22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Якубчак Володимир Количество символов: 23230
Конкурс №39 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ab021 Оріґамі


    Старожили Червоного району казали: «Колись світ був кольоровим. В ньому жило одинадцять мільярдів людей»
    Я незмінно відповідав: «А в моєму носі живе сім’я ангорських кроликів»
    Після чого йшов до бару і запивав їх байки відмінною випивкою, яка слугувала пальним для мотору спраглої душі. Я, звичайно, розумів, що вони кажуть правду. Колись так і було – до Крадіжки. Тоді мені лиш виповнилося десять і якими б ті кольори не були – в пам’яті засіла мішанина відтінків сірого. Інколи у снах кольори, назв яких я не знав, де-не-де проносились відблисками, але вже на ранок вицвітали. Ніби свідомість накладала на них чорно-білий фільтр.
    Та сьогодні я прийшов у “Крилатий Слон” не для того, щоб хильнути чарчину-другу. Звичайно, без того не обійдеться, але справа – передусім. Пройшов місяць з перших повідомлень про кольорові оріґамі. Мовляв, складеш якусь фігуру – і вона одразу ж набуває певного кольору. Звичайно, згодом і вони вицвітають, однак, за різною інформацією, на це йде до двох днів.
    Чутки ширилися степовою пожежею і Поліція, яка після Крадіжки прибрала до рук усю владу, негайно вжила заходів. Не залишилося місця, яке не проглядалося б спеціальними камерами, що реагували лиш на рухи, потрібні для згину та складання паперу. Та на цьому не зупинилися. Вже через декілька днів за кожним жителем стала слідувати персональна літаюча камера, обманути яку було неможливо, а якщо вона втрачала тебе з поля зору – про це відразу повідомлялося. І від усвідомлення того, що все провернули так швидко, у мене в голові, наче миша в мишоловці, забилася об стінки думка: “До такого повороту подій давно були готові” Ці її удари, що ніяк не хотіли затихати, змушували діяти. І я діяв.
    Мене звати Калі Брок. В поліцейській структурі, куди мене прилаштували в шістнадцятирічному віці, наче нікому не потрібну дворнягу, мене ще називали Калібр. Тридцять Восьмий Калібр. Причин було дві: незмінний Кольт Пітон Тарґет, з яким я ніколи не розлучався і те, що, на думку “колег”, до тридцяти восьми я не дотягну, зважаючи на стиль роботи і невміння тримати язика за зубами. А отже, на розкриття викрадення батьків, вбивства діда з бабою та причин і обставин Крадіжки в мене лишається близько року. Небагато.
    Відвідувачі “Крилатого Слона” пили мовчки. Напівтемна кімнатка з низькою стелею, здавалося, освітлювалася лиш кінчиками запалених сигарет. Сизий дим звивався апатичними вихорами, ніби в закупореній банці. Над кожною головою зависло крихітне сріблясте тільце камери. Реагували вони лиш на спроби скласти оріґамі, інакше з їх присутністю нізащо б не змирилися і хвилю бунтів і погромів не зупинило б ніщо. Вбий ти когось в темному провулку – можеш бути спокійний. Розслідуватися воно буде звичним способом.
    – Як завжди, – сказав я власнику, за сумісництвом бармену. Низькорослий коренастий чоловік – причепи йому на спину крила і зрозумієш, звідки взялася назва для бару.
    Джі, так його називали, звично хмикнув. На стійку плюхнувся стакан з темно-червоною рідиною. Моє спасіння, цілющий еліксир, дякуючи якому я все ще тримався купи. Я випив половину, задоволено видихнув, відчуваючи в роті неповторну кислинку, і розгладив густу бороду.
    – Припини. Бороди в тебе немає, – сказав Джі.
    Я знову сьорбнув гранатового соку, великим пальцем стерши залишки на вусах.
    – І вусів також.
    Розмова, очевидно, не клеїлась.
