- Це християнське або мусульманське?
Той, хто запитував, був міцний, високий, говорив з нетутешнім акцентом, та й по морді помітно, що нетутешній. Прибулець з дуже далеких місць, і все йому цікаво, все цікаво, скрізь хочеться носа пхнути.
Похвальне якість, дуже похвальна. Особливо враховуючу сивину у волоссі й тьмяні вицвілі очі. Дуже, дуже мало хто примудряються нажити сивину й водночас зберегти юнацький інтерес до життя. Суперечить одне одному, як не крути.
А от, треба ж, зберіг.
Крутить головою, нюшить повітря, немов хорт у полі; примудряється глянути й під ноги, й на небо, й, звісно, навколо себе. Причому навколо - якнайбільше, звичайно. Бо хоч наче і все гаразд навколо, та раптом що!..
- Яка різниця...
Той, що відповідав був менший, тьмяніший, на вигляд – значно молодший, а ось як трапилось - вигорів. Нецікаво йому. "Яка різниця", бачте.
- Не скажи, не скажи...
Перший ступив до надгробка на крок ближче, подумав, і зробив ще один крок - відчутно коротший першого. Наче остерігався близько підходити. Ще подумав, прислухався, потім все ж посунувся ще на півкроку ближче. Покрутив головою. Підняв руки, похитав ними над землею, ніби пробуючи повітря – чи пружне?
Озирнувся на провідника. Той поквапливо відійшов кроків на десять, став біля чинари, аж навіть за стовбур сховався.
Старе було дерево. Старе, ніби розташоване навколо кладовище, і не зрозумієш, чи то дерево виросло серед покинутих могил, чи то навпаки, вирішили колись ховати під покровом зеленого велетня, бо ж сонце!
О так. Сонце в тутешній краях припікало добряче. Сліпуче, кусюче, воно швидко привчало усіх гостей до одягу світлих тонів. Навіть тих, які мали справу з землею. Навіть, що працювали з тим, що в землі лежить.
Довго росла чинара, всяке бачила, а такого не ще доводилося.
Знову похитав руками сивуватий прибулець, як наче на піаніно зіграв, пробурмотів щось – довге незграбне слово, ніби за німецькою звичкою зліпив докупи кілька назв установ та посад, виплюнув, а потім ще раз змахнув руками - наче акорд узяв.
Всім акордам акорд, аж земля здригнулася!
Підстрибнула, наче десь поруч упустили в яму важкий залізобетонний блок; немов рвонула бомба, велика, страшна, з висоти скинута, закопалася на півсотні метрів в грунт, й там бабахнула; ніби маленький землетрус ворухнув пагорб, і в ближньому селищі застрибали етажерки й захиталися люстри.
Землетруси тут часто бували, і ніхто не лякався, коти хіба що.
Але такого, як зараз, ще не траплялося.
Здригнулася земля, і розверзлася сотнею маленьких тріщин - від ніг сивого і до протилежного краю кладовища. Дивних тріщин - ніби рвали землю зсередини тисячі рук, хапали і тягли, кожна по жменьці - а всі разом спрацювали не гірше за бульдозера. Хмарки пилу зірвалися і закружляли у танку над тріщинами - немов гави над парком.
Знову хитнув руками сивий, тільки вже не як піаніст, а як наче закликаючи до себе когось, і знову вимовив довге незграбне слово, виплюнув, ніби огидну лайку чи жахливий наказ.
Був почутий.
Затремтіли-затріпотіли тріщини, прорилися далі вглиб, і поросли дивними паростками - жовтими, коричневими, чорними, сірими... тільки зеленого кольору не сталося серед дивовижних сходів. Ворушилися паростки, тяглися з-під землі до світла, все більше їх показувалося над землею, постукували один об один, ніби голі зимові гілки, і, врешті-решт, зрозуміло стало, що ж воно за насіння таке проросло.
Та, власне, з самого початку було зрозуміло. Не пшеницю ж зібралися вирощувати ці двоє на старому цвинтарі.
Проблем не очікувалося. Це на більш-менш нових кладовищах бувають проблеми - то обурені родичі гвалт влаштують, то санепідемстанція не дозволить, бо контрольний термін не пройшов, то самі ініціатори дійства походять-походять, прислухаються до того, що під ногами робиться, і розуміють - не можна. Рано. Будуть жертви і руйнування.
А старе... кому воно потрібно? Найсвіжіша з могил була датована червнем першого післявоєнного року. Тільки не цієї війни, і не минулого, а позаминулого, тієї самої, яку обізвали Другою Світовою, й думали, що вже після неї щось таке затівати – ніхто й ніколи!..
Ага. Який там ніхто, яке там ніколи.
Півстоліття не минуло, як знову почалося.
Скінчилося погано - ганебною, болісною поразкою, втратою кількох районів і чудового краю в горах.
І все одно ж не скінчилося. Знову почалося.
Кістяні паростки піднімалися все вище, і скоро вже не просто розгрібали пісок над головами, а рили ями, впиралися в краї і тягли, тягли, тягли з-під землі решту. Уже не паростки - а плоди показалися з грунту, круглі, лобаті, сірі, білясті, жовтуваті - це вже кому як пощастило з кольором; та втім, яка різниця? Дивитися все одно нічим.
Хмара пилу повільно піднімалося над кладовищем і двоє прибульців потягли з-під комірів хустки - як наче ковбої з міжвоєнний вестернів. Може, і післявоєнні вестерни хтось десь знімав, та тільки тут було вже не до кіно. Ковбої з ганфайтерами - вони тільки на екрані цікаві, а коли під вікнами - так дивитися чомусь зовсім не хочеться, а хочеться, навпаки, сховатися.
Тим часом перший скелет видерся нагору, постояв-похитався, ніби пригадуючи, як це воно - стояти на ногах; згадав, і кинувся допомагати товаришеві. Витягнув, теж поставив на ноги, і вже удвох потягли третього.
Після приблизно десятого хмару пилу стала зовсім вже непроникною, й лише чувся з неї рівномірний кістяний стукіт, а потім і він ущух.
- Все?
- Майже...
Сивуватий прислухався - тільки не вухами, а мовби чимось невловимим, нез'ясовним; і не до мовчанки з хмари, а до того, що нижче - в землі.
Поморщився і лайнувся:
- Чорт з ним!
Обернувся до товариша й пояснив:
- Глибоко закопали. Не вибереться.
Товариш знизав плечима. Глибоко так глибоко. Чорт так чорт.
- Сховався від мобілізації, - реготнув сивий. Другий на жарт не відреагував, і сивий теж посмішку з лиця прибрав.
- Пішли, чи що.
Провідник рушив першим, і на першому ж кроці відчув, як знову здригнулася під ногами земля. Вже не як землетрус, ні, але і не почути навряд чи можливо. Приблизно так тремтить площа, коли солдати карбують крок.
Гррррум-грррум, гррррум-грррум.
Знову ж, це в книжці читати добре, або по телевізору бачити, а коли за спиною, то дуже-дуже незатишно.
Прискорився, трохи пришвдшив кроки, але через десяток метрів збився, знову потрапив у загальний ритм. А як не потрапити? Напевно, і в селищі, якщо хто раптом кохався у цю хвилину, то у такому ж ритмі. Та тільки яке там кохання, якщо поруч із селищем плюндрують кладовище...
Нехай старе. Нехай вже нікому не потрібне. Нехай вже ніхто нікого не пам'ятає.
Все одно страшно.
Поховалися мешканці, і лише найвідчайдушніші прилипли носами до вікон - а раптом по вулиці проведуть? Раптом якраз під парканом?
І хоча паркани в цих краях любили робити з каменю, та й висотою не по пояс, а значно вище, проте все одно незатишно.
А ось ховатися за ними добре, так.
- Маємо проблеми? - запитав сивий. Не злякано, і без особливого інтересу - від нудьги так питають.
Ховатися за таким парканами добре, та тільки й це треба вміти, а не никатися за рогом цілим натовпом. Видно ж. І тінь видно, і натовп є натовп - то один визирне, то інший.
- Навряд чи, - відповів провідник. - Але я дізнаюся.
І знову прискорився. Спілкуватися з населенням - це була його частка роботи.
Так само як і показувати старі цвинтарі. А ось піднімати їх - це вже сфера діяльності союзників. У них виходило краще.
- Гррррум-грррум!.. - чулося за спиною. - Грррум-грррум!
А що, з такою групою підтримки можна пояснити що завгодно кому завгодно.
Не знадобилося. Ще сотня кроків - і стало видно, що тіні маленькі, та й мордочки, то визирають з-за каменів - явно не башибузуки. Діти. Всього лишень юні цікаві діти.
Провідник озирнувся.
Сивий йшов трохи попереду основної колони - напевно, щоб не дихати пилом, і недбало помахував десь підібраним прутиком, ніби офіцер стеком. Нічим не примітна картина - офіцер веде роту солдатів. Буденна картина. Не ескадрон гусарів летючих, чепчиків у повітря навряд чи можна очікувати.
Та й у випадку гусарів чутки про чепчики, мабуть, сильно перебільшені.
Правда, іноді й простим солдатам кидають квіти і виносять попити, а цим і квіти ні до чого, і попити нема чим - виллється все.
Так що попити не винесуть.
Але щось таки тягнуть!
Провідник знову насторожився, та й сивий трохи напружився.
Дітки зупинилися - і він теж зупинився; і скелети миттю перестали гриміти ступнями. Так і завмерли - на півкроці, права нога на землі, ліва тільки ледь почала підніматися. Фотограф пальця б віддав за такий кадр; а скульптор - так і взагалі ліву руку. Стоять собі натурщики, стоять, ані ворухнуться, й годину стоятимуть, й дві, й день, і місяць, якщо сильного вітру не буде. І ніякої тобі втоми, зміни поз і ниття щодо понаднормової плати.
Зупинилися - і стало видно, що у деяких збереглося на кістках взуття, у деяких - браслети на кистях рук, у когось - товстий ланцюжок на шиї, але не золотий, а іржавий. Чорт його зна, кому й навіщо знадобилося чіпляти на шию сталевий ланцюг. Спитати б, але ж не відповість.
У багатьох ремені збереглися, і навіть кинджал у когось не загубився. Колись був, напевно, сталевим і розкішним, а зараз - іржа та руків'я з сірої ніздрюватої кістки.
Від групки дітей відірвалася дівчинка; страшно шаріючись, підійшла до провідника, зміряла поглядом, оцінила невисоко. Перевела чорні блискучі очі на сивого, підійшла ближче.
- Дядечку, - видала, нарешті, ще більше зніяковівши, хоча, здавалося б, куди більше. - Дядечку, а оживіть, будь ласка, мого котика!
Сивий посміхнувся було, але тут же посмішку з обличчя зігнав. Не до жартів. Може, комусь дохлий кіт, а у дитини трагедія.
- А давно він помер?
- Вчора...
- А чому помер? Старенький був?
- Ні, його... - чорні очі полихнули ненавистю. - У нього Рустам каменем кинув! А так він молодий зовсім, кошеня майже! А кинув, бо він дурний! А я його...
- Каменем... - сивий пошкрябав рукою підборіддя, пробурмотів задумливо. - Каменем - це добре...
Тут же себе урвав. Може, комусь і добре, що каменем - пошкодження одне і локальне, а все одно дівчинці слухати це не обов'язково.
- Ну давай спробую. Тягни свого котика!
З-за паркану, штовхаючись та цитькаючи один на одного, викотилася уся зграя. По центру, ніби авіаносець в центрі ордера, важливо крокував товстий хлопчик з картонною коробкою в руках. "Samsung" було написано на коробці, але це навряд чи, скоріш за все, котика звали інакше.
Був він і справді молоденьким, навіть не виріс ще, а може, і не став би рости. Навіщо? Проти мишей росту вистачить, а щурів нехай собаки ганяють.
Ще був котик раніше сірим, а тепер став земляного кольору - видно, вчора і поховали. Тепер от дістали.
Діти - вони такі. Вони кого хочеш дістануть.
Сивий обережно взяв коробку з рук малюка, і той поспішно дистанцію збільшив. Іноземці - вони такі. Від них всього можна чекати. Ще навчить чомусь не тому. Краще триматися подалі.
Але сивий обережно провів рукою над тільцем кота, і діти вмить забули про обережність – з'юрмилися, полізли один одному на голови.
Тому що іноземців багато, а диво, найбільше після народження людини диво, побачиш не щодня, не кожен рік і навіть не кожне життя. Щось дуже серйозне має статися, щоб ось так от шлялись по степу іноземні чаклуни, тривожили цвинтарі, оживляли котиків...
- Стань-но ближче, - розпорядився сивий, і дівчинка отримала призове місце для споглядання дива.
І диво сталося.
"Аххххх!.." - прокотилося над зграйкою, і на голови один одному полізли ще дужче.
Котик чхнув. Жадібно втягнув у себе повітря, і пісок, видно, теж втягнув, та й насипалось в ніс піску, коли довелося лежати під землею цілу добу. Ще раз чхнув. Кашлянув. Відкрив ліве око - цілісіньке, тільки каламутне; не встигли попрацювати ні круки, ні черви. Закрив. Відкрив ще раз - і знову "Ахххх!.." прокотилося над глядачами, тому що око було як око - блискуче, мокре, з вертикальною зіницею.
Ворухнулося вушку. Стріпнулося, ніби воду витрушувало, й голова ворухнулася - видно, хотів котик нею потрусити, але відразу не вийшло.
- Дай руку, - неголосно сказав сивий, і дівчинка заворожено простягнула долоньку.
Чаклун поклав її коту на загривок, накрив своєю - величезною, грубою, чоловічою.
Хто знає, що там відбувалося, під могутньою долонею, але дівчинка здригнулася і похитнулася.
І котик здригнувся. Схопився, злякано зашипів, чи то побачивши натовп навколо, чи то просто так, підстрибнув, збивши коробку з колін сивого, і кинувся, щодуху - до паркану, через паркан, на дах, на дерево... втік.
- Ой, - тільки зараз отямилась дівчинка, піднімаючи долоньку. На тильній стороні виднілася подряпинка - видно, дісталося кігтями. - Втік. Повернеться?
- Звичайно, повернеться, - запевнив її сивий. - Біжи додому. Напевно він уже на тебе чекає.
Дівчинка рвонула не згірше кота, хіба що на паркан не стрибнула, а за нею кинулися й інші.
- Навіщо? - докірливо сказав провідник. - Навіщо підняв? Він же свіжий. Вчора тільки помер. Уявляєш, чого тепер накоїть? Хоч і кіт, а все ж піднятий кіт!
- Не накоїть, - відмахнувся сивий. - Я не піднімав. І взагалі це вже не кіт.
- А...
- ...я взяв трохи у дівчинки. На вигляд як наче кіт, а насправді шматочок її. Буде весь час крутитися поруч, буде забиратися під ковдру. Мордою тертися буде, муркотіти знову ж таки. Що ще дівчинці потрібно? Ось мишей ловити навряд чи зможе, так.
- А...
- Так. Років через п'ять зв'язок ослабне, і він помре.
- А...
- Ні, їй це не зашкодить. Стане трохи більше їсти, але, може, це навіть і добре. А кіт багато енергії не відбере, скільки там того кота...
Він встав, озирнувся. Скелети так і стояли, тільки пилюка осіла. А куди вони дінуться...
- Ти великий чаклун, - сказав провідник після довгої паузи. - Я радий, що ви союзники нам, а не їм.
- Сьогодні ми вам, - знизав плечима сивий. - Завтра ви нам. У нас теж війна намічається, а з вогнем ви працюєте краще за нас... До речі, а це воно за гостя до нас у нашу хату?
Щодо хати він, звісно, перебільшив, а от щодо гості немає. До лівого флангу колони повільно, шкутильгаючи і спираючись на палицю, наближалася старенька - чорна, згорблена, страшнувата, з більмом на оці. Крок за кроком, точніше, крочок за крочком. Куди вже крокувати в такому віці. У кріслі б їй сидіти, правнучці казку розповідати... або навіть праправнучці.
- Не знаю, - провідник теж знизав плечима. - Подивимося?
- Подивимося, - легко погодився сивий, але прутика викинув – мабуть, щоб руки звільнити.
Старенька на них дивитися не стала. Пройшла поруч, за три кроки, та поглядом не вшанувала. А ось за вишикувану колону так очима і зачепилася. Шеренга за шеренгою - перша, друга, третя... десята...
Пощастило на одинадцятій.
Той самий скелет з ланцюжком на шиї привернув увагу, причому це, судячи з усього, сталося не зараз, а тоді, до позаминулої війни.
Хтозна, що там було, а чого не було, але зараз лиш обручки лишилися - у скелета на шийному ланцюжку, а у старенької на долоні. У скелета - новісінька, з помітним орнаментом, тільки злегка запилена, а у старенької - стара, потерта, а від візерунку майже нічого не залишилося.
Дивно виглядали ці кільця на зморшкуватою долоні старенької - начебто й різні, а придивишся - так різний тільки діаметр, а кільця однакові.
Раптово прилетів вітер, колихнув пил, і на мить здалося обом - і некроманту, й провіднику - що немає ніякої старенької, а є тільки юна діва; і немає ніякого скелета, а є хлопець - трохи старше, але також юний, і знову у них тільки півхвилини на те, щоб обмінятися обручками. Хлопцеві - маленьку, дівочу, хіба що на мізинець її надіти; дівчині – велику, чоловічу, теж не зовсім підходящу.
Тому й ланцюжки.
Сподівалися, видно, після війни помінятися назад, та щось не вийшло.
І ось, скільки років минуло, а знову війна, і знову проводжає дівчина хлопця.
Напевно, так завжди буде.
- Кхе, - сказав провідник, і мара згинуло, дівчина знову перетворилася на стареньку, а хлопець - в моторошний скелет з ланцюжком на шиї.
- Рушили, чи що, - чи то запитав, чи то запропонував сивий.
- Зачекай хвилинку, - провідник вовтузився з довгим незручним чохлом. Нарешті упорався, підійшов ближче до першої шеренги, окинув правофлангового оцінюючим поглядом. Схвалив. Озирнувся на сивого - той розуміюче кивнув, щось зробив - і скелет викинув вперед руки, ніби збирався провідника схопити.
Схопив, однак, інше - древко з полотнищем, а вітер тут же радісно важку тканину розгорнув. Три яскраво-жовті вогники танцювали на прапорі, причому вогники справжні - з іскрами, тріском, димком; танцювали - а прапор не чомусь не палили.
Розумілися в цих краях на вогні, ще й як розумілися.
- Ось тепер пішли, - неголосно сказав провідник, і, не чекаючи відповіді, сам же і покрокував.
- Гррррум! - відгукнулася колона єдиним гуркотом. - Гррррум-гррррум!
"Все, що не доробили ..." - чулося в ритмі ударів. - "Ми доробимо! Все, що не закінчили - грррум-грррррум! - ми закінчимо. Усіх, кого не вбили - грррум-гррррум!.."
Через півдня шляху колона з'єдналася з ще однієї такою ж, до вечора - ще з парочкою, а через два дні шляху вперлася в цілу лінію таких же колон, і провідник побіг розбиратися, хто кому має дорогою поступатися. |
Рассказ открыт для комментариев