22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Сергій Пильтяй, Ігор Сілівра Количество символов: 28885
Конкурс №39 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ab016 Монетка на викуп


    

    – Командире, вставай. Підйом, Пуделю, хтось йде.
    Максим розплющив очі та миттю піднявся, на нього дивились насмішкуваті очі Підкидня.
    – Мій позивний Дог! Чого тобі?
    Промені полуденного сонця ледь пробивалися крізь брудну шибку. Саркастична інтонація Підкидня підтверджувала, що тривога не нагальна.
    – Ну, Такса то Такса, як хочеш. Кріт повертається. Надто рано.
    – Інші?
    – Хай сплять, ти ж командир, місцевий.
    –  Ну майже місцевий, виріс неподалік, потім вже переїхав у Яснувату. Кріт теж майже місцевий, головне, виглядає як слід. Слухай, Підкидню, не базікай, а завари кави, Кріт, мабуть, промерз до кісток.
    – Переб’ється. Він завжди мерзне.
    Всупереч собі Підкидень все ж пішов углиб будівлі та поставив казанок на спиртівку. Води, на щастя, вистачало.
    Безформна фігура Крота в китайському пуховику, який, мабуть, ще при Кучмі був рваним, та авоською радянських часів з усілякою всячиною ні в кого не викликали підозр. Боєць настільки вжився в роль бомжа, що пляшка в його руці здавалась не стороннім предметом, а природнім доповненням образу.
    Дог заграв вилицями і тільки-но Кріт причинив за собою двері, схопив того за барки.
    – Аватариш?
    – Ображаєш, командире, – зовсім тверезо відповів той. – Я ж обіцяв, що той раз був останнім. На, скуштуй.
    Він дістав з авоськи брудну пляшку з мутною рідиною та простягнув Догу. Той недовірливо понюхав рідину та скривився: в чім-чім, а в небажанні Крота пити аж таку гидоту він не сумнівався.
    – Пішли. Розповіси що й до чого.
    Каві боєць зрадів.
    – А немає що розповідати, командире. Дорога вільна.
    – Тобто вільна? – недовірливо перепитав Підкидень.
    – А так. Дорогою я трохи перетер з місцевими, якась там хрінь, зуб даю. Але мирняк потікав чи не весь, залишились тільки такі… – він промовисто подивився на пляшку. – Самі не знають, що говорять. Слухай, Підкидню, ми тут точно самі?
    – Ти про що? Більше нікого не посилали.
    – Ну дивись. Коротше, тут на краю промзони на ближньому горбі є вишка. Я заклався на пляшку, що вилізу та помочусь згори. Поліз. Там ще сепарська тряпка висіла, то прихопив її з собою. Знаєш, командире, там справді якась хрінь. Людей не видно, живих тобто.
    – Як це? Не петляй, кажи.
    – Жмурики лежать. Там один, там двоє. Пози дивні. А ще далі – автобус повнісінький стоїть. Хто всередині – не бачив, мотор заведений, але ніхто не смалив, відлити не виходив. Дивно. Коротше, командире, здається мені, що жмурики і в автобусі.
    – І ти не перевірив, а повернувся. Засцяв? – вишкірився Підкидень.
    – Не став час витрачати, – гідно заперечив Кріт. – Якщо там щось сталось, то саме час туди рвонути, поки підмога не приїхала. Туди і назад, швидко, нагло. Якщо вийде – ще й бабахнемо чимось.
    Дог розщепнув зняв бандану та почухав потилицю.
    – Там ще москалі є, точно «тигр» їхній. Можна сперти.
    – Гаразд. Буди народ. Підкидню, ходи-но сюди, перекинемось словечком.
    Підкидень примружився та кивнув.
    – Хоч щось запитати?
    – ГУР тебе ж з нами не просто так послало.
    – Не просто. Слухай, Бультер’єре, ніхто до пуття не знає, що там таке, просто движняк великий. Зараз багато де сховища риють, та такі, що туди бронегрупи заходять і ховаються. А що тут – невідомо. З безпілотника розрізниш нічого не побачили, та це не показник, треба рознюхати. Ще й місцевих розігнали, наша агентура замовкла. Та ти все знаєш.
    – А що не знаю?
    – Ну ти вчепився, точно Дог. Не відчепишся?
    – Слухай, ти або з нами, або ми тут покружляємо і повернемось. Тобі не це ж потрібно?
    – Ну гаразд. «Точка-У», звісно, високоточна. Але все-таки не дуже. Проте маю маячок. Якщо точно наведемо, ми б отримали по брязкальцю на груди, А, може, й не по одному. Штучка непомітна, з таймером, зараз вимкнена. – ГУРівець витягнув з ранця коробочку. – Шуміти нам необов’язково. А от підібратись поближче варто було б. От і все. Віриш?
    Дог помовчав.
    – Ні, не вірю. Але Кроту вірю, тому виходимо зараз.
     
    В сизому тумані світанку група увійшла на територію промзони. Цегляні будівлі з порожніми віконницями похмуро стояли обабіч дороги. На протилежному боці тягнувся облуплений бляшаний тин. Під тином зміїлись труби, ніби велетенські гадюки, що повилазили на Стрітення. Повітря важке і відганяє затхлістю. 
    Попереду впевнено йшов Кріт, ведучи групу до місця події. Далі йшли Лихо і Тайсон. Замикав групу Дог. Він раз по раз зиркав на Підкидня. Той спокійно йшов поруч, навіть не тримаючи напоготові зброї. Зосереджене обличчя ГУРівця нагадало Догу про друга дитинства. В нього також в напружені моменти застигало обличчя й не можна було сказати – чи він впевнений в своїх силах, чи просто злякався.
    Кріт зупинився, показуючи на дорогу. Неподалік виднівся автобус та кілька тіл в камуфляжі. Дог швидко підійшов до побратима. Той глянув на командира і пробурмотів:
    – Сцикотна картинка, га?
    Команда насторожено підійшла ближче. Підкидень присів біля одного тіла і почав його оглядати. Спина в того була неприродньо вигнута назад, а на обличчі застигла гримаса болю.
    – Російські десантники, – констатував ГУРівець.
    Дог присів поруч і недовірливо глянув на Підкидня.
    – Звідки знаєш?
    – Ти ж Гончак, повинен нюхом чути.
    Дог зціпив зуби. Долоня повільно стиснулась в кулак.
    – Спокійно, – вишкірився Підкидень. –Специфічні татуювання у них. І писки, ги-ги-ги.
    Дог підвівся.
    – Тайсоне, Лихо, перевірте автобус.
    Лихо шмигнув носом і пробурмотів:
    – Завжди ми, трясця…
    – Не нявкай! – Тайсон підштовхнув того уперед і поплівся слідом.
    Решта групи підійшла до ангару, біля якого лежало найбільше тіл. Поруч стояв новенький "Тигр". Дверцята відчинені.
    – Жмури. – констатував Підкидень, заглянувши у салон. Потім заліз усередину і почав там нишпорити. Врешті виліз і з сяючим обличчям показав дві пачки цигарок.
    – Цигарки "Максим. Класичні". Вишуканий смак.
    Дог лише скривився.
    – Тут живих немає. – просипів Тайсон. Позаду нього стояв блідий Лихо. Оглядаючись, той ледь промовив:
    – Що тут могло статися? Газ? Отрута?
    Підкидень сховав цигарки і заперечливо похитав головою.
    – Ні, не газ. Було б блювотиння або криваві шмарклі. Та й лежали б інакше.
    Цієї миті скрипнули ворота ангару. Всі різко повернулись на звук. Біля воріт стояв Кріт.
    – Догу, глянь-но сюди, – кивнув він головою. – Тут щось цікаве.
    Група обережно увійшла всередину. Їхні кроки гулко віддавалися в порожньому приміщенні.
    Тут також валялись трупи бойовиків зі спотвореними обличчями та покрученими тілами. Посеред ангару виднілось невелике узвишшя, поруч з яким стояла лебідка. Група, оминаючи трупи, підійшла до узвишшя. Посеред нього зяяв круглий отвір розміром близько метра. Дог глянув на Підкидня. Той стояв на краю діри і дивився у темряву.
    – Ну, Кроте, ти й прудкий, за кілька хвилин таке викопати. Ну що, полізли? – промовив ГУРівець, не відводячи від діри погляду.
    Дог і собі підійшов ближче.
    Підкидень відірвався від споглядання темряви і зиркнув на командира.
    – Боїшся?
    Дог лише стиснув зуби і зухвало глянув на ГУРівця.
    – Тільки після вас, – він жестом вказав на діру і повернувся до групи. – Залазимо по черзі. Тайсон замикаючий.
    Підкидень поліз перший.
    – А може ну його, – видавив з себе Лихо. – Заберемо "Тигра" і гайда на точку?
    Дог лише зиркнув на хлопця і поліз за Кротом, що вже спускався в світлі Підкидневого ліхтаря. За кілька хвилин вся група була під землею.
     
    – Ох і дірка тут – пробурчав Кріт.
    – Чимала, – погодився Підкидень. – От тільки порожньо. Тобі звично, мабуть, га, Кроте?
    – Ну й добре, що порожньо – прошепотів Лихо. – Я боявся, що тут мерці лежатимуть. Як там, на вулиці.
    Підкидень оцінююче зиркнув на Лихо. Той знітився.
    – Рушаймо далі. – Підкидень зробив кілька кроків у темінь тунелю.
    – Няу!
    Голосний звук ударив по нервах, вояки підняли автомати, вишукуючи цілі.
    – Ану ша! – Тайсон присвітив ліхтариком. – Та це ж Сепар! Йо-кле-ме-не! Ходи-но сюди, котику, ходи-но сюди. Я знав, що ти нас знайдеш.
    – Це що? – Судячи з інтонації, Підкидень не знав що й сказати.
    – А, це Сепар. Наш кіт, в бліндажі живе. Злий, скотиняка, – пояснив Лихо.
    – І хто його з собою притягнув?
    – Це ж Сепар, – Лихо подивився на ГУРівця наче той з дуба впав. – Це кіт, він ходить, де сам хоче. Та й де б ми його несли? В ранці?
    – Не в багажнику точно, – реготнув Тайсон. – Минулого разу він так нам обісцяв бушлата, що я хлоркою не міг відмити.
    – Який багажник? – ГУРівець остаточно втратив сенс розмови.
    – А, була історія. Утік наш кіт, думали, що уже геть пропав. На розтяжці згинув чи заблудив, скотинка. Аж якось в селі його перестріли: вухо надірване, весь в реп’яхах, але щасливий… Ну підманили, накинули бушлат та й засунули в багажник. Ну, він вив там усю дорогу, як навіжений. Ми ще в магазин заскочили, а там черга. От стоїмо ми, озираються то на нас, то на багажник, а Тайсон та й бовкни: «Люди добрі, пропустіть нас без черги, бо там Сепар в багажнику всреться, а мені ж його мити!» Як на нас дивились!
    – Га-га-га, – солдати дружно засміялись відомому їм жарту.
    – Ну добре — Сепар, багажник. А тут він що робить?
    – А не знаю, – серйозно відповів Тайсон. – Це ж кіт. Він часто з нами з завдань повертається. Як туди йдемо – ані разу не бачили, а назад – так буває. Хто його зна, якими дорогами він ходить!
    – Няу, – підтвердив кіт, зробив кілька кроків углиб тунелю та повернув голову. – Н-я-я-я-у!
    – Хлопці, та він кличе нас за собою.
    – Кіт кличе. Здуріти, – відізвався Підкидень. – Я ж казав, що варто пройти подивитись що там.
    – Я піду за котом, – підтримав Тайсон.
    – А я б вертався, – долинув голос Лиха. – Якого лиха ми там шукатимемо?
    – А ти що скажеш? – Дог повернувся до Крота.
    Той почухав підборіддя.
    – Як скажеш, командире.
    Дог зітхнув та зиркнув на ГУРівця.
    – Ну гаразд, вперед, за котом. На розвідку, тобто. Тьху, тільки не кажіть про це нікому. І обережно, тільки що – назад. Лихо, ти на шухері. Чи з нами?
    – З вами, командире.
    – Тоді вперед.
    Довго йти не випало: Лихо, як завжди, примудрився перечепитись та мало не впав.
    – Лихо, йоканий бабай, ти як неприкаяний. Об що ти перечепився?
    – Об камінь.
    – Який, до біса, камінь… хлопці, дивіться! – Дог направив ліхтар вгору, потім провів ним вздовж стін. – Кам’яна кладка, стара.
    – Яка,до біса, різниця, що тут за кладка? – не витримав Підкидень. – Тайсоне, де той довбаний кіт?
    – Хіба він сторож коту своєму? – заржав Лихо.
    – Ану тихо, – підняв руку Дог. – Чуєте?
    – Що?
    – Наче стогін. Тут хтось є. Шукаємо, тільки обережно.
    За голосом швидко знайшли неоковирні, проте міцні залізні ґрати, зроблені найімовірніше з якоїсь огорожі та нашвидкуруч приварені до загнаних у кам’яну кладку металевих костилів. Ґрати закривали невелику нішу в стіні. Там лежала людина. Непритомна, бо не поворухнулась навіть у світлі потужних ліхтарів. Або знесилена настільки, що сил вистачало тільки на стогін.
    – Агов! Агов! – Тайсон постукав дулом автомата по залізу. – Чуєш?
    Стогін поголоснішав.
    – Альо! Командире, він не чує.
    Бранець відкрив очі та щось прошепотів.
    – Помогітє…
    – Але живий, – в голосі Дога щось забриніло. – Ми можемо якось це відкрити? Якщо удвох ці костилі якимось ломом підважити…
    – Секунду, командире, – втрутився Підкидьок. – Може спершу допитаємо? Ми ж не знаємо, що він тут робить.
    – Облиш, це або наш або…
    – Слухай, Таксо, – скипів ГУРівець. – Якщо це й наш, то його акцент дуже вже рязанський. А он наколку видно. На руці. Посвіти добре, сам переконайся.
    – Так чи інакше він «язик». Якщо що – заберемо з собою. Тобі інформація потрібна? Ну так ось.
    Підкидень неохоче кивнув та навіщось козирнув. Потім підійшов ближче та прошепотів на вухо.
    – Ти правий, командире. Залиш мене із ним ненадовго.
    – Навіщо?
    – Допитаю. Розповім йому, який я злий правосек, навіть ви не хочете дивитись. Коли почуєш другий його крик чи мій мат – підійди, зіграй «доброго копа». Але не думаю, що буде потреба.
    – Допитаєш, значить. І куди ми підемо з цього тунелю?
    – Байдуже, просто загубіться десь, щоб він думав що залишився зі мною сам на сам. Повір мені, Головне Управління Розвідки якісь навички та й дає.
    Дог ще раз посвітив ліхтарем в обличчя полоненому та наказав команді: «Слухай команду. Вперед. Шукаємо кота».
    Бійці ще встигли почути неголосне: «А тєпєрь слушай сюда. Знаєш как єще можно іспользовать візитку Яроша»?
     
    Пройшло хвилин п'ятнадцять Тільки встигли перекурити, як з пітьми виринула фігура Підкидня.
    – Коротше, товариші, дізнався я небагато. Хлопець справді рязанський, хоч належить до відомої псковської десантури. Закинули їх сюди вертушкою, прямо з навчань. Каже, що «місцеві та командировочні» шухер підняли. Коротше, відправили взяти ситуацію під контроль. Далі він щось дурниці меле, та разом із тим. Фух… – Підкидень витер піт з чола.
    – Та кажи вже.
    – Коротше, копали вони бункер, а відкопали якусь, як Кріт каже, хрінь. Скіфську чи, може, гіперборейську. Каже був тут один в окулярах, так він кип’ятком сцяв і все розпитував. Золоті брязкальця там були, коштовності. Інженерні частини отримали наказ нічого не чіпати, чекати з Москви експертів. Кажуть, що все опечатали, всіх розігнали. А потім люди почали вмирати.
    – Точно, таку саму хрінь місцеві алконавти плели, – вставив Кріт. – Мовляв, прокляте золотце появилось. І Біла Баба.
    – Що?
    – І це, полонений, його до речі Максімом величати, – ГУРівець єхидно зиркнув на Дога, – теж про Білу Королеву говорив. Коли його взвод сюди прибув, варта геть очманіла, притягли якесь дівча і хотіли влаштувати жертвоприношення.
    – Жертви, прокляття… Слухай, Підкидню, тебе у ГУРі точно вчили допитувати полонених? Лапша у тебе із вух не просто звисає, але обмотана навколо шиї.
    – Ха-ха. Смішно. Коротше, цей Максім спробував заступитись за дівчину, його й загнали в ту нішу. А дівча поволокли туди, по тунелю. І з тих пір звідти не повертався ніхто.
    – Біла Королева, кажеш? Привид підземель?
    – І ти, Догу, знаєш?
    – Ну, я ж місцевий. В дитинстві сестра мене нею лякала. Накидала простирадло і… Не думав, що про цю байку знають аж в Рязані. Що із полоненим зробив?
    – Прикував до стіни. Розгойдуватиме ту залізяку він години зо три, встигнемо повернутись. Хвилює інше – там ще десь його колеги, в глибині. І дівчина. А брехати він не став би, надто легко перевірити. Тому йдемо обережно, дуже, дуже обережно, таких псковсько-рязанських Максімів тут ще чи не десяток може бути.
    – Тоді – тихо вперед. Подивимось, що то за скарб.
     
    Група рушила далі. Світло ліхтарів вихоплювало древню кладку стін, подекуди вкриту зеленим нальотом. Сухе повітря обпалювало легені. Під ногами заскрипіло. Максим глянув донизу. Долі лежав пісок, вкритий брижами, наче в пустелі, від вітру.
    – Командире, дивіться! – Лихо висвітив отвір у кінці тунелю. – Тут поворот.
    – Крипта. – ГУРівець впевнено рушив вперед.
    За ним увійшла вся група.
    – Начальнику? – присвиснув Кріт. – Скільки полонений сказав, тут людей має бути?
    – Семеро. І дівчина. Якщо він не збрехав і не помилився в лічбі.
    – Думаєш, міг збрехати? Ти ж спеціаліст, хоч і Підкидень.
    – Міг помилитись, не побачити. Міг і збрехати, – ГУРівця, здавалось, не зачепили сумніви в його кваліфікації.
    – Отже, – підсумував Дог, – помилився. Жмурів маємо вісім і жоден із них не дівчина. Лихо, ану посвіти.
    Лихо підніс ліхтар і тут же відсахнувся: надто жахливе видовище вирвав з пітьми промінь.
    – Цікаво, вони що, ножами одне одного різали? Чому не стріляли?
    – Не всі, – під час роботи в міліції Догу доводилось бачити всяке. – Ось цей загинув від ран одразу, цей ще кудись повз. Ось цього шинкували, мабуть, всі разом. А ось ці – стріляли, причому не одне в одного. Цей – кавказець, не їхній. Судячи з усього, з ним довго говорили.
    – Та ти Шерлок, командире, – немов зрадів Тайсон.
    – Опером був, усякого бачив. Так виглядає, наче забили стрілку і не домовились. Отже, мали що ділити.
    – Згоден, – Підкидень перевернув ногою труп. – Думаю, ось цей качав права, почав ножем розмахувати. Він порізав, його прирізали, потім почали між собою. Дурниця якась.
    – А решта почала відстрілюватись… від кого?
    – Дивіться, що я знайшов! – Лихо спробував підняти невеликий пакунок, та той розкрився у нього в руках і щось дрібне та металеве розсипалось по підлозі. – Хлопці, це ж золото!
    – Не чіпай, гаркнув Дог. – Боєць Лихо, відійди від доказу.
    – Якого доказу, командире, ти ж дивись! – В його очах немов загорівся кривавий вогник. – Тут, либонь, на цілу квартиру вистачить. А то й не одну! І тобі вистачить, командире, і всім!
    – Не чіпай. Кажу!
    – Командире, – Тайсон підійшов до товариша. – Лихо діло каже. Тут ще багато, мабуть, є. Пошукаємо, здамо. Нагороди отримаєм. І себе не образимо. Чого ти, командире?
    – А я кажу: не чіпай! – Дог і сам не міг зрозуміти, чому напирає на своєму.
    – Слухай, як командир каже, – несподівано подав голос Кріт. – Не дури, а то поріжемо одне одного як оті.
    – А потім будемо відстрілюватись, – Підкидень пересмикнув затвор. – І я навіть знаю від кого. Стій! Ані руш! Руки за голову! – щосили закричав він.
    З темені крипти до них наближалась примарна біла фігура.
     
    Фігура нагадувала жінку в просторому одязі. Її нечіткі обриси охоплювало мерехтливе світло.
    – Біла Баба, – прошепотів Кріт.
    Лихо перехрестився.
    Загін підняв зброю, хоча Максим не думав, що кулі можуть зашкодити цьому створінню.
    По крипті рознісся голос, що лунав звідусюди:
    – За чим ви прийшли? – обличчя примари змінилось, набуло чіткості. Тепер це було обличчя молодої жінки. – Воно не ваше!
    У Дога раптом відмовили ноги і він, спираючись об стіну, сповз додолу. Підкидень вилаявся. Примара підсунулась ближче та зависла перед командиром.
    – Здається, ти їй сподобався. – Підкидень спробував підвестись. Десь в пітьмі тихо лаявся Кріт. Поруч заклякнув Лихо. Його обличчя здавалося безформною білою плямою, з чорними проваллями рота та очей. На межі світла виднілись обриси Тайсона.
    – За чим ви при… Що тут робиш ти? – В мертвому безтілесному голосі прорізались живі нотки, контури фігури розмились.
    Дог підвів погляд. Він тільки зараз відчув холод, що хвилями розходився від примари. Та схилилась і, здається, завмерла в непевності. В цю мить риси її обличчя знову змінились і серце Максима стиснулось. Він впізнав цей кирпатий ніс, витончену форму губ та допитливий прищур очей.
    – Іро? – ледь витиснув він з себе.
    Очі примари заясніли свідомістю.
    – Не розмовляй з нею, – проскиглив Лихо. – Отче Наш, ти же Іси на небесі…
    Біла Королева ще нижче нахилилася над Догом. Її тіло почало трансформуватись. За мить тендітна дівчина з короткою зачіскою, в штанях та мішкуватій куртці розглядала безсилого чоловіка.
    – Максиме… Братику? – в голосі жінки пролунали нотки впізнавання та сумніву.
    Серце Дога прискорено забилось. Він відчув, як до ніг і рук повертається сила. Лихо швидко порачкував в сторону, Підкидень витяг пістолета. Максим поволі піднявся, дивлячись в очі примарі.
    – Сестро…Як ти..? Чому ти..? – на обличчі хлопця з'явився відчай. – Ти ж залишиласьдома. Ти ж дурна і вперта!Чому ти тут? – він спробував торкнутись безтілесної руки.
    – Не чіпай її! – гаркнув ГУРівець. – Відійди
    Пальці Максима пройшли крізь пальці сестри.
    – Що сталося?
    Очі примари потьмяніли, а риси обличчя втратили чіткість. Солдати знову відчули важкість в тілі та апатію, наче щось висмоктало у них бажання діяти, рухатись, жити.
    – Не пам'ятаю. – її тіло почало розпливатись. – Я тут щоб охороняти. Я… Я здається погодилась зайняти це місце.
    – Охороняти що? – ніби десь здалеку прогудів Підкидень.
    Максим не звернув уваги і дістав з-за пазухи ланцюжок, на якому висіла монета.
    – Ти пам'ятаєш це? Ти подарувала її на щастя. Пам'ятаєш?
    Погляд примари сконцентрувався на монеті. Обличчя знову стало обличчям Ірини.
    – Так. – вона посміхнулась. – Я її пам'ятаю. Цю монету я знайшла, коли впала в яр, а ти чатував, поки не підійшла допомога.
    Максим полегшено зітхнув.
    – Чому ти тут? Ти померла?
    Обличчя сестри напружилось. Очі закрились.
    – Скарб. Схрон. Треба охороняти. Тепер я страж… Ти не повинен нічого звідси винести. Тільки не ти!
    Підкидень пересмикнув затвор.
    – Її хотіли вбити. Але її щось перетворило на Білу Королеву. Так? Командире, тримай монету напоготові. Тільки без дурнів.
    – Ти чого?
    – Ми чекали чогось такого. У мене в пістолеті спеціальні кулі. Срібло, омела… У нас буде час забрати головне..
    – Час на що? – Дог примружився і перевів автомат в режим одиночного вогню.
    – Звісно що, – просипів Тайсон, – золото та камінці.
    – Ні! – люто гаркнув Підкидень – до біса золото, залиш собі. Тут є дещо важливіше. Озирніться, не знаю що це, але ви впізнаєте, як побачите! Він десь тут. Не бійтесь примари, вона нічого нам не зробить поки ми не торкнемось скарбу. Лихо, пробач, тебе це не стосується.
    – Давай, викладай усе. – Максим прикрив долонею монету.
    Підкидень прищурив очі. Він ніби зважував ситуацію, що склалася.
    – Гаразд, – ГУРівець скинув руку у примирливому жесті. – У нас є підозра, що в тій крипті сховано древній потужний артефакт.
    – Голівудщина якась, – буркнув Дог. – Чому ж послали тебе, а не цицькату  дівку з пістолетами?
    – Я ще й майстер маскування, – не залишився в боргу Підкидень. – Та й кращого слова для тієї речі не знайти.
    – І що ж то таке? – Кріт все ще тримав автомат напоготові, ніби збирався ним за потреби скористатись.
    – Це ти спитай у сестри нашого шановного Добермана.
    Максим мовчки витримав погляд ГУРівця, поклавши руку на автомат.
    – Ні, не розповіси? – Підкидень зиркнув на Білу королеву. Та стояла поодаль, і просто дивилась на нього.
    – Гаразд, – ГУРівець картинно розвів руками. – Доведеться мені.
    Він зробив кілька кроків уперед, потім розвернувся, обвів присутніх поглядом. Максиму здалося, ніби він готується виголосити цілу промову, що виглядало гротескно в цьому підземеллі, в світлі ліхтаря, який чомусь ніхто так і не підняв з долівки.
    – Аналітики вважають, що той амулет здатен змінювати сприйняття реальності людьми. В різні часи його частками володіли Атілла, Олександр Македонський та Юлій Цезар. Його сила лежала в основі могутності Британської імперії. Цей амулет втратив Гітлер і до самої смерті утримував Сталін. Якщо вміти ним користуватись, то можна змінювати світ. – ГУРівець окинув усіх поглядом. Його очі здавалося палають безумством. – У нас є інформація, що в Росії наважились відкрити одне поховання і відшукали один уламок. А тут…
    – То ти знав куди йшов із самого початку –  і мовчав? – обурився Лихо.
    – Така робота. Проти сили потрібна інша сила і ми маємо шанс її отримати. Нам потрібні люди, що беззастережно віритимуть всьому, що ми їм скажемо і не задаватимуть зайвих питань. Які побудують нову державу, а не саботуватимуть будь-які зміни!
    – Ви там подуріли? – озвався мовчазний Тайсон. – Хочете нам в голову вату запхати?
    – Як ти не розумієш, дурню! – очі ГУРівця спалахнули злістю. – Нам за будь-яку ціну потрібно виграти війну!
    – Ви нічого не візьмете, – холодно промовила Біла Королева. Її обличчя почало змінюватись.
    Лихо скинув автомата і спрямував його на Підкидня.
    – Вшиваємося звідси, трясця вашій мамі! До біса золото і артефакти!
    – А ти не роздаровуй чуже золото! Не хоч – не бери! Підкидню, твої кулі точно подіють?
    ГУРівець кивнув.
    – Головне поки що нічого не торкайтесь, тоді вона безсила. Нічого не беріть, поки не знайдемо головне, потім я прикрию.
    – І хто… – Максим теж підняв автомата. – Хто стане нашим Хуйлом, який переможе ворожого Хуйла? Не знаєш?
    – Там, – Підкидень показав угору, – знають. Не переймайся, все буде дуже цивільно і поступово, навіть така сила не допоможе буцатись зі всім світом одразу. І нагорода знайде усіх, чуєте, хлопці? Золото ваше, і ще шана і нагороди!
    Максим заперечливо хитнув головою. Йому раптом дуже захотілося всадити кулю цьому підкидню межи очі. Палець ліг на спусковий гачок.
    – Папік, значить, прийде, порядок наведе? – вишкірився Максим. Мабуть саме за такий вишкір він отримав позивний. – Хлопці, він уже готовий пожертвувати нами, що буде як такі прийдуть до влади? Ця річ має бути похована! Ми вже готові стріляти один в одного — ви що, не бачите?
    Біла Королева почала поволі відходити в глиб крипти. На її обличчі з'явилась зловтішна посмішка
    – Няу-у-у-у! – рознеслось по крипті, відлунюючись від стін.
    Із закапелка вийшов кіт.
    – Сепар! – Лихо опустив автомат, – Ти знайшовся!
    Всім одразу стало легше.
    – Підкидню, – Кріт опустив автомат. – Ну його, цю нечисть. Ми справді готові стріляти одне в одного. Ляжемо тут як оті…
    Кіт потерся об його ноги і задоволено заворкотів. Всі здивовано витріщились на прибульця, лише Підкидень не опустив пістолета. На його щелепі заходили жовна.
    – Наша місія завершена, – промовив Лихо, беручи кота на руки. – Ми ж кота шукали. То ми його знайшли.
    Тайсон закинув автомат за спину і став позаду Лиха. Кріт стояв між Підкиднем і побратимами та зиркав туди-сюди.
    – А як же золото?
    ГУРівець міцніше стиснув руків'я пістолета.
    – Я маю наказ!
    – Слухай, друже, ти ж розумієш, що станеться, якщо ми випустимо у світ цю річ? – Дог став поруч з Бідою та Тайсоном. Йому здалось, що ще трішки, ще одна думка, один аргумент і він переконає цього цинічно-меркантильного кар’єриста. І він знайшов ці слова. – Слухай, Підкидню. Якщо ти принесеш цю річ, то нею скористається хтось інший, а тебе просто приберуть. Та й нас теж, ми забагато знаємо. А так… брязкальце та кар’єра тобі гарантовані. І чиста совість. Не думаю, що такі як ти собі це часто можуть дозволити.
    – Няу! – підтвердив кіт.
    – Пішли звідси, – Лихо щільніше притиснув до себе кота.
    – Що ви всі розумієте, – почав було Підкидень, з геть безумними очима. Він іще хотів було щось додати, та його перебили.
    – Ні, ви нікуди не підете, – в голосі примари пролунав справжній, живий сум. – Брате, пробач, але ви нікуди не підете. Я не владна вас відпустити.
    Підкидень, ще сам не розуміючи, що вже щось вирішив, невловимо-плавним рухом розвернувся і стрельнув в прозору фігуру. Та навіть не колихнулась.
    – Думаєш, оті, що тут лежать, не мали подібних іграшок? – на обличчі Королеви з'явилась поблажлива посмішка. – Ви нікуди не підете. Крім… Братику, ти, можеш піти. Мабуть. Я спробую. Я не над всім владна, але я вперта, ти ж знаєш.
    – Знаю, але я нікуди сам не піду. Тільки всі разом.
    – Тоді – ні, – обличчя примари перетворилось на розмиту пляму. – Ви нікуди не підете!
    – Мняу, – сумно підтвердив кіт і подивився палаючими очима на Підкидня. – Мняу!
    – Сестро, – Дог дістав з-за пазухи монетку і стиснув її. – А ти тут залишишся навічно?
    – Навічно! – Цього разу голос мало чим відрізнявся від шелесту вітру.
    – А якщо… якщо… Хтось займе твоє місце? Наприклад, я?
    Туман примари згустився в образ дівчини. – Ти не жінка. Ти не зможеш, братику. Від розпачу я добровільно стала… цим. Все одно помирати. Ті… вирішили, що моя кров їх захистить… не хотіла так. Та кого я… звільнила… десь. Може колись і я… але не зараз. Виходу немає.
    – Може і є, – раптом промовив ГУРівець. З його обличчя зійшла маска божевілля. Він підкреслено акуратно заховав пістолет в кобуру та дістав з ранця невелику коробочку. – Маячок. Сюди прилетить «Точка-У», спецзаряд. Ти ж охоронець, так? А якщо не буде чого охороняти?
    – Я не можу…
    – А, може, візьмеш викуп? – Максим рвонув мотузок на шиї та простягнув монету. – Ось це?
    Підкидень натиснув кнопку, на коробочці заблимав червоний вогник.
    – Двадцять хвилин. Ну?
    Примара-Ірина, простягла руку й Максим відчув легке торкання. Він відпустив монету і та не впала, залишившись в примарній руці й одразу почала танути, наче лід в теплій руці.
    – Няууу!!! – завив кіт.
    – Біжіть! Я стримаю себе, але не знаю скільки зможу… Біжіть, якщо ракета справді прилетить, то я не дожену вас. Це все, що я можу!
    – Няу, – підтвердив кіт, вирвався з рук Біди, і велетенським стрибком зник у темряві.
    – Бігом! Бігом! – заволав Максим, – Скоріше, пішов, пішов! І москаля того рязанського не забудьте!
    Вже при виході з крипти Максим обернувся. В чорному отворі входу стояла Біла королева і дивилася їм услід. Потім її обличчя перетворилось на обличчя Ірини і вона скинула руку в прощальному жесті. Максим стиснув зуби. Його сестри не було серед живих.
    Вони встигли відійти далеченько, коли прилетіла ракета. Вибух було видно за кількадесят кілометрів.
     
    – І що буде далі? – Лихо сидів перед бліндажем і чистив автомат. Сонце ледь виглянуло з-за небокраю, посилаючи червоні промені холодній землі. На небі не виднілось ані хмаринки, ані безпілотника: день обіцяв бути пригожим. Десь в далині гелготіли гуси. – А нічого, – буркнув Кріт. – Підписувався під рапортом? Ми, виявляється, знешкодили таємну лабораторію по випробовуванню психотропної зброї. Бла-бла-бла, нагороджені, пообіцяли відпустки. А все інше – забудь, то галюцинації.
    – Думаєш?
    – Та нічого я не думаю! – Кріт хряпнув кулаком по землі. – Підкидня з полоненим  забрали одразу, нас змусили підписати купу папірців та пообіцяли брязкальця й відпустку. А може, й дембель. Командир – надувся і мовчить, тільки надзвонює по якомусь номеру і довго чекає. Трубку, мабуть, не беруть. Так що, вважай, нам усе привиділось. Чи ти хочеш комусь розповідати про примар? Забудь.
    – Ага забудь, – не погодився Лихо. – А якщо…
    – Няу! – раптом пролунало поруч. З бліндажу виліз кіт.
    – Трясця твоїй матері, Сепаре. – Лихо поправив каску, що сповзла на очі.
    Тварина поважно пройшла поруч і попрямувала в поле, в сторону лісосмуги.
    – До дівок? Ну, щасти!.
    Кіт зупинився і зиркнув на Лихо. Тому здалося, ніби зелені котячі очі заполонили все поле зору, обриси кота почали розмиватись, утворюючи безформну сіру пляму.
    –Няу!
    Лихо кліпнув. Перед ним був звичайний кіт, який ще раз нявкнув і припустив по полю. Лихо хитнув головою, ніби позбавляючись мороку, глянув в бік товариша та похапцем перехрестився.
     

  Время приёма: 15:00 15.04.2016