Першопрохідцям наукової фантастики присвячується 1
Очікуючи вчених, котрих належало востаннє за цю зміну доправити на поверхню, Степ задумливо дивився в ілюмінатор.
Унизу розкинулася безкрая гірська країна. Помаранчеві та брудно-жовті кряжі юрмилися у ворухкій імлі, випинаючи пологі горбисті спини, мов хвилі у розбурханому морі.
Вгорі, неначе у дзеркалі, відбивалася подібна картина, тільки гори там висіли догори дригом і були дещо світлішими.
Звісно, довкола пружилися ніякі не гори й не моря. Станція-дирижабль «Аргус-7» вільно дрейфувала у хмарах Венери, обертаючись навколо планети у площині екватора на висоті 55 км. Швидкість вітру тут сягала 100 м/с, тому повний обліт займав усього чотири земні дні. Це дуже мало, якщо врахувати, що сама Венера обертається навколо осі за 243 дні! Й дуже важливо, оскільки станція працювала на фотоелементах і не могла довго функціонувати без сонячного світла.
Під непроникною ж запоною із крапельок сірчаної кислоти ховалося справжнє пекло з температурою понад 400°С, страшенним тиском та агресивною вуглекислою атмосферою. А за ветхим серпанком мезосфери чигав космічних холод і мертва порожнеча космосу. Й лише тут, у середніх шарах повітряної оболонки, умови наближалися до комфортних для людини.
В коридорі почулися голоси, й до елінгу жваво ступило двійко весперологів – енергійний чорнявець Бельцоні та поважний, схожий на лелеку Фішер. Останнім зайшов щуплявий водій усюдихода Сивак, давній друг Степа.
– Все готово?
– Вирушаємо?
– Нічого не забули?
Пожвавлення науковців було зрозумілим: вони вже знудилися в чотирьох стінах без справжньої роботи.
Степ усміхнувся.
– Екіпіруйтеся, раз така невидержка.
- Я їх уже спорядив, – ворухнувши щіточкою вусів, буркнув Сивак.
Усі звично зайняли місця в панцерованому вакуумною ізоляцією нутрі батискафа «Орфей» і пристебнулися до крісел.
– До старту готові! – передав Степ на місток.
– Виліт дозволяю!
Шлюз розчахнувся, й батискаф висковзнув з елінга. Деякий час він летів поряд із «Аргусом-7», а тоді пірнув униз і зник у хмарах сірчанокислого туману.
Власне, «Орфей» був не звичайним батискафом. Він поєднував у своїй конструкції також риси дирижабля, піднімаючись та опускаючись за рахунок зміни об’єму водню, що заповнював його балонети. А ще міг деякий час маневрувати за допомогою електричних двигунів та газових рулів.
По хвилі Степ доповів:
– Політ нормальний. Тангаж позитивний, спостерігається тимчасовий статичний крен. Кут рискання – дев’ять градусів.
– Щасливого приземлення! – донеслося у відповідь. – Через чотири години вас прийме «Аргус-8». Кінець зв’язку.
Весперологи напружено мовчали. На екранах пропливали волокнисті шари хмар, динаміки доносили віддалені гуркоти та тріск атмосферних розрядів. Час від часу корпус «Орфея» слабо здригався.
– Температура наростає, – промимрив Сивак, витираючи чоло.
У присмерку зблиснули зуби Бельцоні.
– Чи ж те ще буде!
Хвилин за двадцять «Орфей» пробив хмари й опинився над титанічною таріллю, покраяною ущелинами, насипами та завалену справжнім хаосом покремсаного скелля. Рефракція тут була страшенною, тому кінчасті гори крайнеба виглядали похилими й дуже нестійкими. Все заливало тьмаве жовто-зелене світіння, котре у хистких струменях жару здавалося зловісним отруйливим медом. Час від часу монолітні небеса осявалися спалахами сліпучих громовиць, подекуди з хмаровищ звисали розкошлані патли кислотної вірги.
– Бр-р, – незважаючи на спеку, Фішер пощулився.
Батискаф плавно полинув до поверхні. Рухався він наче у воді: густина забортного повітря була майже в п’ятдесят разів вищою, ніж на Землі, й хоча швидкість вітру тут складала всього 1 м/с, тиск у 90 атмосфер із лишком компенсував цей «недогляд».
– Увага, – скомандував Степ, – пішов гайдроп!
Це означало, що «Орфей» вистрілив униз линву з кітвою на кінці. За хвилю із задоволеного вигляду пілота стало ясно, що кітва надійно вгрузла в ґрунт. Тепер батискаф неспішно опускався, намотуючи линву на барабан.
– Ґут, – зітхнув із полегкістю Фішер. – Здається, привенерилися…
Раптом Сивак здивовано звів руку. Тієї ж миті розкоти грому ззовні, здавалося, посилилися, до них додалося якесь віддалене стугоніння.
– Щось не так? – нашорошився Бельцоні.
Всі стурбовано перезирнулися. Фішер указав на сейсмометр:
– Прилад фіксує сильні коливання венеріанської кори!
– Невже вулкан? – з надією спитав Бельцоні. – Друзі, та це ж чудово! Ніхто досі не спостерігав виверження на Венері!
– Кому що, – похитав головою Степ, спиняючи спуск.
«Орфей» завис за чверть метра від розжареного базальту.
– Ознак виверження ніби не видно, – промимрив Бельцоні, вдивляючись у екран. – Мабуть, це далеко.
Сивак повернувся до Степа.
– То як, виходитимемо?
Пілот вагався. Ризик був чималий. Але ж і умови для досліджень виглядали винятковими – весперологи могли чи не вперше дістати безцінну інформацію про венеріанську плутонічну діяльність.
– Гаразд, – нарешті дозволив він. – Але при найменших ознаках небезпеки я згорну вилазку.
Вчених не треба було просити двічі. За мить Степ лишився в кабіні сам. Сумніви налинули з новою силою. На щастя, часу на самокопирсання в нього не було.
Стулки вантажного трюму розчинилися, випускаючи всюдихід-лабораторію. Задьористо звівши маніпулятори й бризнувши з-під гусениць уламками породи, машина посунула на південь. Із кабіни здавалося, начебто вона тут-таки почала здиратися горі схилом, геть ігноруючи закони тяжіння.
– Бувайте, колеги! – проторохтів у мікрофон Бельцоні й тут-таки забув про все на світі. – Друже Сиваче, до отого відслонення, будь ласка.
Фішер усе ще барився у шлюзі. На відміну від екіпажу всюдихода, він мусив зодягтися серйозніше – для перебування на поверхні Венери людини годилися лише важкі термоскафандри.
Нараз увімкнувся канал далекого зв’язку:
– «Орфей»! Говорить «Аргус-10»! Чуєте нас?
– Чуємо добре! – підтвердив Степ, миттю напружуючись.
– Ми спостерігаємо якусь чортівню внизу. Страшенні атмосферні збурення, різке посилення іонізації повітря. Все це йде широким фронтом від полюса у вашому напрямку.
– Щойно ми також зафіксували венеротрус. Мабуть, десь виверження чи зміщення тектонічних плит.
– Ні, не те! Ніколи такого не зустрічали. Щось геть незрозуміле. Негайно відлітайте!
– Що значить – незрозуміле?
– Ніхто й гадки немає. Таке враження, що крізь повітряну товщу суне щось матеріальне й жене попереду потужну хвилю. Безглуздя, звісно. Проте жодне виверження чи циклон не може привести до подібної колотнечі в атмосфері.
– У вас же є локатори! – роздратовано нагадав Степ.
– Від них чомусь мало користі… Словом, забирайтеся звідти, поки ще не пізно.
– Ясно! – пілот вимкнув зв’язок і перемкнувся на шлюз. – Фішере, вихід відміняється. Залишайтеся на місці, скафандр не знімайте.
Ігноруючи обурливі вигуки весперолога, Степ викликав усюдихід:
– Кермуйте назад! Насувається якийсь катаклізм!
– Зрозумів! – озвався Сивак.
Цієї миті Степ зауважив, що у довкіллі починаються лиховісні зміни. Жовто-зелений ландшафт побляк і заворушився, заструмував, закурився каламуттю зависі. Значить, вітер посилювався. А на поверхні Венери це було дуже небезпечно.
– Хутчій!
– Ми недалеко, – заспокоїв його Сивак. – Уже їдемо. За хвилину…
Надворі загуркотіло, заклуботала, мов у сповільненій зйомці, розжарена хмара уламків, здійнята вихором. «Орфей» різко шарпнувся.
– Чорт! – вилаявся Сивак. – Здається, у нас проблеми. Шквал зіштовхнув машину в тріщину. Сильний крен на лівий борт. Утратили хід.
Степ кинув погляд на прилади. Вітер дув у бік всюдихода. Рішення прийшло миттєво.
– Приготуйтеся до виходу. Спробую підвести «Орфей» якомога ближче. Машину киньте. Фішер допоможе вам залізти на борт.
Пілот почав поволі попускати гайдроп. Усе решта робив вітер, невмолимо женучи батискаф у потрібному напрямі.
– Бачимо вас! – повідомив Сивак. – Опустіться трохи нижче й відчиніть аварійний люк. Ми виходимо.
– Приготуйтеся прийняти наших! – розпорядився Степ, звертаючись до весперолога в шлюзі. – Максимум уваги.
Напруга наростала. Попереду показався перехилений на бік всюдихід. Від нього відокремилися дві незграбні білі постаті й нагинці зашкутильгали до батискафа, долаючи сильний опір повітря.
Степ зблід, затримавши дихання. Коли щось піде не так, біда неминуча. Легкі скафандри з вуглець-вуглецевого матеріалу витримували лише кілька хвилин у венеріанському пеклі.
Хвилина… Друга… Плавний поштовх…
І полегшене зітхання Фішера:
– Я витяг рибку, шефе. Проваджу до холодильника.
– З нами все гаразд, – підтвердив задиханий Бельцоні.
– Тримайтеся! – наказав Степ, миттю відстрілюючи гайдроп і скидаючи баласт. «Орфей», мов поплавець, зринув увись. І відразу ж потрапив під таранний удар урагану.
Апарат дрижав, кренився і рискав, але й далі піднімався. Коли до хмар, здавалося, можна було рукою сягнути, Фішер раптом скрикнув:
– Дивіться!
Степ і собі зиркнув на екран. Із півночі ваговито насувалася пругка хвиля каламуті, невблаганно перемішуючи небо з землею. В ній безперервно мигтіли гіллясті стріли блискавиць, розпросторюючи довкола хрумкий гуркіт та виляски. Складалося враження, що десь у хмарах навально суне колосальний небесний плуг.
– Жах! – із захватом прошепотів Бельцоні. – Добре, що ми вчасно забралися.
– Не факт, – процідив Сивак.
Та все ж, метляючись у турбулентностях і висхідних потоках, «Орфей» щасливо покинув тропосферу. Вітер усе дужчав, що було незвично навіть для такої висоти. Але віяв він у одному напрямі, тож достатньо було ввімкнути електродвигуни й вирівняти швидкості, щоб небезпека відступила.
Зорієнтувавшись, Степ вивірив висоту й після незначної корекції ще збільшив швидкість, доганяючи «Аргус-7», котрий не встиг відлетіти далеко.
Але, тільки пристикувавшись до дзеркальної поверхні станції, він дозволив собі розпружитися.
