 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Марморат дуже любила старий сад. Перед сном завжди блукала босоніж по вечірній росі стежками, оповитими сутінками і з насолодою вдихала аромати нічних квітів, що саме в той час розкривалися. Правда, останнім часом прогулянки в саду не приносили задоволення. Відколи їхню крихітну планету звоювали фраги і почали запроваджувати свої порядки, вона постійно роздумувала про зміни. Про те, що тепер це їхній світ, а не її. Усвідомлювати це було нестерпно. А тут ще почула від дорослих, що бог скоро замкне надра. Як? Якщо надра закриються, то що, вона більше не зможе бачити свого друга Бобла? Того самого, що живе біля ядра планети і дивує її щоразу новим віднайденим самоцвітом? І плавуна з річки, який при кожній зустрічі пригощає її водяними солодощами? Таке навіть уявити боялася.
Якось під час прогулянки їй захотілося міцно заплющити очі. Гадала, коли розплющить, все це виявиться лише кошмарним сном. На жаль, реальність сном не виявилася. Мабуть від пережиття цього її тіло раптом вигнуло і вона втратила свідомість. Опам’яталася лежачи на землі. Нікому не сказала, щоб не заборонили гуляти в саду. Та сама вирішила припинити прогулянки на деякий час. Тому сьогодні ввечері замість піти в сад, вона присіла на ослінчику в колі своїх братів та сестер. Тихо склала на спині прозорі шелесткі крила і тривожно вслухалася, про що говорять. Перед сном, поки бабуся Фей ще не загнала їх спати, діти затіяли балачку. Найстарші брати Мітарак та Аумк сперечалися один з одним:
– Фраги класні, добре, що нас звоювали. В них така крута цивілізація, що нам і не снилася. Нехай старійшини начуваються з їхніми тупими законами і забороною розвитку технологій. І примітивним господарством. Нарешті, нарешті і ми заживемо, як всі цивілізовані планети!
Мітарак був повнолітнім і йому подобалося вести себе і розмовляти по-дорослому.
– Вони брутальні уніфікати, – заперечив на рік молодший Аумк, який теж не відставав від брата в зацікавленні політикою. – Всіх чешуть під одну гребінку. Шіанці стали фрагами, люмійці стали фрагами, дегони теж. Всі відреклися самі від себе заради благ цивілізації. А я проти. Я не хочу ставати фрагом.
– Ну а як інакше? Щоб отримати нове, треба знищити старе, – ваговито похитав головою Мітарак.
Молодші брати і сестри не дуже розумілися в таких речах, а тому сиділи і підтакували котромусь із братів. Або просто мовчки сиділи і слухали, як Марморат. Коли до спальні увійшла бабуся і сердито помахала пальцем на запізнілих балакунів, хлопці змовкли і разом з іншими почали вкладатися в ліжка.
Марморат шуснула під ковдру. Та заплющувати очі не поспішала. Коли бабуся підійшла до її ліжка згасити світильник, раптом голосно запитала:
– Ба, а це правда, що бог закрив надра?
Решта дітей нашорошили вуха. Бабусю збентежено роззирнулася, а потім якось винувато глипнула на дівчинку.
– Яка тобі різниця. Ану спи, – відмахнулася старенька. – Навіть, якщо й закрив, то так їм, тим фрагам і треба.
– Як це закрив надра? – озвався басом з кутка Мітарак і піднявся на ліктях на ліжку.
– Отакої,– сплеснула бабуся натрудженими руками і неспокійно шелеснула крильми. – Спіть вже, не задавайте питань.
– Ба, ти знаєш, розкажи, розкажи, – дітлахи вилазили з–під ковдр і навперебій зацікавлено прохали стареньку.
– Ну гаразд, – здалася та, – розкажу.
Бабуся сіла на ослінчик, той самий, на якому недавно сиділа Марморат, і почала оповідати.
Наша планета Тіто дуже стара. Вона кружляє своєю орбітою мільярди років.
– Це ми знаємо, – перебив її Мітарак.
– Цить, бо піду геть, – сердито гримнула на хлопця стара і продовжила розповідати:
– Так ось, колись її не населяли розумні істоти Зате природа була райською, а надра наповнювали корисні копалини і неймовірні коштовності. Не планета, а справжній скарб! Володар Всесвіту призначив опікуном планети бога Ро. І Бог Ро з радістю почав нею опікуватися, а заодно і пізнавати. Він топтав її м’яку родючу землю, харчувався її плодами, купався у її водоймах. Все б чудово, але бог почувався самотнім. Одного дня йому стало нудно все робити самому. І вирішив Ро спіймати вітер і виплести з нього розумну істоту, щоб веселіше жилося. Після першої виплів і другу. А потім вже й стриматися не міг. Так виникло перше плем’я, що заселило Тіто. І назвав бог його племенем мартибанів. Що означає «виплетені з вітру».
– Гм, – тепер бабусю перебив Аумк, – а нас цього з історії ще не вчили.
– Такого і не вчитимуть. Бо це давня легенда, – бабуся Фей поправила зелене перламутрове пасмо волосся за вухо і мрійливо зітхнула. Глибокі борозни на чолі на мить розгладилися, залишивши лише тоненькі, ледь помітні рівчаки. Аде потім оповідачка знову наморщилася, зацитькавши тепер молодшого розумника.
– Не перебивай. На чому я зупинилася? Ага. На мартибанах. Сталося так, що якось через дрібницю бог посварився з мартибанами. І, ображений, вирішив створити собі інших приятелів. Спересердя взяв глину і виліпив довнів. А потім витесав з каменю лоанців. І навіть вирізьбив з дерева смаглявих туків. Мовляв, нате вам, мартибани, щоб знали, як ображати мене вашого бога. Але згодом Ро в інших племенах розчарувався ще більше. Нові друзі виявилися набагато гіршими. Мартибани на іхньому фоні виглядали хоч і нерозважливими, але добрими та невинними дітьми. І тоді бог Ро покинув планету і свої творіння напризволяще, а сам зарився у хмару. Племена почали жити на Тіто самі по собі. Вони зростали чисельно і розвивалися впродовж багатьох років. І от настав момент, коли вони почали ворогувати між собою. За територію, за їжу, зв дари землі, за право розпоряджатися планетою. Почалися сварки і війни. Бог Ро спочатку спостерігав за всім цим. Але коли почалися війни, і коли кожен народ, молячись до нього, почав просити віддати йому першість на планеті, РО збудував собі у хмарі вежу. Щоб не чути щохвилини їхніх прохань, наглухо зачинився там. Та ще й заткав вуха провощеними віхтями трави наміри.
Цивілізація планети Тіто і далі розвивалася. Племена стали народами і вигадали новітню зброю. І ця новітня зброя зробила свою справу. Після вибуху потужної бомби все загинуло. Тільки мартибанам дивом вдалося врятуватися. Бомба була настільки потужною, що звук вибуху дістався середини вежі й повикидав з вух Ро віхті. Коли бог визирнув з вікна вежі і побачив, що сталося з колись квітучою планетою, то взявся за голову. І відразу закрив надра. Для мартибанів це стало майже катастрофою. Всі блага цивілізації були зруйновані. Надра – порожні. Народу наново довелося все відбудовувати і вчитися жити по-новому. Важко, дуже важко було. Згодом мартибани усвідомили помилки і стали шкодувати за свої нерозважливі вчинки. Вони повсякчас молили бога Ро пробачити їм. І бог Ро зглянувся. Він зійшов з хмари до старійшин і вони довго розмовляли.
Мартибани заприсяглися, що ніколи більше першими не розпочнуть міжусобиць та воєн на планеті. І бог Ро дав їм шанс, відімкнувши надра. І не просто відімкнув. За те, що мартибани усвідомили свої помилки, Бог дав їм ключ від надр. Щоб він зберігався у них і нагадував все, що сталося на планет, та про їхній правильний вибір. І, якщо б настала така потреба, якщо коли-небудь хто-небудь чужий вторглися б на планету і захотів би розв’язати війну, щоб чесний народ міг себе захистити. Це було не лише надзвичайно великодушно з богового боку. Довіра мартибанам ключа стала виявом найвищої довіри бога. Бо довіра опікуна планети була куди більшою цінністю, ніж сам чудодійний ключ. І мартибани досі тієї довіри не зрадили. Якщо нині хтось із мартибанів і закрив надра, то цьому є поважна причина.
Бабуся Фей урочисто замовкла і схрестила руки на грудях.
– Казочки для малюків! – вигукнув Мітарак.
– Атож, – докинув Аумк. – Уявляю, як би знавісніли фраги, якщо б хтось зачинив надра.
– Я лише розповіла вам давню легенду. Хтозна, як там воно насправді було, як є і як буде. А зараз спіть, пора вже, Тіріус давно на небі зійшов.
Бабуся підвелася, щоб закінчити свою роботу. Вона почала один за одним гасити світильники біля ліжок.
– То надра замкнув не бог? – знову озвалася Маморат, – Надра замкнув хтось із мартибанів? Той, хто у себе тримає ключ?
Діти, що було повкладалися, знову нашорошили вуха.
– Якщо й справді надра замкнуть, і, якщо вірити легенді, то мабуть так, це зробить хтось із наших, – відказала бабуся. – А тепер спіть. На добраніч всім.
Старенька погасила останній світильник і вийшла з кімнати. Згодом з ліжок почулося сопіння дітей. Тільки Марморат не спала. Вона всоте прокручувала в голові розповідь про бога Ро, і ясно бачила перед собою дебелого м’язистого мартибана, що змахом патериці замикає і відчиняє землю. В кого зі старійшин вона могла бачити цю патерицю?
***
Фотом крокував краєм кручі та задоволено спостерігав з працею десятків, сотень робітників, що копошилися на березі. Внизу стукало, бряжчало, плюскало і гейкало. З допомогою роботів асенізатори витягали з води плетені контейнери з коконами і вантажили їх на аеротрайлери. Кожні кілька хвилин наповнені вантажні транспортери злітали, а порожні приземлялися.
– Пане Фотом, – генерал зупинився, коли до нього наздогнали двоє у військовій формі. Захеканий начальник асенізаторів доповів:
– Роботи з модернізації мартибанської столиці просуваються швидко. Кокони перевезуть в міський уніфікований інкубатор. Плануємо завершити за день-два. Контейнерів набагато менше, ніж ми сподівалися. Можемо готувати будівельний десант на післязавтра або…
– Атубе , а що там з мартибанськими повстанцями? – нетерпляче перебив бос підлеглого і тепер звернувся до начальника поліції, роздратовано хляснувши своїм риб’ячим хвостом по пересохлій землі, здійнявши хмарку червонястої пилюки.
– Пане генерале, прошу не хвилюватися. Наші хлопці свою роботу знають. Що цікаво, серед них є один зі старійшин. Якщо буде бажання особисто поглянути на бунтівників, то ми завжди готові супроводити.
– Нема потреби, – відказав генерал, коли розмову урвав дзвінок зі штабу. Фотом витягнув з кишені візуафон. Перекинувшись з кимось кількома словами.
– Зараз Аерон тут буде, – повідомив Фотом. – Атубе, ваші хлопці сьогодні мали почати викачку тоголанги і продаж цього прибуткового пального на планету Варан. Як там справи?
Атуб зам’явся. Тоді почервонів до самих зябр і пробелькотав:
– Пане генерале, прошу пробачити, у тоголанговиків сталася поламка системи. Помпи не хочуть качати. Але ми працюємо над проблемою, скоро все полагодять.
– Атубе, – Фотом спохмурнів ще більше, –ану зв’яжися з шахтами на північному узбережжі, як там справи з вуанаритом?
Атуб кинувся виконувати наказ. Було видно, як тремтять його руки, поки від вмикав візуафон. Після кількох слів, кинутих в екран візуафона, Атуб зблід.
– Пане генерале, там теж проблеми. Але не з устаткуванням. За минулу ніч весь вуанарит щез. Як це могло статися? Ніхто толком не знає, як руда, що за багато століть закам’яніла у пластах ґрунту, могла несподівано зникнути. Не інакше, як магія.
– Що? Мартибани володіють магією? Маячня! – гримнув на підлеглого генерал. – Та це просто саботаж місцевих!
– Пане генерале, – руки в Атуба затряслися ще сильніше, він пригнувся і втягнув голову в плечі. Всі шість пласких пальців правиці нервово затеребили невиразне, наче стесане підборіддя. – Прошу, вислухайте начальника поліції, він вам краще за мене пояснить. Начальник поліції Гійон кахикнув і мовив:
– Не хотів би вас вантажити дурницями. Бо теж, в принципі, ніколи не вірив у всілякі чари. Та ось, пане генерале, мої шпигуни принесли вранці таку інформацію. У мартибанів є легенда. За легендою бог, яким поклоняються мартибани, спочатку від них відвернувся, а потім настільки полюбив, що дав їм чари, якими ті можуть зачиняти надра. І вони їх зачинили. Хоча ця легенда зараз виглядає на правду.
– Як це зачинили надра? – закліпав Фотом. Його булькаті очі вирячилися ще більше. – Що ти таке верзеш? Ти при своєму розумі?
– Так точно при своєму, – відчеканив Гійон. – На жаль, маємо беззаперечні докази дії надприродної сили. Без неї реально неможливо за одну ніч прибрати всі копалини у трьох різних кінцях хоч і невеличкої планети.
– Кажеш, серед полонених є один зі старійшин? Ватажок тобто? Веди мене до клятих бунтівників, вони точно знають, хто це зробив, – рикнув генерал. Начальник поліції відразу запобігливо вказав керунок, і Фотом рішуче закрокував.
За кілька хвилин стежина, що спускалася з кручі, підвела ходаків до невеликої будівлі. Вартові біля дверей розступилися, і гурт фрагів зайшов усередину. У невеликій кімнатці куняв на стільці охоронець. За силовою стіною в кутку збилися у купу кілька мартибанів. Їхні обличчя були виснаженими, а крила понівеченими. Полотняні тоги – подерті та брудні. Почувши, що хтось зайшов, охоронець вмить прочуняв. Він зірвався зі стільця і виструнчився перед генералом. Фотом, не звернувши на нього уваги, підійшов впритул до стіни. Атуб став біля нього поруч.
– Встати! Генерал непереможної армії фрагів воліє з вами говорити! – гарикнув поліцейський до полонених. Але ті зігнорували його наказ. Лише непокірно світили очима. Тоді розлючений Атуб різко натиснув кнопку на пульті, що виднівся на стіні поруч. По той бік силового поля ламаною кривою пробігла сліпуча блискавка. Пролунали приглушені зойки, і в повітрі запахло горілим. Але повстанці продовжували товпитися в кутку.
Від такої зухвалості, та ще й перед очима боса, начальник поліції геть втратив самовладання. Він знову натиснув кнопку. Цього разу не відпустив її відразу, а затримав палець на ній довше. Блискавиці ножами стали прошивати простір, в якому знаходилися мартибани.
Невідомо, чим би закінчилося все це, якби генерал не подав знак припинити. За хвилю з поволоки диму вигулькнув закіпчений мартибан і, накульгуючи, пошкандибав до силової стіни. Одне його крило було надірване і надламане. Воно неприродно стирчало вбік, і волочилося долівкою. Із опіку на плечі у полоненого сочилася жовта сукровиця. Бунтівник зупинився і схилив голову.
– Назвися,– звелів Фотом. – І скажи, за що ти тут?
– Тонак Авітана, – хрипко відказав той. – Я і з селища Потанарон. Коли прийшли чужі, захищав свій народ. Убив двох фрагів.
– Ти старійшина?
– Так.
Фотом повів бровою і плаксиво вигнув дугою рот. Потім облизав роздвоєним язиком пересохлу верхню губу.
– Попри все, що ти скоїв, ми зможемо подарувати тобі життя, – генерал звернувся до полоненого. Їх розділяло всього кілька сантиметрів і Фотом побачив, як сильно скалічений повстанець і скільки болю в його зелених очах. Генерал хитро пом’якшив тон. Вибрав з арсеналу обертонів вкрадливий та оксамитний :
– Звісно, якщо ти погодишся співпрацювати. Якщо ти нам розкажеш одну важливу інформацію, ми помилуємо усіх.
На якусь мить Тонак Авітан завагався. Це не проминуло повз увагу генерала. Фотом довірчо схилив голову і очікуванні позитивного рішення. Та в наступний момент повстанець, зібравши волю в кулак і рештки сил, випрямився і гордо промовив:
– Не бувати цьому. Я не продаюся.
Після цих слів пошкандибав назад у куток, до своїх.
– Я не пропоную зраджувати. Лише врятувати себе і поплічників. Подумайте, шановний, – кинув генерал навздогін.
***
Марморат снилися батьки. Мама і тато сиділи біля її ліжка і сумно дивилися на неї. З маминих очей крапали сльози. Дівчинка спитала, чому вони плачуть, адже все гаразд, і вони знову разом, та голосу свого не почула. Тоді вона спробувала встати, але ковдра притиснула її до ліжка важким тягарем. В паніці Маморат закричала, та знову марно – жодного звуку не вирвалося з її пересохлого горла.
Батьки раптом почали зникати, розчинятися у просторі кімнати, яка моментально змінилася з просторої та світлої на тісну і темну. Звідкись виринув великий дерев’яний стіл . На лавах по обидва боки сиділи незнайомі чоловіки. Один був фрагом, інший мартибаном. Чоловіки розмовляли. Про що, дівчинці не було чутно. Зненацька мартибан повернув голову і вказав пальцем у її бік. Холодним колючий погляд фрага вп’явся у Марморат.
Дівчина прокинулася. Груди її здіймалися, наче від швидкого бігу. Серце гупало десь аж під горлом. Марморат сіла на ліжку і перевела дихання.
Навколо панувала темрява і тиша. Лише сопіння братів та сестер порушувало абсолютне беззвуччя.
«Це ж треба, така дурня наснилася», – засоромила сама себе і лягла на бік, щоб знову заснути. Та до її вуха долинув далекий шум. Незабаром шум подужчав і тепер серед нього можна було розрізнити стукіт дверей і вигуки. За якусь мить у кімнату влетіла бабуся Фей і кинулася до підопічної.
– Марморат, дитинко, тікай, фраги хочуть тебе забрати, – почула дівчинка її переляканий шепіт в темряві. – Тримай, тут я тобі речі зібрала, стрибай у вікно.
-- Але чому я маю тікати? – не зрозуміла дівчина, – Я ж нічого поганого не скоїла.
– Дитинко моя люба! За тобою прийшли фаги. Сама не розумію, хто їм таке сказав. Але вони твердять, що це ти ключ і ти замкнула надра. По інший бік лісу є криївка, де переховуються старійшини. Прямуй туди. Якщо це правда, що ти ключ, стережися, фраги нізащо не повинні тебе спіймати! Інакше знищать нашу планету. Або тебе.
Поки Марморат старалася перетравити сказане, бабуся шарпнула дівчину за руку і вихопила її з ліжка. Потім тицьнула торбину з речами і випхала на підвіконня. Ще не відійшовши від сну і не розуміючи, що коїться Марморат тупцювала на підвіконні.
– Лети, тікай! – здавлено скрикнула бабуся.
Марморат стріпнула крильми і гайнула з вікна в темряву ночі.
Вилетівши за ворота обійстя, пролетіла понад садом і повернула до ріки. З плавнів приємно війнуло прохолодою і вогкістю. Марморат приземлилася на березі, щоб трохи перепочити. Зробила кілька кроків до води, де на хвилях погойдувалося срібно-фіолетове проміння Тіріуса.
Зненацька у воді щось плюснуло. Від несподіванки Марморат сахнулася і скрикнула. Дівчинка розуміла що залишатися тут не можна. Ясна річ, адже фраги невпинно женуться слідом. Треба було якнайшвидше рушати далі. Вона розпростала крила і шугонула над рікою. Якраз у той момент зі сторони берега долинуло дзижчання поліцейських аерочовнів.
Дівчина повернула в бік лісу. Звуки човнів послабшали. Тепер треба перелетіти ліс. Та вночі це небезпечно, в повітрі полюють нічні звірі. Вони можуть прийняти її за чужака і здійняти шум. А шум зараз для неї ворог. Краще піти знайомою стежкою. Марморат так і зробила. Всередині лісу не так страшно. Ліс вона знала, там почувалася в безпеці. Та не пройшла і третини відстані, як почула підозріле шарудіння. Гострий зір мартибана дозволив їй вирізнити скулену тінь під деревом. Тінь, побачивши її, притьмом шаснула за стовбур. «Навряд чи це фраги», – вирішила дівчина і зазирнула за дерево. Хтось тікав вглиб лісу. Та ось перечепився за корінь і з зойком розпластався на землі. Морморат підбігла і побачила перед собою налякану дівчину, віком трохи старшу за неї. Чужинка зовні скидалася на мартибанку, але замість прозорих тонких крил мала кажанячі. Незнайомка знову спробувала дременути, та Марморат її спинила:
– Не бійся. Я тебе не скривджу.
Дівчина-кажан зупинилася. Морморат побачила рану її на нозі. Витягнула з торбини тюбик з цілющою маззю і люб’язно простягнула, коротко пояснивши, що це. Дівчина подякувала.
– Ти теж від когось ховаєшся? – запитала тихим низьким голосом.
Марморат кивнула:
– Мене переслідують фраги.
– Мене теж! – обличчя чужинки просяяло.
– Можемо триматися купи, – запропонувала Марморат
– Гаразд,– відказала та. – Моє ім’я – Далагай, а твоє?
– Марморат.
– Я не з цих країв. Ось заблукала в лісі, а як вийти не втямлю. Весь день манівцями ходила. А вже й ніч.
– Не хвилюйся, я дорогу знаю. Рушаймо он цією стежиною. По тій бік лісу є надійне місце для сховку.
Йшли мовчки. Якщо й перемовлялися, то пошепки, щоб не привертати уваги.
В кінці лісу стежка роздвоювалася. Марморат зупинилася і напружила слух. Тоді рушила правим відрогом. Дерева рідшали, і подорожні от-от мали вийти на галяву. В якийсь момент Марморат відчула, що наткнулася на невидиму перешкоду. Вона відступила кілька кроків назад та вбік і знову рушила вперед, виставивши вперед долоні. Але знову вперлася в щось. Це щось на дотик нагадувало сітку. Дівчина хотіла повідомити про це Далагай, що йшла позаду, але відчула, як її підхопило у невидиму сітчасту кошіль і підняло вгору.
– Рятуйся, пастка! - вигукнула Марморат і заборсалася. Коли їй нарешті вдалося повернути голову, то побачила, що Далагай теж упіймалася. За хвилину їх оточили фрагійські солдати.
***
Через в’язничне вікно проникали перші ранкові промені. Марморат і Далагай лежали на низьких ліжках і дивилися в стелю.
Дівчата вже встигли познайомитися ближче, розповівши одна одній про себе.
– Наші історії подібні, – підсумувала Далагай. –У мене теж була опікунка. Пані Тру. В містечку Мотабік, звідки я прибула сюди. Вона була мені за батька і матір. Бо я теж сирота. Ось тільки на відміну від тебе, не знаю, хто мої батьки і де вони зараз, і взагалі, чи живі. Я – покруч. Напів мартибан, а наполовину сотрикс. У сиротинець мене підкинули. Пані Тру була такою доброю, як і твоя бабуся Фей. Ставилася до нас, сиріт, як до власних дітей. Якби сиротинець не захопили фраги і не замінили пані Тру мерзенним фрагійським опікуном, якби мені через те не приспічило відшукати батьків, і я не вкрала у фрага тієї клятої штукенції, то б і далі там мешкала. І не шукала б пригод на свою голову. А тепер мене чекає суд і хтозна, що зі мною станеться.
– А що за штукенцію ти викрала у фрага? – перепитала Марморат
– Портативний ідентифікатор ДНК.
– А навіщо він?
– Ним можна дистанційно визначати генетичну спорідненість. Достатньо скерувати промінь на потрібну особу. Мені б точно пригодився. Планувала помандрувати космосом. Навіть пощастило виграти в лотерею космотур по Галактиці. Хотіла таким чином знайти батьків. Ех, плакала тепер моя подорож.
– А де зараз цей прилад?
– Фраги, мабуть, його знайшли. Довелося позбутися, коли тікала. Кинула на дорозі, навіть заховати не встигла. Так що від нього мені не дісталося ніякої користі, лише клопоти.
– Нічого, не опускай рук! Ти ще матимеш шанс знайти батьків. Головне – вирватися звідси.
– Швидше б усе закінчилося. Ну а тебе за що переслідували?
– Ух ти! – вигукнула чужинка, вислухавши розповідь Марморат. – Хоча не ух ти, а ой-ой. Не заздрю. Це вкрай серйозно. З фрагами не жартують. Тобі або доведеться зрадити своїх, або…
– Я не зраджу. Краще вже «або». Тільки не розумію, як я можу бути ключем? Якби я щось замикала то знала б про це. А я нічого такого не робила!
– Дивно, що твоя бабуся ні про що не знала. Старійшини мали б, якщо не тебе, то хоч її попередити. І розповісти, яким чином замикаються чи відмикаються надра. Бо раптом чхнеш, та й знати не знатимеш, що історію змінила. Але не страшно. Вияснимо. А про найгірше краще не думати. Мусить бути якийсь вихід.
Незабаром в камеру принесли їжу.
– Гей ти, - звернулася Далагай до охоронця, – довго ще нам чекати? Я хочу бачити головного.
Охоронець не відреагував на її слова. Розклавши їжу на столі, вийшов і зачинив двері. Дівчина-кажан кинулася до дверей і затарабанила по металевій поверхні: – Гей, еге-гей! Почуйте нас!
Навряд чи крики Далагай допомогли. Швидше за все, співпало в часі. За кілька хвилин двері розчахнулися, і в камеру зайшло двоє військових.
Молодший схопив за передпліччя Далагай і випровадив з камери.
– Генерал Фотом, – відрекомендувався Мортморат старший. Він осідлав стільця, що стояв біля стіни, склав руки на спинці та оперся на них підборіддям.
– Так ось ти яка, легендарна Мар-мо-рат.
Дівчинка, сидячи на своєму ліжку, насторожилася.
Генерал витримав паузу і продовжив:
– Пробач, мабуть тебе налякали мої солдати, які доправили вас сюди силоміць. Мені прикро. Та що з них візьмеш, грубі солдафони. Але раз ти вже тут, то почну з головного, – Фотом знову перейшов на свій улюблений оксамитовий тон: – Люба дівчинко, мабуть здогадуєшся, чим ти для нас важлива?
Морморат заперечно похитала головою, мовляв, не розуміє, про що йдеться.
– Ти справді не знаєш? – відштовхнувся від спинки і випрямився на стільці Фотом. – Ключ! Нас цікавить ключ. Адже ти не станеш заперечувати, що чула легенду? Легенду, яка вже ніби й не легенда, а прикра реальність.
– Ви про ключ, яким замикають надра? – відказала Марморат. – Невже і справді хтось зможе замкнути надра?
– Вже замкнув, – скрушно похитав генерал головою.– Нема ні тоголанги, ні вуанариту. А життя триває, наша цивілізація чекати не може. Без дарів землі все пропаде. Ми сподіваємося, що ти допоможеш. Може знаєш, в кого ключ?
– Я б і сама не проти дізнатися.
– Ну годі!– ляснув хвостом по кам’яній долівці Фотом. – досить блазнювати!
Генерал підвівся зі стільця і підійшов до ліжка, на якому сиділа полонянка. Глянув згори донизу:
– Ти знаєш такого собі Тонака Авітану?
– Знаю.
– Він в раді старійшин?
– Віднедавна. Так нам казала бабуся.
– Ми його полонили разом із повстанцями. Він погодився співпрацювати. І зізнався, що ключ у тебе.
– Неправда! – дівчинка була заскочена зрадою одного із посвячених. – Нема в мене ніякого ключа! Ви ж оглянули всі мої речі. Якби він був, то знайшовся б.
– Ну-ну. Ключ можна було сховати і деінде. Наприклад у лісі. Чи у будинку бабусі Фей. О! Є ідея – піти і перетрусити будинок разом із мешканцями. Як тобі таке?
– Ні! – розпачливо вирвалося у Марморат.
– Гаразд. Даю тобі час. Подумай до завтра. Та якщо і завтра не скажеш, де ключ, доведеться провідати бабусю і твоїх рідних.
***
Далагай повернулася в камеру:
– Навіть не питаю, що хотів генерал.
– А що у тебе?
– Мене виправдали, нині відпустять.
– О, вітаю, – почувши новину, відказала Марморат, але серце її защеміло.
– Не думай, я не залишу тебе тут на розтерзання цим мерзенним фрагам. Ми влаштуємо втечу.
– Мабуть жартуєш. Як можна вийти із сучасної в’язниці? Це неможливо.
– А я кажу, що можливо. Вір мені. Та спочатку мушу тобі в дечому зізнатися. Мене відпустили не просто так. Я дала чесне слово, що вмовлю тебе скоритися і віддати фрагам той клятий ключ. Так от, задля справи пообіцяй їм, що зізнаєшся, де він. Але кажи, що зізнаєшся не тут у камері, а публічно. Скажи, що хочеш це зробити показово-урочисто. Нехай військові та поліцейські зберуться у великіц залі суду, скажімо опівдні. Решта справи залиш мені. І навіть не заперечуй. Інакше я не зможу тобі допомогти із втечею.
Марморат здивовано дивилася на подругу. Вони знайомі без року тиждень, а нова подруга ладна ризикнути заради неї життям.
– І ще одне невеличке прохання, - блиснула очима Далагай. – Може трохи нахабне. Але мені дуже залежить. Обіцяй, що після всього допоможеш відшукати моїх батьків. У мене більше нікого на цій планеті не залишилося.
– А пані Тру та інші діти із сиротинця?
– Хіба я не казала, що пані вже нема на світі? Фраги тоді її вбили. За непокору. Вона чинила опір, ніяк не хотіла змиритися з тим, що нас виховають уніфікатів. А названі брати і сестри, хто зі страху, а хто й добровільно, скорилися і тепер називають себе фрагами.
Подробиці, про які подруга раніше не розповідала, вразили Марморат. Вона поклала долоню подрузі на рамено і тихо промовила:
– Присягаюся богом Ро, що коли поневіряння закінчаться, допоможу тобі відшукати батьків.
***
Мариморат зробила все так, як її навчила Далагай. І ось постала на круглому майданчику, освітлена зі всіх боків променями денного світила, що струмували у судову залу зі скляних стін та стелі. Кругом на лавах амфітеатру гуділи фраги. Дійство от-от мало розпочатися.
Марморат раптом засумнівалася. А що, як Далагай її обдурила? Раптом фраги дізналися, як відбувається ритуал, і змусять його виконати? Що, коли її підставили, аби публічно піддати тортурам і зробити з неї зрадницю своїх?
Та пізно було давати задній хід. Вона витримає. Вона не зрадить. Вона не виконає жодного наказу, навіть коли її живцем роздиратимуть на шматки.
На майданчик вийшов генерал і залунав фрагійський гімн.
«Зараз все станеться», – майнула думка. І справді, сталося. Зненацька несамовито дзенькнуло розбите скло. Зі стелі посипалися осколки і до зали увірвалася зграя велетенських кажанів . Кажани налетіли на фрагів і почали метати в них зі своїх крил гості залізні пера. Найбільший кажан вхопив Марморат і вилетів крізь пробоїну у небо. Гайда, гайда чимдуж! Подалі від фрагійської військової резиденції!
Кажан поніс дівчину понад лісом в бік скелястої гори. Місто почало швидко віддалятися. Марморат побачила, як зграя кажанів теж покидає резиденцію. І зненацька почула, як пролунав потужний вибух. Резиденція злетіла у повітря. Разом з її уламками велетенський вогняний стовп шугонув до неба, поширюючи навколо чорні клуби диму.
На горі кажан відпустив Марморат і несподівано перекинувся на Далагай.
– Ти? – тільки й змогла вимовити Марморат.
– Я ж казала, що допоможу.
– Але як..? Ти.. Ти? Ти – перевертень?
– Невже забула? Я ж наполовину сотрикс. Всі сотрикси – перевертні.
– А решта кажанів теж перевертні? Хто вони?
– Вони несправжні. Лише мої фантоми. Кажу ж, я – сотрикс. Ми такі штуки запросто вміємо. Хитро, еге ж? Мій план спрацював. В паніці фраги забули про тебе. А от бомба була справжня. Довелося трохи попотіти – вночі викрала з фрагійського складу. Щоб не спіймали знову. Вважаєш, я з тими зяброголовими вчинила нерозважливо? Чи надто жорстоко?
– В мартибанів є таке прислів’я: «Хто з вогнем прийде, від вогню й загине». Нам не залишили вибору. Ти молодець, тепер я на волі, дякую тобі.
***
Сховок у печерах скелястої гори, де мали мешкати старійшини, виявився порожнім. Невідомо, що трапилося і куди поділися мартибани. Дівчатам довелося там переховуватися самим. Добре, хоч запас харчів був великим. За деякий час подруги вирішили розвідати, чи є можливість роздобути зореліт для втечі на безпечну планету. Одного вечора, коли сутінки почали пускатися на землю, подруги насторожі пробралися до озера біля підніжжя гори, де недавно зі свого сховку зауважили дим. Фраги не оселялися в глушині та ще й в напівдиких умовах. Значить, там мав би мешкати хтось із мартибанів. А мартибани могли їм допомогти.
У заростях каї стояла дерев’яна хатина. На березі біля плетеного з лози контейнера спиною до подруг сидів старий мартибан і бережно обгортав кокони у м’яке широке листя тусени. Та це ж мартибанський наан, той, що глядить кокони і приймає на світ щойно вилуплених мартибанів! Нерозумний! І що він собі тільки думає? Отак відкрито працює, та ще й підспівує, не боячись фрагів, та ще й наражаючи на небезпеку майбутніх нащадків?
Далагай кахикнула. Мартибан озирнувся, обірвавши на півслові пісню, яку співав за роботою.
– Вітаю вас, прекрасні панянки! – мовив бадьоро та розкотисто.
– Тихіше! – приклала палець до вуст Марморат. Тоді підійшла до чоловіка і коротко пояснила, хто вони такі, та чемно попрохала допомоги.
Мартибан довго розглядав дівчат а потім засміявся:
– Дівчиниська, ви що з Тіріуса впали?
Марморат і Далагай перезирнулися.
Тоді старий вигукнув:
– Не треба нікуди тікати! Фраги давно покинули нашу планету!
– Як так покинули? – в один голос вигукнули Марморат і Далагай.
– А отак. Більша частина війська загинула. Одного дня якийсь метикуватий герой зібрав їхніх ватажків у військовій резиденції і підірвав. Бум – і нема. А прості солдати без командирів, як дурні ури без пастуха. Та ще й надра замкнені. Який сенс їм тут залишатися? От і накивали п’ятами.
Наан загорнув останній кокон, поклав у контейнер поряд з іншими, а сам контейнер обережно опустив у воду озера у тому місці, де була влаштована загорода. Подруги знову перезирнулися. На це й раз не стримуючи сліз радості.
– Ти чула? Планета вільна! Фрагів немає! Хвала богові Ро! – Марморат в надмірі почуттів здійняла руки вгору і щасливо затріпотіла крильми. Зненацька її тіло вигнуло, як колись під час прогулянки садом, і вона втратила свідомість.
Коли прийшла до тями, біля неї сиділа усміхнена Далагай.
Старий мартибан бігав берегом поруч, як дітвак підбирав блискучі камінці, ховав їх у торбу і несамовито викрикував:
– Відімкнули, надра нарешті відімкнули!
Бабуся Фей зайшла до кімнати побажати дітям на добраніч. Але всі вже спали. Всі крім Марморат.
– А де зараз той старійшина, що мене видав? – озвалася Марморат.
– Мабуть на планеті загублених душ, – пошепки відказала старенька. – Або в краю вічного неба. Після настання миру старійшини пробачили йому зраду. Все-таки він так вчинив через бажання порятувати своїх. Та небавом його власне сумління мартибана далося взнаки. Зваживши ціну вибору, сам вкоротив собі віку.
– Скажи мені, ба, як я можу бути ключем? – на мить змовкнувши, знову озвалася Маморат. – За легендою ключем мартибани володіють здавна. А я живу тепер.
– Коли помирає ключ, наступником стає дитина, народжена в час роздвоєння Тіріуса, якій на той час виповнилося 5 років. Ти і виявилася такою дитиною.
– Он воно що. А хто був ключем до мене?
– Твоя мати.
Марморат зітхнула.
– Бабусю, як гадаєш, чи може сирота, яку підкинули на виховання, знайти своїх батьків через багато років потому?
– Аякже. Якщо ті ще живі.
– А з чого така сирота має почати пошуки?
– З цілющого нічного сну. І зі смачного сніданку, – усміхнулася бабуся Фей. – Спи, не буди інших. А завтра подумаємо разом, як допомогти нашій Далагай. |
|
|
|
Время приёма: 09:25 21.07.2016
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев