aa013 Естафета

    Наближається час виходу.
    Поки Лі Чен, бурчачи, допомагає нам із Мардж одягатися, в мене спрацьовує захисна протистресова реакція – цілком свідомо віддаюся рефлексії. Зазвичай це діє. Втім, ситуацію, що склалася, аж ніяк не назвеш звичайною.
    Досі важко повірити, як неждано й водночас буденно людство виявило, що не самотнє у Всесвіті. Хто ж сподівався, що чужинський сигнал буде одержано не з космічних глибин, а буквально з-під носа – з Місяця? Причому досі не ясно, зі щойно прибулого космічного корабля його надіслали, чи зі стаціонарної бази, яка могла вивчати Землю хтозна скільки часу.
    Не дивно, що нам усе ще важко визначитися у ставленні до прибульців. Наміри-бо їхні невідомі. Що, коли метою відвідин є не започаткування дружніх відносин, а пряма чи прихована агресія? Так що даної миті все людство сидить мов на голках, знемагаючи від дев’ятого валу тривог і надій. На деякий час забуті навіть внутрішні чвари й життєві негаразди. Ми готуємося прийняти гостей із розпростертими обіймами – й про всяк випадок тримаємо під рукою найсмертоноснішу зброю.
    – Наче все гаразд! – ляскає мене по плечу Лі. – Агов, ти з нами?
    – Тілом і душею, – киваю.
    – Знайшов час мріяти. Це ж тобі Місяць. Не луна-парк.
    Авжеж, Місяць… Гарненьке місце для рандеву вибрали неждані візитери! Мовляв, планета розділена на держави, й щоби уникнути непорозумінь, доцільно зустрітися на нейтральній території. Уявляю, як дружно зойкнули від розпачу провідні вчені, політики й діячі культури, дізнавшись, що незнані істоти не висідатимуть на Землю! Конфуз! Адже нашим підтоптаним світочам дорога в космос заказана!
    Хтозна, чим би все закінчилося, якби в НАСА не виявилася напохваті практично готова місячна місія, в котру залишилося внести мінімальні корективи. Ось так і вийшло, що я, звичайний астронавт, нічим не відмітний від решти землян, ні сіло ні впало зробився головою земної делегації для зустрічі представників двох світів.
    – Повний порядок! – тим часом висновує Лі Чен, оглянувши скафандр моєї напарниці. – Можете виходити.
    Чекаю, поки китаєць загерметизує люк і повернеться до рубки; він залишається у спускному апараті, щоби тримати зв’язок із нами й Землею.
    Пора!
    – Готова? – питаю в Мардж і, не чекаючи відповіді, відчиняю шлюз.
    – Ні пуху, – скрегоче в навушниках голос Лі.
    Мардж бадьоро посилає його до біса, але неуважно, для годиться. Схоже, як і я, вже працює «на іншій хвилі».
    Потупцявши біля модуля, рушаємо в дорогу. Належить пройти майже кілометр углиб кратера Лонгомонтан, котрий ізсередини виглядає як у міру перетята місцевість, обмежена крайнеба хрящуватими скелями, помазкованими світлом земного серпа. Але на Місяці така відстань – легка прогулянка, навіть якщо не плигати, мов гумові ведмедики. Плигати, нам, звісно, не випадає – не солідно якось, ураховуючи важливість місії.
    – Як гадаєш, вони нас слухають? – чую напружений голос Мардж.
    – З якої речі?
    – Ну, з цікавості… та й про всяк випадок.
    – Еге ж, вигляд у нас грізний, – спиняюся й розводжу руки. – Як би їх не перелякати ненароком своїм вінтажним реквізитом!
    Мардж хихотить, але відказує серйозно:
    – Не такі вже ми й відсталі, раз на Місяць літаємо.
    – Подумати тільки – на Місяць! Лі, чуєш? Уразить їх наша летючість, як по-твоєму?
    – Не засмічуйте ефір, – озивається Лі Чен. – Якщо не вони, то Земля нас точно слухає. І посміюється, як дехто силкується сховати за бравадою свої комплекси й підсвідомі страхи.
    Незвично довга для нього тирада свідчить, що наш друг також помітно нервує.
    – Ну, я боюся цілком свідомо, – Мардж з-під козирка долоні дивиться в далечінь. – Невідомість завжди лякає.
    – Вони нам не вороги, – знічено здвигую плечима.
    – Вони так сказали, – з незрозумілим відтінком каже Лі Чен і замовкає – мабуть, балакає з Землею.
    – От і перевіримо, – мої підошви беруться з подвоєною бадьорістю кришити реголіт. Знічев’я спадає на думку, що кожен крок навічно вписує нас в історію, й від цього чомусь стає незатишно.
    Мардж наздоганяє мене й торкає за рукав. Показує на синяву світляну хмарку, що виринає з-за покремсаних пагорків.
    – Вони, – киваю. – Певно, сигналять, щоби привернути увагу.
    – Лі, ми їх бачимо, – повідомляє Мардж. – Увімкнули якісь прожектори. Світло синьої барви.
    – Значить, у них є очі, – задумливо висновує китаєць. – Але чому синє?
    – Мені цей колір ніколи не подобався, – погоджуюся. – У фільмах жахів так зазвичай небіжчиків підсвічують.
    – Вдале порівняння, нічого не скажеш, – зітхає Мардж. – Головне – доречне.
    – Чого ти? – дивуюся. – Розслабся – всі там будемо.
    – Центр просить зосередитися, – сповіщає Лі Чен. – Ви майже поряд… І не блазнюйте – це вже від мене.
    – О’кей, спробуємо, – тамую посмішку. – Більше жодних жартів. Починається проза, суха, мов місячний пил.
    Далі йдемо мовчки, слідкуючи за дорогою й нервово поглядаючи вперед. Напруга наростає. Пекуча цікавість наступає на п’яти. Час плазує поволі, мов виноградний равлик. Трясця, коли ж це скінчиться? І чому мені направду не страшно? Мав би хоч мандраж пойняти для годиться – аж ні! Все не як у людей…
    Центр кратера все ближче, світіння розпросторюється. Ми вже бачимо його джерела – кілька похило розміщених овальних вічок на темному тлі. Вони сліпучо-яскраві, настільки, що скрадають усе поблизу – годі роздивитися бодай щось. Може, так і задумано.
    В міру наближення сповільнюємо крок. Поверхня під ногами починає поволі вивищуватися. Віддалік бовваніють якісь нагромадження, повиті габою світлотіней. Вони юрмляться все густіше, здираючись угору, в зоряне небо, туди, звідки палахтять сині «котячі очі».
    Якби зараз був день, Сонце хутко дало б нам знати, чи далеко ще йти. Проте до його сходу залишається кілька годин. А чекати не випадає – зустріч призначено саме тут і зараз. Може, також не даремно?
    Мимоволі відзначаю, що параноя Лі Чена, здається, заразна, і сердито фиркаю. Мардж розуміє мене без слів – заспокійливо махає рукою; втім, забороло її шолома при цьому полискує аж надто глузливо. Проте ми не ронимо ні звуку – відчуваємо, що мета мандрівки поряд.
    Нараз «котячі очі» гаснуть, на хвилю спадає глуха місячна ніч. Та не встигаю навіть рота розкрити, як навколишній ландшафт починає наливатися золотистим світінням. Воно досягає теплих тонів і застигає, ледь мерехтячи. Ми зачудовано спиняємося.
    Те, що здалека виглядало скельним бескеттям, виявляється цілком упорядкованою забудовою! Правда, важко сказати, що лежить перед нами – велетенський корабель, невідоме поселення чи взагалі щось незбагненне. Споруди різної висоти й розмірів, з отворами і без, із безліччю дрібних і масивних надбудов – але всі незвичного вигляду й незрозумілого призначення – тісняться в якомусь хаотичному ладі й гармонії, недвозначно підтверджуючи цим своє штучне походження.
    А під ногами в нас, не забуваймо, Місяць, котрий люди ще лише планують колонізувати. Ось такі пироги!
    – Прийшли! – витискаю хрипко.
    Повисає тиша, яку ламає нетерплячий голос Лі Чена:
    – Ну… Що там?
    – Не питай, – ронить стиха Мардж. – Не знаєш хіба?
    – Не знаю, – прикидається простачком хитрий китаєць.
    – І ми не знаємо.
    – Ви б зображення дали, – підказує Лі ніби між іншим. – Земля мені всі канали обриває.
    – Даруй… з голови вилетіло, – похапцем умикаємо камери на шоломах.
    – Яке щастя, що ми не балакаємо з Центром напряму, – зауважує Мардж. – Вони б нас миттю задзьобали.
    – Саме для цього й служить сухий китайський хлопець Лі, нестравний з усіх боків.
    – Сухий китайський хлопець усе чує! Проте робить скидку на стрес. І запаморочення від успіхів. Ще неприявних, до речі. Так що кінчайте говорильню. Беріться до справи.
    – Що б ми без тебе робили? – захоплююся майже щиро. – Гаразд, пішли, Мардж… Знати б іще куди.
    – Туди! – миттю реагує вона, вказуючи ліворуч.
    Там саме намічається якийсь рух – спочатку невловимий, та майже відразу ціла ділянка похилої поверхні разом із надбудовами поволі здіймається вгору, при цьому нахиляючись назад, немов під напором сильного вітру. Ми бачимо, як химерні споруди на ній чи то складаються, чи переплітаються – важко сказати. Однак результат цих еволюцій невдовзі стає очевидним – перед нами виникає прохід, що веде кудись усередину цього місячного казна-чого. За хвилю його осяває синювате світло, й видно, що прохід овальний у перерізі – й порожній.
    – Лі, нам відчинили двері! Запрошують увійти.
    – Сподіваюся, ви не забудете фіксувати свої дії… Прошу від імені всього людства.
    – Ти скромний, як ніколи… Гаразд, для людства постараємося.
    – Та йдіть уже, базіки!
    – Ага! А ти кажеш – сухар! – натягнуто сміється Мардж. – Він просто майстерно маскується.
    Лі Чен не сперечається, лише зітхає.
    Тим часом підходимо до входу. Трохи позволікавши, галантно поступаюся дорогою Мардж і мовчки ступаю слідом.
    Під черевиками відчувається тверда пружна поверхня. Поволі просуваємося коридором. Востаннє коротко озирнувшись, помічаю, що вхід уже встиг нечутно закритися. Тепер – тільки вперед, як кажуть, і хай буде що буде!
    Світляні стіни і стеля пропливають повз нас із гіпнотичною монотонністю. Їхня текстура, схожа на слюдяний відтиск крокодилячої шкіри, всюди однакова. Ні отворів, ні приладів не видно.
    Аж ось попереду бачимо перепону – глухий кут. Проте, коли підходимо ближче, зазубень відгинається вбік і зникає, відкриваючи просторе приміщення. Кругле, з низькою світною стелею і – порожнє. Заходимо й зупиняємося ні в сих ні в тих.
    Де ж господарі?
    Поки непорозуміло роззираємося, прохід за нами зачиняється-заростає. Стіни начебто ворушаться. Аж ні, просто їх поверхнею проносяться непевні тіні! Довкола нас мовби кружляє повільний вихор. Що б то значило?
    Про всяк випадок виходимо на середину зали, несвідомо тримаючись поруч. Особливої тривоги не відчуваємо: ми-бо в гостях, організація зустрічі тепер повністю на плечах чужинців.
    Не встигаю це подумати, як у стінах протають вогнисті нитки, їх стає все більше, цілі оберемки. Водночас звідусіль доноситься спокійний голос із металічними обертонами:
    – Вітаємо, земляни! Можете зняти шоломи – це безпечно.
    Повагавшись, відкриваємо заборола й на повні груди вдихаємо сухе стерильне повітря. Звісно, воно придатне для дихання.
    – Ми повноважні представники людства Землі, – беру бика за роги; вітатися навзаєм наразі нема з ким. – На жаль, найвизначніші уми нашої планети не в змозі ще мандрувати космосом. Тож ми, дослідники, говоритимемо від їхнього імені.
    – Не заперечуємо, – відказує голос. – Чому вас двоє? – додає по хвилі.
    – Люди поділяються на дві статі, – пояснює Мардж, – поєднання яких гарантує продовження роду. Крім того, земляни діляться на раси, зовнішньою ознакою яких є колір шкіри…
    – Факти відомі, – неґречно перебиває голос. – Це має стосунок до вашого представництва?
    – Має, – відрізую. – Ще не так давно представники різних рас і статей зазнавали в нас тих чи інших форм дискримінації. Зараз усі люди користуються рівними правами.
    – Зрозуміло, – озивається голос без тіні збентеження.
    – Чи можемо ми тепер побачити вас? – цікавлюся обережно.
    Западає незручна пауза. За хвилю голос промовляє:
    – Річ у тім, що зовні ми дуже відрізняємося від землян. Чи готові ви психологічно сприйняти наш вигляд? Адже, враховуючи рецидиви ксенофобії…
    – Вони в минулому, – запевняю поспішно, перезираючись із Мардж. – Ми готові.
    Стіни раптом зникають, і ми здригаємося, опинившись у просторому колі дивовижних створінь. Мимоволі по шкірі продирає морозом від їхнього вигляду. Ні, чужинці не страшні, просто надто незвичні. Високі, понад два метри, худі тіла здаються сплетеними з різної товщини фіолетових джгутів, крізь які проглядають наскрізні отвори. Кінцівок багато, і верхніх, і нижніх. Голови непевної форми, схожі на сегментовані цибулини, на них упізнавані лише очі, та й ті з вертикальним розрізом повік.
    Поки зачудовано розглядаємо прибульців, вони стоять нерухомо. Аж ось в одному місці коло розривається – істоти розходяться, залишається лише одна.
    – Як і люди, ми ділимося на статі. Проте їх у нас три, – створіння раптом починає розпадатися, чи то пак розплітатися, й ось уже перед нами не одна постать, а три – цього разу більш звичні, в усякому разі гуманоїдних обрисів. – Без постійного співжиття неможливе існування повноцінної особистості, – постаті знову сплітаються в страхолюдне одоробало, вже не таке дивоглядне, бо зрозуміліше.
    – Ми… й справді різні, – вражено шепоче Мардж.
    – Фізіологічно – так, – підтверджує голос; хто говорить – так і не ясно, прибульці не мають видимих органів мовлення. – Проте в інтелектуальному плані розумні створіння відрізняються мало.
    Ми мовчимо, розмірковуючи, була то звичайна констатація, чи прихований комплімент людям. Хтозна!
    – Звідки ви? – ставлю питання, яке зараз мучить, далебі, всю Землю.
    – Здалеку, – відповідь не так щоб дуже конкретна. – Наша батьківщина віддалена від Сонця майже на півтори тисячі світлових років. Земні вчені невдовзі отримають про неї всі вичерпні дані.
    – Чи зустрічали ви в космосі інших розумних істот? – не витримує Мардж.
    Пауза, підозріло довга.
    – Так. Але то було давно. Сподіваємося, скоро все зміниться. Ви, люди, наразі перші, з ким нам необхідно було зустрітися.
    – Необхідно? – дивуюся. – Отже, Всесвіт таки достатньо порожній, щоб відчувати самотність навіть таким розвиненим расам, як ваша?
    – Всесвіт густо заселений. Проте у співіснування свої закони, ухвалені давно і не нами.
    Відчуваю, що сенс розмови вислизає від мене, але уточняти соромлюся. Встигнеться, це ж усього перша наша зустріч.
    – Тоді дозвольте з’ясувати мету ваших відвідин Сонячної системи. Це дослідницька експедиція чи спеціальна місія з контакту? Нашим ученим дуже важливо знати…
    – Ні те ні те, – перебиває мене голос. – Про вашу цивілізацію ми знаємо давно. А час повноцінного контакту ще не настав.
    – Але… що ж тоді?..
    Знову пауза. Відтак відповідь, начебто знічена, хоча в синтезованому голосі нема й сліду емоцій.
    – Ми різні не лише з вигляду. Земна цивілізація значно молодша. Порівняно з нами ви немовлята… Правда, і ми самі – діти порівняно з іншими цивілізаціями Галактики.
    – Дітям легше порозумітися, ніж дорослим, – знічено жартує Мардж.
    – Аналогія надто віддалена. Але згодні – й саме тому ми зараз спілкуємося.
    Тепер уже мовчимо ми. Що хочуть донести нам космічні прибульці? Їхні наміри все ще незбагненні. Це починає тривожити, хай там що.
    – Боюся, наразі ми мало що розуміємо, – зізнаюся чесно.
    – Ми пояснимо. Як уже йшлося, у Всесвіті існують прадавні закони співжиття. Вони передбачають взаємодопомогу в тих випадках, коли це потрібно.
    – А хто визначає таку потребу?
    – Логіка еволюційного розвитку.
    – Отож, ви прилетіли допомагати нам? – висновує Мардж. – Це рятувальна експедиція?
    – Від чого нас рятувати? – сприкрено питаю в неї. – Не Землі мир, більшість хвороб переможено…
    – Але до повної злагоди ще далеко! Різні нації, різні релігії, різні культури – градус напруги в суспільстві все ще високий. Гадаєш, їм про це невідомо?
    Забувшись на мить, за звичкою сперечаємося, не звертаючи уваги на химерних співрозмовників. Нас укотре обривають.
    – Ваші внутрішні проблеми – особиста справа Землі, ми не маємо морального права втручатися в них. Проте ви вже ступили на поріг космічної ери. А це багато до чого зобов’язує.
    – Гм, – бурчу ображено. – Взагалі-то ми вже Сонячну систему досліджуємо.
    – Атож. Ви розпорошуєте інтелектуальні потуги й ресурси – не навівши ладу на власній планеті, рветеся у Всесвіт. Якщо так триватиме далі, людська цивілізація не матиме відчутного поступу в жодному напрямку, або ж відбудеться перекіс, який однаково гальмуватиме ваш розвиток. Ми покликані не допустити цього.
    Цікаво, вони навмисно висловлюються так туманно, чи це від кепського знання мови? Або, чого доброго, дається взнаки різниця наших рівнів розвитку? Далебі, пора нарешті внести остаточну ясність.
    – Яке ж завдання вашої місії? – питаю прямо.
    – Ми прибули передати вам те саме, що в давні часи подарували нам самим істоти зі ще дальших глибин Галактики. Що допоможе вповні проявити весь потенціал земної цивілізації. Зробить безглуздими війни й будь-які конфлікти. І врешті дозволить піднятися на рівень повноправних суб’єктів Міжзоряного Братерства. Загалом, ми прагнемо започаткувати перехід земної цивілізації на шлях енергетичної незалежності.
    Ми з Мардж обмінюємося враженими поглядами. Оце-то поворот!
    – Дуже шляхетно з вашого боку, – спромагаюся врешті на слово. – Такий дарунок направду був би дуже доречний людям…
    – Власне, дарунок – не зовсім точне слово. Йдеться тільки про виправлення ситуації, у прадавні часи створеної Природою за загальними лекалами. Тоді це було виправдано. Тепер настав час змінити правила гри.
    – А що при цьому вимагатиметься від нас? – скріпивши серце, питаю нахабно; вселенська безкорисливість викликає слабкий відгук у моєму зашкарублому серці.
    – Всього лише дозвіл. Без схвалення землян ми нічого не робитимемо самохіть.
    Що ж, аргументи логічні й правдоподібні. Вони старші від нас, отож, хоч як крути, розумніші. Й, далебі, моральніші. Правда, мораль категорія розпливчаста…
    В будь-якому разі, їхню пропозицію належить добряче обміркувати.
    Так і кажу чужинцям. Вони мовчать – може, радяться? Затим голос відповідає:
    – Зважаючи на важливість питання, ми зачекаємо офіційної ухвали планетного уряду. На жаль, час нашого перебування в Сонячній системі добігає кінця. Тож будьте ласкаві сповістити своє рішення не пізніше як через дві земні доби.
    Стіни тут-таки затуманюються, постаті прибульців розчиняються в гуснучих тінях. Це знак, що аудієнція закінчена. Трохи нечемно з їхнього боку не попрощатися, ну та гаразд. Знизавши плечима – врешті, це ж інопланетяни, що з них узяти, – герметизуємо шоломи. Вже відкритий прохід зяє за нашими спинами. Повагом виходимо. Коридор здається незмінним, але начебто коротшим. А місячна ніч – то й узагалі звичною й рідною порівняно з нетутешніми чужосвітними дивами.
    – Лі, дитинко, як ти там? – питаю лагідно.
    – Ну? Все гаразд? – гарячкує Лі Чен.
    – Зустріч пройшла в теплій діловій обстановці, – доповідаю втомлено. – Скоро все дізнаєшся і побачиш.
    – Вони дивовижні! – із захватом вигукує Мардж. – І зовсім не страшні.
    – До речі, організуй нам невідкладну відеоконференцію з Центром, – розпоряджаюся. – Маємо від гостей цікаву пропозицію й мало часу на роздуми.
    А вони позери, думаю неуважно, чимчикуючи за Мардж, котра поспішає до спускного апарату, мов на крилах…
     
    ***
     
    …На всіх парах мчимо до Землі. Місія наша закінчилася. Тепер устигнути б вчасно пірнути в атмосферу. Що за веремія почнеться у просторі незабаром, не береться прогнозувати жоден учений.
    Понуро мовчимо. Та й що тут скажеш? Загнали нас на слизьке, обхитрували, мов сліпих кошенят…
    У всякому разі, так видається.
    В чому ми прорахувалися? Адже ніщо, здавалося б, не обіцяло каверзи…
    – Кепська була ідея, – не витримує Лі Чен, втупившись у прилади.
    – Прийняти їхню пропозицію? – копилить губи Мардж. – Овва!
    – Та ні. З цим якраз усе ясно. Як можна було відмовитися? Запевнили ж, що сповідують невтручання в наші справи. Й зичать лише добра… Я про наші дії після їхнього відльоту.
    – А що не так? – цікавлюся флегматично. – Треба ж було перевірити, чи не лишилося після них сюрпризів…
    – Навіщо? Якби щось лишилося, нам би повідомили. А коли б забажали сховати, ми б нізащо нічого не знайшли.
    Ми й не знайшли нічого, думаю з прикрістю. Як чужинці примісячилися непомітно, так і відлетіли – безслідно й по-англійськи.
    – Згаяли купу часу, – нарікає китаєць. – Либонь, не довелося б тепер жили рвати.
    – Пізно каятися. Якби знаття…
    Надовго замовкаємо.
    Мені раптом спадає на думку: чому жоден учений не здогадався бодай припустити, як саме збираються облагодіяти нас прибульці? Чи то забули на радощах, чи не встигли, а чи й не надали належного значення. Всі-бо спочатку гадали, що Земля отримає дарунок відразу. Коли ж інопланетяни зненацька знялися й відлетіли, це було розцінено як натяк, що людям слід готуватися до чергових відвідин, котрі, власне, й започаткують співпрацю між нашими світами.
    А тим часом ці зайди і не думали відкладати задумане. Вочевидь, усе в них було підготовано заздалегідь, і дозвіл Землі усував останню, етичну перешкоду.
    Але підірвати Юпітер! Як вам таке подобається?! Після чого спокійнісінько забратися домів, надіславши на Землю прощальне повідомлення з побажаннями всіх гараздів та сподіванням на теплу зустріч усього за кілька тисячоліть!
    Це що, таке збочене почуття гумору? Сарказм? Чи відвертий глум?
    Спалахує сигнал зв’язку. Нас викликає Центр.
    – «Кондор», як чуєте? – зображення нема, перешкоди все посилюються.
    Та картинка й не потрібна. Характерні голоси кураторів місячної експедиції давно нам знайомі. Відразу безпомильно розрізняєш, коли торкотить, мов горохом сипле, лисуватий товстун Фішер, координатор місії, а коли вмикає децибели його заступник – кряжистий червонолиций Громницький, верховода над науковцями.
    – Стерпно. Які новини, доку?
    – Ви встигаєте, судячи з усього, – Фішер нервово ковтає закінчення слів – хвилюється.
    – Бачу, маєте для нас сюрприз, – здогадуюся.
    – Загалом… Кілька хвилин тому втрачено зв’язок із «Юноною». Наші орбітальні телескопи фіксують в атмосфері Юпітера нові надпотужні спалахи.
    – Трясця! – вигукує Лі Чен. – Вони що, направду хочуть перетворити його на зірку?
    – Навряд. Як видається, там щось цілеспрямовано детонує, – долучається Громницький. – Боюся, з часом ми втратимо старого Юпа – планета приречена.
    – Отже, це… кінець? – шепоче Мардж і закриває лице руками.
    – Без паніки! – басить Громницький. – Наразі прямої небезпеки для Землі нема. Ба більше, судячи з оперативних комп’ютерних моделей, Юпітер не вибухне, а поволі розпорошиться. Ударної хвилі як такої практично не очікується, так що катаклізми в Системі обіцяють не бути критичними. Орбіти внутрішніх планет, в усякому разі, не зазнають помітних змін.
    – Щось не доберу, в чому сенс усіх цих їхніх дій? – спантеличено чухаю потилицю. – Є якісь міркування?
    – Скільки хочете! – Громницький сідлає свого коника. – Але якщо в двох словах – чужинці виконують обіцянку.
    – Отак-о? Прирікаючи нас коли не на певну загибель, то вже точно на постійну небезпеку й невизначеність?
    – Думаю, все не зовсім так, і цю думку поділяють найкращі уми планети.
    – Річ у тім, – устряє Фішер, – що прибульцям не було сенсу обманювати нас. Вони ж могли запросто здійснити задумане без нашого відома, й результати одержати аналогічні.
    – Цілком слушно! – підтверджує Громницький.
    – Тоді як усе розуміти?
    – В останньому повідомленні гості, як і обіцяли, надіслали величезний інформаційний пакет. Чогось революційного там передбачувано нема, проте серед надзвичайно цікавої інформації про світобудову знайшлися відомості про батьківщину нещодавніх візитерів, – охоче, з видимим задоволенням пояснює Громницький. – Виявилося, що вони прилетіли з сузір’я Лебедя, від зірки КІС 8462852, відкритої астрономами ще на початку нашого століття. Вже тоді це сонце привернуло загальну увагу своїми тимчасовими й незбагненними зменшеннями світимості. Тож виникла гіпотеза про існування навколо світила астроінженерної споруди тамтешньої цивілізації. Правда, доказів удалося зібрати небагато, та й то побічних, тому про відкриття з часом забули. А даремно!
    Я розгублено відкидаюся на спинку крісла. Ну й ну! Китаєць та Мардж слухають із відкритими ротами.
    – Вже зараз, зіставивши ці дані зі змістом вашої бесіди на Місяці, можна спробувати розкласти всі крапки над «і» в цій заплутаній історії. Зокрема, стає ясно, що навколо КІС 8462852 і справді існувала так звана сфера Дайсона, проте створили її ще в давнину не місцеві розумні істоти, а зовсім інші створіння, гості з космосу. Мабуть, сценарій тих далеких подій виглядав подібно до реалізованого допіру в нас!
    Громницький переводить подих, пробує витримати паузу, щоб додати інтриги. Звісно, це йому не вдається.
    – До чого я веду? Та до того, що невдовзі – за космічними мірками, звичайно, – незнані жителі котроїсь із населених планет нашої Галактики матимуть змогу, спостерігаючи за Сонцем, зі здивуванням виявити дивні періодичні зменшення його світимості! Атож! Прибульці дотримали слова й таки дали нам енергетичну незалежність – у перспективі. Руйнуючи Юпітер, вони ініціювали створення навколо Сонця сфери Дайсона, котра дозволить максимально ефективно збирати й використовувати енергію світила.
    – Мабуть, то не буде ідеальна замкнена куля, – поправляє його педантичний Фішер, – радше щось на кшталт дзиґи, кільчастої мушлі чи взагалі фігури-фрактала…
    – Суті це не міняє! До того ж, наші фахівці припускають, що всередині Сфери з часом установиться сякий-такий «мікроклімат», а простір між внутрішніми планетами навіть може наповнитися «ефіром» – розрідженою атмосферою з юпітеріанських газів, котра краще розподілятиме тепло. Це подарує людям чималий життєвий простір для розселення…
    Вони далі торочать щось про наразі малозрозумілі інструкції прибульців, гіпотези вчених щодо зміни земного клімату, заходи із запобігання паніки серед населення Землі… Та я не вникаю в суть. Тілом розливається невимовна полегкість. Добре все, що добре закінчується. Принаймні, є підстави сподіватися, що так воно й буде.
    Поки Лі з Мардж уточнюють із Центром курс і лаштують корабель до останнього етапу мандрівки, готуюся виконати надзвичайно складний посадковий маневр – через перешкоди на телеметрію покладатися небезпечно. Земля попереджає, що нас може добряче потрусити. Сісти в даних умовах, без сумніву, буде непросто. Та я досить упевнений у своїх силах. Ніщо так сприятливо не впливає на світосприйняття, як пробуджений обнадійливими новинами оптимізм.
    Мимохіть піддаюся стрімкому плинові мрії. Якщо ми правильно витрактували задум гостей із сузір’я Лебедя, і якщо він удасться, наш дім зміниться назавжди. Та й саме людство вже не залишиться колишнім. Яким воно буде? Однозначно могутнішим! Сподіваюся, що й мудрішим.
    Щоправда, свою ціну за такий царський подарунок нам усе ж доведеться заплатити. Маю на увазі, що експансія до зірок майже напевне пригальмується на невизначений термін – адже економічні стимули до цього зникнуть. Усі зусилля спрямовуватимуться на освоєння Сфери. Залишиться хіба що жага невідомого, та на ній недалеко залетиш.
    У зв’язку з цим раптом усвідомлюю, що дії благодійників із сузір’я Лебедя могли бути чимось більшим, ніж просто подарунком.
    А що, як вони передали нам естафету?
    Пам’ятається, прибульці й справді згадували щось про дарунок – імовірно – гігантську астроінженерну споруду – від гостей із космосу, отриманий у далекому минулому.
    Коли ж земляни відкрили їхню зорю, Дайсонівська сфера навколо неї вже не була суцільною. І це, можливо, неспроста! Гадаю, потреба в ній зникла. Пташеня вилупилося з космічного яйця, тамтешня цивілізація вийшла на якісно новий рівень існування.
    І – мов на замовлення – її представники прилетіли з дарунком до землян.
    Це може означати лише одне – ми, люди, також переступили якийсь рубіж у своєму розвитку. Доросли, так би мовити, до ембріона цивілізації не планетної, а космічної. Й нам поспішили допомогти створити середовище для сприятливого її визрівання. А заразом могли ще й підсунути тест на зрілість. Не виключено, що цивілізації-немовлята з їх неусвідомленими прагненнями та бурхливими пристрастями навіть небезпечні для сусідів! Тоді Сфера відіграватиме ще й роль огорожі навколо ясель: і захищатиме, і огріватиме, й не випускатиме до пори в чистий світ. От коли здолаємо свої найголовніші проблеми, наведемо порядок на Землі та в суспільстві, – тоді й зруйнуємо – в прямому й переносному значенні – шкаралупу й вийдемо на вселенські простори як рівні посеред рівних.
    І передамо естафету комусь іншому, хто просто тепер десь у незнаних ще закутках космосу, стискаючи в кінцівках кам’яну сокиру, зводить допитливий погляд до зірок.
    – Гадаю, ми впораємося, – мимоволі кажу вголос і оглядаюся збентежено.
    Здається, друзі чудово розуміють мене.
    – Звісно впораємося, – посміхається Мардж. – Майбутнє того варте!
    Попереду плавно вигинає титанічний бік старенька мати-Земля.