    – Так ти кажеш, мені ніхто не запитував?
    – Ні, – буркнув Джі.
    Я допив сік і потряс порожнім стаканом, чим заслужив від Джі ще одну зневажливу посмішку. Та я на неї не зважав. Так, дивлячись на мене важко було повірити, що я чого-небудь вартий. Спеціально для мене в Поліції придумали посаду, назви якої я так і не дізнався. Мені давали найнікчемнішу, найбруднішу роботу, хоча, по-правді, її було мало, тому в мене залишалося багато часу на свої власні справи. Це мене влаштовувало. Не знаю хто і для чого захотів мати мене при собі, але я був йому вдячний.
    Час йшов, наче каліка на милицях, п’яниці – п’янствували, дим продовжував циркулювати і я дивувався, як завсідники, покидаючи бар, можуть дихати повітрям без його вмісту. Вони, напевне, перетворювались на риб, яких витягнули з води.
    Я випив ще два стакани і вже збирався йти, коли побачив її. Кольорова крапля, яку хтось випадково зронив на замальований сірим аркуш. Ні, розмови не стихли, стакани не зупинились напівдорозі до рота. Однак, без сумнівів, її появу помітив кожен.
     Жінка обвела поглядом зал і рушила в мій бік.
    – Ви Калі Брок?
    Її голос прозвучав контрапунктом до тихої пісеньки, яку випльовував музичний автомат.
    Інформатор, подумав я, кивком вказавши місце поруч. Жінка сіла, порилася в кишені пальто і дістала сигарету. Через мить я підніс їй запальничку, вогник колихнувся і непорушно завмер. Жінка повернула голову, задула вогонь і відкусила від сигарети.
    – Жувальна гумка.
    – Ясно.
    Я прибрав запальничку.
    – Як ви на мене вийшли?
    – Через Джі.
    Бармен, навіть якщо чув – не подав вигляду. Я ж не дозволив здивуванню майнути обличчям.
    – Якого роду інформація...
    – Називайте мене Ен, – перебила жінка. – Йдемо.
    Вона вхопила мене за руку і потягнула у напрямку виходу.
    – Я розрізняю кольори. Туфлі того чоловіка – жовті. Волосся – рожеве. Я знайшла назви кольорів в одній дитячій книжці. Напевне, останній екземпляр. Дивно, що її досі не знищили.
    Її слова здійняли в моїй голові лавину думок. Я ж то думав, що вона, як інформатор по справі оріґамі, вкаже, де можна знайти хоча б одне, або розповість спосіб, як обманути камери. Колись в дитинстві я обожнював складати різні фігурки і досі пам’ятав декілька схем. Їх навчили мене батьки. Та, очевидно, я натрапив на щось більше. Або ж її послав Фоксі – накинув, нарешті, мені зашморг на шию.
    Фоксі... Його ім’я досі тавром жевріло на серці. Навіть гранатовий сік, скільки я б його не пив, не допомагав ранам зарубцюватися. Кримінальний бос – його організація на рівних тягалася з Поліцією. Недосяжний для мене, та саме на ньому сходилися всі мої пошуки. Він був справою всього мого життя. І я хотів зімкнути руки на його шиї. Зімкнути і душити цілу вічність. Мій персональний рай – я, Фоксі, обличчя якого застигло в гримасі відчаю і більше нічого не треба.
    В той вечір я, десятирічний хлопчак, гостював у друга. Подзвонив дід, сказав, що повертаються батьки. І що у них для мене сюрприз. Мені викликали таксі. Від радощів я не міг всидіти на сидінні. Я ж не бачив їх так довго – цілий рік вони провели у лабораторії, працюючи над створенням першого у світі андроїда. А оскільки вони поверталися, та ще й приготувавши мені сюрприз – робота, очевидно, була завершена. Інакше, знаючи їх, лабораторію вони б не покинули.
    Коли ми під’їхали до будинку, я всучив таксисту кілька пожмаканих купюр і вилетів з машини, грюкнувши дверцями. Батьки вже мали чекати всередині. Та замість них на мене чекали прибиті горем дід з бабою і декілька поліцейських.
    Подальші події запам’ятались мені наче сон. Раптом всі кольори вицвіли, земля затряслася і я вибіг з будинку. Куди не глянь за горизонтом виростала висока стіна. А за нею вирував вогонь. Я знав це, незважаючи не те, що все сприймалося в чорно-білих тонах і вогонь можна було сплутати з будь-чим.
    Поліцейські поспіхом нас покинули. Все, що я виніс з їхньої розмови – моїх батьків викрали. Як тільки двері за ними зачинилися – дід кинувся вверх по сходах і через мить повернувся з якимось приладдям. Я зміг розгледіти шолом, пару рукавиць і плутанину дротів, перш ніж вони схопили і стали надівати все те на мене. Спочатку я не пручався, але коли крізь шолом голову наче прохромило розрядом струму – вирвався.
    – Встигли, – мовив дід і то були останні слова, що я від нього чув.
    Вони мене налякали. Я втік і твердо вирішивши більше сюди не повертатися. Я біг переповненими людьми вулицями, без грошей, в сльозах. Паніка розворушила місто, наче удар биткою мурашник. Очевидно, не я один втратив здатність розрізняти кольори. За стінами, що, як згодом стало відомо, виросли навколо всієї країни, все ще вирувало полум’я.
    Тоді мені стало по-справжньому страшно. Все було сірим, ніби заляпане брудом, машини залишали посеред дороги, виття сигналізації стало лейтмотивом того, що відбувалося навколо. І я, десятирічний хлопчик, витерши сльози, все ж вирішив повернутися додому, не дивлячись на обіцянку не повертатися. Та мене там вже не чекали.
    Після смерті діда з бабою мене забрали в дитячий будинок. Там я провів шість років, після чого до мене прийшли з Поліції, яка, впевнившись, що країна ізольована або ж лиш вона залишилась у всьому світі, задля збереження закону і порядку, прибрала владу до своїх рук. Точніше, поділила з Фоксі.
    Про все це я дізнався пізніше. В Поліції я був ніким, складалося враження, що мене взяли лиш аби за мною наглядати, а на мене їм було глибоко начхати. Та й мені було на них начхати. Я лиш хотів знати правду. Роки йшли і я, копирсаючись в багнюці пліток, ненадійних свідків і різних покидьків, все ж дізнався, що до викрадення моїх батьків причетний Фоксі. Та вдіяти нічого не міг.
    Одного разу мене зловили його прихвосні. Я отримав недвозначні вказівки, скоріш погрози, припинити копати. Та я не припинив. Я створив власну мережу інформаторів, оточив себе надійними людьми, яких решта людей назвала б не інакше, як непотребом. Я вважав, що достатньо себе захистив.
    Та зараз, тримаючи руку Ен, я все більше впевнювався у думці, що попався. Мене зловили на гачок. Навіть якщо це пастка, я не можу відмовити цій жінці, поки є найменший шанс, що їй таки потрібна допомога. Та все правильно. Я знав, що колись поплачуся через свої принципи. Не дарма ж мене звуть так, як звуть.
    Ен спритно пробиралась крізь столики, я плівся позаду. Зібралося достатньо питань і вони все прибували. Якщо те, що вона сказала – правда, якщо вона дійсно розрізняє кольори – це може мені добряче допомогти. Я завжди підозрював, що до Крадіжки причетний Фоксі. Що це він забрав у людей кольори, що стіна – його рук справа. І те, що викрадення моїх батьків співпало з Крадіжкою – неспроста.
    Дістатися виходу ми не встигли. В дверях виросли три фігури. У високому чоловікові, що стояв попереду, я впізнав Рена – боса Червоного району. Поруч, напевне, стояли його охоронці. Я знав, що Рен ходить під Фоксі, знав, що Поліція його не чіпає, і підозрював, що він по нашу з Ен душу.
    Одним спритним рухом я вихопив револьвер і вистрелив. Куля потрапила Рену у груди. Цього ніхто не очікував. Очевидно, я нарешті догрався, тому мені не було що втрачати.
    Та Рен навіть не поворухнувся, ніби його вкусив комар, а не куля тридцять восьмого калібру. Що за чорт, подумав я, перш ніж декілька людей в барі повскакували з місць. Моїх люди, чого Рен, прийшовши сюди, знати не міг.
    Та, здавалося, йому було байдуже. Його обличчя торкнулася посмішка, оголивши передні зуби. Вже через мить він стояв переді мною. Його рука вхопила мене за шию і піднесла вгору, наче я був легшим за порожній стакан.
    Ен відсахнулася. Я було подумав, що вона втече, та цього не сталося. Жінка швидко взяла себе в руку і, схопивши пляшку з найближчого столика, тріснула Рена по голові. Цього він також не відчув. Його рука стискалася все сильніше. Я задихався, шия боліла і мимоволі в голові почався відлік секунд, що мені лишились. Дорахуй я до тридцяти восьми – оце було б ідеальним закінченням кар’єри.
    Але тут в голові наче тріснула блискавка. Як тоді, коли дід надягнув на мене шолом, і, окрім цього, ще одне відчуття. Я відчув, наче людина відчуває кожен із своїх пальців, всі камери в місті. І вони мені щось передали. Якийсь сигнал. А він перетворився в слова. Вони полились з мого рота, однак сам я їх не чув. Як тільки мої губи перестали рухатися – Рен, ніби мішок картоплі, повалився додолу. З його голови повалив дим. Невже андроїд, встиг подумати я, перш ніж Ен знову вхопила мене за руку і потягнула у напрямку виходу.
    Охоронцями Рена зайнялися мої люди, тому ми без проблем вискочили на вулицю. Зупинили таксі і лиш коли дверцята зачинились – я зміг розслабитись. Зараз би випити, подумав я, та Ен не дала мені поринути у мрії.
    – Я збрехала, – сказала вона. – Кольорів я не розрізняю. Мені всього лиш потрібна допомога.
    – Я так і зрозумів, – відповів я.
    – Моїх батьків тримають в полоні. Донедавна мене тримали разом з ними, та вчора мені вдалося втекти. Про вас я дізналася на вулицях, дізналася, що ви часто буваєте тут.
    – Отже, Рен переслідував вас?
    – Не знаю. Але мої батьки у Фоксі. Я вчора трохи порозпитувала Джі. Знаю, що ви його шукаєте. Думаю, ми можемо один одному допомогти.
    А вона не ликом шита. Для мене вже запізно повертати назад, тому я вирішив поставити на карту усе. Тим більше, що Ен – реальний шанс дістати, нарешті, Фоксі.
    – Так. Для початку – до мене. Я живу на межі із Синім кварталом. Потім навідаємося туди, де вас тримали. Шанси, що Фоксі все ще там – невеликі, але вони є.
    Ен мовчки кивнула. Дістала ще одну жувальну сигарету. За таксі з обох сторін летіли наші камери, а камера таксиста знаходилась в салоні. Вони мені ніколи не подобались, я не довіряв Поліції, навіть попри їх заяви, що камери реагують лиш на спроби скласти оріґамі. Що, як всі розмови слухають? Наші камери навряд чи могли вловити хоч звук, та камера таксиста... Однак, вибору не було.
    – Моїх батьків не випускають з лабораторії. Я теж провела в їх стінах ціле життя. І трішки знаю про їх роботу. Вони конструюють для Фоксі щось грандіозне. Щось, зв’язане з кольорами. Я чула, що ви цим цікавитесь.
    Цікавлюсь – не те слово . Схоже, нарешті з’явилася реальна можливість з усім покінчити. Та було ще дещо. Батьки Ен... Невже їх викрали, так же як і моїх? Викрали і змушують працювати на себе?
    Розвинути думку мені не вдалося. Таксі наче врізалося в бетонну стіну. Нас з Ен добряче трусонуло, таксиста врятувала подушка безпеки, однак свідомість він все-таки втратив. Як і Ен. Я вибрався з-під сидіння, спробував відчинити дверцята. Їх заклинило, але добрячий удар ногою допоміг. Я вивалився на асфальт, підвівся. І не здивувався, побачивши, як з машини, що нас збила, вилізає Вест – бос Синього району.
    Охоронців з ним не було. Дивлячись на нього я розумів чому – широкоплечий, наче спаяний з кількох чоловіків. Посмішку йому заміняв хижий вишкір, очі наче світилися жовтими іскорками, що додавало йому схожості із вовком.
    Я почав стріляти. Здохни, здохни, здохни – несла послання кожна моя куля, та до Веста ці послання не доходили. Він насувався з неминучістю лавини і коли мої кулі попрощалися з барабаном – ручиська, ніби стовбур дерева, змела мене, як жука зі стола.
    Теж андроїд, подумав я, приземляючись на капот найближчої машини. Не дивлячись на комплекцію, я був доволі міцним, ніби зв’язаним з дубових жил, тому удар навіть не вибив повітря з легень. Відлетів я далекувато і це дало мені час перезарядити револьвер. Та коли я вкладав в барабан третю кулю, в голові стало зароджуватися те ж відчуття, що і з Реном. Але тепер мені здавалося, що я можу його контролювати. А десь на периферії свідомості звучали дивні слова. Я не знав, що то за слова, та відчував, що зможу їх промовити.
    Це все дід і баба. Їх рук справа. Вони передбачили щось подібне. Той шолом... Вони щось зі мною зробили, якось вклали їх до голови. І явно не без допомоги батьків.
    Вест тим часом навис наді мною. Я всадив йому в обличчя три кулі, але все, що від них залишилося – це ледь помітні вм’ятини. Слова... Можу я знову ними скористатися? І якщо можу, то як? Думки гарячково крутилися і вже ні на що не сподіваючись, я раптом їх промовив і мені навіть здалося, що зрозумів їх зміст. Це спрацювало. Вест впав на землю, ніби маріонетка, якій обрізали нитки, через вуха витекло по тонкій цівці диму.
    Я присів на бордюр. Все, чого мені хотілося – це випити. Гранатового соку. Літру, а краще – дві.
    – І він андроїд, – сказала Ен.
    Вона присіла поруч. Одну руку жінка тримала на лобі. Крізь пальці сочилася кров. Темно-сіра, ніби чорнила.
    Перехожі проходили мимо, навіть не дивлячись в наш бік. Проходили і мої агенти. За допомогою спеціальних знаків вони запитували, чи потрібна допомога, та я лиш хитав головою. Ветхі багатоповерхівки, що здавалися ще древнішими через відсутністю кольору, давили, наче занесена над головою коса. А камери, що монотонно гуділи над кожною головою – дратували як ніколи. Хотілося взяти битку і позбивати їх усі.
    – Схоже, треба пришвидшити виконання плану. Хоча в нас і нема ніякого плану. Де вас тримали?
    – Зелений квартал. Колишня будівля дослідницького центру.
    Ага, подумав я. Зелений квартал контролюється Бромом. Рен, Вест і Бром. Всі троє змінили колишніх босів не так давно. Двоє з них виявилися андроїдами. Не треба багато розуму, аби зрозуміти, що до чого.
    Через півгодини ми в’їжджали в Зелений квартал. Я наказав таксисту зупинитися поруч із заправкою, розплатився. Ми вилізли з машини. Перед цим завітали до мене, я обробив рану Ен і прихопив пістолет. Автоматичний. В мене був ще один револьвер, але таким раритетом, окрім мене, вже давно ніхто не користувався. Пістолет я віддав Ен, з короткою інструкцією по експлуатації.
    Ми пройшли не більше ста метрів, коли нас оточили люди Брома. Чоловік шість. Згодом підійшов і він сам.
    – Дарма ти так з нами, люба, – сказав Бром. – Твої батьки поплатилися за твою втечу.
    Тут він помітив мене і обличчям майнуло здивування.
    – Дивлюсь, ти знайшла свого братика, – Бром не зміг приховати саркастичного тону.
    Братика? Ситуація ставала дедалі цікавішою. Ен знала? Я заглянув їй у вічі. Ні, не знала. Вона була ошелешена не менше, аніж я. Надто неймовірно для збігу, та, очевидно, збігом це не було. Хто там порадив їй звернутися до мене? Джі. Виходить, він знав. Можливо, був другом батьків?
    Вибудовувалася якась схема. Схема, в якій були замішані мої батьки, дід і баба, Фоксі, навіть Поліція. Те, що нас так швидко знайшли могло означати лиш одне – Поліція підпорядковується Фоксі. І камери служать не для запобігання складанню оріґамі. Принаймні, не лише для цього. Та яка роль в цій схемі у мене?
    Для початку – нейтралізувати Брома. Слова вже сформувалися в голові, візуально я міг їх сприйняти, та коли заговорив, все ще не почув. Однак Бром почув і повторив долю попередників. Він розпластався посеред дороги, а його прихвосні розгублено кліпали очима. Я вистрілив два рази – і залишив два трупи. Решта його людей розбіглися хто куди і поки не стріляли. Сестра сховалася за мене. Та ми не були одні. Я ж не ідіот йти на вороже лігво удвох. Мої люди вже мали оточити це місце.
    І правда, скоро залунали вистріли і незабаром з людьми Брома було покінчено. Зі мною прийшло близько двадцяти чоловік. Ми рушили просто в дослідницький центр. На камери нам було начхати, ми розраховували покінчити із справою до приїзду Поліції.
    Увійти вдалося легко. На перший погляд будівля була покинута. На дверях не було замків, ніщо не охоронялося.
    – Вони в підвалі, – сказала Ен. – Виходить, це і твої батьки. Вони ніколи не казали, що мають сина.
    Що ж, подумав я. Ен, очевидно, і була тим сюрпризом, що вони мені готували.
    Двері в підвал зачинялися електронним ключем. На щастя, доступ був у Брома і я прихопив ключ. Ми увійшли.
    Посеред просторого залу стояла масивна, з переплетінням дротів штуковина. Численні екрани мерехтіли, ніби екран телевізора з перешкодами. І у всьому цьому копалися дві фігурки, вдягнені у щось на кшталт лабораторних халатів.
    – Мамо, тату, – закричала Ен. – Я повернулася.
    Фігурки відірвалися від роботи. Навіть з такої відстані я впізнав знайомі, хоч і зачеплені часом риси. А батьки впізнали мене.
    Хвилин п’ять пішло на вітання. Мої люди перевірили решту кімнат. Окрім цього залу тут було декілька лабораторій, склад, декілька спалень, кухня, загалом, все, що потрібно для життя.
    – У нас мало часу, – сказав мій батько. – Скоро повернеться Фоксі. Ен втекла якраз за день до завершення проекту. А без неї, як думає Фоксі, нічого б не вийшло.
    – Що це? – запитав я.
    – Машина, що дозволить Фоксі зробити з усім світом те, що він зробив з країною. Або й взагалі забрати у всі зір.
    Я таки був правий. Узор майже склався.
    – Викладайте усе, – сказав я.
    – Ти – андроїд, – сказав батько. – Наш перший андроїд. Ми нікому не розповіли, що нам все вдалося. Спочатку хотіли поспостерігати за твоїм розвитком, але незчулися, як прив’язались. Ти став нам сином.
    Звістка ошелешила, але чогось такого я й очікував. Алергія на алкоголь, не росла борода і вуса. Можливо, недоліки першої версії.
    – Вже тоді ми дізналися, що нашими розробками зацікавився Фоксі. Ми продовжували дослідження і паралельно готувалися порушити його плани. Через десять років ми були готові, тому оголосили, що нарешті змогли досягти успіху. Твоя сестра не андроїд, але всі думали інакше. Фоксі також. Стіна – це повністю його розробка. Насправді світ не знищено. Просто над нашою країною, точніше, її частиною, знаходиться гігантський екран, натягнутий, наче бульбашка.
    Фоксі викрав нас і змусив помістити в голову твоєї сестри, про яку він думав, що вона андроїд, програму, що запустила сигнал, який в межах створеного Фоксі купола, позбавив би людей здатності бачити кольори. Та ми передали цей сигнал твоєму діду та бабі на заздалегідь приготовану апаратуру і, на щастя, вони встигли нею скористатися. Ти – джерело. Це ти блокуєш сприйняття кольорів. Та крім цього ми помістили в твою голову спеціальний код, який міг відключити створених нами в майбутньою андроїдів. Весь цей переполох з оріґамі ми ввели лиш для того, аби запустити камери, які подали б тобі достатньо енергії, аби скористатися ним так, щоб не зашкодити самому собі. Ось і все.
    Придумана батьками схема вражала. Але мене не покидало якесь дивне відчуття. Щось занадто легко ми сюди потрапили. І боси разом із Поліцією не змогли нас зупинити.
    – Де Фоксі? – запитав я.
    – Не знаємо, але повертається сьогодні, – сказала мати. – Думаю, це відомо лиш нам удвох, але він володіє якимось баром. Ніяк не згадаю назви.
    – Крилатий Слон, – сказав я і все стало на свої місця.
    – Точно, – відказав батько, та його підтвердження я не потребував.
    Підтвердженням став звук, з яким зачинилися двері.
    – Ви ледь мене не провели, – пролунав з динаміків голос. Знайомий голос. – Я і подумати не міг, що ваш син – андроїд. Я прилаштував його в Поліцію про всяк випадок. Як додатковий важіль. Моя передбачливість мене врятувала.
    Голос на мить затих, але згодом залунав знову.
    – А тепер пора запускати машину. Благо, програма, що за вісімнадцять років накопичила достатньо даних, в мене є.
    Оце так вляпався, подумав я. Та я і так знав, що цим все закінчиться.
    – Машина робоча? – запитав я, знаючи відповідь наперед.
    – Так, – сказала мати.
    Ну, були і плюси. Я дізнався, хто викрав батьків. Дізнався, хто вбив діда з бабою. Дізнався ім’я того, хто стояв за Крадіжкою. До того ж в мене з’явилася можливість дещо виправити, на яку раніше я і не розраховував.
    – Я можу скористатися потужністю камер звідси? Ніщо не зашкодить?
    – Так, – почала мати, – але яка...
    Я її більше не слухав. Адже, наскільки я зрозумів, код знищення, який активовували закладені в мене слова, батьки помістили і в мене самого.
    На обличчях батьків проступало розуміння. А я поспішав з цим покінчити, боячись передумати. В голові спалахнуло щось на кшталт карти. Карти розташування усіх камер. В мене потекла енергія. Перед очима з’явилися слова, я зміг їх прочитати. Сказав в голос – і зміг їх почути. І перш ніж замертво впасти на землю, мені уявилося, як купол над нами розходитися, являючи справжнє небо. Як крізь похмуру сірість проступають кольори. Як здивовано застигають на вулицях люди, радіють старожили, які ще їх пам’ятали. І за мить до того, як все погасло – я побачив батьків, сестру і своїх людей. Та вже не через чорно-білий фільтр.

  Время приёма: 15:42 24.07.2016