22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Фрекен Бок Количество символов: 29261
Конкурс №39 (лето) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

ab015 Одного разу на Землі


    1. Зникнення
    Експедиція наближалася до завершення. Третя планета системи Альфа-Зет не обіцяла нічого цінного. Хіба що трохи срібла та урану. Та й перебування на ній було не з приємних. Можливість працювати без скафандрів, із-за наявності тут атмосфери, не робила погоди. В світлу пору місцевої «доби» дошкуляли страшенна спека і потужні пориви суховію. Краєвид теж не тішив ока: нескінченні піщані дюни без натяку на хоч якусь рослинність. Тому домовилися форсувати роботи, хоч в запасі мали ще два дні.
    – Швидше впораємося, швидше заберемося звідси, – підбадьорив капітан Габріель, витираючи піт із чола.
    – Фіг на такій спеці бігом вийде, – скривився Майло, його брат-близнюк.
    – До настання сутінків спробуємо встигнути, – підтримала Габріеля Тім і заходилася налаштовувати бури.
    Зі сходом Палад сяк-так роботу завершили Тутешній вечір видався безвітряним, то ж перед відльотом на базу вирішили перепочити на свіжому повітрі.
    Габріель приніс контейнер з охолодженим пивом. Приємно було розчинитися у прохолоді вечора, попиваючи пиво і милуючись блакитним намистом супутників , що вервечкою сходили на небі.
    Майло наче захмелів, бо почав кидати погляди на Тім. Дівчина відсьорбнула напою і, поставивши бляшанку на розкладний столик, піднялася:
    – Піду пройдуся.
    – Стій, не ходи сама, – рушив за нею Габріель.
    Майло скривився в бороду і, закинувши ноги на стіл, відкупорив чергову банку з напоєм.
    Вгорі над дюнами мирно мерехтіли Палади. Тиша заколисувала. Після четвертого пива чоловік задрімав.
    Хтось різко затермосив Майла за плече. Розклепивши повіки, чоловік побачив біля себе налякану Тім.
    – Габріель щез, – голос дівчини тремтів.
    – Як це щез? – хміль ще не вивітрився із голови Майла. Чоловік закліпав, намагаючись виборсатися з дрімоти і позбирати думки докупи. Розгублено хмикнув, –. Та не переживай, певно пішов за дюну відлити. Ти гукала його ? Не допомогло? То пошукай виявлячем.
    – Прочуняй, Майле, чи я новачок, аби забути про виявляч? Крім нас із тобою пошуковик не виявив жодної живої душі в радіусі ста кілометрів! – вигукнула Тім.
    Спиною чоловіка пробіг холодок. Він умить протверезів і побіг до зорельота. Дівчина подалася слідом. Увімкнули найпотужніший радар. Але й це не дало результату.
    Безсонна ніч непомітно перетекла у ранок. День теж провели у пошуках. Надії більше не залишилося, і про Габріеля врешті-решт довелося повідомити центру.
    
    2. Вовки
    Гроза минула, і бір буяє соковитим листям. Шовкова трава і смарагдові зарості манять запахами. Арчі жене щосили, з насолодою відчуваючи напругу в кожному м’язі. Поруч біжить Гелена, час від часу тручись об його гарячі боки своєю сріблястою шерстю. Арчі почувається щасливим. Чи майже щасливим. А чого ще вовку треба? В його розпорядженні – слухняна зграя, любляча вовчиця, податливі молоді самки, вдосталь простору та поживи.
    Гелена зупиняється, відчуваючи близьку здобич. Арчі пригальмовує і нашорошує вуха. Мить, і дві пари золотавих очей зникають в мороці гущавини. Пронизливий крик жертви, смак теплої крові і сирого м’яса. Цього разу кабан їм попався нічогенький. Нарешті можна не лише поласувати а й наїстися досхочу.
    – Ходи до мене, солоденька, – мугикає Арчі, злизуючи залишки кабанячої крові з шерсті подруги.
    Після королівської трапези не гріх і покохатися.
    
    Згодом вухо вловлює голоси побратимів та посестер , що починають збігатися після полювання на сусідню галявину.
    – Ти мене кохаєш? – Гелена зазирає в очі і ластиться.
    – Пора, мила, – Арчі підхоплюється і прямує стежкою до кущів дикої бузини. Вовчиця гордо крокує слідом, милуючись мужнім загривком коханого.
    На галяві гамірно і весело. Вовки обертаються на людей, діляться враженнями ловитви, жартують, борюкаються.
    
