 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Дитячий табір «Дельфін» під Києвом уже давно не приймає дітей на відпочинок. Близько восьми років тому держава припинила фінансування, от він і закрився. Так і стояв покинутий “Дельфін” посеред лісової гущі. Корпуси помалу руйнувались, велетенська територія заростала зеленню, а серед місцевих поширювались страшні історії про це місце. Люди не наближались до «Дельфіну», лише прихильники «полоскотати нерви» забирались на покинуту територію, доки одного дня табір не почали приводити до ладу.
Як стало відомо, територія «Дельфіну» перейшла у власність Державної служби по боротьбі з екстремізмом. Табір перетворили на базу правоохоронного органу. За рік територію оточили трьома рядами триметрового сітчастого паркану, корпуси реконструювали і там, де раніше спали, їли та відпочивали діти, розмістились офіси департаментів та управлінь, лабораторії та слідчі кімнати, а в підвальних приміщеннях було створено в’язницю для особливо небезпечних злочинців, терористів та екстремістів, про яку в ЗМІ не пролунало ані словечка. У лісі з’явились тисячі відеокамер і датчиків, а місцевим заборонили наближатись до бази та й взагалі порекомендували обходити ліс десятою дорогою — все одно ні ягодами, ні грибами багатий він не був.
Відтоді люди бачили лише фургони та вантажівки, які щодня приїжджали до «Дельфіну», зникаючи за сталевими воротами, а от що відбувалось в корпусах було невідомо, хоча всі й так прекрасно розуміли — нічого гарного там не відбувається.
Однієї п’ятничної ночі біля воріт бази зупинився масивний темний фургон, який завдяки своєму кольору майже повністю зливався з темрявою густого лісу, виказуючи себе лише яскравими фарами. Із невеликої будки вийшов озброєний воєнний. Як тільки він підійшов до фургону, фари автомобілю згасли. Воєнний, виставивши вперед пістолет та ліхтарик, пройшовся навколо автомобіля, уважно обдивляючись його з усіх боків. Не знайшовши нічого підозрілого, він постукав водієві у вікно. Ворота відчинились і фургон в’їхав на територію бази.
Промчавши з сотню метрів поміж цегляних корпусів, він зупинився біля єдиної п’ятиповерхової будівлі на всій території із заґратованими вікнами. З будівлі на зустріч фургону вийшло двоє озброєних воєнних. Судячи по погонам — капітан та лейтенант. Вони стали біля задньої частини фургону. Лейтенант підняв автомат, а капітан відчинив двері. У темряві сидів молодий на вигляд хлопець, рот якого був перемотаний скотчем, очі закривала темна пов’язка, а руки міцно скріплялись кайданками.
— Куди його? — тихо обізвався лейтенант, не зводячи автомату з ув’язненого.
— В чотирнадцяту, — відповів капітан та обережно ступив до кузова. Він вхопив ув’язненого попід руки і витягнув з фургону.
— Пішов! — крикнув лейтенант і ткнув полоненого автоматом. Хлопець слухняно поплентався вперед. Коли трійця увійшла до будівлі, а двері з гуркотом зачинились за їх спинами, фургон за мить зник у темряві.
Крокуючи в невідомому напрямку, Сашко не розумів, що відбувається. Він не знав, чому його схопили, куди привезли і що збираються з ним робити. Єдине, що пам’ятав, як кілька годин тому спокійно повертався з роботи, доки не помітив джип, що підозріло рухався позаду. Так як від роботи до дому хлопцю було недалеко, він завжди ходив пішки, тим паче з сидячою робою програміста прогулянки були корисними для здоров’я. Але помітивши автомобіль, хлопець не на жарт злякався. Намагаючись йти швидше, він сподівався, що повз їхатиме автобус, який можна буде зупинити та безпечно подолати останні три вулиці і дістатись додому, але навколо було безлюдно: ні пішоходів, ні автомобілів і чекати допомоги не було від кого. Далі все сталось дуже швидко. Сашко навіть кліпнути не встиг, як джип помчав вперед і перекрив йому дорогу. В момент, коли внутрішній голос закричав «ТІКАЙ!», Сашка вже заламали і з усієї сили вдарили по голові.
Опритомнів Сашко вже в кузові автомобіля, який віз його в невідомому напрямку. Хлопець спробував звільнитись від наручників, але не міг. Він намагався зрозуміти, що відбувається і що потрібно цим людям, але це залишалось загадкою.
Першою думкою було те, що його схопили через програму, яку він вже місяць розробляє в офісі. Але яку небезпеку вона може нести? За допомогою неї лише можна налаштувати автоматичне керування світлофорами у місті. Програма зв’язується із супутниками, дізнається про завантаженість доріг і за допомогою цих даних збільшує або зменшує час, який дається пішоходами та автомобілям, аби перетнути вулицю. Вона має принести лише користь, покращити транспортну ситуацію в місті. Тому думати про те, що його заарештували через неї — справжнє безглуздя. Тоді чому? Невже його викрали заради викупу? Але який викуп можна отримати від хлопця, який заробляє в місяць дві тисячі гривень?
Ці думки не давали спокою, але як Сашко не напружував мозок, та знайти логічної та правдивої відповіді не зміг. Він розумів лише одне — він ускочив у справжню халепу і що буде далі відомо хіба що викрадачам, а йому залишається лише тремтіти від страху і сподіватись на краще.
Зараз, коли Сашко крокував з озброєними людьми бозна куди, серце ледь не виплигувало з грудей. «Навіщо мене сюди привезли? Що їм треба? Що зі мною хочуть зробити?” — знову літало в голові, але ніяких відповідей не було. Лише страх, який ще сильніше охоплював тіло. А що як він взагалі нічого не дізнається. Зараз його кудись заведуть, вб’ють і все. Адже в світі таке зустрічається щодня. Людей вбивають як за щось, так і просто заради забави. Або ж його продадуть на органи, чи вивезуть кудись за кордон і зроблять рабом? Від страшних думок ноги відмовлялись йти. Сашко ледве крокував, був готовий зупинитись будь-якої миті, та прекрасно розумів, що це може коштувати життя.
— Стій! — крикнув суворий голос ззаду і Сашко підкорився.
Спереду пролунав звук, схожий на той, який лунає від дверей ліфту, коли ті відчиняються на поверсі. Як тільки цей звук затих, хлопця знову штовхнули автоматом у спину:
— Вперед!
Як тільки Сашко перетнув двері, які видавали дивний звук, зрозумів, що ступив у кабіну ліфту. Двері зачинились і кабіна рушила вниз. Під час спуску Сашко продовжував думати, що його чекає далі. Він не хотів цього, боровся зі страшними думками, але вони самі лізли в голову. Хлопець намагався думати про щось гарне, сподівався на те, що це розіграш, адже в свідомості не вкладалось, що все це може бути дійсністю. От ти йдеш по вулиці, а от на тебе накидаються невідомі, скручують і відвозять в невідомому напрямку. Якщо б він знав, що в чомусь винен, реакція і страх були б не такими, а тут — викрали, неначе просто так.
Ліфт відчинився і думки Сашка миттю перебив затхлий запах, наче в якомусь погребі. В супроводі воєнних він продовжив крокувати вперед. З усіх боків лунали страшні звуки — хтось кричав, матюкався, щось гуділо, дзижчало, як у фільмі жахів і думки про те, що зараз його тіло поріжуть на частини і продадуть, здавались все менш фантастичними.
Спереду знову пролунало пищання дверей і Сашко вже був готовий зайти в черговий ліфт, але натомість його продовжили вести вперед. Затхлий запах зник, а замість нього з’явився насичений запах хлорки.
— Стій! — знову крикнув суворий голос.
Сашко завмер. В бік йому вперся автомат, а спереду відкрились двері. Але не механічні, а звичайні дерев’яні.
— Усадіть на стілець, — сказав голос, але в ньому, на відміну від голосів воєнних, не відчувалось ні злості, ні суворості. Він звучав по-доброму, мирно, від чого на душі стало легше. Після цих слів, невідомий пішов коридором, вистукуючи підборами по плитці.
А що як це дійсно розіграш? Зараз із Сашка знімуть кайданки, знімуть пов’язку з очей, розмотають рота, і все виявиться звичайним жартом друзів, які вирішили так жорстоко, а в той же час і оригінально розіграти друга. Він недавно дивився відео на YouTube і бачив як американські підлітки майже так само розіграли свого товариша. Що як і з ним так вирішили зробити? Тим паче у Сашка скоро день народження, а отже все могло так і виявитись.
Посадивши полоненого на стілець, воєнні вийшли, гримнувши за собою дверима. Сашко опинився у невідомій кімнаті, де стояла майже ідеальна тиша, яку порушувало лише тихе гудіння невідомих апаратів. І саме зараз думки про те, що все це товариська розвага чомусь відійшли на задній план. Аби це було саме так, то скоріш за все на цьому вона б і закінчилася. Але навіщо друзям залишати його наодинці в кімнаті й кудись йти? Перебуваючи в повній невідомості, гудіння ледь не лишало розуму, і здавалось, що з кожною секундою воно лише посилювалось.
Тим часом коридорами крокував кремезний чоловік в синьому діловому костюмі. З першого погляду цю людину можна сплутати з бізнесменом або чиновником, але ідеально рівна постава, коротко стрижене сиве волосся, величезний шрам на обличчі та кобура з пістолетом на ремені змушували думати інакше.
Підійшовши до дверей кімнати, чоловік в костюмі зупинився, перед двома офіцерами, які привели Сашка у це страшне місце. Віддавши честь, чоловік заговорив:
— Він там?
— Так, — коротко відповів капітан.
— Приготували все необхідне?
— Так, — знову озвався капітан.
— Прекрасно. Поплічників знайшли?
— На жаль, ні. Але наші загони роблять все можливе. Головне, небезпека майже ліквідована.
— Ще нічого не ліквідовано. Коли дізнаємось всю інформацію, тільки тоді зможемо говорити про безпеку.
— А якщо він не проговориться? — втрутився в розмову лейтенант.
— У мене проговориться. На крайній випадок я запросив Сергійовича. З ним точно все скаже. Головне — не гаяти часу, тому продовжуйте пошуки.
— Так! — одночасно сказали воєнні.
— Нам не потрібно, щоб про все це дізнались журналісти. Наказ Голови. Але на всяк випадок будьте готові до загальної евакуації.
— Так! Готуватись до евакуації і продовжувати пошуки! — скрикнув воєнні та покрокували коридором.
Чоловік у діловому костюмі провів їх поглядом, після чого відчинив двері і зайшов до полоненого в кімнату.
Голоси невідомих із коридору геть перелякали Сашка. Він уже з останніх сил стримував страх, намагався заспокоювати себе, а коли в кімнату хтось зайшов, справжній жах хвилею прокотився тілом. Ні, все це не жарт. І якщо він виживе, то це можна буде назвати дивом.
— Ну, привіт, — заговорив незнайомець пустим, без жодної емоції голосом. Він підійшов до полоненого і різким рухом зняв з очей пов’язку. Перед Сашком постала справжня наукова лабораторія, і хлопець вмить зрозумів, що все це вже точно не розіграш. Він у справжній халепі, в руках невідомих і всі ці невідомі механізми, дроти та пробірки не навіювали ніяких гарних думок.
Сашко підвів очі і побачив, що перед ним стоїть охайно одягнений в діловий костюм чоловік, зелені очі якого, здавалось, пронизували тіло невидимими ножами. Скляний погляд і обличчя без єдиної емоції не могли не лякати. У Сашка навіть промайнула думка, що перед ним маніяк-псих, готовий розчленувати його просто посеред цієї лабораторії.
Невідомий сів напроти Сашка і посміхнувся, від чого стало ще лячніше:
— Підполковник Строженко, — відрекомендувався чоловік. — Ох і маємо ж через вас клопоту. Але тепер все. Всі плани пішли коту під хвіст. Ми ліквідували майже всіх твоїх поплічників, тому тобі краще розповісти всі подробиці від початку до кінця і, можливо, все закінчиться в’язницею, а не кулею в лоб.
Слова підполковника були для Сашка незрозумілими. Які плани? Які друзі? Яка в’язниця? Хотілось запитати про що він говорить, але скотч не давав можливості розліпити рота.
— То що? Розповіси і розійдемось друзями? — Сашко подивився на підполковника переляканими очима, в яких тільки й читалось: «Про що ви?» — Я приберу скотч, але якщо крикнеш, виб’ю всі зуби, — він підвівся, і ухвативши за краєчок клейкої стрічки, різко смикнув її в бік. На секунду Сашку здалося, що здерли не скотч, а його шкіру: страшний біль охопив шкіру на всій нижній частині обличчя, а губи оніміли. Хлопець ледь стримав крик, страшенно боячись ударів масивних кулаків.
— Ну то що, Олександре Анатолійовичу, сподіваюсь я не почую свою улюблену фразу про те, що ви нічого не знаєте і ні в чому не винні?
Сашко подивився в зелені очі підполковника. Але не вимовив ні слова. Погляд божевільних очей неначе затикав рота.
— Я сам з собою розмовляю?
— Що вам потрібно? — тихо промовив Сашко, намагаючись не виказувати страху. По словам підполковника він розумів, що його органи навряд чи хто-небудь буде продавати, але за що його заарештували? Якщо звісно заарештували. Оглядаючись навколо, тяжко було сказати, що він в поліції. То що відбувається? Хлопець ледь стримувався. Хотілось повернутись на декілька годин назад, коли він спокійно йшов додому вечірньою вулицею. Коли він жив звичайним життям, а не сидів в невідомій кімнаті зі скованими руками, напроти божевільного підполковника якоїсь правоохоронної структури.
— Почалось… — Строженко тяжко видихнув. — Ну чому ви не можете просто у всьому зізнатись? Навіщо розігрувати ці довбані концерти.
— Пане Строженко, я дійсно…
— Замовкни! — крикнув підполковник та з усієї сили шарахнув кулаком по столу. — Все ти знаєш! Не грайся зі мною! Через тебе і твоїх посіпак-виблядків, я вже другий день на ногах! Я не для цього сюди прийшов, щоб вислуховувати, що ти ні в чому не винен! Говори, скотино, інакше я припиню гратись в добренького! — очі капітана неприродньо витріщились, а вени на шиї здулися так сильно, що здавалось із секунди на секунду вибухнуть.
Від крику Сашко втулився в спинку стільця. Він дійсно не розумів, що він тут робить і за що його сюди привезли. Але як пояснити це капітану? Тяжко дихаючи, хлопець ледве видавив із себе:
— Послухайте мене будь-ласка, — він підвів очі і направив погляд у очі капітана, які із зелених стали червоними від злості: — Виникла якась помилка. Я ніякий не злочинець і не робив нічого протизаконного. Я просто йшов з роботи додому, нікого не чіпаючи. А потім на мене накинулись ваші люди, і нічого не пояснюючи, привезли сюди. Я навіть…
Сашко не договорив. З усієї сили підполковник вдарив його по обличчю, від чого в очах потемніло, а зуби ледь не повилітали з рота. Удар виявився таким сильним, що вся ліва сторона обличчя заніміла, а ліве око затягло сірою пеленою і відмовилось розплющуватись.
— Ти мене вже бісиш! Я попереджував! Ніяких концертів! — заволав Строженко, розбризкуючи слиною.
— Послухайте мене, я дійсно нічого не робив…
Строженко ударив по столу, від чого Сашко ледь не підскочив на місці. Йому на мить здалося, що ударять знову його, але на щастя обійшлося. Замість того, щоб розмахувати кулаками, підполковник підійшов до одного з моніторів, і повернув його до Сашка. Діставши з карману флешку, він встромив її в гніздо USB і на екрані з’явилась вікно з купою файлів. Строженко прокрутив вниз і зупинившись на одній програмі, яку Сашко відразу упізнав. Значок у вигляді теки документів. Це була його перша власна програма, яку він декілька тижнів назад продав одній столичній комунальній установі. Вона представляла собою удосконалену утиліту для автоматичного розподілу документів в установі — створювала архів на серверах в інтернеті, де зберігала документи, а потім за необхідності надавала до них доступ посадовцям. Головною її відмінністю від інших подібних програм, була особлива система захисту: документи розподілялись в запаролені теки, до яких доступ мали лише певні особи, а якщо хтось намагався дістати їх за допомогою хакерських методів, то програма за найменшою підозрою на таке проникнення змінювала пароль, надсилаючи його лише особам із доступом. І так могла робити нескінченно, що майже повністю виключало можливість проникнення до документів.
Але яка небезпека може виникнути через цю програму? Невже він тут через неї?
— Впізнаєш? — запитав підполковник.
Сашко кивнув головою. Строженко клацнув і з’явилась ще одна програма — та, яку Сашко розробляє останній місяць.
— А цю?
Сашко знову кивнув.
— Тепер розумієш? — відповіді не було. — Добре, якщо в тебе амнезія, то я нагадаю. Кілька днів тому ми виявили на серверах державних сайтів підозрілу активність. Хтось пройшов захист сайту Президента, Кабінету міністрів, Верховного Суду та інших, не менш важливих державних сайтів. Але ніяких змін після втручання ми не помітили, тому не приділили особливої уваги. Але наступного дня зафіксували втручання в державні реєстри України, а також в системи автоматичного документообігу. Безліч документів зникли із бази. Наші професіонали змогли їх відновити, і хоча це втручання було небезпечним, ми знову не приділили цьому особливої уваги, — підполковник піднявся зі стільця почав намотувати круги навколо Сашка, точно акула, яка перед нападом, кружляє навколо жертви. — Хакерські атаки часте явище, та й виявити, хто і звідки здійснив це втручання ми не змогли. А вчора, між першою та третьою годинами ночі, ми помітили що систему захисту більшості державних органів було зламано. Будівля Верховної Ради, Кабінету міністрів, Національного банку та ще деякі будівлі на дві години повністю втратили захист. Будь-хто міг увійти до них, як у власний будинок. Також було зламано захист метрополітену. Але після третьої години все припинилось. І от сьогодні, ми дізнались, що у всіх будівлях, де було зламано систему захисту, а також на тридцяти двох станціях київського метрополітену, встановлено вибухівку.
Зіниці Сашка розширились, а щелепа опустилась. Невже все це завдяки його програмі? Але як?
— І знаєш, ми б навіть не дізнались про це, якби ви, виблядки, не зателефонували і не почали вимагати у держави мільярд доларів.
Від почутої суми, зіниці Сашка ще більше розширились. А ще, він не міг зрозуміти, чому підполковник сказав «Якби ви…» До чого тут він? Він взагалі нічого не робив, ні в кого нічого не вимагав і не встановлював ніякої вибухівки. Якщо хтось і використав його програму для підготовки до такого жахливого теракту, то до чого тут він?
— Довідавшись про вибухівку, ми не очікували таких масштабів. Теракти бувають часто, але ми вчасно їх нейтралізуємо. Наші спеціалісти почали шукати вибухові пристрої і знайшли більше тридцяти таких пристроїв лише у Верховній Раді, я вже не кажу про метро. Але це не головне. Коли ми дізнались, скільки вибухівки встановлено у всьому Києві, а також у Харкові, Львові та Одесі, то навіть наше керівництво опустило руки. Та все ж, ви дали нам двадцять чотири години, тому ми почали оперативно діяти. Обшукували метрополітен та державні будівлі. І це б тривало довго, і хто знає чим би закінчилось, якби техніки не дослідили одну із бомб і не довідались, що вона працює не автоматично, тобто не вибухає з плином часу, а вибухає тоді, коли це буде потрібно. Над бомбами встановлене ручне управління. І яким би не був ідеальний ваш захист, але ми змогли довідатись, звідкіля керують бомбами. Швидко направили у потрібне місце людей і виявили на місці більше десяти чоловік, а на ноутбуці твою програму. Потім ми довідались, що таких центрів керування вибухівкою більше п’ятдесяти по всій Україні. Навіть якщо б ми нейтралізували один, два, десять, сорок — ті, що залишились могли самі викликати вибух. Але після довгої розмови, не без тортур авжеж, ми дізнались, що всі центри підстава, а вибухові пристрої керуються з одного комп’ютера. Авжеж його місцезнаходження залишалось невідомим.
Підполковник підійшов до шафи зліва від Сашка і дістав звідки пляшку води. Зробивши ковток, він продовжив:
— Але уяви, ми зламали ваш захист і дізнались, що управління здійснюється з твого комп’ютера. Коли ми прибули на місце, тебе вже не було. Ти пішов, за словами співробітників додому, — Строженко скривився у посмішці. — Ось тоді ми тебе й спіймали. На комп’ютері виявили цю програму, але як не намагаємось, але зламати не виходить. Управління вибухівкою запаролено, і жоден наш спеціаліст досі не зміг зламати пароля. Він постійно змінюється. І хоча бомби вже ніхто не активує, але нейтралізувати їх все одно потрібно. Тому я повертаюсь до того, з чого почав. Давай не розігрувати концертів. Ти просто скажеш мені пароль, ми нейтралізуємо бомби і все закінчиться хепі-ендом, як у якомусь придуркуватому романі.
Слухаючи всі ці слова, Сашко не міг повірити, а його щелепа ледь не відвалювалась. Невже його програму використали для такої жахливої справи? Вона ж була створена, щоб спростити роботу з документами та покращити життя людям. А не для того, щоб якісь виблядки погрожували підірвати найбільші міста України. Але чому вийшли на його комп’ютер? Невже все це зроблено спеціально, аби відволікти спецслужби, які займаються нейтралізацією лиха? Ну авжеж, все саме так.
— Послухайте, мене підставили, я не маю ніякого відношення до…
Сашко не договорив. Строженко з усієї сили вхопив його горло і стиснув так, що хлопцю здалося, наче йому зараз розірвуть горло.
— Кажи пароль, суко! — завалував підполковник.
— Я його не знаю, чесно! Я не винен, вислухайте мене нарешті! — істерично завалував у відповідь Сашко, розуміючи, в яку халепу він потрапив.
Строженко знову не став слухати. З усієї сили він вдарив Сашка лобом по носу, від чого навколишній світ для хлопця зник. Біль виявився настільки сильним, що він знепритомнів.
Та не пройшло й кількох хвилин, як Сашко прокинувся. Обличчя вже не просто боліло, воно пекельно боліло. Удари підполковника нагадували удари залізних ковадел.
Тепер в кімнаті вони зі Строженком були не одні. Навколо Сашка стояло ще троє чоловіків, усі в білих халатах та марлевих пов’язках, які нагадували науковців чи медиків.
— Дімо, ти впевнений? — запитав найвищий із науковців, голос якого Сашко чув ще тоді, коли його тільки завели до кімнати. Той самий мирний та добрий голос, який самим своїм звучанням неначе переконував, що небезпеки немає. Але Сашко прекрасно розумів, що це не так. Він хотів щось сказати, але обличчя настільки боліло, що розтулити губи здавалось неможливо.
— Віталію, ситуація критична. Щойно ми допитали ще одного і він зізнався — без управління бомби все одно запрацюють. Система запрограмована таким чином, що всі бомби активуються за двадцяти чотири години, якщо їх хтось не зупинить, або не підірве раніше, — голос капітана тремтів. — Я би міг його допитати як всіх інших. Але часу обмаль, а ці виблядки бувають занадто терплячі. Деякі не говорять навіть після найжорстокіших тортур. Тому іншого виходу я не бачу. Критична ситуація.
— Я це розумію, але й ти зрозумій. Не завжди це допомагає. Згадай всі попередні випадки. А що, як у нього ще й порушення в мозку і барбітурати просто-напросто вб’ють його?
— Віталій, не ний як баба, а готуй все! У нас немає вибору! Готуй цей довбаний тіопентал! Це наказ!
— Добре, добре. Не ори. Зараз все наготуємо, але краще використаємо дещо інше.
Після цих слів науковці розійшлись по кімнаті. Один сів за комп’ютер і почав щось клацати, інший взявся розмотувати дроти із датчиками та електродами, а Віталій підійшов до масивного пристрою за спиною Сашка.
— Ну то що, ти досі не хочеш говорити? — зціпивши зуби, промовив Строженко до Сашка. Хлопець спробував відповісти, але в нього вийшло щось незрозуміле. — Нічого, зараз заговориш! — після цих слів він пішов до Віталія.
Сашко не міг зрозуміти, що вони збираються робити. Які барбітурати, що це за пристрої? З жахом він дивився на все, що відбувалось і молив Бога, аби все таки вибратись звідси. А що як вони почнуть катувати його. Електричним струмом, чи якимись психотропними ліками. Але що він може сказати, якщо про теракт не знає нічого? Вигадати пароль? А сенс, якщо він не спрацює, буде лише гірше.
«Господи, що робити?»
Хлопець вертів головою. Намагався щось сказати, але все обличчя набрякло так сильно, що губи залишались нерухомими.
Сашко побачив, як підполковник знову йде до нього. З жахом він слідкував за тим, як Строженко дістає з карману ніж. Лезо, погрожуючи, виблискувало на світлі люмінесцентних ламп.
— Ні… бу… б… аска… — ледь промовив хлопець, але Строженко і оком не повів. Він замахнувся ножем і Сашко вже був готовий розпрощатись із життям, як замість того, щоб врізатись в плоть, ніж розірвав футболку. Строженко розрізав її на шмаття, оголивши торс хлопця.
Один із науковців відразу притяг безліч датчиків. Заливши їх біля Сашка, він обійшов його ззаду і став за спиною. В руку хлопця увійшла голка і тепла рідина почала розпливатись кров’ю. Тіло зм’якло, а всі м’язи неначе перетворились на ниточки, які не могли втримати ні рук, ні будь-якої частини тіла. Сашко відчув слабкість та сонливість, яка неначе туман, огортала голову.
Кайданки зняли, а руки хлопця поклали на бильці стільця, закріпивши мотузками. Хоча це було навіть зайвим, адже поворухнути кінцівками він не міг.
— Готово, Віталію Сергійовичу.
— Підключай датчики, — промовив той і науковець почав чіпляти до Сашка безліч датчиків. На руки та ноги причепив металеві пластини, на пальці одягнув якісь гумові кільця. На зап’ястя лівої руки натягнув гумовий браслет, який так стиснув руку, що та посиніла. До грудей причепили присоски, точнісінько такі, які чіпляють людині під час зняття кардіограми. Останнім, що науковець натяг на хлопця, це гумова шапочка, схожа на ту, яку носять плавці, але всіяну дротами та незрозумілими металевими кружками.
— Все налаштовано, — крикнув науковець, який сидів за комп’ютером.
— Прекрасно, — усміхнувшись вимовив Строженко, повернувся до Сашка і вмостився на стілець перед ним. — Не передумав мовчати? — промовив він до Сашка.
Ледь ворушачи щелепою, хлопець все ж зміг заговорити, але голос його тремтів він жаху. Він відчував себе дитиною в кабінеті медсестри, яку чекає укол. Слідкуючи за приготуваннями, він вже на всі сто відсотків впевнився, що зараз йому зроблять настільки боляче, що він зізнається у всьому, навіть в тому, чого не робив.
— Будь ласка, — Сашко тяжко видихнув. — Я нічого не знаю. Я не брав участі у цьому теракті. Вислухайте, я не брешу.
— От ми зараз це й дізнаємось.
Сашко хотів продовжити переконувати підполковника своїй невинуватості, як побачив, що Віталій Сергійович підійшов до нього зі шприцом в руці.
— Зараз не час, але все таки, — мовив він. — Олександре, у вас ніколи не було психічних розладів?
Сашко відкрив рота, щоб відповісти, але Строженко загарчав:
— Немає часу! Вводь вже сироватку! Зараз все дізнаємось! У випадку чого, зробиш йому якесь промивання, чи що там ви робите, коли вводите неправильні ліки.
— Дмитре, це дуже важливо…
— Коли! Цей! Довбаний! ШПРИЦ! — скрикнув він, від чого всі в кімнаті ледь не підскочили на місці.
Віталій Сергійович підніс голку до руки Сашка і на секунду завагавшись, проколов шкіру і ввів вміст шприца. Сашко відчув слабкий біль і більше нічого.
— Як скоро подіє? — запитав Строженко.
— Хвилина, можливо дві. Я збільшив дозу вдвічі, тому повинно подіяти швидко.
— Ну що ж, зараз ти нам все розповіси.
Сашко відчув, що до слабкості додалось легке запаморочення. Він хотів запитати, що йому ввели, але язик лежав в роті непорушно, як камінь.
— Олександре, головне не хвилюйтесь, — спокійно вимовив Віталій. — Процедура безболісна...
— Нахера ти йому розповідаєш? У нас тут скоро Київ у Великий каньйон перетвориться, а ти йому казочки будеш розповідати? — закричав Строженко.
— Не перебивай! — нервово відповів науковець. — Він має знати, що йому нічого не загрожує, інакше результати можуть виявитись неправдивими. Таке вже було тричі, тому не заважай, я маю йому все розповісти, — Строженко не відповів, а Віталій спокійно продовжив: — Зараз ми ввели вам суміш тіопенталу натрію, скополаміну та анабазіну. Одним словом, це відома всім «сироватка правди», але більш досконала. Тому не дивуйтесь, зараз ви впадете в сп'яніння, яке дуже скоро припиниться, — він повернувся до Строженка: — От і все. Нехай хоч знає, що йому вводять.
— Ага, — Строженко підійшов до науковців за комп’ютером.
— Що з мозком? — запитав Віталій, подивившись на монітор. Ледь вертячи головою, Сашко також подивився туди. На моніторі висіло зображення мозку, а його відділи виділялись різним кольором. Та поступово вся картинка ставала фіолетовою, в той час як запаморочення Сашка посилювалось. Він відчував, як перед очима темніє. Думати ставало важко — думки плутались. Навіть не помітивши цього, Сашко закрив очі і поринув у стан, в якому все чув, але ні поворухнутись, ні що-небудь вимовити не міг.
— Віталіє Сергійовичу, подіяло.
— Прекрасно, — відповів той, після чого підійшов до монітору. Запускайте PG37.
— Що? — здивувався Строженко. — Я думав як завжди. Введемо і він заговорить.
— Так і буде. Але ти ж сам сказав, що ситуація критична.
— Так, але це не привід випробовувати на ньому нові ліки!
— Розумієш, як ти сам не раз помічав, при використанні тіопенталу ми не завжди чуємо правду. Людина в мареннях може говорити зовсім не те, що треба, спотворює правду, нести маячню. А Polygraph 37 дає нам змогу за допомогу електричних імпульсів впливати на кору та необхідні відділи головного мозку, які відповідають за пам'ять людини. В поєднанні з сумішшю барбітуратів це дає нам можливість змушувати людину говорити лише правду, не випускаючи з вуст ніяких зайвих слів. Одним словом, це ідеальний детектор брехні, — гордовито розповідав Віталій. Кинувши погляд на монітор, він із посмішкою промовив: — Все, можеш допитувати.
— Прекрасно, — підполковник наблизився до Сашка. — А тепер розповідай. Ти керував терактом?
Сашко прекрасно чув, що казав Строженко, але промовити нічого не міг. Він спробував відкрити рота, але даремно.
— Чому він мовчить! — злісно закричав підполковник.
— Дайте імпульс, — крикнув Віталій і один із науковців натиснув на клавішу. Хвилі, які показували на моніторі активність мозку, заявили про підвищення активності, але відразу почали знижуватись.
— Олександре, ти мене чуєш? Я питаю, це ти керував терактом?
— Віталіє Сергійовичу, серцева активність знижується! — схвильовано скрикнув науковець. — І дихання падає!
— Що це означає? — запитав Строженко.
Віталій Сергійович на мить завагався:
— Потрібно промити кров. Схоже у нього алергія…
— НІ! — закричав Строженко.
— Але…
— Ні в якому разі. Доки ми не довідаємося, він залишиться в цьому стані! Запускайте ще свої імпульси!
— Він може померти! — закричав у відповідь Віталій Сергійович. — Тоді ти взагалі нічого не дізнаєшся!
— Все одно! Давайте імпульси! Або введи йому ще сироватки! Він має говорити!
— Ти здурів? Він може померти!
— Вставляй голку та вводь ліки, доки я не зробив цього тобі! Я більше двадцяти років захищаю цю державу від таких виблядків як цей, тому його життя мене не хвилює. Мене хвилює життя українців, які зараз знаходяться під загрозою, в той час як ми няньчимось із терористом.
— Це буде на твоїй совісті, — тяжко видихнувши, промовив Віталій Сергійович і увів ще дозу ліків Сашкові.
За мить хлопця охопила повна темрява, а свідомість провалилась в нікуди. Якщо раніше він хоча б щось чув, то зараз повністю втратив свідомість.
— Дайте імпульс! — крикнув Віталій.
— Сашко, ти мене тепер чуєш? — знову запитав Строженко.
— Так, — вимовив хлопець, але голос його змінився, став більш грубим та якимось злим.
— Ну от, я ж казав. Потрібна була більша доза! — радісно скрикнув Строженко. — Це ти керував терактом?
Мовчання.
— Говори!
Мовчання.
— Що за херня? Чому він знову мовчить?
— Віталіє Сергійовичу, його серцева активність підвищилась.
— Що? Повинна ж зменшитись, — Віталій підбіг до колеги. — Господи.
— Що сталося? — Строженко підбіг до них.
— 250 ударів в хвилину. Мати Божа.
— Ви подивіться на активність мозку, вона зростає! — озвався другий. Зображення мозку із фіолетового ставало чорним.
— Потрібно термінового виводити ліки.
Строженко хотів щось заперечити, але як тільки пролунали слова «Частота ударів зросла до 310», Віталій Сергійович неначе озвірів. — ТЕРМІНОВО ГОТУЙТЕ…
Він не договорив. Коли всі повернулись, то Сашко стояв на ногах. Його голова була опущена, а очі закриті.
— Як він звільнився від мотузок? — перелякано запитав Віталій Сергійович.
Строженко відразу витяг з кобури пістолет, направивши його на Сашка.
— СЯДЬ! — закричав він, але хлопець не реагував.
— Його свідомість у відключці. Але активність мозку лише зростає. Я не розумію, як таке може бути, — схвильовано заговорив один із науковців.
— Сашко, ти нас чуєш? — намагаючись зберігати спокій, заговорив Віталій Сергійович.
— Так, — відповів хлопець тим самим страшним голосом.
— Це ти керував терактом? — неочікувано запитав Строженко, чим не міг не викликати здивування у присутніх. Те що зараз відбувалось, було тяжко пояснити, але питати в такий момент про участь хлопця в теракті було нерозумно.
— Ні.
— Ліки діють! Але як він стоїть, і як звільнився від мотузок? — заскавчав другий науковець.
— Діють і прекрасно, — Строженко посміхнувся. — А тепер відповідай, ти знаєш пароль від програми?
— Ні, — відповів хлопець, а наступної миті його ноги підкосились і він впав на підлогу. Присутні кинулись до нього, але майже відразу відсахнулись.
— АААААААААААААААААААА! — заволав Сашко, розмахуючи перед собою руками. Ніхто не розумів, що відбувається, в той час як хлопець, намагався відігнати сотні голосів, які неначе живі волали у вуха. Вони розповідали правду. Вони розповідали про різних людей. Про себе. І як Сашко не намагався, але побороти їх не міг. Голосів було так багато, що голова просто розривалась.
«Так, це я вбив його…»
«Це все він. Лише він…»
«Я намагався його зупинити але…»
«ЦЕ НЕ Я!»
Голова неначе розривалась із середини. Сашко махав руками, кричав, але марно.
— НІ! ЙДІТЬ ЗВІДСИ! ПОКИНЬТЕ МОЮ ГОЛОВУ!
— Терміново введіть Сібазон, — закричав Віталій Сергійович одному із колег. — А ми будемо тримати його. Не стій! — Чоловіки накинулись на Сашка, вхопивши його руки та ноги, доки один із науковців тремтячими руками набирав у шприц заспокійливе. — Тримайте міцніше.
Сашко ж продовжував боротись із голосами. З кожною секундою їх ставало все більше. Голова вже вибухала, та неочікувано, в його підсвідомості виник образ, який кинув хлопця в жах, але це відчуття проіснувало не довго. Образ нагадував людину, але людину з усіяним ранами тілом:
— Зупини його, — промовив образ і в його голосі вчували все ті сотні голосів. — Допоможи.
Сашко навіть не встиг нічого відповісти, як образ попрямував на нього, а далі все потемніло.
— Що? Він затих? — здивувався Строженко, відразу після того, як крики і розмахування руками хлопця припинились.
— Що це було? — перелякано запитав Віталій Сергійович, але розуміючи, що окрім нього навряд чи хтось дасть відповідь, почав сам думати. — Напевно, невроз, чи якийсь прояв епілепсії. Господи, навіть мені тяжко це пояснити.
— Віталію Сергійовичу, гляньте, — один із науковців вказав рукою на екран комп’ютера. Зображення мозку було не чорним, воно стало бордовим, що казало про надзвичайно активну діяльність головного мозку.
— АААААААААААААААА! — знову закричав Сашко і всі перелякано відсахнулись. Крик неначе оглушив, а наступної миті люмінесцентні лампи в кімнати вибухнули, ніби бомби.
Строженко підскочив на ноги і направив пістолет спочатку на стелю, а потім на гурди Сашка.
— Що відбувається?
Але відповіді не пролунало. Монітор, який весь цей час показував активність мозку заблимав, а потім заіскрив. Так само повела себе і вся інша техніка у кімнаті.
Сашко тим часом піднявся на ноги. Його голова досі була опущена, а очі закриті, але рухався він неначе людина у повній свідомості.
— Стій на місці! — заволав Строженко, але не встиг нічого сказати, як комп’ютери за спиною вибухнули.
Підкоряючись рефлексами він відскочив у сторону, але дуло пістолета не звів з ув’язненого.
Віталій Сергійович застиг на місці, так само як і його колеги. Всі науковці стояли наче зомбі, витріщившись на Сашка.
— Що, матір вашу, тут відбувається! Дідько! — ще один із комп’ютерів гучно вибухнув і Строженко не утримався, вистріливши із пістолета в стелю. Постріл вивів із ступору науковців.
— Терміново введіть Сібазон! — закричав Віталій Сергійович і всі троє кинулись на Сашка. Той знову закричав і науковці, наче від сильного поштовху, відлетіли назад. Один з усієї сили вдарився головою об стіну і знепритомнів. Віталій Сергійович та його другий колега впали на підлогу. Шприц із заспокійливим покотився під стіл.
— Я НІЧОГО НЕ РОБИВ!!! — заволав Сашко, і його крик неначе спровокував вибух останнього комп’ютера в кімнаті, після чого навколо запанувала темрява.
— Терміново всіх сюди, — вихопивши з-за пазухи рацію, закричав Строженко, а після відкрив двері кімнати і вибіг в коридор. Знаходячись як можна далі від Сашка, він застиг на місці, тримаючи того під прицілом. — Ляж на підлогу і я не стрілятиму!
Але хлопець не слухав, він знову закричав:
— Я НІЧОГО НЕ РОБИВ! І ВОНИ ТЕЖ! А ТИ ВБИВ ЇХ! ВОНИ ЗАГИНУЛИ ЧЕРЕЗ ТЕБЕ! — голос Сашка змушував нерви Строженка ледь не тіпатись від жаху. Не витримавши, той вистрелив. Куля потрапила хлопцю в серце, але він не відреагував. Сашко продовжував волати і звинувачувати Строженка в тому, що через нього загинули люди. Сотні людей.
— Здохни! — підполковник випустив ще три кулі, але Сашко продовжував стояти на місці. Та в одну мить він підняв голову і два налитих кров’ю ока витріщились на Строженка.
— АААААААА, — закричав він і неочікувано Строженко відчув страшний біль в голові, неначе в потилицю вбили цвяха. Тіло прострелив страшний біль, і не витримавши його, чоловік повалився на підлогу.
З усіх кінців коридору відчувались звуки кроків — десятки озброєних воєнних бігли на допомогу. Вони чули крики, незрозуміле волання. Світло в усіх приміщення блимало, лампи одна за одною вибухали, так само як і комп’ютери у всій в’язниці.
Коли вони прибігли до потрібної кімнати, навколо вже було тихо. Біля дверей лежав капітан Строженко, а коли один із воєнних нахилився до нього, то помітив, що той не дихає. Пульсу не було.
— Терміново медиків, він ще теплий. Його можна врятувати.
— Всі медики тут! — відповів один із солдатів і тицьнув пальцем в дверний проріз. Наступної секунди воєнні увірвались у темну кімнату. На підлозі лежало таке саме бездиханне тіло молодого хлопця, а кров із трьох дірок від куль заливала підлогу. Навколо нього лежали чоловіки в білих халатах. Всі троє були живі та неушкоджені, лише в того, що лежав біля стіни, виявили струс мозку.
Воєнні спробували надати Строженку допомогу, але нічого не допомогло. Підполковник помер від сильного крововиливу у мозок.
Після цих подій вибухівка все ж була ліквідована. Хакери виявили, що Сашка підставили, направивши по помилковому сліду, а коли знайшли справжнього керівника теракту, швидко його ліквідували, відразу після того, як дізнались необхідний пароль.
Підполковника Строженко нагородили посмертно нагородою, але дізнавшись, що внаслідок його дій було вбито невинного хлопця, нагороду відібрали. Після проведення слідства було виявлено, що протягом двадцяти років служби, підполковник ліквідував більше трьохсот невинних людей. Більшість із них загинула внаслідок спецоперацій, якими керував Строженко, але інші загинули від тортур, коли не хотіли зізнаватись у тому, що не робили.
Батькам Сашка повідомили, що той допомагав спецслужбам в ліквідації небезпеки і загинув від рук терористів під час перестрілки. Хлопця посмертно нагородили, але мати відмовилась від нагороди, мотивувавши тим, що сина це не поверне.
За ініціативою Віталія Сергійовича було проведене ретельне дослідження тіла Сашка, але не виявлено ніяких відхилень, які б могли привезти до того, що сталось. Аби дослідити цей випадок, науковець змусив керівництво підняти всі архіви, дістати всю інформацію про Сашка і в кінці-кінців виявив, що в чотирнадцять років хлопець проходив лікування у Київській психоневрологічній лікарні №1. У нього виявили когнітивні порушення через вроджену форму шизофренії. Багато років вона ніяк себе не показувала, але в чотирнадцять років дала про себе знати. Після медикаментозного лікування, стан хлопця покращився, а через деякий час від шизофренії не залишилось і сліду. На жаль, до того моменту, коли хлопцю ввели в кров тіопентал натрію і втрутились в діяльність головного мозку за допомогою штучних електричних імпульсів. Це призвело до переходу шизофренії в активну форму. Та все ж пояснити дивні сили Віталій Сергійович не зміг, як не намагався. Залишок життя він робив все, аби це зрозуміти, але, на жаль, помер у віці сорока восьми років так і не розгадавши страшну загадку. |
|
|
|
Время приёма: 17:49 19.10.2016
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев