22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: MakciM Количество символов: 20835
Конкурс №39 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ab025 Дива сучасності


    

    ***

    В аеропорті подружжя зустрів немолодий чоловік, який назвався Андрієм Мирославовичем, екскурсоводом. Невеликого зросту, трохи товстуватий, з доброзичливим обличчям, він скоріше був схожий чародія з казки, ніж на представника туристичного агентства.
     Подружжя мовчало, роздивляючись незнайоме місто, що проносилося за вікном автомобіля. Кожен думав про щось своє. На щастя, Андрй Мирославович безперестанно розповідав про місцеві краєвиди, заповнюючи порожнечу.
    У Олексія напередодні видався важкий тиждень: роботи по горло, з дружиною напружені стосунки. Все звалилося до кучі. Можливо, саме через це ідея Сергія, кращого друга і зама по сумісництву, видалася йому привабливою.
    - Я знаю, як чудово провести час, – вмовляв товариш. – Ти ж полюбляєш активний відпочинок, тож бо тобі сподобається. І їхати далеко не треба – це на Дніпропетровщині. А звучить як прикольно – «Подорож до Марсу». Кажуть, цікава пригода.
    - А ти вже був?
    - Ще ні, але знайомі в захваті. Вражень вистачає надовго. Ну, то як?
    - Я б залюбки, але Ольга… На додачу, наша річниця наближається, мені не відкрутитися.
    - То їдь з дружиною! Вона, наче, теж полюбляє мандрувати. Погоджуйся, не пожалкуєш! А я вам все організую…
    Позаду залишилися широкі вулиці, облямовані стрункими тополями та барвистими кленами, що осінь розфарбувала у руді та кармазинові кольори. Промайнув величезний квітковий годинник, найбільший у світі, як завірив Андрій Мирославович. Перші ознаки Марсу з’явилися досить несподівано. Все навкруги почало вкриватися червоним: дорога, поодинокі будівлі, дерева, кущі. На обочині, у червоній калюжі плескалася зграя різнокольорових горобців. Окрас вони мали теж марсіанський – від яскраво рудого до криваво-червоного. Машина під’їхала ближче і сполохані птахи здійнялися у повітря, розлетілися, наче барвисте осіннє листя.
    - Ну що, пригода почалася! – радісно вигукнув Андрій Мирославович. – Машину залишимо на стоянці, а далі підемо пішки, це не займе багато часу, але буде можливість побачити цікаві місця. Наприклад, пройдемо старим кладовищем з напівзруйнованими склепами, старовинними кам’яними огорожами та хрестами. А я вам поки розповім цікаві факти з історії нашого міста. Розпочну з того, що русло річки Саксагань відвели штучно у 1957 році …
    Подумки Олексій знову повернувся сьогоднішній ранок. Ольга солодко спала, промені сонця ніжно торкалися її обличчя. Він мимоволі замилувався дружиною. Чоловік присів на край ліжка, тримаючи в руках здоровезний букет рожевих троянд, та міцно поцілував дружину.
    - Люба, з річницею тебе! В мене такий сюрприз!
    - Сюрприз? Любий, не лякай мене, – відповіла Ольга, позіхаючи.
    - Нас чекає подорож до Марсу! Ну як?
    - В якому сенсі?
    - В прямому – ми їдемо на екскурсію.
    - До Марсу? І як ми туди потрапимо? На космічному лайнері? Ні, краще машиною часу! – іронічно посміхнулася Ольга.
    - Ти мені не віриш! А я цілком серйозно.
    Запідозривши щось недобре, Ольга різко сіла на ліжку. Олексій бачив, що настрій дружини починає псуватися.
    - Та поясни по-людські, що ти вигадав?
    - Це така новітня розвага. Марс, що правда, не дуже справжній. Але все інше реальне – таємничі ландшафти, скафандри космонавтів, незабутні пригоди. Словом, згадаємо молодість, трохи розважимось...
    Наче здалеку, пролунав голос екскурсовода:
    - Обережно, дивіться під ноги! Прошу звернути увагу: зараз ми проходимо сланцеві скелі, – вони мають надзвичайний вигляд, наче складені з різнокольорової цегли. У 19 столітті Олександр Поль придбав ці землі у князя Кочубея та започаткував добич аспідного сланцю. До речі, аспідним, що в перекладі з грецької означає «змія», його назвали за сине-чорний колір. На той час він був дуже цінним матеріалом: ним вкривали будівлі на залізничних станціях, місцеві будували огорожі та сараї, вкривали дахи, виготовляли грифельні дошки та покриття для столів у шкільних класах. Зараз ми підходимо до старої штольні, де колись видобували аспідний сланець …
    Олексій зрозумів – сюрприз не вдався. Що ж, це слід було передбачити. Авжеж, вона чекала білети до Парижу, або у будь-яке інше місто світу, але зі всіма зручностями та благами цивілізації. А тут – лише обіцянка сумнівного задоволення.
    Мабуть, безглуздо було вплутувати в це дружину, – часи романтики та пригод залишились в минулому, вони змінилися. Він – бізнесмен, а Ольга власниця рекламного агенства. Весь час займає робота. Якщо відпочинок – Турція, Єгипет, Куршевель. Тільки кращі курорти та п’ятизіркові готелі. А колись пішки, з рюкзаками за плечима, з ночовками у палатках під стрекотіння комах. Так і познайомилися, у поході по Карпатам – підкорювали Говерлу. За шість днів милування красотами українських гір встигли закохатися, а за місяць одружилися...
    Олексій знову повернувся у реальність. Щось подорож не приносить жаданого задоволення. Чи то кислий вираз обличчя дружини, чи то сам не налаштований на потрібну хвилю.
    - Де, нарешті, ваш хвалений Марс? – роздратовано запитав Олексій.
    Андрій Мирославович здивовано обернувся:
    - Не хвилюйтеся, ми майже прийшли. Це територія кар’єрів з добичі руди та відвалів. Трохи введу вас у курс справи. Глибина цього кар’єра складає майже чотириста метрів, нижній горизонт – мінус 286 м, площа – 473 га. Це я вам кажу для того, щоб ви приблизно уявляли собі масштаби. Ну ось, ми вже підходимо до станції, а далі – справжні марсіанські пейзажі і чарівне Червоне озеро. Насправді, це ставок-накопичувач шахтних вод, але має дуже романтичний вигляд.
    Станція на Марсі виявилась невеликою одноповерховою будівлею традиційного в цій місцевості червоного кольору. В середині теж все доволі просто – кімната для прийому гостей з диванами та столами, роздягальня з сейфами, де туристи зі звичайних людей перетворюються на астронавтів, та декілька службових приміщень з комп’ютерами і різноманітними приладами.
    Після огляду станції Андрій Мирославович познайомив їх зі своїм колегою:
    - Це Марк. Він буде вашим провідником на найближчу годину.
    Марк, худорлявий довгов’язий юнак з зібраним у хвіст русявим волоссям (несподівано, що не червоним), зиркнув великими очима, кивнув у відповідь та зник за дверима.
    Натягуючи на себе досить незручний костюм, Ольга пробурчала:
    - А ці обладунки обов’язково натягувати? Я і так почуваюся марсіанкою.
    - Люба, не вередуй, так навіть цікавіше, – заспокоїв Олексій.
    Андрій Мирославович вигукнув з іншої кімнати:
    - Так, а ще безпечніше! От і шоломи надягніть, я допоможу їх закріпити.
    - Що означає «безпечніше»? Хіба нам може щось загрожувати?
    - Ні, що ви, все цілком пристойно. Бачте, який вітер розгулявся, підіймає пилюку – і забруднитися можна, і дихати важко. Та ви не хвилюйтесь, ми на станції будемо вас і бачити, і чути. Ще й кіно знімемо і диск вам подаруємо напам’ять! Але головне – слухатися Марка і виконувати всі його вказівки. Ну, з Богом!
    Криворізький Марс розкрився мандрівникам незбагненою багряною безоднею. Вони підіймалися червоними кучугурами, спускалися  по серпантину, полишаючи за собою звичне життя, відкриваючи нові горизонти та незнані відчуття.
    Марк йшов попереду, не вимовивши за весь час ані слова. Потроху вітер почав посилюватися, кріпшати, здіймаючи навкруги куряву, закручуючи вихри і підіймаючи стовпи червоного пилу. У вухах свистіло, видимість ставала все гіршою. Крізь цей непроглядний туман легким маревом постало перед ними Червоне озеро. Олексій зупинився, обійняв дружину:
    - То як тобі краєвид? Ти вже відчула себе астронавтом, що підкорив космічні простори і крізь зірки примчав до Марсу? Залишилося тільки встановити прапор і вигукнути: «Ми перші!». Шкода, що неможна зняти шолом та влаштувати справжній пікнік.
    - Тут і правда прикольно, бруднувато тільки. А ще я починаю втомлюватися.
    - Припини, люба, ми погуляємо трохи, зробимо селфі – і додому. А ввечері, якщо забажаєш, підемо то твого улюбленого ресторану, будемо пити найкраще вино і згадувати нашу пригоду.
    Озеро здіймалося червоними хвилями під поривами вітру. Вони стояли мовчки і милувалися на чудернацькі витвори, що з’явилися тут завдяки її величності Людині.
    Хвилі піднімалися все вище, озеро наче ожило, клекотіло, булькало, мов з нього щось намагалося вирватися на свободу.
    - Ти лише уяви, якби ми потрапили на справжній Марс і знайшли таке озеро. А в ньому живе безліч неймовірних створінь, або якесь чудовисько…
    - Ну, вигадала. На Марсі нічого такого бути не може. Кам’яна пустеля.
    У воді щось заклекотіло з новою силою, хвилі немов розступилася і з червоного туману показалися очі. А потім зникли. Олексій крутнув головою, наче намагався прогнати безглузде видіння.
    - Мабуть, у мене від вражень розгулялась уява – ввижаються очі твоїх марсіанських створінь, – посміхнувся Олексій.
    - Очі? Я нічого такого не помітила.
    - Так, то бульби на воді, немов живі. Отам, знову! Ти бачиш? – запитав Олексій, вказуючи на епіцентр булькотіння.
    Знову щось заклекотало, хвилі розійшлися кругами і крізь рожевий туман на поверхню визирнули очі. А потім і голова якось потвори.
    - Що за чортівня? Марку, агов! Та де ж наш небагатослівний друг?
    Чоловік озирнувся навкруги, але провідник зник.
    Голова створіння, мов примара, з’являлася над озером і наступної миті зникала під водою. Олексій відступив назад, потяг за собою дружину.
    - Станція, мене хтось чує? Прийом! Ми загубились, напевно. Провідник пропав. Ми біля озера. Прийом, ви нас чуєте?
    Відповіді не було. Цього просто не може бути, але ж за ними повинні спостерігати, їх повинні чути на станції.
    - Олексію, любий, я бачу! Я теж його бачу! Воно вилазить!
    Спочатку показалась голова з величезною пащею, кликами, а потім чудовисько повільно почало наближатися до берега. Ольга застигла від жаху. Недовго думаючи, Олексій взяв дружину за руку і вони помчали геть від озера, не розбираючи дороги.
     

    ***

    Тримаючись за руки, вони брели, немов уві сні.
    - Я не можу визначити напрямок, куди нам йти. Сподіваюсь, рано чи пізно вийдемо до станції. А зараз би не зашкодив невеличкий привал.
    - Як гадаєш, та тварюка все ще женеться за нами? – спитала Ольга, – така завірюха, що нічого не видно.
    Неначе відгукнувшись на її слова, зовсім поруч заклекотало.
    - Ні, воно не відчепилося! Пішли швидше, десь повинен бути вихід з цього котловану. Якщо ми рухаємося у правильному напрямку, вийдемо до станції або ж до старої штольні. Ти пам’ятаєш, у сланцевій скелі? Вона досить низька, ми запросто пройдемо, а ця тварюка – ні.
    Попереду був підйом. Вони намагалися скараскатися по схилу, але ґрунт під ногами зсувався і втікачі щоразу сповзали вниз. Звір був десь зовсім поруч, Олексій майже відчував його гаряче дихання у себе за спиною.
    - Ольго, люба, я тебе зараз підсаджу і ти спробуєш піднятися нагору. Вдвох нам не впоратися.
    - Ні-ні, а як же ти? Я без тебе нікуди не піду!
    - Нема часу сперечатися, – вимовив Олексій і підштовхнув дружину.
    Що є сили Ольга караскасалася нагору, запускаючи пальці у червоний пісок. Нарешті, ґрунт під ногами став більш твердим, переважно кам’яним і складався з виступів. За один з них Ольга зачепилася, підтяглася і опиналося на невеликому плацу. Вона миттю повернулася до чоловіка:
    - Тримайся за мене, я тобі допоможу! – Ольга лягла на живіт та протягнула йому руку. На якусь мить вона поглянула за спину чоловіка. Через червоний стовп пилу знову побачила величезні очі, а потім і огидну пащу, що тварюка роззявила, показуючи зуби та чорний язик. Ольга щосили потягла Олексія. Останнім зусиллям волі він таки зміг підтягнутися до плацу. Знесилені, вони лежали і дивилася, як звір робив невдалі спроби викараскатися за ними, але він був занадто важкий і постійно зсувався вниз. Останній раз блиснули у червоній куряві величезні очі, пролунав страшний рик, що відлунням розлився над прірвою.
    Важко дихаючи, Ольга підвелася:
    - Ну, і що це було? Що за чортівня? Де подівся наш провідник? І це зветься «безпечна екскурсія»? Що нам тепер робити?
    - Зупинися, люба. Ти задаєш багато питань, але я не маю на них жодної відповіді. Головне, нам вдалося втекти від тієї страшної потвори. – Олексій озирнувся навкруги, – ген, дивися, здається ми вийшли до тієї старої штольні, або схожої. Гадаю, нам треба сховатися в ній та перепочити. Тут надто небезпечно.
    Ольга поглянула у напрямку, що вказав чоловік.
    - Так, здається це вона!
    Подружжя наблизилося до печери. Вхід був розміром біля півметра у вишину і Олексій пригнувся, намагаючись роздивитися її нутро.
    - Почекай зовні, я спочатку розвідаю. Якщо всередині вона не вища, доведеться відмовитися від цієї ідеї, – сказав Олексій.
    На щастя, всередині печера була значно більшою, доволі просторою, що дозволяло випрямитися у повний зріст. Лише невелика площа освітлювалась з входу, а далі суцільна непроглядна темрява.
    - Заповзай, тут перепочинимо, – покликав він дружину.
    Ольга залізла до печери.
     - Найбільше за все я зараз хочу дві речі – зняти цей дурнуватий шолом і напитися. –Ольга безсило впала на кам’яну підлогу. – Як гадаєш, нас будуть шукати?
    - Звісно! Гадаю, вони почали, як тільки помітили нашу відсутність. Площа цього марсіанського пейзажу не така вже й велика, в них є автомобіль, так що це лише питання часу. Тільки оця червона курява, мабуть, заважає їм відшукати нас як найшвидше.
    Ольга ближче присунулася до чоловіка:
    - Цікаво, а вони знають про монстра, що мешкає у озері? Якщо так, то чому продовжують небезпечні екскурсії? А якщо ні… Вони ж самі можуть натрапити на нього.
    - Облиш, люба. Сподіваюсь, вони впораються.
    - Це ж треба було потрапити у таку халепу! Це все через тебе! Тобі постійно кортить якихось пригод! – голос Ольги задзвенів.
    Олексій був спантеличений – такого він не очікував.
    - Ну, заспокойся, все буде гаразд, – чоловік обійняв дружину.
    Ольга схлипнула.
    - Вибач, коханий, вибач мені. Це все нерви. – Вона притулилася до чоловіка.
    Деякий час вони лежали мовчки. Потім Ольга підвелася:
    - Мені іноді здається, що ми вже не на Землі, а на справжньому Марсі. Я десь читала, що на старовинних шахтах іноді з’являються аномальні зони з провалами у часі і просторі. Може, ми теж потрапили у таку зону?
    - Люба, нуж бо, спробуємо міркувати логічно. Ми їдемо на екскурсію до Марсу. Але ж ми розуміємо, що насправді ми мандруємо лише кар’єрами та полишеними рудниками. Ми виходимо до надзвичайного Червоного озера, А на Марсі по-перше, немає води, по-друге, не існує життя. Все. Ніяких загадок дотепер немає. Залишається тільки одна – як у озері з’явився отой страшений звір і що воно взагалі таке?
    - Хто знає, що на тому Марсі? По-перше, вода там таки є, по-друге, якщо камери не зафіксували ознак життя, це зовсім не означає, що їх не існує. Вони можуть мати іншу форму…
    - Люба моя, як повернемося, почни писати фантастичні оповідання. Гадаю, в тебе до цього хист, – усміхнувся Олексій.
    Ольга, здається не зважала на жарти чоловіка:
    - І скільки тут іще є монстрів і яких… До слова, у печерах і шахтах можуть жити якісь небезпечні тварини.
    Олексій трохи відсунувся і обернувся, щоб узяти дружину за руку. Але те, що він побачив, змусило його здригнутися. Поряд з жінкою лежало прозоре створіння, схоже на розкриту прозору парасольку. З-під нього простягнувся тонкий хоботок до Ольгиної руки. Олексій підвів погляд на стіну печери і, наскільки дозволяло світло, побачив цілу процесію, що прямувала до них.
    - Сиди тихо і не рухайся, – мовив він дружині.
    - Що ти побачив? – занепокоїлась Ольга.
    - Не хочу тебе лякати, але тут повна печера якихось слимаків і один з них сидить на твоїй руці. Не смикайся, я спробую тебе визволити.
     Він нахилився ближче, міркуючи, як відірвати слимака, і помітив, що його колір повільно змінюється. Тонкими прожилками, від хоботка цього створіння тягнулися червоні нитки крізь усе його тіло. Потвора пила кров! Так, іншого і бути не могло.
    Ні, це якась маячня! Це не може відбуватися насправді! Просто страшний сон, зараз він прокинеться в своєму в ліжку, дружина ніжно посміхнеться і запитає: "Любий, тобі наснився кошмар? Ти стогнав уві сні..."
    Тихо ойкнула Ольга.
    - Твоя нога! На ній теж ця гидота!
    Чоловік обережно узяв слимака і спробував відірвати від дружини. Але марно, потвора міцно присмокталася до руки. Якби зараз у нього був ніж або хоч щось гостре.
    - От прокляття! – Олексій озирнувся, шукаючи бодай що, чим можна відчепити тварюку. Він провів рукою по підлозі, намацав загострений камінець і спробував відрізати хоботок. Це виявилось непросто – «парасолька» була тугою, а камінь недостаньо гострим. Тоді Олексій вдарив по відростку камнем. «Парасолька» закрилася, втягуючи в себе залишок хоботка.
    - Не притуляйся до стін і намагайся слідкувати за ногами, не підпускай їх близько, – сказав Олексій. – Знайди якийсь гострий камінець і допоможи мені позбавитися цієї гидоти.
    Ольга підібрала плисковатий камінь і разом із чоловіком почала кромсати слимаків.
    - Вшиваємося звідси, люба, – мовив Олексій, звільнившись від останньої «парасольки».
    - І куди нам тепер податися? Де сховатися?
    - Не знаю напевно, але підемо поза скелею, вздовж кар’єру. Зовсім скоро ми знайдемо якесь безпечне місце і просто спробуємо дочекатися допомоги.
    Ольга гірко розсміялася:
    - На цій планеті таких місць просто не існує, хіба ти ще не помітив?
    Олексій промовчав. Як йому ще заспокоїти дружину? Що він може їй пообіцяти, якщо й сам ні в чому не впевнений. Може, вона не божеволіє, може, лише вона з них двох зрозуміла, що відбувається? А він не бажає це усвідомити?
    Відчуття часу зовсім зникло. Скільки вони блукають цією місцевістю? Або Марсом? Або іншою реальністю? Годину, дві, більше? Йти ставало все важче.
    - Я більше не можу, – промовила Ольга. – Я втомилася і страшено хочу пити.
    - Потерпи люба. Зараз зайдемо якесь окромне містечко, тоді й відпочинимо, – заспокоював Олексій.
    На горизонті з’явилося щось схоже на дерева, наче міраж серед пустелі. Олексій радісно закричав:
    - Люба, дивись, там дерева! Отакої, ми все ще на Землі, а я ледь сам не повірив…
    - Де? Я вже нічого не бачу, – втомлено відповіла Ольга.
    Вона вже ледь трималася на ногах, Олексій обійняв її за талію, допомагаючи йти.
    - То все клята буря, нічого через неї не видно. До того ж, ти дуже втомилася, відпочинемо і дочекаємося нарешті допомоги.
    Він обережно усадив дружину під деревом, впав поруч і обійняв Ольгу.
    - Ну то як, Олюнько, серденько моє, тобі вже краще? Вибач мене, кохана, за все. Коли  ми виберемося звідси, ми все змінимо. Народимо, нарешті, діточок... адже ми так про це мріяли, пам’ятаєш?
    - Так! Ти дійсно цього хочеш?
    - Ну звісно? Хлопчика і дівчинку...
    - Але спершу дівчинку!
    - Знову ти за своє... Гаразд, нехай буде по-твоєму.
    - Любий, ти впевнений, що тут безпечно?
    - Так, моя люба, тут дуже безпечно. Тут найбезпечніше місце у Всесвіті… Чуєш, наче шум мотора? Мабуть, нас все таки знайшли. Не чуєш? Ти просто дуже втомлена. Відпочинь, люба….
     

    ***

    Олексій стурбовано подивився на дружину. Ольга відпочивала у м’якому кріслі, в затишному кабінеті станції, пила теплий чай невеликими ковтками. Чоловік повернувся до співрозмовника.
    - Вибачте, що ви там говорили? Я трохи відволікся… 
    Андрій Мирославович заворушився на стільці:
    - Бачите, Олексію Петровичу, я розповідав, що записувався до вас на прийом, але ви не знайшли вільного часу. Тому я звернувся до вашого зама, він пообіцяв допомогти. Йому наша ідея сподобалася. Але ви і йому відмовили.
    - Виходить, Сергій у змові? Ну, дістанеться ж йому, коли повернуся.
    - Розумієте, ці шоломи – наші перші здобутки. Ми плануємо їх вдосконалювати, щоб як змога реалістичніше відтворювати картини. Звісно, над ними ще потрібно працювати, а на це потрібні кошти…
    - Ну, куди вже реалістичніше! То ви все це затіяли, щоб видурити в мене трохи грошенят?
    Андрій Мирославович збентежено підскочив:
    - Чому ж «видурити»? Я, між іншим, професор, науковий керівник. І прикро, що доводиться просити грошей у таких поважних бізнесменів. Та я не за подачкою звернувся, а пропоную вкласти кошти у хорошу і вельми прибуткову справу. Між іншим, індустріальний туризм розвинений у багатьох країнах, чим ми гірші? А тут ще й така родзинка... Звісно, потрібно багато чого допрацювати, шоломи вдосконалити, збільшити їх виробництво, рекламу забезпечити, все інше, я на цьому не дуже розуміюся. Але згодом це себе виправдає.
    - Гм, можливо, у ваших словах є сенс. Я обіцяю розглянути вашу пропозицію. В мене до вас останнє питання. Скажіть, а ці шоломи… Як все відбувалося насправді?
    Професор посміхнувся:
    - Розумієте, шолом лише загострює ваші відчуття, робить ваші думки, фантазії більш реальними. Звісно, ми підготували вас до правильних думок розповідями про Марс, та й особливості місцевого краєвиду створюють необхідний антураж. Але все інше – то лише ваша уява.
    - Але ж ми бачили однакові речі…
    - Не однакові, лише схожі, коли ділилися своїми видіннями. І тоді сприймали світ однаково.
    Олексій повернувся до дружини. Вона вже повністю оговталася – дістала із сумочки косметичку і критично роздивлялася своє обличчя у люстерко.
    Що ж, нічого фантастичного не сталося: ані інших реальностей, ані просторових аномалій, лише сучасні технології. Ну, може, трохи кохання та турботи, як у них з Олюнькою. Тоді і думки, і почуття однакові. Оце і є справжні дива сучасності. От тільки наступного разу треба про щось приємніше фантазувати.

  Время приёма: 04:35 24.07.2016