    3. Прощання
    – А тепер вшануймо нашого колегу Гарбіеля Сорено хвилиною мовчання.
    Сіре подвір’я Центру косморозвідки та геології. Зібралися попрощатися з астронавтом, що пропав безвісти.
    До трибуни по черзі виходять співробітники і згадують добрим словом загиблого.
    В меморіальну стіну вмуровують символічну урну.
    Майло підтримує під руку Тім. Вона останніми днями зовсім здала. Після пережитого ніяк не може позбутися безсоння. Навіть ліки не допомагають. Майлу її настільки шкода, що, здається кохає її ще більше. Але Тім про його почуття до неї нічого не знає. І не повинна знати, адже вона до тієї злощасної експедиції була з Габріелем, його братом. Була… Ні, не можна, не можна так, – жене геть від себе нав’язливу думку. Майло звик бути осторонь, і він залишиться осторонь. Буде і далі її кохати потай. А підтримати людину в горі – це ж зовсім не підступ чи не так?
    Після церемонії веде дівчину в кафе, замовляє її улюблене різото з рибою і «Аль-Поджьо».Тім не перечить. За інших обставин вона б фиркнула на таку опіку. Але зараз їй байдуже.
    Майло проводжає її додому. Дівчина не запрошує його до себе, та він і не сподівається.
    
    4. Ая
    Похмурий день змінило понуре надвечір’я.
    Після полювання вовки навідалися в місцевий бар. Але Арчі не пішов з ними. У нього часами з’являлося нестримне бажання побути на самоті. От і зараз навідало його. Вмовляти друга було марно. Гелена пішла за зграєю, покинувши його біля живоплоту поруч із садовою доріжкою. Арчі провів жінку поглядом. Постоявши ще кілька хвилин, а тоді поволі зійшов східцями і рушив на пляж. Посеред порожнього пляжу зупинився і скинув черевики. Пісок приємно холодив босі ступні. Арчі підкотив холоші і зайшов у воду. Вдихнув на повні груди вологе повітря.
    Море пахло близьким дощем і гнилими водоростями. Чоловік хотів було поплавати, але передумав. Натомість вийшов із води і побрів вздовж берега. Скоро пляж закінчився. Пісок змінився невисоким розмитим берегом, перерослим корінням дерев, що підступали аж до самої води.
    Арчі зупинився. Задивився вдалину, де море зливалося з небом. Хмари починали темніти , запускаючи свинцеві щупальця в морську товщу. Передгроззя пригадало дитинство. Його дитячі роки теж минули біля моря. Щоправда іншого.
    Це море він підкорив. Воно його боялося і слухалося. Тільки чомусь воно йому мовчало.
    А тамте, далеке, любило Арчі. Принаймні колись. Воно завжди кликало до себе, щоб погойдати на хвилях. Тамте море бігло берегом разом з ним, хлопчаком, відбиваючи солоною спиною пожбурені камінці, щоб ті слухняно стрибали вдалечінь, зрізаючи пінні гребінці. Тамте море лагідно лоскотало сонячними променями, таємничо заворожувало місячними стежками. Тамте море співало йому материну колискові і шепотіло з мушель безконечну молитву.
    Чоловік виринув зі спогадів. Нахилився і набрав у жменю гладенької гальки. Почав кидати в море, прислухаючись. Але море мовчало. Як завше.
    Арчі зітхнув і побрів у прибережні зарості. Тутешній ліс був до нього прихильнішим, ніж тутешнє море. У всякому разі після блукання манівцями відчуття неприкаяності та якоїсь незрозумілої втрати, що поглинало його в такі хвилини, минуло. Вирішив повернутися назад, можливо й у бар навідатися. Та дивний звук зупинив його. Арчі роззирнувся. Нічого та нікого. Звук повторився – тоненьке дзижчання пролунало зовсім поруч. Арчі потоптався перед старим дуплавим дубом. Тоді обійшов його грубезний стовпу , обнюхуючи і обмацуючи кору. Нічого не виявивши, відійшов і почав вдивлятися у високу темну крону. Про всяк перекинувся на вовка. раптом щось ляснуло. Спалах світла на мить засліпив його. Коли сяйво зникло, Арчі побачив в кількох кроках від себе дівчину. Дівчина теж роззирнулася навколо. Вгледівши велетенського вовка, злякано сахнулася і зникла за дубом. Щоб не лякати незнайомку, Арчі обернувся назад в чоловіка і став посеред стежки, вичікуючи. Інтуїція його не підвела, бо дівчина обережно визирнула зі схованки, а тоді сміливо вийшла.
    – Не бійся, що я вовкулака, тебе не скривджу, – чоловік обережно зробив крок назустріч.
    Дівча зміряло чоловіка прискіпливим поглядом чорних лискучих очей. З її повних вуст злинули якісь слова.
    Арчі знав всі тутешні мови, але ця була йому незнайомою.
    – Я тебе не розумію, звідки ти? – запитав збентежено, – Як тебе звати?
    Дівчина щось відповіла. Поки Арчі намагався скласти почуті слова докупи, поправила вибите пасмо волосся за вухо і простягнула руку:
    – Ая.
    Вовк побачив, що його мову незнайомка розуміє.
     – Арчі, – чоловік легенько потис її гладеньку білу долоню своєю засмаглою та вдвічі більшою. – Ходімо відведу тебе до зграї.
    
    5. Майло
    Нині річниця по Габріелю. Зранку віднесли квіти до меморіальної дошки. Більше нікого, крім неї та Майла не було.
    «Минула весна була теплішою», – зауважила про себе, дивлячись, як за вікном січе мокрий сніг.
    У двері задзвонили. Тім глипнула у вічко і відчинила.
    – Заходь, – кинула Майлу, прийнявши простягнутий букет мімози. Поки чоловік вішав куртку, набрала у вазу води і поставила на стіл.
    – Пиріг з куркою будеш? – кинула з кухні, – ще гарячий.
    – Із задоволенням, – потерши одну до одної замерзлі долоні, чоловік сів до столу.
    Їли мовчки. Майло налив у келихи вино. Надпив зі свого і, хвилю помовчавши, промовив:
    – Слухай, Тім. Розумію, що ти його любила, і все таке. І що я, мабуть, тисну на тебе. Але не варто життя перетворювати на суцільний траур. Відпусти. Досить цих «випадкових» зустрічей. Переїжджай до мене.
    Тім відвела погляд:
    – Добре, переїду. Але мушу спочатку повернутися на ту трикляту планету. Маю спробувати. Я собі пообіцяла.
    Майло спорожнив келих і підвівся. Кинув на ходу:
    – Знав, що ти вперта. Тому схилив начальство до нової експедиції. Домігся, щоб і тебе теж включили. Готуйся, бо за тиждень вилітаємо.
    Очі у Тім заблищали. Зворушена, поцілувала його у щоку:
    – Дякую, тобі, Майле.
    Чоловік пішов. Тім зайшла у ванну кімнату, відкрутила кран і зазирнула до дзеркала. Сумно усміхнулася і провела долонями від скронь вниз, змикаючи їх на підборідді.
    
    6. Суперниця
    Ая оселилася в будиночку вожака. Зграя прийняла чужинку досить привітно. Лише Гелена поставилася вороже. Зовні старалася цього не показувати, але в її душі зростала неприязнь і ревність. Та й не дивно, адже Ая була красунею : висока, струнка, з темними мигдалевими очима і хвилястим лискучим волоссям. Повні вуста, та звичка по-дитячому розтуляти їх, коли уважно когось слухала, надавали дівчині шарму, що особливо бісило Гелену. Жінка щоразу уявляла собі Арчі, що впивається в ці соковиті вишні. Хоч в дійсності її друг не давав приводу, та вовчиця при слушній нагоді готова була роздерти Аю на шматки.
    Ая швидко вчилася. Крізь її чужинську балачку все частіше пробивалися фрази місцевою.
     Арчі багато часу проводив з нею, навчаючи крім тутешньої мови, ще й звичаїв, знайомлячи з історією та місцевістю. Кілька разів навіть возив її стареньким б’юїком у селище людей. Арчі Ая подобалася. Подобалася навіть дуже, але не так, як Гелена чи інші самки. Попри зовнішню привабливість його до неї тягнуло щось інше. Таке, чого чоловік не міг пояснити. Якась тонка аура гармонії , якийсь незрозумілий смуток звершеності. Той самий смуток, який він вперше відчув у надвечір’я, коли вперше зустрів Аю в лісі. Той самий світлий смуток, який досі він відчував лише у снах.
    Що б там не було, між ними встановилися місці дружні стосунки. Зрештою, якби не Геленина ревність, він би і в думці більшого не насмілився припустити. А Гелена щодалі, тим більше виказувала незадоволення і дорікала. Арчі обіймав Гелену жартуючи з її люті та дражнячи її, змальовуючи вишукані словесні картинки зради. Врешті Гелені таки вдалося розізлити коханого. Після першої серйозної сварки на уявну тему, щоб заспокоїти недовірливу Гелену, чоловік пообіцяв підшукати для новенької пару серед вовків.
    Ая не заперечувала такій ініціативі, але все запитувала в Арчі:
    – Я – вовк, як і ти?
    – Можливо. Я ж бачив золотисті іскри у твоїх очах. Тільки з тобою щось трапилося, і ти забула, як перекидатися. Почекаймо, природа виявить себе.
    Ая слухняно чекала. В своїй людській подобі вона навчилася полювати разом зі зграєю. Спочатку це виглядало кумедно, але потім всі звикли.
    До дівчини почав виявляти увагу молодий вовк Рене. Ая прийняла його як друга і проводила з ним багато часу. Нарешті Гелена заспокоїлася. Зате Арчі це чомусь дратувало. Він все частіше приставав на залицяння молодих самок, ігноруючи Гелену. Але спарювання не давали бажаного відчуття задоволення. Чоловік почав злилися на себе – невже він, альфа-самець, вожак зграї, що міг мати будь-яку і будь-коли, запав на якусь там невідомо-кого і невідомо звідки? Насправді його лякала можлива перспектива зміни стосунків, що склалися. Ці нові стосунки для нього надто важили, щоб усе зіпсувати примітивною хіттю. Та чим більше гнав думки геть, тим більше розпалювався.
    Якось, гуляючи лісом, зустрів Аю. Вона сиділа біля потічка, ловлячи у жменю прісноводних креветок і відпускаючи їх назад у воду.
    – Привіт, – Арчі сів на повалене дерево поряд.
    - Привіт, – відказала Ая.
    Чоловік вловив єством тепло і хвилюючий запах Аїної шкіри. Щоб відволіктися від нав’язливого бажання, запитав:
    – Що робиш?
    – Намагаюся пригадати хто я, – Ая відірвалася від заняття і звела на Арчі серйозний погляд, – Всі знають хто вони і звідки, а я ні. Чому?
    Арчі відвів погляд і відказав:
    – Щось трапилося. Таке буває, коли людина чи вовк втрачають пам’ять. Був у селищі один дядько. Після того, як його вдарило блискавкою, забув усе й усіх, що і кого знав. Може і тебе щось подібне спіткало.
    – Розкажи мені про себе, – попросила Ая.
    – Гаразд, а що саме?
    – Все, почни з дитинства.
    Арчі напружив пам’ять.
    – Я ріс біля моря щасливою дитиною.
    – А хто твої батьки? Вони теж були вовками?
    Арчі знову замислився. Дивно, але він не пам’ятав.
    – Не знаю, не пригадую. Не подумай, у мене не амнезія, як у тебе. Просто я надто довго живу.
    Ая кивнула. Бачачи, як Арчі спохмурнів, змовкла, аби не продовжувати розмову.
    Та від цього збентеження не покинуло Арчі. Навпаки лише посилилося. Воно млоїло і дошкуляло. А ще цей запаморочливий запах тіла. Арчі відчув, що втрачає голову. Звідкись до підсвідомості долинуло здавлене шепотіння і безвільне благання, а потім все закрутилося і вибухнуло білим цвітом дикої бузини, що раптом розрослася, забуяла і запінилася на півнеба.
    Опам’ятався, лежачи навзнак, коли настала тиша. Ая лежала поруч.
    – Вибач, вибач, мені немає виправдання, – озвався до неї Арчі. Від того, що усе зіпсував, він ладен був сам собі перегризти горлянку. Ая мовчала лише дивилася на нього дивно. Тоді простянула руку, притягнула до свого його обличчя і поцілувала в уста довгим пристрасним поцілунком.
    