За хвилину вони ще раз, цього разу зверху, дістали можливість спостерігати лиховісне явище. Далеко на овиді нижній пласт хмар поволі закипав, диблячись велетенським горбом. Немовби у хмаровищах цілеспрямовано повз якийсь кріт-гігант, кудовчачи перед собою туманні бовдури. Позаду горба залишався й довго не затягувався широчезний, мов каньйон, слід.
– Що ж то таке? – не відриваючись від ілюмінатора, прошепотів Фішер.
Бельцоні лише вражено кліпав очима.
Хмарна хвиля котилася небом довго, перетинаючи по діагоналі напрям руху «Аргуса-7». Окрім збурення атмосфери, нічим особливим вона себе не проявляла.
Врешті Сивак стенув плечем:
– Чортівня якась. З’явилася нізвідки й пішла в нікуди.
– Ну, це навряд, – гмикнув Степ, чомусь ховаючи погляд.
Допіру його осяяв ще наразі невиразний здогад, котрий розбудив давні підозри й миттю підштовхнув думки в потрібному напрямі, шикуючи їх у неймовірному досі ладі. Проте загальна картина вимальовувалася настільки неймовірною, що пілотові потрібен був час на її осмислення.
2
Минув тиждень. Учені почали потроху забувати незрозумілу пригоду, тим більше, що нічого екстраординарного більше не траплялося. Дивне атмосферне збурення врешті зникло безслідно. Щоправда, через добу після його появи в районі тессери Повітрулі автомати зафіксували епіцентр небаченого за силою підземного поштовху, проте ніхто не пов’язав ці явища між собою.
Ніхто, крім Степа. Дізнавшись про катаклізм, пілот довго щось обчислював, а коли закінчив, то якийсь час скидався на божевільного. Для Сивака, що мешкав разом з ним у каюті, це було новиною, бо зазвичай Степ відзначався стриманістю.
– Ти захворів? – спантеличено спитав він, чухаючи шпакувату чуприну.
З хвилину Степ не відповідав, відтак підскочив і схопив друга за петельки:
– Мені треба вниз, якнайшвидше!
– Ти ба! – Сивак вивільнився, присів до столу, кивнув навпроти: – Може, поясниш, що ти задумав? – бачачи, що Степ усе ще нетерпеливиться, додав: – Це не так просто зробити. Тож мене влаштує лише переконлива причина.
Степ із зусиллям опанував себе й присів, збагнувши, що без допомоги друга не обійдеться. А для цього належало посвятити його в деталі своєї неоднозначної гіпотези.
Помовчавши, він почав здалеку:
– Ти ніколи не задумувався, чому люди застали на Венері температуру, нижчу від зафіксованої першими автоматичними станціями? Або чому в повітрі відчутно більший відсоток кисню й водяної пари, ніж доповідали нам дослідницькі зонди?..
Сивак мляво звів брови.
– Причин може бути тисяча! Від невідомих процесів у атмосфері до недосконалості старої техніки.
– Авжеж. Але спробуй-но глянути на ці загадки під дещо іншим кутом зору, осягнути їх, так би мовити, комплексно. Хіба не очевидно, що все це… не випадково?
Сивак розреготався, проте відразу ж змовк, бачачи, що Степ не жартує. Насупився.
Тим часом пілот вів далі:
– Як гадаєш, що заважає нам жити на Венері?
– Всього лише спека, вуглекислий газ у кінських дозах та сірчанокислі дощики.
– Правильно. І нема на те ради?
– Чому ж, є. Терраформувати кляту відьму, та й по всьому... – Сивак затнувся, починаючи розуміти, до чого веде друг. – Вважаєш, на Венері... хтось це вже робить? Хто ж?
– Достеменно не знаю. Навіщо – також не зовсім ясно, хоч певні міркування є. А от щодо методів… Як, скажімо, пояснити наявність у венеріанському «поясі життя» бактерій, що розщеплюють вуглекислоту?
– Ну…
– А ще ж невідомо, чи не живуть там інші, складніші істоти…
– Хай так. Думка зрозуміла: в атмосферу Венери їх випустили навмисно, – обірвав його Сивак. – А ти знаєш, скільки треба мікроорганізмів для розкладу CO2 на вуглець та кисень, щоб вони хоч трохи прорідили атмосферу й знівелювали дію парникового ефекту?
– Міріади?
– Атож! І це за умови, що вони розвиватимуться в ідеальних умовах і постійно поповнюватимуть свої ряди. Та для цього потрібен інкубатор, і не один! А ще прірва часу!
– Власне, я вважаю, що на Венері все це… гм, уже має місце бути, – скромно зронив Степ.
Сивак підвівся. Його збентеження не минало, позаяк відчувалося, що у словах друга прослідковується певний сенс.
– Ану викладай усе, вражий сину!
Степ кивнув.
– Спочатку передісторія. Уявімо, що років так із півтисячі тому в Сонячну систему прилетів корабель високорозвинених істот. Відшукавши Землю, вони виявили на ній наших предків у всій красі освіченої дикості. Звісно, косміти не ризикнули втручатися в еволюцію земної цивілізації, прорахувавши наперед магістральні шляхи її розвитку. А, всебічно вивчивши людство, відлетіли додому – чекати, поки брати по розуму підростуть і порозумнішають.
Сивак скептично поморщився.
– Тепер ближче до суті. Космічні гості, мабуть, захотіли якось дати знати прийдешнім поколінням землян про свої відвідини. Та як зробити це, щоб гарантовано не вплинути на розвиток молодої цивілізації? Матеріальні сліди виключаються. Легенди й перекази – також втручання, духовна-бо сфера піддатлива всіляким нашаруванням. Тому – теж відпадає.
– Що ж лишається? – зацікавився Сивак.
Степ усміхнувся.
– Можна залишити подарунок, сенс якого стане зрозумілим через багато століть. До того ж, залишити не на Землі…
– Он ти до чого хилиш! – протягнув Сивак, і собі всміхаючись. – Еге ж, подарувати цілий світ – жест воістину гідний лише могутніх створінь!
– І прихильних! – наголосив Степ. – Цим вони водночас демонстрували свої добрі наміри.
Помовчали, обмірковуючи почуте.
– Що ж, гіпотеза чудова, – визнав Сивак по хвилі. – Але… Це більше схоже на наукову спекуляцію.
– Довести я нічого не можу, – кивнув пілот. – Однак сякі-такі докази все ж відшукав. Бач, згаданий подарунок, на мою думку, мав потрапити до адресата в цілком певний час, аби було зрозуміло, що працює не Природа, а Розум. Тому за Землею мусило вестися спостереження, і в якусь наперед визначену мить – скажімо, після появи над планетою першого штучного тіла, – автоматично було послано сигнал, який умикав механізм подарунка, себто запускав на Венері процес терраформування. Вочевидь, процес від початку був задуманий багаторівневий, а швидкість його протікання мала все наростати в міру наближення до Венери людей. Власне, я певен, що не сьогодні-завтра на Венері грядуть грандіозні перетворення.
– Конкретніше! – зажадав Сивак.
– Пригадуєш темні плями, які час від часу траплялися на радіолокаційних знімках Венери?
– Так…
– Це майже напевно були згадані тобою інкубатори бактерій, сховані у хмарах. А може, й ще щось, хтозна? До речі, переміщення одного з них ми, не виключено, бачили нещодавно на власні очі.
Сивак скрушно зітхнув.
– Мушу тебе розчарувати: за сотні років ці об’єкти давно зруйнувалися б тертям об повітря. Й упали б на Венеру.
– Що ми знаємо про матеріали, з яких вони зроблені? – парирував Степ. – Утім, про століття і не йдеться. Можливо, все почалося року з 1957.
– А доти? Де ці бандури були доти?
– На орбіті, де ж іще, – спокійно відказав Степ.
– Як же їх не помічали астрономи?
– А хто сказав, що не помічали? Відразу ж після першої здогадки я поліз у астрономічні аннали. І виявилося, що ще з кінця XVII століття земні вчені не раз спостерігали біля Венери таємниче тіло, яке ототожнювали з її супутником. Малесенька зірочка то з’являлася поблизу планети, то надовго зникала. Востаннє її бачили наприкінці ХІХ століття. А приблизно через півстоліття в космос полетів Гагарін…
– Ну, яких лише помилок не знає астрономія, – з сумнівом протягнув Сивак.
– Понад сорок спостережень! Гаразд, спишемо половину на кепську апаратуру, недобросовісне ставлення до роботи й відверті вигадки. Але ж лишаються свідчення таких незаперечних авторитетів, як Лагранж, Д’Аламбер та Кассіні!
Цьому аргументові важко було щось протиставити.
– Стривай, але ж мова йде про один супутник! – нарешті знайшов лазівку Сивак. – А їх мусило б бути кілька!
– А їх, мабуть, і було кілька, просто зосереджувалися вони на одному носієві. Після певного сигналу цей носій наблизився до Венери та скинув свій вантаж у атмосферу. І почався відлік! Те, що ми спостерігали допіру одну з «частин» колишнього супутника, яка з невідомих причин змінила горизонт польоту – не проста випадковість. На Венері щось назріває!..
Сказано це було з таким переконанням, що Сивак урешті здався. Можливо, тому, що в глибині душі мимохіть прагнув повірити другові з самого початку.
– Зокрема нещодавній венеротрус – можливо, поштовх від падіння на Венеру фрагмента гіпотетичного венеріанського сателіта! І ти мусиш допомогти мені добути матеріальні підтвердження цього, – закінчив Степ із притиском.
3
Сивак таки знайшов привід ще раз висісти на Венеру, натякнувши начальству, що добре б евакуювати з поверхні застряглий усюдихід. Повагавшись, капітан Стрілецька врешті дала на це згоду.
Коли батискаф знову пронизав хмари над рівниною Аталанта, Степ та Сивак із хвилюванням зрозуміли, що затіяли експедицію не дарма – кілометрів за десять від місця аварії всюдихода здіймалася полога гора, якої там раніше не було! Її окільцьовувала чимала вугільно-чорна вирва, різко виділяючись на тлі потрощених «черепичних плиток» тессери.
Машина, як з’ясувалося, практично не постраждала, лише одне з коліс застряло у тріщині. Тож, звільнивши її з допомогою батискафа, Степ із Сиваком без особливих зусиль зуміли переконати Стрілецьку заодно дозволити в інтересах науки попередньо оглянути «тектонічний новотвір».
Гора виявилася монолітною й, хоч подекуди її вкривали дрібні тріщини, взяти проби вдавалося не всюди. Тому дослідники невимовно зраділи, коли після майже години безплідної їзди несподівано натрапили на діру в одному зі скелястих відрогів. Адже на Венері гроти й підземелля – справжній дарунок долі для весперологів – украй рідкісне явище! Не скористатися з такої нагоди було б злочином.
Правда, відпускати друга в небезпечну підземну розвідку Сивак довго не хотів, здавшись лише під натиском Степового красномовства й… пекучої цікавості.
Врешті домовилися, що Степ у печері не затримається – візьме проби й поверне назад, щойно подальше просування видасться надто небезпечним.
Відтак пілот увійшов у темний зів, і гадки не маючи, чого слід сподіватися попереду.
…Коли саме все сталося, Степ так і не зауважив. Він поволі ступав проходом, краючи порошний завис променем прожектора, аж раптом щось невловимо змінилося, – хоч поблизу мріли ті самі ніздрюваті стіни, низько нависало нерівне склепіння й гойдалася пітьма, густа, мов гарячий сироп…
Нерішуче спинившись, Степ прислухався. Але в навушниках було тихо – сюди не долинали звуки знадвору.
– Агов, Сиваче! – без жодної надії покликав він. – Чутно мене?
Радіозв’язку, звісно, не було – перешкоджали скелі.
Отож, і з цього боку все стояло як належить. І все ж… нав’язлива певність, що навколо щось негаразд, не покидала бувалого дослідника.
Степ із досадою глянув у тунель, пробитий мечем світла в підземному мороці, й рішуче повернув назад. Якщо навіть у нього просто розгулялися нерви – не страшно. Вилазку можна й повторити. Краще перестрахуватися…
Пройшовши всього метрів двадцять, він закляк, мов укопаний. Хребтом прокотилася холодна струминка, шкіра на коротко стриженій голові стяглася, наче від остуди.
Дорогу перегороджував завал. Непрохідний – осипалася не дрібна порода, прохід затерло кількома величезними плитами. Розчистити шлях не випадало.
Степ і не намагався – все й так було ясно. Він похований тут, під тоннами гірських порід, і на порятунок можна не розраховувати. Сам Сивак не впорається, а поки наспіє допомога, в нього закінчиться повітря.
Насилу опановуючи себе, пілот раптом зміркував, що Сивак може й не знати про його жахливе становище. Все-бо сталося так…
Стоп! Як, власне, міг трапитися обвал? Адже він не чув ні поштовхів, ні гуркоту… навіть пилу не додалося в повітрі!
Втім, розважати над цією загадкою не було часу. Належало невідкладно вирішити, що робити далі.
Степ був далеким від мелодраматичних рефлексій. Навіть страх близької смерті не міг надовго збентежити його. Ще не факт, що кирпата загнала свою жертву в суточки. Треба боротися.
Вихід існував – теоретично. Слід було продовжувати мандрівку й рухатися обраним шляхом. Не виключено, що тунель виведе до іншої кам’яної продухвини. Може, ще не все втрачено.
Трохи збадьорившись, Степ розвернувся й закрокував по власних слідах углиб похмурого лабіринту. Досягши місця, де сліди обривалися, не спиняючись попрямував далі. Пан або пропав!
Було тихо, мов у могилі. Прохід сягав у морок, не галузячись і не надто петляючи. Якщо ближче до виходу він то ширшав, то вужчав, то тепер діаметр тунелю видавався більш-менш однаковим. Степ мимохідь подумав, що хід міг виникнути в непам’ятні часи, коли на Венері проходило активне горотворення й не бракувало діючих вулканів. Це якщо гора, що в ній він замурований, належала тутешньому світові…
Дослідник одігнав тривожні роздуми. Може, раз він уже тут, варто б зайнятися тим, за чим прийшов? Скажімо, взяти зразки. Правда, початково він мав намір зробити це, досягши кінця тунелю, щоби з’ясувати, чи не різниться склад породи в міру заглиблення в надра…
Розміркувавши, Степ, проте, вирішив, що це заняття зараз не на часі, тим більше, що хід і не думав обриватися. Мандрівка венеріанськими надрами тривала вже з півгодини, а він усе тягнувся в невідоме. Це не додавало оптимізму, бо з кожним кроком віддаляло дослідника від всюдихода. З другого боку, тунель ішов практично приземно, без ухилу, й можна було сподіватися, що він таки кудись виведе свого бранця. До того ж, пілот зі здивуванням відзначив, що не відчуває втоми – попри пройдений шлях, рухатися, здавалося, було навіть легше. Мабуть, це пояснювалося тим, що тут, у глибині, умови були трохи м’якшими, ніж на розжареній поверхні.
Але коли Степ мимохідь глянув на прилади, ще одна хвиля урази накрила його. Припущення справдилося – та так, що летіли шкереберть всі уявлення про природу речей! Адже температура становила всього 60°С, а тиск упав майже до звичного земного! Газовий склад повітря, щоправда, не зазнав істотних змін, якщо не враховувати, що в ньому побільшало кисню та майже зникли сірчисті домішки. Дихати цією сумішшю людина навряд чи змогла б, і все ж…
Степ трохи сповільнив ходу, відчуваючи, що в нього паморочиться голова. Що діється?
В душі його починала закипати пробуджена безпорадністю лють.
І саме цієї миті дослідник знову відчув, що у довкіллі, як і того, першого разу, щось змінилося, хоч на око все лишалося колишнім. Може, подумав він з надією, поблизу стався ще один зсув, і попереду чекає довгождане звільнення?
Він мимоволі прискорив крок, постановивши нічому більше не дивуватися.
Та це виявилося неможливим, оскільки зненацька вухо пілота вловило, нарешті, звуки! Здалося, десь попереду чи то безладно рокоче грім, чи то нуртує вода. Степ зупинився, прислухаючись. Ні, то був не обвал, і не водоспад, – звуки лунали з різною періодичністю… наче працював якийсь двигун… Всюдихід!
Кинувшись було бігти від напливу пронизливої радості (уявилося, що він ходив по колу й урешті вийшов якимсь чином до машини, минувши завал), Степ, однак, тут-таки осадив себе. Позаяк збагнув, що то могло бути. Найімовірніше, починалися слухові галюцинації. Прикро…
Втім, якщо то й були галюцинації, то напрочуд правдоподібні. Бо невдовзі до погуркувань додалися ще й лункі виляски, що час від часу зливалися в стаккато. Що за мана!
Давно вже Степ не відчував такої розгубленості, майже переляку. Не тільки від того, що опинився в глухій пастці. Було ще щось, якесь невимовне відчуття, що не давало зібратися з думками, заспокоїтися. Щось начебто… дежа вю!
Безглуздя! Степ ніколи не захоплювався спелеологією, не блукав лабіринтами й, тим більше, досі не стикався зі слуховими галюцинаціями. Тому навіть якихось фантомних переживань у нього не могло бути в принципі. Ні, тут щось інше.
В задумі пілот дошкандибав до стіни, мимоволі спершись об неї долонею… і зразу ж відсахнувся. Не тому, що спрацював набутий рефлекс: без потреби нічого не чіпати на поверхні розпеченої Венери руками – якраз про це дослідник геть забув! Та стінка виявилася й не гарячою. Просто… вона була іншою!
Досі прохід, яким просувався Степ, видавався природним утвором. Тепер же… складалося враження, що він перебуває радше в норі невідомої велетенської істоти, перенісшись зі спекотної Венери на якусь гостиннішу планету. В усякому разі, довкола більше не змикалися базальтові товщі – стіни, склепіння й долівка якимсь незбагненним чином стали глинистими, з незначними кам’яними вкрапленнями. Та й сам тунель мав більш правильну форму – майже овальну в перерізі.
Можливо, Степ іще довго бився б над новою загадкою, якби нові звуки не вивели його зі ступору. Здалося раптом, що неподалік хтось біжить. Важкі кроки прогупали у глибині ходу, віддалилися. Їх поглинули рокоти утробної громовиці. Знову цьвохкання… І гуркіт, цього разу голосніший, схожий на роздратоване ревіння, що переходило в пронизливе виття…
Чортихнувшись, Степ піддався мимовільній цікавості та, відмітаючи напівсформовані здогади й побоювання, поспішив на джерело звуків.
Не пройшов він і кількадесят метрів, як прохід несподівано обірвався! Точніше, вивів до іншого тунелю, що тягнувся поперечно. Досі невиразні звуки відразу погучнішали, засвідчуючи цим свою цілковиту реальність. Долинали вони з правого кінця проходу. Проте перш ніж Степ устиг ідентифікувати їх, пролунав страшенний гуркіт, наче десь правобіч здетонувала геологічна бомба. Стіни хитнулися, зі склепіння посипалося каміння та груддя землі. Інстинктивно дослідник позадкував, побоюючись обвалів, та, на щастя, все обійшлося.
До оберемка загадок, таким чином, додалася ще одна: що могло вибухнути в земляній товщі? Вулкан?
Степ перевів подих. З’ясувати все доведеться самотужки. Хтозна, може, десь там ховається вихід? Тож він піде праворуч, а якщо упреться в глухий кут, повернеться й дослідить протилежне відгалуження. Кисню лишилося на п’ять годин… час іще є. Добре, хоч антифриз тут не потрібен – холодильна система давно автоматично вимкнулася.
Пілот уже зібрався вийти зі свого сховку, аж раптом… зауважив у сусідньому тунелі світло! Щоби переконатися, що це йому не ввижається, Степ вимкнув прожектор. Зір не підводив: довгі білі промені й справді краяли пітьму, танцюючи на стінах.
І тут виразно почулися все ближчі кроки!
Люди! Він урятований! Якимсь чином Сивак зауважив обвал і зумів викликати підмогу. Молодчина, старий хрущ!
Але що гучнішими ставали кроки – людей було явно кілька, – то радість у Степовій душі змінялася замішанням і недовірою. Тут не могло нікого бути! Весперологи не працювали зараз на рівнині Аталанта. Стосовно Сивака, то, навіть якби він виявив завал майже відразу й налагодив зв’язок із котроюсь зі станцій – і тоді допомога не змогла б прибути так швидко… та ще й проникнути вглиб гори плутаними ходами.
Щось знову було не так. Містика тривала. На загадки бракувало відповідей. І це дуже насторожувало.
Тому, коли в підсвіченому усті тунелю майнули вугільні тіні, Степ не кинувся їм назустріч, а лишився в своєму сховку. Він і сам не розумів, чому вчинив так. Мабуть, хотів спочатку в усьому розібратися… хоч таке пояснення видавалося верхом безглуздя.
Як тільки світло померкло, Степ сторожко визирнув із тунелю й побачив далеко ліворуч дві постаті, що чітко різьбилися на тремтливому світляному тлі. Все-таки то виявилися люди! Однак… навіть у таких звичних обрисах було щось неправильне, невідповідне навколишнім декораціям. Степ майже відразу збагнув, що саме – невідомі не мали на собі термоскафандрів! Вони розгулювали Венерою у звичайних легких костюмах – дуже дивних, із прозорими шоломами – таких він узагалі ще не бачив, та й не підходили вони для місцевих агресивних умов!
Щоправда, тут, під поверхнею, з якихось причин довкілля геть інше… ну та це тема окремої розмови. Все одно вони мусили якось потрапити сюди, а без важких скафандрів з екзоскелетами це нереально!
Втім, нереальність оточувала Степа вже давненько. Пора було призвичаїтися до неї, раз не було змоги пояснити хоча б щось.
Розваживши таким чином, дослідник ухвали суперечливе рішення: йти за невідомими назирці, але на очі по змозі не потрапляти. Це при тому, що, хоч би ким виявилися незнані люди, вони були його останньою надією на порятунок!
Незнайомці йшли не вельми швидко – один з них сильно шкутильгав, і вищий на зріст товариш час від часу допомагав йому, підтримуючи за руку. Та все ж Степ ледве встигав за ними, тримаючись метрів за тридцять – на ньому-бо був масивний експедиційний обладунок, тоді як невідомі носили значно легші скафандри. Назад люди не дивилися, інакше неминуче помітили б переслідувача, якому не було де сховатися в майже прямому тунелі.
Степ намагався ступати якомога тихше, міркуючи, що робити далі. Адже рано чи пізно він змушений буде виявити свою присутність. Як же тоді пояснити мовчазним незнайомцям недоладну й підозрілу поведінку?
Мовчазним… А й справді, чому вони постійно мовчать?
Тільки-но подумавши про це, Степ мало не зареготав від полегкості. Відповідь була очевидною: незнайомці, звісно ж, балакали, просто на іншій хвилі. Якби він здогадався відразу, все могло з’ясуватися ще допіру – досить було просто викликати їх по радіо!
Похапцем увімкнувши радіоприймач, пілот на ходу почав перемикати його з частоти на частоту. Безперечно, хоча вони й перебували під поверхнею Венери, на невеликій віддалі радіо мусило діяти.
Тим часом попереду ще посвітліло. Степ запізніло зрозумів, що невідомі вже вимкнули прожектори, а світло – жовтувато-сіре світло венеріанського дня, – ллється звідкись зверху, мабуть, із діри, що вела на поверхню. Вихід! Хай там як, він урятований!
Цієї миті Степ, нарешті, впіймав частоту передавачів незнайомців – і заціпенів.
Стурбований чоловічий голос із ледь уловимим східним акцентом лагідно говорив:
– …тримайтеся, дівчино. Нам уже недалеко. А якщо стане зовсім погано, донесу вас. Гаразд?
Дівчино? Але ж на поверхні Венери не працюють дівчата. Звідки тоді взялася…
– Ой, що ви, товаришу Ван! Цього ще бракувало!..
Товаришу? Виходить, його відшукали китайські науковці! Тоді все стає на свої місця! Про склад китайської місії мало що відомо – схильність до таємничості у синів Піднебесної в крові…
– Ні, ні, я дійду сама!
Стривай… Але ж вони балакають…
Аж тепер Степ збагнув, що чує не китайську й не інтерлінгву, а… українську, рідну його мову!
Ніби на підтвердження цього чоловік дорікнув:
– Так не годиться, Галю! Зауважу, навіть якщо укус кліща ні до чого, все ж не варто…
Галя? Товариш Ван… Тут, на Венері?
Степ відчув, що божеволіє, остаточно і безповоротно. Бо ж він… знав цих людей, знав давно, з самого дитинства! Дико усвідомлювати, але саме їм він багато в чому завдячував фахом космонавта-дослідника. Та й на його світогляд ці люди свого часу вплинули своїм прикладом добряче… Люди, яких ніколи не існувало насправді, в реальному житті, бо судилося їм бути всього лише персонажами найулюбленішої книги дитинства!..
Розуміючи, що втрачати йому вже нічого, Степ увімкнув прожектор і, тамуючи дрож, гукнув:
– Заждіть!
Люди рвучко обернулися, заскочені зненацька. Широко розплющеними очима вони силкувалися роздивитися кремезну футуристичну постать, сховану за світляним німбом. Мабуть, з’ява Степа вразила їх не менше. У груди йому були націлені дві автоматичні гвинтівки.
– Вимкніть світло! – нарешті коротко наказав чоловік. – І – ані руш!
Степ скорився.
– Хто ви? – благально спитав він, розглядаючи крізь прозорі шоломи знайомі обличчя: миловидне дівоче, з кирпатим носиком і темно-русявими кучерями та вугласте, зизооке, тверде – вченого-професора. – Звідки взялися тут?
– Це саме хотів би почути від вас! – не вельми приязно відказав китаєць. – Отож?
– Ви – Ван Лун? Справжній? Тобто…
– Гм, – мандрівник здивовано випростався, немов хотів пильніше вдивитися Степові в обличчя, але, звісно, нічого не побачив крізь поляризований світлофільтр. – Ми знайомі?
– Так… Хоча ні, звісно…
– Гадаю, все ясно, – звернувся китаєць до дівчини. – Виявляється, наша експедиція не була єдиною. З того боку, – багатозначно додав він, – також спромоглися відрядити астроплан. Ось тільки мета, ясна річ, у них інша. Інакше навіщо було стільки критися?
– Все не так, – гаряче заперечив Степ, розуміючи, що, найпевніше, балакає зараз сам із собою, маячить на повну котушку. Від усвідомлення цього по шкірі забігали цілі полчища крижаних мурашок.
– Тоді що тут робите..? Гм, ви так і не назвалися, хоча знаєте моє ім’я, – безперечно, з газет та радіопередач.
– Володимир Степ, – відрекомендувався пілот, незграбно вклонившись.
– Заждіть… Ви росіянин?
– Українець.
– Як же потрапили на Захід?.. А, ясно – емігрант!
– Та ні, я… Ну, не важливо… Знайомство з вами – це щось неймовірне! І з вами, Галю, теж…
Дівчина зашарілася, проте настороженість із її очей не зникла.
– Ви й мене знаєте? – спитала з викликом.
– Але звідки? – китаєць був щиро здивований. – Вона ж… гм-гм… Усе гаразд, Галю. Припускаю, вони потайки слухали наші радіопередачі. Де ви приземлилися? – кивнув він дулом гвинтівки в бік Степа.
– На рівнині Аталанта, – механічно відказав той.
– Уже й назви свої на Венері призвичаюєте? Чи не зарано? Адже не факт, що ви прилетіли раніше. Сподіваюся, бачили прапор на найвищій скелі міжгір’я?
Степ розгубився. Як пояснити співрозмовникам, хто він і чому опинився тут? Хай вони й галюцинації, але ж із цілком конкретною пропискою. Й поводитимуться відповідно до свого світосприйняття, хоч би що він розповідав. Тож, мабуть, усі його зусилля наперед приречені на невдачу. Чи не краще, отже, покласти край цьому фарсові?
– Послухайте, – підняв руку Степ, ігноруючи націлену на нього зброю. – Я не ворог вам і не суперник. Ми вивчаємо Венеру вже багато років і… – збагнувши, що говорить не те, почав з іншого боку: – Я знаю про вас буквально все. Ви прилетіли на астроплані «Венера-1», метою експедиції є, передусім, ультразолото, Галя Рижко проникла на корабель зайцем…
– От іще! – відрізала дівчина, ще дужче червоніючи. – Самі ви заєць! Я – повноправний учасник експедиції, й товариш Ван може засвідчити, скільки користі…
– Ні-ні, я не хотів сказати нічого образливого! – похопився Степ; ситуація починала його бавити. – Навпаки! Навіть цієї миті, ще не здогадуючись, ви несете товаришам чергове відкриття.
Дівчина безпорадно зиркнула на китайця, мабуть, вирішивши, що незнайомий кпить із неї.
– Та ви дотепник, – криво посміхнувся той. – Що ж то за відкриття, дозвольте спитати?
«Інфрарадій, що ж іще», – хотів відказати Степ, аж раптом подумав: а чи не порушить він якісь неписані закони цього маячного сну, коли забігатиме наперед і віщуватиме, мов та Кассандра? Та тут на гадку йому спало, що він і так уже втрутився у «природний» хід подій, розбалакуючи з цими людьми. А саме в цей час…
– Довго пояснювати, – заторохтів Степ. – А вам-бо слід поспішати. Микола Петрович із Соколом утрапили в халепу, життя Риндіна в небезпеці!
– Та невже? – вдав зачудування китаєць. – Цікавлюся: вмієте бачити на відстані? Чи володієте… як це… даром передбачення?
– Я одержав повідомлення… Ми… спостерігаємо за астропланом, – змушений був збрехати Степ. – Ну повірте мені на слово, ви ж нічим не ризикуєте!
Щось у його голосі насторожило дівчину й китайця. Вони перезирнулися. Відтак чоловік кивнув.
– Гаразд, у нас направду мало часу. Галю, прошу нагору. Виберетесь самі?
– Звісно, товаришу Ван!
– А ви… Степ, здається… відійдіть подалі, уклінно прошу. І не варто робити різких рухів.
Мов уві сні, Степ відступив, не зводячи погляду з двох постатей, таких неможливих і таких реальних. Одна з них із зусиллям видерлася нагору тоненькою линвою. Друга трохи позволікала, тоді закинула гвинтівку за плече, вхопилася за мотузок і гукнула наостанок:
– Раджу не заважати нам… шановний. Якщо ж у вас щирі наміри – приходьте відкрито. Побалакаємо… А зараз бувайте!
– До зустрічі, товаришу Лун! – із посмішкою прошепотів Степ, відчуваючи, як на очі наповзає волога пелена.
Коли він підійшов нарешті до освітленого кола, нагорі не було вже нікого. Линву нещодавні співрозмовники завбачливо забрали з собою. Звідси, знизу, виднівся лише нерівний кружок хмарного неба – не такого, як випадало бачити зазвичай – менш жовтавого, багатшого на холодніші відтінки й начебто набучавілого дощем – справжнім, а не кислотним. Більше нічого роздивитися не вдалося. Можливо, й на краще, подумав Степ, бо не був певен, що його запалена свідомість не попливе остаточно від вигляду червоних венеріанських хащів, не більш неймовірних, утім, як знайомі незнайомці з Землі.
Потупцювавши трохи на місці, пілот механічно присів і, не дивлячись, вкинув у термос для зразків кілька жмень землі, додавши до них пару камінців, виколупаних зі стіни. Хай буде. Не як зразки, радше як сувеніри. Пам’ятки про неправдоподібну зустріч.
Хоча, звісно, ті, хто знайде його колись, виявлять термос порожнім…
Безцільно повертаючись підземеллям по своїх слідах і не помічаючи навколо більше нічого неймовірного, Степ поступово почав схилятися до думки, що нарешті приходить до тями. Це його трохи втішило, хоч і не надто обнадіяло. Певне, допіру йому випало потрапити під якесь випромінювання, що пробило захист і вплинуло на психіку… Хтозна, що було його джерелом – не інфрарадій же, справді… Та й чи безпечне воно для людини?
Весь у полоні тяжких дум, він і незчувся, як… несподівано вийшов на поверхню Венери! Справжньої, пекельної Венери, що звістила про себе текучим вітром-смагою, розкотами сірчистих гроз, тріскучим тиском та маревом розпеченого каменю. Жодних слідів завалу йому не зустрілося, так само, як не вдалося зауважити, коли мана змінилася реальністю.
Поблизу печери чатував, поблискуючи габаритними вогнями, всюдихід.
Сивак неспокійно звівся на сидінні:
– Ну нарешті! Я вже мало не засинаю… від тривоги.
– І я радий тебе бачити, товаришу-друже! – усміхаючись, буркнув Степ знеможено.
– Чому так довго? Домовилися ж…
– Та так… балакав зі знайомими… захопилися…
– Ну-ну, жартуне, наступного разу балакатимеш із дзеркалом. Більше мене на таку авантюру не підіб’єш, закарбуй собі на носі.
– Та не сердься ти, – Степ ледь що не заповз до гостинно розчахнутого шлюзу й пощулився, коли по скафандру вдарили струмені охолоджувача. – Заморився я, мов собака.
Сивак помовчав, потім запитав із надією:
– Ну… знайшов щось?
– Радше втратив, – Степ відкинув забороло й на повні груди вдихнув прохолодне повітря. – Хоча, може… Якщо розміркувати…
– Ясно, – відрізав водій, умикаючи двигун. – Значить, прогулялися ми знатно. Стрілецька буде в захваті від улову. Вже й не знаю, як дякуватиме…
– Не мені, – промимрив Степ, – не мені…
Мимоволі він розкрив іще гарячий термос для зразків. На предметний столик викотилося кілька непримітних сірих камінців, сипонула пересохла глина… Нічого цього одвіку не було на Венері…
– Це ще що таке? – протягнув зачудовано Сивак, виглянувши з-поза спинки сидіння.
В долонях Степа лежало кілька зім’ятих патичків та червонуватих перистих обривків, схожих на вайї чудернацької папороті… |
Рассказ открыт для комментариев