22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Якубчак Володимир Количество символов: 26142
Конкурс №39 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ab019 Формалін


    ... І тоді на небі розцвіли тисячі сонць. Вони злились в непорушне полотно, яке застигло у височині, програвши нічну темряву. Може велетень, гігантська незбагненна істота або, навіть, бог вкрив ним небеса, ніби, прозорим скляним куполом? Дівчина не тішила себе марними надіями. Купола не існувало, натомість стіна вогню існувала. Все просто, скоро полум'я вкриє землю, наче хвиля берег під час приливу. Їй не врятуватися.
    Дівчина сіла на асфальт схрестивши ноги. Глибоко вдихнула. Видихнула. У внутрішній кишені джинсової куртки відчувалася звична важкість – складний ніж темно-червоного кольору. Її улюблений, подарований батьком-п'яницею на десятий день народження. Дивний подарунок, однак, вона його цінувала, як ніщо інше. «Якщо прийде час, – казав батько, – і він знадобиться тобі у якості зброї, пам'ятай: руків'я немає. Ніж – одне суцільне лезо»
    Правою рукою дівчина полізла до кишені. Холодний метал доторкнувся шкіри і їй, як завжди, здалося, що вона вхопила батькову задубілу руку. Лезо вискочило із характерним звуком у якому їй чувся батьків передсмертний хрип. Вона схилила голову набік, зібрала русяві локони докупи і відчикрижила впевненим рухом. Після чого пустила за вітром – у світлі полум'я, що з безмовним ревом підступало все ближче, волосся розлетілося бризками розплавленого золота.
    А потім вона встала, провела пальцями по обличчю, витерла непрошену сльозу і сказала:
    – Я тебе ненавиджу.
    Формалін прокинувся.
    – Я знаю, – відповів він.
    Підсвідомість з ним гралася. Він був в'яленим котом із силіконовими кігтями та зубами. Підсвідомість – дворічною дитиною із гіпертрофованою цікавістю. Сон – кімнаткою метр на метр без вікон і дверей.
    У божевільних фортелях, що вона викидала, правда поєдналася з муками совісті. Це Формалін спостерігав кінець світу. Це у його кишені завжди лежав ніж. Це він таким чином “постригся”, правда задовго до катастрофи. Ще у ті часи, коли він вважав себе бунтарем і намагався боротися проти системи. Тоді, на акції протесту проти оков патріотизму та націоналізму, коли ситуація вийшла з-під контролю і батько захистив його від поліцейської кулі.
    Той не розділяв його поглядів, називав мрійником, ідейним телепнем з рожевими скельцями замість очей. І хто у підсумку зробив більше? Формалін, дії якого не принесли суспільству помітної користі, чи батько, який ціною життя врятував власну дитину? Хлопець зрізав патли прямо над батьковим тілом. З того часу справедливість перестала для нього хоч щось означати.
    Однак, дівчина зі сну була реальною, як і її останні слова - він прочитав їх у щоденнику, який випав із сумочки, після того як складний ніж простромив дівчині груди. Останній запис, датований тим днем.
    Ні, Формалін не хотів її вбивати. Все, що він хотів – це зупинити кінець світу. Зупинити ураган вогню. І тоді, наче, відповідь на його благальний погляд, спрямований у висоту, у голові пролунало питання: «Проміняєш її життя на увесь світ?» «Так» – відповів внутрішній голос, і вже через мить Формалін закричав:
    – Ні! Ні!
    Однак запізно. Угода закріпилася і йому виставили рахунок – життя дівчини, якій всього-на-всього не поталанило опинитися поряд із ним. Яка сила так безпринципно звернулася до глибинних інстинктів, що наказували жити будь-що? Як посміла розкласти ніж і, прорізавши ним куртку, запустити в намічену нею самою жертву? Та хіба тепер це важливо? Хлопець не став ні підбирати ножа, який застряг у грудях дівчини, ні зашивати дірку у своїй куртці. Одне без іншого не мало сенсу.
    Зупинив він кінець світу?
    Кімнатка, заповнена темрявою, шепотіла: «Не вставай з ліжка. Ще не розвиднілося. До ранку повно часу» Формалін їй не вірив; ранки більше не наступали. Спав він у одязі, тому відкинув покривало, взув черевики і поспіхом, аби не передумати, вийшов на вулицю. І як завжди друзки розбитої надії боляче впилися у серце. Нічого не змінилося.
    Перед ним вічні сутінки. Час, що зав'яз у патоці. Об'ємна картина, написана двома фарбами – темрява, поцяткована золотисто-жовтим.
    Кожен листочок, травинку чи квітку вкривав тонкий, непорушний шар полум'я. Воно не коливалося, не обпікало. Все це скидалося на ілюзію. Можливо, відголоски того пекла, що мало вирувати на їх місці? Або ж нагадування, що єдине врятоване місто – це обласний центр із купкою прилеглих селищ і містечок?
    Ха! Нагадування? Кому? Формалін про це і так забути не зможе. Він убив ту дівчину задля порятунку планети, та невже її життя вистачило лиш на те, аби врятувати якісь нещасні сто квадратних кілометри? Сто з п’ятисот мільйонів. Можна списати на похибку. Така ціна людського життя? Апокаліпсис із похибкою, що не перевищує допустимих норм: плакати чи сміятись? І те, і те? Ні те, ні те?
    Формалін присів на нижню сходинку.
    – Малюєш?
    Поряд присів Шукач. Так він назвався після того як Формалін врятував йому життя. Здавалося, з їхньої зустрічі пройшло років десять. Насправді ж не більше доби. Може людина стати найкращим другом за такий короткий термін? Звичайно, що ні. Але чомусь стала.
    – Пізніше. Люди ще не вийшли, – відповів Формалін.
    Без малювання він не уявляв свого життя. Раніше він малював усе підряд, та після катастрофи – лиш людей, обов’язково заміняючи похмурі однотонні декорації іншими. Саме тому й бродив із села в село, пройшов вздовж і впоперек усі міські вулиці – сподівався хоч на малюнках повернути все до норми.
    Шукач посміхнувся. Посмішкою маститих аферистів, які виманюють у довірливих і не дуже людей останні гроші. Але, у випадку Шукача – щирою. Справжньою.
    – Тепер вони майже не виходять. Електрики нема, час доби не змінюється. Та й навіщо? Не просто так забили всі вікна. Казали на те, як горить вогонь, можна дивитися вічно. Скільки пройшло часу? Місяць? Два? Колись у будинках ховалися від темряви, тепер – від світла. Ми – вимушені варвари.
    Шукач трохи помовчав. Насунув капюшон і знову заговорив:
    – Але скоро все зміниться. Люди спробують все спочатку. Завжди починають. На всій планеті, об’єднані спільним горем. Це шанс створити щось краще.
     Формалін не знайшов слів. Чи мав він право розбити оптимізм друга правдою? Голими фактами, що були фактами лиш для нього?
    Більше ніхто не вижив, подумав він. Ні, не подумав. Мовчки закричав. Ніхто! У той момент, як полум’я апокаліпсису наштовхнулося на дивом створений бар’єр хлопцеві, наче з мільйона камер, рівномірно розкиданих по всіх меридіанах і паралелях, на мить відкрилася правда – пустеля попелу. Гладенька, глибока, наче море. Жодного сліду від дерев, гір, чи будівель. Полюси розтанули, океани випарувалися і гігантські хмари пари попросту зникли. Ірраціональний армагеддон. Грандіозна мізансцена.
    – Малюй їх, – промовив Шукач.
    З будинку напроти вийшло четверо. Ніби відміряними лінійкою маленькими кроками – як люди, що вперше покинули ковчег після потопу. Судячи по-всьому сім’я: батько, мати, хлопчик років восьми і дівчинка на вигляд трохи старша. Гарно одягнені, вони закрокували геть. Дорослі – втупившись у дорогу, діти час від часу позираючи на палаючу траву обабіч чи мерехтливі факели дерев.
    – Куди це вони? – запитав Шукач.
    – Напевно, до церкви. Поки не здохли усі пальчикові батарейки є можливість слідкувати за часом. І ось на що цю можливість пустили, щоб вирахувати чергову неділю.
    У це маленьке поселення Формалін прийшов вчора. Воно нічим не відрізнялося від усіх місцин у яких він побував до того – аутодафе здорового глузду.
    – Сходимо?
    – Жартуєш? Не хочу називати картину нецензурним словом. Краще дочекаюсь повернення. Може, якісь дітлахи вийдуть погратися.
    – Не будь з ними надто строгим. Люди налякані. Небезпричинно. Тому і хапаються за соломинку.
    – Знаєш, - сказав Формалін, – люди завжди хапались за соломинку. Будь то релігія, наука, сім’я чи любов. Все наше життя – це переліт із соломинки на соломинку над болотом. Та ось проблема: соломинка релігії – невидима. Більше того - її не існує. Спробуєш вхопитися – впадеш. Загрузнеш у болоті і навіть якщо виберешся, то воно не скоро висохне.
     Шукач зітхнув.
    – Маєш рацію. Це марна трата часу. Але їм потрібно допомогти. Підштовхнути у правильному напрямку.
    – В якому напрямку? Це кінець. Всі шляхи ведуть у глухий кут.
    – Що варварам глухі кути? Рознесуть на друзки.
    Сперечатись Формалін не став, хоча й з легкістю міг виграти, використавши як аргумент лиш йому відому правду. Натомість він повернувся до будинку, схопив лямку рюкзака і закинув на плече.
    – Ти куди? – запитав Шукач.
    – Малювати.
    – Стій.
    – Чого тобі?
    – Ти аж так їх ненавидиш?
    – А ти аж так їх любиш?
    На мить запала тиша. Тиша того ґатунку в якій ти вирішуєш, блискавично, на підсвідомому рівні – відпустити слова, про які згодом пожалкуєш, чи ні.
    – Що ти робиш у цій дірі? Хіба там, звідки ти родом, у тебе нікого не залишилося?
    Формалін не піддався. Слова-отрута залишились у клітці і ключ від неї згинув з єдиним підходящим моментом.
     – Шукаю вбивцю дружини, – відповів Шукач.
    Серце замість крові, виштовхнуло рідкий азот. Пальці судомно стиснулися , а очі, здавалося, хтось різко вирвав і вкинув у банку з рідиною. На диво солоною і гарячою.
    Вона? Могла це бути вона? Дівчина, що разом із ним вдивлялася в океан вогню, наче у безодню? Дівчина з вогнем у волоссі? Дівчина, яку він убив?
    Це була вона. Точно вона. Над ним посміялись доля, чи що там іще? Посміялась, а йому і сліз мало. Виплач він душу – мало. Виплач життя – мало. Несправедливо. Що тепер? Зізнатись? Сказати: “Ти шукаєш мене. Я – вбивця. Вбивця – я!”
    Ні. Не зможу, подумав Формалін. Не зможу вимовити. Губи не розтисняться. Та хіба не сльози застигли на моїх очах? Шукач вже сам здогадався. Як тут не здогадатися? Здогадався.
    Та обличчя друга нічого не виражало – остогидлі сутінки з вкрапленнями надприродного вогню звично перетворювали його в маску із тіней. Очі – плесо кольору ясного неба. Вічна посмішка, яку хтось інший міг назвати зарозумілою, торкалася губ.
    Можливо… Вся надія світу в одному “можливо”.
    – Ти бачив вбивцю? – запитав Формалін.
    Сказані слова злились для нього в нерозбірливий чи то стогін, чи то схлип, однак відповідь він почув чітко.
    – Бачив. І пам’ятатиму його лице до кінця життя. Ніколи не забуду.
    На таку відповідь Формалін і сподіватись не смів. Не вона. Не вона, не вона, не вона. Не вона! Навіть видовище небесного пекла не налякало його так сильно. Посеред мовчазної агонії залишків світу Формалін, як банально це б не звучало, наче заново народився.
    – Йдемо! – крикнув Шукач.
    Вони рушили вслід за сім’єю. Та не дорогою, що петляла незгірш незрячого п’яниці, а навпростець, через схил невисокого пагорба, переконавшись, для початку, що їх ніхто не бачить. Формалін крокував палаючою травою і навіть йому, далекому від усілякого роду забобонів та упереджень, стало трохи не по-собі. Ноги огортав примарний жар і це нагадало йому один із способів, яким деякі пакистанські племена встановлювали провину. Пройдеш розпеченим вугіллям без ушкоджень – невинний. А ще запах. Запах горілої шкіри і волосся. Відголос, нюхова галюцинація. Що тоді казати про решту, для яких на світ, наче театральна завіса, опустилося біблійне пекло?
    Церква знаходилась на окраїні селища, поряд із ставком, оточеним, немов рамкою, вогняними вербами. Дорогу до неї охороняв холодний пронизливий вітер, який пробирав до кісток, тим самим кидаючи вірянам неабиякий виклик. Однак, не дивлячись ні на вік, ні на стан здоров’я, сюди посходились ледь чи не усі жителі. Сторонній спостерігач, не обтяжений знаннями про бога чи релігію, подумав би, що тут, у світлі катастрофи таких масштабів, якийсь центр допомоги, останній оплот людської цивілізації. Пристанище розуму і надії.
    Паперть заповнювали мовчазні фігури. Стояли щільно, на перший погляд, згуртовано – незамінні частини єдиного цілого. Як у вулику чи мурашнику.
    – Брехня, – сказав Формалін. – Між кожним із них – кілометри.
    – Ти про що?
    – Світ зсох до області. Континенти – міста і села, країни – окремі сім’ї. А в кожній людині тепер ціле місто. Нічого не змінилося. Пропорції збережені. Раніше я вважав, що світ, де житимуть люди з одним кольором шкіри, які говоритимуть однією мовою, сповідуватимуть одну релігію та слідуватимуть одним традиціями, де зітруться абсурдні, ніби намальовані нерозумним дитям в пісочниці границі – стане світом без воєн. Світом без глобальних конфліктів, світом взаєморозуміння та добра.
    – І що змінилося?
    – Цей світ настав.
    Почалася служба. Формалін всівся посеред дороги на відносно рівну ділянку асфальту. Дістав приладдя для малювання. Перша картина після зустрічі із Шукачем і Формалін відмовився від брехні не лише в реальності, але й на папері. Більше він не збирався розмальовувати дійсність фарбами “до”. Минуле не повернеться. Але й те, що він бачив – церковна площа, заповнена людьми-містами, була зовсім не тим, чим здавалася.
    У нього перед очима потроху вимальовувалася реальна картинка. Купка гачків і закарлючок перетворилося у натовп. Церква зникла. Ландшафт вирівнявся, ледь помітна лінія розділила його і небо. І там, над горизонтом, наче розпечене тавро, розцвіло сонце. Яскравою плямою серед розсипу сірих пластівців.
    Здавалося, картина повністю відображала його задум. Однак, для розуміння її іншими дечого не вистачало. Питання. Питання, яке він ніяк не міг на ній зобразити і в якому містилась уся суть. «Сонце сходить чи заходить?»
    Формалін зібрав речі у рюкзак і тут за спиною, одночасно із церковним дзвоном, пролунав голос:
    – Наздогнала.
    Вони з Шукачем повернулися.
    – Жаль, – відповів той.
    Формалін здивувався недоброзичливим ноткам, що прозвучали в голосі друга. Та здивування тривало недовго. Його змахнув, наче порошинку з підвіконня, панічний жах.
    Перед ним зітканий із плоті уламок сну, стояла рудоволоса дівчина.
    – Знайшов вбивцю? – запитала вона.
    – Ні, – відповів Шукач.
    «Ти знаєш, що він вбивця?» Палець дівчини, наче дуло пістолета, вказував на нього. «Знаю» – почув Формалін.
    На плече лягла рука. Марево розійшлося і тепер він зміг розгледіти масивну фігуру, що пильно, вчепившись очима-гачками, дивилася на них. Не дівчина із сну, однак певну схожість з нею хлопець відмітив. Скоріш за все мати. Такі ж риси обличчя, м’які і водночас жорстко окреслені. Руді хвилі волосся. Очі світилися внутрішнім світлом та, на відміну від доччиних, з іскоркою якогось чи то озлоблення, чи то ненависті.
    Здавалося, жах мав відступити, та змінилася лиш його причина. Яке полегшення він відчув, коли дізнався, що не вбивав Шукачеву дружину. І тепер на нього впала вина такої ж ваги. Вона засипала душу піском, перетворила на мертву пустелю. Формалін таки її вбив. Вбив дружину кращого друга.
    – Представиш мені… свого друга? – запитала жінка.
    Дивна пауза, відмітив про себе Формалін. Він придушив, як міг, усі емоції і вже збирався заговорити, однак, глянувши на жінку, зімкнув рот. Слова опали, ніби закручене у вихорі листя, після того як вітер втратив усю силу.
    Вона знає. Знає, що це я. Хлопець прочитав це у її погляді, що впивався в нього гострими зубами. Однак, страху не додалося. Формалін вперся лобом в границю і скільки ще б потрясінь не звалилося на його голову – границя більше не пересунеться, не прогнеться і не зламається.
    – Він зве себе Формаліном, – відказав Шукач.
    Однак жінку його ім’я не цікавило. Вона свердлила його очима-шпичаками і вони жалили, наче розлючені оси. Здавалося, все тіло вкрилося маленькими кривавими ранками.
    Чому вона не розповіла Шукачеві? Чому мовчить? Чи, може, він знає? Неможливо, подумав Формалін. Таку роль не зіграєш. Навіть знай Шукач, що вини Формаліна тут нема, що вона лежить на невидимій силі, яка спалила світ… Ну хіба здатний хтось на таке прощення?
     В’язку напругу, що гуділа електричними дротами, розбило нявчання. Тихе, боязке, як невпевнене прохання. Формалін обернувся і побачив маленьке руде кошеня, що сиділо на одній із верхніх гілок крислатого дерева. Дерево росло біля церкви, в густих заростах, які не встигли почистити, коли разом із армагеддоном все живе припинило свій ріст, немов закарбоване у камені.
    Шукач запитально вказав на кошеня.
    Вони стояли на вимощеній плиткою доріжці, що вела в обхід церкви. Служба закінчилася, натовп помалу розтікався. На щастя, людей, від яких Формалін врятував Шукача, видно не було. Друг відкинув капюшон і вже збирався пройти крізь зарослі, що розкинулись перед ним потоком вогню, однак на його плече лягла рука і потягнула на себе.
    – Не смій торкатись полум’я, – прошипів довготелесий із коротким сивим волоссям чоловік. В його погляді не було ні злості, ні гніву, ні ненависті. Натомість було дещо інше, спокійне і, від того, лячне.
    – Я всього лиш заберу кота.
    – Сам злізе, – відрізав чоловік.
    – Не злізе, – заперечив Шукач.
    Він спробував звільнитися, однак рука тримала міцно.
    Що було б, подумав Формалін, якби знову виникла потреба дихати? Якби люди знову відчули голод, який не турбував їх цілих два місяці? Як скоро вони стали б їсти ті ж рослини і плоди, вкриті плівкою вогню, яких зараз так сахаються? Як скоро похитнулась би їх віра?
    Шукач заглянув чоловікові у вічі. Їх погляди зустрілися, однак поступатись не збирався ніхто.
    – Іванку! – пролунав надривний крик.
    До дерева, крізь чагарник, пробирався хлопчик. Той, якого вони із Шукачем бачили, сидячи на порозі давно покинутого будинку, в якому напередодні зупинилися. Хлопчик, зібравши на одязі купу медалей-реп’яхів, спритно вхопився за гілку, що звисала над самою землею, і став лізти вгору. Сестра хотіла було побігти за ним, однак мама її відтягнула, ніби кліщами схопивши тоненьку руку.
    Нарешті малий дістався гілки, де сиділо кошеня. Він став обережно просуватися вперед, на обличчі сяяла посмішка, однак десь на середині втратив рівновагу і почав падати. На щастя, його нога застрягла між двома гілками. Хлопчик висів вниз головою і згодом весь церковний двір заповнив плач.
    – Ну, на що чекаєте? – запитав Шукач.
    Ніхто не відповів, натомість, ніби йому у підтримку, нявкнуло кошеня.
    Ось так, думав Формалін. Люди-міста з гіпертрофованими душами, для яких катастрофа послужила збільшувальними скельцями. «І ти все ще вважаєш їх хорошими?» – подумки звернувся він до друга.
    Хлопчик плакав, допомагати йому ніхто не збирався.
    В дверях церкви показалися двоє чоловіків. На те, щоб їх упізнати, знадобилося менше секунди – саме від них Формалін допоміг відбитися Шукачеві.
    – Пам'ятаєш нашу зустріч? – запитав Шукач.
    – Хех. Пройшло годин чотирнадцять, звісно пам'ятаю, – відповів Формалін звичним тоном, хоча це багато йому коштувало. Неминучість того, що друг його зненавидить, дізнавшись правду, загрожувала захлиснути з головою. Він відчув себе піщинкою, яку підхопив смерч – безсилою і незначною.
    Їх зустріч… Формалін лиш прийшов у поселення. Йти травою на підході до нього не наважувався, пам'ятаючи долю тих, хто одразу після катастрофи спробував вирватися із вцілілого шматка землі, що ніби витерта гумкою пляма виділялася на замальованому сажею листку. Така рівна, непорушна межа. Його завжди цікавило, чому вітер не намітає попіл за цю межу? Чому попіл не літає у повітрі наче сніг? Не він один так думав. Тому люди і не дозволили нікому перетнути межу, вбачавши в цьому щось богохульне. І порушники дорого платили за непокору.
    Чоловіки стояли посеред дороги при виїзді із села. Його вони помітили і вже тоді їхні погляди хлопцю не сподобались. Він пройшов повз і через декілька метрів зупинився обернувшись. Тоді-то він і побачив Шукача. А той побачив його і раптом зірвався на біг, зрізавши шлях через галявинку, вкриту пушком трави. Що це з ним, подумав Формалін, в той час як чоловіки кинулись йому напереріз.
    На землю Шукача повалили швидко. На нього градом посипались удари, спочатку він відбивався та з кожною секундою його рухи ставали дедалі незграбнішими і не знаходили цілі. Формалін, з голови якого начисто вимело усі думки, кинувся на допомогу, не дивлячись на обіцянку начхати на справедливість. До того моменту йому вдавалося її тримати. Що його змусило? Він і досі цього не знав.
    Бійка, калейдоскоп рук і ніг тривала недовго. Доволі сильний, жилавий Формалін не те щоб з легкістю, однак все-таки зміг впоратись з двома чоловіками. Шукач не вставав, до слуху Формаліна доносилося лиш якесь бурчання чи то хрип. Раптом він зірвався і через мить хлопець відчув, як на руці розцвів біль.
    Чим це він мене, подумав Формалін? Цілившись в них, зачепив мою руку? З глибокої рани заюшила кров, хлопець впав на коліна. Якось відсторонено відмітив, що чоловіки почвалали геть. А потім над ним схилився Шукач. Він допоміг зупинити кров, перев’язав рану, після чого вони разом знайшли покинутий будинок, в якому і зупинилися.
    – Намалюй мені картину, – сказав Шукач, вирвавши Формаліна із спогадів.
    Довгов’язий все ще тримав його за плече, ті двоє невпинно наближались.
    Формалін став малювати. Він зняв рюкзак і жбурнув за спину – приладдя йому більше не потрібне. Принаймні те, що в рюкзаку. Шукач, поранивши його в праву руку, пошкодив сухожилля і малювати він більше не зможе ніколи.
    Хлопець уявив білий аркуш паперу. Помаранчеві цятки і мазки – дерева і трава. Кам’яний кістяк церкви, полотно доріжки. І п’ять невиразних фігур, світло-сірих на сірому фоні.
    Формалін намалював удар – червону плямку на одній із фігур. Потім ще один. І ще. Червоні плямки все розросталися і згодом на картині застигли дві сірих і три червоних постаті.
    – Гарний малюнок, – сказав, відсапуючись, Шукач.
    – Дякую, – відказав Формалін. Кулаки дико боліли, розбита губа пекла від крапель поту, що стікали з чола.
    Вони рушили крізь зарослі і ніхто більше не намагався їх зупинити. Шукач допоміг спуститися хлопчику, Формалін зняв кошеня. Хлопчик одразу кинувся до мами і люди перед ним розступилися, чи то в страху, чи то відчуваючи провину. Щодо останнього Формалін сумнівався. Та й сцена того, як хлопчик обіймає маму, Формаліна не зворушила. Вона ж попросту стояла і дивилася, слухала плач сина, нічого не роблячи, в полоні безглуздих упереджень.
    – Може щось і вийде, – пробурмотіла Шукачева теща, підійшовши до них. – Може…
    Почало світліти і Формалін розгублено озирався. Це вже було. Він глянув вгору – небо застилала пелена вогню. Все як тоді. Невже їх двомісячне ерзац-життя було лиш паузою в наступі полум’я?
    Теща раптом кинулась до Шукача і, запустивши руку в кишеню його куртки, щось дістала. Різко обернулася, наче танк посунула на Формаліна. Він не встиг зреагувати. Жінка схопила його за руку, зайшла за спину. Хлопець відчув на шиї щось холодне. Скосив очі.
    То був ніж. Його ніж, який, виявляється, весь цей час був у Шукача. Так ось чим він мене тоді поранив, подумав Формалін.
    Пручатися не хотілося. Момент настав. Зараз вона все розповість і очі друга, який дивився на нього із сумішшю вини та занепокоєння, заповнить ненависть та відраза.
    – Безвольна ганчірка! – виплюнула слова жінка. – Навіть не можеш помститися за смерть Юлі? Знаєш, в той вечір я за нею прослідкувала. Знала, що ви мали зустрітися. Знала також, що вона збиралася тобі сказати. Хочеш почути? Я тебе ненавиджу! Ось що! Ну і правильно, скільки можна було терпіти? Вічна волонтерська робота: то дитбудинки, то якісь там акції за чистоту міста, то притулки для домашніх тварин. Весь час – на них. А моя дочка хіба гірша за бродячого пса?
    Якби людям все ще треба було дихати, вона перевела б подих. Формалін, шию якого холодило лезо, чекав її наступних слів, наче ляпасу. Краще б вже лезо впилося в плоть, думав він. Та прозвучали слова.
    – Ти назвав вбивцю - другом. Я його бачила. Юля чекала на тебе, та з’явився він. А потім небо спалахнуло і ось я вже дивлюсь на її розпростерте тіло і ніж у грудях. А він поросту розвернувся. Розвернувся – і пішов!
    В її словах було стільки ненависті, що Формалін дивувався, як вона не придушила його в ту ж мить, як тільки побачила. Чи, може, горе притупилося? Або, що імовірніше, вона зійшла з розуму?
    А Шукач все мовчав.
    – Та це не кінець, ні. До мене заговорив сам Бог! І він сказав, що коли ти помстишся – все повернеться до норми. Так, Бог повідав мені правду. Весь світ поділений на такі шматки і в кожному має бути зроблений вибір. Візьми ніж. Візьми і покінчи з цим. Хоч раз зроби все правильно.
    Ось і все. Формалін заплющив очі. Він вибрав таке прізвисько, бо думав, що вберіг світ. Точніше, як виявилось, вже мертвий шматочок. Не врятував, а наче кинув у формалін, запобігаючи розкладу. Та і тут він помилився. То справа рук якоїсь вищої сили. Не Бога, ні. Він у це не вірив. Міг хлопець пояснити це Шукачу? Сказати, що в смерті його коханої винен той же голос? Але ж це не правда. Голос лиш запропонував вирішення. А Формалін погодився. Я таки вхопився за лезо, подумав він. Руків’я немає, як батько і казав.
    – Я знаю, – сказав Шукач. – Знаю що це він. Знав із самого початку.
    Формалін розплющив очі. Що він там думав про границю потрясінь? Від цих слів вона прогнулася, а потім приглушено тріснула.
    Руки жінки розтиснулися, ніж випав, вона подалася назад і вибухнула диким реготом.
    Підійшов Шукач.
    – Це правда, – сказав хлопець, опустивши очі. – Я вбив твою дружину. Про голос теж правда. Вб’єш мене – врятуєш світ.
    – І це правильно?
    – Правильно. Тут нема чого думати. Одне життя мізерна ціна, коли йдеться про долю світу. Я вже давно розбив рожеві окуляри.
    – А я не згодний, – відказав Шукач.
    Він нагнувся, підібрав ніж.
    – Коли я тебе побачив – мене осліпила ненависть. Такого я раніше не відчував. І я побіг, аж так хотілося до тебе дістатись. Та ти мені допоміг. Я тебе поранив, можливо, просто з переляку, і ненависть щезла. Може, якби я знайшов вбивцю, вона б повернулася. Та я не знайшов. Думаю, ти правий. Людство ніколи не порозуміється. Я забрав у тебе малювання, але ти й не подумав мене ненавидіти, а тому, як на мене, начхати на людство.
    Полум’я вже майже опустилося на землю.
    Формалін не знаходив слів. Він дивився на Шукача, а на фоні звучав божевільний регіт.
    Друг крутив ніж в руках, вузьке лезо переливалося у багряному світлі. Раптом він зупинився, всміхнувся тією своєю посмішкою, і шпурнув його за спину.
    Вся вина ув’язнена в лезі безслідно розчинилася, і коли тягар з плечей нарешті спав, прийшли правильні слова:
    – Вона тебе любила.
    – Знаю, – відповів Шукач.
    Як гігантська хвиля цунамі на них летів вогонь.
    І тут Формалін вперше за два місяці судомно, ніби виринувши з води, вдихнув. Забурчав живіт – дав про себе чути голод.
    Розцвів яскравий спалах. Наче вибухнуло сонце, майнуло в голові. А потім...

  Время приёма: 08:34 15.04.2016