– Привіт, Марто!
На порозі стояв кремезний бородатий чоловік у шкіряній куртці.
– А, це ти, Крігере? Проходь, – запросила жінка і закрила двері за прибулим.
– Де Макс і Рея? – чоловік показав пластиковий пакунок. – Я приніс їм гостинці.
– Десь граються на вулиці.
Вони пройшли на кухню і сіли за стіл. Крігер поставив на стільницю пакунок.
– Як у тебе справи?
Жінка невесело посміхнулась.
– Якось живемо. Добре, що корпорація не затримує виплати.
– Тобі кредитів вистачає? Може допомогти фінансово?
Марта поклала долоню на руку Крігера.
– Вдячна тобі за допомогу, але ти не зобов'язаний цього робити, – вона глянула йому у вічі. – Ти не винен в смерті мого чоловіка.
Крігер стиснув долоні в кулаки.
– Я міг залишитись з ним, – тихо промовив він.
– І який був би в цьому сенс? Ти б просто загинув разом із ним.
– Я повинен був з ним залишитись…
Вночі Крігеру знову снився той рейд.
Його штурмовий загін наближався до автокомбінату корпорації "Валькірія". Швидко рухаючись вузькими вуличками, вони впевнено просувалися вперед.
– Не довіряю я тому інформатору, – промовив поруч боєць з нашивками єфрейтора сил безпеки корпорації "Кракен". То був Шталь, давній друг Крігера.
– Припиніть розмови! – прошипів командир.
Загін вийшов на вулицю, в дальньому кінці якої виднілась барикада. Позаду неї, в мареві прийдешнього світанку, проглядався вхід на територію комбінату.
– Стояти! – наказав командир. Цієї миті пролунали постріли. Їхній сухий тріск долітав від барикади і відлунювався від будинків. Загін миттю розосередився, притискаючись до стін. Пролунали постріли у відповідь. Шталь і Крігер завзято гатили зі смартгвинтівок у сторону ворога. Якась шалена куля вибила зі стіни шматок бетону і запорошила очі Крігеру.
– Чорт! – вилаявся той і сховався за ріг. В цю мить з боку барикади почулись важкі кроки.
– От лайно! – вигукнув командир загону.
Протерши очі, Крігер виглянув з-за рогу. Переступаючи через мішки з піском та шини, на них сунув двоногий крокер-охоронець озброєний кулеметом.
– Тут засідка! – Крикнув командир в мікрофон, – Де дрони? – і постукав по шолому. – Мене хтось чує? Здається відповіді він не отримав. Командир стиснув зуби, роззирнувся і ткнув пальцем у Крігера зі Шталем.
– Ви двоє! Знищіть цю сволоту! Хутко!
Крігер перехопив смартгвинтівку і рушив за Шталем. Той вже зник у бічному провулку. Вони обережно рухались між спорудами промзони, які нагадували великі коробки. Крігер відчув себе іграшковим солдатиком, кинутим дитиною напризволяще.
Зліва, майже поруч, запрацював кулемет.
– Холера! – Шталь обережно виглядав із-за будинку, спостерігаючи за крокером. – Нашим там непереливки. Цієї миті справа від бійців пролунали постріли. Обидва кинулись на землю, відповзаючи до найближчого укриття. Обережно виглянувши, Крігер побачив у просвіті між будинками більше десятка охоронців "Валькірії".
– Намагаються обійти наших з флангу, – констатував Шталь. – Командире! – крикнув він у мікрофон. – Загін намагаються обійти! У відповідь долинув лише білий шум.
– Що з цим бісовим зв'язком?! – Шталь стиснув зуби. На щелепі заходили жовна. Потім він глянув на напарника:
– Крігу, крокер твій і попередь загін.
У Крігера стиснулось серце від неприємного передчуття.
– А ти?
– Я з ними розберусь, – і Шталь вигулькнувши з укриття кілька разів вистрілив в сторону ворога. У відповідь полетіла злива куль.
– Я лишуся тут, – вперто промовив Крігер. Його очі похмуро зиркнули з-під запорошеного шолому.
– Не будь ідіотом! Залишишся тут і крокер пошматує наших! – Шталь активував міні-дрона і підкинув його вгору. – Рядовий! Виконуйте наказ!
Плазом Крігер рушив в сторону, звідки долинало стрекотіння кулемета. Інший Крігер, що ніби з гори спостерігав за подіями, волав не полишати товариша, та з його рота не зронилося ні звуку. Зненацька позаду пролунав вибух – світ почав затьмарюватись і двигтіти, провалюючись в безодню.
Крігер схопився з ліжка, скрегочучи зубами і до побіління стискаючи кулаки.
Цього вечора Крігер працював. Прибирання в ангарі, де будували дрони-бомбери, приносило справжнє умиротворення. Зараз тут панувала суцільна тиша, хоча ще годину тому гули автоматизовані конвеєри та метушились працівники. Посеред ангару стояв фюзеляж дрона, що химерними виростами попереду нагадував молотоголову акулу. Крігер бачив такі в дії: чорні тіні, що сновигали в сірій імлі дощового неба.
– Гей, Крігере! – долинуло від входу. – З тобою хочуть поговорити.
Прибиральник повернувся. Біля входу стояли охоронець і незнайомий літній чоловік в довгому плащі та крислатому капелюсі федорі. Крігер відставив чистильника і повільно підійшов до них.
– Пройдіть зі мною, – промовив старий у капелюсі.
Вони вийшли з цеху і попрямували до службового приміщення. Охоронець на вході виструнчився і, навіть не глянувши на цифрове посвідчення пропустив їх всередину. Старий провів Крігера в один із кабінетів охорони.
– Сідайте! – запросив він, вказуючи на стілець, що стояв біля письмового столу, а сам зручно вмостився навпроти. Крігер хвильку постояв і теж сів. Старий зняв федору і поклав на стіл, поруч з монітором.
– Дивно, – промовив він, – ви навіть не спитали хто я і пішли за мною. Ви так легко довіряєте людям?
– Ні, – промовив Крігер і оцінююче глянув на старого, – я думаю, що ви займаєте важливе становище в нашій корпорації.
– Чому ви так думаєте?
– Інтуїція, – Крігер кивнув на федору.
– Інтуїція, набута в нашій службі безпеки? – в голосі старого почувся сарказм.
Крігер не відповів.
– Гаразд. Я представник техвідділу, – старий поклав на стіл унікарт з посвідченням. – Пропоную справу, за яку ви отримаєте чималі гроші.
Крігер одразу подумав про Марту і її дітей.
– І скільки ви даєте?
Представник техвідділу пильно глянув в очі Крігера.
– Тисячу кредитів і це остаточна сума. Якщо вона вас не задовольняє, ми знайдемо іншого.
Крігер схилився до столу.
– Що за справа?
Старий, здалося, видихнув з полегшенням.
– Потрібно викрасти у корпорації "Валькірія" інформацію про одну таємну розробку.
– Що за розробка?
– Вам ці знання ні до чого. Потрібно буде лише з групою проникнути у вказане приміщення, вилучити інформацію і доставити мені. От і все, – безтурботно повідомив представник техвідділу.
– А чому не викрасти її через нейромережу.
Старий глянув на Крігера, як на ідіота.
– Інформація зберігається на носії в одному екземплярі.
– Ви розповідаєте так, ніби це буде звичайна прогулянка, – Крігер пошкріб підборіддя. – Гаразд, я згоден. Хто в групі?
– Добре! – старий підвівся з місця і надів капелюха. – Тоді завтра о десятій вечора я чекатиму вас за цією адресою. – Він показав унікарт із зазначенням місця зустрічі. – Там же дізнаєтесь хто буде у команді.
Ввечері наступного дня Крігер їхав до місця призначення. Його і-чоппер басовито торохкотів, імітуючи двигун внутрішнього згорання. Розстібнута шкірянка тріпотіла від зустрічного вітру, але він не рятував від подухи, що панувала цього пізнього часу. Повз пролітали стрункі ряди будівель промислового району. Жовтаве освітлення та матові відблиски поверхонь створювали ілюзію віртуальності. Почав накрапати дощ. Його дрібні краплини розтікались по обличчю, приносячи довгоочікувану прохолоду. Крігер натягнув водовідштовхувальні окуляри і прискорив рух чоппера.
Попереду з дощового марева проявилась низька секційна будівля, що нагадувала склад. Місце зустрічі. Широкі ворота розкриті настіж. Крігер, не зупиняючись, заїхав усередину і заглушив двигун.
– А ось і третій учасник вашої команди, – промовив старий у плащі та федорі.
Крігер підняв окуляри та окинув поглядом приміщення. Поруч з його байком стояв громіздкий електропікап з відкидним поліпластовим тентом. Посеред приміщення стояли кілька стосів пластикових ящиків. На ящиках сиділи двоє: хлопець та дівчина. У дівчини з-під широкого каптура виглядало світло-зелене волосся, а за спиною стриміло руків'я меча, здається катани.
– Цей бородатий здоровань буде вашими "м'язами", – жестом припросив до компанії "капелюшник". – Його звати Крігер.
– Ось це – Ліліт, – старий вказав на дівчину. Та зіскочила з ящика, скинула каптур і глянцевий напівобруч, закріплений на голові, впали їй на носа. Вона повернула його на місце, поправила короткі шорти і картинно помахала Крігеру. На її скроні блиснув конектор. – Вона "нервограй", буде зламувати сейф.
– Це, – старий вказав на хлопця, – Ґантрам. Довготелеса фігура в картатому піджаку чудернацьки виглядала серед ящиків. – Він спец по охоронних системах.
"Капелюшник" окинув присутніх поглядом.
– Отже, тепер, коли ви знайомі, вмощуйтесь зручненько, я введу вас в курс справи. – Старий сів на ящик і жестом запросив усіх інших.
– У нас є інформація, що "Валькірія" проводить розробку новітньої регенераційної системи. Ми знаємо де зберігається інформація про даний проект. Ваше завдання – викрасти її і доставити нам.
– Звідки у вас ця інформація? – поцікавилась Ліліт.
– У нас є агенти, що працюють в різних компаніях "Валькірії". Один з них вказав де наразі зберігається носій. Вам залишиться всього-на-всього зламати кілька дверей, обійти кілька сигналізацій і "вуаля", інформація у вас! – іронічно посміхнувся старий.
Дівчина тихо пхикнула.
– Головним у групі буде Ґантрам.
Крігер і Ліліт приголомшено глянули на дивакуватого хлопця, який ще й досі сидів на ящику. Це повідомлення, здається, його не здивувало.
– Ось це, – старий спроектував унікартом у простір карту, – ваша ціль – підземна лабораторія, що розташована під ось цією будівлею, – палець вказав на точку неподалік східної окраїни міста.
Старий вимкнув карту і звернувся до Крігера:
– Будеш водієм. Маршрут вже в пам'яті навігатора електропікапа.
Потім він підійшов до пікапа і відкрив дверцята критого кузова. Там був великий ящик з військовим маркуванням.
Крігер з Ґантрамом витягли ящик і відкрили. Він був повний зброї.
– Вибирайте собі що до вподоби.
Тут була різна зброя стандартних зразків. Окремо лежав портативний генератор спрямованих електромагнітних імпульсів. Крігер вибрав пневматичний голкостріл. Саме те, що потрібно для ведення бойових дій у приміщенні. Штром оцінююче зважував у руці смартґан. Ліліт не взяла вогнепальної зброї, красномовно торкнувшись руків'я катани.
– Візьміть генератор. Згодиться, – порекомендував "капелюшник".
Команда виїхала зі складу рівно опівночі. Фари пікапа освітлювали мокру після дощу дорогу, іноді вихоплюючи з темряви поодинокі силуети промислових роботів, що завмерли в очікуванні нового робочого дня. В кабіні сиділи Крігер та Ліліт, Ґантрам в кузові.
– Ти брав участь у рейдерських кампаніях "Кракена"?– спитала Ліліт, порушивши довгу мовчанку.
– Так, – відповів Крігер.
– Значить, ти або служиш в одному із загонів корпорації, або є співробітником служби безпеки чи охорони.
Крігер посміхнувся.
– Ні, я всього лише прибиральник.
Ліліт запитливо глянула на нього. Крігер зрозумів, що дівчина так просто від нього не відчепиться.
– Деякий час працював охоронцем в головному офісі, але потім звільнився.
– Чому?
Крігер скривився.
– Не хочу мати справу з вогнепальною зброєю, – ухильно відповів він
– То ти через це вибрав голкостріл?
Крігер похмуро глянув на дівчину і, щоб не відповідати на це дурне запитання, спитав:
– Ну, а яка твоя історія?
Ліліт погладила катану, що лежала у неї на колінах.
– Ой! В моєму житті було стільки подій, що не знаю з чого й почати, – дівчина промовляла це, ніби завчену фразу. – Емігрувала з Сірої зони. Вже деякий час працюю в компанії "Глоуб", займаюся нейропрограмуванням.
– Чому волосся зелене?
– Рожеве набридло.
Крігер здивовано зиркнув на дівчину. В неї явно щурі в голові.
– Просто колись в мене було рожеве волосся.
– А катана чому?
На обличчі Ліліт з'явився такий вираз, ніби вона хотіла сказати: "Здогадайся сам".
– Не любиш вогнепальної зброї, – промовив Крігер.
– Не люблю вогнепальної зброї, – одночасно з Крігером промовила дівчина.
В кабіні запанувала мовчанка. Ліліт відчужено дивилась в темряву, намотуючи на палець пасмо волосся. Раптом вона юрзнула, щось дістала з кишені і простягнула Крігеру.
– Підзарядитись не хочеш?
На долоні дівчини лежали дві темно-помаранчеві капсули.
– Це джанк?
Дівчина ствердно кивнула.
– Будеш живчиком, – на її обличчі розтягнулась широка посмішка.
– Не вживаю.
– Ну, дивись, – Ліліт швидким рухом кинула до рота одну капсулу, заплющила очі і відхилилась на сидінні.
Пікап швидко рухався нічним містом. Зліва в темряві проглядались обриси підприємств, що належали "Валькірії. Десь там був той злощасний комбінат. Крігер вкотре згадав Шталя. Знову зринули важкі спогади. Він міцно стиснув кермо. Ліліт глянула на спохмурніле обличчя чоловіка.
– Ти погодився на це завдання заради кредитів? – спитала вона. Обличчя Крігера враз розслабилось і він ствердно кивнув.
– А ти?
– У мене грошей вистачає, – дівчина стискала і розтискала руків'я катани.
– То чому ж погодилась на цю справу? – Крігер кинув погляд на Ліліт. Здавалося її зіниці пульсують в слабкому світлі панелі приладів.
– Мені стало нудно, – вона трохи витягла катану з піхов. – Давно не було цікавих справ. А тут я відчуваю, добряче розважусь, – різким рухом дівчина загнала катану назад, а потім з доброго дива спитала:
– Як ти думаєш, хто такий Ґантрам?
Крігер зітнув плечами.
– Спец по охоронних системах?
– Ні-і-і, – протягнула дівчина, – тут щось нечисте. Чому саме його призначили головним, а не тебе? Ти ж працював у силових структурах "Кракена".
– Мене це не цікавить. Аби тільки наша справа закінчилась вдало і я отримав за це винагороду.
Дівчина насупилась.
– Ти бачив як він перемовлявся з "капелюшником"? А чув як він дивно екає. Потрібно буде за ним наглянути.
– Через те, що він екає?
Ліліт лише зло зиркнула на Крігера.
Пікап зупинився віддалік групи будівель, огороджених бетонним парканом.
– Приїхали, – констатував Крігер. Ліліт увігнала меч в піхви, поправила на лобі напівобруч і вийшла з авто. Їх вже чекав Ґантрам.
– Давайте, е-е-е, "пробіжимося" по плану викрадення, – Ґантрам спроектував у простір тривимірну карту. – На території дослідницького центру знаходиться шість будівель. Ось корпус "А", що нас цікавить, – Ґантрам тикнув пальцем у карту. – Тут секретна розробка лише, е-е-е, тестується, тож охорона слабенька. Ось корпус "Д", через який ми потрапимо в корпус "А", – Ґантрам знову указав пальцем на схему, – скориставшись ось цим підземним тунелем.
Хлопець вимкнув проекцію і поклав унікарт до кишені.
– До роботи!
Ґантрам взяв невелику сумку з обладнанням, Ліліт причепила на пояс портативний нейроблок, Крігер перекинув наперевіс голкостріл.
Без проблем перебрались через стіну. Ґантрам повів групу до однієї з будівель дослідницького центру. Ліліт насунула на носа напівобруч і увімкнула його. На глянцевій поверхні засвітилась зелена смужка.
– То він у тебе з опцією нічного баченням? – пошепки спитав Крігер.
– А ти думав, що я його для краси ношу? – посміхнулась у відповідь дівчина.
– Тихо ви! – прошепотів Ґантрам. – Е-е-е, ось цей вхід.
Вони стояли перед східцями, що вели вниз, до фундаменту будівлі, на якому виднівся темний прямокутник дверей.
– Це вхід у підвальне приміщення, з якого ми, е-е-е, потрапимо до корпусу "А", – Ґантрам підійшов до дверей і почав ретельно оглядати електронний замок. Заплющивши праве око і широко розкривши ліве він мало не носом вперся в замок. – Я думав система буде складнішою, – запустивши руку до своєї сумки, він дістав прямокутний пристрій і притулив до замка. Почулось тихеньке пищання, потім щось клацнуло і двері відкрились.– Е-е-е, готово!
Вони потрапили у вузький коридор, по обидва боки якого розташовувались двері. Крігер посвітив уперед. Потім пройшовся до кінця коридору, обережно зазираючи у віконця, що були на дверях.
– І де тут тунель? – спитав він.
– Тут повинні бути, е-е-е, подвійні двері, – спантеличено промимрив Ґантрам, проектуючи карту. До нього підійшла Ліліт.
– Ти нас завів не в ту будівлю!
– Тихо ви, – прошипів Крігер, – валимо звідси.
Раптом десь вгорі почулись кроки. Всі миттю принишкли. Крігер затулив долонею промінь тактичного ліхтаря. Ліліт вимкнула напівобруч. За хвилину кроки стихли. Команда тої ж миті вибралася з підвалу.
– Ось потрібна нам будівля, – пошепки вказала Ліліт.
Проникнення в справжній корпус "Д" забрало небагато часу.
Вони потрапили в такий же коридор, що і в попередньому підвалі, але в цьому ліворуч були подвійні двері. Всі зітхнули з полегшенням. Ліліт йшла першою, ведучи решту. Її оголений меч виблискував у світлі тактичного ліхтаря. "Ніби прибулець", – подумав Крігер. Її зелене волосся ледь світилося в темряві. За кілька хвилин вони вже були в підвальному приміщенні корпусу "А".
– А ось і вхід до, е-е-е, завітної інформації, – Ґантрам вказав на подвійні двері.
– Дивись, – очі Ліліт зловісно блиснули в темряві, – тільки цього разу не заведи нас чорті-куди!
Хлопець нічого не відповів. Крігер з голкострілом напоготові пройшов уперед, контролюючи вхід. Наразі все було спокійно. За кілька хвилин двері відкрилися і всі троє увійшли до кімнати. Ґантрам увімкнув ліхтарик. В дальній стіні кімнати виднілось вузьке вікно, за яким мерехтіло синє світло. Справа на стіні висіла інформаційна панель. Поруч знаходився порожній робочий стіл. Над столом зі стіни випирались дверцята сейфу.
– Ось тут, е-е-е, наша інформація, – Ґантрам вказав на дверцята. Крігер відтягнув стола від стіни і Ліліт взялася за сейф. Вона зняла з поясу нейроблок і під'єднала його до конектора на скроні. Потім обережно провела пальцями по краю дверцят і уважно їх оглянула.
– Ґантраме, ось тут, – Ліліт обвела пальцем біля дверцят невеликий прямокутник, – виріж поліпласт на глибину один сантиметр.
Поки ці двоє були зайняті роботою, Крігер пішов у дальній кінець кімнати з'ясувати, що то за синє світло блимає за віконцем.
– Е-е-е, ти куди? – кинув Ґантрам. – Спостерігай за входом!
– Я на хвильку, – Крігер підійшов до віконця. Тільки зараз він помітив, що воно знаходилось в масивних металевих дверях. Заглянувши у вікно він побачив невелику кімнату, серед якої на круглому постаменті стриміли два металеві стрижні, між якими стояв зв'язаний чоловік. Його голова була опущена, а руки, схрещені на грудях, прив'язані до стрижнів. Раптом чоловік підвів голову і подивився в очі Крігеру. Той мало не впустив голкостріл.
– Ми дістали інформацію. Пора, е-е-е, звалювати звідси!
Та Крігер ніяк не зреагував на повідомлення. На нього по той бік скла дивився Шталь. Це був він, зі змарнілим обличчям, запалими очима, але все ж це був він! Крігер не міг в це повірити. Вже понад рік він вважав, що його бойовий побратим загинув, та виявляється, що він тут у полоні!
– Ти що там побачив? – рука Ліліт лягла на плече Крігера. Той сіпнувся і різко повернувся.
– Мені потрібно його визволити.
Дівчина глянула у вікно.
– Ого! Можливо це той самий таємний об'єкт, інформацію про якого ми тільки-що викрали. Навіщо він тобі?
– Це мій побратим.
– Ну то й що, – похмурився Ґантрам. – Наше завдання, е-е-е, доставити лише інформацію!
– А як же цей полонений? – Крігер стиснув руків'я голкостріла.
– Полонений? – пальці Ґантрама нервово смикались біля смартґана. – Знаєш скільки у "Валькірії" наших полонених і що вони, е-е-е, з ними роблять?
– Ти знав! – очі Крігера звузились. – Корпорація знає, що роблять тут з полоненими!
– Полонені нас не цікавлять, – зверхньо промовив Ґантрам, – нас цікавить лише цей, е-е-е, проект.
Крігер глянув на дівчину.
– Ліліт, розблокуй двері.
– Ніхто нічого не буде розблоковувати! – чітко промовив Ґантрам і вихопив зброю.
Крігер миттю підняв голкостріл.
– Я звідси без побратима не піду!
– Гаразд, – Ґантрам поволі почав опускати смартґан, але потім різко спрямував його на Крігера і вистрілив. Крігер вистрілив у відповідь. Голка вдарила в ліве око Ґантрама і прошила череп наскрізь. Тіло впало додолу. Рука зі смартґаном кілька разів смикнулась і затихла. Пекучий біль пронизав ліву руку Крігера. Куля пробила плече навиліт і він відчував, як кров стікає під рукавом шкірянки.
Ліліт доторкнулася до шиї Гантрама.
– Мертвий.
Потім схилилась над тілом, уважно роздивляючись рану.
– У нього імплант ока, – відзначала вона.
Крігер насупився.
– Якої компанії?
Дівчина піднесла до обличчя мертвого ліхтар.
– "Сераф".
– Чорт! – Крігер з хрустом стиснув ліву долоню в кулак і від болю скреготнув зубами. – Імплант міг передавати відеозображення. Корпорація до цих пір бачила кожен наш крок.
Ліліт глянула на Крігера.
– Але це вже не має значення, відкривай двері! – гаркнув Крігер.
Ліліт гарячково почала відкривати двері. Десь в коридорі почувся шум і з боку входу долинули постріли та команди. Крігер стримував охорону. Нарешті двері піддались, загуділа сигналізація і дівчина увійшла до кімнати. Полонений мовчки спостерігав за нею. Ліліт хотіла перерізати пута катаною, та тільки-но вона витягла її з піхов, та миттю прилипла до металевого стрижня.
– Вимкни рубильник, – прохрипів полонений.
Дівчина помітила на стіні електрощит з тумблером вимикача. Опустивши його донизу, вона почула дзенькіт катани. Вправними рухами, перерубавши пута, Ліліт підхопила полоненого, що мало не впав.
– То Крігер? – тихо спитав він.
– Так. Йти зможеш?
Полонений ствердно кивнув.
Обидва повернулись до кімнати, де Крігер все ще стримував охоронців. Ліліт забрала у мертвого Ґантрама носій інформації.
– Це ваш? – спитав бранець.
– Був. Уже не наш, – відповіла дівчина і підійшла до Крігера. Той саме змінював акумулятор в голкострілі. – Що робимо?
– Прориваємось! – Крігер кинув світло-шумову гранату. В кінці коридору почулись прокльони.
Крігер швидко повів команду зворотнім шляхом. Вийшовши з підвального приміщення трійця попрямувала до бетонного паркану. Позаду почулись попереджувальні вигуки. Один з переслідувачів вистрілив і Шталь упав, скручений біоволокнистою сіткою. Крігер схилився над другом, хотів його підняти та поранена рука відмовила. Зиркнувши назад, Крігер помітив тіні, що швидко наближались.
– Перебирайтесь через паркан! – крикнула Ліліт Крігеру. – Я розберусь!
Вона опустила напівобруч, натягла каптура і витягла катану.
Крігер розрізав пута і допоміг Шталю перелізти через огорожу. В цей час позаду почулись передсмертні стогони та крики. Крігер озирнувся і побачив Ліліт у справі. Вона нагадувала демона, що блискавично рухається в просторі. Охоронці падали один за одним, мабуть не усвідомлюючи, що відбувається. Лише короткі сполохи меча виказували її місцезнаходження. Покінчивши з останнім переслідувачем, Ліліт повернулася до Крігера. Обоє перелізли через паркан. Знявши зі Шталя рештки сітки всі троє побігли до захованого пікапа. Крігер і Шталь сіли в кабіну, Ліліт заскочила в кузов. Нашвидкоруч перев'язавши поранення, Крігер завів машину і вони рушили геть від лабораторії.
За деякий час над ними з'явився дрон-розвідник, а позаду – і-кар-переслідувач. Почулись постріли.
– От не таланить! – Крігер міцно вчепився в кермо. Він уміло вів пікап, впевнено рухаючись вузькими вуличками околиці міста. Шталь не зронив і слова. Крігер зиркнув на екран заднього виду. Їх наганяв і-кар-переслідувач. Та за мить він почав сповільнювати хід і спинився.
– Ліліт застосувала генератор, – констатував Крігер.
– Чому в неї зелене волосся? – з доброго дива поцікавився Шталь.
– А біс її знає.
Поруч впав дрон-розвідник і розлетівся на друзки. Крігер знову зиркнув на екран заднього виду.
– Будемо надіятись, що бойових у них немає.
Потроху почало світати. Обабіч дороги височіли одноманітні багатоповерхівки, що у вранішньому тумані розмивалися в сіре марево. По зустрічній смузі пролітали поодинокі і-кари.
– То ти підбив той крокер?
Крігер хмикнув.
– Звісно ж! Але добряче нас тоді пошарпали… – тої ж миті його обличчя спохмурніло. – Я не повинен був тебе залишати.
– То зараз ми б разом сиділи в полоні от і все, – тихо промовив Шталь і відвернувся до бокового скла. Крігер зиркнув на друга. Обличчя того враз побіліло, на щелепі напружились м'язи.
– Що там було?
Шталь хитнув головою, глянув на Крігера і невесело посміхнувся.
– В мене ввели якісь специфічні наноботи, – Шталь почав розглядати свої долоні. – Називаються пріоніти.
– Типу медичні?
– Так, – Шталь поклав долоні на коліна, – але ці функціональніші.
– І що вони можуть?
Шталь зняв ножа з Крігерового поясу і різонув по долоні. З'явилась червона смуга, з якої проступила кров. Крігер глянув на рану. Кров повинна вже була заповнити долоню, та крім червоної смуги там нічого не було. Шталь стер пальцем кров і на місці порізу залишився білий рубець, що поступово зникав. За хвилину долоня була чистою.
– Швидко діють, – Крігер навіть помацав долоню.
Шталь посміхнувся.
– До стобіса швидко.
– А розмір рани має значення?
– Не має, – Шталь знову глянув на долоні. – Знаєш скільки разів мені прострілювали кінцівки?
– То чому вони тримали тебе в лабораторії, а не на режимному об'єкті?
– Виникли певні проблеми. Це в мені вже третій рій. Проводили для певності якісь тестування, – Шталь похитав головою. – Та годі про це. Як ти мене знайшов?
– Випадково. Нас найняли викрасти у "Валькірії" інформацію про якийсь таємний проект. Виявилось, що це ти.
Шталь мовчки схилив голову. Здавалося ніби весь тягар полону враз навалився на нього, відмикаючи організм від дійсності.
– Ти в порядку? – Крігер торкнувся плеча товариша.
– Так.
Крігер заїхав у нетрища міста. Вранішнє сонце розігнало туман, але довкілля залишалося сірим і непривітним. Обшарпані житлові багатоповерхівки чергувались із закинутими муніципальними будівлями. На дитячому майданчику лежав безхатько, обкладений шматками пластику.
– Що ми тут робимо? – здивувався Шталь. Крігер підрулив до непримітної одноповерхівки і зупинився біля вибитих дверей.
– До родини тобі поки-що повертатись не можна. Сховаєшся тут, а ми з Ліліт поїдемо заберемо оплату за роботу.
Шталь мовчки стиснув руку Крігера і вийшов з машини. В салон сіла Ліліт.
– То що, до начальства? – дівчина тицьнула прямо рукою.
– Так, – Крігер втиснув педаль акселератора.
Місто пробуджувалося. Занурені в свої проблеми по тротуарах йшли перші перехожі. На будівельному майданчику "прокинувся" вантажний бот і почав розминати зчленування. До заповненої зупинки під'їхав пасажирський електробус. Місто входило в звичайний робочий ритм.
Крігер під'їхав до головного офісу корпорації, що велетенською баштою нависала над навколишніми будівлями.
– Як ти думаєш, – спитала Ліліт, – вони вже знають про викрадення самого об'єкта?
– Зараз дізнаємось.
Вони вийшли з машини і попрямували до входу. Їх зупинила охорона.
– Посвідчення! – промовив охоронець, пильно вивчаючи зовнішність Ліліт.
– Ми до… – і тут Крігер зрозумів, що він не знає імені їхнього наймача. – Ліліт, ти не знаєш імені "капелюшника"? – Та заперечливо хитнула головою.
– Старий чоловік, ходить в довгому плащі та капелюсі, – почав пояснювати Крігер, – працює в технічному корпусі.
Охоронці переглянулись.
– Йдіть за мною, – промовив один і повів їх в будівлю. Піднявшись ліфтом на двадцять третій поверх, вони потрапили в довгий коридор з безліччю дверей.
– Зачекайте, – промовив супроводжуючий, і зайшов у кабінет № 897. За хвилину він вийшов і запросив Крігера з Ліліт. Увійшовши, вони побачили таку картину: за широким канцелярським столом сидів "капелюшник", його ноги лежали на стільниці, а перед столом стояв, улесливо зігнувшись, якийсь клерк.
– Все буде виконано, як ви і наказали, – промовив він і швидко вийшов з кабінету, навіть не глянувши на прибулих.
– Я бачу ви втратили Ґантрама. Дуже шкода. То де інформація? – безцеремонно спитав "капелюшник". Його зіщурені очі пильно вивчали Крігера.
– Ось вони, – Ліліт підійшла і кинула на стіл носій. – Де наші гроші?
"Капелюшник" прибрав ноги зі столу, але погляду з Крігера не звів.
– А де додаток до цього? – він потряс носієм в повітрі.
– Який додаток? – холодно спитав Крігер.
– Об'єкт, досліди над яким тут описані.
– Я вас не розумію.
– Досить вдавати дурня! – грюкнув кулаками "капелюшник" і підвівся. – Я знаю, що ви й об'єкта викрали! Ви заїжджали в нетрі. Думаю, десь там ви його і ховаєте. Зараз мої люди прочешуть той район. Коли об'єкт буде у мене, тоді й поговоримо про оплату.
– Нащо вам об'єкт? – здивувалась Ліліт. – У вас же є інформація.
"Капелюшник" поблажливо глянув на дівчину.
– Навіщо робити по-новому все те, що вже існує? Привезете об'єкт – отримаєте гроші.
– Його ім'я – Шталь, у нього є родина, – промовив Крігер. На його щелепі заходили жовна, права долоня стиснулась в кулак.
– А мені плювати, як його звати і хто в нього є! – "капелюшник" гнівно сперся руками на стіл. – Цей об'єкт належить нам!
– Ви ж знаєте!.. – Крігер різко сіпнувся в сторону "капелюшника", що той аж відсахнувся. – Ви ж знаєте, що роблять з нашими полоненими у "Валькірії"! Ви в курсі, що над ними проводять досліди, але нічого навіть не плануєте робити!
– Крігере, заспокойся, – Ліліт поклала руку на його плече.
– Об'єкт буде поміщено в нашу лабораторію, – повідомив "капелюшник", уважно роздивляючись носій. – Його потрібно всебічно вивчити.
Крігер з шипінням глибоко вдихнув і видихнув. Він подумав, що буде з родиною Шталя. Що станеться з дружиною та дітьми, коли вони дізнаються про долю свого чоловіка і батька. Дізнаються, що він тут у місті і, що вони його ніколи не зможуть побачити. А можливо їм просто не говорити про це і потім все життя картатись за свій вчинок? І тут Крігер зрозумів, що повинен зробити.
– Ліліт, можеш почекати за дверима? – дівчина запитально подивилася на нього, але ствердно кивнула і вийшла.
– У мене до вас пропозиція.
"Капелюшник" всівся на стільчик.
– Слухаю.
– Виведіть зі Шталя тих наноботів і введіть мені. Я буду вашим піддослідним кроликом.
– Навіщо це нам? – "капелюшник" зіщулився. – Це ж зайві клопоти.
– По-перше, ви побачите цих наноботів за межею організму, а не лише віртуально. По-друге, виясните їх сумісність з іншими людськими організмами. По-третє, якщо ви не погодитесь, я можу завдати вам клопіт. Я ж зі служби безпеки.
"Капелюшник" деякий час уважно дивився на Крігера, потім його лице розпливлось у широкій посмішці.
– Гаразд. Ти розумієш, на що йдеш?
– Так.
– Ну, добре. Домовились. Ось ваші кредити, – "капелюшник" кинув на стіл поліпластові чіпи. – Твій чоппер на стоянці перед будівлею. Привези об'єкт. Будемо підписувати договір. – На обличчі "капелюшника" розпливлась широка посмішка.
Крігер мовчки забрав чіпи і вийшов з кабінету.
– То до чого ви там домовились? – спитала Ліліт.
– Шталя з часом відпустять, – промовив Крігер, подаючи дівчині чіп.
– За яких умов?
– Я запропонував, щоб мені імплантували ті наноботи.
– Ти з глузду з'їхав?! – дівчина стала, як вкопана. – Навіщо це тобі?
– Можливо так я спокутую провину перед родиною Шталя.
– Але ж… – та хотіла щось сказати, та Крігер її перебив.
– Ліліт, помовч.
Вони вийшли з будівлі. Дув легкий вітерець. Біля входу стояла група робітників компаній і щось активно обговорювали. На паркування заїхав представницький і-кар, що привіз чергового чиновника.
– Чим збираєшся займатись? – спитав Крігер.
– Поки що робота, – дівчина хитро посміхнулась, – а там подивимось.
– Бувай! – Крігер зміряв поглядом цю дивну зеленоволосу дівчину і посміхнувся. – Не думав, що ти так віртуозно володієш мечем.
Не озираючись, він пішов на парковку до свого чоппера.
Ліліт ще деякий час стояла і дивилася вслід байку, що із затихаючим гулом віддалявся.
– Можливо ми ще зустрінемось, – тихо промовила вона.
Одного разу в квартиру Марти постукали. Та відкрила двері і мало не зомліла. На порозі стояв її Шталь! Змарнілий, виснажений, але то був він! Вони обійнялися і ще довго так стояли, поки не прибігли знадвору діти і не влаштували такий радісний лемент, що навіть сусіди позбігалися. Нарешті, після стількох місяців відчаю, в цій сім'ї запанував спокій.
А десь в одній з підземних лабораторій корпорації "Кракен" Крігер відкрив очі і відчув, як по тілу рухається рій.
|
Рассказ открыт для комментариев