 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Капітан корабля Павло Григорович Левчук рівніше всівся у зручному кріслі, поправив скуйовджене волосся, витер піт, що стікав йому по висках і натиснув кнопку загальної трансляції.
- Сьогодні, уперше за три роки, на кораблі з'явилося нове життя, – сказав він, скоріше уявляючи, ніж чуючи полегшені зітхання і радісні вигуки пасажирів та екіпажу, що в цю мить прикипіли очима до екранів візорів майже у кожному відсіку корабля. Капітан, мов наяву, побачив, як вирівнюються і освітлюються посмішками скривлені напруженим очікуванням тривожних вістей обличчя.
- Пологи пройшли без ускладнень, - продовжував Павло Григорович. Саме тепер, коли усе розрішилося, він нарешті усвідомив, що і сам уже був піддався всезагальній паніці.
Дітей не було довго. Багато хто вважав, що під дією космічного випромінювання люди втратили здатність розмножуватися. Дурня! Та чутки поширювалися. І коли, нарешті, Олеся завагітніла - весь корабель, затамувавши подих, слідкував за її станом.
- Це дівчинка. Здорова і міцна. Вона стала першою дитиною народженою між зірок і може стати однією з тих, хто ступить на нову планету.
Капітан ледь кивнув, і на всіх екранах з'явилося зображення крупним планом трохи розхристаної молодої жінки із немовлям на руках.
Три роки в металево-пластикових коробках, без неба над головою, без просторів, діяли на людей вкрай недобре. Кожен самовільно зголосився в колонізаційну експедицію, усвідомлюючи ризики й труднощі, пам'ятаючи, що вороття назад не буде. Та ніхто не знав наскільки одиноко і гнітюче стане в безмежному космосі.
Капітан Левчук із зачаєним жахом спостерігав, як у відсіках один за одним заслонювалися ілюмінатори, як все рідше і рідше приходили люди милуватися зоряним небом з оглядових майданчиків. Не хотіли бачити за вікном космос, прагнули забути, що вони лише піщинки, які він поглине і не помітить.
Все частіше у очах колоністів проглядали туга та приреченість, а деякі вже відверто відсвічували дикістю. Щось назрівало. І це щось відступило. Згорнуло свої мацаки і забилося у сутінкові шари людської свідомості, до пори до часу вигнане світлом і теплом нового життя.
Крихітне маля усе змінило. Вперше за останній час обличчя людей світлішали. Сміх зазвучав частіше. Ледь не кожен із переселенців відвідував новоспечену матусю, щоб хоч одним оком подивитися на дитину, приносили іграшки, книги та ласощі для Олесі.
***
- Ось тут моє королівство, – Олеся звичним рухом провела рукою по сканеру, і, коли двері ковзнули убік, пропустила доньку уперед.
Сьогодні Зоряна попросилася не йти до дитячої групи, їй хотілося подивитися, чим займається мама.
Дівча застигло на порозі, роззираючись і мружачись від яскравого світла.
- А сцо це? – Зоряна притулила маленькі долоньки до великого, набагато вище неї, склопластикового циліндру, притиснулася носиком, силкуючись розгледіти, що ховається у вируючій зеленкуватій рідині. – Це моле?
- Ні, маленька, це не море, ну може тільки його частинка, - Олеся засміялася, дзвінко і радісно, втішаючись допитливості доньки. - Це водорості. Називаються спіруліна. На Землі вони ростуть у деяких озерах. А озеро, це як маленьке море.
Чорні очі Зоряни широко розплющилися.
- І там тез водолості? - вона махнула рукою углиб кімнати, куди тягнулися ряди баків.
- Так.
- А насцо вони? – Зоряна задерла голівку, стараючись не пропустити жодного слова відповіді, темно брунатні кучерики хитнулися їй за спину.
Олеся присіла поруч, щоб її очі опинилися на одному рівні з доньчиними.
– От ти сьогодні вранці що їла?
- Плотеїни.
Мама не змогла стримати посмішки.
- А ще що?
- Вахлі.
- Все правильно! Так от, донечко, ці вафлі і робляться із водоростей. Ми ретельно збираємо масу, сушимо і перетираємо, щоб зробити муку, а з неї – вафельки, які ти дуже любиш.
- Плавда-плавда? – перепитала Зоряна.
- Плавда-плавда! – вторила їй Олеся. – Ти посидь трошки, поспостерігай, а я працюватиму. Про водорості треба турбуватися, інакше вони можуть загинути і не буде більше у нас вафельок. Коли ти трошки підростеш, я навчу тебе, як правильно доглядати за ними, щоб росли швидко-швидко і багато-багато.
- А мозна я тобі допомозу?
- Звісно. Бачиш, у цих баках вода майже прозора – з них ми нещодавно зібрали урожай, а нові водорості тільки ростуть. Зараз ми їх трішки підживимо.
Олеся вправно готувала поживні розчини, попутно пояснюючи свої дії Зоряні.
- Лостіть, мої вахельки, - приговорювала дівчинка, коли вони вливали розчини до баків.
- А ось ці вже дозріли, - Олеся вказала на бак із густою, темно зеленою масою, що вже не бурлила, а тільки погойдувалася. – Зараз ми їх зберемо.
Із дна резервуару почало підніматися ситечко, збираючи гущу.
- Тепер ми їх ретельно промиємо і висушимо.
Зоряна міцно обійняла маму за талію:
- Мамусю, ти в мене кололева водолостей, ти сама важлива на колаблі.
***
Зоряна назавжди зненавиділа море.
Хоч вважала, що нічого прекраснішого на світі нема. Найбільша кількість води, яку Зоряна бачила одночасно була у чанах із водоростями у маминій оранжереї, тому море чарувало і вабило. Вона годинами просиджувала у відеотеці – пірнала у віртуальні води разом зі сміливими дослідниками, милувалася підводними пейзажами, спостерігала за мешканцями морських глибин. У космосі немає нічого подібного.
Сьогоднішній урок був про море. Зоряна наперед смакувала, як вразить своїми знаннями учителя та учнів.
На візорі з'явилися перші зображення, коли завила сирена.
На пам'яті дівчини сирена лунала тільки раз, коли вийшов із ладу один із відсіків. Тоді дядько Сташек ледь не загинув.
Під завивання сирени Зоряна, разом з іншими учнями завчено швидко одягнула легкий скафандр, який одразу ж трішечки роздувся – система почала подавати повітря; а тоді зібрала свої речі і стала у чергу біля дверей, де всі завмерли в очікуванні оголошення.
Двері класу розсунулися і до них вбігла Зорянина мама. Зоряна ще ніколи Олесю такою не бачила. Волосся вибилося зі звичної коси, немов вона скубла його у відчаї, очі почервоніли, з носа текло. На мить, навіть, стало соромно, що однокласники побачать її маму у такому вигляді.
- Зоряно, Зоряночко-о, - вона швидко наблизилася до дочки, обійняла її і заридала, не в силі пояснити, що сталося.
В ретрансляторі залунав голос капітана, який запевнював, що небезпека вже минула і можна зняти скафандри.
- На жаль, ми втратили чудового техніка Антона Кучеренка. Його засмоктало у космос, коли відсік, у якому він працював, розгерметизувався, - слова долітали до Зоряни, мов крізь вату. Їй було шкода чоловіка, що загинув. Не розуміла тільки, чому так сильно запекли очі і заскиміло у горлі, й чому всі втупилися у неї співчутливими поглядами - свідомість ніяк не хотіла згадувати, що Кучеренко Антон то її батько.
На візорі змінювалися краєвиди підводного світу і диктор продовжував розповідати про море.
***
Зоряна лежала горілиць на підлозі оглядового майданчика і, втупившись у космос за скляним куполом високо вгорі, думала як це, загинути там. Що людина відчуває у цій крижаній порожнечі, вмирає довго і в муках, чи навіть не помічає власної смерті?
- Не бійся, він не страждав, - почувся голос.
Зоряна підвелася, старанно стерла з обличчя доріжки сліз і лише тоді обернулася.
За спиною, у синьому суцільному комбінезоні механіків стояв Стас, високий чорнявий хлопець, трохи із задовгим волоссям, що спадало йому на очі. Дівчата з її класу часто проводжали його закоханими поглядами, а він тільки віджартовувався.
- Що ти тут робиш? – вороже наїжачилася Зоряна. Бачити будь-кого зараз не хотілося.
- Пробач, що потривожив. Просто, люблю тут бувати. Де пропадаєш? Давно тебе не бачив у навчальному класі.
Колись від цих слів серце забилося б у шаленому ритмі. Ще б пак, сам Стас помітив її відсутність. Та не зараз.
- Я не ходжу туди. Мушу допомагати мамі в оранжереї.
Напівправда. Зоряна дійсно змушена була працювати в оранжереї, але, скоріше, не разом з матір'ю, а замість неї, добре, що вже достатньо знайома із технологією. Олеся згасла, не мала ні сил, ні бажання робити щось, лише сиділа в ліжку, обійнявши коліна, плакала, зрідка їла, і то лише з примусу.
Ще Зоряна нізащо б не змогла повернутися у місце, де почула про смерть батька. Та найбільше хотілося заховатися подалі від поглядів, сповнених жалю і співчуття, а іноді і неприхованої цікавості: як це коли твій батько гине?
- Це нестерпно! Задоволені? – хотілося крикнути. – Це ніби частинку тебе вийняли і запулили у космос, натомість залишивши пекучу голодну пустку.
- Часто сюди приходиш? – Стас присів поруч, простягнувши довгі ноги і відкинувшись на випростані за спину руки.
- Угу. Мені часом здається, що батько десь там, - Зоряна кивнула на небо, - а тут - я до нього ближче. - Древні люди на Землі вірили, що зорі, то душі померлих.
Зоряна пильно подивилася на хлопця, чи він не глузує бува з неї, та його сірі очі залишалися серйозними, без жодного натяку на насмішку.
- Ти ж народився ще на Землі?
- Так, - широкі рівні брови Стаса зійшлися на переніссі, а очі хитро прищурилися. - А ти була першою, з народжених уже тут.
- Теж мені, велика честь! – пирхнула дівчина. – А Земля? Ти її пам'ятаєш?
- Вже майже ні. Часто спогади здаються сном, а сни спогадами. Чи справді то може бути, щоб навколо не стіни, а простір, що можна жити, не остерігаючись, що в певну мить щось може відмовити і… Пробач, - він помітив, що завернув на слизьке.
Вони трохи посиділи мовчки, і дівчина була йому за це вдячна.
- А знаєш, що мені запам'яталось на Землі?
- Що?
– Мені років зо три, тримаю в руках велетенський апельсин. Великий, аж не вміщається в долонях, помаранчевий-помаранчевий, як ніщо тут на кораблі і смачнючий. Навіть не можу передати, як це "смачно". Те, що ми їмо тут, лише умовно можна назвати їжею. Ми звикли не помічати як не смакують водорості та цвіркуни, з яких роблять оті поживні плитки чи желе.
- Вафлі! Я називала їх вафлями, коли була маленькою, - Зоряна посміхнулася, а тоді жартівливо пригрозила хлопцеві пальцем. - Ну, ти ж і сам знаєш, що інакше ми б не вижили.
- Але це не робить їх смачнішими! – Стас скривив обличчя. – Хоча тепер смакуватимуть мені краще. Я ж знаю руками якої гарної дівчини вони вирощені.
Зоряна відчула як вкривається рум'янцем.
- Шкода, що на кораблі не ростуть апельсини, - спробувала вона повернути розмову у більш безпечне русло.
- На новій планеті я обов'язково посаджу їх і почастую тебе. Хочу побачити вираз твого обличчя, як ти це спробуєш.
- Коли те ще буде? – зареготалася Зоряна. – Я буду стара і беззуба, якщо ще доживу.
- Буде-буде, - Стас сказав це так, що не повірити було неможливо.
Тієї ночі Зоряні снилися апельсини, чомусь рожеві. Вона з'їла їх цілу купу, і це було неймовірно смачно. Та до ранку їх смак забувся.
***
Сьогодні на Зоряні нова сукня, перешита з маминої, яскраво зеленого кольору, що так личить до її темно брунатного волосся та світлої шкіри.
- Ходи сюди, красуне, - Стас поманив Зоряну пальцем.
Вона підійшла і опинилася у його обіймах.
- Заплющ очі й простягни руку.
Дівчина послухалася і відчула як на долоню опустилося щось легеньке і м'яке. Вона розплющила очі і побачила в руці темно-оранжевий округлий плід, злегка приплюснутий та зморщений.
- З днем народження! – Стас розплився у вдоволеній посмішці.
- Дякую, - Зоряна поцілувала його у колючу щоку – він став уже геть дорослий. - Що це?
- Це курага, сушені абрикоси. Вибач, апельсинів не було.
Посміхнувшись давньому жарту, стурбовано запитала:
- Але як? Звідки?
- Ти спробуй уже! – відмахнувся юнак.
Зоряна відкусила трошки, розсмоктала і замружилась від насолоди.
- М-м-м! Неймовірно смачно. Найсмачніше, що я коли-небудь куштувала. Будеш шматочок? – запитала, протягуючи одне кружальце.
- Ні. Зате я буду дещо інше, - він міцніше притулив її до себе. – Відсьогодні ти повнолітня. Ми зможемо одружитися. Станемо в чергу на дитину. А за кілька років виховуватимемо чарівну донечку, схожу на тебе.
- Або на тебе. Чекаю - не дочекаюся.
Зоряна міцніше пригорнулася до коханого.
- Ти їж, доїдай, - Стас турботливо заправив їй неслухняне пасмо за вушко.
- Я мамі хочу одну залишити. Їй сподобається.
Стас спохмурнів.
- Не варто, – сухо і різкувато мовив він. -- Якщо хтось помітить, вам буде непереливки.
- Чому? - Зоряна м'яко вивільнилася з обіймів і стривожено заглянула Стасові в очі. - Я думала, це із запасів твоїх батьків. Де ти це взяв? – її очі злякано розширилися: - Ти хочеш сказати, що…
- Так. Виявляється, на кораблі є ресурси, які не перепадають рядовим колоністам.
- Але я думала…
- Ми всі так думали.
Брови Стаса зійшлися, а обличчя здалося чужим і набагато старшим.
- Тобто, вони нас обманюють?
Юнак кивнув.
- Та це не надовго. Скоро все зміниться, – таємничо прошепотів їй на вушко, так як звіряють найбільший секрет. – Наша дитина ростиме у справедливому світі. Хочеш, я тебе з деким познайомлю? Не всі задоволені таким станом речей.
***
- Мамусю, можна я сьогодні трішки пізніше прийду? - Зоряна сонно потягнулася і потерла очі.
- Знову зі Стасом засиділись до ранку? – посмішка Олесі розуміюча і добра.
- Ну мам!
- Добре, добре. Тільки поснідай.
Як тільки за мамою зачинилися двері, Зоряна скочила з ліжка і почала швидко вдягатися: зручні взуття і одяг, косинка на шию, щоб прикрити обличчя. Сьогоднішній день увійде в історію. Хіба може вона залишитись осторонь? Особливо, коли її Стас буде в перших рядах бунтівників.
Раптово розчинилися двері, Олеся повернулася, похмура та зібрана.
- Ти чому не спиш? – мамині очі спинилися на вже вдягненій Зоряні. -Кудись зібралася? Краще залишся.
- Що трапилось? - вдала здивовану Зоряна.
- В коридорах неспокійно. Люди бунтують. Як і очікувалося, хоча ніхто не думав, що це станеться так швидко. – Олеся металася туди-сюди по кімнаті.
- Мамо, - Зоряна підійшла до матері, взяла її за руки, зазирнула в очі, -послухай мене: я повинна там бути.
Дівчині здавалося, що мама має її зрозуміти.
- Ти… що? – Олеся нажахане прикрила рот долонею.
- Я теж із ними, - затараторила Зоряна, намагаючись достукатися до материного серця. - Мені не подобається, що одні мають більше за інших. Ми гідні кращого. Хочеш, пішли разом зі мною. Ми все змінимо!
- Замовкни! – закричала її мама, яка до того ніколи не підвищувала голосу. - Ти не знаєш, про що говориш!
Олеся штовхнула Зоряну на ліжко і наказала:
- Сиди тут і не смій виходити.
- Ти не можеш мені заборонити, - прокричала дівчина, та мама мовчки вийшла і заблокувала двері.
- Але Стас, - Зоряна зім'яла простирадла і прошепотіла: - Він же чекатиме.
Сльози обпекли щоки, Зоряна заридала від гіркої образи на маму, від того, що підвела Стаса. Раптом він вирішить, що вона злякалася, що зрадила його ідеї? Чи зможе пробачити? Вона ж хотіла прийти, а мама… Ну як вона не розуміє?
Ще до вечора бунт придушили. Частину заколотників, заразом із Стасом, упіймали.
Все відбувалося мов у жахливому сні. Обурення колоністів, судові засідання, які ледь не вперше скликалися з такої масштабної причини, ряди друзів зі скутими руками, Стас, що намагався триматися бадьорим, з видом: "Ну і що вони нам зроблять – поганять та й відпустять", і протверезний безжальний вирок суду: в конвертер. Оскільки вони несли загрозу ладу на кораблі та піддали ризику існування усієї експедиції, а також для попередження подібного у майбутньому - пощади їм не могло бути.
Зорянине місце серед них. Після суду не посміла навіть підвести погляд на Стаса. Так і не дізналася, що прочитала б у його очах – осуд чи благословення.
Космос знову забрав у неї дорогих людей: коханого і маму, бо після всього Зоряна так і не змогла їй пробачити, хоч завдячувала життям. Одразу після страти переселилася у Стасовий відсік, який скоро мав стати їхнім спільним домом. Та не став.
Довго плакала сидячи у стерильних стінах, від попереднього власника не залишилося жодної згадки.
Зате страта бунтівників суттєво пришвидшила чергу на народження дитини, і шістдесят чотири родини отримали дозвіл завагітніти. Шістдесят чотири, рівно стільки, скільки було страчено бунтівників. Зоряна не могла дивитися на щасливих жінок з округлими животиками і всі дні та ночі просиджувала в оранжереї. Благо, роботи було достатньо. Після Стасового бунту рада корабля дозволила використати частину із запасів насіння, щоб облаштувати гідропонічну грядку.
- Ти не загинув намарно, - шепотіла Зоряна, пестячи ніжні паросточки, що проклюнулися із зерен.
***
У двері постукали, Зоряна невдоволено виплуталася з-під простирадла. Хто це в таку рань?
На порозі стояла Ритка, стара знайома по навчанню. Цікаво, що їй потрібно, вони ніколи близько не товаришували, а після того, як Зоряниного нареченого стратили за організацію бунту, трималася на відстані, щоб часом не заплямуватися.
- Пробач, що так рано. Ти постійно зайнята в оранжереї. Можна увійти?
Зоряна приречено розчинила двері ширше.
Ритка зайшла, обережно сіла на краєчок стільця, не знаючи, куди прилаштувати згорток, що тримала в руках.
- Я цеє… - Ритка зам'ялася, - той… Це тобі, - вона простягнула згорток.
Розгорнувши Зоряна побачила Ритчине намисто з місячного каменю, об'єкт заздрості усіх корабельних дівчат, і нерозуміюче втупилася в його володарку.
Ритка вкрилася червоним плямами.
- Там черга… А я подумала… Ну, Стаса ж нема… То навіщо тобі… От, - промимрила вона.
- Чекай! Яка черга? Ти про що? – Зоряна почала сердитися. Що вона верзе?
- Черга на дитину, – та нарешті спромоглася на щось осмислене. - Підійшла твоя черга на дитину. І я подумала, що, можливо, ти зможеш поступитися мені місцем.
- Вирішила виміняти дитину на бусики?
- Вони ж тобі завжди подобалися. При тому ж усі знають, що ти ні з ким…
- Геть! – закричала Зоряна. – І намисто своє забери!
- Ні-ні! То подарунок. А ти подумай!
Зоряна виштовхала Ритку з кімнати, силком всучила їй намисто і зачинила двері. А тоді сповзла біля них просто на підлогу і заревіла.
Вона і думати забула про чергу на дитину, в яку вони зі Стасом стали перед весіллям, що так і не відбулося. Не знала, сміятися чи плакати іронії долі – завдяки смерті коханого та товаришів черга настала значно швидше, ніж вони колись могли сподіватися. Вважала, що її давно вже викреслили. Хіба можна уявити, що хтось інший займе місце Стаса поруч із нею?
Того дня дівчина так і не пішла на роботу, до вечора сиділа, кусаючи губи і рвучи на собі волосся. Що сказав би Стас, який поклав життя, борючись проти системи, для того, щоб вільно народжувати дітей, а не чекати, поки хтось помре.
А тоді, умивши заплакане обличчя і переодягнувшись, вийшла з кімнати. Мов уві сні побрела коридором, проминула кілька дверей, поки знайшла потрібні; завмерла на кілька митей, а тоді, зібравшись із силами, постукала. За дверима ані шереху - напевне ще на роботі. Ну так, певно, і на краще. Зоряна обернулася, щоб піти і наштовхнулася на довготелесого русявого Марка.
- Ти щось хотіла? – запитав він, проводячи рукою по сканеру, щоб відімкнути замок. – Заходь!
Дівчина зайшла у малесеньку кімнатку, таку крихітну, що вона навіть не уявляла, що такі бувають. В ній заледве вміщалися ліжко, поруч столик та стілець, вузесенька шафа в ногах ліжка, а над ним поличка із книгами. Усе це було заставлене різноманітними пристроями, детальками, схемами. Зоряна зробила вигляд, що не помітила, як Марко ногою засунув кілька провідків під ліжко.
- У тебе так… компактно, – видавила з себе, не насмілюючись приступити до того, за чим, власне, прийшла. - Схоже, робота не припиняється ні на мить.
- Пробач за розгардіяш. Я не чекав гостей.
Марко стояв навпроти, не знаючи, куди подіти довгі руки, метушливо зняв зі стільця якийсь пристрій, попутно скинувши на підлогу кілька гвинтиків.
- Присядь, - запросив, а сам примостився на ліжко.
Зоряна сіла і почала теребити край сукні, що розтріпався, шов давно розійшовся, а вона й не помітила.
Марко не був ні красенем, ні душею компанії: довгий, нескладний та худий, як той дріт, з якими мав справу, мовчазний, несміливий, крутив щось у радіорубці, лагодив енергосистему, часто допомагав Зоряні налаштувати оранжерею.
- Зоряно, щось трапилося? Тебе хтось образив? – колючі тонкі коліна ледь не торкалися її колін, Зоряні довелося задерти голову, щоб побачити Маркові очі.
- Марку, - дівчина вдихнула і мов кинулася у прірву: - Давай одружимося.
Опісля Зоряна жодного разу не пошкодувала, що обрала Марка. Так, він зовсім не такий, як Стас. Той був заводієм, лідером, ідеалістом. Завжди знав як діяти, ніколи не чекав подачок, а брав своє, що його і згубило, а Марко зовсім інший. Мабуть тому на ньому і зупинила свій вибір, що він так відрізнявся від Стаса. Порівняно із наповненими екстримом зустрічами із Стасом, їх шлюб був прісним, та змушена була визнати, що з Марка вийшов ідеальний чоловік: вірний, ніжний, добрий, м'який та поступливий, хороший батько їх синові. Любив її такою як є, ніколи не докоряв, що так і не розлюбила Стаса, й не претендував на більше, ніж вона готова була дати.
***
Шістдесятий день народження Зоряни святкували як завжди усією родиною: Марк, син Антон із молодою дружиною Надією.
Прикрасою скромного столу був торт із коржів перемащених кабачковим варенням – новим експериментом Зоряни.
Марко привітав її, наголошуючи, що сама доля послала її одного разу йому під двері, побажав довгого життя, побачити нову планету та дочекатися внуків.
Хитро підморгнувши синові, обійняв і поцілував дружину. Та Зоряна не зводила очей із невістки. Чомусь, при згадці про внуків, обличчя Надії зблідло і вона злякано зиркнула на Антона. Ні! Тільки не це!
- Ви що, не змогли дочекатися черги? – вихопилося в неї, про що одразу ж пошкодувала.
Надія вискочила з-за столу, сховавши обличчя у долонях, і зникла у ванній, звідки почулися ридання.
Антон, її опора і гордість, осудливо глянувши в материн бік, поспішив за дружиною, благаючи заспокоїтися і впустити його.
- І як довго ви це збиралися приховувати? – не вгавала Зоряна. - Та як це взагалі вам у голову прийшло?
- Ви бачили ту безкінечну чергу? З таким темпами смертності, - зло кинув син, - нам доведеться чекати ще років зо тридцять, щоб отримати право на дитину, - а тоді знову почав стукати до ванної, в якій схлипування стишилися та увімкнулася вода: - Надю, виходь, ми йдемо звідси.
- Марку, ну скажи їм щось, – Зоряна не зводила погляд із чоловіка, який все так же залишався пасивним. – Їх же змусять позбавитися дитини, можуть навіть взагалі викреслити із черги, як це вже не раз бувало. Ну чому ти мовчиш? Завжди отак: пливеш за течією, тоді як іноді треба гребти проти неї.
- Неправильно це, - тільки й сказав Марко, встаючи з-за столу, і вийшов геть.
Слідом за батьком пішли Надія із Антоном.
- Дуже дякую, мамо, за розуміння і підтримку, - уїдливо кинув син, перш ніж зачинити двері.
Зоряна люто вчепилася у скатертину, не помічаючи, що перекидає прибори та страви, незачеплений торт похилився, розтікаючись кабачковим варенням.
Як же вона ненавиділа у цей час Марка. Стас точно знав би, що робити.
Антон правий, черги на дитину все довші. Одна з її співробітниць відмовилася від черги на користь подруги і тепер, затамувавши біль, допомагає ростити дитину, мов свою. А варто комусь захворіти, як одна частина корабля починає плекати надії на його смерть, поки інша сподівається на одужання.
Які ж ми ниці коли стосується наших шкурних інтересів?
Можливо старшим варто перестати чіплятися за життя і піти, звільнити дорогу для молодих, для тих, кому років за сорок доведеться обживати нову планету. Прикро буде, коли долетять самі тільки бабусі та дідусі, нездатні побудувати колонію та дати нове життя.
Зоряна пригладила волосся та поспішила до каюти капітана. Це треба обговорити.
Біля дверей капітана зіткнулася із Марком, що саме звідти виходив.
- Ти що тут робиш?
- Те, що мушу. Ходімо заспокоїмо Антона та Надію. Я про все домовився.
- Ой, Марку, - Зоряна міцно обійняла його – пробач мене.
За кілька місяців Марко назавжди пішов від них. Космос знову прийняв свою жертву. Зоряна рвалася разом з ним, та капітан не дозволив, сказав, що ті, хто володіє унікальними знаннями повинні залишитися. Ні плач, ні завіряння, що вона передала усі знання наступним поколінням, не допомагали.
За прикладом Марка в конвертер потягнулися й інші.
А за деякий час в коридорах знову залунали дитячий галас та сміх, підтверджуючи неперервність існування людства.
***
Зоряна давно просилася у конвертер - своє вже віджила. Та молодий капітан Володя Левчук, такий схожий на свого прадіда Павла, першого капітана, якого вона пам'ятала ще з дитинства, заперечував:
- Зоряно Антонівно, ви найстарша і найдосвідченіша на кораблі, ви наш символ. Народившись першою в космосі, ви повинні стати першою, хто ступить на нову Землю. Залишилося недовго, благаю, зоставайтеся з нами.
І Зоряна послухалася. Із сумом спостерігала як ішли старші, хтось від старості, хтось, поступаючись новому життю. Молодше покоління виросло у неї на очах, вони усі були її онуками, байдуже, чи рідні по крові. Ще кілька разів спалахували бунти, але Зоряна завжди їх обходила стороною – набунтувалася вже.
Тижнів три тому корабель увійшов у систему нового сонця – найближчої зірки зі Скорпіона, а кілька останніх днів перебував на орбіті майбутньої колонії. Зонди повернулися з чудовими вістями, підтверджуючи попередні висновки земних вчених - планета придатна для життя.
Володя Левчук напередодні заходив, розповідав новини, запитував, чи готова вона.
І так і ні. Хіба можна бути готовою вийти з-під захисту стін у незвідані й небезпечні простори, якщо усе життя вважаєш металеву коробку своїм усесвітом?
Зоряна сиділа, занурена у думки, коли до кімнати, в її зеленій сукні, вбігла правнучка Галинка. Очі блищать, на щоках рум'янець, полум'яно-брунатна коса за спиною.
- Ходімо бабусю, вилітаємо трохи менше, ніж за годину. А де ж ваші речі? Я ж казала, давайте допоможу, а ви: "сама-сама"!
Буркотливо-турботливе кудкудакання правнучки розвеселило. Вона засміялася, та сміх скоріше пролунав як кахикання.
- Так що вам зібрати? - Галинка мерщій метнулася до шафки.
- Нічого не треба, - спробувала запротестувати Зоряна. – Все, що потрібно – зі мною.
Правнучка швиденько спакувала нехитрі Зорянині пожитки, що вмістилися до невеличкого мішечка.
- Що це? – Галя помітила затиснутий у руці бабусі продовгуватий циліндричний предмет.
- Це насіннєвий контейнер. Він зберігає насіння життєздатним довгі роки.
- Бабусю, я виросла у вашій гідропонічній оранжереї – я знаю, що це таке. Але звідки воно у вас? Що там?
- Це насіння апельсина. Ваш дідусь обіцяв мені його посадити і почастувати плодами, - Зоряна і не зрозуміла, коли Стас і Марко злилися для неї в одну людину. - Я обіцяла йому, що спробую.
Зате Зоряна дуже добре пам'ятала, як поцупила контейнер з насіннєвого складу, коли обирала насіння для грядки.
Галинка міцно обійняла її.
- Ну звичайно ми його посадимо!
Маленька й висохла, Зоряна важко піднялася, востаннє обвела поглядом кімнату, що була свідком безкінечних ночей зі Стасом, одинокого відчаю після його страти, тупої відстороненості із Марком, радості від першої посмішки сина та довгих-довгих років очікування.
Вийшла, не обертаючись – це всього лише стіни, а образи близьких завжди з нею.
***
Невелика риска шатлу розрізала незаймане небо нової планети, пролетіла над зелено-синіми просторами, позмагалася блиском із білосніжними шапками полюсів і спустилася на широкому плато.
Одягнені в скафандри екіпаж шатлу та частина колоністів, які мають усе підготувати до прибуття основної групи, жваво переговорювалися та метушились.
Зоряна від скафандру відмовилася.
- Якщо я вже маю першою ступити на нову землю, то зроблю це не в шкаралупі.
Підтримувана попід руки з одного боку Галиною, а з іншого її товаришем, в очікуванні завмерла біля шлюзу. Мов казкове яйце-райце він проклюнувся, народжуючи новий світ. Тонесенька щілина поволі розширювалася, відкриваючи багатобарвний безкінечний простір, і ось уже зів шлюзу, як величезний екран візора у відеотеці, крізь тонку плівку якого Зоряна безнадійно мріяла проникнути довгі роки.
Крок, другий, третій. Тільки зараз вона усвідомила, що дійсно нарешті полишає космос, що забрав у неї все найдорожче, а саму не прийняв.
Без захисту стін було лячно. Старенька вдихнула на повні груди, ніздрі залоскотало пахощами, смачне повітря забило подих. Подув вітру попестив обличчя, сколихнув волосся і вона розсміялася, хоч на очі наверталися сльози.
Вона досягла Землі – за батька і маму, за Стаса і Марка, за кожного, хто не встиг. |
|
|
|
Время приёма: 16:31 15.04.2016
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев