22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: Юлес Скела Количество символов: 19266
Конкурс №39 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ab029 Інший принцип


    

    Тримаючись  трохи позаду свого кремезного шефа, комісара Дрекера, інспектор асторополу Дарина Гук неквапливо крокувала кам’янистою пустелею Ембера. Крізь шелех бурих камінців вона уважно дослухалася до розмови комісара із проект-менеджером видобувної корпорації коротуном Ваальсом. Та ще уважніше роздивлялася довкола. А розглядати було що. Там і сям, припорошені осілим пилом, розташувалися чималенькі купи металобрухту, в яких лишень уважне око могло впізнати уламки універсальних ландшафто-прохідницьких роботів, що немов злилися в останньому смертельному двобої. Що вже й казати про купол бази, чи те, що від нього залишилось. Наразі це вже скидалося скоріше не на купол, а на велетенське промислове звалище, в якому копошилися чисельні експерти, нагадуючи невгамовних мурах.
    ­­– …Початок робіт відбувався чітко за планом, – продовжував пояснення Ваальс. – Ми спостерігали з орбітальної станції, коли знаходилися саме над цим місцем. Крім того на базі чергувало двоє співробітників… зоряне їм небо… Ніщо не передвіщало… Катастрофа відбулась як раз коли ми були по той бік…
    – А мережа стаціонарних супутників? – суворо перервав Дрекер. – Не вважали за обов’язкове? А це вже порушення! Куди ж ви так поспішали?
    – Та будуть супутники! – нервово змахнув руками Ваальс. – Трохи запізнюються, але будуть. Один все ж таки був! Саме над базою, так його також вирубило! Та ми ж іще навіть і не розпочинали видобуток! Лишень готували ділянку. А чого зволікати? Людство не може далі чекати! Це ж революція! Ви хоча б уявляєте собі що таке метафазіт?!
    – Буду вдячний, якщо поглибите мої мізерні знання,  – приховуючи посмішку відповів Дрекер.
    – Це ж диво природи! – Ваальс почав розпалятися, не помічаючи легкої іронії співрозмовника. – Окрема фаза матерії. Не енергія і не речовина. Інший принцип структури. Це немовби застигла чиста енергія. Ті крихти, що раніше знаходили в астероїдах, їх ледь вистачало вченим для дослідів. А тепер… Науковці вже вирахували комбінацію частот, яка активує і керує повним переходом метафазіту в енергію. Уявляєте, яке це джерело?! А тут, на Ембері, – величезні поклади цих зоряних льодяників просто під ногами!
    – А чому льодяників? – втрутилась у розмову Дарина.
    Ваальс рвучко озирнувся на дівчину, ніби щойно її помітив і, посміхнувшись, пояснив:
    – Метафазіт зустрічається тут в розсипах невеличких камінців, схожих на світлий бурштин, тому й льодяники.
    – Зрозуміло, – зітхнула Дарина. – І треба встигнути ощасливити людство цими льодяниками раніше за інших. А для цього варто починати лопатити планету якомога скоріше.
    – Гук! – сердито гримнув на підлеглу шеф.
    – Дарма ви так! – образився Ваальс. – У нас все законно. Ви собі не уявляєте, скільки часу забрала вся та бюрократична тяганина! Спочатку Академічна Рада ледь вичавила із себе офіційний висновок про відсутність розумних господарів планети. Потім – визначення ділянки. Зауважте – найбільш пустельної і безживної. Потім – тендер, довгий та прискіпливий, який чесно виграла саме наша корпорація! А ви кажете «якомога швидше»!
    – Ну, гаразд, це все зрозуміло, – після хвилини роздумів відгукнувся Дрекер. – Повернімося краще до нашої справи. Що ви, пане Ваальс, самі про весь цей гармидер думаєте?
    – А що я можу про це думати? Я бачу те саме, що й ви. Таке враження, що в якийсь момент вся техніка з’їхалаз глузду, кинула роботу і пішла у наступ на базу, дорогою влаштовуючи дуелі роботів. Очевидно, чергові на базі не спромоглися відновити контроль і вирішили тікати човником на орбіту. Та й це в них не вийшло – спікірували прямісінько на купол. Жах… Це якась диверсія, хтось перепрограмував усю машинерію.
    – Ну, з цим нехай наші експерти розберуться, – задумливо протягнув комісар. – А от щодо того, хто б це міг утнути… Кого б ви назвали в якості підозрюваних?
    – Та звісно кого! – пожвавився Ваальс. – В першу чергу – наших конкурентів. Та тільки їх дуже багато. Повний перелік учасників тендеру є у вільному доступі, тож вам буде не важко…
    – Гаразд, – перебив його Дрекер. – А в другу чергу?
    – Ну, – раптово зам’явся Ваальс. – Частина вчених була незгодна з висновками Академічної Ради. Переважно ті астробіологи, що тут працювали. Вагомих аргументів навести не могли, але наполягали, що місцева живність недостатньо вивчена… Ясна річ – згортання програм, зменшення фінансування… Навіть якийсь Рух захисту Ембера організували. Та я не думаю, що ці яйцеголові спроможні на… Хоча… Їхня дослідницька база тут неподалік.
    – Зрозуміло, – ніби підсумував комісар. – Гук, навідаєшся до біологів, а до конкурентів я скерую інших.
    Тим часом трійця підійшла до майданчика, геть висланого гіллям і стовбурами дерев, поміж яких там і сям стирчали не викорчувані пні. Далі, за декілька метрів, суцільною стіною височіли блакитно-зелені джунглі.
    – Пане Ваальс, – знову заговорила Дарина. – Ви ж казали, що вам виокремили найбільш пустельну і безживну ділянку. А на вирубку джунглів ваша корпорація теж дозвіл отримала?
    – Та ні, – менеджер намагався приховати роздратування. – Просто за час тієї тяганини  із тендером джунглі почали наступ на нашу територію. То ми й вирішили розпочати саме тут, щоб не пустити хащі на решту ділянки.
    Ваальс звів погляд на джунглі та раптом викинув руку у вказівному русі:
    – Он, дивіться, хазяї джунглів. Лейпи, місцеві макаки.
    Дарина прослідкувала за рукою Ваальса і розгледіла серед галуззя створіння з величезною бронзово-сірою гривою, якій позаздрили б навіть земні леви. Бурштинові очі з вертикальними зіницями не мигаючи витріщалися на людей.
    – Ану, геть звідси, мавпо! – гаркнув Ваальс, підіймаючи з землі камінь і жбурляючи його в тварину. Навіть не поворухнувшись, звір байдуже прослідкував поглядом за камінцем, який не долетів до нього всього пару метрів.
    «Нелякана тубільна фауна, – подумала Дарина. – Та чи це надовго?»
    Не вгамувавши свого роздратування, сердитий менеджер поліз до кобури. Лейп миттю зірвався з місця й безшумно зник у джунглях.
    «Ба, ні, – заперечила собі дівчина. – Не така вже й нелякана.»
    Ваальс, неначе виправдовуючись перед собою, що не випадково дістав із кобури свій «Пульсар», пальнув у величезну білу кулю, що куполом здіймалася над хащами. Потужний вибух розсипався над джунглями феєрверком іскор.
    – Монгольф’єр, – коротко пояснив Ваальс. – Суміш водню та інших легких газів. Класна штука для салютів. А що? Це все ще наша ділянка!
     

    * * *

    Керівник бази астробіологів академік Такаяма виявився зовсім не великою горою, як обіцяло його прізвище, а навпаки – маленьким, щуплим, але дуже жвавим і рухливим дідусем. І доки відряджені з Дариною експерти нишпорили базою, досліджуючи апаратуру науковців, академік запропонував поспілкуватися на прогулянці.
    Як і минулого разу, під ногами дівчини, здіймаючись легкою курявою, хрускотів бурий кам’янистий ґрунт пустелі. А от сусідній пагорб, за півтора – два кілометри, вже зеленів щільним килимом емберських джунглів.
    – Що ж, пані Гук, виходить ми у вас найперші підозрювані? – з гіркою посмішкою запитав Такаяма.
    – Ми мусимо розробляти всі версії, – нейтрально відповіла Дарина, хоча академік з перших же слів викликав у неї симпатію.
    – Ну, звісно, хто як не ми голосніше за всіх протестували проти видобутку.
    – А хто це «ми»? – озирнулась на Такаяму дівчина.
    – Ми – це жалюгідна купка вчених, – сумно відповів академік. – Ті, хто розуміє, яка це буде катастрофа для планети та її мешканців. Справа ж не обмежиться маленькою копальнею в пустелі. Тільки-но людство заковтне перший льодяник, воно забажає ще, а потім вимагатиме дедалі більше. Це як наркотик. Ми з вами й оком не встигнемо мигнути, як ця, така схожа на Землю планета, перетвориться на голу мертву купу відвалу. Як цей попіл.
    Такаяма колупнув черевиком ґрунт, здійнявши хмаринку пилу.
    – І у вас не знайшлося більш вагомих аргументів, аніж ствердження, що Ембер недостатньо досліджений, – із співчуттям в голосі чи то запитала, чи то ствердила Дарина.
    – Так, пані Гук, – згідно кивнув учений. – Але ж так воно і є. Я вже не кажу про місцевий океан, ми навіть джунглі не встигли достеменно вивчити. А планета ду-уже цікава. Остання подія теж це побічно підтверджує.
    – Ви що, Такаяма-сан, – здійняла брови Дарина. – І справді вважаєте, що це захищаються господарі планети? Лейпи?
    – Та ні, – скрушно зітхнув Такаяма. – Ці левові примати, чи просто лейпи, на жаль, не виправдали наших сподівань. Ми не знайшли жодних натяків на артефакти, вогонь чи будівництво. Ті особини, яких ми досліджували, не виявили будь-яких зародків інтелекту. Перша сигнальна система нижче земних приматів, повна відсутність ознак другої. Вони взагалі якісь мовчазні й відлюдкуваті. Так само я не вірю і в підступи конкурентів. І точно знаю, що і ми тут ні до чого. Я скоріше повірю в розумну планету. А що? Ми вперше стикаємося з великими покладами метафазіту. І при цьому нічогісінько не знаємо щодо впливу цієї субстанції на часопростір. А що як це мозок планети, а ми нахабно колупаємося в її нейронах?
    Вчений замовк, Дарина теж заглибилась у роздуми. А тиша спокволу почала наливатися тріпотливим гудом.
    – Що це? – запитала дівчина.
    – Бачите біляві кулі в джунглях? – відповів Такаяма. – Це монгольф’єри. Достигаючі плоди. Під ними завжди є величезні барабани накопичувачі газу. Доки насіння в кулях дозріває барабани наповнюють їх газом, потім кулі відірвуться і десь високо в небі луснуть, розбризкуючи насіння наче феєрверк. Чудове пристосування. І чудове видовище… До чого це я?.. Ага, барабани Це лейпи шумлять. Вони іноді полюбляють влаштовувати такий гармидер, плигаючи цими тамтамами.
    Дарині раптом здалося, що в цьому гуготінні присутній якийсь своєрідний ритмічний малюнок. «Сподіваюсь, диктофон все коректно зафіксує. Цікаво, що з цього зможуть витягнути експерти
    Тим часом звечоріло. На Ембер фіалковим оксамитом спадали сутінки. В темних хащах джунглів розпочинали мерехтіти бузкові ліхтарики.
    – Дивіться, світляки, – натхненно-зачаровано прошепотів Такаяма. – Такі химерні жуки… завбільшки з кулак. А лейпи їх їдять. Нічого не вдієш – природа…
     

    * * *

    В каюті, а за сумісництвом і кабінеті експерта-криміналіста Лізи Кропиви, було, м’яко кажучи, прохолодно через роботу потужних охолоджувачів серверів. Тендітна мулатка завантажувала запис Дарини, одночасно роблячи ще якісь маніпуляції в тривимірному екрані.
    – Слухай-но, Лізо, – знов звернулась Дарина до подруги, ловлячи з незвички неконтрольовані дрижаки. – Окрім запису гуркоту з джунглів у мене до тебе буде ще одне прохання. Я от що подумала. Якось підозріло виглядають всі ці збіжності. Пригода сталася саме в той час, коли станція знаходилась на протилежній точці орбіти. І саме тоді супутник перестав фіксувати поверхню планети. А раптом не переставав? Раптом це просто хтось навмисно витер цей фрагмент запису щоби щось приховати?  Чи є якісь шанси відновити бодай щось зі стертої інформації?
    – Дивлячись як стирали, – знизала плечима Ліза, не відриваючись від своєї справи. – Якщо професійно – тоді без шансів. А якщо ж ні… Гаразд, я спробую.
    – Ну, тоді я двічі твоя боржниця, – посміхнулась Дарина.
    – Не жени коней. Ставиш мене наперед в незручне становище. Я не обіцяла, що щось вийде.
    – А я в тебе вірю! Ти ж профі! Ну гаразд, мені вже час до Дрекера на доповідь. Бувай!
    Промайнувши декілька коридорів станції, Дарина опинилась у кабінеті шефа. Спартанське урядження каюти Дрекера, яка наразі становила штаб-квартиру слідства, не викликало подиву. Дрекер до такого звик. Астропол – не земна розкіш.
     Що ж, Гук, негативний результат – теж результат, – відкинувшись у кріслі, оцінив доповідь Дарини шеф. – Але те, що нічого не знайшли – не означає, що його немає. Продовжуйте слідкувати за вченими. Жучків встановили?
     Звісно, шефе, – відрапортувала Дарина. – І троє експертів постійно чергують на базі.
    Гаразд… Ти хочеш щось додати?
    Чого-чого, а проникливості Дрекеру ніколи не бракувало.
    – Так, шефе, – видохнула Дарина. – Є в мене підозри. Такий збіг. Станція на тому боці, супутник не фіксує…
    – Чудово, Гук! – перебив її Дрекер. – Моя школа! Я й сам про це замислився. Ваальс, звісно, витер запис. Але він не міг не звітувати про це керівництву. Я натиснув на них. І вони показали мені відео. Шкода, але там немає нічого, крім комерційної таємниці. Що стосується події – так, супутник її зафільмував. Роботи в одну мить припинили рубати джунглі і метнулися до бази. Ті, що уникнули зіткнень між собою, – заходилися руйнувати будівлю. Човник злетів, але одразу ж спікірував, наче втратив керування. Це все, що стосується розслідування. Усе решта – інша річ, повторюю, комерційна таємниця. Тож долучати до справи цей запис немає сенсу.
    – Але ж чому? – щиро здивувалась Дарина. – Астропол має право використовувати всі матеріали, навіть ті, що становлять комерційну таємницю. Стаття шоста Статуту…
    – Я знаю Статут, Гук! – жорстко обірвав дівчину Дрекер. – Астропол має право, але не зобов’язаний Коли в цьому немає потреби. Цей запис нам аж ніяк не допоможе, тож у нас немає ґрунтовної аргументації щодо його використання… І не варто тобі з іншими багато теревенити про те, що я тобі зараз розповів. Таємниця слідства. Зрозуміло? Якщо це все – займися біологами! Мені дуже не хотілося б, щоб ви щось проґавили!
    Вийшовши з каюти Дрекера, Дарина, крокуючи коридорами, розмірковувала про незвичну реакцію шефа. Щось тут було не так. Її роздуми перервало пищання особистого інкому. Викликала Ліз.
    – Дарино, – ледь не захлинаючись накинулась подруга. – Мені вдалося! Качає!Ти скоро будеш?
    – Лізо, стривай. Не мітингуй! – Дарина спробувала взяти контроль над ситуацією в свої руки. – Ти реставрувала запис?
    – Так!
    – Ти комусь про це казала?
    – Коли? Воно ж тільки-но пішло! Я одразу ж тобі…
    – Не кажи нікому! – Дарина шепотіла, майже шипіла як змія. – Я зараз буду у тебе! Чекай! І нікому!
     

    * * *

    Дарина чудово розуміла, як професійно її співробітники «взяли в облогу» базу астробіологів. Іронія долі – тепер доводилося ховатись від власних «жучків». Найбезпечнішим місцем у цьому сенсі була територія за межами бази. Заховавшись за купою піщаних валунів, дівчина з академіком зручно вмостилися на широкій кам’яній платформі. Дарина розгорнула перед Такаямою голографічний тачскрін зі свого інкому.
    – Дивіться, Такаямо-сан, – почала водити пальцем дівчина. – Ось, у центрі кадру ділянка корпорації, ось база, а ось роботи розпочали вирубку джунглів. А ось тут – в самісінькому куті, на відстані десь кілометрів із десять – галявина в джунглях. Зараз я розіб’ю екран на дві частини і збільшу кожне зображення. Бачите?! Галявина вщерть забита лейпами! Ледь не сидять одне на одному. Їх там тисячі. І при цьому ми ж іще не бачимо всієї галявини! Дивіться – над джунглями здіймається монгольф’єр і застигає, нібито прив'язаний якоюсь ліаною.  А всі лейпи, як прикуті, витріщаються на нього, наче моляться. А тепер знову дивіться сюди – роботи одночасно припиняють шаткувати джунглі і повертають убік рідної бази. Що це? Збіг?
    – Ні, Дариночко, ні, це не збіг, – не відриваючись від екрану збуджено прошепотів Такаяма, киваючи головою в такт своїм словам. – Це все пояснює… Якими ж ми були бовдурами! Ми проґавили розум! Тубільний розум. Ось чому вони такі мовчазні, не товариські й обмежені. Кожна особина окремо – лише мавпа. Але вони спілкуються телепатично! І в разі потреби здатні утворювати колективний розум. Це саме вони змінили поведінку машинерії…
    – Тобто метафазіт тут ні до чого?
    – Хтозна, – знизав плечима академік. – А раптом він якось стимулює їх розвиток? Ми навіть про себе не все знаємо. Звідки у нас розум? Можливо нас теж стимулювали якісь «зоряні льодяники».
    Але ж ми не можемо так керувати оточенням! – скинула брови Дарина.
    Можливо це тому, що їх розум побудований за іншим принципом. – Здавалось, Такаяма розділився навпіл, як той екран. Одна частина невідривно слідкувала за відео, інша – вела інтелектуальну бесіду з інспектором. – А можливо, ми просто не пробували так, як вони.
     І як це «як вони»?
    Шляхом концентрації волі усіх індивідів, – спокійно відповів академік. – Телепатичний зв’язок дає їм можливість синхронізувати свої прагнення. Якось через загальне інформаційне поле їм вдалося вплинути на нашу електроніку. А концентратором їхньої волі, так би мовити, фокусом, став саме монгольф’єр – найбільш придатне з того, що було під рукою.
     Тож вони умисно скерували роботів руйнувати базу? – обуриласьДарина. – І спрямували човник з людьми у піке?
    Не все так просто, – нарешті відірвавшись від екрану і глянувши на дівчину, відповів Такаяма. – Вони лише захищалися. Спробую пояснити. На батьківщині моїх предків існувало таке мистецтво двобою. Айкідо. Стрижнем цього вчення було переспрямування енергії  агресора проти нього самого. Це філософія захисту. Тож відповідальність за людські жертви тут несе скоріше сама корпорація.
    Академік знов прилип до екрану і одразу ж запитав:
    А що це за темна пляма на боці монгольф’єра? Ви можете наблизити?
    Так, але багато чіткості це не додасть, – дівчина збільшила зображення білої кулі до розмірів екрану.
    Боги Всесвіту! – вигукнув Такаяма, схопившись рукою за голову. – Це ж мій єрогліф!
    Який єрогліф? – перепитала Дарина. – Вони що, письменні?!
    Вони скопіювали той символ, що я намалював на своєму всюдиході, яким навідувався в джунглі, – піднесено відповів академік. – Цей єрогліф означає гармонію і злагоду. А ще суму… Все так і є! Вони розумні! Вони – господарі Ембера, які достатньо розвинені, щоб об’єднатися заради захисту своєї землі. Ми маємо припинити експлуатацію планети. І це відео могло б…
    У цю мить на екрані, знову налаштованому Дариною на загальний план галявини, біла куля відірвалась від якоря і спливла до гори. А за декілька секунд вибухнула салютом перемоги, розбризкуючи довкола феєрверк насіння джунглів.
    Шкода, – зітхнула Дарина. – Дрекер недвозначно заборонив мені… Схоже, його купили.
    Так само, як і частину Академічної Ради, – згідно кивнув Такаяма.
     А найгірше те, – продовжила дівчина, – що корпорація тепер розуміє, хто її ворог. Я тут випадково дізналася, що вони накопичують зброю на орбіті. Мовляв, для захисту персоналу і обладнання. Сумніваюся, що найдосконаліше мистецтво двобою врятує лейпів від людської навали… Ми ж такі винахідливі!
    Так, шкода, – прошепотів академік і нічого не додав.
    Тим часом на Ембер знову спадали фіалкові сутінки. На сусідньому пагорбі в темних нетрях спалахували жуки-світляки. Десь із глибин джунглів зароджувався й наростав гул емберських тамтамів. Тепер вже зрозуміло – з чітким осмисленим ритмом.
    – А знаєте що, Такаямо-сан, – задумливо протягнула Дарина, милуючись сутінками. – Я віддам вам цей запис. Впевнена, що ви скористаєтесь ним якнайкраще.
    – А як же ваша кар’єра, пані Гук? – так само задумливо заперечивучений. – Це ж невиконання наказу. Розголошення таємниці слідства. Серйозне порушення!
     Пусте, ми ще поборемось. А коли ви розпочнете підіймати над людством свій білий монгольф'єр… Можете розраховувати на мене. Я вийду на галявину під зоряним небом і буду молитись на ваш єрогліф гармонії і злагоди
     

    * * *

    Буб-бум-бум. Які дивні мавпи. Бум-бада-бум. Вони такі різні. Бум-бум. Їх розум – суцільний хаос. Бум-бум-бум. І як це можливо? Бум-бада-бум. Ми здивовані дуже. Бум. Їх життя – перемоги й поразки. Бум. Їм чуття нерозривності чужо. Бум-бум-бум. Серед них все ж є інші. Бум-бада-бум. І це нас бентежить. Буб-бум-бум. Вони з’являться знову.Бум-бум. Сили потужні задіють. Бум. Більші збори потрібні нам будуть.Бум. І Суцільність Життя переможе! Бум-бум. З нами Великий Дух Джунглів! Бум! 

  Время приёма: 16:54 23.07.2016