 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Будівля була настільки древньою, що пориви сильного вітру примушували її жалібно скреготати, немов старечий кістяк. Здавалося, ці стіни тримаються лише завдяки моху, який щедрими килимами вкривав їх поверхню, та багаторічним стеблам отруйного плюща, старшого за більшість тутешніх мешканців.
Сиротинець мав три поверхи і займав півкварталу Пекарської вулиці. Втиснений між більш новими будівлями, він нагадував діда-довгожителя, що вже дихає на ладан, проте вперто не бажає відходити на той світ і вивільнити для молоді житлову площу.
Міська рада якось робила декілька спроб узаконити знесення цього «більма, що руйнує естетику міста і відлякує туристів», проте, незважаючи на бюрократичну атаку, й дотепер дитячий будинок функціонував, приймав нових постояльців, а його старі, але вимиті шибки радісно відбивали вранішнє сонце.
Подейкували, що покровителем притулку був якийсь загадковий меценат, багатющий і впливовий. Втім, його жодного разу ніхто не бачив, існував він лише в плітках та пересудах. Замурзаний поштар був упевнений, що він – благородний бандит, якому просто нема куди дівати награбоване добро. А восьмидесятидев’ятирічний ключник Амброзій якось хильнув лишнього й пробовкався, що той незнайомець — колишній дитбудинківець, який вибився в люди, проте не забув про місце, в якому виріс.
Чи так це насправді? Хтозна. Дітвора, що кожного Різдва отримувала шикарні пакунки з солодощами, одежею та книжками, не надто цікавилася їх походженням. Головне, що свято є, а хто його влаштував — кого це, взагалі, коли-небудь цікавило?
Проте керівник сиротинцю Пилипо Перина все ж таки вів власне розслідування. Отримуючи анонімні посилки, він ретельно вишукував зачіпки: винюхував, розглядав у лупу, лизав накладні документи. Крім того, він досяг неабияких успіхів у питаннях графологічної експертизи, намагаючись ідентифікувати рівні друковані літери, якими була написана адреса. Ба навіть, придбав собі практично професіональний набір для дактилоскопії, проте не зміг виявити бодай жодного відбитка, лише фарбою перемазався.
«Стерильно», — вкотре відказував він старшому вихователю Георгу Ляпці і скрушно зітхав. Той з розумінням хитав великою головою, чим викликав у пана Перина занепокоєння за його тонку шийку. Директору ставало лячно від думки, що та може зламатися, і голова педагога покотиться під стіл.
Сам управитель був огрядним голомозим чоловіком того віку, коли вже починають задумуватися про мемуари. За гладеньку макітру вихованці називали його поза очі Паном Глобусом, проте робили це добродушно, адже любили свого директора. Принаймні, наскільки можна любити найголовнішого начальника, який розпоряджається подавати на сніданок бридку кабакову кашу, вимикати світло о десятій і наказує гуляти вулицею суворо ланцюжком, взявшись за руки.
Крім директора, таємничий ореол, який існував навколо постаті щедрого аноніма, не давав спокою ще двом мешканцям будинку на Пекарській. Їх кімната знаходилася під самісіньким горищем і мала кругле віконце, за яке була прозвана «каютою».
Торкаючись головами, в «ілюмінатор» заглядали Барко і Жужек, близнюки з Баранячого провулку, що потрапили до притулку після масштабної пожежі, внаслідок якої згорів цілий квартал. Їх історія заслуговує на окрему розповідь, тому обмежимося тим, що вкажемо на надзвичайно цікаву і допитливу натуру обох братів.
З десяти хлопчаків, що населяли кімнату № 217, лише близнюки наразі вимушені були проводити час у чотирьох стінах. Решта дітей перебувала у дозвільній залі, де знаходилася велетенська бібліотека та десяток столів для позашкільних занять. Крім сотень книг, у розпорядженні сиріт були іграшки, шахи, доміно, морський бій тощо, якими розважались, зазвичай, під пильним наглядом пана Ляпки. Поки йшли канікули, дітлахи цілісінькими днями бавилися в сніжки на подвір’ї, або просиджували в цій чудовій кімнаті, що з’явилася завдяки зусиллям директора Перини.
Для наших героїв єдиною розвагою наразі було лише вікно. Але вони стійко витримували покарання. Заслужили.
Вранці, коли пан Перина проводив свої досліди з новою партією різдвяних подарунків, Барко і Жужек мов два клопи обліпили його двері і підслуховували, затаївши подих.
За цим заняттям їх і застала економка пані Зграбська. Наче обценьками вхопила вона братів за вуха і заштовхнула до кабінету директора, обурено кліпаючи:
— Ви погляньте-но! Малі паразити! Шпигують!
Заклопотаний Перина відмахнувся від компанії, що раптово завалилася до нього і продовжив свої пошуки. Буркнув економці щось на кшталт «без мене розбирайтеся», припав до окуляра потужного мікроскопа, взятого в біологічному класі.
Для пані Зграбської не треба було повторювати двічі. Вона не упускала нагоди потішитися владою й намагалася будь-де проявити свій менторський і прискіпливий характер
— Шкода, що шмагати вас не можна, — мовила вона, замикаючи братів у кімнаті. — До вечора ніяких ігор, солодощів, жодних пустощів!
Зовні клацнув замок, повернувся ключ. Кроки віддалилися і затихли.
Жужек підморгнув і приклав палець до вуст: «цить». І дійсно, через якусь хвилину в шпарину почувся скрадливий голос
— І подарунків сьогодні вам не бачити.
Цього разу вона дійсно пішла.
— Ти чув? Один з нас колись став багатієм і тепер шле нам всяке добро, — роздумував Жужек, колупаючись в носі. Його веснянкувате обличчя було зосередженим і виражало напружену роботу мозку.
Брат кивнув:
— Це ж яким хитруном або якою паскудою треба бути, щоб отак розбагатіти, га? Може, він розбійник, і таким чином замолює свої грішки?
— Та ну. Погані люди дітям подарунків не роблять. А взагалі, мені здається, що він така ж вигадка, як і упирі в каналізації. А дарунки робить мер, чи хтось ще.
Барко скосив на нього очі
— Упирі — не вигадка. Старий Солеміо, який рибалить на набережній, казав, що кілька разів бачив, як тварюки волочили здобич в трубу. І кожного разу вони були низенькі, худі, з очима, що світяться, мов лампочки.
— Ага, брехун старий. Тепер треба худих коротунів боятись?. Тоді дивись, упир пішов, — Барко вказав пальцем на темну згорблену фігуру, що повільно брела під дрібним снігом, оминаючи калабані.
— Та то просто дідок якийсь… — Жужек не хотів зізнаватися, що його пройняло холодком.
Чутки про упирів, що живуть в колекторах під містом, були однією з найулюбленіших тем для обговорення не лише між дітви, а й серед дорослого населення. Мовляв, колись давно на заводі з виготовлення ртутних лічильників сталася аварія і велика кількість хімікатів потрапила до каналізації. Внаслідок цього немало безхатченків і міських джипсі, що купалися і прали одяг в брудних водах Чорнушки, яка кривою артерією ділила місто навпіл, перетворились на кровопивць і людоїдів.
Ніхто не знав достеменно, наскільки легенди відповідають дійсності; люди пропадали безвісти і до їх появи. Кожного дня в мегаполісі зникали бездомники, портові робітники, шльондри, любителі опіуму. Кого хвилює, куди дівається всілякий набрід?
Заворожено дивлячись на постать, яка віддалялася, хлопчаки притихли. Кожен думав про своє. А лапатий сніг зовні лип до скла, мляво пропускаючи слабке світло ліхтарів на стовпах.
Зненацька зверху почувся грюкіт, немов хтось завалив набік шафу. Хлопці одночасно здригнулися і задерли голови. Над ними хтось неквапливо ходив; рипіли дерев’яні балки.
Близнюки переглянулися. Ключі від горища були лише в старого Амброзія, але той навряд чи зміг би видертися крутими гвинтовими сходинками, на кожну з яких поміщався лише носок ноги. Може, пан директор нащось поліз?
Кроки протупотіли вбік дверей і затихли. Далі в коридорі щось грюкнуло, покотилося, вилаялось і замовкло,.
Жужек скочив на ноги і підбіг до дверей. Покрутився біля шпарки, констатував:
— Темно, ні біса не видно. Мабуть, ключ зовні в замку.
— Цікаво, хто це там шарудить, — мовив Барко. — Мені терміново треба це з’ясувати.
Він був кмітливим, іноді аж занадто, як вважали вихователі. Серед дітей притулку уславився як найкращий мастак на всілякі вигадки. І поки Жужек колупав замок цвяшком, Барко скочив до своєї тумби, взяв журнал зі страшними історіями і висмикнув звідти листок
— Дивись, як професіонали працюють.
Він відіпхнув Жужека і діловито заходився підсовувати листок під двері.
Коли зсередини залишився стирчати лише клаптик паперу, Барко забрав у брата цвях і почав длубатися в замковій щілині. Ключ упав, металево дзеленькнувши на підлозі
— Лише б на листок потрапив, — затримавши дихання й закусивши язика, хлопчик потягнув папір до себе.
Рівно по центру лежав блискучий мідний ключ з двома борідками
— Отак тобі, старе стерво, — вишкірився Барко і відчинив двері.
Близнюки, злодійкувато оглядаючись, виглянули в коридор. Нікого.
Напівтемрява панувала у коридорі, який праворуч вів через увесь третій поверх, а ліворуч, практично біля їх кімнати, закінчувався тупиком, з якого на горище вели старі іржаві сходи. Лампи запалювали лише з настанням сутінків, щоб діти після вечері та бані могли дістатися до своїх кімнат. Зараз блякле світло з прочинених дверей ледь-ледь освітлювало коридор, обшитий до половини дубовими потертими панелями, а вище — сіро-рожевими шпалерами з квітковими завитушками.
Жужек ступив у коридор і тут же з вереском полетів шкереберть, об щось перечепившись.
— А бодай тебе, тупий незграба, — засичав Барко, свердлячи очима протилежний кінець коридору. Він чекав, що от-от на сходах з’явиться голова, увінчана булькою волосся. Тоді в них будуть ще більші неприємності.
Проте ніхто не прийшов. Полегшено зітхнувши, хлопець розслабився і звернув увагу на брата, що шматував якийсь пакунок, допомагаючи собі зубами.
— Дивись, це для нас!
Барко розгледів, що біля його ноги лежить такий же обмотаний пергаментом пакунок, навхрест обтягнутий прядив’яним мотузком.
Підняв, підозріло покрутив. Навіть понюхав.
— З Різдвом, малеча!
Вони обоє скрикнули, обернувшись на сухий, скрадливий голос. Жужек аж на дупу впав від несподіванки.
На самісінькому вершечку сходів стояв чоловік. В довгому шкіряному плащі, високих чоботах. На голові — циліндр, з-під якого вибиваються пасма волосся. Незнайомець мав широченну усмішку, що яскраво виділялася в затемненому приміщенні. На очах — окуляри: мідно-блискуча оправа, скельця на циліндроподібних кріпленнях, які постійно подовжувались і скорочувались, як у підзорній трубі. Здавалося, він за їх допомогою фокусує погляд, роздивляючись то одного, то іншого хлопця.
— Ніхто не повинен залишитися без подарунка, — весело мовив чоловік театрально козирнув і миттю зник в отворі, що вів на горище.
Близнюки здивовано переглянулися.
Жужек кинувся до сходів, піднявся і штовхнув дверцята. Але марно. Ті були наглухо зачиненими. Тоді він схопив брата за комір і потягнув до кімнати, де обоє заходилися біля своїх дарів.
На обгортці чорнилом було чітко виведено їх імена
— Це той, про кого я думаю? — запитав Барко
— Ага. Ти бачив його зуби?
Не встигли хлопці прожувати першу зефірку, як раптом пролунав істеричний пронизливий крик. Досягши неймовірної октави, він знизився і перейшов у розпачливе ридання.
Сумнівів не може бути. Кричала пані Зграбська.
На другому поверсі, де мешкали самі дівчата, зібрався чи не увесь сиротинець. Діти та вихователі юрбою обступили двері кімнати, з якої лунало жіноче схлипування та нервовий голос директора.
Близнюки ледве протиснулись, проповзаючи між чиїхось ніг; на них сварливо шикали, але вони-таки дістались до одвірка, щоб бути в перших рядах.
Вони вперше так близько роздивлялись внутрішню обставу дівчачої спальні, тому почали з цікавістю крутити головами. Але недовго. Їх увагу привернула лячна картина.
Вікна були завішені цупкими шторами, горів всього один настінний ліхтар, довгі тіні пролягли через усю кімнату. Пан Перина непорушно стояв до них спиною і щось доказував вихователю Ляпці, який гаряче протестував і розмахував руками. Біля їх ніг навпочіпки зіщулилася зарюмсана пані Зграбська, яка хиталася і підвивала, сховавши обличчя в долонях.
Директор схопив Ляпку за плечі й трусонув, щось гнівно шепочучи зі стиснутими зубами. Той похитнувся, відійшов на півметра і причина загального переполоху стала зрозумілою.
На ліжку, склавши руки на грудях, лежала Като — п’ятнадцятирічна вихованка дитбудинку, староста групи. Її знекровлене обличчя виражало повну байдужість до навколишнього світу, синюшні губи міцно стулені. Розкуйовджене волосся не могло сховати глибокий поріз на шиї, що багряною усмішкою пролягав від вуха до вуха. Постіль всотала майже всю кров, але тоненький струмочок все таки стікав ковдрою на підлогу, утворюючи темну, вже загуслу калюжку.
Гнітючу тишу порушували лише схлипування економки та важке хрипле дихання когось з натовпу.
Директор Перина обернувся через плече і знічено прикусив губу. Відпустивши рукав Ляпки, він відступив на два кроки назад і понурив голову. Але через мить віднайшов самовладання і насупив брови
— Всі в актову залу. Педагоги, старости, перевірити наявність всіх вихованців, перерахувати за головами. Беладонно Іванівно, — відшукав поглядом у натовпі фельдшера, — зробіть пані Зграбській укол. Амброзію, викличте поліцію.
Потім глянув, як старий ключник ледве повертається, й передумав
— Ні, хай поліцію викличе Арнольд, всі марш звідси!
Фізрук кивнув, побіг геть. Юрба заметушилася, Жужеку хтось боляче наступив на руку, він зойкнув і засичав від болю. Піднявся і рвонув брата за комір, допомагаючи встати.
Коридором рухалася жива ріка, обіч якої крокували старости груп та педагоги, направляючи всіх сходами вниз, на перший поверх. Пан Ляпка поспішно запалював ліхтарі.
Близнюки рухалися всередині цієї живої ріки й злякано переглядалися. Дивлячись одне одному в очі, кожен читав ту саму думку: це той дивний тип у циліндрі.
— Він убив Като і змився через двері на горище, — прошепотів Барко, коли вони опинилися у просторій залі і зайняли звичне місце в секторі для середніх класів. В приміщенні гуло, як у вулику, збуджені й перелякані діти крутили головами, впевнюючись, що дорослі поруч.
— А нащо тоді було нам залишати подарунки? — підняв брову Жужек.
Щось тут не клеїться.
Широкі червоні портьєри на сцені колихнулися, вийшов пан Перина. Вигляд директор мав збентежений, його лисина блищала від поту сильніше, ніж зазвичай, комір раніше бездоганної сорочки перехнябився, краватка-метелик висіла десь на плечі
— Увага, діти. У нас сталося надзвичайна подія. В цілях безпеки всі будуть знаходитися в цій залі, поки не прибуде поліція! Ніхто нікуди не виходить без супроводу, до туалету — лише з дозволу і в присутності вихователів!
Георг Ляпка щось прошепотів йому на вухо, директор кивнув, прочистив горло і мовив:
— Якщо хтось бачив щось підозріле, повідомляйте негайно. Ми не можемо бути впевнені, що злочинець покинув сиротинець і тому маємо володіти будь-якою інформацією.
Залою прокотився зляканий гомін. Хтось голосно заревів.
Перина зрозумів, що бовкнув дурницю і почав було заспокійливо махати руками, але марно. Як сніжна лавина, паніка прокочувалася рядами, захоплюючи в свій клубок все нові жертви.
Відчинилися двері, забіг захеканий фізрук Арнольд. Його могутні груди здіймалися, на волоссі тремтіли краплі поту.
— Телефон не працює! Дроти вирвані з коренем!
— Що?! — зблід директор. — Біжи на вулицю, до телефонної будки!
— Я намагався. Але двері не піддаються. Замки заклинено, ручки обламані!
Я би виліз у вікно, але ж решітки…
Барко засовався на сидінні, нахилився до брата:
— Той сажотрус, це він, двері законопатив, а сам пролазить через комин на
горищі!
Жужек замислився. Сягнув до кишені й витягнув цукерку.
— Якщо отруєна, прощавай.
Він запхав льодяника за щоку і піднявся на ноги:
— Пане директоре! Ми дещо бачили!
Але його не було чути в загальному галасі, який все набирав обертів.
Вихователі метушились, проте юрба продовжувала голосити в єдиному пориві.
І як апофеоз загальної істерії, над всім цим океаном емоцій пролунав крик
— В туалеті! О господи, в туалеті!
Молода вихователька Альбіна, бліда і з очима, як фари, вгналася до зали, за нею підтюпцем бігли двоє малюків з третьої молодшої підгрупи.
Стала в дверях.
— Я… Я повела дітей .. А там… на стіні…
Вона закотила очі і втратила свідомість. Перина з Арнольдом переглянулися, помчали до туалету.
Мляве світло єдиної лампи мерехтіло, блимало, від чого оббиті білими кахлями стіни здавалися безкрайніми, навкруги наче панував молочний туман.
Темні прямокутники кабінок вишикувалися в ряд обабіч широкого проходу, як безмовні вартові. Йдучи між ними, директор боязко оглядався, проте могутній фізрук з пудовими кулаками, який йшов поруч, додавав впевненості.
Протилежна від входу стіна зі вмонтованими умивальниками та великим дзеркалом, постала, наче зловісний вівтар. І тільки-но ця асоціація виникла в його мозку, як очі вихопили те, що буде переслідувати його все життя.
Прямісінько над дзеркалом, прибитий до стіни, висів старий Амброзій. Руки його були розведені, голова похилена на плече. Великі цвяхи стирчали з його долонь, плечей та шиї.
Ключник не дотягнув до свого дев’яносторіччя всього півроку.
Перина ковтнув клубок в горлі й хрипко мовив:
— Всіх у залу. Ніхто не покине її, доки вбивця гуляє будівлею.
Близнюки крутилися, немов гарячого приску їм на стільці насипали. Думка про те, що в туалеті знайшли ще одну жертву, не давала спокою.
Коли директор повернувся до зали, блідий, з краплями крові на одязі, хлопці миттю кинулися до нього, наперебій розказуючи про таємничого чоловіка:
— Він з горища приповз! Ходив там, грюкав…
— Страшний, зуби як в коняки! Кинув нам подарунки!
— Це він Като вбив!
Директор змучено поводив вологими очима то на одного, то на іншого, і не розумів, про що вони тараторять.
Підійшов пан Ляпка. Вони з Арнольдом щойно зняли бідолашного ключника і прикрили його якоюсь шматиною. Сказане близнюками примусило його втрутитися:
— На горище вже кілька років ніхто не навідувався. Там порожньо, навіть пацюків немає.
Жужек вигукнув:
— Той сажотрус саме туди втік! Ми намагалися погнатися за ним, але він закрився зсередини! Може він ще там!
Перина потер лоба, мізкуючи. Арнольд глипнув хлопців і пробасив:
— Треба перевірити. Навряд чи малим одне й те ж примарилося.
Директор лише заморено кивнув.
Тим часом навколо сиротинця згущувалася темрява. Сиві завитки туману поповзли над землею, плавно огортаючи цоколь. Пронизливий вітер захитав гілками шовковиць, від сильних поривів ті зашкребли у вікна.
Вулицею пробіг бродячий пес, зупинився на хвильку, вирішуючи, чи не забігти, бува у двір.
Крутим дахом пробігла тінь, зупинилась на хвильку, вихоплена повним місяцем. На світлому тлі довгов’яза постать виглядала лиховісно і моторошно. Пес понюхав повітря, злякано заскиглив і побіг геть. Місяць заволокло кошлатим дрантям хмар.
Через п'ятнадцять хвилин пошуковий загін рушив на третій поверх. Попереду йшли Георг Ляпка з директором, озброївшись коцюбами. Позаду них жваво рухалися Жужек з Барком, а замикав процесію кухар Деметріус з великим тесаком.
Арнольд залишився в залі, наглядаючи за притихлими дітьми з рушницею напереваги. Вихователі, здебільшого жінки, нервували й поглядали то на двері, то на стелю, немов очікуючи, що таємничий нападник може з’явитися нізвідки.
Лячно скрипіли мостини, зловісні тіні гуляли стінами коридору, від чого здавалося, що хтось невловимий слідкує за ними. Близнюки тюпали, крутячи головами. Ставало все дедалі страшніше.
Ось старі металеві сходи, що позеленіли від часу. Ліворуч — двері в кімнаті № 217, прочинені. Директор обережно заглянув.
— Ось вони, — проказав Барко, вказуючи на розгорнуті пакунки.
Пан Перина обережно поворушив купку цукерок і пряників, понюхав шоколадний батончик, лизнув льодяник. Далі покрутив шматок жовтого пергаментного паперу. «ЖУЖЕК», зазначав напис. «БАРКО», — виднілось на іншому
— Той самий почерк, — пробурмотів директор. Він дістав з кишені лупу і почав вдивлятися в букви.
— Е-е… Пане директоре… — привернув його увагу Ляпка. Він спідлоба оглядав стелю і покусував вус.
— Так, що? — відірвався Перина, на хвильку відволікшись.
— Над нами хтось ходить.
Заскреготіли іржаві петлі, важка кришка з грюкотом відчинилася всередину. Тримаючи в одній руці керосинову лампу, а в іншій — кухонний тесак, Деметріус піднявся, заглянув у отвір, хвильку пооглядався.
— Тут порожньо.
Директор рушив за ним, важко крекчучи. Близнюкам наказав залишитися внизу з Ляпкою. Але хто ж його зараз буде слухати?
Хлопці застрибали сходинками, як козенята. Старшому вихователю довелося йти слідом.
На горищі витали хмарки пилу, підхоплені утвореним протягом. Пан Перина смачно чхнув.
— Будьте здорові, — раптом мовив хтось. — Добре, що ви прийшли, я саме збирався навідати вас внизу.
Всі злякано повернулися на голос, кухар тицьнув вперед ножа, лампа тремтіла в його руці.
В хиткому світлі, ховаючи обличчя під козирком циліндра, стояв дивний незнайомець. Оперся на опірну балку, руки безтурботно покояться на грудях, нога закладена за ногу.
— Не варто лякатися того, хто вам бажає лише добра.
Директор опанував себе, насупився, нервово стиснув кулаки.
— Я вимагаю пояснень. Сюди вже їде поліція!
Блиснула хижа посмішка:
— Та невже? І хто ж їх викликав? Поштовий голуб?
— Це ти зробив? — скрикнув Деметріус, роблячи крок назустріч чоловіку.
Щока кухаря нервово смикалася, але в очах стояв лютий блиск. Амброзій приходився йому троюрідним дядьком. І ніж був націлений на шию незнайомця.
— Як ви сюди потрапили? Хто ви такий? — ступив наперед директор.
— Забагато питань. Поки ви тут гаєте час, в актовій залі дехто планує здійснити хет-трик, — одними губами посміхнувся прибулець і стріпнув довгими блідими пальцями. На подив і жах мешканців сиротинця, його пальці то видовжувалися, то знову ставали нормального розміру, неначе тягнувся гумовий шланг.
Він підняв голову і блиснув скельцями своїх дивних окулярів. А потім різко скинув циліндра, з-під якого вибилася густа копиця чорного волосся.
— Не впізнали, пане Глобусе? Розумію… Час — це ріка. І більшість спогадів відносить течією. — Він зняв окуляри. — А тепер?
Виразними більмами в темряві зблиснули його очі, відбивши жовте світло лампи. Зіниці практично зливалися з очними яблуками, лише ледь помітна чорна цяточка виділялася на білястому фоні. Чоловік був сліпим.
— Ти… Це неможливо, — прошепотів директор.
— Двадцять три роки — наче двісті двадцять три, еге ж? Скільки вихованців з тих пір вийшло зі стін цього закладу, хіба всіх запам’ятаєш?
— Тебе забудеш, ага… — приречено мовив пан Перина, розслабившись.
Дивлячись на нього, інші також відчули деяке полегшення.
Хлопці зачудовано розглядали дивака, Жужек аж рота роззявив. Зненацька той повернув до них голову і хвацько підморгнув.
— Годі базікати. Обійматися будемо пізніше. З хвилини на хвилину вона зітне нове життя.
Він легко, як метелик, спурхнув з місця і зник в отворі, що вів усередину будинку.
В актовій залі вихователі походжали між рядами, спостерігаючи за дітьми. Ті трохи заспокоїлися, хтось почав гратися, дехто з малюків навіть заснув.
Арнольд похмуро тримав розкладену рушницю на передпліччі, готовий будь-якої миті спорядити її до бою. Він все частіше поглядав на двері, що вели до санвузла, очікуючи якоїсь напасті. Попри свої габарити й залізну вдачу, фізрук відчував холодок на спині; вбивства дівчинки і Амброзія приголомшило його.
Загупали кроки, зовні відкрилися двері. В кімнату увірвався дивний чолов’яга у плащі та високому циліндрі. Арнольд скинув було зброю, проте одразу опустив дуло додолу, побачивши директора й інших — цілих і неушкоджених.
В залі посилився гамір, всі здивовано проводжали поглядом незнайомця, що впевнено рухався центральним проходом у бік сцени. Опасистий директор швидко дріботів за ним, гублячи на килимову доріжку важкі краплі поту. Близнюки, як ординарці, супроводжували пана Перину по обидва боки, а замикали процесію Георг Ляпка з Деметріусом.
Жестом наказавши решті зупинитися, довготелесий одним стрибком опинився на сцені. Артистично уклонившись, він махнув циліндром, після чого гучно й життєрадісно вигукнув:
— Пані та панове, хлопчики та дівчатка, прошу зайняти свої місця! Пропоную вам взяти участь у театральній постановці «Полювання на пацюка!». Годяться всі охочі, вік необмежений, на всіх чекають гарні призи!
Він походжав сценою, наче справдешній актор, жестикулював і сліпив посмішкою. Дивні окуляри привертали увагу своїм безперестанним рухом, циліндричні трубки зі скельцями поверталися у всі боки, наче очі хамелеона.
Директор сів у перший ряд і похмуро глипав на чоловіка, якого явно знав.
Жужек з Барком не спускали зі старого очей, очікуючи, коли ж, нарешті, підніметься завіса таємниці. Дивний зв'язок пана Перини з цим типом, який зараз, здавалося, почне кроликів з головного убору діставати, був очевидним і викликав таку цікавість, що на обох хлопчаків наче короста напала.
Глядачі зацікавлено спостерігали за чоловіком, наче й забули про жахи, що сталися сьогодні. А той тим часом продовжував віщати:
— Отже, шановна публіко, всі ми з нетерпінням чекаємо на той момент, коли все таємне стане явним. І всі ми хочемо розібратися в тому, що ж сталося! Але спочатку — маленька передісторія.
Жив колись на світі хлопчик. Він був не такий, як усі, бо, м’яко кажучи, трохи недобачав. Бідолашний маленький каліка, приречений на смерть в стічній канаві. За всіма законами природи мав згинути глупою смертю, проте! — він підняв пальця, — доля дала йому шанс потрапити в одне чудове місце!
Він хвильку поводив поглядом по залу, не опускаючи пальця.
— В цьому місці зараз знаходитесь ви! Так, хлопчик був вихованцем «Сиротинця на Пекарській», і його дитинство, що так жахливо почалося, пройшло тут, в цих стінах, залишивши по собі тільки світлі й радісні спогади.
А ще жила дівчинка. Така ж побита життям і відкинута рідними. Така ж потенційна кандидатка на безславну погибель в лабіринтах нашого чудового й жорстокого міста. І якби не професор Ріпа, тодішній директор сиротинця, так би і сталося. Невідомо, звідки у нього був нюх на покидьків суспільства, але він їх знаходив по всій країні і дарував шанс. Таких у закладі було більшість, але чомусь саме ці вихованці здружилися настільки міцно, що такої дружби не було, мабуть, на сто миль навколо!
Роки збігали, діти підросли, і дещо сталося. Знаєте, що?
— Вони закохалися! — вигукнула з залу руда Марта, червоніючи до кінчиків вух.
— Моя ти розумнице, — щиро розсміявся чоловік, — вибач, але сталося не зовсім це.
Коли вони почали, кхе-кхе, перетворюватися в дорослих людей, сталося дещо надзвичайне. Вони почали змінюватися!
— Здається, нам зараз прочитають лекцію про статеве дозрівання, — прошепотів Жужек, нахилившись до брата. — Знаємо ми, що то за зміни.
— І знову не те, мої маленькі всезнайки, — посміхнувся незнайомець, глянувши прямісінько на близнюків.
Оце слух! На них почали обертатися, Жужек знітився і сховався глибше в крісло.
— Вони почали змінюватися в прямому сенсі цього слова.
Зал ахнув, хтось голосно верескнув.
На сцені стояв чорнявий підліток років чотирнадцяти, вдягнений в ту ж одежу, але меншого розміру. Лише окулярів не було, що дало змогу побачити його безбарвні моторошні очі.
— Перелякавшись цих метаморфоз, дівчинка втекла з сиротинця. Куди, — невідомо. Вона боялася надмірної уваги до себе, а також того, що її посадять в клітку. І хлопчик, як вірний друг, відправився на її пошуки. А перед цим пройшов подвійний кордон вихователів і поліції, що прибула розслідувати зникнення дівчинки. І зробив це він, перетворюючись то на когось із педагогів, то на поліціанта. Один лиш пан Перина побачив цей процес, виглянувши з вікна, коли хлопчик став собою вже на вулиці. Так, директоре?
Той нервово покусував губу і плескав по кишенях костюма, відшукуючи люльку.
— Діти тоді не знали, що належать до древнього і колись могутнього виду істот. І що фізично вони відрізняються від людей, адже можуть набувати вигляду будь-якої живої істоти, а найбільш вмілі — навіть неживого предмету. Люди називали їх упирями, огортали їх слухами і побрехеньками.
— А що було далі? — вигукнув Барко, — він знайшов дівчинку?
— Так, — відповів незнайомець. — Він стояв, засунувши руки в кишені, знову дорослий, знову у своїх окулярах. — Знайшов.
Його окуляри вжикнули і втупились у когось в залі.
— Ти навмисне вибрала момент, коли я роблю щорічні подарунки? Вирішила, що таким чином зробиш мені боляче?
Десятки голів завертілися в пошуках того, до кого звертався чоловік. Але не могли зрозуміти, хто ж це.
— Ти ненавидиш мене за те, що я відмовився мстити? За те, що не пішов за тобою туди, звідки немає вороття? За те, що моє серце, хоч і не людське, зберегло любов і вдячність до тих, хто віднісся до нас по-доброму?
— По-доброму? — зненацька почувся писклявий голосок. — По-твоєму, всі знущання і кпини, які нам довелося пережити — це все з добрих спонукань?
Жужек аж ногами на крісло вискочив, щоб розгледіти власника голосу.
Не може бути.
Серед залу, як завжди жуючи лакричну гумку, стояла мала Матильда.
Цю худеньку і виснажену дівчинку привезли до сиротинця два тижні тому.
Ще не встигли зажити подряпини і короста на її тілі, як вона стала загальною улюбленицею. Завше весела і гостра на язик, ця вихованка наче весняне сонечко освітлювала будь-яке місце, де з’являлася.
Але зараз Матильда виглядала моторошно. Очі запали, шкіра наче вкрилася сірим нальотом, очі недобре поблискували.
— Коли тобі підсунули дохлого кота під ковдру, коли вилили помиї на голову, коли щипали і обзивали, врешті — коли всі почали сторонитися, це теж — через добрі наміри?
Немов художник різко змішав фарби на палітрі, так швидко дівчинка стала пані Зграбською. Далі — покійним Амброзієм. Потім — малим Жужеком. І знову Матильда мружила хитрі очиці.
Чоловік усміхнувся. Далі зістрибнув зі сцени і легкою ходою прямував до Матильди.
— Діти жорстокі за своєю натурою, але це не тому, що вони злі. А тому, що бояться всього незвичного і стороняться чужого. Так, ми були не такими як всі, але це не стало причиною для директора нас випхати з будинку. Вихователі продовжували нас вчити, кухарі не перестали нас годувати. Були й ті, хто жалів нас, намагався підтримати. Хіба вони не варті того, щоб любити це місце?
— Я перетворю цей сарай на кладовище.
Дівчинка вийшла в центральний прохід, люто зиркаючи на переляканих дітей, що завмерли від страху, дивлячись, як з кожним кроком її розміри міняються. Кінцівки видовжилися, волосся неначе втягнуло в череп, оголивши лису, вкриту слизом голову. Вона ніби народжувалася зсередини себе, і нова плоть заверталася, поглинаючи бліде людське тіло, обгортаючи залишки дівчинки шишкуватим темно-зеленим коконом.
Арнольд матюкнувся і підняв рушницю. Але вистрілити йому завадив натовп, який від жаху неначе прорвав греблю і живим потоком спрямувався до виходу.
Діти й вихователі обтікали почвару, неначе бурхливий потік кам’яну брилу. Крики й плач, здавалося, викликав у істоти злу усмішку, бо її круглий рот, що вивертався, як морський огірок, щирився десятками рядів кривих іклів.
Директор, весь сполотнілий, хапався за серце, але керував юрбою, слідкуючи, щоби всі покинули залу. Бо затівалося щось страшне.
— Несторе, — покликав він боязко.
Чоловік на мить зупинився, глянув через плече:
— Я завжди буду вдячний вам, пане Глобусе. І цим стінам. Що б не сталося, — в жодному разі не дозволяйте нікому закрити сиротинець. Він є оплотом для маленьких загублених душ, яким самим не впоратися з жорстоким світом.
Він мотнув головою і пришвидшився.
Істота, що кілька хвилин назад була кволою дівчинкою, розвела в боки могутні лапи, вкриті костистими наростами, й видала пронизливий утробний крик, що нагадував одночасно поросячий виск і ревіння бика.
Вона нагадувала величезну саламандру розміром з невеликий автомобіль, шкіра її спадала хвилястими складками.
Нестор, знявши циліндра, кинувся до потвори, відштовхнувся від підлоги і торпедою протаранив її плечем. Поки ще обоє вони перебували в повітрі, чоловік також почав мінятися.
На стару оксамитову доріжку приземлилось вже два чудовиська. Вони з диким ревом схльоснулися в жорстокій бійці, могутніми лапами шматуючи одне одного і вириваючи кусні м’яса.
Нестор був більшим і темнішим від своєї супротивниці, тому спочатку директор і близнюки, що причаїлися за кріслами, могли розрізняти їх. Але з кожною хвилиною битви чорна густа кров заливала потворні тіла, що звивалися, атакували, буцались, дряпались. Однорідна жива маса, з якої вже натекла калюжа, розбризкувала важкі краплі і клапті шкіри, в приміщенні лунали верески, що за гучністю нагадували рев сирени.
Барко й Жужек заворожено спостерігали за цим герцем.
— Я ж тобі казав, що упирі існують, — мовив Барко, перехилившись через спинку крісла.
— А ви двоє що тут забули? — директор схопив обох за шкірки і відтягнув подалі, ближче до сцени.
Потвора-Нестор беркицьнулася на спину, важко стогнучи. Його противник скочив зверху і почав гамселити, переможно гарчачи.
Пан Перина відпустив хлопців і стривожено споглядав за розправою.
Раптом пролунав постріл.
Колишня Матильда заскиміла, впала набік.
Арнольд швидко перезаряджав рушницю, зі ствола курився димок.
Тварюка лежала на спині, перебираючи кінцівками. Її жалібний стогін стихав, рухи ставали все більш повільними. Націливши зброю на оголений блідий живіт, кухар почав натискати гачок. Але зненацька зупинився і прибрав пальця.
Стікаючи кров’ю, горілиць лежала жінка. Гола, з білою шкірою і хвилястим довгим волоссям, перемазаним в масну твань. Очі скляніли, груди здіймалися дедалі рідше.
На ноги піднявся Нестор. Весь побитий, пошматований, з плеча стирчить уламок кістки.
Важко дихаючи, він присів біля Матильди, його окуляри невпинно нишпорили, а руки тряслись від напруження.
Арнольд опустив рушницю. Підійшов директор, за ним — близнюки.
— Добре, що я зміг побачити її справжню, до того, як вона… — Нестор глянув на Перину. — Одна людина з золотими руками зробила для мене ці окуляри, подарувавши щастя бути зрячим. Але тоді я вже її втратив. А зараз… Зараз я знову бачу її такою, якою знав. Роки мало змінили Луну.
Він печально посміхався і гладив її волосся.
Жужек несміливо бовкнув:
— Її було вже не переконати, еге ж?
— Так, хлопче. Її могла зупинити лише смерть. Така вже наша натура.
Присівши на край стільця, Нестор змучено мовив до директора:
— Ця смерть не залишиться непоміченою. Є інші. Вони будуть намагатися мстити за Луну. Необхідно подвоїти заходи безпеки.
Весняне слабке сонце щосили намагалося зігріти промерзлу за зиму землю, проте заледенілий ґрунт піддавався неохоче, сніги сходили повільно, заливаючи канави, що розплескувалися по бруківці величезними калюжами.
Розбризкуючи воду і лякаючи горобців, до будинку № 19 на вулиці Пекарській під’їхав старий дизельний автобус. Обережно переступаючи талий струмок, на тротуар ступила маленька ніжка в гумовому чобітку. Допомагаючи дитині, пані Зграбська підняла її під пахви і перенесла на сухе.
— Тепер це твій дім. Ходімо, пан директор вже он чекає.
На високому мурованому порозі курив люльку пан Перина, мружачи око чи то від яскравих променів, чи то від ядучого диму. Біля нього знаходились старший вихователь Ляпка, медсестра, і блідий Нестор з милицею. Купка цікавих дітлахів визирали у вікна, оцінюючи прибулу колегу, з-під шапки якої визирали два зухвалі хвостики.
Барко відчинив кватирку і покликав брата:
— Ходи, зараз почнеться.
Дівчинка зупинилась перед дорослими.
— Вітаємо тебе, дитино, — м’яко мовив директор.
Вперед виступив Нестор. Він важко став на одне коліно, кривлячись від болю, проте усмішка продовжувала сяяти.
— Глянь-но на мене, будь ласка.
Дівчинка насторожено дивилася в дивні окуляри, що дзижчали і рухалися, оцінюючи її.
Нарешті він піднявся.
— Все добре. Чудовий день! Чудове життя попереду! Тобі в нас сподобається!
Всі зайшли всередину. Двері зачинилися.
Рівень води в Чорнушці піднявся вдвічі. Поверхнею плавали сірі брили криги, на яких найзавзятіші халамидники часом каталися, мов на плотах.
Старий Солеміо димів самокруткою, гріючи зморшкувате обличчя під прямим променями. Вудка в його руках вже кілька годин не рухалася, але то було не важливим. Він не по рибу сюди приходив.
Врешті очі зажадали перепочинку. Старий перевів погляд з бурхливої води на шматок берега біля однієї з опор мосту, близ якої стримів край каналізаційної труби. На мить йому здалося, що в дірі замелькали якісь тіні. Він міцно замружився, хвильку споглядаючи яскраві кола на рожевій внутрішній поверхні повік. Знову глянув під опору. Жодного руху.
Мабуть, здалося.
Повінь посилювалася. До завтрашнього ранку вона покриє берег і заллє колектори. Та там все одно самі лише пацюки.
Солеміо скрутив нову цигарку і переклав вудку в іншу руку. До полудня ще купа часу.
Можна подрімати. |
|
|
|
Время приёма: 15:40 15.04.2016
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев