 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Верді виставив ліву руку, затиснувши великий, вказівний, середній і безіменний пальці – перший із двох можливих Фестів Тіла – і, замахнувшись правою, яка для половини Арвіаранів була бойовою, вдарив високу фігуру перед собою, пірнувши під її удар. Фігура встояла – перший Фест Тіла забирав життя, однак не відразу, а через вісімнадцять секунд. Другий Фест, для активізації якого потрібно було затиснути усі, окрім великого, пальці міг повернути її до життя – на це залишалося знову ж таки вісімнадцять секунд. Та Верді не збирався цього робити – вбивство супротивників Вічної Імперії єдине, що його хвилювало. Та все ж душу мучило відчуття неправильності.
Битва йшла на відкритій місцевості. Землю навкруги рясно вкривали трупи: як Арвіаранів, так і звичайних солдат. Сонце світило настільки яскраво, ніби намагалося якомога детальніше показати страшну картину внизу. Його промені, в свою чергу, додавали побоїщу похмурої краси.
Верді озирнувся, вишукуючи чергового ворога. Та раптом навкруги спорожніло, все затихло, а небо затягнуло пеленою хмар. Хлопець зробив крок назад, через щось перечепився і гепнувся на землю. «Труп?» Так, це був труп. Та не той безликий труп, яких на війні повно– в калюжі крові лежала його сестра-близнючка Сат.
Не встиг крик вирватися з горла, як все зникло – Верді прокинувся. Тьмяним промінням у вікно заглядав ранок. Нічна пітьма збереглась лиш у дальніх закутках. І хоч сонце світило прямо в очі, він на це не зважав – усвідомлення того, що сьогодні останній для них з сестрою шанс стати Арвіаранами затаврувало усе інше, як “неважливе”. «Нам виповнюється вісімнадцять. І ми можемо або отримати сили, як усі Арвіарани у день повноліття, або залишитись з нічим»
– Прокидайся, – буркнув він, ткнувши сестру, яка спала над ним.
Пролунало нерозбірливе бурмотіння, з верхнього ліжка звісилася голова.
«Неначе дивлюсь у якесь чудернацьке дзеркало. Яке, до того ж, додає волосся. В мене-ж бо його немає»
– Злізай, – сказав Верді. – Якщо нічого не вийде – значить, на це воля Мере Еліна.
Сат спустилася і вони повсідались на підлогу.
– Ну що?
– Почнемо з першого Феста Води.
Вони затисли на правій руці великий, вказівний і середній пальці, після чого відвели ліву вбік. Спочатку так, а опісля, якщо нічого не вийде, вони поміняють руки, адже серед Арвіаранів було приблизно порівну тих, у кого бойова рука, яку ще називали Ран, права, і тих – у кого ліва.
Кожен із Фестів складав комбінацію із різної кількості пальців: чотири – для тіла, три – для води, два – для вогню і один – для повітря. Пальці мали йти один за одним, без розривів. Руку для Фестів називали Аром.
Перший Фест Води не спрацював – він дозволяв створювати воду, та з їхніх рук не з’явилося й краплини. Третій Фест також – вони по-черзі занурили руки у заздалегідь приготовлене відро, та вода при контакті з пальцями не зникла. Другий вони не ризикнули – тіло Арвіарана перетворювалося у рідину і без чийогось контролю все могло обернутися катастрофою. «Спробуй розтиснути Фест, коли у тебе більше немає пальців»
– Може, перший Повітря? Якщо не зможемо його – не зможемо жодного.
– Ні, пробуватимемо по-черзі, – відповів Верді.
«Не хочу дізнатися результат так швидко. А поки ще є надія... Та на який результат я надіюся більше?»
Вони спробували всі, окрім найскладніших і небезпечних, та здібності у них так і не проявилися. «Може, у нас обох праві Рани?» Тепер вони повторили всі Фести на лівій руці і, дійшовши до найлегшого, першого Феста Повітря, який створював сильний вітер в радіусі двох метрів від бойової руки, опустили голови, зітхнувши.
– Що ж, Арвіаранами ми не станемо, – підсумувала Сат, скуйовдивши русяві кучері.
– Не станемо, – Верді почесав лисину.
– І що робитимемо?
– Є інші способи сприяння розвитку Вічної Імперії. Для прикладу – ведення господарства. Чи навіть лісництво.
– Ні, це не годиться. Ми ж обіцяли. – Сат насупилась. – Може, подамось у звичайні солдати? Армія потребує таких, як ми. Арвіаранів дуже мало, до того ж вони надто цінні. Потрібні люди, які б їх захищали. За батьком було закріплено близько двохсот чоловік, які бились неподалік і не дозволяли ворогам взяти кількістю. Безперечно, вони не менші герої.
Згадка про батька змусила їх ненадовго замовкнути. Те, що сталося два роки тому докорінно змінило їхнє життя і саме тому вони хотіли отримати здібності.
Верді ледь помітно всміхнувся. Те, що вони не стануть Арвіаранами, зовсім його не засмутило. На відміну від сестри – останні два роки вона буквально жила цією мрією. Здавалося, спонукала їх одна й та сама подія, та дечого Сат таки не знала. І хлопець старався поводитися так, ніби не знає і він, хоча інколи це знання тяготило над ним, наче прокляття. Та він не міг допустити, щоб дізналася сестра. «Бо тоді вона мене зненавидить»
Одягнувшись, вони сполоснули обличчя і вийшли з кімнати, рушивши до кухні. Мати стояла спиною до них, схилившись над жаровнею. Порожні тарілки і порізаний хліб чекали на столі. Вона обернулася – низенька, відмічена сивиною жінка, яка аж ніяк не виглядала на свій вік. Колись, коли вони ще називали її Еллою, лиш побачивши їх вона б запитала:«Ви мене любите?» Щоденний ритуал. І вони завжди відповідали ствердно. Та тепер ці слова більше не злітали з її вуст. Верді здогадувався чому – мама боялася почути відповідь. І це не дивно, зважаючи на те, що два роки тому вони з сестрою дали клятву завжди говорити правду, ні разу відтоді її не порушивши.
На сьогодні у них було дещо заплановано, тому, поснідавши, помолившись біля Кори Повернення і попрощавшись з матір’ю, благо у день Повернення Мере Еліна, який співпадав з їхнім днем народження, не можна було працювати, Верді і Сат вийшли з будинку.
Ціль знаходилася на західній окраїні села. В інші дні у цей час вже повсюди б кипіла робота, та зараз вулиці пустували. Їх проводжали непоказні одноповерхові будинки, з стодолами та стаєнками, не набагато гіршими за самі будинки. І жодної пари очей – що, безумовно, було їм на руку. Та все ж ішли вони швидко.
Згодом вони зупинилися перед невисоким живоплотом – старий Хем доглядав за ним, наче за власною дитиною.
– Ми справді збираємось це зробити? – запитав Верді.
– А в нас є вибір?
«А таки немає…» Верді допоміг Сат перелізти, після чого переліз сам. Намічена напередодні яблуня, молоденька, заввишки не більше трьох метрів, росла перед самим порогом.
– Старого Хема точно немає вдома? – Верді роззирнувся.
Сат, закопирсавшись в кишенях, відповіла :
–Та кажу ж, з учорашнього дня він гостює в родини. В нас повно часу.
Крім молодої яблуні в саду росло ще п’ять, старих і крислатих, рясно всіяних яблуками. Та старий Хем, який сам її посадив, дуже любив яблука саме з неї і щоранку збирав опалі, ніколи не зриваючи з дерева. Цим вони з сестрою і планували скористатися.
– Чого так довго? Діставай скоріше, – проказав Верді, ніби йшлося про якесь магічне приладдя.
Сат нарешті вийняла моток грубої нитки і передала Верді ніж. Вони взялися за роботу.
Згодом всі яблука були прив’язані за “хвостики” до гілок. Відійшовши, Верді спробував розгледіти нитки, та якби не знав про їх існування – нічого б і не запідозрив. А Хем, який до того ж погано бачив, й поготів. Звичайно, рано чи пізно він усе зрозуміє, та поки це станеться…
Вибравшись на дорогу, вони поспішили назад. «Здається, нас не побачили» Люди вже висипали на вулицю, та на них ніхто не зважав. Їхня традиція по влаштуванню особливо каверзних збитків на день народження несказанно піднесла настрій. Верді і Сат повернулися додому з посмішками на обличчях.
Вони насолоджувалися байдикуванням, коли у двері забарабанили.
– Ну що, думаєте старий Хем зовсім мізки втратив? Зізнавайтесь, негідники, то ваших рук справа?
«Ух... Попались…Так швидко… Та чи не змогли б мивідкараскатися?»
– Так, це ми, – відповіла Сат.
«Однак брехати ми не можемо. Не після того дня»
Мати засмутилася, проте нічого не сказала. Яблука вони повідв’язували і зобов’язалися допомагати старому Хему по господарству на протязі цілого тижня. Капостити, коли не можеш брехати – сумнівна затія, та саме це і приваблювало їх із сестрою. Усвідомлення того, що варто лиш комусь запитати і ти зізнаєшся – додавало азарту, змушувало, по можливості, продумувати все так, щоб не попастися. І радощів приносило в рази більше. «Звичайно, сьогоднішній випадок – повний провал»
Нічого цікавого не відбувалося до самісінького вечора. Сат безперестанку тріщала про солдатське життя, Верді вдавав, що схвильований такою перспективою, хоча, насправді, в душі зачаївся жах. Колись хлопець, як і сестра, вважав батька героєм, та після того, як заглянув йому у вічі перед самою смертю…
Повернення Мере Еліна, як і їх день народження вони завжди святкували у дідуся. Він був Арвіараном і жив у спеціально розбитому для них поселенні, де кожен будинок розташовувався на відстані не менше двохсот метрів один від одного. Це робилося з міркувань безпеки, адже всі вони мали десь тренуватися, а враховуючи маніпуляції з вогнем, водою та повітрям…
Верді і Сат скромно відсвяткували вдома, з матір’ю, нетерпляче очікуючи візиту до дідуся. Мати з ними йти не збиралася – дід надто сильно нагадував їй чоловіка.
Поселення Арвіаранів знаходилося кілометрів за два від їхнього. Близько сотні двоповерхових будинків, простих, нічим не прикрашених. Солдатських. Більше половини із них пустувало. Арвіаранами ставали дуже рідко, всього на території Імперії налічувалося близько п’ятдесяти і зараз, у мирний час, всі вони знаходилися тут.
Верді зітхнув. Доріг, як таких, тут не спостерігалося, тому вони рушили навпростець, орієнтуючись на оселю дідуся, яку бачили навіть звідси. Будинки нічим не огороджувалися, поряд не росли дерева, не було ні городів, ні господарських споруд. Поселення привидів. Привидів війни – крім як воювати, Арвіарани нічого не вміли, та й, напевне, мирне життя їх не цікавило. Все необхідне їм поставляли із столиці. Імператор піклувався про найцінніші свої інструменти, які для звичайних людей були героями. Та не для Верді.
Згодом вони вперлися в дідусів будинок, постукали і стали чекати. Двері відчинилися. Високий, із спиною, яку ще не зігнула старість дідусь мав поважний вигляд. Глибоко посаджені, сині, наче друзки льоду очі, коротке, акуратно підстрижене волосся із сивиною на скронях та гострі риси вкупі з зосередженим виразом обличчя давали зрозуміти: перед вами солдат.
– А, внучки, заходьте, – сказав дідусь. Його голос різко контрастував із зовнішністю. – Сьогодні важливий день, можливо, найважливіший у вашому житті.
Здавалося, він говорив не з ними. «І що такого важливого в цьому дні? Ми святкуємо не вперше. Невже він забув, що свій шанс стати Арвіаранами ми втратили?» Коли Верді брив голову, Сат повідомила дідуся, який покладав на них великі надії. В межах однієї сім’ї, якщо хто і отримував силу, то лиш найстарша дитина. Та він чомусь був упевнений, що і Верді, і Сат її удостояться. І вони йому вірили.
Дідусів будинок, скромно обставлений і просторий, зустрів їх звичною атмосферою. Зліва – величезний камін, над ним – декілька картин, які намалював сам дідусь. Справа, перед вікном, стояв широкий стіл, завалений книжками і різними приладдям, трохи далі – декілька поличок із різними дрібничками, серед яких нагороди за участь у бойових діях під час численних завойовницьких воєн імперії. У великій мірі саме завдяки Арвіаранам територія Вічної Імперії становила, буквально, більше половини світу.
Сходи у дальньому лівому куті вели на другий поверх, де розташовувалися дідова спальня та щось на кшталт комірчини. Кам’яну підлогу вкривав килим, де стояла Кора для Повернення – в першу чергу це все ж Повернення Господнє, а вже потім їх день народження.
– Діду, помолишся з нами?
– Ні, – відповів він, на секунду забарившись. – Я вже... Моліться без мене.
Вони так і вчинили, присівши на підлогу перед столиком на коротких ніжках. Посередині стояла велика чаша. Поряд – декілька маленьких, однією з яких вже скористався дід. Сат і Верді взяли по чаші, зробили на долоні неглибокі порізи і видавили декілька крапель крові, так, щоб вона вкрила дно. Після чого по черзі налили в чашки масло із карафки, взяли із купки тонкі дерев’яні палички, підпалили від заздалегідь приготовленої свічки і піднесли до своїх чаш. Спалахнуло голубувате полум’я. Вони трохи почекали, після чого погасили вогонь і вилили вміст до великої чаші.
– Ось і все, – сказав Верді, піднімаючись. Цього ритуалу він ніколи не розумів. В Священному Писанні такого не згадувалося, а дорослі, яких він запитував, лиш казали що так треба. Хлопець підозрював, що вони самі не знали.
– А тепер святкувати! – вигукнула Сат, скочивши на ноги.
Та дідусь чомусь не поспішав їх частувати. Більше того, стола для святкувань, що зазвичай зберігався в комірчині, ніде не було видно. Схоже, дідусь до їхнього приходу навіть не готувався.
– В мене до вас серйозна розмова, – почав він, обернувшись.
– Нам дуже жаль, – зітхнув Верді, здогадуючись, про що зараз піде мова.
– Ні, – відповів дід. – Ні, Арвіаранами ви станете. Сьогодні.
«Невже він не може змиритися?»
– Діду... – почала Сат.
– Замовчіть. Я надто довго цього чекав. А тепер сідайте.
Вони сіли просто на підлогу. Над образом турботливого дідуся, який останнім часом захопився малюванням і любив пригощати їх різними смаколиками, взяв верх військовий. Жорсткий, із владними нотками в голосі.
– Що ви знаєте про день Повернення Мере Еліна?
– Ну… – питання спантеличило.
– Одного разу в цей день він повернеться, аби покарати зло. Тепер вже назавжди, – сказала Сат.
– Все це неправда. Принаймні, не вся правда. – Дід відвернувся. – Її я вам зараз розповім.
Давним-давно, коли Вічна Імперія лиш починала шлях до могутності, він прийшов у столицю і став проповідувати про мир, рівність, об’єднання всіх народів. Завдяки палкості та красномовству люди стали прислуховуватися до нього, однак його слова подобалися не всім.
І ось вісімнадцять чоловік, істинних патріотів Імперії, вирішили покарати безумця, який стверджував, що він бог, адже могутня держава, що перемагала ледь не у кожній війні, не могла схилитися перед іншими народами.
Одного вечора його зловили і вирішили повісити. Та він непорушно висів у зашморгу і згодом пролунало:«Не повітря дає мені змогу говорити правдиві слова. Вам у мене їх не забрати» У серця патріотів закрався страх. «Якийсь фокус? Чи він насправді бог?» Та не час було відступати. Його смерть, ким би він не був, піде на користь Вічній Імперії. Тому прямо під шибеницю наклали дров, і, не знімаючи Мере Еліна із зашморгу, підпалили. Завдяки маслу дрова вмить спалахнули. Полум’я лизало його тіло, та не пролунало жодного крику. Мере Елін не ворушився. Вогонь проковтнув усі дрова, і коли мотузка, що ледь помітно тліла, обірвалася – Мере Елін впав на коліна в купу попелу та жаринок. «Полум’я не випалить правду. Вона викарбувана на моїй душі. Вам її не дістати»
Від жаху патріоти оціпеніли. Спішно принесли мішок, зав’язали Мере Еліну на голові, обтягнувши мотузкою шию і руки, після чого скинули в річку. Пройшло доволі багато часу і вони помалу заспокоювались. «Ось і все! Він помер» Тому коли на берег, спотикаючись, весь в твані та водоростях, вийшов Мере Елін – вони усвідомили, що вбити його не зможуть.
«Правда ніколи не потоне в брехні. Тепер ви готові мене прийняти?»
Патріоти дістали зброю… і приставили до своїх ший.
«Помри або помремо ми»
Мере Елін відповів:
«В вас є зло, та його недостатньо. Ви не заслуговуєте смерті. Коли зла стане вдвічі більше – я повернуся, вдвічі сильнішим. І знищу його будь-якою ціною»
На землю впав труп.
Патріоти не вірили своїм очам – загрозу Вічній Імперії вони відвернули, хоч обіцянка повернутися дещо затьмарювала радість. Однак, всьому, що сталося, був свідок. Історія поширювалася, обростала деталями, дещо спотворювалася, не без старань патріотів, і згодом переросла у культ. Тепер для нас це єдина релігія.
Верді і не спам’ятався, як дід замовк. Історія закінчилася. «Він усе це вигадав? У Писанні цього немає. І головне, навіть якщо це правда, звідки дідусь її знає?»
– Навіщо ти це нам розказав? – запитав Верді.
– Ви повинні знати. Тому що ви…
Спалах.
Верді інстинктивно припав до землі, перекотившись до стіни. Сатпослідкувала його прикладу. В грудях раптом спалахнула така сильна злість, що хлопець ледь не втратив свідомість, та дивне відчуття враз щезло.
Коли звук битого скла затих, вони ризикнули підняти голови – віконна рама горіла, стіни попри неї вкрились сажею. «Невже напав Арвіаран?» Божевільна думка, та окрім неї не прийшло жодної.
– Діду! – закричала Сат, піднімаючись.
– Стій! – Верді спробував її втримати. Тут він також побачив діда. Точніше, його труп – струмінь вогню залишив по собі щось схоже на тліючу головню.
«Ні. Ні! Це неправда!»
Верді ледь не захлиснула паніка, та він взяв себе в руки, стримавши сльози. Хіба марно вони з сестрою тренувалися? Час на скорботу ще прийде. Його завжди вдосталь.
«І так, що робити? Залишитися в будинку, спробувати забарикадуватися? Ні. Якщо це Арвіаран – такого роду перешкода його не зупинить. Треба втікати»
Хлопець схопився на ноги, взяв сестру за руку і вони, пригнувшись, кинулись до виходу. Верді ривком відчинив двері, одразу ж відступивши до стіни – нікого. Вони вибігли на вулицю. Встигло стемніти – блідий місяць давав достатньо світла, перед ними, наче відбиток зоряного неба, простягалися вогники численних будинків. У їхньому селі всі святкували.
– Вертаймось додому, – сказав Верді і, не чекаючи на відповідь, кинувся вперед. Сат наздогнала його і вони побігли разом. Та зупинились, навіть не добігши до найближчого будинку.
Попереду стояла фігура – близько двох метрів заввишки, з двома тулубами, кожен з яких вінчала голова. Тулуби розташовувалися спиною до спини і, оскільки істота стояла боком – то скидалася на рогатку. Ніби помітивши їх, вона обернулася. Якби з пам’яті щезли останні декілька секунд, можна було подумати, що перед ними звичайнісінька, гола до пояса людина. А й справді, незважаючи на неприродну статуру, вигляд істота мала людський – звичайна, смуглого відтінку шкіра, довге чорне волосся, гострі риси обличчя. Лиш очі здалися Верді якимось не такими, в них плескалось щось неземне, щось, від чого шкірою розповзався мороз.
«А чи не він вбив діда?» Верді позадкував, наткнувшись на Сат і, наче на підтвердження його здогаду, істота підняла руки – з обох долонь вирвалось по батогу полум’я. Вердіі Сат ледь встигли відскочити, покотившись по землі. Рвучко схопившись на ноги, вони кинулись бігти, заглиблюючись у поселення Арвіаранів, а не у власне село, як планували до того.
– Що це таке? – Голос Сат. – Що йому треба?
«Якби ж я знав»
– Заспокойся. Арвіарани нам допоможуть, – прохрипів Верді.
«Принаймні, хочеться у це вірити»
При цьому хлопець обернувся – істота бігла за ними, помалу наздоганяючи. “Не встигнемо!”
Зліва майнув будинок діда. До найближчого Арвіарана – метрів двісті. Без шансів.
– Треба розділитися, – крикнув Верді. – Він близько.
– Ти – направо, я – наліво!
Вони враз розбіглися. Коли згодом Верді глянув через плече, то побачив, що істота застигла на місці, ніби не могла вирішити, за ким побігти. Хоча, здавалося, яка їй різниця?
Та зупинятися Верді не поспішав. Він добіг до найближчого освітленого будинку, постукав і став пильно вдивлятися в сутінки. Арвіаранів, крім діда, хлопець не знав. Ті надавали перевагу товариству один одного, коли не брали участь у черговій війні.
Верді страшився зустрічі із Арвіараном, та істоти, що могла десь причаїтися, боявся ще більше. Як же вона сюди пробралася? Навколо поселення розкинулось з десяток сіл і кожне з них виставляло свої патрулі, охоплюючи замкнуту територію. “І що головне, звідки в неї сила Арвіаранів? Руки не складалися у Фести і вогонь виривався з обох… ”
Роздуми перервав скрип дверей. В проході з’явилася невисока фігура в ореолі тьмяного світла, що лилося з огризка свічки.
– Ти хто? Чого треба?
Грубий, твердий голос цілком відповідав зовнішності. Верді стало не по собі. «Яка з його рук бойова? Права, яка стискує блюдце із свічкою, чи ліва, що так загрозливо близько до мене?»
– Мене переслідують, – випалив Верді. – Істота з двома тулубами. Здається, із силами Арвіаранів.
Пальці чоловіка розтиснулися, свічка випала і скотилася сходами, погаснувши, діставшись землі.
– Зло... – пробурмотів Арвіаран. – Зло прийшло. Нарешті прийшло.
Він рвонув назад у будинок, позабувши про Верді, одначе хлопець, не чекаючи запрошення, послідкував за ним.
Будинок був обставлений так само просто, як у дідуся, та без тих дрібничок, які створювали атмосферу затишку. Складалося враження тимчасового пристанища, місця, де попросту щось перечікують.
– Коли і де це сталося? – запитав Арвіаран, нависнувши над Верді.
– Ми були в дідуся. Його, себто діда, вбили. – Емоції загрожували прорватися, та хлопець з усіх сил стримувався. – Ми вибігли на вулицю, наткнулися на істоту. Вона вистрілила у нас вогнем. З обох рук одночасно. Ми втекли і розділилися.
– Хто ми?
– Я і моя сестра Сат.
– Без сумнівів. Зло прийшло, – в очах Арвіарана наче щось зблиснуло, від чого обличчя враз перемінилося. – Мене звати Ельмус. Ти приніс чудові новини. Тепер серед Арвіаранів має з’явитися обраний. Втілення Мере Еліна, вдвоє сильніший за нього.
Говорив він одночасно і з Верді, і сам з собою. Хлопець сторопів перед таким напором, та слова Ельмуса зачепили щось в пам’яті. «Обраний... Слова дідуся, про найважливіший день у їхньому житті. Те, що вони стануть Арвіаранами, навіть коли визначений час минув. А тепер поява істоти, яка, судячи із слів Ельмуса, мала всі підстави хотіти смерті обраного. Не може бути! Ні, ні і ще раз ні!»
Та просто проігнорувати ці здогади Верді не міг. Арвіаран відійшов, знову поринувши у свої думки, тому хлопець вирішив перевірити.
«Яку вибрати руку?»
Хоча не це важливо. Майже після кожного із Фестів залишаться докази його використання. Може, п’ятий Фест Повітря? Але ні. Зникнення повітря, на відміну від появи вітру у першому Фесті, напевне викличе гучний хлопок.
«Перший Фест Вогню» Так, це підходило. Його тіло вкриється шаром полум’я і, наскільки Верді пам’ятав настанови діда, варто лишень розірвати Фест – і ефект розсіється.
Ельмус стояв спиною до нього і Верді, затиснувши Фест на правій руці, відвів бойову, чекаючи розповсюдження вогню. Але нічого не сталося. «Дід помилився. Помилився» Та потрібно спробувати ще й ліву. «Як тоді, у вісні…» Хлопець затиснув Фест на лівій і з подивом побачив, як з Рана, із самих кінчиків пальців, повільно та поступово тіло вкривав шар полум’я. Верді швидко розірвав Фест, з серцем, що калатало, наче ударник в дзвоні, відступив на декілька кроків, ніби намагаючись від усього цього втекти.
Арвіаран обернувся. «Щось помітив?»
– Ти згадував дідуся. Хто він був? Один із нас?
«Що тепер? Я скажу правду – і що мене чекає? Змусять битися з тою істотою? Але як я можу брехати? Я не брехав так давно…. Хоча, кого я обманюю? Вся моя клятва, на відміну від клятви Сат – фарс. Моя брехня, величезна брехня триває вже цілих два роки. Я не сказав Сат правди. Чим це відрізняється? Збрехавши зараз, я не порушу клятви, адже порушив її ще в ту мить, як давав»
– Ні. Ми гуляли на окраїні села. Побачивши істоту – втекли.
– У наше поселення?
– Так. Вони заступила нам дорогу в село.
– Але рушила за вами. Чому?
Верді давно не практикувався у брехні і все, що він говорив, заганяло його у глухий кут. «Обережно. Думай, що кажеш!»
– Не знаю. Яка їй різниця за ким гнатися?
– А де сестра? Ви домовлялися десь зустрітись?
«Було трохи не до того»
– Ні.
Ельмус кивнув, після чого мовчки піднявся на другий поверх, повернувшись із невеликою скринею. Він поставив її на підлогу, відкинув кришку і обережно дістав маленький ріжок. Відчинивши навстіж двері – подув у нього зо всіх сил. Пронизливий звук пролунав, наче удар грому.
– Що ви робите? – поцікавився Верді.
– Ти читав Священне Писання?
– Ні, – потупившись, сказав Верді. В бога він вірив, та його віра була не настільки слабкою, щоб читати якісь там книжки.
– Що ж, – мовив Арвіаран. – Там сказано, що давним-давно Мере Елін переміг зло і, повертаючись на небо, сказав:”Коли зло прийде знову, хоч й удвічі сильнішим, повернуся і я, вдвічі могутніший”
– А до чого тут Арвіарани?
– Мере Елін повелівав вогнем, водою, повітрям і людськими душами. Він дарував нам свою силу лиш недавно і весь цей час ми чекали на його повернення. І сьогодні він прийшов – втілившись в одному із нас. Прийшов, щоб покарати зло.
“А хіба ви, що відбираєте на війні людські життя, сотнями і тисячами, не зло?”
Верді відвернувся.
«До того ж, дідусь розповів зовсім іншу історію. Та він також говорив про обраного» Хоча, якщо Верді все правильно зрозумів і божі слова можна сприймати буквально – обраних.
– А що то за ріг? – запитав Верді.
– Сигнал до збору. Скоро прибудуть усі наші прибічники.
– Що? Зберуться всі Арвіарани?
– Ні. – Ельмус спохмурнів. – Є група людей, точніше, вісімнадцять чоловік, які не вірять в прихід Мере Еліна і не приєдналися до нас. Та нічого, скоро вони самі переконаються. Арвіарани повинні бути єдиними.
«А що робити мені? Ельмус, очевидно, не знає про нас із сестрою. Та чи не міг дідусь поділитися ще з кимось? Якщо сюди прийде хтось, хто знає про нас із Сат… Нам не залишать вибору»
– Я хотів би вернутись додому. Не думаю, що мені тут місце.
– Я тебе не відпущу. Надто небезпечно.
“Чудово”
Хтось затрубив у відповідь. На обличчі Арвіарана відобразилося замішання.
– А це ще що таке? Я вже оголосив збір. Вони повинні з усіх ніг бігти сюди, а не порушувати домовленості. Що за ідіот подув у ріжок?
«Мене запитуєш?»
Верді плюхнувся на підлогу, обдумуючи втечу. Час повільно спливав, однак він так і не наважився. Тим часом до будинку один за одним стали заходити Арвіарани – як чоловіки, так і жінки. На обличчях, суворих та пошрамованих, читалося піднесення. Звичайно ж, кожен думав, що обраний – саме він. Здавалося, можливості того, що обраний знайдеться у вісімнадцятці безбожників ніхто навіть не розглядав.
Коли близько тридцяти чоловік заповнили тісну кімнатку, Ельмус, як хазяїн будинку, взяв слово, закликавши до тиші. Про інцидент з другим рогом він не згадав. Скоріш за все, попросту забув.
– Цей день настав, – почав він. – Мере Елін переродився в одному із нас. Це значить, що повернулося й зло. Тепер обраний повинен його зупинити.
Натовп загудів.
– Ти впевнений? – наперед вийшов високий чоловік із обпаленими руками. – Ти бачив на власні очі?
– Не я. Він. – Арвіаран вказав на Верді. – Потворна істота з двома головами, яка стріляє вогнем з обох рук – ось що він бачив. Слова Писання оживають.
Знову приглушене перешіптування.
– Ми не знаємо, у кому із нас сила Бога. Тому підемо у бій разом! –закричав Ельмус.
Кімнату заповнили войовничі крики.
– Що там? – Худорлявий Арвіаран виглянув у вікно.
Роздратовані тим, що їх перервали, Арвіарани висипали на вулицю.
До них наближалася група людей, всі, як один, у другому Фесті Вогню – тіла, повністю вкриті полум’ям, світили не гірше факелів.
«Вісімнадцятеро» Верді спостерігав за їх наближенням і коли до них залишалося зовсім небагато, розрізнив в одному із них Сат.
– Гей, – гукнув він Ельмусу. – Он там моя сестра!
Він став проштовхуватись крізь натовп, та на плече лягла чиясь рука.
– Це може бути пастка.
«Справді. До того ж, Арвіаран говорив, що їх всього вісімнадцять. Та без його сестри… Де ж ще один?»
Група зупинилась перед будинком.
Верді напружено вдивлявся в рій вогників. Міг в таких умовах хтось помітити, що вони близнюки? Є шанс на те, що хтось дійде того ж висновку, що і дідусь, який, судячи зі всього, більше нікому не сказав? Близнюки, обоє із здібностями – як швидко хтось здогадається? «Та поки що ніхто не знає, що і в мене є сили»
Раптом усі вісімнадцять Арвіаранів, включно із Сат, погасли, в повітря здійнялися руки і в сторону будинку полетіли струмені вогню. «Перший Фест…»
На атаку відреагували миттєво, та все ж без жертв не обійшлося. Ті, що стояли позаду затискали перші Фести Води, ті, що стояли трохи ближче до нападників – другий, перетворюючись у воду і виникаючи прямо перед ворогами.Більшість вогню вдалося погасити ще в польоті, тому великої шкоди завдано не було.
«Чому Сат разом з ними? Вона що, мене не бачить?»
В діло пішли Фести Тіла. Ті, кого торкався Ран із затиснутим першим Фестом Тіла на Арі – мали померти через вісімнадцять секунд. Хтось продовжував битись навіть після цього, хтось безсильно завмирав на місці. Другий та четвертий Фести Повітря із свистом літали поміж ними, залишаючи по собі закривавлені тіла та кінцівки. «Божевілля»
– Біжи у будинок, – чиїсь руки відірвали його від землі, повернули і щосили штовхнули. Він ледь не впав, та одразу ж побіг, навіть не обертаючись. «І я готовий був підписатись на таке? Навіть заради того, щоб сестра не дізналася про батька… Чи не завелика це жертва?» Верді стиснув зуби. «Боягуз»
Він вбіг до будинку, на мить зупинився віддихатись, після чого кинувся на другий поверх. Спальня Ельмуса була відчинена. Хлопець зачинив за собою двері, повернувши ключ, і сховався під ліжком.
Йшли хвилини. Кожну секунду відміряв удар серця. Бій все ще не затих. «Може, мені спуститися? Я ж можу допомогти. Раптом, щось сталося із Сат?» З пам’яті виринула картина із сну – непорушне тіло у калюжі крові.
Тут в коридорі пролунали чиїсь кроки. Скрипнули двері.
– Верді? – голос Сат. – Ти тут?
Хлопець обережно виглянув з-під ліжка. Сат. Одна. Він виліз, глянувши на сестру.
– Сат. Що ти робила серед тих людей?
– Брате, послухай. Я дізналася, про що хотів розповісти дідусь.
«Справді? Думаю, я теж знаю»
– Ми – обрані, – сказала Сат.
«Ага. Я вже здогадався»
– Сила усіх Арвіаранів буде нашою. Заради блага Вічної Імперії ми знищимо всі народи, що досі нам не підкорилися. Місія, служінню якій батько присвятив життя, тепер ляже на наші плечі. Як ми і мріяли.
«Що? А зло? Як же та істота?»
– Що ти таке кажеш? – запитав Верді. – А Мере Елін? Хіба дідусь...
– Так-так. Мере Еліна ми також вб’ємо.
«Стоп. Що вона сказала?»
– Повтори...
– Що тут повторяти? У нас нарешті з’явилася сила і ми зробимо так, щоб батько нами пишався.
– Не розумію. Хіба ми – не втілення Мере Еліна? Не це хотів сказати дідусь?
– Ні, – Сат розсміялася. – Ми – те саме “зло”. Хоча як можуть бути злом люди, якщо все, чого вони хочуть – це могутність та процвітання власної держави?
– Тобто, ми вб’ємо усіх, хто на даний час нам не підкорився? Знищимо усі ті країни? Мільйони життів?
– Чого вони варті, якщо імперія, яку ми побудуємо, житиме у мирі вічно? Патріоти розповіли мені правду. Одного разу вони вже зупинили Мере Еліна. Як результат – наймогутніша держава у світі. А коли ми знищмо решту ворогів... Така правда. Правда – все, що має значення. І ми станемо на її бік.
“Ясно. Вісімнадцятим був дідусь”
– Ні, – прошепотів Верді. – Ми не можемо вбити бога.
– Бога? – здивувалася Сат. – Який же він бог, якщо, вбивши нас – розвалить імперію, що будувалася тисячу років? Імперію, у якій панують закон і стабільність?
– Якою ціною?
– Ми відстоюємо правду. Вічний мир вартий мільйона життів. Це – правда. У правди немає ціни. Чи ти забув, до чого привела наша брехня? Забув, що сталося з батьком?
«Нічого не хотів так сильно»
Верді повернувся в ту ніч. Стояла пізня година. Вони сиділи за столом при світлі єдиної свічки – він, Сат і Елла – чекаючи приходу батька, який зазвичай повертався о такій порі. П’яний.
Другий, після діда Арвіаран родом із Меленала – для всіх односельчан він був героєм. А після втрати Ара, а разом із ним – здібностей, лиш виріс в їх очах. Герой, що пожертвував власним щастям та здоров’ям заради миру та процвітання. Всі його любили.
– Ми сходимо за батьком, – сказала Сат.
Для неї він був взірцем. Хоробра, сильна людина, що билася за праве діло.
Спочатку мати не дозволяла, та згодом, як завжди, здалася.
– Ви мене любите?
– Ага.
– Звичайно.
– Добре, – вона посміхнулася. – Не затримуйтесь.
Вони одягнулися і вийшли в темряву. В таку пору, після важкого робочого дня, всі полягали спати. Єдиним джерелом світла слугував шматок місяця, що визирав з-за хмар.
Так вони дійшли до моста. Річка Глибока зустріла їх заспокійливим шепотінням. Свистів вітер. Шинок знаходився одразу за мостом. З єдиного маленького віконечка лилося тьмяне світло. П’яні викрики і завивання ніби говорили, що закінчувати поки ніхто не збирається.
– Ну і хто туди піде?
– Я.
Сат, без вагань, як і десятки разів до цього, відчинила двері, через декілька хвилин повернувшись з батьком. Його ноги запліталися, та не так сильно, як завше. Йти він міг самостійно, чого знову ж таки давно не траплялося.
«Що сталося?»
На запитання батько не відповідав. Похмуре, давно не брите обличчя виглядало зосередженим. Коли вони дісталися моста батько зупинився, обіпершись на перила.
– Дайте мені трохи часу. Скажіть матері, що зі мною все гаразд і що я тверезий. Скажіть, що кидаю пити. Скажіть, що ваше життя покращиться. Я скоро прийду. З подарунком. Зроблю вам сюрприз.
– Тату...
– Йдіть, я вас наздожену.
– Добре.
Верді мовчав.
– Йдемо, – сказала Сат.
І вони пішли. Однак через декілька кроків Верді обернувся – вираз, що застиг на батьковому обличчі все прояснив.
«Він не збирається повертатися»
Верді міг його зупинити. Міг окликнути Сат, все пояснити. Та він не став робити нічого.
«Що у батька на душі? Чому він п’є? Через те, що лишився здібностей, чи тому, що не може забути той час, коли вони у нього були? Що він відчував, коли всі називали його героєм? Вважав він себе героєм сам? Чи звичайнісіньким вбивцею? Хто я такий, щоб його зупиняти? Можу я вимагати, щоб він і далі продовжував так жити? Зміг би я сам нести такий тягар? Чим не виправдовуйся, вбивство залишається вбивством»
Так думав Верді. Сат передала матері батькові слова. Та зраділа. Верді мовчав. Вони збрехали обоє, не стільки матері, скільки самі собі. І чекали обоє до ранку – кожен свого. Та дочекався лиш Верді – у двері постукали і сповістили про батькову смерть.
– Відійди, – сказав Верді. – Я не бажаю цього чути.
Звуки битви затихли. Вони стояли, дивлячись одне одному у вічі, посеред спальні Ельмуса.
– Зачекай. Все що потрібно – це об’єднати Ари – і нас ніщо не зупинить. Навіть Мере Елін. Ми виконаємо батькове бажання – Вічна Імперія завоює увесь світ.
Та Верді пройшов повз сестру, спустився на перший поверх і вийшов на вулицю. «Ми завжди були такими різними? Чи я так гарно прикидався, що цього не помічав?»
Перед будинком лежали одні трупи – в живих не залишилося нікого. “Як це могло трапитися?”
– Як бачиш, ми настроєні серйозно. Нападу патріотів ніхто не чекав, тому ми швидко зрівняли шанси і змогли перемогти. Ті, хто вижив – вбили себе самі. Все для того, щоб сила перейшла до нас.
«Та ви божевільні»
Тіла були повсюди, проміжки між ними заповнювала кров. Подекуди на тілах дотлівав одяг. Верді ледь не знудило.
– Нарешті я вас знайшов.
Верді здригнувся. За декілька кроків від них стояв Мере Елін. Говорили одночасно дві голови.
– Верді. Він хоче нас вбити, бо все зло, яке накопичувалося в Арвіаранах тепер перейшло до нас. Та ми – не зло. Давай з’єднаємо Ари і принесемо Вічні Імперії перемогу і мир.
– Ви, люди, своєю вірою зробили з мене монстра. Та моя душа чиста. Натомість, я заглядаю у ваші і бачу там огидних потвор.
– Ти дивишся не в наші душі. Такими їх зробив ти сам. Сам помістив у нас зло. І тепер ми мусимо померти? Така божа справедливість? – Верді не відводив від бога погляду.
– Ваші життя нічого не варті, якщо на кону – цілий світ. Що ти відчув, коли помер дід? Знай, це лиш проблиск. Додай ще вісім негативних почуттів, які Арвіарани збирали протягом всього життя. Ви отримали силу, та разом із нею все це зло. І коли ви з’єднаєтесь, а рано чи пізно це обов’язково станеться, ті почуття стануть постійними. Ви не зможете їх контролювати.
– Та чому ми? Чому, для прикладу, не якийсь головоріз?
– Ти – добрий. І не зможеш мене вбити. Не зможеш поставити своє життя вище за долю світу.
«Правда...»
– Це не справедливо...
– Про справедливість не йдеться.
– Не слухай його, – сказала Сат. – Ми зможемо контролювати силу. Я це знаю. Ми впораємось.
Верді, непомітно для сестри, затиснув перший Фест Тіла і обняв її за плече. «Через вісімнадцять секунд вона помре»
– Що ти...
– Нічого, – Верді опустив руку. – Нічого.
Запанувала тиша. Ніхто не ворушився. Секунди непомітно злітали і осьСат, наче мішок картоплі, впала на землю. Прямо в калюжу крові. “Як уві сні”
Вісімнадцять...
– Якщо я помру, зло зникне разом зі мною?
Шістнадцять...
– Не все. Половина залишиться в сестрі.
Чотирнадцять...
– Та вона не становитиме загрози для світу?
Дванадцять...
– Ні.
І знову запала тиша. Безцінні секунди текли, наче пісок, а Верді все ще вагався. Одинадцять, десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири...
– Якщо я себе вб’ю, ти пообіцяєш не займати Сат?
Три...
– Обіцяю, – відповів бог.
Два...
Верді присів. Затиснув другий Фест.
Один...
Торкнувся Раном обличчя сестри – вона широко розплющила очі.
– Що сталося? – Сат звелася на ноги.
– Пробач.
Верді знову затиснув перший Фест, та цього разу приклав до власних грудей.
– Що ти робиш? Не смій. Чуєш, не смій! Чому ти його слухаєш? Зніми Фест. Зараз же. Зніми!
– Не можу.
Верді обернувся. В спину давив погляд Мере Еліна.
– Все буде добре.
З цими словами він впав на землю.
– Дурень, – донісся голос Мере Еліна. – Ніби я дозволю дівчиську жити.
«Так і знав»
Верді відмінив Фест ще у падінні – такий бог попросту не може бути добром.
Сат заплакала та різко замовкла, коли Верді піднявся. І якраз вчасно – у них летіла стіна полум’я. На обличчі Мере Еліна майнуло здивування.
– Не недооцінюй людей. Щоб не сталося, як важко не було б, ми продовжуємо боротися. Кажеш, зло із всього світу? Я йому не піддамся. Я його переможу. «Я не втечу, так як батько»
Верді зловив Сат за праву руку. Їх Ари з’єдналися. Все нутро заповнила сила – ніби ураган, затиснутий у кулаці. Та було ще дещо... Злість, заздрість, підлість, ненависть: вони давили, витісняючи волю, загрожували прорватися, та хлопець стримував їх з усіх сил.
Він вистави Ран і стіну вогню розбила вдвічі більша стіна води. «Як це не сумно, зла в світі значно більше. І воно сильніше. Тим цінніше добро. Та добро не використовує такі методи»
– Ти слабкий, – сказав Верді. – І не розумієш природи добра. Ти здався ще тисячу років тому.
Мере Елін позадкував. Верді кинувся на нього, потягнувши слідом Сат. Бог не відступив. Він спробував атакувати, та Верді з легкістю відбив усі атаки, поки не підступився настільки близько, що зміг вдарити бога у груди. Той похитнувся і впав. На обох обличчя застигла гримаса люті.
– Більше не повертайся.
Мере Елін спробував піднятися, та Верді не дозволив. Вісімнадцять секунд спливли і бог розпластався на землі – з чотирма кінцівками він скидався на роздавленого павука.
– Ми це зробили! – закричала Сат.
Зло давило все сильніше. Верді не здавався. Він спробував звільнити руку, та нічого не вийшло. Боротьба загрожувала звести з розуму.
– Це наш шанс, – сказала Сат. – Я відчуваю, що ми зможемо очистити цей світ від ворогів в одну мить.
– Ні.
«Та чи не погоджуся я, якщо все це продовжиться? Як довго я зможу витримати?»
– Ми ж поклялися. Через нас батько помер. Ми поклялися продовжити його справу!
– Хочеш правди? – закричав Верді. – Думаєш, батька вбили? Думаєш, він помер, бо ми збрехали матері? Та це смішно. Він наклав на себе руки!
– Я тобі не вірю.
– Не віриш? Не віриш?! Та ти батька ніколи і не знала. Ти любила образ, який сама і придумала. Він не був героєм. Він був вбивцею. Вбивцею, що усвідомив власну природу і не зміг з цим жити. Залізь мені в голову. Знаю, ти зможеш. Подивись сама. Зазирни йому у вічі, як зробив це я. Що було в його погляді, коли він дивився у воду, обіпершись на перила?
Верді відчув легке поколювання. Події того вечора промайнули перед очима. Сат заплакала.
Та йому було не до того. «Що робити? Як роз’єднати руки? Невже мені таки прийдеться померти? Але я не хочу. Щоб там не було, яка б благородна ціль не вимагала твоєї смерті – помирати ти не мусиш. Ніхто не має права просити такого. Ніхто»
Неначе відповідь на його молитву, на землі, у світлі місяця, що вийшов з-за хмар, зблиснув кинджал.
«Дякую»
Верді нагнувся, скопив слизьке від крові руків’я.
«Може, тепер я зрозумію, що відчував батько?»
Хлопець подивився на свою руку – востаннє цілу, зітхнув і заніс кинджал. |
|
|
|
Время приёма: 16:32 24.01.2016
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев