22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: Макс Пшебильський Количество символов: 30603
Конкурс №40 (осень) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ac015 Позика


    

    – Ані руш!
    Тарантул здригнувся від несподіванки, але завмер.
    – Обережно подивіться на праву руку. Якщо, звичайно, життя ще не набридло, – приємний жіночий голос здивував Тарантула.
    Він перевів погляд на правицю. В рукаві на плечі засів риболовний гачечок, з прив'язаною до нього волосінню, що зникала в гілляччі найближчого дерева. Тарантул лайнувся. Тремтячою рукою потягнувся до гачка, дуже обережно витягнув його. Видихнув з полегшенням, обернувся.
    "Ой леле, які перса! Четвертий, не менше!" – першою майнула думка. Втім, Тарантул швидко відігнав її. Оглянув дівчину. Струнка, вдягнена у сірий діловий костюм з невідомим йому логотипом. Світле волосся зібрано гулькою, зеленкуваті очі серйозно розглядають його. "Звідки вона взялася тут і зараз, та ще й на отакезній шпильці? А ніжки які гарненькі..."
    – Що ви дивитеся на мене, як кіт на сметану? Жінки ніколи не бачили? Бачу, життя таки не набридло ще?
    – Звісно ні.
    – Тоді слухайте. Часу в нас – обмаль, – в її руці вигулькнув смартфон, дівчина мимохідь поглянула на екран, потім на годинник на руці і на інший, що тягнувся на дрібному ланцюжку від кишені її жакета. – Так, обмаль. Отже, "Кредиттаймбанк" пропонує вам відкрити кредитну лінію. Картка і все таке, операції он-  та оффлайн. Головна перевага – ви можете будь-коли узяти необхідну вам кількість часу, котрого усім нам завжди не вистачає. Який кредитний ліміт встановлюємо? – дівчина промовила без запинки, на одному подиху. Не людина говорить – кулемет стріляє
    – Е...е...гм...
    – Зрозуміло. Поки встановимо три години, за бажання можна завжди збільшити. Ось, візьміть, – дівчина простягнула Тарантулу звичайну банківську картку, хіба що анімовану – стрілка зображеного на пластику годинника бігла циферблатом, – позаду телефон гарячої лінії нашого банку, посилання на завантаження додатку в Play маркеті чи App Store. Завантажуєте і користуєтеся із задоволенням. Як я вже казала он- та оффлайн. Варто лише увійти, ввести необхідний час і усе. Ще є можливість вивести віджет в будь-яке зручне для вас місце: на дисплей телефону, на годинник, на шкіру – та де завгодно. Для нових клієнтів акція – перші три години використовуються без жодних відсотків.
    Ошелешений Тарантул узяв картку, достемно не розуміючи навіть, навіщо це зробив.
    – "Кредиттаймбанк" бажає вам гарного дня.
    Дівчина обернулася, зробила кілька кроків і миттєво зникла. Ось лишень була, а за мить в підліску нікого, окрім нього.
    Тарантул протер очі, нахилився, але відбитків шпильки на землі не намацав.
    – Примариться ж таке, – промурмотів під носа.
    Потім розтиснув кулак і поглянув на долоню. Свідомість навідріз відмовлялася повірити в звичайнісіньку пластикову картку, на якій відраховував секунди намальований годинник.
    – Маячня якась! Такого просто не може бути, бо не може бути в принципі.
    Картку вкинув у кишеню. Роззирнувся. "Пригода пригодою, але є справи важливіші", – подумав і поглянув на волосінь.
    Витягнув телефон, набрав номер. Телефон не відповідав. Тарантул набрав інший номер.
    – Мармизо!
    – Чого тобі? Знову від павуків рятувати? – слухавка забулькала сміхом.
    – Знайди командира, бо щось не відповідає. Я ледь на розтяжці не підірвався.
    – Трясця!
    – Отож бо.
    – Добре, біжу. А ти де взагалі?
    – Командира знайди, потім набереш. Відбій.
    Тарантул сів на землю і замислився. "Сапери проґавили, чи що? Чи ДРГ проскочило і наставило розтяжок? Хрін добереш."
     
