 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
Автор не проголосував вчасно.
|
Тарас виліз на сидіння стільця, ставши на нього взутими у вимащені в болоті кросівки ногами, і, злегка похитуючись на своїй нестійкій опорі туди-сюди, просто згори дивився на потилицю дівчини, що сиділа за партою. Набравши у рота слини, хлопець лінькувато роздумував: плюнути отій потворі на голову чи ні. Але так і на наважився. Натомість, ковтнувши слину і роззявивши рота, заволав голосно, щоб всі у класі почули:
- Гля, яка у нашої Ворони зачіска! З самого верху руда, а далі чорна!
Варка на прізвисько Ворона ніяк не зреагувала на цю репліку. Вона навіть не поворухнулася.
Дівчина не те щоб свідомо ігнорувала насмішки і кпини на свою адресу, а просто їх не помічала, дивлячись на напасників так, наче вони були прозорими. Тому Варку рідко й дражнили у школі. Нецікаво було.
Варка була "білою (хоча, у цьому конкретному випадку, таки чорною) вороною" у класі. І не лише в класі, а й у цілому містечку. Школярка іменувала себе готесою (знову ж таки, єдиною на все містечко). А от інші, всі ті, чия думка Варку абсолютно не цікавила, називали її по-іншому, придумуючи дівчині різноманітні прізвиська, аж ніяк не доброзичливі. Дівчина постійно фарбувала своє руде від природи волосся у смоляно-чорний колір, а одягалася лише у чорне. І слухала «особливу» музику. І читала книги "для обраних", що про їх існування ніхто у класі дівчини і не підозрював. І взагалі, вона сама була особливою - принаймні сама Варка в цьому не сумнівалася.
Досидівши нарешті до кінця занять, дівчина з тією ж презирливо-відстороненою міною на обличчі покидала речі у наплічник і покрокувала до виходу. Вийшовши на подвір'я, затулила вуха навушниками. Одразу зазвучав Варчин улюблений "Blutengel". Дорога додому, наче гойдалка, то злітала угору, на вершину пагорба, то котилася кудись униз, в долину. Вгорі, над деревами, в осінньому ясному небі стриміла кругла нестерпно-блискуча фізіономія сонця.
Варка не любила сонця і літа ще задовго до того, як стала готесою. Білошкіра, як усі руді, вона замість коричневої літньої засмаги отримувала лише почервоніння і постійно, навіть під час відпочинку на морі, мусила ретельно ховатися від сонячних променів. Але тепер її цей факт аніскілечки не засмучував.
Невеликий кудлатий пес прожогом вискочив звідкись з-за розлогого куща і задзявкотів голосно, захлинаючись і люто гарчачи. Пес був завбільшки з дорослого кота, проте малий ріст він компенсував агресивністю і нервовістю натури, що аж через край била. Валував, старався, ніби знав, що в навушниках його гавкіт буде не просто почути.
Не вмовкаючи ні на секунду, псисько потрюхикав за дівчиною вслід, тримаючись, проте, на безпечній віддалі. Собака люто щирив білі зубенята.
- Ану пішов!.. - скрикнула Варка, нітрохи не злякавшись, і різко нагнулася до землі, ніби підбираючи щось рукою - палицю чи каменюку. Псові цей красномовний жест, очевидно, був добре знайомий, бо він відскочив назад і загавкав ще голосніше.
Варка випрямилася і подалася далі, не озираючись на дурнуватого собаку. Але одразу ж зауважила, що назустріч їй поволі суне жінка середнього віку у сірому пальто, замотана чорною хустиною. Цьоця Нюся.
Цьоцю Нюсю усі в містечку вважали тихою божевільною. Після того, як її єдиний син вже в дорослому віці загинув у автокатастрофі, жінка і справді стала дивакуватою, ніби з глузду зсунулася. Ось і зараз - зупинившись посеред дороги, вона зиркнула на Варку якимись здичавілими очима, міцно стискаючи тонкі губи, а потім, відвернувшись, мовчки пошкандибала далі.
Варка спохмурніла. Адже все це - і пес, і божевільна стара, - насправді були знаки.
Чимало людей досі вірять у забобони, вважають, наприклад, що, коли чорний кіт перебіжить дорогу чи сіль розсиплеться - це на лихо. Варка ж вірила у власні прикмети, які сама ж вигадувала. Називала їх дівчина "знаками". Наприклад, коли хтось дуже неприємний на вигляд зненацька стає в тебе на шляху і ти невідь від чого стривожишся - це поганий знак. Це не до добра.
"Щось буде!" - прошепотіла дівчина. Тривожне, хоч і неясне передчуття знову стиснуло серце. Ніби холодком звідкись повіяло, і на душі стало незатишно і неприємно.
Олько завалився у гості, коли Варка сиділа у своїй кімнаті: гостро заструганий олівець у руці, у навушниках далі звучить незмінний "Blutengel", - і шпарко щось вимальовувала на листку паперу.
Дівчина старалася зобразити свій сон, що примарився їй цієї ночі. Уві сні Варка прожогом від когось тікала, плутаючи серед руїн і недобудов, наче сліди хотіла замести. І з розгону налетіла просто на якогось хлопця. Обличчя хлопця вона добре роздивилася, - це був Роман, їхній далекий родич, що зараз навчався у медінституті у Львові.
- Ромку! - з полегшенням видихнула дівчина уві сні, придивляючись до вродливого юнака з ідеально правильними рисами обличчя, густим чорним чубом, що падав на високе бліде чоло. Величезні чорні очі чоловіка блищали неприродно яскраво. Роман нахилився до неї, - уві сні він був височенним, ще вищим, ніби, ніж насправді, - і стиснувши її за плечі, відкрив рота, зблиснувши довгими білими зубами-іклами...
В ту ж мить дівчина прокинулася, страшенно налякана.
А зараз Варка намагалася, наскільки їй це вдавалося, відобразити Ромка на папері, - таким, яким вона побачила його уві сні.
- О, привіт! - Олько відчинив двері і просунув в кімнату велику голову, зарослу нечесаним волоссям. На широкому усміхненому обличчі хлопця яскраво червоніли нові, свіжі прищі. Цей рік його підліткового життя був на них особливо врожайним.
Олько був панком (так він сам себе називав). Став ним два місяці тому, після того, як йому набридло бути репером. І, за сумісництвом, хлопець був ще й єдиним Варчиним приятелем (подруг-дівчат у неї зроду не було). Так, саме приятелем, а не «кимось там іще», хоч усі в її класі і насміхалися, що Варона зустрічається з Прищем.
Варку, як ми вже згадували, балачки однокласників мало хвилювали...
- А шо то з твоєю мамкою, - Олько, повівши плечем, просунув у кімнату усе своє довге, костисте, винятково незграбне тіло. - Чо вона там така зла?
- Ай, не знаю, - лівий кутик Варчиного рота злегка смикнувся. Її світло-сірі очі, підведені густо-чорним кольором, через що вони видавалися майже білими, байдуже ковзнули по хлопцеві, обзирнувши його з голови до ніг і, не помітивши нічого, що б могло зацікавити дівчину, знову холодно-байдуже втупилися кудись у простір перед собою.
- Ми з нею вже два дні не розмовляємо.
-А-а, от чо вона така, - Олько з розумінням похитав великою головою, усівся на Варчине крісло перед комп'ютером, задоволено витяг вперед довгі ноги, потягнувся. Крісло жалібно і приречено заскрипіло.
Хлопець старанно пережовував у роті жуйку. Він постійно жував жуйки зі смаком м’яти, впевнений, що вони перебивають запах тютюну з рота.
- А ніби в тебе вдома не те саме, - буркнула дівчина.
- А я тобі щось приніс...- Олько спробував підморгнути Варці по-змовницьки. Вийшло у нього не надто вдало. - Книжку.
- Нашо мені твоя книжка, - крізь зуби цвікнула дівчина.
- Нє, ти не шариш, - Олько усім тілом повернувся у її бік. Крісло під ним просто-таки застогнало. Різко жестикулюючи і смикаючись усім тілом, хлопець почав розповідати…
З його подальшої розповіді виходило, що таємничу книгу, яку хлопець саме приніс Варці, щоб показати (страшенно пошарпану книгу, що ледве вже купи трималася) йому дав старий циган, що мешкав у квартирі поверхом вище, в тому ж будинку, що й Олько.
Цей дід, хоч і був справжнісіньким циганом, жив собі тихо і непомітно, як усі, ходив у магазини за продуктами, одягався і поводив себе цілком непримітно, так що нікому не впадав у вічі. Вдома старий завжди носив картату вилинялу сорочку і спортивні штани. І окуляри у товстій старомодній оправі. Словом, це був звичайнісінький пенсіонер, що їх у містечку живуть сотні.
Та якось отой дивакуватий старигань перестрів Олька на сходовій клітині і ні сіло ні впало запросив хлопця до себе у гості. Олько декілька хвилин вагався, іти туди чи ні, але, вирішивши, що скручений від старості циганисько на вбивцю-маніяка начебто не дуже схожий, тож навряд чи спробує перерізати хлопцеві горлянку за порогом своєї квартири, погодився.
- І як там у нього вдома, у того цигана? – поцікавилася Варка.
- Нормально, - невпевнено буркнув Олько, сапнувши носом. Хлопець і справді там не помітив нічого цікавого. Звичайна собі невеличка захаращена квартирка, старі дешеві меблі, голі стіни… Словом, типове помешкання самотнього старого, що живе на мізерну пенсію.
Але циган закликав Олька до себе не для того, щоб хлопець досхочу розглядав його убогі апартаменти. Він вручив Олькові Книгу. Найціннішу, як заявив старий, річ, що у нього, старого цигана, була.
- Ось, - попорпавшись у своєму чорному наплічнику, хлопець витяг звідтіля величезний прямокутний фоліант і тицьнув його під носа Варці. – Візьми.
Не особливо вражена хлопцевою розповіддю, дівчина проте слухняно узяла у нього з рук книгу і почала ретельно її розглядати. Книга була розпухла, ніби довго пролежала десь у вологому місці. Не надто шанобливо циганисько оберігав оту свою найбільшу цінність… Поволі дівчина розгорнула книгу, обережно роз’єднуючи нігтем сторінки що злиплися, перегорнула декілька…
Жодних зображень у книзі, лише текст. Латинський шрифт... Це точно не англійська мова, вирішила Варка. А що ж тоді?..
- Слухай, навіщо ти її мені притяг? – запитала вона в Олька. – Я ж не розберу тут ні слова.
- І не треба, - засміявся хлопець. – Той старий сказав: заклинання не треба розуміти. Їх треба тільки прочитати, - дослівно, з пам’яті, повторив хлопець циганів вислів.
- І хто їх повинен читати? – незрозуміло витріщилася дівчина.
- Ти! Ти готка і будеш їх читати ну як відьма там яка… Ви, готи, в цьому шарите, у всіляких там абракадабрах…
- Ти дурний! - розізлилася дівчина і різко закрила книгу та спересердя пожбурила її на коліна хлопцеві. – Сам бери і читай своє дрантя!
Нітрохи не образившись, хлопець зітхнув і знову заходився пояснювати…
З Олькової подальшої розповіді стало зрозуміло, що старий колись був не звичайнісіньким циганом, а якоюсь дуже важливою персоною (бароном?) у своїй громаді. Проте пізніше він розсварився з одноплемінниками. Тож тепер від нього відреклися найближчі родичі, циган став ізгоєм навіть для найрідніших людей. І тому він вирішив звернутися за допомогою до нього, Олька - більше просто нема до кого.
А прохання циганове було не те щоб незвичне - божевільне. Старий хотів, щоб хтось взяв оту книгу, що її Олько нині приніс Варці, пішов з нею на цвинтар уночі і там прочитав заклинання. Ці дії повинні було нібито відновити старому здоров'я і, більш того, дати йому нове життя.
- Бачиш, він помирає від раку, ні, правда, його вже пізно навіть оперувати. А це, як вірить старий, поверне йому здоров'я! – І, уникаючи Варчиного погляду, Олько додав, - він мені гроші пропонує за це, багато... Навіть аванс дав, - хлопець легко плеснув себе по лівій кишені джинсів.
- А ще він каже, що в того, хто прочитає оте заклинання, збудеться якесь таємне бажання. - Глипнувши на Варку, хлопець додав поспіхом: - А надурити цигана не вийде, старий сказав зняти на камеру мобільного те, як читатимемо заклинання... Щоб потім йому показати. Як доказ, що ти був на цвинтарі, і зробив, що він хотів. От.
- Добре, а я тобі нащо? - пирхнула Варка, хоч одразу здогадалася, навіщо хлопець кличе її з собою. У душі Олько був тюхтієм і страхополохом, і до смерті боявся іти сам на цвинтар вночі, хоч і нізащо б не зізнався дівчині в цьому.
Але й обіцяні циганом за виконання доручення гроші хлопцеві хотілося взяти «на халяву». Як у приказці - і хочеться, і колеться!
- Всі нормальні готи ходять на цвинтар ночами, а ти шо? Яка тоді ти готка? - хлопець спробував взяти подругу "на слабо".
- А де це заклинання? - трохи зацікавившись, спитала дівчина.
- Закладка в книжці, календарик. Там олівцем обведено, де читати, - Олькові набридло просто сидіти, він звівся на ноги. Підводячись, непомітно і спритно витяг жуйку з рота і приліпив її під сидіння Варчиного стільця. Варка, що саме гортала сторінки, не зауважила цього. Олько почав походжати по кімнатці, роззираючись довкола.
Нарешті дівчина знайшла потрібну сторінку. Дійсно, уривок незрозумілого тексту було обведено жирною чорною лінією. Саме ці речення і слід було прочитати вголос на цвинтарі.
- Ну, то шо, підемо? - запитав Олько, зупинившись перед столом, на якому лежали розкладені Варчині малюнки.
- Слухай, - нарешті озвалася дівчина. - Невже він, той циган, так вірить в ті свої заклинання? Думає, що вони його від раку вилікують? Він же не псих!
- В нього нема вибору, - знизав плечима Олько. - Все одно йому лишилося жити місяці два-три. Він хоче спробувати.
Насправді Олькові було начхати, у що там вірить чи не вірить циган. Дармові гроші, як той пообіцяв йому за роботу, манили хлопця до себе, ніби магніт. Великі гроші! Олько вже розпланував, на що їх витратить... Але треба буде, певно і Вороні щось дати... Хоча її гроші не хвилюють, як всіх нормальних людей, вона взагалі якась дивна...
- Я подумаю, - буркнула дівчина, вдивляючись у довгі рядки незрозумілих речень у книзі.
- Чуєш, в тебе є тут щось поїсти?.. О, а хто то намальований? Що за пацан? - Олько взяв зі столу листок з незавершеним Ромковим портретом.
- Ану поставив на місце!.. - глухо рявкнула дівчина, заливаючись густим рум'янцем.
- Ой, який класний пацан... - Олько по-дурному пирхнув. Дівчина тут же зірвалася на ноги і підскочила до нього, розлючена, наставивши перед собою вказівні пальці.
- Ольку, ти лоскотки боїшся?.. - поцікавилася вона єхидно.
Побачивши наставлені на нього довгі гострі пальці дівчини, хлопець сполошився, скривився, ніби лимон надкусив, і аж скрутився всім тілом. Він справді панічно боявся лоскотки.
Ще мить, і Олько повалився навзнак на диван, скорчившись у пароксизмі беззвучного реготу, трусячись і сіпаючись усім тілом, дригаючись, ніби через нього пропускали електричний струм. Варка теж спритно заскочила на диван, всілася згори на Олькові ноги, осідлавши хлопця, не припиняючи його лоскотати.
- Отак тобі!!.. Не хапай нічого на моєму столі! Скільки раз казала!! Не бери! Так тобі, так! Ну що, будеш ще щось брати без дозволу?!..
- Нє!! - писнув хлопець, хлипаючи і задихаючись від безперервного реготу. - Всьо!.. Не буду!
Варка, вирішивши, що на цей раз із Олька досить, перестала його мучити і вже готова була злізти з дивана, як двері в її кімнату відчинилися.
Варчина мама, почувши якийсь незрозумілий шум, здавлені скрики і вовтузіння у кімнаті доньки, вирішила піти подивитися, що там робиться. І застала Варку саме в ту мить, як донька сиділа верхи на ногах свого приятеля, який лежав на дивані.
Після того, як Олько забрався, Варка довго сиділа непорушно, мов статуя, з цигановою книгою на колінах, повністю заглиблена в себе.
Варка пригадувала собі, який він на вигляд, отой циган, що його бачила хіба десь здалеку на вулиці. Нараз старий із дивовижною ясністю галюцинації, ніби живий, виник перед очима дівчини: згорблений і сивий дід, з довгим смаглявим обличчям, покандзюбленим глибокими зморшками, з густими широкими білими бровами, що зросталися на переніссі і звисали над очима, неприродно великим горбатим носом, опущеними донизу жовтуватими (циган був завзятим курцем) вусами. Глибокий старець. Годі було вгадати, скільки йому років - дівчині циган здавався древнім, як сам світ. Лише дідові очі контрастували з його загальним виглядом: темно-карі, майже чорні, опуклі, жваві блискучі очі юнака, що їх старий ховав за старомодними окулярами.
Варці часом здавалося, що окуляри циган носить не через те, що погано бачить, а ніби маскуючись. Що сивина, довгі вуса, зморшкувате лице старого - бутафорія, перука, грим, а насправді цей чоловік ще зовсім молодий. Чомусь іноді у Варки виникало таке дивне враження, коли дівчина здаля бачила цигана.
І він, виявляється, через місяць-два помре... Бідака. Ще хоче жити, сподівається, що якісь там заклинання його врятують, хоче, щоб йому допомогли видужати. Напевно, страшно помирати, навіть коли ти зовсім старий...
Дівчина спробувала уявити себе саму згорбленою бабцею, вкритою зморшками, і її аж пересмикнуло від обридження. Б-р-р-р, вона не хоче бути старою, нізащо!..
- Ти будеш вечеряти? - пронизливий мамин голос вдерся у її думки.
- Ні! Не хочу!
- Як, ти зовсім нічого не їстимеш?!
- Я не голодна! - крикнула роздосадувана дівчина.
- Ну, чекай!.. Прийде батько з роботи, він із тобою поговорить!
- Угу, - хмикнула Варка.
Вона добре знала, яке бажання б загадала, якби довелося, якби вона таки погодилася іти на цвинтар. Ромко. Хай би Ромко закохався у неї, Варку, шалено. І щоб вони одружилися. Ну не тепер, звісно, тепер би їм і не дозволили, а пізніше, коли Варка стане повнолітньою.
Роман, двадцятитрирічний студент медичного університету у Львові, був таємним Варчиним коханням. Він став ідеальним героєм, темним принцом з її мрій та снів, до якого не міг би нізащо дорівнятися жоден її ровесник, ніхто в цілому світі. Ось уже кілька років Варка мріяла, палко і невідступно, що колись Ромко нарешті зверне на неї увагу, помітить, як вона кохає його, і так само сильно полюбить її.
Проте Ромко Варку навіть не помічав, а при зустрічах розмовляв із нею так, ніби вона й досі була маленькою дівчинкою! Навіть її готичний прикид не справив на чоловіка жодного враження. А позавчора, - згадавши про це, дівчина до болю прикусила зубами нижню губу, - мама сказала, що їй переказала її подруга, Ромкова мати, ніби у її сина там, у Львові, є дівчина! І вони, - Варка затремтіла, - може, одружаться!
Почувши тоді цю приголомшливу, вбивчу новину, Варка аж на лиці змінилася. В її пласких ще грудях підлітка лавою завирувала страшна мстива лють, пекучі ревнощі справжньої, дорослої жінки. В ту мить їй хотілося одного - запопасти в свої руки оте опудало, ту дурнувату дівку, що десь там, у Львові, бігає за Ромком, намагається його оженити на собі, висне хлопцеві на шиї... Ух, Варка б їй, заразі, влаштувала!..
Та Ромкова дівчина була десь далеко, десь аж у Львові, недосяжна для Варчиної помсти і покари, і Варці залишилося тільки мовчки лютувати. Щоправда, того ж вечора вона зірвалася, нахамила мамі, навіть накричала на неї з якогось дива, і вони страшенно посварилися і довго не розмовляли...
Тож Варка чудово знала, яке її заповітне бажання, і чого б вона попрохала у старого чаклуна.
І ось вони таки вибралися! Варка непомітно вислизнула з дому вже після того, як батьки заснули, незадовго до опівночі. Для Олька піти з хати серед ночі взагалі не було проблемою. Його не надто контролювали вдома. Очевидно, матері, з якою хлопець мешкав удвох після розлучення батьків, було начхати на сина. Або вона не мала на нього жодного впливу.
Варчині нерви були напружені до краю. Не від страху, ні, від збудження, що межувало з піднесенням. Пригода невідпорно манила дівчину. Йдучи нічною, розбитою, погано освітленою дорогою їхнього містечка, що вела до цвинтаря, вона ледве стримувалася, щоб не замугикати якусь пісню чи не засвистати. Певно, щось подібне, гостре напруження емоцій та волі, відчувають солдати перед атакою, гадала дівчина.
А от Олько був незвично мовчазний, лише важко сопів, крокуючи поруч. Ясно було, що з ним коїться. Варка легко могла внюхати носом запах його панічного страху, терпкий і гострий, як запах поту. І це заводило її, змушувало крокувати ще впевненіше і швидше, - словом, демонструвати власний спокій і безстрашність перед обличчям невідомого.
Дівчина ще жодного разу не була на цвинтарі уночі. Ніколи. Вона зрідка прогулювалася там вдень. Стискаючи Книгу, що її несла під пахвою, Варка злегка посміхнулася, уявивши, як вже скоро, ось-ось, вона читатиме заклинання вголос.
Піднявши голову догори, дівчина помітила яскравий місяць. Ще не повний, ще ніби надгризений кимось, але доволі круглий. О, місяць, якраз те що треба, куди ж без нього, - подумавши це, Варка мало не пирхнула вголос. Це для антуражу. Практично у кожному з фільмі жахів, що їй доводилося переглядати, неодмінно, бодай раз, мусили показати великий сяючий місяць, що розлігся посеред хмар, вгодований, як свиня у баюрі, і визирає звідтіля. Дурнуватий місяць. Ну в кожному фільмі, правда-правда. Що за фільм жахів без місяця?!
От якби про нас зараз знімали фільм... Оператор би мав бути десь отам, показав би нас двох на дорозі, потім місяць... Ні, даремно я так про місяць, розкаялася подумки Варка, перепрошуючи нічне світило. Він не як свиня, а дуже гарний і взагалі...
- Куди ти дивишся? - запитав Олько зненацька захриплим голосом.
- Нікуди, просто дивлюся.
- Злякалася, чи що?
- Хто, я?! – пирхнула дівчина.
Старий цвинтар, до якого вони прямували, був розташований на околиці містечка. Попри нього проходила страшенно розбита траса. По той бік траси знаходилися стадіон та лікарня. З боку траси старе кладовище було огороджено іржавим металевим парканом, з іншого боку – металічною сіткою.
Ворота цвинтаря було замкнено на замок, проте Олько вже давно примітив діру в огорожі, через яку підлітки і збиралися пролізти на кладовище, не йдучи аж до воріт. Хлопець із дівчиною зупинилися біля цієї діри, не поспішаючи лізти всередину.
- Давай не підемо, - раптом бовкнув хлопець.
- Що? - Варка витріщила на нього очі у темряві. - А заклинання? А твої гроші? Ти що, боїшся?
Олько стояв мовчки.
- Ну то я лізу перша, а ти як собі хочеш. Я і сама можу прочитати заклинання і зняти на мобільний. Вали додому! - і вона рішучо полізла у темний отвір діри, присвічуючи собі телефоном. Сапнувши носом, хлопець поліз слідом.
Могили на старому цвинтарі були розташовані симетрично, проходи між ними були широкими, з акуратно викошеною травою. Проте, якщо йти кладовищем у західний бік, то можна помітити, що надгробки стають усе меншими і скромнішими. Тут, у більш занедбаній частині цвинтаря, подекуди лежать просто на землі кам’яні та дерев’яні хрести, валяються уламки статуй (шматки розтрощених мармурових ангелів, хрестів тощо). Могили недоглянуті, часто це просто горбки землі. Доріжка тут подекуди позаростала густою високою травою, на деяких могилах проросли здичавілі троянди і шипшини.
Саме по цій частині кладовища і йшли Варка з Ольком, ліхтариком присвічуючи собі шлях. Якісь тонкі гострі гілочки невидимих у темряві кущів чіплялися на ноги, змушували зашпортуватися і зупинятися. Довгий яскравий промінь ліхтарика, не зустрічаючи перепон, краяв темряву далеко перед собою, як світляний лазерний меч із фільмів.
Перед очима поставали контури надгробків, хрести... Вдень вона б сміливо торкнулася якогось із них, провела б долонею по гладенькій холодній поверхні, але зараз дівчина і думати про це не насмілюється. Пахло вологою. А ще, як їй видавалося, тут панував специфічний, хоч і слабкий аромат. Запах тліну, ледь відчутний сморід десятків трупів, що лежать на півтораметровий глибині практично у них під ногами і поволі розкладаються, гниють... Під ними скрізь - мертві тіла.
Варка ковтнула слину, перевела подих. Так, треба було їм іти тоді додому. Тепер їй соромно було показати свій страз перед отим боягузом, дівчиськом... Зненацька дівчина об щось спіткнулася і ледь стримала зляканий скрик.
- Що таке?!..
- Нічого, - ліхтарик танцював у її руці, проте голос прозвучав на диво розважливо. Камінь... Ні, шматок крила. Від мармурового ангела відламався. Пішли далі.
Вона зусиллям волі взяла себе в руки. Ромко. Варка уявила, що коханий стоїть просто перед нею, тут же, на цвинтарі і не зводить з неї очей. Це ж все заради нього. І вона не боїться. Вона робить це для Ромка. Треба думати і пам'ятати тільки про нього і про ніщо більше.
- Нащо нам іти через весь цвинтар? Тут і прочитаємо все, що треба, циган казав - нема різниці, де читати.
Дівчина взяла у руку Книгу, ковзнула променем ліхтарика по Олькові, просто щоб переконатися, що він ще досі тут.
- Знімай мене на мобільний, ага?
Варка відкрила Книгу на потрібній сторінці, присвічуючи собі ліхтариком. Той бовдур і не подумає ж їй допомогти. Ось тут.
Серед нічної тиші пролунав тонкий, трохи писклявий Варчин голос. Наче гоголівський Хома Брут Псалтир, вона вголос читала речення, написані незрозумілою мовою. Олько знімав це на камеру.
Чужий різкий крик різонув темряву, як бритвою. Хлопець хитнувся з переляку.
- Птах. Точно, це просто птах. О знову, чуєш.
Коли тремтіння рук трохи вщухло, дівчина повернулася до читання. Оце речення вже було, значить, читаю наступне. Диви, вона вже все прочитала! Навіть трохи зайшла за окреслену циганом жирну лінію - вимовила вголос два речення, що були непотрібні. Ну, та це дурниця.
- Все, ідемо.
Проте кляте тремтіння в руках і по цілому тілі ніяк не припинялося. Не одразу дівчині вдалося усвідомити - труситься насправді не вона. А... а що? Земля? Це що, землетрус?
На дерев'яних негнучких ногах вони зрушили з місця. Раптом Олько завмер.
- Ти чуєш? - скрикнув він.
- Ш-що?
- Земля... Труситься!
Тут Варка щосили стиснула хлопцеву руку і поволокла його за собою. Жодної свідомої думки у її голові більше не лишилося, ні про Ромка, ні про що. Лише рефлекси, тваринні імпульси зараз керували нею і вони наказували, волали – забиратися звідсіля, негайно. Підлітки побігли доріжкою просто до діри в паркані, ось вона вже, зовсім близько… Під час бігу циганова книжка випала з Варчиних рук, пірнула у густу траву, проте дівчина і не подумала зупинятися, щоб підібрати її.
Раптом праворуч від них щось наче вибухнуло в темряві. У всі боки бризнула волога земля, пообсипавши хлопця і дівчину прицільними болючими кидками. Варка усім тілом повернулася вбік. Світляний меч ліхтарика рвонув було в небо, потім завмер і різко спікірував униз: туди, де ніби кратер вулкану, зяяла діра у ґрунті. А в тій дірі... Там щось ворушилося.
Найбільше у фільмах жахів дівчина ненавиділа отой самий момент, коли з'являється монстр чи вбивця-маніяк, а людина, що його бачить, замість тікати чи якось боронитися, починає верещати як різана. Отой дурнуватий репет її дратував. Знімають купу фільмів про те, як якісь бовдури волають і тут же їх вбивають. Тупі режисери.
- А-а-а! - Варчин пронизливий вереск міг завиграшки підняти на ноги все містечко. Це волання легко затнуло б за пояс слабенькі скрики усіх акторок з трешевих фільмів жахів. Варка виразно побачила зарослу травою стежку, Олька неподалік, кущі біля паркану, надгробки і людські постаті, що ворушилися скрізь навколо. Причому деякі із людей стовбичили непорушно, ніби не зорієнтувавшись, де знаходяться, а двоє незнайомців прямували до дівчини.
В голові раптом шибнула рятівна думка, що це все - дурнуватий розиграш. Може, Олько розповів однокласникам чи друзям про свій майбутній похід на цвинтар і ті вирішили їх двох налякати. Це була доволі правдоподібна думка, враховуючи їхню, - обох, - непопулярність у школі. Якщо так, то все добре...
І в цю ж мить хтось схопив її за руку. Нажахана дівчина підвела погляд догори і виразно побачила того, хто тримав її.
Наразі мерці, що ожили, просто бродили серед надгробків безладною мовчазною отарою, безпорадно натикаючись на хрести і падаючи. Буцаючись лобами одне з одним. Напівзогнилі трупи, на голих тілах яких теліпалися рештки одягу, в якому їх було поховано. Вони ступали по землі поволі, непевно, ніби заново навчаючись ходити. І разом із тим ця маса безмозких мертвяків була навалою, що наближалася до збитих у купку біля воріт цвинтаря дівчат невпинно і навально - так котитися з гори снігова лавина, і ніщо у світі не може зупинити її.
Земля тремтіла і здригалася, випльовуючи зі своєї утробі нові кістяки, що пнулися вгору. Наче гігантські кротовини, виднілися то тут, то там купи розритої землі. Проте настільки огидних кротів ще не бачили людські очі.
Досі Варка не знала, що таке страх. Дикий тваринний жах, що охоплює людину перед лицем неминучої загибелі. Сліпа паніка. До цієї ночі їй здавалося, що боятися - це навіть приємно, це лоскоче нерви і змушує забути про нудне до сліз життя. А смерть, зникнення, небуття... Чим це все могло бути для неї у її віці, крім гучних слів? Їй навіть здавалося, що будь із чим можна злегка побавитися. Позагравати трохи по-жіночому. Іноді у ванній дівчина брала у руки лезо бритви і прикладала до своїх оголених рук, проводила по них, ніби справді збиралася різати себе - і при цьому не зводила очей зі свого відображення у дзеркалі. Їй часом кортіло забавлятися, лоскотати собі нерви, це було весело.
Зараз, коли вона побачила, що за руку її ухопив мрець, з обличчя якого позлазила шкіра і частково м'ясо, так що було видко його кості - дівчина вмирала з переляку. Ще мить - і її серце б розірвалося і Варка впала б на землю замертво.
Варка поволі розплющила очі. Перед нею щось біліло. Людське обличчя. В цю ж секунду дівчина пригадала жаску потворну фізіономію напівзогнилого мерця перед собою, - останнє, що вона могла пригадати, - і дико верескнула.
- Тихо, усе гаразд, - старий циган міцно тримав Варку, не даючи їй лантухом звалитися додолу. - Все вже владналося. Можна дивитися. Нічого страшного вже нема.
Голос цигана був справді «чудодійним». Варка одразу відчула, - так, дійсно, все добре і нема чого кричати. І вмить заспокоївшись, опустила погляд додолу.
- О-ой!..
Біля ніг Варки валявся шматок людської руки. Справжня рука, з розчепіреними пальцями.
Чоловік, підійшовши, спокійно нахилився, підняв руку із землі і відніс убік.
- Я йшов за вами всю дорогу і стежив звіддаля, чекаючи, чи не треба буде втрутитися. Не можна було довіряти таку важливу справу дітям, та в мене не було вибору. Пішли, - так само спокійно звернувся він до Варки, і не випускаючи її руки, повів дівчину уперед цвинтарною стежкою. – Ще треба хлопця, що утік і десь заховався, знайти.
"Цьоця Нюся" прокинулася вдосвіта. Лежачи, торкнулася рукою лиця і відчула вологу. Виявляється, вона знову плакала уві сні. Значить, їй і цього разу наснився Назар.
Жінка відчувала на грудях важкий невидимий тягар, їй потрібно було кожного разу робити натужні зусилля, вдихаючи повітря. Різко піднялася і сіла на ліжку, щоб віддихатися. За вікнами було темно, проте вона знала, що заснути вже не зможе, тож сенсу знову лягати в ліжко не було. Крім того, жінка боялася - варто буде лягти, і вона почне задихатися. Ні, краще вже встати, одягтися, чимось зайнятися.
Раптом з вулиці почувся шум - ніби тупіт важких чоловічих кроків. Хтось гримнув у вхідні двері і все затихло. Стара подумала механічно, не відчуваючи жодного неспокою, страху чи цікавості, що треба вийти надвір і поглянути, що там таке. Боятися чогось вона розівчилася - найстрашніше у житті з Нюсею вже трапилося. Гіршим за те, що вона вже пережила, не стане навіть смерть.
Поволі, натужно волочучи взуті в стоптані капці розпухлі старечі ноги, вона підійшла до дверей, з натугою повернула ключ, широко розчахнула двері. Нікого. Тоді жінка вийшла на поріг хати, роззираючись довкола. Побачила звіддалік того, хто гримав кулаком у її двері - біля стовбура старої всохлої вишні навпочіпки сидів якийсь чоловік. Навіть у ранішній напівтемряві контури його темної постаті видалися Нюсі до болю знайомими, змусили її старе серце закалатати швидко-швидко і гучно, по-молодому.
- Назар!.. - видихнула жінка, хапонувши зморшкуватою рукою себе зліва за груди. - Сину...
Непевними широкими кроками, наче п’яна, витягши руки перед собою, стара ішла до нього, отого незнайомця під вишнею, що був так подібний постаттю до її загиблого минулоріч єдиного сина... І з кожним кроком міцніла, росла впевненість жінки - так це він, Назар, дивом повернувся з того світу, прийшов до неї...
Чоловік, що сидів біля дерева, заховавши лице в долонях та втиснувши голову у плечі, глухо застогнав і забурмотів щось нерозбірливе. Почувши його голос, стара, вже без тіні сумніву, підбігла і, впавши біля нього навколішки, колінами на мокру землю, обійняла слабкими тремтячими руками широкі синові плечі.
- Підемо... Додому, - жебоніла вона безперестанку, не розуміючи, що каже. - Чуєш, Назарку, ідемо додому...
Звівшись на ноги, вхопила приблуду за руку, міцно, ніби бочись, що він вирветься і втече, стиснула пальцями тверду і крижано холодну, ніби стіна у погребі, синову долоню, повела чоловіка за собою. Той ішов вслід за цьоцею Нюсею, мовчки, слухняно, ніби мала дитина чи тварина, яку ведуть на повідці.
Нарешті жінка провела знайденого сина додому, посадовила на крісло, і жадібно розглядаючи його, розридалася вголос. Її Назар був мертвотно-блідий, з ніг до голови вимащений у грязюці, по-звірячому перелякано розглядався довкола, наче не міг втямити, де знаходиться.
- Ти вдома!.. - скрикнула жінка і притулила до грудей синову голову, відчуваючи через тканину халата жаский могильний холод синового тіла. Дрижаки проймали її з голови до ніг. До розкуйовдженого світлого волосся Назара поприлипали кусні мокрої землі, пасма на голові позлипалися від бруду. Чоловік сидів на кріслі, так, як його посадили, не рухаючись.
- Ти вдома, чуєш, - тремтячи, вона стискала Назарові руки у своїх, намагаючись їх зігріти теплом свого тіла. - Я тебе вже нікуди не відпущу! І нікому не віддам... - насилу шепотіла стара. Її теплі сльози падали на вимащене в дьогтяно-чорному болоті волосся її Назара.
За цвинтарну браму Варка, Олько і старий вийшли незадовго до світання.
Наступного дня цьоця Нюся вибралася до продуктової крамниці. Її старече лице світилося від щастя, на засохлих щоках квітнули рум’янці, шалена радість тисячами невидимих іскор бризкала з очей. Жінка ішла, не розбираючи дороги, з гордо піднятою головою, як королева. Ніби хтось їй щойно мільйони подарував. Якась знайома привіталася із нею, спинившись запитала, у старої, як їй живеться. Цьоця Нюся, далі тихо сяючи, розповіла чудову новину: додому несподівано повернувся Назар. Мати всі очі виплакала, чекаючи на нього, і він прийшов. І більше вже нікуди від неї не дінеться.
- Я з ним говорю, розказую все, а він тільки слухає і мовчить... І головою отак похитує. Такий худий, нещасний, тремтить весь... Як же він намучився!..
Сусідка дивилася на цьоцю Нюсю, похмуро відмовчуючись. Так, правду люди говорять, що стара Нюся збожеволіла, а вона й не вірила... Тепер сама переконалася.
- Ой, але часу не маю тут з тобою стояти, - раптом похопилася Нюся. - Я ненадовго вийшла. за хлібом, а ще треба їсти наварити... На двох треба більше варити, ніж на одну... Бо я сама скільки там їм... - Останні слова вона договорила вже на ходу.
Швидко і вперто, ніби підскакуючи на ходу, Нюся дибала шляхом. Знайома провела довгим поглядом худу скулену постать старої.
А що ж було далі з Варкою?
Вже наступного ранку вона зібрала усі свої "готичні" чорні шмати, амулети і дешеві "срібні" прикраси, зі злістю поздирала зі стін плакати. Все це жужмом полетіло у відро для сміття. Приголомшеним батькам дівчина заявила, що більше не хоче бути готесою.
Варка ніби переродилася. Вона палко зненавиділа темряву, гниття, розпад і смерть. Її тепер тягло до всього живого і здорового. Проте забути все пережите було не так просто. Жахливі спогади - не старий одяг, їх не викинеш у смітник. Ще довго після подій тієї страшної ночі дівчина, щойно заснувши, з вереском прокидалася: її мучили жахіття.
Дійшло до того, що Варка боялася засинати, навіть спати лягала зі світлом. Батьки всерйоз говорили між собою про те, що доньку слід показати лікареві. Невропатологу. Чи психіатру. Проте сама дівчина і слухати про це не хотіла.
Але незворотній плин часу загоює душевні рани. А часом, - зрідка, щоправда, раз на мільйон випадків, - навіть приносить на гребені повільних хвиль здійснення давніх бажань - тим, хто терпляче очікує на них, виглядає свою мрію, непорушно чапіючи на березі повноводної життєвої ріки. Проте, - це ще одна із насмішок долі, - провівши роки в очікуванні, людина нерідко розгублено зиркає на свою свіжо впійману мрію, і гадає, на біса їй та мрія тепер здалася.
І тепер, біжачи зі школи, сидячи на нудних уроках, балакаючи по телефону з Ольком, дівчина й не підозрювала, що вже стрімко і невблаганно, як льодовик, суне на неї її доросле майбутнє, що незабаром перетвориться на її теперішнє - закінчення школи, пиятика на випускному, вступ до університету, гуртожиток, здибання на канікулах з Ромком, її підлітковим коханням, безглузді короткі стосунки із цією, в принципі, абсолютно чужою їй людиною, дурнувате проведення часу разом, пошматоване, наче рука самогубця, що вижив, поперечними шрамами скандалів і сварок, що завершуватимуться розривами.
І щоразу вони двоє чогось миритимуться, після криків і бійок, ляпасів і перепрошень, ніби сліпа жорстока сила наново притягне цих ненависних одне одному людей докупи. Потім буде несподівана вагітність, розписка, поспішна підготовка до весілля...
Забиратимуть її з пологового батьки. Ромко навіть не приїде. А вперше взявши на руки новонародженого сина, Варка аж скрикне з переляку: зі зморщеного дитячого личка на неї допитливо глипнуть не голубі, каламутні, а темно-карі, майже чорні випуклі очі. Її дитя озиратиметься навкруг гострим, свідомим поглядом дорослої людини.
Старий чаклун таки отримає другу молодість.
А Варчине заповітне бажання буде виконане. Але ж недаремно говорять: "Будьте обережними зі своїми бажаннями, бо..." Втім, людям скільки не товкмач одне й те саме, а все одно - як горохом об стінку.
|
|
|
|
Время приёма: 15:16 24.01.2016
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев