стікав піт. Млість підступила до горла і хлопець вивергнув давній вбогий обід прямо собі під ноги. Збоку прискорила крок літня парочка. Жінка щось зневажливо шепотіла на вухо своєму супутнику.
    Погано розуміючи, де він, Володимир піднявся і поплентався тротуаром. Місто грало ілюмінацією, світлом фар та червоних стоп-сигналів.
             Стан був кепським — неначе після потужної п’янки. Але потроху в голові яснішало. Свіжий вітерець і рух дещо привели його до тями, він почав згадувати неймовірну пригоду.
    Від думок про того прибацаного шлунок знову скрутило. Але великі ковтки свіжого повітря приглушили приступ.
    Він чвалав, а в голові роїлися думки. Що це було? Навіювання, гіпноз? Але з якою метою? Грошей в нього, як той міг пересвідчитися, не було. Дешева мобілка на місці. Він не особливо розбирався, але слідів сексуального насильства також не помітив. Ті безумні очі без вій…
    Хлопець закляк посеред тротуару. Усвідомлення серйозності й реальності ситуації накотило на нього, розвіявши останні залишки туману в голові.
    А що, як все це насправді працює? Шанс, чарівний дар…
             Володимир був не особливо схильним до забобонів. Але чітка згадка про дику викривлену реальність, в якій люди зникли безслідно, а знайома за сотні візитів станція метро перетворилася на заплутаний лабіринт, зачепила древній ген, що колись примусив пращурів шукати надприродне в незрозумілих речах.
    Його настільки злякала ця думка, що він заледве знову не знепритомнів. Можливість того, що на ньому, немов якесь прокляття, висить отой чорний згусток енергії, той «дар», була збіса лячною. Він раніше не страждав від фобій, але наразі страх завдавав практично фізичних страждань, аж до помутніння, аж до спазмів всередині. Зупинився, важко дихаючи.
    Перед очима закрутилися двері-вертушка. Яскрава неонова вивіска «МІНІ-МАРКЕТ» запросила увійти і погрітися.
    А також перевірити.
    Ідея прийшла зненацька, без всяких роздумів. Як би там не було, але він ось тут і зараз перевірить, чи вся ця чортівщина має місце, а чи він став жертвою шахрая, що отримує задоволення від подібних витівок. Прямо в магазині й перевірить. Він не допустить, щоб з плином часу ці думки перетворили його на параноїка. І краще хай його схоплять охоронці, ніж він впаде мертвий від жаху, навіяного самому собі.
    Пізніше Володимир не раз думав: чому було не побажати повернення прямо там, на вулиці, без ризиків і додаткових нервових потрясінь? Він би зрозумів, що дар діє, коли б опинився за кількадесят метрів від магазину. І все стало б на свої місця. Але хаос в думках не давав змоги оцінити ситуацію тверезо. Наляканий, приголомшений, зачмелений хлопець вхопився за першу маячню, яка прийшла йому в голову.
    Або не сама прийшла.
    «Багатий, успішний, покритий славою».
    Просто так, без жодної користі спалити таку чарівну можливість, хай навіть процент її реальності був мізерним?
    Пройшовши всередину, Володимир рішуче завернув до алкогольного відділу. Покупців було небагато. Сутулий дідок почимчикував повз нього зі «шкаликом» горілки, підозріло зміряв поглядом і завернув до кас.
    Тупцяючи біля полиць, хлопець почав роздивлятися асортимент. В благородних напоях він особливо не тямив, тому орієнтувався на ярлички з цінами. Вибравши найдорожчу пляшку, злодійкувато озирнувся і протягнув руку.
    О, дідько, невже він це робить?
    Невдаха.
    Мов струмом вдарений, він схопив зелену пляшку з написом «Jameson» і поволі рушив до виходу. По мірі наближення його охоплювала паніка.
    Але паніка — ніщо у порівнянні з тими чіпкими пазурами, що впилися в нього після історії в метро.
    «Як би там не було — зважусь. Коли мене викриють, то побажаю повернутися і встигну покласти пляшку на місце. А якщо це все виявиться маячнею… Що ж, відсиджу п'ятнадцять діб. Не думаю, що мене суворо покарають через якесь там бухло».
    Гарячковито міркуючи, він рухався між полицями в бік дверей. Не дійшовши до кінця відділу, зупинився. Каса знаходилася праворуч, в дальньому кутку. Вихід — в лівому.  Зараз буде момент істини, бо його, що нахабно йде геть, не заплативши, одразу ж помітять.
    Зацькований погляд на касу. Дивно. Там стояв охоронець, а зараз його не видно.
    Володимир стояв і відчував, як весь його запал і рішучість випаровуються. А особливо, коли він перевів погляд на магнітну рамку, що подіяла на його розум, мов світло на собаку Павлова. Згадав, як скажено та пищить, коли хтось намагається винести неоплачений товар.
    О, чорт. Піджилки затряслися.
    Дівчата на касі його не бачили, але ще крок — і він буде біля рамки.
    Колись на його очах в магазині пристойну, інтелігентну з виду панянку зупинили після сигналу рамки і витягнули з її сумочки шоколадку. Тоді здавалося, що сором палив більше його, ніж ту жінку.
    Він нервово затупцяв на місці. Почав крутити злощасне віскі в руках, розстебнув куртку, примірявся до внутрішньої кишені. Запхав, витягнув назад. Поставив на сусідню полицю, забрав.
    Хвильку почекав, почав заправляти сорочку, щоб зробити сховок.
    От халепа! Він в житті цукерки без дозволу не взяв, це зіграло свою роль в тому, що ідея перевірити безумну теорію шляхом крадіжки, почала згасати, мов головешка у воді.
    Тільки-но він вирішив повернути пляшку на місце, як відчув спиною погляд. Тлустий охоронець стояв позаду, загрозливо крутив ключами, його очі пронизували наскрізь.
    Шлунок підскочив і мов провалився в кишківник.
    Запала тиша. Лише пищав сканер на касі. Побачивши, як бігають очі хлопця, охоронець нахмурився і зробив крок назустріч.
    Володимир сам не зрозумів, як його ноги пустилися в біг. Просто драпонув, як гончак. Перетнувши кляту рамку, яка одразу почала вищати, він заледве не врізався в іншого охоронця, що чекав його знадвору. Той, молодий і спритний, розставив руки і майже вхопив його за одежу, але Володимир, підстебнутий адреналіном, крутнувся і змінив траєкторію.
    Він біг між полицями магазину, а обоє охоронців гналися за ним, горлаючи.
    Великим стрибками покриваючи відстань, хлопець метався з відділу у відділ, збиваючи товари, розкидаючи ящики.
    «Зараз. Саме зараз!»
    Він має загадати бажання! П’ять хвилин його врятують!
    Володимир почав було шепотіти заповітні слова, але раптово новий приступ паніки змусив його передивитися свої наміри.
    Чи вистачить часу? Що було п’ять хвилин тому? Він зайшов до магазину? Чи вибирав спиртне? А чи, може, сволотний товстун вже засік його маніпуляції з пляшкою?
    Секундна стрілка невблаганно завершує чергове коло.
    Бляха-муха, а що, як повернення на п’ять хвилин назад не врятує його і ця можливість буде просто спалена даремно!? Треба було фіксувати час, йолопе!
    Думка про те, що він хотів перевірити правдивість «дару», що б там не сталося далі, переплелася з майже тваринним жахом попастися в лапи переслідувачам.
    Ганяючи між полицями, він розчаровано розумів, що кожна секунда відділяє його від можливого спасіння.
    Раптом Володимир відчув, як йому поставили підніжку і він шкереберть летить в полиці з хлібом. Зараз зариє носом. Неймовірним рухом викрутившись, він втримався на ногах. Недарма на баскетбол ходив.
    Краєм ока помітивши небайдужого, що вирішив допомогти впіймати злодюжку, хлопець навіть не здивувався, що ним був той самий дідок, якого він бачив раніше. В руках, окрім пляшки, той тримав банку кільки, якими стрясав у повітрі, щось хрипко гикаючи.
    З двох боків наближалися охоронці. Дівчата злякано стовбичили на касі, не наважуючись встряти в погоню. Одна з них щось надривно повідомляла в телефон.
    Гаплик тобі, придурку.
    Неначе спринтер, він зробив останній ривок, майнув між двома чоловіками, мов Арго між Сімплегадами, й проскочив до виходу. Штовхнувши двері, вистрибнув на вулицю, погнався через проїжджу частину, немов заєць звиваючись між машинами. Водії сигнали та лаялися, але він на те не зважав, мчав швидше вітру і сміявся.
     
    Додому попав пізно. Заповз по трубі і полегшено зітхнув, виявивши, що сусіди десь завіялися.
    Лежачи на своєму ліжку в гуртожитку, він цмулив віскі прямо з пляшки і дивився на зоряне небо. Сльози текли щоками, а він реготав і ляскав себе по лобі.
    Шалений день. Ледве не збожеволів. Чи, все-таки, здурів?
    Перед тим, як вирубитися, подумав, що не слід тепер і близько з’являтися в районі станції «Нивки». Та й на метро якось не дуже охота більше пересуватися. Є тролейбуси, врешті-решт.
     
    Лікарня
     
    Дивлячись крізь вологу пелену на вродливе, з його очима лице, Володимир згадував той клаптик неба у вікні гуртожитку, зім’яте пружинне ліжко та сумбур думок, який дещо вирівнювався алкоголем. Тоді він заснув мертвим сном, видудливши майже півпляшки. Прокинувшись із жахливим головним болем, вирішив більш не повторювати подібних помилок.
    Дурень, подумав він тоді. Як можна було так по-дурному повестися? Це ж диво, таке диво! Наданий дар треба використати виважено, підготувавшись, проаналізувавши все.
    «Дурень, — подумав він зараз, скутий паралічем, — Як можна бути таким наївним?»
    Медсестра підійшла поміняти крапельницю. Діти мовчки стояли поруч, у верхньому одязі, зиркаючи на час, що збігав.
     
    3
     
    Думка про те, що він володіє даром, який дозволяє повернутися в минуле (або не володіє, о, Господи), цілковито захопила Володимира. Шматок не ліз в горло, навчання видавалося якоюсь не вартою уваги дрібницею.
    Наполеонівські плани та шалені ідеї витали в повітрі. Він хапав їх, збирав, планував, розчаровувався, пив, гриз нігті. Цілими днями він вештався незатишними парками, гуляв Дніпровськими берегами. Почервонілими очима вдивляючись в пінясті хвилі, що несли брудні брили льоду й усіляке сміття, хлопець шукав там відповіді й рішення.
    «За правильного застосування...»
    Ці слова пульсом гупали в його скронях, а в голові народжувалися конструкції одна краща за іншу. Здобути велетенські статки, виграти в лотерею, врятувати президента, запобігти аварії, зберегти життя сотням і тисячам людей, чи навпаки — декого вбити, тим самим припинивши війну…
    Масштабні плани часом здавалися здійсненними, але здебільшого лякали. Зате більш приземлені й банальні бажання все частіше охоплювали стражденну душу. Просто дістати силу грошей і жити в своє задоволення. Як це можливо здійснити? Треба скласти бездоганний план, адже він має всього один шанс. З його гуманітарним складом розуму це буде не зовсім легкою справою. Залучитися чиєюсь допомогою? Ризиковано: або підставлять, або в дурку запроторять.
    Він схуд, виснажився, неголене обличчя, на якому маслаки прорізалися з-під хворобливої шкіри, лякало дітей. Постійне бродіння з відсутнім поглядом і бурмотіння врешті-решт призвело до того, що його затримали і повезли до відділку.
    Нудний лейтенант посадив його на потертий табурет і двадцять хвилин намагався щось випитати, занотовуючи ті обривки фраз, які видавав Володимир. Інший міліціонер стояв позаду і голосно чавкав жуйкою.
    Все одно на них. Вони ніщо. В голові снували схеми, операції та варіації. Відсутній погляд байдуже ковзнув по дошці «Їх розшукує міліція», де криворуко, але доволі схоже був намальований його, Володимира, фоторобот. Не впізнав. Як не впізнали і міліціонери. Та й не дивно, з такою пикою його б зараз матінка рідна не признала. Більше схожий на волоцюгу, ніж на студента-вихідця з інтелігентної родини.
    Зрештою, молодому правоохоронцю увірвався терпець. Він загасив цигарку в чашці з чаєм і мовив:
         Жени цього босяка, Саню. Придуркуватий, явно. Ще ми шизиками не займалися.
    Володимир опинився на вулиці. З рота йшла пара, гидка мряка норовила потрапити за комір, проте холод його не діймав. Мозок працював, щоправда, вхолосту. Нічого путнього він так і не придумав.
    Переходячи дорогу, він машинально зупинився на оранжевий сигнал світлофора. Збоку хтось закректав, лайнувся і кинувся через дорогу. Огрядна жіночка з двома сумками вирішила, що встигне перебігти, поки не розпочався рух. Зазвичай Володимир про себе передражнив би таку дурість баранячим «бе-е», проте сьогодні йому було все одно.
    Перебуваючи приблизно на середині дороги, жінка впустила одну сумку — відірвалася ручка. Зупинилася, почала збирати впущене, і саме в цей момент її збив брудно-білий автобус «Мерседес», відкинувши на кілька метрів вперед.
    Володимир здивовано струснув головою. Різко почали зупинятися машини. Почувся виск гальм, несамовиті крики.
    Жінка лежала посеред дороги, її ноги були вивернуті в колінних суглобах у зворотному напрямку. Навкруги неї лежали розсипані з сумок жбанки, слоїки та пластикові пляшки з білим вмістом. Певно, несла молочку на базар.
    Вітер шелестів поліетиленовими пакетами, вершки з розбитої банки повільно, наче вулканічна лава, текли мокрим асфальтом, і через деякий час зустрілися з темною калюжею, що розпливлася навколо голови бідолашної. Блідо-рожева суміш, підхоплена струмком від талого снігу, що протікав вздовж бордюру, попрямувала до решітки водостоку.
    Довкруж стояв галас, метушня, якась бабця голосила, водій «Мерседеса» нервово чвиркав запальничкою і ніяк не міг запалити сигарету. А скляні очі, на віях яких тремтіло кілька червоних крапельок, пропалювали Володимира наскрізь. Він затремтів, свідомість очистилась, наче протерте «двірником» брудне скло.
    Якщо він повернеться на п’ять хвилин назад, то зможе схопити горопашну і не пустити її на дорогу. Він врятує її. Жахлива аварія буде існувати лише в його пам’яті. Володимир почав бурмотіти щось на кшталт «Бажаю…», але тут його осінило.
    Безіменна, незнайома баба, яка через власну тупість тепер валяється, розтрощена, на землі, просто продовжить жити. Він смикне її, затримає, і буде слухати прокльони та пікантну сільську лайку, поки автомобілі сновигатимуть туди-сюди. Відпустить, побачить дулю, а чи, може, й сраку з-під спідниці і все. Вона піде своєю дорогою, він своєю.
    Совість чиста, а можливість… упущена.
    На пам'ять прийшла сцена з роману Стівена Кінга «Кладовище домашніх тварин». Малюк, що біг за повітряним змієм, незграбно переставляючи ніжки, потрапив під вантажівку. Його, такого беззахисного, милого хлопчика, розмазало по асфальту, і батьки, на ходу божеволіючи, кинулися до траси й побачили одинокий черевичок, що лежав посеред дороги…
    Дівчини у Володимира не було. Але він розумів, що рано чи пізно, як усі, знайде собі пару. Уявив, що в них народиться дитина. І коли вони приїдуть до батьків в село на свята, його хлопчик, маленька рідна людина, буде бігати й гратися, поки вони смажитимуть шашлики. І ось його синок, його щастя та відрада, його копія і «татів носик», вибігає на безлюдну вулицю, наприклад, за собакою, що грайливо скаче між будяками. І тут звідкись зненацька з’являється трактор, за кермом якого сидить п’яний в дупель Женя Мончик, його однокласник. І ця громадина наїжджає на його дитинку, перемішуючи її з багном. А він, його тато, може лише стояти, вирячивши очі, слухаючи жінчин безумний вереск, і згадувати, як колись витратив чарівний дар на незнайому бабу, яка все одно через кілька років мала померти від цирозу печінки, судячи з її синього носу.
    Секундна стрілка невблаганно завершує чергове коло.
    В грудях застряг колючий кавалок. Володимир не відривав погляду від мертвих очей загиблої, а промовити заповітні слова так і не наважувався. Хтозна, скільки часу минуло. П’ять хвилин? Десять?
    Мов робот, він повернув ліворуч і почимчикував схилом. Скоцюрблені дерева обабіч нього нагадували безмовну варту. Вода з гілок скрапувала на вдавлену плитку. Рудий безпородний пес, якому пощастило мати нашийника, підозріло глипав на хлопця, окроплюючи іржаву урну. Його хазяйка без особливого ентузіазму обговорювала по телефону сестру Лєну, яка «зв’язалася з тим алкашем».
    Взуття промокло, холод стріляв десь в промежину, а його крок все пришвидшувався. Гаряча волога застилала очі, задубілими пальцями він намагався застебнути куртку, але ця проста операція йому ніяк не вдавалася.
    Господи, як важко.
    Але ж він зовсім ні при чому. Це нещасливий випадок, і як можна думати, що він має до нього причетність? Може, взагалі ніякого дару не існує, і він був безсилий.
    «А якщо дар є? І ти щойно прирік людину на смерть?»
    «Навіть якщо так, це її доля. Хто я, щоби вторгатися в плани Всевишнього?»
    «Але Бог також не гребував чудесами. Ти міг запобігти нещастю»
    «Та хто вона мені така? В мене будуть діти, і якщо…»
    «Це дурне виправдання. Ти просто стояв і дивився»
    «Я витрачу дар на щось більш глобальне. Я…Я не буду прагнути багатства чи влади… Я здійсню Вчинок. Я зміню історію»
    Дощ залопотів, застріляв. Сіре мерзенне небо було свідком втечі. Він зник в підземному переході.
     
    Лікарня
     
    Та аварія дещо вправила йому мізки, отверезила, змусила поглянути на стан речей з іншого боку. Сум’яття, душевна гризота випхали той божевільний фанатизм десь на задвірки свідомості. Володимир докоряв собі, обвинувачував, краяв серце, проте зміг виплисти з інфантильного стану і роззирнутися навколо.
    Він привів себе в порядок, почав відвідувати заняття, кинув пити і завів кота. Начебто все наладилось.
    Але темним згустком сиділо в душі розуміння того, що він володіє зловісним даром. І воно постійно вступало у протиборство з критичним мисленням. Нема ніякого дару і все, що з ним сталося — нервовий зрив через божевільні витівки афериста.
    Отакий от дар Шредінгера. Ця подвійність мучила Володимира. Але він оточив себе певними ритуальними правилами. Кодекс П’яти Хвилин, якщо можна так було його назвати. Перший закон: використати ту можливість лише в разі крайньої необхідності, і то — адекватно оцінивши ситуацію. Ніяких ризиків, жодних авантюр. Життя — штука непередбачувана, і хтозна, який сюрприз на тебе чекає за рогом?
    Медсестра міняла банку з фізрозчином, а в цей час діти перетинали поріг палати. Син вже зник за дверима, а донечка затрималася на хвильку, кинувши останній погляд на немічного старого, що не міг сказати їй слова, а лише очима намагався передати ту любов, яка розпирала його зсередини.
    «Бувай, маленька. Татко оклигає. І ще погицає онука на колінах. Не вперше йому виборсуватися з обіймів смерті. Знаємо, бували».
    Рудий хвіст ще мелькав у дверному отворі, а Володимир вже пірнув у новий спогад, який був навіяний лікарнею, безпомічністю та медсестрою, що байдуже висмикувала канюлю, міняючи йому систему.
     
    4
     
    Стояв спекотний серпневий день 2008 року. Повітря тремтіло — розпечене, душне. Здавалося, що під тротуаром розпалили пекельні казани, настільки він пашів жаром. Все живе шукало тіні, прихистку від всюдисущої спеки.
    Володимир, обливаючись потом, чекав автобуса. Часом згадував прохолодні склепіння метро, проте все ж надавав перевагу наземному транспорту. Після історії, що трапилася чотири роки тому, він намагався не користуватися метро без нагальної потреби. Нічого, потерпить. Зважаючи на сьогоднішню перемогу в університеті — це дрібниця.
    Ще вранці він був звичайним викладачем, а зараз їде додому кандидатом історичних наук. Скільки недоспаних ночей і відер дешевої розчинної кави позаду! Його орендована квартира нагадувала табір біженців. Робочий стіл оточений дюнами обгорток, банок з-під енергетиків, пірамідами паперу і книг. Він рабським трудом заробив цей статус!
    Зараз прагнув лише одного — дістатися до своєї хижі і завалитися спати доби так на три, попередньо охолодивши перегрітий мотор упаковкою крижаного пива.
    Підійшов автобус. Володимир зайняв крайнє біля вікна місце і сонно глипав на безлюдну вулицю, оперезану обабіч каштанами з пожовклим покрученим листям, що програвало боротьбу високій температурі.
    Його зупинка. Він вийшов, хилитаючись, ще трохи сонний. Піднявся втоптаною стежкою до магазину. Там, позіхаючи й повільно рухаючись в черзі до каси, окидав оком асортимент товару. Руку приємно холодила обойма пива. Дійшовши до каси, задоволено вклав пиво на прилавок і відволікся, вибираючи сухарики.
    Кинувши вибране на стійку, наткнувся на невдоволене квадратне рило, що зміряло його худу постать зневажливим поглядом:
       Куди прешся, сосунок?
    Володимир вип’ятив груди:
       Взагалі-то я тут стояв.
         Пшов, — відповів йому власник мерзенної фізії, що вже приймав від продавця півлітру «Біленької».
    Володимир, обурюючись від такого нахабства, вліз між здорованем та прилавком:
       Я тут стояв, а ви почекаєте.
    Той криво ви шкірився, дивуючись з такого нахабства:
       Чи не багато на себе береш, пітушок?
       Сам пітушок. Тут тобі не зона, чмо.
    Вурка, змірявши хлопця холодним поглядом, буркнув:
       Ну підожди, щеня.
    І вийшов надвір.
    Відчуваючи неабияке піднесення від моральної перемоги, Володимир розрахувався за пиво та сухарики й рушив до виходу. На вулиці його, звісно, очікували.
       Слиш ти, сопля, на кого хвоста підняв?
       Йди нахер.
         Ти не по масті вискочив, дохляк, — неголена мармиза впритул наблизилася до його обличчя. — Ходімо, відійдемо.
    Всередині щось запекло.
    «Та ти хоч розумієш, бидло. З ким зв’язався? Я ж тебе…»
    В тіні розлогого дерева позаду сірої облупленої стіни магазину, поміж розкиданих пляшок і кондомів Володимир отримав лезо в бік.
    Чудуючись, роздивлявся маленьку дірочку, з якої била кров, окроплюючи спориш та подорожник. Долоня раз-по-раз торкалася рани, підносячи до очей закривавлені згустки. Щось невидиме покидало його тіло, від чого він відчував неймовірну легкість. Очі заплющувалися, ноги наповнювались якоюсь солодкістю, світ крутився.
    «Я бажаю…», — виникло чи то в мозку, чи то впало на язик.
    П’ять хвилин назад, і він залишиться в магазині. Викличе міліцію, і все упорядкується. Той злодюга вшиється, так і не застосувавши свою заточку.
    «Я бажаю… Де болить? Біля пупка. Подумаєш. То ж не печінка, чи щось важливіше. Просто дірка в пузі. Як можна витратити чарівний дар з-за такої мізерної неприємності?»
    Кров струменіла між пальців, тіло обвалилося на землю, а темінь наступала.
    Прокинувся він від запаху спирту, лежачи на жорсткому лікарняному ліжку.
       Живий, курилко? — добродушно спитав літній втомлений лікар.
       Де я?
       Зараз будемо тебе зашивати, друже. Спи.
    Світ впав на Володимира, всією своєю важкістю вибив з нього дух і останнє, що дісталось його вух, був рінгтон на мобільнику: «Sweet home Alabama». Мабуть, мамка добивається. Бо не дзеленькнув звечора за традицією.
     
    Лікарня
     
    Того разу він знову не використав свій дар. Вирішив, що занадто мізерна причина. І в подальшому не використає. Бо дійсно, як можна витратити такий шанс на якусь банальщину? Та сотні можливостей навкруги — лише хапай. Підбери момент і будь щасливим!
    Скільки разів безноса підбиралася до нього, скільки разів він знаходився на волосині від безславної погибелі, все одно не знаходилось достатньої мотивації сказати заповітні слова.
    Плювати на життя. Срати на ті випади долі, які загрожували його існуванню. То були лише випробування, він знав. Його випробовував блідолиций чоловік з метро. Він все чекав, коли Володимир здасться, опустить руки, покориться фатуму. І витратить дар на якусь дурницю. А тоді прийде і засміється йому в очі, нахабно, гидко, жорстоко.
    Рука смикнулася, пальці поскребли постіль.
    Якби він міг повернутися туди, в молоді роки. Чому клятий Диявол, чи ким він був, не дав можливість використати дар не в теперішньому часі, а в будь-який момент життя? Він би повернувся зараз і змінив все.
     
    5

     
    Вишенька. Пиріг. Сімка.
    Істерично луплячи кулаком бісів автомат, Володимир проклинав усе на світі. Ну чому, чому його тупий, нездатний до точних операцій гуманітарний мозок не може використати шанс так, як би це зробив будь-хто інший, в кого шарики в ладах з роликами?
    Казино — просто беззаперечна дурня. Ніяк, жодним чином він не здатен заробити тут бодай копійку, навіть з таким даром.
    Ну що, грабувати банк?
    В нього вже був невдалий досвід з пограбуванням. Ледве нещасну пляшку поцупив, що казати про крупний куш? Це просто не для його розуму і характеру.
     
    Лікарня
     
    Діти зникли за дверима. Сльози застилали вицвілі очі, губи сіпалися в безсилій спробі викрикнути імена.
    Маленькі мої… Дітки, сонечка мої, відрада й сенс мого життя.
    Як я міг так по-дурному не скористатися дарунком? Ви б зараз жили в палацах, засипані золотом… Пробачте, що тато виявився таким параноїком та жмикрутом. Я все життя прагнув кращої долі для себе, для вас, а в результаті гибію на обісцяному ліжку, не в змозі вимовити потрібні слова.
    Спогади про шанси, реальні та примарні, калейдоскопом крутилися перед його поглядом. Скільки разів він стояв на краю, готовий вимовити бажану фразу, але не наважувався, чи то через боязнь невдачі й розчарування, чи то з переляку, що в майбутньому буде більш підходящий шанс, а зараз використати — означає потратити його даремно.
    Як би там не було — він програв. Зрадив сам собі. Постійно мучачись хворобливою фобією, не отримав насолоди від життя. Не жив, а існував. Навіть його сім’я була чимось другорядним. Оженився навмання, дітей ростив теж на автоматі. Старався для них, бився, мов риба об лід, але все одно — наче грав роль актора фільмів категорії «В».
    Ця болісна думка розривала груди, примушувала м’язи, зведені паралічем, смикатися в агонізуючому припадку. Він відчув, що провалюється в небуття. І цього разу це не просто безпам’ятство. Це фінал. Тунель, що відкривався перед ним, був дорогою в один кінець.
    Останнє, що побачив — як мелькнула курточка дочки. В дверному отворі — лише безбарвна порожнеча. Він видихнув.
    Мерехтливий простір почав поглинати його немічне тіло, хвилі чорноти, як прибій, захоплювали його, відносили все далі й далі… Володимир відчув, як всередині все затерпнуло, заспокоїлося, душевні муки обволікалися прохолодним забуттям. Він відлітав, покидав змучене тіло, кудись прямував, наче клуб туману,  відносений вітряним потоком.
    І останнє, що спало йому на думку, що навідало його людське єство, була фраза:
    «Дурень. Тупий, бездарний ідіот. Ти помер, так і не скориставшись шансом. А міг хоча би сказати дітям, що любиш їх».
    Цей ментальний сполох був настільки сильним, таким енергетично потужним, що він на декілька хвилин затримався, якоюсь частиною поєднавшись з тілесною оболонкою, над якою билася медсестра.
         Павле Петровичу, в дев’яту палату! В пацієнта не б’ється серце! Потрібна реанімація! — Дівчина кричала в мобілку, притиснену плечем до вуха, а руки її тим часом робили непрямий масаж серця.
    Діти прибігли на цей крик. Вони стояли, перелякані, приголомшені, дивлячись на бліде старече обличчя, помазане смертю. Син розстебнув коміра, важок дихав та шукав сигарети, лапаючи себе по кишеням. А донька просто витріщилася на сині губи, помережане зморшками лице й рідке сиве волосся, розкидане по подушці. Її очі були сухими і великими.
    Палата зникала в сльотаво-сірому смутку. Попереду було затишне ніщо, куди тіло рвалося, мов запущене з катапульти. Але він має використати шанс! Тепер, коли, здавалося, вже пізно, він твердо впевнений, що використає його за призначенням!
    Силою волі злинаючи в потоках повітря, Володимир наближався до власного тіла. Його напружена свідомість боролася з ватяно-солодким забуттям, що намагався огорнути його, мов кокон.
    Він скаже. Він встигне.
    «Я люблю вас, діти. Я так люблю вас…»
    Сакральні слова готові зірватися з язика, але йому потрібно ще загадати бажання. Просто захотіти: сильно і свідомо…
    Секундна стрілка невблаганно завершує чергове коло.
    Медсестра скрушно похитала головою і почала фіксувати час смерті. Потім вибігла з палати в пошуках лікаря.
    Діти переглянулися.
         Ну нарешті, — зітхнув полегшено син. — Скільки ж можна… Як це все дістало.
       Не кажи так…, — голос дівчини тремтів. — це…це не по-людськи якось.
         Ой, замовкни. Сама он скільки разів голосила, руки заламувала. «Коли він відмучиться, коли вже нарешті вмре…». Не роби вигляд, що ти краща від мене.
         Досить. Припиняємо ці розмови. Що сталося — те сталося, і ніхто не винен. Нерви не залізні.
       Ну то само собою. Я ж не проти.
       Нотаріус вже підготував документи?
         Аякже. Все готово вже з місяць як. Після поховання владнаємо необхідні процедури і розділимо той клятий будинок.
    Сонячний промінь впав на біле простирадло.
       Я піду, не можу тут більше знаходитися, — сказала донька.
       Бувай, сестричко, — вишкірився син.
         Проклинаю вас, виродки. Навіки. Тепер живіть з цим, — прошепотів батько.
    Донька бухнулась без свідомості. Син не відривав погляду від очей. Живих батькових очей, сповнених гіркотою.
    Секундна стрілка завершила чергове коло.
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 22:30 24.10.2016