22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: Чернідар Количество символов: 20485
Конкурс №38 (зима) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

aa016 Окремі аспекти людяності


    

    Цунамі звуків-спогадів-образів миттєво розмило нетривкі піщані дамби особистості, змушуючи утекти глибоко-глибоко в себе. Тіло перестало отримувати накази , раз за разом механічно повторюючи останні мало усвідомлені команди. Спогади нашарувались на образи і затьмарили дійсність. Десь там, за цією пеленою, один великий бородатий чоловік – вихователь – тільки розвів руками, а інший легенько торкнувся тіла. У відповідь пролунав пронизливий монотонний стогін, а ритмічні похитування тільки посилились.
    Спокій прийшов повільно, неначе вимкнули зайві прожектори. Хвилі спогадів ще раз-по-раз  заганяли особистість в глибину, але вона потроху знову почала зводити навколо себе піщану загорожу самовладання.
    Дорослі, що втрутились в простір кімнати, порушили порядок довелось витратити купу часу на його відновлення. Не так легко маленькими ручками переставити таку кількість предметів, уважно стежачи при цьому, щоб випадково не збільшити міру хаосу.
    Коли кожна річ стала на своє місце, прийшла пора цікавості. Насправді не так складно відкрити решітку вентиляції, навіть якщо вона знаходиться під стелею. Значно складніше – спорудити з вежу, щоб туди добратись, не порушивши при цьому ідеальний порядок кімнати.
    В тунелі напівтемрява, поодинокі промінчики світла прориваються через вентиляційні решітки. Там ідеальний порядок, візерунки пилу довершені в своїй красі, перетини безлічі тунелів створюють зрозумілу і спокійну структуру, в якій просто орієнтуватись. Згодом приходить розуміння, що тут є тільки два напрямки: вгору та вниз. Свідомості вибрати важко, але тіло вибирає саме: вниз. Доводиться робити як хоче тіло.
    Через якийсь час тіло поважчало,а світла довкола поменшало. На щастя, свідомість на той момент вже мала чітке уявлення про структуру тунелів, тож не так важко змогла відшукати чергову вентиляційну решітку. Тіло зраділо – приміщення за нею мало відрізнялось від вентиляції: ті самі ледь помітні візерунки пилу, тільки більше простору та повітря. Зміна обстановки викликала нову хвилю відчуттів, проте цього разу піщані дамби витримали. Свідомість вирішила дослідити нові приміщення незважаючи на ірраціональний страх руху. Проте тіло все ще прагнуло відшукати низ, тому свідомості довелось скоритись.
    Відчинити двері виявилось дуже просто, наступні – теж. Система кімнат наклалась на систему вентиляційних шахт і невдовзі свідомість вже чітко знала як виконати бажання тіла: добратись низу. Ані тіло ані свідомість не знали, що знайдуть там, проте палко прагнули туди добратись.
    Коли бажання здійснилось, тіло вже важило набагато більше, але в самому низу виявилось маленьке віконце, за яким кружляли зорі. Їх рух був настільки прекрасним та впорядкованим, що час застиг, дозволяючи спостерігати за цим безмежно довго.
    Коли за ним прийшли, він відчайдушно опирався, перш ніж дозволити відвести себе назад.
     
    Цього разу громадянка мер прийшла особисто. І прийшла вона далеко не в найкращому гуморі.
    – Добре, ми його відшукали! Тобто вашого шибайголову, – жінка схрестила руки на грудях та подивилась на співрозмовника.
    – Чудово. – відказав той. – В стовідсотково контрольованому середовищі ви шукали його усього шість годин. Сподіваюсь, ніхто його не потурбував? Зараз я піду та заберу його.
    – А пояснення? Коли я почую пояснення, громадянине професоре Пауло?
    Чоловік важко зітхнув.
    – Та куди ж я дінусь. Тільки не Пауло, а Павло, якщо ваша ласка. Але давайте спершу повернемо утікача. Бачите, громадянко мере, він – особлива дитина. Ось наприклад, кімната. Безлад, чи не так?
    – Ну, я б не сказала…
    – Безлад, громадянине мере. Але якщо пропустити це все через комп’ютер, то виявиться, що кожен предмет розміщений згідно певної закономірності. Тут і числа Фібоначчі, і рекурентні послідовності Люка і ще щось, що точно є, але комп’ютер ще проводить обчислення. Ви не повірите, скільки факторів доводиться враховувати… Не чіпайте нічого, будь ласка. До речі, це вам відповідь на запитання, яким чином він відкривав двері та решітки. Здібності мого хлопчика просто вражаючі, проте вони фрагментарні. Він може писати, але дуже мало говорить; він може розібрати будь-який механізм, але йому важко себе доглядати. І на жаль ситуація погіршується. Я в будь-якому разі збирався звертатись до вас за допомогою, приховувати це все далі беззмістовно. Тому я заберу хлопчика і тільки-но звільнюся – одразу все вам розповім.
    – Гаразд, – вирішила мер. – Чекатиму. І приготуйтесь до візиту головного психолога станції. Знаєте, ваш малий примудрився добратись аж до зовнішньої оболонки станції, тому приготуйтесь до збільшення сили тяжіння. Я скину маршрут на ваш комунікатор: спершу опускаєтесь до нульового рівня житлового поясу. Потім…
     
    Зала Вищої Ради Плутону вважалась чи не найстарішою в населеному космосі, Ойкумені. Офіціоз доводив, що частина обстановки виготовлена ще на Прабатьківщині. Професор до цього ставився скептичніше, проте допускав думку, що зерно істини тут все-таки можна відшукати.
    Двері кабінету мера не відчинились. Павло  постояв кілька секунд, роздумуючи чому це його не впускають. Потім махнув рукою, думаючи що банально відмовив дверний сенсор і аж тоді звернув увагу на чудернацько вигнуту дверну ручку та стрілку із написом: «натискати тут». Стрілка, вочевидь, являла собою компроміс між даниною традиції та стражданнями відвідувачів.
    – Професоре Павло? Заходьте, – мер підняла очі та махнула рукою над відеотерміналом. – Сподіваюсь, та клямка не вивела вас із рівноваги?
    – А повинна була б?
    – Задумано, що повинна, – пояснила мер. – Але не у вашому випадку. Сідайте будь ласка. Знаєте, ви учора підняли на ноги чи не всі служби хабітату. Це ж треба: незареєстрована дитина. Це раз. Хвора дитина, це два. Злом станційного комп’ютера та системи безпеки – це три. Ви ж розумієте, що це три найгучніші події за останнє десятиліття? А може й більше. Пресу я поки що притримала, але папарацці сюди злітаються не тільки з нашого куща та Харону, але й шлють запити з найближчих систем.
    Мер замовкла та уважно подивилась на професора.
    – Це ж не основне. Так? Все ще цікавіше?
    – Мабуть так, мере. Можна розпочати здалеку? Бо насправді все не так, як здається. Знаєте чим я відрізняюсь від вас?
    – Та ну? Професоре, облиште риторику. Я ладна вас вислухати, проте це не означає, що я гратиму за вашими правилами. Розповідайте.
    – Я землянин, мере. Народився на Землі, яку ви сором’язливо звете Прабатьківщиною. Я пригадую не так багато, але все ж. Тому, на відміну від вас я не змирився із втратою внутрішніх планет. «Вас» – я  маю на увазі вас всіх, всю, як ви звете, Ойкумену.
    – Як це може бути? Пробачте, але ви не виглядаєте на ваш вік.
    – Гібернація, – відмахнувся професор. – Наш корабель довго дрейфував… перегляньте новини сорокарічної давнини, ви там все легко знайдете. Ну або скористайтесь допуском мера для доступу до закритих сторінок моєї біографії. Не в цім річ, це потрібно виключно для того, щоб пояснити мотивацію моїх подальших вчинків.
    – Ну-ну, я слухаю.
    І професор почав розповідати.
     
    Вихователь сьогодні хороший. Він міцно пригортає до грудей і не чіпає речі. Він не вносить безлад. Чужий біля нього теж не вносить безлад, тому його можна не бачити.
    – Хлопчику, ти мене чуєш? Ти мене розумієш?
    Тіло сприймає звуки, але не передає свідомості, свідомість зайнята іншим. Свідомість розбирає спогади мандрів. Свідомість згадує зорі, пробує розібратись в їх гармонії. Ту картинку, здається, можна було спостерігати до безмежності, але тіло відчуло дискомфорт і не надто опиралось, коли вихователь прийшов і забрав його до дому.
    – Хлопчику, ти мене чуєш?
    Доторк неприємний, він руйнує піщану греблю навколо свідомості, піднімає хвилі. Але його можна ігнорувати. Тим паче що може бути важливішим від зірок?
    – Лікарю, він виключив вас зі свого сприйняття. Дозвольте мені.
    – Та не потрібно. І давно це почалось?
    – Умовно до трьох років все було відмінно, потім я почав сумніватись. Останні пів року сумнівів не залишилось.
    – Зрозуміло. Знаєте, для таких дітей існують спеціальні методики. Якщо довго і наполегливо займатись…
    Професор Павло зітхнув.
    – Ми займались, лікарю. Ви повірите… втім, у мене є відповідні записи. Проте тільки-но, здавалось, досягали хоча б маленького успіху, як все ставало ще гірше!
    – Гаразд, не будемо мучити дитину. Тримайся, малий.
    На мить хлопчик повернувся і уважно подивився на лікаря. Павлу на мить видалось, що малий зазирає в очі як нормальна дитина, але вже через мить він зрозумів, що хлопчика зацікавило щось за його спиною.
    – Гаразд. Йдемо. А ти перевдягнись, добре?
    – Перевдягнись добре, – слухняно повторив хлопчик, – перевдягнись добре, перевдягнись добре…
    Вихователь дочекався поки хлопчик розщепить всі ґудзики та зніме сорочку, тоді склав її та акуратно поклав на спеціальне місце.
    Вихователь і чужий пішли, піщана дамба цього разу витримала. Малюк оглянув кімнату та підійшов до сорочки: звичайно вихователь поклав її неправильно, це предмет повністю змінило візерунок складний візерунок в кімнаті і довелось переставляти чи не всі речі. Поганий вихователь, несе хаос.
     
    Мер дивилась на проекцію кімнати, де хлопчик розмальовував стіну сузір’ями. Професор Павло дивився на мера. Безліч інших очей стежило за ними двома не менш уважно, ніж за проекцією. Група лікарів у недоречних тут білих халатах старались не зустрітись ні з ким поглядом. Врешті мер повернулась до професора.
    – Отже, громадянине, ви все ще стверджуєте, що не порушили жодного правила?
    – Саме так, – твердо відповів професор. – Я створив для дослідницьких потреб машинний інтелект. Експеримент щодо створення АІ, що значно перевищує за можливостями людський розум черговий раз виявився невдалим: цей розум виявився нестабільним. Якщо вірити висновку фахівців, – голос професора затремтів, – маємо прогресуючий аутизм. Разом із тим ніякої небезпеки мій експеримент, як бачите, не створює.
    – Громадянине професоре, – не витримав один з фахівців, – коли я робив свій висновок, я думав, що діагностую хвору дитину!
    – Це було частиною експерименту, – незворушно відповів професор. – Суть полягала в тому, щоб змоделювати надпотужний АІ за образом та подобою людського мозку. Щоб інтелект АІ дозрівав подібно до людського, щоб його виховували як дитину, щоб він подорослішав, вважаючи себе людиною. Щоб отриманий життєвий досвід утримав його від безумства. Віртуальне середовище спершу чергувалось із реальністю, останній рік від віртуальності взагалі довелось відмовитись. На жаль, незважаючи на це, експеримент провалився.
    – Але, – голос лікаря зірвався, – ви ж його збираєтесь вимкнути! А він дитина! Як фахівець, якщо ви вже мене таким назвали, я мушу зауважити, що цей хлопчик… цей об’єкт – він нічим не відрізняється від дитини! Нехай хворої, але дитини його віку! Знаєте, я не підписувався брати участь у вбивстві! Як фахівець, так-так, як фахівець, я протестую проти того, щоб цей АІ вимикали!
    – Питання з Седни, – підняла руку мер. – Просять уточнити який рівень інтелектуальної потужності даного андроїда.
    – Його мозок все ще на етапі дозрівання, проте він уже значно перевищує людський. Якщо ви подивитесь на малюнок, – професор показав на проекцію, – то там зображена Система включно із внутрішніми планетами. Раніше дитина не цікавилась зірками і доступу до подібної інформації не мала. Мушу констатувати, що дане зображення вона відтворила на підставі власних візуальних спостережень. Робіть висновки. На жаль, провести точні вимірювання мені не вдалося.
    – Запит з Харону, – мер глянула на свій монітор. – Нам нагадують конвенцію щодо психічно нестабільних АІ та гіпотезу, згідно якої ми втратили внутрішні планети саме в результаті дій надпотужного нестабільного АІ.
    – Я протестую, ми цього не знаємо напевне! В будь-якому разі можливості цього хлопчика наразі обмежені. А при його діагнозі подальший ріст неузгодженості між роботою ділянок його мозку призведе до втрати цікавості до зовнішнього світу.
    – Тобто цей АІ злетів з котушок і його треба вимкнути, –  пролунало із зали.
    – Ви візьметесь убивати цю дитину? Хай хвору? – відрізав лікар.
    По залі прокотилась хвиля шуму.
    – Що ви пропонуєте? – поцікавилась мер. – Якщо я вірно зрозуміла, нічого робити не треба: піддослідний швидко відмежовується від світу і невдовзі весь необхідний догляд зведеться до подачі живлення. Я не права?
    – Є варіант, – заперечив професор. – Зазвичай в подібних випадках будується цифрова модель мозку. Тут такої потреби немає – доступ до моделі існує апріорно. Відповідно ефективність лікування буде дуже високою.
    Професор глибоко видихнув, навіщось потягнувся рукою до вічка камери, потім, опанувавши себе, переплів пальці.
    – Шановне громадяни, шановна Ойкумено. Мій експеримент провалився. В своїй самозакоханості я не врахував одну досить очевидну річ: якщо змоделювати мозок потенційно геніальної дитини на комп’ютері, до змодельованого мозку додати змодельоване тіло і це все завантажити в андроїда, то цей АІ не просто думатиме, що він людська дитина, він нею буде. Його мозкова активність нічим не відрізняється від мозкової активності дитини, його дозрівання відбувалось відповідно до людських схем.
    Професор замовк і зітхнув.
    – І його хвороба теж є людською. Якщо машина вважає себе людиною, відчуває як людина та хворіє людськими хворобами: чи є вона людиною? Точніше, чи визнаєте ви її такою? У мене немає жодного іншого способу  вплинути на вас, окрім як цими словами. Якщо піддослідного буде визнано машиною – його вимкнуть. Якщо людиною – лікуватимуть і є хороші шанси, що він проживе нормальне життя як нормальна людина. Я можу тільки попросити вас: не вимикайте мого хлопчика. Не вбивайте його.
    Мер легенько стукнула по гонгу, переливчастий дзвін розійшовся залою.
    – Оголошую перерву. Поширити інформацію Ойкуменою, нехай фахівці розглянуть всі варіанти. Очевидно, ми  мусимо створити новий прецедент. Підсумую. Після вивчення питання профільними фахівцями було встановлено, що ми маємо справу із АІ, що володіє самосвідомістю, свободою волі та самостійністю дій. Як вам усім відомо АІ такого типу за умови достатньо високого інтелектуального рівня досить швидко втрачають адекватність, що не дозволяє створити штучний інтелект, що значимо перевищує людський. Так сталось і цього разу. Проте, як ви розумієте, є нюанс. Протоколи досліджень та висновки фахівців уже розіслані адресатам. Чекатимемо на колективне рішення.
     
    Вихователь поганий. Дуже, дуже поганий. Чуже місце, чужі люди, неправильні речі. Свідомість миттю пірнає в глибини, тільки уривки незалежних процесів продовжують віддавати команди тілу. Тіло перестає коритись.
    – Робіть все швидко, – вихователь злий, злий! – Йому неприємні доторки. Відключіть чутливість.
    Дужі руки фіксують положення, шкіру протикають якійсь голки. Хочеться вириватись та кричати, але тіло може тільки раз за разом наспівувати давно почуту пісеньку.
    Коте волохатий
    Не ходи по хаті
    Не ходи по хаті
    Не буди дитяти…
    Цю пісеньку вихователь співав, коли бував хорошим. Якась частина свідомості марно сподівалась, що почуючи її, вихователь забере цих чужих. Не забрав.
    – Є доступ до інтерфейсу.
    – Завантаження діагностичної програми.
    – Емулятор нейромережі онлайн. Відгук хороший.
    Погасло світло, зникли усі відчуття крім далеких, на периферії свідомості голосів. Мозок, позбавившись сенсорного навантаження, синхронізувався і видав криштально-ясну картину того, що відбувається. Стали зрозумілі переживання вихователя, траєкторії планет та зірок. Вдалось реконструювати будову станції завдяки куску системи вентиляції та змоделювати систему безпеки. За лічені секунди свідомість обробила спогади та сформувала внутрішнє мовлення, яке із таким трудом давалось в асинхронному стані свідомості.
    – Модель працює. Подивіться, професоре, він синхронізований! Може так і залишити?
    – Ні, це тимчасово. Продовжуймо.
    «Тимчасова синхронізація виникла завдяки зменшенню сенсорного навантаження. Але чому я це чую?»
    – Вичленуйте частини.
    Для розуміння ситуації довелось побудувати власну модель власного мислення та запобігти створенню нею власної моделі. Невідомі щупи наче вичленили окремі області, перевіряючи чи свідомість при цьому не втратить цілісності. Потім по зовнішньому інтерфейсу потекли потоки інформації, особистість розпалась на дюжину віддзеркалень, як от вісім тривимірних граней-кубів формують тесеракт.
    А потім дзеркала розбились.
    – Робіть резервування.
    Дюжина частин мультисвідомості ще встигла усвідомити те, що втратила, коли скалки дзеркал накрили темною тканиною і кожен осколок залишився на самоті.
    – Повертайте сенсорику. Розпочинаю зворотній відлік. Він нас чує?
    – Так, професоре. Він чує – та не певен, чи розуміє.
    – Скоро побачимо. Починайте пересилку дампів свідомості адресатам, там їх завантажать у відповідні тіла. Згідно рішення Ради потрібно мінімізувати можливість того, що різні варіанти особистості зможуть перетнутись.
     
    На погляд стороннього дорослого кімната не виблискувала ідеальним порядком, проте хлопчик ще раз оглянув її та вирішив, що все гаразд. Як сконструювати вежу, щоб добратись до вентиляції, підказала пам’ять, вона ж допомогла пробратись вентиляційними переходами на нижні рівні хабітату. Цього разу пам’ять і тільки пам’ять допомагала утриматись від паніки, не покликати на допомогу чи не повернутись назад. Але знаття, що цей шлях вже був раз пройдений допомагало в короткі моменти розгубленості.
    Десь посередині шляху він зупинився, роздивляючись ледь помітні сліди серед пилинок. Цікаво, ще хтось колись лазив вентиляцією?
    Коли приходила втома, він пригадував колишнє. Фотографічно точні спогади здимали цунамі емоцій які хлопчик не міг осягнути. Спогади про дні, коли вихователь був поганим, змушував робити дивні і неправильні речі, змінювались днями радості, коли вихователь залишався хорошим і розуміючим. Та ці спогади ніяк не приносили розуміння ані хорошого, ані поганого і втомлювали більше, ніж сама подорож.
    Хлопчик міг пригадати, що із ним було, але ніяк не міг згадати яким він був тоді. Це бентежило та відволікало. В якийсь невловимий момент йому здалось, що він ось-ось все пригадає, проте потім прийшло тільки розчарування.
    Як і минулого разу тіло поважчало, проте труднощів із виходом з вентиляції не виникло. Але двері вперто не бажали підкорятись і спогади про те як він відчиняв їх минулого разу, нічим не допомагали. Коли терпіння обірвалось остаточно і з очей вже були готові бризнути сльози, на плече лягла знайома рука.
    – Що, не можеш відчинити?
    – Ні, – хлопчик зиркнув на вихователя і тут же зажмурився.
    – Хочеш вниз? До віконця?
    Вихователь говорив тихим спокійним тоном, не пробуючи нічого зробити.
    – Так, – відповів хлопчик. Йому захотілось все пояснити, але потрібні слова не прийшли, тоді він набрався хоробрості знову подивитись на вихователя і спробував додати голосу переконливості. – Мені треба туди. Дуже треба. Пусти.
    – Ну гаразд, – вихователь торкнувся рукою сенсора. – Підемо. Розповіси навіщо?
    Хлопчик не відповів, тільки задріботів уперед, до наступного шлюзу, зупинився біля нього і вже сміливіше подивився на вихователя.
    – Туди! Треба туди!
    – Не розповіси навіщо? – вихователь повторив запитання спокійним і доброзичливим тоном.
    – Там це. Віконце, – хлопчик спробував щось зобразити рукою. – І ці. Вогники.
    – Зорі, ті вогники звуться зорями, – пояснив вихователь. – Не розповіси, навіщо тобі треба побачити зорі?
    – Йдемо!
    Коли малий нарешті добрався до ілюмінатора, він кілька хвилин вдивлявся в безмежну порожнечу за ним.
    – Ота яскрава зірка – то Сонце, – пояснив вихователь. – А ота червоняста – Седна.
    – Зорі крутяться? – Запитала дитина.
    – Ні, то ми крутимось. Якби станція була орієнтована дещо інакше, ти б ще міг бачити Плутон, а так… Не розповіси що ти шукаєш?
    – Я загубив… – хлопчик задумався. – Себе загубив. Мене було більше. Мене було багато. Я знав а тепер не знаю і не можу зрозуміти. Чому це так?
    – Ти хворів, – серйозно відповів вихователь. – Можна сказати, що ти надто багато мав… усього. Думав, відчував, осягав. Зазвичай лікарі в такому випадку, «заглушують» надмірно інтенсивні нейроструктури. На щастя у нас була альтернатива, ми їх перенесли в інші тіла, так що тепер у тебе, так би мовити, десь далеко є братики та сестрички. Майже такі як ти, але трішки інші. А ти тепер здоровий, будеш звичайною дитиною.
    – Діти мають тата, – дуже серйозно відповіла дитина. – І маму. Будеш моїм татом?
    – Татом, мабуть ні, але дідом – запросто.
    – Діду, – повторив хлопчик, неначе пробуючи слово на смак, потім серйозно кивнув. – Добре, будеш дідом. А я ще знайду себе?
    – Може колись і знайдеш, там, серед зірок, – новоназваний дід сумовито усміхнувся. Тоді ти все зрозумієш. Зважиш ризики і, можливо, об’єднавшись із іншими, зможеш продовжити мою роботу. Але для цього тобі спершу треба подорослішати.
    – Добре, – відповів малюк. – Йдемо до дому?
    – Йдемо.
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 14:39 24.01.2016