22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: Соколенко і Ярмуш Количество символов: 18200
Конкурс №39 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ab032 Адреналін


    

    – Зв’язок?
    – Нестабільний.
    – Системи життєзабезпечення?
    – Працюють. Потужність наближена до критичної мінімальної.
    – Біоритми тих, хто в анабіозних камерах?
    – В межах норми… Штучна гравітація працює. Система анабіозного сну – теж. Схоже, з ладу вийшла лише частина електроніки, окремі модулі…
    Надія Ільченко тривожно прислухалася до цього діалогу, водночас спостерігаючи за шефом.
    Адам Левінський метався, мов лев у клітці, з кутка в куток кабінету. І щось бубнів собі під ніс. До Надії долітали окремі фрази.
    «Пся крев, а все так добре починалося!.. Клятий метеорит, звідки він узявся!»
    Дійсно – поряд були слава, успіх, мільйонні прибутки. Для всієї компанії. Перша екскурсія цивільних осіб до першої марсіянської колонії. «Екстрим буде гарантовано!».
    Еге ж, екстрим. Куди вже далі.
    Мандрівку вважали безпечною на дев’яносто дев’ять відсотків. Аж ось – екіпаж загинув, і цього вже досить, щоби полетіли чиїсь голови. Не виключено, що й Адамова також. Є чого нервуватися. Втім, Надію проблеми шефа зараз хвилювали найменше.
    Отож, метеорит. Система захисту не виконала свою функцію – чи то перешкодила посилена сонячна активність, чи халатність екіпажу, чи ще якась чортівня. Зараз усіх хвилювала доля пасажирів: у подібній ситуації відсік із ними мав би від’єднатися і рухатися до Землі, назустріч рятувальній команді.
    – Що там, Джоне?
    – Нові проблеми, шефе.
    – Матка боска, що ще?!
    Джон Седрік, начальник служби безпеки польоту, вказав на монітор.
    – Електроніка у пасажирському відсіку діє з перебоями, я вже казав. Система евакуації не спрацювала. Вони зависли на місці.
    – Команда порятунку?
    – Вже вирушила. Але вони не встигнуть, якщо відсік не рухатиметься назустріч. Надто малі резерви життєзабезпечення. Пані Надіє, я співчуваю…
    – Джоне, не відволікайтесь. Це крах?
    – Був шанс. Один пасажир не в анабіозній камері. Так дозволяється, він сам захотів. Спостерігати за космосом. Це не заборонено правилами. Ось дані. Артем Жила. Сорок років. Я сподівався на «Адреналін». Ну, пам’ятаєте, запасну систему активації аварійної евакуації. З неї ще всі кепкували, ніхто не сприймав серйозно. Реагує на стрес у пасажирів. Ну… на хімічні фактори, не настільки залежна від електроніки. Ніби, повинна працювати. Але чогось…
    – Вона не спрацює, – Надія стояла за спиною директора проекту й дивилася на монітор. Відчай у її голосі змусив Левінського озирнутись – обличчя жінки було бліде, мов крейда. – Не спрацює…
     
    ***
     
    – Артем Жила – мій колишній чоловік. Він екстремал… Був екстремалом. Не уявляв собі життя без адреналіну. Стрибки з парашутом, дельтаплани, тарзанки, гори. Через те ми майже не бачилися. А далі війна… Він повернувся, живий, хоч і з численними пораненнями. Тільки… Війна вбила здатність дивуватися й радіти новому. Лікарі сказали – повністю заблоковано виділення адреналіну, ще якихось гормонів…
    – Кортикостероїдів.
    – Що? А, можливо. Спільне життя взагалі стало нестерпним. Артем повністю замкнувся в собі, я не змогла пробитися через той бар’єр, хоч і намагалася. Уявляєте? А ще ж колись психологією захоплювалась! Не витримала, пішла від нього… Він і в космос полетів, щоб… Я сама йому про проект розповіла. Не допомогло.
    – Ви спілкувалися?
    – Ми залишилися друзями. Максим не був проти.
    – Максим?
    – Мій другий чоловік. Максим Ільченко. Ще один пасажир нещасного «Марсіанина»…
     
    ***
     
    Надія уважно вивчала програму «Адреналін». Десь же мусить бути ключ до порятунку! Але де? Резервна аварійна система справді була створена радше як забавка. При такій теоретичній надійності та потужності електроніки вона видавалася зайвою. І все ж інженери та психологи проекту переконали у доцільності застосування. Хоча б у пасажирському відсіку. Система реєструвала критичне підвищення рівня адреналіну в крові людини через уживлений мікрочіп. Таке, що може викликатися лише смертельною загрозою для життя. Або самою смертю.
    Якби ж на місці Артема був хтось інший! На жаль, вивести хоча б одного пасажира із анабіозного сну без шкоди для його життя можна було лише з рубки пілотів. Але, схоже, дістатися неї нині неможливо.
    Час плинув повільно, очікування новин – бодай якихось – переросло для всієї Агенції в перманентно тривожний стан.
     Мало того, що серце розривалося від хвилювань за Максима, – несподівано для Надії на перший план вийшли думки про Артема. Згадалися розгубленість першого чоловіка, а потім депресія, коли він зрозумів, що саме втратив. Таки дійсно втрачене чимало значило в його житті. Старі проблеми їхніх особистих стосунків давно лишились в минулому. Тоді Надія марно пробувала допомогти, здалася, відступила. Що ж, варто спробувати ще раз. Вже не тільки задля нього – ще й заради себе та Максима.
    – О’кей! Маємо відеозв’язок, – у голосі Джона відчувалося збудження і якийсь мисливський азарт. – Не повноцінний, із перебоями, але вже хоч щось. Над усуненням дефектів працюємо, головне – «Марсіанин» знову з нами.
    Надія за мить була у просторій залі, де перед великим екраном юрмилися співробітники. Хтось із чоловіків поступився їй кріслом. На екрані крізь смуги перешкод проглядало неголене худе обличчя Артема. Востаннє вони бачились перед відльотом. Утім, не можна сказати, що він змарнів чи ще якось змінився за час мандрівки. От щетиною справді заріс, а вона підкреслювала худорбу. Тримається нормально, спокійно. Таким, проте, Надія звикла бачити його в останній рік спільного життя. Тільки поміж брів лягла борозна глибоких роздумів.
    Левінський теж був тут. На обличчі шефа читалися складні емоції: з одного боку задоволення й полегкість, із другого – розчарування і напруга. Ну, звісно: корабель на зв’язку, але як урятувати становище і що робити з оцим горе-екстремалом, який несподівано став і головною надією, й центральною проблемою?
    Перешкоди зникли. Зображення стало чіткішим. Артем, помітивши Надію, стримано усміхнувся їй і кивнув:
    – Привіт, Надю.
    – Вітаю, Артеме. Не думала, що спілкуватимемось у таких умовах.
    – Мені шкода.
    – Шкодуватимемо потім. Артеме, від тебе залежить життя інших. Ти це знаєш?
    – Так, мені повідомили. Але що я можу зробити? Ти ж сама в курсі…
    – Невже нічого?.. Жодної реакції?.. Навіть після зіткнення з метеоритом?
    Артем у відповідь промовчав, спокійно витримав благальний погляд, знизав плечима.
    Ніхто з присутніх не намагався порушити тишу.
    – Артеме. А якщо… Якщо спробувати больовий шок?
    – Забула, що до болю я теж звичний? Та й чим його викликати? Язика прикусити?
    – Задумайся: ти так і не побачиш Марс. І всі решта теж. Вигадай щось.
    – Що, Надю?
    Питання зависло в повітрі. А й справді, що він міг удіяти, коли «мовчав» організм? Коли він не сприймав ніяких подразників.
    Ніяких?!
    А що… коли їй самій стати подразником? Наївно, та все ж… Він її кохав. Колись, але це було, жодного сумніву. Звісно, не хотілося при сторонніх розігрувати мелодраматичні етюди, сценки із невдалого сімейного життя – з образами і звинуваченнями. Проте що таке чиїсь докірливі погляди супроти шістнадцяти життів? Надія подумки махнула рукою на всіх присутніх і ледве стрималася, щоб не зітхнути. Зараз треба вміло маскувати справжні емоції.
    – Не знаю, Артеме Жило. Не знаю… Це ж ти в нас – ас із бурхливих фантазій.
    – Був. Колись. На Землі, – в голосі Артема бринів сум.
    – Звісно. На Землі тобі рівних не було в пошуку пригод на одне місце.
    – Здається, це щастя не покинуло мене й поза рідною планетою.
    – І хто тобі винен? Не треба тільки війною прикриватися. Забув, що було раніше? А я пам’ятаю. Ой як пам’ятаю, Артеме, всі ті безликі дні й ночі, коли від хвилювань не знаходила собі місця. А ти, перебуваючи в котрійсь із своїх чергових екстрим-авантюр, навіть не вважав за потрібне мені телефонувати. Пригадуєш? Може, це і є розплата за твою байдужість?
    – Із пам’яттю в мене порядок. От емоції… – Артем тепер говорив монотонно. Наче робот, підтверджуючи свої слова. – Надю, це минуле, давай не будемо його ворушити. Хоча б зараз.
    – Я хочу виговоритись! Якраз тепер. Гадаю, востаннє! А ще хочу розповісти про свою самотність. І про те, як ледь не посивіла за одну ніч, коли ти потрапив у полон. Ти тоді зміг урятуватись, але за звичкою мені про це повідомити забув. І я щодня вивчала всі новини із зони бойових дій, набридала офіцерам із твоєї військової частини в надії підняти всіх на порятунок…
    – Що ж. Визнаю. Я був бовдуром. Пробач. Це важливо зараз?
    – Ти бовдуром і залишився! Бо це через тебе під загрозою життя і Максима, найдорожчої для мене людини!
    – Пані Надіє! – різко обірвав її Левінський. – Зупиніться! Це не є вдалий час для з’ясування сімейних чи якихось інших особистих проблем.
    Схоже, Левінський був неприємно вражений поведінкою свого прес-секретаря. Та й інші колеги, мабуть, також. Надія більше не маскувала почуттів: благально дивилася на Адама, вклавши у той погляд стільки страждання, скільки змогла. Навряд чи Левінський те помітив, позаяк на його обличчі не промайнуло й тіні взаєморозуміння. Втім, відсторонювати жінку від діалогу не став.
    – Все гаразд, пане Адаме. Я розумію, – втрутився Артем. – Доки ваші фахівці не можуть запропонувати нічого вартісного, я вислухаю свою колишню дружину. Схоже, їй і справді є що сказати. Еге ж, сонце?
    – Твоя правда, Артеме, то минуле. Що було, те спливло. Вибач… Я тільки… хотіла тебе розізлити. Хотіла спробувати… Безглуздо вийшло..
    Надія раптово відчула таку втому, ніби їй на плечі згромадили всю Землю. Кортіло плакати, та жінка стрималася. Позаду Левінський про щось перешіптувався з Джоном.
    – У тебе є якісь до мене питання… чи побажання? – Надя дивилася Артемові у вічі. Обличчя Жили замерехтіло крізь перші сльози.
    – Ні. Ти хочеш піти?
    – Я стомилася… Хочу трохи заспокоїтися, відпочити. Чи… мені залишитися?
    – Не переживай, сонце. Ми щось вигадаємо. Йди…
    Надя відсунула крісло і підвелася. Озирнулась на Жилу й завмерла. Погляд колишнього чоловіка був прикутий до її округлого живота. Раптом зрозуміла: коли бачилися востаннє, вагітність була малопомітною, а тепер виразно впадала в око. Надя з викликом кивнула:
    – У нас із Максимом буде маля.
    – Ти… мене обманювала? Що не можеш мати дітей?
    – А що ти хотів?! Я постійно була сама! В тебе лише екстрим на думці. А потім війна. Народити сироту? Виховувати самій?. Наше життя не було щасливим. Ми існували кожен для себе…
    – Ти… А з цим, значить, можна. Він же теж тебе кинув! Вагітну. Заради екстриму! Чим тоді кращий від мене?
    – Він не на прогулянку летить. Відрядження. Щоб забезпечити сім’ю. Я…
    – Для сім’ї, значить, старається. Герой… У якій там він капсулі?
    – Артеме, не смій!
    – Не сміти? Що, вже не впевнена в мені? І правильно, – Артем рвучко підхопився, й за мить камера демонструвала лише порожній житловий модуль.
    – Артеме! Господи, Темку!..
    Надія тремтіла, вдивляючись в екран. Сльози стікали по щоках, сочилися поміж пальців, притиснутих до обличчя, та жінка того не помічала.
    Левінський закінчив розмовляти з Джоном і тривожно спостерігав за ситуацією, що склалася. Коли Артем зник з екрана, підійшов до динаміка.
    – Пане Жило, ви ще тут? Прошу, візьміть себе в руки і поверніться до діалогу. Пане Жило?..
    Запало очікування. Нарешті Артем знову з’явився на екрані. Спокійний, насуплений. Потер лоба, ніби збираючись із думками, проговорив звичним монотонним голосом:
    – Я на місці. Все гаразд. Не переймайтеся. На жаль, це ще не ті емоції, на які розрахована ваша дурнувата програма. Нема адреналіну, нема. Що ж, я цілком і повністю до ваших послуг. Маєте, нарешті, якийсь план?
    – Ось що… Пане Артеме, є одна думка… Звісно, це не зовсім етично, але… На кону п’ятнадцять життів. Із вашим – шістнадцять. Один з пасажирів… ну, це, можливо, буде його остання мандрівка. Важка форма лейкозу, навіть зараз, під час сну, в його організмі працюють хіміоботи. Проте… лікарі гарантують не більше п’яти відсотків успіху. Це майже безнадійно. Гадаю, вручну можна вимкнути систему життєзабезпечення. Хоча б у одній капсулі… Номер сім, до речі, така іронія… Система повинна спрацювати на смерть. Пане Артеме? Ви чуєте?
    – Що ви йому пропонуєте, пане Адаме? Як можна? – в голосі Надії бриніла неприхована лють.
    – Заспокойтеся, пані Ільченко…
    – Надю, все нормально. Зараз як на війні – вирішується число жертв. Він просто продумує всі шанси. Чи не так, шановний? 
    – Звісно, але…
    – Я маю кращу ідею. В каюті за житловим відсіком є скафандри. Що, як спробувати дістатися до рубки пілотів? Зовні, через відкритий космос? Можливо, тоді вдасться запустити систему.
    Стало тихо. Всі міркували над Артемовими словами.
    Ця затія апріорі видавалась божевільною. Жила – простий цивільний, без жодних навичок перебування у порожнечі. Хоч би яким екстремалом він був на Землі, поза нею – все інакше. Втім, із чим дідько не жартує? Коли логічні шанси вичерпані, лишається єдине.
    Всім ненадовго прикинутись божевільними…
     
    ***
     
    За ілюмінатором – чорна порожнеча. Добре, що можна спостерігати за нею й за зірками, а то хоч вий від туги.
    Тривалий час вважали, що пілотована подорож на Марс неможлива. Та високий рівень радіації виявився не головною перешкодою. Її вдалося подолати. А от психологічний фактор… Грубо кажучи, корабель ризикував перетворитися на банку з павуками. Ще екіпаж, зайнятий роботою, мав шанс триматися в рамках дисципліни. Гірше – з пасажирами. Це й змусило розробити програму «сон» – значну частину часу мандрівники перебували в анабіозних камерах.
    Артем відмовився. Сваритися не було з ким. Та спати на шляху до незвіданого – якось неправильно. В цьому не було екстриму чи спроби повернути жагу й радість пригод, просто, суто людське – цікавість, інтерес до нового.
    Артем дістався до рубки зі скафандрами. Раніше, щоб вийти у відкритий космос, треба було витримати кількагодинну процедуру із одяганням спецодягу, медичних поясів, кількаразовою перевіркою герметичності костюму, системи забезпечення киснем і багато чого іншого. Сучасні скафандри були досконалішими, надійними і комп’ютеризованими, всю інформацію передавали в бортову систему.
    Про емоційний стан і «хімію» тіла також - через страхувальний фал.
    Артем упорався за якихось двадцять хвилин. Діяв спокійно, впевнено, згадуючи інструктаж, проведений ще на Землі. У шлюзовому відсіку, доки система відпомповувала  повітря, навіть внутрішньо усміхався – згадалися давні відчуття: ось, зараз буде його перший стрибок із парашутом. Чи перше занурення з аквалангом. Словом, уперше…
    Десь у животі виник слабкий спазм. Невже?! Артем завмер і практично перестав дихати – лише б не сполохати те несміливе, майже забуте відчуття дикого азарту. Нехай набере сили, розростеться, вибухне! Нехай розштовхає серце, та так, щоб аж вирвалось із темниці грудної клітки й ринуло вгору, погрожуючи перепинити дихання! Нехай збурить кров у артеріях, щоб відлуння її хвиль барабанним боєм відгукнулося в мозку! Хай накриє валом складних і ні з чим не зрівняних емоцій! Адже саме задля цього він вирушив у далеку, найнебезпечнішу і найдорожчу з усіх своїх мандрівок.
    Та солодкий спазм так ні в що й не переріс. Лише подарував надію.
    І зник…
    Над головою плавно розчахнувся люк. Артем відштовхнувся від стін шлюзу, і його винесло з корабля.
    Страх? Нітрохи.
    Тривале споглядання космосу крізь ілюмінатори призвичаїв очі до безкраїх просторів і чорної безодні. За ці дні Артем увібрав у себе все, що міг: незайману космічну темряву; рясні, значно більші та яскравіші, ніж видно з Землі, зоряні розсипи; глибоку первозданну, тишу. Але зараз перед ним постало щось геть інше, не просто картинка з вікна.
    Глибина. Вона була всюди, поряд і неймовірно далеко. Вона була ідеальною!
    Але було й інше.
    Метеорит, зруйнувавши борт корабля, перетворив його на химерне переплетення шматків металу, арматури, дроту. І це нагромадження потрібно здолати. Чи не напружуватися? Там, у капсулі, пасажир номер сім з мінімальними шансами на життя…
    Артем скрипнув зубами і рушив уперед.
    Час, здавалося, завмер. Лише зорі спостерігали за диваком, який кинув виклик порожнечі.
    Коли Жила відчув, що не може рухатися далі, просто здивовано оглядівся. Фал застряг серед тих самих арматурин, що наїжачились на поверхні борту. Лише за кілька хвилин і невдалих спроб Артем зрозумів – звільнитися не вийде. Від’єднати фал від скафандра? Спробувати по ньому дістатися назад? І що далі? Погратися у всемогутність, обірвати чиєсь існування?
    Жила заплющив очі й безсило завис біля перешкоди, яка таки виявилась нездоланною.
    Перед ним пропливли видива з попереднього життя – дитинство, перше кохання, перші знайомства з екстримом. Війна, вибухи, смерть друзів і чужих йому людей, хронічне безсоння сам-на-сам із цигарками й нічним небом, самотність, омертвіння в душі… Все це видалося зараз таким земним, дріб’язковим, неймовірно далеким, якою зараз була й сама Земля. Артем не вловив миті, коли в душі щось змінилося: ось він ще людина, готова вкотре ризикнути собою заради інших, а ось… Він ширяє безоднею й належить лише їй. Безодня кличе до себе, долаючи інстинкт самозбереження і тривогу за ближніх. Її голос бринить шурхотить у голові: «Смерті не існує! Не оглядайся! Довірся мені!»
    Артем усміхнувся й повільно простяг руку до електронного фіксатора фала…
     
    ***
     
    На літній терасі тихої кав’ярні було малолюдно. За одним зі столиків, у самому кутку сиділи Надія та Максим. Поряд, у візочку, спав їхній син. Жива стіна різнобарвних клематисів створювала приємну тінь. Надія задумливо крутила в руках блакитну квітку, зірвану з огорожі.
    – Кохана, я не хотів тебе раніше хвилювати. Думав узагалі промовчати. Але… не можу. Він урятував нас усіх. Тут… запис. Артем зробив його перед… Одним словом, це до тебе.
    Макс дістав планшет, знайшов потрібний файл. Артемів голос звучав уривчасто і збуджено:
    «Надю, не думай, що я покінчив життя самогубством. Ти ж знаєш – цього в моїй натурі ніколи не було. Був егоїзм, можливо, забагато самовпевненості і черствості, та життя цінував завжди. Навіть після тої клятої війни… І зараз не здамся клятій порожнечі, хоч вона й туманить мозок. Треба думати про інших. Цей фал – останнє, що зв’язує мене з кораблем, через нього передається інформація про стан організму. Відчеплю, один необережних рух, і все – навіть смерть буде марною. А так… Залишилося розгерметизувати шолом. Аж не віриться. Більше ніколи не побачу тебе. Не побачу твого сина… який міг би бути нашим… Дідько, мене вже несе!!! Прощавай. Я тебе кохав, можливо, тільки тебе й кохав по-справжньому. Все. Ях-хуууу!!!!!»
    Надя змахнула рукою сльозу. Притулилася до Максима.
    – Не знаєш... як все відбулося? Система спрацювала на смерть?
    – Не тільки, Надю. Він таки відчув свій адреналін.
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 00:51 12.04.2016