    Додому поверталися зосібна, різними стежками. Спочатку прийшла Ая. Бачила у вікно, як
    Гелена вибігла на зустріч Арчі і повисла на його шиї. Потім різко відпустила і щось вигукнула. Певно відчула. Арчі відвів убік її руку, якою вона вимахувала у нього перед носом, і мовчки попростував до комори.
    
    7. Під сяйвом Палад
    Альфа-Зет зустріла нову експедицію геологів досить привітно, ніби вибачалася погодою за скоєне раніше. Суховій та спека не дошкуляли. Астронавти розбили тимчасовий табір. Поки решта команди лаштувала бури та встановлювала апаратуру, Тім та Майло зникли між дюнами. Цього разу крім стандартного спорядження, запаслися ще й аварійним всюдиходом-сповіщувачем на випадок непередбачуваних обставин. Якщо раптом щось, всюдихід повернеться до зорельоту і передасть голосове повідомлення та координати з місця випадку.
    – Дюни – одна в одну. Знайти щось чи когось на цьому карлику практично неможливо, – кинув Майло після годинного блукання в пісках.
    Тім теж виглядала розчарованою.
    – Ще до тієї дійдемо, – кивнула Тім на чергову дюну, – якщо і там пусто, тоді повернемося.
    Запищала рація і Майло перекинувся кількома словами із командою.
    – Повідомили, що насувається піщана буря.
    «Остання» дюна не принесла їм сподіваного сліду зниклого Габріеля. Майло закріпив біля підніжжя маркувальний «жучок» і записав координати у навігатор. Оце й все. З розпачу Тім занурила руку в гарячий пісок і набрала повну пригорщу. Коли розтулила жменю, пісок височився крізь пальці, як і марне сподівання.
    На базу повернулися завчасно. Буря тривала аж до вечора. Зі сходом Палад все стихло. Тім прилягла на кушетку. Несподівано її зморив сон. За стільки часу безсоння нарешті відступило само, без піґулок. І сон прийшов у кольорах а не важким чорним проваллям. Снилися батьки ще зовсім молоді. Потім дідусь. У сні він водив її у космозоо. Потім на даху будинку батьків разом з найкращою подругою рахували зорі. Снилися коледж та перше кохання. А тоді раптом виринув Габріель. Остання їхня зустріч перед фатальним польотом. Крадена зустріч, адже команді належалося перед експедицією добряче відпочити Це було у відомчому космомотелі. Він потай прийшов тоді в її номер. Ось вони кохаються, а ось вони зранку виходять на космодром. Сідають у зореліт. Двері зорельоту замикаються перед її носом, і вона чує із середини невиразний голос Габрієля, що гукає її.
    «Тім! Тім!..»
    Тім прокинулася посеред ночі. Незважаючи на тривожне сновидіння, за довгий період безсоння почувалася напрочуд виспаною. Підвелася, взяла з холодильника пляшку води. Попила і вирішила знову вкластися спати. Але щойно задрімала, знову почула голос Габріеля. Цього разу цим голосом кликала її та сама, «остання» дюна.
    Напевно вона втратила глузд, бо серед ночі набрала Майло. Сонний голос промимрив у слухавку:
     – Що трапилося?
    Тім розповіла і рішуче промовила:
    – Ти як хочеш, а я збираюся.
    За мить Майло пригнався до Тім в каюту з метою відговорити від необуманого вчинку. Навіть дозволив собі схопити її за рамена і потрясти, наводячи вагомі аргументи. Але дівчина була невблаганною.
    У темряві ночі під сяйвом Палад Майло і Тім оминали дюну за дюною, що кидали врізнобіч химерні тіні велетенські. Десь на півдорозі помітили на небосхилі по курсу спалахи світла. Поспішили, аби зв’язувати, що це таке. Але даремно. Перед тим, як досягли квадрату а25 b137, тобто «останньої» дюни, спалахи припинилися.
    – Нікого, – констатував Майло, – повертаймося.
    Тім не хотіла вірити. Вперто кілька разів обійшла дюну. І, коли вже збиралася здатися остаточно, щось засліпило її.
    
    8. Пора змін
    Арчі загорівся ідеєю навчити Аю преретворюватися. Золотаві іскри в її очах говорили про природу вовка, а вожак не звик відступати. Вони тренувалися щодня.
    Чоловік тепер не бачився з Геленою. Вона демонстративно покинула вожакове помешкання. Але остаточно поривати з коханим зраджена аж ніяк не планувала. Щоб повернути його Гелена підмовила бродячих вовків, що прибилися до вовкулачого поселення, схилити вожака до чергової війни з людьми із сусіднього селища. І це їй вдалося. Тепер він збував час у барі, за пляшкою пива чи чогось міцнішого теревенячи із забродами та обговорюючи плани.
    Крім того, Гелена вирішили раз і назавжди позбутися суперниці, до якої несамовито ревнувала свого вовка.
    Взяла й підмовила тих самих приблудних вовкулак, щоб розправилися з чужинкою.
    Якось затемна Ая поверталася безлюдною вулицею додому, і на неї напали. Вранці Арчі знайшов її ледь живу від побоїв та ран. Поки дівчина одужувала, не відходив від неї ні на крок. А коли дізнався, хто і чому напав, кудись пішов і довго не повертався. Коли повернувся, то не захотів Аї пояснювати. Сказав лише що все гаразд, і хвилюватися немає причини. Та згодом Ая все ж дізналася. Старенька вовчиця, що допомагала її доглядати, повідала, що між Арчі та Геленою відбулася розбірка і вони вже остаточно не разом.
    Після одужання Аї, Арчі наполіг на продовженні тренувань. Старання не залишися безуспішними – у момент перекидання Аїні очі ставали золотими. На шкірі подекуди почала проявлятися тонка коротенька шерстка. Але до кінця перетворення на вовка так чомусь і не відбулося.
    – Потрібна мотивація, – міркував уголос Арчі, – якийсь поштовх, стрес.
    – Був недавно у мене стрес, – сумно усміхалася Ая, натякаючи на випадок з нападом.
    – Може твій організм вимагає стресу інщого характеру, – не здавався Арчі.
    – Згадати хто я і виявитися лихою ельфійкою? – жартувала Ая. Та вона і сама відчувала, що Арчі має слушність. Тільки от визначити помічний мотиватор чи ніяк не вдавалося.
    
    Тим часом приблудні вовки, яким забракло терпцю, без попередження зграї та Узгодження з вожаком, першими напали на людське селище. Люди озброювалися, і угода тепер передбачала вступ у війну мирної зграї як союзників войовничих заброд.
    Ая заявила що не підтримає безглуздої війни і всіляко відмовляла від неї й Арчі. Але він вперся, так ніби це було питанням життя і смерті. В поселенні вовків стало неспокійно. Нічні облави людей не давали зграї розслабитися.
    Несподівано до Арчі повернулася Гелена. Вона підтримала його у бажанні воювати. Ая відступила в тінь. І якось, коли Арчі брав участь у черговому нападі, покинула його житло.
    Поранений і втомлений вожак виявив відсутність Аї, коли повернувся. Вже на подвір’ї відчув – щось не гаразд. Зник не лише знайомий запах, але й світло, що наповнювало Арчі ізсередини. Тиждень чоловік ходив сам не свій. А потім пустився берега. Поступово благородний вовк став злим і жорстоким. Справдешнім вовкулакою. Щоденні п’янки та гульбища, бійки та кров служили розвагою та адреналіном.
    
    9. Задзеркалля
    Коли разюче світло зникло, Майло розплющив очі. Покліпав, щоб звикнути до темряви. Тім ніде не було. Майло марно гукав її, вкотре обходячи дюну.
    Історія повторювалася –дівчина зникла так само, як і його брат.
    Коли Майло повернувся в табір, там вже всі стояли на ногах. Межовий сигналізатор спрацював за годину після перетину Тім та Майлом безпечного кордону. То ж на нього накинулися потривожені члени команди. Майло пояснив, що сталося.
    Втрата двох астронавтів – це була надзвичайна подія, то ж вирішили не повідомляти на Землю, а спробувати залагодити проблему на місці. Вдень підозрілу дюну оточили скан-бар’єром , поначіпляли різних датчиків та аналізаторів. Вже до обіду прилади виявили сильне електромагнітне поле, у формі односторонньої лійки.
    – Їх що розплющило? – запитав капітан помічника.
    – Цілком ймовірно. А можливо ця лійка діє як портал, – висловив припущення помічник.
    – Якщо припустити, що це портал, то вони не зможуть повернутися звідти, куди потрапили?
    Воно потужніше, ніж виглядає зовні. Перевірено.
    – Ну що ж, встановлюйте, мусимо зробити все від нас можливе, якщо є шанс.
    – Шанс мізерний
    – І все ж, я наполягаю.
    Помічник козирнув і пішов до зорельота за потрібними для монтажу інструментами та приладами.
    
    10. Остання битва. Арчі
    ***
    Ая оселилася в лісі. Вона не пам’ятала хто така та звідки, але дивним чином її м’язи і підсвідомість виявили вміння пристосовуватися в дикій природі. Найперше їй потрібне було житло. Тому дівчина збудувала з гілок халабуду в кроні гігантського старого дуба.
    Харчі здобувати вже навчилася з вовками, отже потреби повертатися до вовкулак чи шукати прихисток у людей не виникло. Замешкавши на дубі, дівчина не знала, що робиться в тому світі, від якого втекла. Хіба коли-не-коли здалеку долинали крики, виття та постріли.
    У вільний від виживання час, Ая пробувала самотужки перетворюватися. Повного успіху теж не досягла. але при спробах шерсть покривала все більшу площу шкіри. Раз навіть відчула, що й неї відростає хвіст і видовжуються нігті.
    Дівчина сумувала, адже Арчі, якому, як їй здавалося, вона не була байдужою, ні разу не з’явився. Видно й не пробував розшукати. Від усвідомлення цього Ая засумувала ще дужче. Навіть почала подумувати податися геть з цих країв. Але війна між видами зупиняла її від подорожей. Безпечніше було залишатися в лісі.
    Постановила собі, що вирушить, коли напруження спаде і все стихне. Але до кінця місяця війна не лише не припинилася, а й розгорілася з новою силою. Крики та постріли стали частішими. Більше того, місця сутичок пересунулися в бік лісу і тепер Ая добре чула, що відбувається. Тому в її тимчасовому світі залишатися ставало небезпечно. Треба було якнайшвидше перебиратися деінде. Вдень вовки та люди нападали одні на одних не так відкрито та нахабно, як у сутінках. І от час визначено. Дівчина задрімала , чекаючи ранку. Щойно засіріє – в дорогу.
    Та до ранку подрімати не вдалося. Десь біля півночі прокинулася від нападу паніки. В той самий момент під дубом затупотіло-загарчало, почалася стрілянина. Гостро запахло кров’ю. Ая зіщулилася від страху.
    Бійня видалася ще та. Кулі свистіли, розривалися «їжаки», навсібіч у бризках крові розліталися тіла та фрагменти тіл. Рев і клекіт , стогін та тріск стрясав заціпенілий ліс. В повітрі витав дух ненависті та смерті.
    Під час тимчасового затишшя дівчина почула, як хтось спинається гіллям догори, до її помешкання. Схопила дрючка, припасеного про всяк випадок. Двері з ляскотом відлетіли і в халабуду заскочив ошалілий приблудний вовкулака в людській подобі. Ошкірено підскочив і вхопив Аю за горло.
    Нападник душив жертву і водночас пробував поглумитися.
    Зібравши залишки сил, дівчина прохрипіла:
    – Арчі…
    
    ***
    Переможно завиваючи і п’ючи із перегризеної артерії ворога, захмелілий від крові вожак вловив голос краєм вуха Аї. Раптом відчув, як солодка і гаряча кров стала гіркою і боляче обпекла горлянку. Арчі відскочив від вбитого, здивовано заскавчавши. Гелен зауважила його дивну поведінку. Списала на розхитані війною нерви.
    – Не дрейф, Арчі, – вигукнула заклично і, показуючи приклад, сама впилася в жертву. Але вовк не приєднався і зник в кущах.
    Арчі і сам не розумів, куди його лапи несуть. Лише чув, як у скронях гупає . Опинившись під знайомим дубом він обернувся на людину і кинувся лізти вгору. Наспів харцизяку в той момент, коли ще не було запізно. Вп’явся зубами в шию головорізу.
    Тоді кинувся до непорушної дівчини. Припав вухом до грудей. Серце ледь билося. Арчі не раз доводилося рятувати людей – швидко зробив масаж серця і штучне дихання. Потім схопив зі стола пляшку з водою і змочив обличчя Ая повільно розплющила очі.
    – Габріель? – промовила здивовано і чужою мовою додала ще кілька слів.
    – Я не Габріель, я – Арчі. Але мовчи, тобі не можна зараз розмовляти, – відказав чоловік, – нічого, скоро оклигаєш і прийдеш до тями. Від обережно взяв дівчину на руки і спритно спустився на землю.
    —Габріель, – повторила Ая.
    – Віднесу тебе додому, – Арчі зробив кілька кроків стежкою. І раптом нічну темряву просто перед ним розсікла блакитна блискавиця. Арчі втратив рівновагу і почав кудись провалюватися, впускаючи з рук Аю, що враз із людини перетворилася на поранену білу вовчицю.
    - Ні-і-і-і!!!, – закричав він у порожнечу, теж обертаючись на вовка і розчиняючи у повітрі.
    
    11. Експеримент
    – Готово, – попередив помічник капітана. Члени команди відійшли на безпечну відстань і помічник опустив важіль на пульті. Навколо дюни утворився пояс із синього електричне сяйва. Він поступово виріс на висоту дюни, змикаючись у купол. Поверхнею поля почали проскакувати золотисті вогні. В одному місці вони скупчилися, утворюючи щось подібне до прорізу із силовим вихором усередині.
    – Тепер залишилося чекати. Антиполе мало б спрацювати. Якщо не допоможе, то як крайній захід, доведеться відрядити когось в антисвіт.
    Капітан організував чергування біля дюни. Безрезультатно проминуло дві доби. По обіді третього дня біля дюн зібралися всі члени команди для обговорення наступного кроку. Звісно, ніхто не хотів ризикувати і відправлятися у засвіти заради сумнівного експерименту. Тоді капітан наказав провести жеребкування. На біду, чи на щастя, жереб випав йому. З одного боку нікого з команди він не підставив, з іншого – страшно було до чортиків. « Назвався опеньком, лізь у кошик», – промовив сам до себе. Тоді взяв спорядження і подався до порталу.
    Озирнувся на побратимів. Та щойно заніс ногу, щоб зробити крок, як щось пронизливо задзижчало і ляснуло. Капітана відкинуло потужною силовою хвилею на кілька метрів від дюни. Підвівши голову, чоловік ошелешено побачив біля себе Габріеля Сорено і Тім Сандерс. Поблизу півколом стояли члени команди і витріщалися, мов заворожені.
    – Святі угодники, – пробелькотав капітан. Тим часом вражений Майло кинувся до знайд, викрикуючи від радості милі нісенітниці.
    
    12. Епілог
    
    – Неймовірно. Кажеш, були у паралельному світі вовкулаками? – допитувався Майло.
    – Саме так, – усміхнувся Габріель, обіймаючи Тім.
    – Ая, а не Тім, мій любий Арчі, – виправила Габріеля подруга, і вдаючи обурення, додала – до речі, Габ, а що це ти за подругу там собі підірвав? А скільки коханок серед молодих вовчиць мав! Ну ж бо, повідай мені, і як ти до житія такого, гаремного, докотився?
    Габріель винувато потер перенісся.
    -- Не ніяковій, вожаче. Мушу зізнатися, любий, що і я теж на Землі вірною Пенелопою не була. Перегорнули сторінку, гаразд?..
    
    
    Відколи його мозок так навчився легко та іронічно інтерпретувати сказане всерйоз? Треба ж, перетравлюючи почуте від брата та коханої, цілу водевільну сценку в уяві розіграв.
     Габрієля вивів із заціпеніння дзенькіт келиха, що впав зі стола на підлогу. Чоловік глянув, як розтікається поміж скляними скалками густе чорне вино. Тоді підвів погляд на Тім та Майло, що мовчки сиділи за столом навпроти.
    – А земля і справді кругла, – промовив акцентовано, дивлячись на Майла.
    – Облиш, везунчик, – буркнув Майло.
    Тім промовила:
    – Кожному з нас потрібен час. За себе я сказала все.
    Дівчина підвелася і подалася до кухні, щоб заварити каву. Майло вийшов за нею.
    – Не треба, – зупинила в коридорі його Тім, – Я безмежно вдячна тобі, Май. І ти мені небайдужий. Але тільки як друг.
    – Ну так, тепер в курсі.
    – Не дуйся і не корч із себе зрадженого. Вибач, що брехала собі, і дала даремну надію тобі. Але ти й сам здогадувався, що по-справжньому я завжди кохала одного.
    Майло не став заперечувати. Він надто добре знав Тім.

  Время приёма: 14:47 11.04.2016