    ***
     
    Появу розтяжок списали на ДРГ, усього сапери знешкодили шість штук, та пошук продовжувався і досі.
    Тарантулу не спалося, настрій був кепським. Він пропустив три дзвінки від дружини. Дзвонити о пів на другу ночі було пізно, тож обмежився коротким смс: "Усе добре. Був в наряді. Люблю тебе. Поцілуй Лізу".
    Тарантул підвівся з ліжка, вийшов з імпровізованої казарми, облаштованої у приміщенні давно закритого дитячого садку, присів на ганок. Закурив, випустив кільце диму в нічне небо. Травневі зірки байдуже роздивлялися землю. А може, то просто Тарантулові хотілося, щоб вони її роздивлялися, а насправді зіркам не було жодного діла до його землі. До війни, що точиться тут ось вже третій рік, до життів, які вона проковтнула, до людських доль, пережованих її сталевими щелепами-траками. Крихітним небесним статистам байдуже до усього.
    Тарантул сплюнув, жбурнув недопалок, простежив за його польотом, ніби той політ уособлював щось дуже важливе, зітхнув і рушив до казарми. Вже було зібрався лягти, коли помітив картку, що, певно, вислизнула з кишені, коли він роздягався. Тарантул і забув про неї, денна пригода витіснилася ґвалтом з розтяжками і подальшим розбором польотів. Підняв пластик, підсвітив телефоном. Анімований годинник відраховував секунди точнісінько як справжній. Тарантул перевернув картку. Як і казали дівчина, на звороті відшукався номер гарячої лінії і QR-код для завантаження додатку. Знічев'я Тарантул увімкнув інтернет і просканував код. Телефон відкрив сторінку завантаження у Play маркеті. Додаток називався просто і невигадливо "ClientTime".
    – Гм... чудасія якась.
    Завантажив і запустив додаток, увів номер картки, який запросив ClientTime, особливо ні на що не сподіваючись.
    "Матвєєв Ігор Михайлович" блимнув написом телефон. "Доступний кредитний ліміт – три години". Нижче виднілося поле введення необхідного часу для зняття.
    – Тьху, маячня, – лайнувся Тарантул, – але ж наскільки схоже на клієнти звичайних банків.
    "Ще можете вивести віджет", – згадалися слова дівчини. Ігор знайшов налаштування додатку, де дійсно відшукалася така можливість. "Встановити віджет?". Тарантул натиснув "так". Віджет мав купу додаткових налаштувань. Тарантул обрав вінтажний годинник з стрілками-завитками; крізь фон проглядали чудово анімовані шестерні. Ігор дослухався, здавалося, що віджет навіть цокотить, як справжній годинник. Провів пальцем, соваючи по дисплею. Потім потягнув далі. Віджет ковзнув за межі телефону, поплив у повітрі. Ошелешений Тарантул примостив його на зап'ястку, трохи вище місця, де закінчувалася застібка тактичної рукавички. Розтягнув.
    – Прямісінько татуювання. Я сплю?
    Вщипнув себе, відчув біль, але віджет ніде не зник, знай красувався на лівиці, дійсно нагадуючи татуювання.
    – Ну не може ж він працювати, врешті-решт!
    Тарантул вимкнув інтернет і додаток на телефоні, злісно тицьнув пальцем у віджет, впевнений, що нічого не відбудеться. І ледь не віджбурнув телефон, коли той засвітився запущеним додатком. "Введіть кількість часу для зняття". Одночасно з цим сам віджет теж розгорнувся, дублюючи запит з дисплею телефону.
    – Та що за чортівня?! Працює навіть без інтернету.
    І знову згадалися слова дівчини: "операції он-  та оффлайн".
    – Добре, зараз я тебе...
    Тарантул відклав телефон, ввів у поле зняття п'ять хвилин і натиснув "ок". "Зачекайте, йде синхронізація з банком", – видав віджет. За мить інше повідомлення: "Операція успішна".
    Віджет на руці повернувся до початкового стану.
    Тарантул поглянув на дисплей – три хвилини по другій. І вийшов перекурити на ганок. Повернувся, потираючи руки. Поглянув на телефон і вкляк. Дисплей показував ті самі три хвилини по другій.
    Тарантул впав на ліжко і втупив погляд у стелю.
     
    ***
     
    – Ти чому не відповідаєш?! Гадаєш я залізна? Думаєш, зовсім не хвилююся за тебе?!
    – Облиш. Я ж написав смс.
    – Написав він. Ти там під кулями ходиш, а я тут божеволію. Що трапилося?
    Тарантул на мить замислився. Не казати ж їй правди – і так ґвалту наробила.
    – Аватари. Понапивалися, не було кому й в наряд піти. От і довелося.
    Олена лайнулася в слухавку.
    – Тихіше, Ліза навчиться – пояснювати вихователям сама будеш.
    – Вона у ванній – не чує. Вас там хоч кормлять нормально? Форму нову видали?
    – Та нормально тут... Не гражданка, звичайно, але жити можна. З голоду не пухнемо. Форму тільки обіцяють.
    – Ой, то ти нам гроші не висилай. Форму купи, стара ж мабуть вже й подерлася уся.
    – Розберемося.
    – Ти хоч сьогодні не в наряд?
    – Ні. Та й добре, що вчора довелося. Сьогодні саме футбол подивлюся.
    – Який?
    – Фінал Ліги Чемпіонів. Реал – Атлетіко.
    – Ясно. Волонтери до вас вже приїхали?
    – Ще ні. Ото на минулому тижні були і все.
    – Щось вони довго. Там тобі від нас передача. Ліза малюнок намалювала. Вона дуже сумує за тобою. І я теж.
    Тарантул важко зітхнув. Уявив обличчя дружини і доньки, сумно посміхнувся.
    – І я скучив за вами.
    – Ми більше. Нас двоє.
    – Та ні. Ви кожна лише за мною, а я – за обома.
    Скрипнули двері і до казарми просунув пику Сиза Мармиза. Тридцятип'ятирічний чолов'яга, він виглядав на всі п'ятдесят п'ять. Завжди зморщене, ніби пожоване, лице осяялося блідою подобою усмішки і він видихнув:
    – Там склад надумали перемістити. Гайда допоможеш. Ще й волонтери дзвонили, сьогодні мають бути.
    Тарантул відняв слухавку, прикрив її рукою. Зморщився від кількаденного (тижневого? місячного? достемно не пам'ятав ніхто, навіть сам Мармиза) перегару.
    – Іди, я зараз.
    Потім до дружини:
    – Дочекалися ми волонтерів. Йтиму, треба допомогти розвантажити. Я ще зателефоную. Цілую. І Лізу поцілуй.
    – Добре. І тобі цьом.
    Тарантул відбив виклик, поглянув на годинник, лайнувся.
    – Накрився футбол.
    Вже виходячи з казарми плеснув себе по лобі.
    – Йолоп.
    Злодійкувато роззирнувся, хоча окрім нього нікого в приміщенні не було. Тицьнув у віджет, увів дві години.
    – От і подивимося.
     
    ***
     
    Перенести склад, розвантажити машину і поспілкуватися з волонтерами встигли за дві години. На ніч лишатися волонтери відмовилися, хоча вояки й пропонували.
    Тарантул зиркнув на годинник і задоволено всміхнувся. За своїм часом він ще встигав повністю подивитися матч. Відразу навіть намагався зрозуміти, як його позичений час вписується в усталену і звичну картину світу, але потім дійшов висновку, що настільки високі матерії знаходяться ну вже зовсім за межею його розуміння і перестав сушити мізки цим питанням.
    Зателефонував Олені.
    – Ліза ще не спить?
    – Ні, твого дзвінка чекала. Саме слухавку забирає.
    І дійсно, Тарантул почув, як фоном голосу дружини слугувало дитяче: "Дай, дай тата!"
    – Таточко!
    – Привіт люба. Як справи у моєї принцеси?
    – Я скучила. Ти додому скоро?
    – Так, дуже скоро.
    – Вже завтра?
    – Ні, завтра не встигну. Але скоро. Як в садочку?
    – Нудно. А ти вже бачив малюнок?
    – Бачив, зіронько. Дякую.
    Тарантул подивився на аркуш паперу. На жовто-блакитному тлі красувався відбиток дитячої долоні. У кутку невміло намальований тризуб. І напис "Тато, скоріш повертайся додому" крупним дитячим почерком.
    – А мені мама нове платтячко купила. Рожеве, з метеликами. Великими-великими. Гарне-прегарне.
    – А нові туфельки купила?
    Голос Лізи став засмученим, Тарантул ніби наживо побачив, як вона зморщила носик і надула щічки.
    – А туфельки ні.
    – Лізонько, мама неодмінно купить тобі нові туфельки. Тато вишле грошей і строго накаже, щоб мама обов'язково купила.
    – Не хочу.
    – А що хочеш?
    – Щоб ти вдома був.
    – Я теж хочу. Скоро, дуже скоро я повернуся.
    – І казочку розповіси?
    – Звичайно. Багато-багато казочок. Але вже пізно і моїй принцесі час у ліжечко.
    – Ну тато...
    – А хороші принцеси тата слухають. Ти ж у мене хороша?
    – Хороша.
    – Тоді я тебе цілую. Надобраніч. Тато скоро повернеться.
    – Я теж тебе цілую. Повертайся скоріш.
    – Добре. Дай маму.
    Слухавка повернулася до Олениних рук.
    – Розвантажили?
    – Так. Дякую. Якби ти ще пива передала до футболу – взагалі б тобі ціни не було.
    – Я в тебе і так безцінна.
    – Ага, і ще найскромніша.
    – Добре, біжи вже. Хоч на додатковий час встигнеш.
    "О, то там нічия, – майнула думка, – цікаво".
    – Ага. Цілую.
    – Навзаєм. Бережи себе.
     
    ***
     
    – От нафіга я тебе з собою взяв, га? Краще б ото Бугая покликав, з ним хоч пива попити можна. Чи все ж таки? Хоч по одній пляшечці, га? – Мармиза благально поглянув на Тарантула.
    – Хочеш – пий. Я тобі забороняю, чи що?
    – Та що ж мені, самому пити, га? Кинеш побратима в біді?
    – В тебе така біда щоранку, – Тарантул плеснув Сизу Мармизу по плечу.
    – Тіко ото не треба, я більше усіх, чи що?
    – Ні. Але й не менше.
    – От не треба моралей, га. Шо ще робити у вільний час? Ніяких тобі розваг, ото хіба в місто прогулятися, та й усе. Тєлік – отут вже, – Мармиза стукнув рукою по горлу. – А солдат іноді й відпочити має.
    – Ну чого ти переді мною виправдовуєшся? Роби, як знаєш. Але ж без фанатизму.
    Вони крокували ранковим містечком. Мармиза відпросився на "Нову Пошту" отримати посилку, Тарантул – просто пройтися. І неофіційно наглянути за товаришем, бо аватарив Мармиза знатно.
    – Чекай, я таки пляшечку візьму. Спека неможлива. Може будеш, га?
    Вони спинилися напроти магазинчику, з дверей якого саме виходив хлопчина років дев'яти-десяти.
    – Ні, поки не хочу.
    – Дяді, дайтє червонец, а, – протягнув малий.
    Тарантул повів бровою.
    – Нащо тобі?
    – На хлеб нє хватаєт. Мамка вон, больная совсєм.
    – Ходімо, я тобі хліба куплю, саме в магазин іду, – вставив Мармиза.
    – Нєт, ти червонец дай лучше!
    – Е ні, хлопче, так діла не буде. Іди он з дядьком, він купить тобі хліба.
    Очі хлопчини блиснули, він відступив на кілька кроків.
    – Да ну нахрєн! Убірайтесь в свой Бендер... – малий затнувся, – Бендершат! Каратєлі! Мой папка вас всєх пастрєляєт! Казли!
    – Ану стій, ща я тобі пику то натовчу, – Мармиза сіпнувся до хлопчини, але Тарантул його спинив:
    – Облиш.
    – Ну ніфіга собі! Цей сопляк мене лаятиме?! От я йому яйця повідриваю!
    – Облиш, кажу. Мале-дурне, розуму ти йому не додаси, – Тарантул стиснув Мармизину руку, – ми не винні, що його батькам пропаганда увесь розум висушила. А пику йому натовчеш – то він ще сильніше нас зненавидить. Не так треба.
    – А як?
    – Не знаю, але не так. Не силою.
    – Бовдур ти!
    – Не більший за тебе.
    Хлопчина поквапився деінде. Певно, хоробрості на більше не вистачило.
    – Ні, тепер я точно пляшку маю випити.
    – Іди.
    Сиза Мармиза підтюпцем потрусив до магазину, Тарантул відійшов і примостився на лавочці. Знічев'я дістав картку "Кредиттаймбанку", покрутив у пальцях. Він досі не вірив у можливості, які давав банк. Незважаючи на од свистка до свистка переглянутий матч, який би інакше він просто не встиг би переглянути.
    Дістав телефон і набрав номер call-центру. Віриш-не віриш, а гасити кредит потрібно. Принаймні, зробити вигляд. З кривою посмішкою Тарантул дослухався до гудків.
    – Вас вітає служба підтримки "Кредиттаймбанку". Якщо ви вже є нашим клієнтом, для полегшеної вашої ідентифікації, введіть номер картки після короткого звукового сигналу.
    Тарантул увів номер. Після кількох гудків почув жіночий голос:
    – Ігоре Михайловичу, доброго дня. Мене звати Юлія. Чим можу вам допомогти?
    – Доброго ранку. Я хотів би погасити заборгованість.
    – Зачекайте хвилинку. Так, ваша заборгованість складає дві години, п'ятдесят п'ять хвилин. Яку частини бажаєте погасити?
    – Повністю.
    – Так. Оскільки ви наш новий клієнт – перші три години не обкладаються відсотками. Отже, повний розмір погашення заборгованості складає дві години, п'ятдесят п'ять хвилин. Операцію підтверджуєте?
    – Так.
    – Добре. Операція підтверджена. Протягом години з вас буде списано заборгованість у розмірі дві години, п'ятдесят п'ять хвилин. Я можу ще чимось вам допомогти?
    – Так. Юліє, підкажіть, будь ласка, який відсоток буде списуватися, після використання мною трьох пільгових годин?
    – Чотири відсотки за зняття і півтори щомісячно на увесь розмір заборгованості.
    – А пільговий період якийсь передбачений?
    – Нажаль, ні. Наш банк ще зовсім молодий, тому наразі ми не в змозі запропонувати нічого, окрім перших трьох пільгових годин. Чим я ще можу допомогти?
    – А збільшити доступний ліміт я можу?
    – Так, звісно. Бажаєте здійснити операцію зараз?
    – Якщо можна.
    – Звичайно. Який ліміт бажаєте встановити?
    – Гм... давайте годин п'ять, поки що.
    – Ваша заявка прийнята і буде оброблена протягом трьох годин. Після розгляду заявки вас буде проінформовано текстовим повідомленням через ClientTime. Ще чимось я можу вам допомогти?
    – Ні, дякую.
    – Дякуємо за дзвінок. Залишайтеся, будь ласка, на лінії після закінчення розмови. Гарного дня.
    Тарантул відбив виклик. Ніколи не любив оцінювати операторів. Усім ставити виші бали не хотілося, а оцінювати низько щось не дозволяло. Він підозрював, що то совість, та до кінця певен не був.
    Ледь сховав картку, як на лавочку присів Сиза Мармиза:
    – Хух, – простягнув він, запальничкою відкоркував пляшку пива, – як же я про тебе мріяв. Певно, сильніше, ніж про першу ніч з дружиною.
    Пиво забулькало, перетікаючи в бездонну горлянку Мармизи. Тарантул мовчки спостерігав, як смикається борлак товариша.
    Мармиза одним духом прикінчив пляшку, відсапався.
    – О, аж розвиднілося, – обличчя його розпливлося у задоволеній посмішці, – мов заново на світ народився. Ну що, ходімо на пошту?
    – Пішли.
     
    ***
     
    – Е, Тарантуле, ти мене чуєш?
    – Так, Мармизо, чую. Іди сам, а я надворі посиджу, щось мені трохи зле.
    – Може в лікарню?
    – Ні, я на свіжому повітрі посиджу. Йди, забирай свою посилку.
    – Як знаєш. Раптом шо – дзвони. Черга сам бачиш яка.
    – Добре.
    Тарантулу насправді стало зле. Світ ніби погойдувався перед очима, двоївся і намагався поплисти кудись вбік.
    "Перегрівся, чи що?" – подумав, обмахуючи себе панамою, немов віялом. Від  притоку повітря ставало трохи легше. А потім світ одним відчайдушним стрибком втік, залишивши темряву.
    Свідомість повернулася рвучко, її в Тарантула заштовхнув їдкий сморід нашатирю.
    – Вам погано? Ви мене чуєте?
    Тарантул кліпнув, трусонув головою. Роззирнувся. Поруч із ним сиділа дівчина. Спершу йому здалося – та сама представниця "Кредиттаймбанку". Але ні. В цієї і перса були не настільки запаморочливі, і сама була рудою з рідким вкрапленням ластовиння на обличчі. Та й одягнена майже так само, як і він – штани "пікселька", проста зеленкувата майка і старі, заношені кросівки. Біля дівчини лежав наплічник, з якого вона вже витягала електронний тонометр, флакончик нашатирного спирту і вату.
    – Давайте я вам тиск поміряю.
    – Та ні, не варто. Все добре.
    – Я й бачу, – вона всміхнулася, – сидите тут, непритомний. Руку давайте.
    Тарантул слухняно простягнув руку. Дівчина вправно натягла манжету, дотик її пальців приємно холодив.
    – Який ваш робочий тиск?
    – А хто його знає? Сто двадцять на вісімдесят, здається.
    – Ну, зараз сто двадцять три на вісімдесят один. На вас рівнятися треба, – вона знову всміхнулася. – Я Христина.
    – Дуже приємно. Тарантул.
    – Що, настільки отруйний?
    – Та ні. Арахнофобія. От і пожартували вояки.
    – А насправді як звуть?
    – Насправді лишилося там, – Тарантул непевно змахнув рукою, – а тут і тепер – просто Тарантул.
    – Добре, хай так. І давно на фронті?
    – Десятий місяць пішов. А ви не місцева.
    – На мені що, написано?
    – Та ні. Говір не той.
    – Я тут нещодавно, ще таких нюансів не вловлюю. Я з Кіровограда.
    – О, то ми ще й земляки, – зараз вже посміхнувся Тарантул.
    – А звідки ви?
    – З Петрівського району.
    – Ясно.
    Тарантул дістав цигарку, питально поглянув на Христину.
    – Не палю. Але й не заперечую.
    Він закурив. Мимохідь поглянув на годинник. Непритомним він був, щонайбільше, хвилин десять.
    – А вас яким вітром сюди занесло?
    – Волонтерю при лікарні. Не знаю вже, як так вийшло. Просто одного разу відчула внутрішній поклик, кинула все і поїхала сюди, – Христинині руки вправно упакували тонометр, нашатир і вату до наплічника, – місцева влада виділила сяку-таку кімнату в певній подобі гуртожитку. Так і живу. Може вас до частини провести?
    – Та ні, я тут з товаришем. Він за посилкою, а я розвіятися вийшов. І давайте на "ти", чи що? Я вже ж не настільки старий, щоб мені дівчата викали.
    – Давайте... Давай.
    Христина знову полізла до наплічника, витягла пакунок, загорнутий у фольгу. Розгорнула, дістала канапку, простягнула Тарантулові.
    – Будеш?
    – Дякую. Ще б чаю з медом, як в дитинстві.
    – Меду, нажаль немає. Але з чаєм ­жодних проблем.
    Із наплічника вигулькнув термос, дівчина вправно згвинтила ковпачок, налила духмяного чаю.
    – Навіть і не знаю, як віддячити, – Тарантул розвів руками.
    – Не знаєш – то й не варто.
    – А давай я тебе хоч кавою пригощу. Бо ж справді незручно. Тут неподалік кав'ярня є.
    – А як же товариш? – Христина підморгнула.
    – Не маленький, дорогу знайде.
    – Ну доїдай, та підемо. О, це в тебе татуювання? Гарне. А що означає? – вона помітила віджет на його руці.
    – Та так... – зам'явся Тарантул, – нагадування... про згаяний час.
    – Що, настільки багато згаяв?
    – Поки ні. Радше застереження самому собі. Дякую, – він простягнув спорожнілий ковпачок, – канапки смачнючі.
    Христина посміхнулася. Їй дуже личила посмішка, така відкрита, привітна.
    "Що ж штовхнуло настільки миле створіння в це пекло? – подумав Тарантул, – втім, захоче – сама розповість".
    Вони рушили до кав'ярні. Тарантул зателефонував Мармизі, попередив, щоб той на нього не чекав.
    – Зашибісь, – зрадів Мармиза, – я тут саме Бугая здибав, а бо з тобою ні каші не звариш, ні пива не сьорбнеш.
    – Добре. Але пам'ятай, без фанатизму там.
    – Гаразд, мамусю.
     
    ***
     
    Вони посиділи у кав'ярні, потім гуляли містечком. Теревенили про усе на світі і ні про що конкретно. Вечір настиг їх у міському парку.
    – А в дитинстві я мріяв стати космонавтом. Нажаль, мій блакитний птах виявився трохи пришелепкуватим. Зірки бачу переважно на погонах, ракети – у ящиках. Зараз навіть і не знаю, про що мріяти. Про мир, про дім? Мрія, вона має лишатися недосяжною. Щоб ти ганявся за нею, хапав за хвоста, а вона вислизала і тільки пір'їна на згадку. Інакше то й не мрія зовсім, а мета, якої рано чи пізно досягнеш.
    – А ти філософ, виявляється. І романтик трохи. Сократ-Тарантул, – Христина розсміялася.
    – Ага, я такий. Зараза!
    – Що трапилося?
    Тарантул запекло почухав зап'ясток.
    – Та щось раптом страшенно засвербіло.
    Тарантул поглянув на віджет. Той блимнув ледь помітним світлом. І повідомленням: "Вашу заявку розглянуто. Кредитний ліміт  збільшено".
    – Може, вкусило щось?
    – Та ні, минулося. До того ж, я не їстівний.
    Христина знову посміхнулася.
    – Знаєш... з тобою дуже цікаво, – голос її враз став сумним, – але тобі, певне, треба повертатися?
    – Треба. От тільки тебе проведу.
    – Гаразд, – дівчина зітхнула, – ходімо.
    Дорогою вони знову говорили про різне. Непомітно для неї Тарантул тицьнув у віджет і лишив запит на знаття усіх п'яти годин.
    – Ну от ми і на місці, – дівчина спинилася біля під'їзду. Звичайний, нічим не помітний під'їзд. Сіра буденність не лише прифронтової зони, а й багатьох інших міст та містечок. Облущена фарба, розбитий ліхтар над дверима, засмічені східці. Незмінна "Свєтка шалава", хоча, звісно, були інші варіанти імені.
    – Може піднімешся, чаю вип'єш? В мене навіть трохи меду є.
    – Гадаю, можна, – на мить замислившись відповів Таратул.
    До кімнати вони ввалилися, пристрасно обіймаючи одне одного. Спраглі вуста вели запеклий двобій, допоки руки жили власним життям, вивчаючи вигини тіл. Христинині перса виявилися повними, пружними, ідеально лягали в долоню, ніби саме для Тарантулових рук були призначені. Він незчувся, як розлетілося по кутках взуття, коли встиг позбутися футболки і коли її майка зашурхотіла на підлогу. Як Христина опинилася притиснутою до стіни його тілом. Руки ковзнули по шпалерам, зачепили щось.
     З тихим шурхотом це щось ковзнуло на підлогу. Тарантул поглянув униз. Малюнок. На жовто-блакитному тлі красувалися дві долоні, зовсім крихітна і трохи крупніша. "Тато, ми чекаємо на тебе", – промовляв напис.
    Тарантул відсахнувся, мов ошпарений, всівся на підлогу, схрестивши ноги, зблід, вчепився у волосся.
    – Ні... Не можу... Вибач, – їй здалося, ці слова він простогнав, стільки розпачу і відчаю було в них.
    Христина завмерла, білий мармур на темному фоні.
    – Щось не так? Що трапилося? – дівчина прослідкувала за його поглядом. Помовчала. Зітхнула, підняла майку, одягла.
    – Син?
    – Донька. Ліза.
    – А я, дурепа така, сподівалася, – Христина гірко зітхнула. – Дякую, що просто не скористався.
    – Вибач. Ти справді мені сподобалася. Та й...
    – Мовчи. Я розумію. Тіло не залізне, йому теж треба. Якщо хочеш... Я готова, попри все.
    – Звідки це в тебе? – Тарантул кивнув на малюнок.
    – Везла другові. Не довезла. Санавіація не дотягла до Мечникова зовсім трохи, якихось нещасних десять хвилин. Власне, після цього в мені щось зламалося. Ану, як мої скромні вміння врятують життя бодай одному солдату. Чаю заварити? З медом.
    – Так. Балкон в тебе є?
    – Вікно прочини і кури собі.
     
    ***
     
    До казарми Тарантул повернувся вчасно. Вже не дивувався часовим аномаліям. Зателефонував до банку, лишив запит на погашення кредиту. Навмисне чекав, щоб перевірити, чи дійсно денна непритомність пов'язана з поверненням боргу. Його здогад справдився. Запаморочення настигло його в ліжку, тому Тарантулової непритомності ніхто й не помітив. Непритомність перейшла в міцний сон.
    Прокинувся Тарантул від настирливого телефонного дзвінка.
    – Ігоре?
    Голос він впізнав одразу. Руки похололи.
    – Т-т-так, Святославе Петровичу. Щось трапилося?
    Слухавка помовчала.
    – Присядь.
    – Та кажіть вже!
    – Горе в нас, Ігоре.
    – Вітька... – прошепотів Тарантул.
    – Сьогодні вранці повідомили. Ти приїдеш?
    – Звичайно, Святославе Петровичу, – слова застрягли в горлі, – мої співчуття.
    – Дякую, Ігоре. Бережи себе.
    Тарантул завмер зі слухавкою біля вуха. Перед очами постав Вітька Бузінський. Бузок. Друг дитинства, напевно, чи не єдиний, з ким Ігор проніс дружбу протягом майже тридцяти років, з самого дитячого садочка. Вітька привітно посміхався, усім своїм виглядом показуючи, наскільки любить життя, і наскільки воно закохане у нього. Красень і улюбленець дівчат, він, за іронією долі, не знайшов справжнього кохання. Пішов добровольцем на фронт, так і не залишивши дітей, хоча його батьки і марили онуком. І не дочекалися. От тільки кілька днів тому балакали, а тепер... А тепер його не стало.
    – Не вірю! – загарчав Тарантул, – не вірю!
    Тремтячими пальцями набрав номер. Той не відповідав. Сльоза розлетілася від удару об дисплей телефону.
    – Ненавиджу! – закричав небу.
    Пальці самі набрали номер.
    – Вас вітає "Кредиттаймбанк". Мене звати Ірина. Чим можу допомогти?
    – Хочу збільшити кредитний ліміт до двадцяти чотирьох годин.
    – Ваша заявка прийнята і буде оброблена протягом трьох годин. Після...
    Тарантул не дослухав, відбив виклик. Скочив з ліжка, одягнувся. Прожогом вискочив із казарми. Не звертаючи ні на кого уваги помчав до "зеленки".
    – Диви, як приспічило, – реготнув услід Бугай, якого Тарантул ледь не зніс дорогою.
     
    ***
     
    "Зачекайте, йде синхронізація з банком". За мить: "Операція успішна".
    Тарантул вийшов на ворожі позиції. Окопалися вороги добряче. Ігор витягнув дві гранати, зважив на руці. Висмикнув чеку, жбурнув.
    – Ось вам Мінськ!
    Висмикнув іншу:
    – А ось Мінськ-2!
    А потім світ закружляв із шаленою швидкістю.
     
    ***
     
    Руки нещадно тремтіли. Зазвичай Тарантул не вживав алкоголю, але зараз, він відчував, тіло відверто потребувало міцного. Він рушив прямо до містечка. Воно лишень прокидалося. Подекуди поодиноко світилися вікна та двері цілодобових генделиків. Тарантул попрямував до одного із закладів.
    Відвідувачів не було, чи то ще, чи то вже, лише позіхав за стійкою бармен.
    – Сто горілки.
    – Щось поїсти?
    – Ні. Просто горілку.
    Бармен виконав замовлення. Тарантул одним махом перехилив чарку, навіть не відчуваючи смаку.
    – Повтори.
    Бармен здивовано поглянув на нього, але мовчки налив ще.
    Тарантул перехилив другу чарку, закрехтів. Потроху відпускало.
    – Зробіть кави, будь ласка. Без цукру.
    Задзвонив телефон, Тарантул, не дивлячись на номер, узяв слухавку.
    – Прорив, – і з трубки долинули короткі гудки.
    Тарантул вилаявся, жбурнув зіжмакану купюру на стійку і прожогом вискочив з генделику. Бармен лише знизав плечима.
    Тарантул мчав у бік частини. У скронях гупало. Вдалині, попереду себе він помітив дві знайомі фігури. Пришвидшився, наздогнав.
    Від Мармизи з Бугаєм несло перегаром, але виглядали вони тверезо.
    – Ще один аватар, – мимохідь посміхнувся Мармиза.
    – Який наказ?
    Бугай стенув плечима, мовляв, нічого поки. Вони побігли далі.
    А потім засвистіло. Десь за квартал попереду впав перший снаряд.
    – По місту гатять, суки! Не по нам! – скрикнув Мармиза.
    Тарантул і сам вже це помітив. У місті починалася паніка, повз них бігли люди. Хтось озирався, хтось не помічав, чи робив вигляд, що не помічає.
    – У сховище треба! Хлопці, треба бомбосховище знайти, чи підвал прочинений! І людей туди завертати, – Тарантул роззирнувся, але не помітив жодних входів до підвалів.
    Вони побігли далі. Їм трапився цивільний біля воронки, майже пряме влучання. Бугай торкнувся шиї, схрестив руки.
    – Далі!
    За рогом ледь не зіштовхнулися з Христиною.
    – Що робиться? Масштабний наступ?
    – Фіг... зна, – відповів Мармиза, спинився, зігнувся і упер руки в коліна, відсапуючись.
    Дівчина розгледіла Тарантула, очі її потеплішали.
    – Привіт.
    Він кивнув, вимучено всміхнувся.
    "Трясця! Це ж я винен. Йолоп!"
    – Що робитимемо?
    – Тобі простіше, – відповів Тарантул, – ти хоч свою роботу знаєш.
    – Поранених бачили?
    – "Двохсотий" один, – прогундів Бугай.
    – Точно?
    – Точніше не буває, сам перевіряв.
    Мармиза врешті віддихався, розігнувся.
    – Диви, малий сєпар.
    Тарантул поглянув в той бік, куди вказував Мармиза. І дійсно побачив того самого малого. "Мой папка вас всєх пастрєляєт! – згадав Тарантул. – А чи не твій папка зараз всіх перестріляти надумав?" Розгублений хлопчина застиг посеред вулиці, витріщившись в порожнечу переляканими очима. Над головами загуло. Тарантул поглянув у небо і вкляк. Час для нього ніби спинився. Він помітив чорну цятку, прикинув траєкторію. Лайнувся.
    Часу врятувати малого не було. Тарантул тицьнув у віджет, шалено намагаючись влучити бодай в якісь цифри. Хвилини-двох йому мало вистачити. "Кредитний ліміт вичерпано", – віджет ніби знущався.
    "Дідько, забув погасити заборгованість", – майнула думка. Потім перед очима сплила Лізина посмішка. "Тато, ти скоро повернешся?" "Скоро, доню. А може й ні". Наступної миті Тарантул помчав до малого.
    – Стій! – ударив йому в спину крик Бугая.
    Ігор стрибнув, згріб малого в оберемок, збив з ніг. Гримнуло. Снаряд впав туди, де щойно був Тарантул. Навсебіч бризнув асфальт і шрапнель. Ударна хвиля протягла Тарантула по землі. Пил ще не встиг осісти, а Христина вже мчала до Тарантула, на бігу скидаючи наплічник і розстібуючи "блискавку". Добігла, впала на коліна. Тарантул лежав долілиць, дівчина потягла, перегортаючи його. З-під Тарантулового тіла визирнули ошалілі очі малого, обличчя, забризкане кров'ю. Тарантул зайшовся кашлем. Борлак його судомно смикався, з посіченої шиї цабеніла кров. Та й самого Тарантула бив дрібний дрож. Він щось силувався сказати. Христина притисла до шиї кровоспинне, та вигляд рани їй сказав про все. На очі навернулися сльози.
    До них підбігли Мармиза з Бугаєм.
    – Нафіга?! Нафіга, Тарантуле?! Він же нас ненавидить.
    Ігор знову зайшовся кашлем, на вустах виступила кров.
    – Мо...же, – слова булькотіли на вустах, – х-хо-ч так з-з-зроз-з-зуміют-ть, що ми – н-не к-ка-ра-т-телі.
    Тарантул намацав і стиснув Христинину руку.
    – Я... мр-рію, щ-щоб в-вони з-з-з...
    – Мовчи.
    – ... зро-з-зу-м-міли. З-з-най-ди Л-л-ліз-зу. Я її л-л-л...
    – Обов'язково. Не йди, чуєш, не йди!
    Тарантул вже нічого не чув.
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 15:24 23.10.2016