20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Назар Педан Число символов: 16437
Конкурс №38 (зима) Первый тур
Рассказ открыт для комментариев

aa022 Степан Найда


    1
    
     Вітер не втихав.
    Мороз пробирав до кісток і Степан почувався так, ніби ніколи й не знав тепла. Він йшов, видихаючи густі струмені пари. Навкруги не виднілося нічого, окрім білих заметів, які змінювалися ще більшими дюнами снігу. Степан підвів погляд вгору - хуртовина перекрила сіре небо. Зорі були десь далеко, їх не видно, але чоловік знав, що десь там вони є. Ніг було вже не чути. Для впевненішого пересування Степан, ніби лижник, примотав дві палиці до кистей, і це допомагало йому пробиратися крізь непрохідні кучугури. Так долати великі відстані було надійніше.
    На білому горизонті майорів зелений прапорець.
    - Нарешті, - видихнув Степан.
    Прапорець означав, що там розташована «теплиця». Це був порятунок. Несподівано Степан носком шкіряних черевиків зачепився об щось тверде. Почав розгрібати.
    Люди робили виходи на суворе подвір’я, або як тут кажуть, «назовні», не часто й ненадовго. Перебирались від однієї теплиці до іншої, щоб не лишитись назавжди «напівфабрикатами» в одному із заметів. А таке траплялось! І частенько. Пальців однієї руки не вистачить, щоб порахувати, скількох приятелів Степана спіткала така доля. За ці роки чоловік не раз натрапляв на групу мандрівників, які не туди звернули, або ж просто заблукали. Раніше йому було їх шкода і він навіть перевіряв пульс кожного такого горе-всюдихода, проте зараз ставився до цього спокійно.
    Під ногами виявилась соснова колода.
    - Не найкраще місце для вогнища, - сказав Степан і рушив далі.
    Теплиця не відрізнялась від навколишнього пейзажу – була повністю під снігом, і тільки з вершини цієї купи стирчав височезний флагшток і декілька димарів, з яких сочився легенький димок. Вхід замело, проте стежина вказувала, що копати треба із західної сторони.
    Степан взявся до справи.
    
    2
    
    - Очам своїм не вірю! Степан! Степан Найда! – лементував чоловік, коли взрів новачка теплиці. – скільки зим, скільки зим! Не думав, що колись зустрінемось, друже.
    Чоловіки потиснули руки.
    - Яків! Ти лишився таким же опецьком, як і в старі добрі часи, – усміхнувся Степан.
    Найда відв’язав палиці і акуратно склав їх долі, Яків допоміг зняти рюкзак, розмотати шерстяного шарфа.
    - Ноги як? – запитав він.
    - Не знаю. Треба гріти.
    - Ну, так чи інакше, головне, що добрався, правда ж?
    - Чиста правда.
    - Ходімо. Он там мої нари.
    В теплиці було темно і пахло димом. Людей було мало. Двадцять, може двадцять п’ять. Чоловіки, жінок декілька, а дітей Степан взагалі не побачив серед інших. Всі сиділи біля крихітних, власноруч роблених печей зі старих газових балонів. Грілися. Дехто грав у дурня. «Звичайна буденна теплиця» - подумав чоловік.
    - Вмощуйся зручніше, - сказав Яків. Балона в нього не було. Він дістав банку з консервами, пробив посередині отвір і вставив туди щось на зразок шнурка від черевиків. Підпаливши край шнурка, Яків отримав чудову свічку. Тепер такими користувались часто.
    – Тут доволі тепло, не розумію, чому всі топлять, - бурчав Яків.
    - Мабуть, вони ще не бували там, де траплялось бувати нам.
    На обличчі Якова промайнула посмішка. З його виразу було видно, що спогадам про походеньки з давнім товаришем заважали інші спогади. Не такі світлі. Чоловік дістав сухарі і пригостив гостя.
    - Якось так склалось, Степане, що я вже й не знаю, як реагувати на чергову твою появу. Ти то зникаєш, то знову з’являєшся нізвідки. Саме прикольне тут те, що ти приходиш з проблемами, як стара баба з клопотом. Якби я тебе не знав, то не пускав би до теплиць, щоб людям було спокійніше.
    Друзі засміялись.
    - Оце така мені дяка, - посміхнувсь Степан. – я і сам би радий побути трішки в спокої. Та де там! В наші часи це слово забуте.
    - Для кого забуте, а комусь допомагає вижити, - на хвилинку Яків замовк. - Ти прийшов сам. Не перед добром це, Степане. Де твій син?
    Найда чекав цього питання.
    - Його щось забрало. Вночі, - навколо всі притихли. – Щось, або хтось викрав малого.
    - Викрав? Навіщо?
    - Цього не знаю.
    - Іванку було лише дванадцять. Співчуваю…
    - Не поспішай, друже. Я ще не втратив надію. Це сталось три дні тому. Ніяких слідів викрадення, чи, чого-доброго, тіла малого я не знайшов. Ми забрели в покинуту теплицю за декілька миль звідси. Покинуту, але для двох стомлених і промерзлих наскрізь бідолах було те, що треба. Там ми і заночували. Та коли я прокинувся, Іванко зник.
    Тепер затихли всі і тільки ляскіт карт об стіл порушував тишу. Степан подумав, що люди могли вже чути цю історію, адже по дорозі він розпитував про сина у старезного дідугана, який йшов на північ. Може, саме в цю теплицю.
    - Ти думаєш, він живий? – мовив Яків.
    - Доказів гибелі немає, мені не лишається нічого іншого, як тільки шукати.
    - Не знаю, не знаю, - Яків загорнув залишки сухарів, погасив консервну «свічку» і сказав, - ходімо. Я тебе де-з-ким познайомлю.
    Чоловіки підвелись і рушили темним неосвітленим коридором углиб теплиці. Вона виявилась більшою, ніж думав Степан. Яків пересувався вправно і минав предмети, які Найда міг не помітити. Людським очам потрібен час, щоб адаптуватись від білосніжних безкраїх просторів до тісного темного приміщення теплиці.
    - Микита пам’ятає часи, коли приходило літо, а відтоді спливло до біса багато часу. Це дуже поважна людина, - прошепотів Яків.
    Вони зайшли до кімнати, де жевріли кілька тусклих свічок.
    - Доброго вечора, пане! - привітався Яків.
    - Чого вам? – голос пролунав з темного закутка кімнати.
    - Тут один чолов’яга запевняє, що його син зник. Ви можете чимось допомогти?
    - Я літня людина, панове, - прохрипів старий і запалив свічку за столом так, щоб світло падало і на нього й на гостей. - Але все що знаю, можу повідати. Коли це сталось, вночі?
    - Вночі, - сказав Степан.
    - Ви когось бачили, хоча б сліди?
    - Ні. Його просто не стало.
    Дідуган важко видихнув.
    - Останнім часом почали відбуватись дивні речі. Дуже дивні. Люди зникають, їх щось забирає. От тільки що? Це питання відкрите. Таке вже траплялось п’ять чи шість років тому. Ми прозвали його Кригозвіром.
    - Кого «його»? – не зрозумів Найда.
    - Потвору. Лиху потвору, яка чинила таке з нами. Кригозвір приходить вночі і забирає одного за одним. Тягне до своєї нори, де й розправляється з жертвами. Нема від нього рятунку.
    - Ви бачили звіра?
    - Ні.
    - А хтось бачив?
    - Твій син, певно, бачив.
    
    3
    
    Зранку вітер стих.
    Від Микити вдалось вивідати місце, куди звір тягнув людей. З огляду на те, що жодна жива душа не бачила потвору, повірити в це було важко, але Степану Найді нічого не лишалось. Він хапався за кожний шанс, за кожну ниточку інформації, навіть схожу на вигадки.
    Микита також допоміг позначити на карті місця, де зникали люди. Найбільше таких було на півночі. Західніше і південніше від цієї «теплиці» напади Кригозвіра траплялися рідше. Логічним було припустити, що саме в північному напрямку мешкає потвора. Або ж інший варіант – звірів там було декілька. Хай там як, а Семен знав напрямок для пошуків. Більше йому й не треба.
    - При всій повазі, Семене, навіть не намагайся когось просити піти з тобою. Це вірна гибель. Тих країв ми не знаємо.
    - Не знаємо. Але там мій син і я чомусь впевнений, що він ще живий.
    - Думаю, у тебе й в самого все вийде, - казав Яків, але потім потиснув руку Найді і продовжив. - Але і я так не можу. Так тому і бути! Підемо разом.
    Так Яків зголосився допомогти.
    Зібравши необхідні речі, друзі вирушили в дорогу.
    
    4
    
    День подарував можливість подолати значну відстань, проте увечері знову здійнялась заметіль. Сніжинки «обкушували» щоки й очі, ноги ледь слухались, а пальці рук, здавалося, примерзли до палиць. Але Степан ступав все вперед і вперед.
    - Степане! – кричав Яків, - поглянь!
    Зеленого прапорця Найда помітив ще раніше, проте не витрачав тепла на вигуки товаришу і йшов у бік теплиці.
    Ця обігрівальня майже нічим не відрізнялась від попередньої.
    - Був я тут, не найкраще місце, - сказав Яків, - треба було взяти з собою більше дров, чи вугілля.
    Чоловіки помітили дивні погляди оточуючих. Вони дивились так, ніби з Степаном щось не так.
    - Що з ними? – запитав Степан.
    - Кожен з них віддав половину свого палива на потреби теплиці.
    - Але ж всі обігріваються, чим можуть.
    - Такі тут закони. Нічого не поробиш.
    До Якова підійшов чорнявий чоловік в кожусі, зі шрамом на щоці. Це був Віктор.
    - Ти ж був тут кілька місяців тому, - мовив він до Якова.
    - Так. Закони тутешні знаю. Надворі заметіль, ми промокли. Підсушим одяг розрахуємось. В нас є дрова і консерви.
    - Не баріться. Знаю я таких, як ви.
    Він запалив цигарку, розвернувся і пішов геть. Останній раз Степан бачив, щоб хтось палив, багато років тому, коли тютюн не був таким рідкісним. Зараз він на вагу золота.
    - Ясно, на що йдуть пожитки, якими діляться прихожі, - прошепотів Яків.
    - Що ж, будемо ділити дрова?
    Друзі зігрілись, виділили кілька сухих полінячок, що завжди носили з собою, коли збирались в дорогу, і чотири банки консервів для «оплати» теплиці.
    Кімната Віктора, чи то кабінет, відрізнялась від подібних небаченою теплотою. Там було цілих два каміни з газових балонів. В них тріщав вогонь. Пан ні в чому собі не відмовляв.
    - Сніг ховає під собою всі негарні речі, що були колись у великих містах – брудні узбіччя, ями на дорогах, непоказні будівлі. Тепер ніхто не плює собі під ноги. Правда ж? – запитав Віктор.
    - Не плює. Але разом з тим зима забирає в нас тепло і, зрештою, людські життя, - сказав Степан.
    - Природній відбір завжди був суворим. Пристосувались ті, хто менше боїться холоду. Ми ж живі, що тут жалітися? – посміхнувся хазяїн теплиці. Він, мабуть, вважав себе найбільш пристосованим до умов холоду і безладу.
    - Ваша правда, - процідив крізь зуби Степан, - ось тут половина наших пожитків, пане Вікторе, прошу.
    Віктор взяв торбину своїми куцими пальцями і поклав її до купи вугілля.
    - Хтось казав мені, що ви розшукуєте сина.
    - Так. Ви щось чули про нього?
    - Я чув лише те, що це не найкращі краї для його пошуків. Його ти все одно не знайдеш, а от Кригозвіра зустрінеш. А цього я й ворогу не побажаю. Лігво потвори десь неподалік, люди майже не виходять надвір. Якщо в тебе є хоч крихта мізків, то забирай свого друга-жида та йди собі доброю дорогою звідки прийшов.
    - Ми тут ненадовго, не хвилюйтесь. Бувайте.
    Яків грівся біля консервної свічки. Степан підсів до нього.
    - Не теплиця, а якась темниця. Вперше таке бачу, - сказав Найда.
    - Зима не тільки забрала мільярди життів, Степане, а й навчила людей порозуміння і єдності. Тільки в скрутні часи проявляються такі почуття. Та схоже, це не поширилось на цю бісову теплицю. З нашими запасами далеко не зайдемо.
    - Віктор відмовляв мене йти далі. Мабуть, саме в цих землях блудить Кригозвір.
    - Думаєш, є сенс шукати те лігво?
    - Так. Але я знайду його сам. Ти лишишся тут. У тебе буде інша робота.
    
    5
    
    Дорога до можливого лігва була не легкою і довгою. Згідно карти, воно було у Скаженому Ярі, що досить близько від теплиці, але між нею і лігвом височів гірський хребет. Його не подолав ще ніхто з часів Зими. Колись це була Карпатська гора Кочура. Зараз - стіна з брил криги і снігу, що мало чим відрізнялась від інших краєвидів.
    Степан пішов в обхід. Довше, але надійніше. З собою він мав кілька полінячок для вогнища і три банки консервів. Яків лишив собі тільки одну, подумав, що Степану вони потрібні більше.
    За день пошуків Степан повністю виснажився і дуже замерз. Забрався в ущелину, де доводилось прокидати перед собою кучугури і одночасно рухатись вперед, щоб не втонути в заметах.
    Під вечір Найда помітив, що снігу ставало менше. Мабуть, ущелина занадто вузька, щоб її замело. Тут Степан брів майже вільно – снігу не вище колін. Повалене дерево послужило добрим прихистком для ночівлі – стовбур лежав горизонтально, обпершись верхівкою на сусідню сосну, а гілки, які чоловік накрив простирадлом, стирчали донизу.
    Степан Найда розвів вогнище, простелив каремат і приліг. Йому снився Іванко, сонце і тепло.
    
    6
    
    Дорога вела прямо і нікуди не звертала. Кілометр за кілометром Степан наближався до своєї мети. Консерви і сухарі, що їх дав Яків, вже закінчились. Часом чоловік дивувався на що здатен людський організм в екстремальних умовах. Ущелина звужувалась.
    Коли почало темніти, Найда помітив нору.
    - Ось і воно –лігво!
    Степан дістав ножа, рюкзака і все зайве, що заважало б йому, лишив біля входу.
    Лігво було величезним. Вхід лише здавався таким непримітним, з середини ж все було по-іншому. Це буда простора печера, з якої віяло теплом, страхом і невідомістю. Степан подумав, що Кригозвір має розміри грізлі, і тільки дужче стрискав рукоятку.
    Він спускався все глибше. Прямо серед проходу лежали чиїсь речі. Це був пошматований одяг, каремати і рюкзаки. Вони лежали безладно і могли засвідчувати тільки одне – Кригозвір вже близько.
     Найда пригнувся і прокрадався далі. Почувся звук удару об щось металеве – він наступив на щось. Степан припав до землі і розгріб руками землю, під нею був люк. Металевий люк. Куди він веде і звідки він взявся у лігві звіра?
     - Не потрібно, Степане, шукати пригод на свою гепу!
     Степан озирнувся. З-заді нього стояв чоловік зі шрамом на щоці – Віктор. Він курив цигарку.
     - Є речі, котрі нікому не треба знати, - він вишкірив жовті від тютюну зуби, - ніякого Кригозвіра не існує. Ми ж не малі діти, правда?
    - Що ти тут ховаєш, виродку? - сказав Найда.
    - Викинь ножа і поговоримо по-людськи! – Віктор поліз до внутрішньої кишені кожуха і дістав пістолета.
    Ніж дзенькнув об промерзлу землю підлоги. В цей же момент пролунав вистріл і Найда звалився на землю.
    В очах потемніло, а плече охопило полум’я болю. Через мить силует Віктора височів над Степаном. Дуло дивилось прямо в чоло.
    - Зажди, - мовив поранений, - щодо вашого природного відбору… Кхе-кхе…Так от - вижили не ті, хто пристосувались до холоду… а ті, хто зумів лишитись людиною навіть, коли навкруги темрява і відчай.
    Віктор хотів був щось бовкнути у відповідь, проте його фразу обірвав Яків, що підкрався і з усього духу вперіщив бідолаху полінякою по довбешці. Тіло Віктора обм’якло і повалилось на землю.
    - Встиг, - мовив захеканий Яків.
    Він подав другові руку і звів його на ноги. В теплиці Найда велів Якову слідкувати за цим пройдисвітом. Дуже підозрілим він вже був типом.
    - Куля пройшла на виліт, зачепила плече… - сказав Степан.
    Яків допоміг зробити перев’язку. Кровотеча зупинилась.
    - Що будемо з ним робити? – запитав Яків.
    - Нехай відпочиває, коли прийде до тями, то навряд щось пам’ятатиме після такого удару. Клятий збиральник чужого добра і виявився тим Кригозвіром, яким залякував людей.
    - Мабуть, він не хотів, щоб хтось довідався про це, - Яків вказав на металевий люк.
    - Навіть якщо й так, - видихнув Степан, - це не дає відповідь на те, куди зникають люди. Версія з Кригозвірем була помилковою, та це було хоча б якесь припущення. Зараз же ми лишились ні з чим.
    - Чому? А люк тоді для кого?
    Чоловіки прокрутили ручку міцно замкненого люка і, клацнувши, він відчинився.
    - Глибоко… - сказав Степан, - ну що? До зустрічі там, внизу, друже.
    Друзі пригнули в люк, а цигарку Віктора потихеньку поглинала темрява.
    
    7
    
    Коли Степан летів його подих забило приємне тепле повітря. Та найбільше він здивувався, коли гепнувся не на сніг, а на траву. Поруч приземлився і Яків.
    - Що це, в біса, таке? Де це ми? – сказав Степан.
    Краєвиди нагадували звичайнісіньке містечко, тільки більше без зими. Було літо.
    - Ви напевно Степан? – мовив незнайомець, що помітив прибуття чоловіків.
    - Звідки ви…
    - Так Іванко ж давно на вас чекає. Тільки й говорить, що його повинен забрати татко.
    Чоловіки попрямували у містечко.
    Місцеві розповіли, що, виявляється, існує ця місцина, цей бункер не бачених досі розмірів, де люди знову навчились добувати електрику. Зима сюди не дістала.
     - Ми знали, що на поверхні, над нами, людям живеться скрутно. Самі вибратись звідси боялись, бо там смертельний холод, тому експериментували над пристроєм навіювання снів, - розповідав чолов’яга, - та півроку тому його батарея вийшла з ладу і тільки нещодавно робота відновилася. Працює він дуже просто – ті, хто потрапляє в межі його дії, бачать один і той самий сон. Голос наказує їм іти до нього. В міру наближення особи до пристрою голос стає чіткішим і гучнішим. Та річ у тому, що йти можна було тільки уві сні. Прокинувшись, голос забувався.
     - От чому ніхто й не знає, куди всі зникають, - сказав Яків.
    - Так, - додав Степан, - і ти, Іванку, пройшов сам такий небезпечний шлях?
    - Я пам’ятаю тільки, як гепнувся на траву, - відповів Іван.
    - Що ж, у нас тепер роботи ще більше, Якове, - сказав Найда.
    - Здається, ми знайшли те, що шукали.
    - Так, знайшли. Але тепер нам потрібно попіклуватися й про інших – треба доправити сюди кожного мешканця теплить. Всі ми хочемо тепла і світла!

  Время приёма: 16:39 24.01.2016

 
     
[an error occurred while processing the directive]